| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, проаналізовано стан розробки проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, його методологію та методику, розкрито наукову новизну, особистий внесок здобувача, теоретичну цінність і практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про апробацію результатів досліджень.
Перший розділ “Теоретичні дослідження історичної драматургії” присвячено системному й цілісному осмисленню формотвірних елементів драматичного твору, зокрема особливостей сюжету, конфлікту, побудови дії, художнього мовлення, специфіки жанрів і стилів драматургії, нових теоретичних підходів та поглядів, які вимагають конкретно-історичного і типологічного бачення й аналізу, інтегральних вимірів сукупностей зв’язків твору з розвитком дійсності, літературного, театрального, комунікативного процесів.
У підрозділі 1.1. “Родово-жанрові особливості та специфіка української історичної драматургії” на підставі огляду широкого масиву праць філософів, літературознавців та інших науковців про поєднання історії з мистецтвом, окреслено розвиток уявлень про художнє “оживлення” минувшини, зображення історичних конфліктів, що типові для багатьох епох, про відбиття певного національного світогляду, типу свідомості того чи іншого періоду історії.
Історична драма – об’єктивне явище художнього процесу, яке має традицію і багатовікову практику, глибинні теоретичні корені та науковий фундамент. У самому терміні “історична драма” поєднались ідеологічні й художні критерії. Подібна контамінація вже передбачала домінування історичної ідеї над літературно-художньою. Історична драма – явище і в художньому, і в історичному відношеннях далеко не однозначне. Ще в класичній давнині була відмічена об’єктивна і суб’єктивна близькість історії та драми і їх відмінність. Творити історію – означало розігрувати земну драму людського життя.
З’ясовуючи відмінності між наукою й поезією, Арістотель наголошував на тому, що історична наука описує явища, які “справді відбулися”, а поет – ті явища і події, які “могли б статися”. Із цього він робив висновок: поезія певною мірою більш філософська і глибша за історію.
Родоначальником європейської історичної драми слушно вважають Вільяма Шекспіра. Зарубіжні науковці відзначають, що наскрізними в історичних хроніках великого драматурга є стосунки між монархом і державою. В.Шекспір засуджує тиранію, тому “дозволяє” собі змалювати монарха негативним героєм.
Започаткував українську історичну драму викладач курсу піїтики Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. Висвітленні теоретичні обґрунтування історичної драми Ф. Прокоповичем були яскраво втілені в „трагедокомедії” “Владимир” (1705).
Передромантичні елементи, зокрема наявність героїчного пафосу, прагнення драматургів вивести героїв за межі побутових стосунків у творах середини 30-х – початку 40-х рр.: “Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками” Я.Кухаренка, “Запорозька Січ” Ан. Стороженка, “Повернення запорожців із Трапезунда” К.Гейнча. Простежено теоретичні й мистецькі свідчення того, що інтерпретація історичної правди образотворчими засобами – складний процес художньої творчості на прикладі зіставлення суджень про історичні трагедії М.Костомарова “Сава Чалий” і “Переяславська ніч”. Акцентовано, що події п’єси Т.Шевченка “Назар Стодоля” спроектовані й на сучасну авторові епоху, і на майбутнє з типовою романтичною апологетикою “козацької вольниці”, “козацької запорозької республіки”. Доведено, що Ю.Федькович в історичній трагедії “Довбуш” віддає дуже невелику данину фольклорним традиціям зображення цього героя в гіперболічно-фантастичному плані й прагне “приземлити” його, що К.Устиянович у трагедіях “Олег” і “Ярополк” драматичну дію, сюжетну колізію будував за шекспірівськими й античними традиціями. Розглянуто художню концепцію “Драмованої трилогії” П.Куліша, особливості її поетики, що відображають складність ідейно-політичних, історичних і естетичних поглядів письменника. Визначено, що трагедії “Мазепа”, “Сава Чалий”, драма “Гандзя” І.Карпенка-Карого були пройняті прагненням автора показатинеоднозначність історичних конфліктів, філософськи інтерпретувати народну етику.
Реалістичні історичні драми Б.Грінченка “Ясні зорі”, “Степовий гість”, М.Старицького “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші”, “Остання ніч” мали збіжності з принципами романтизму (найвище напруження почуттів і прагнень, традиційна умовність, історично вірогідні обставини, внутрішня боротьба із сумнівами тощо), але передавали індивідуальні вдачі історичних осіб, їхні психічні стани.
У “новій драмі” кінця ХІХ – початку ХХ ст., одним із творців якої була Л.Старицька-Черняхівська, художнє моделювання історичних подій та постатей набуває мистецько-філософської складності, боротьба переконань і принципів дійових осіб доповнена виразним тяжінням письменників до символізму, до вічних духовно-етичних дилем людського існування, що здобувають психологічно-витончене й почасти алогічно-містичне художнє розкриття.
Підрозділ 1.2. “Хронологія, здобутки і втрати у вивченні історичної драматургії Л.Старицької-Черняхівської” присвячено оглядові монографій, рецензій, статей, коментарів, що дозволило охарактеризувати прояви ігнорування літературознавцями співпраці дочки з батьком – М.Старицьким, які були обумовлені тим, що понад півстоліття ім’я письменниці, котра в 1929-30 рр. “проходила” по судовому процесу в так званій “справі СВУ” і за приналежність до цієї міфічної організації була заарештована, а після звільнення в червні 1930 р. зазнавала постійних переслідувань з боку радянської влади, згадувалося лише в критичному плані, її твори замовчувалися. Поверховість, необ’єктивність низки суджень і оцінок пояснено у дисертації не лише малою зацікавленістю, а й політичною заангажованістю критиків. Тільки з кінця 80-х років ХХ ст. почали з’являтися наукові розвідки про трагічну долю Л.Старицької-Черняхівської та про її творчу спадщину.
На противагу радянським літературознавцям дослідники з української діаспори висвітлювали грані таланту Л.Старицької-Черняхівської, збагачували уявлення про її творчу лабораторію. У спогадах Н.Данилевської, статтях Є.Маланюка, Н.Полонської-Василенко, монографії Р.Паклена “Знищена сила: Людмила Старицька-Черняхівська” (Чікаго, 1959) були визначені художні цінності п’єс письменниці, акцентована її плідна праця над піднесенням української культури.
Проаналізовано публікації Л.Барабана, О.Ставицького, Ю.Хорунжого про внесок письменниці до скарбниці української духовності. Константні та змінні риси проблематики і поетики драматургії Л.Старицької-Черняхівської вперше системно досліджені в дисертації І.Чернової (2002). Один із її підрозділів містить оглядову характеристику реалізації поглядів письменниці на історію. Том є всі підстави твердити, що історична драматургія письменниці залишалася недостатньо дослідженою.
Другий розділ “Художні версії історичних реалій у драматургії Л. Старицької-Черняхівської” доводить, що Л.Старицьку-Черняхівську як митця в художньому утвердженні державної та духовної самобутності України хвилювали взаємини провідника і маси, вождя і народу, проблеми єднання сподвижників навколо національної ідеї, негативні риси національного характеру й ментальності. Її історичні драми несли пізнавальну і мистецьку потужність для неоднорідної масової аудиторії, доповнюючи знання історії України. Розглянуто параметри художнього моделювання історичної правди, боротьби за відродження української державності, духовних цінностей, особливості конструювання образів історичних осіб і вигаданих персонажів.
У підрозділі 2.1. “Відтворення боротьби за відродження української державності” підкреслено, що письменниця, ігноруючи офіційні табу, зверталася до найболючіших проблем і найнапруженіших подій в історії України, осмислювала та відтворювала історичні події розвою нації, наповнюючи твори трагічним оптимізмом громадських прагнень та особистих шукань, аксіологічних орієнтацій, онтологічних і моральних цінностей людини.
Встановлено, що посилення мотиву “відродження” в його державотворчому значенні збагачувало історіософське мислення Л.Старицької-Черняхівської, її чутливість до нових мистецьких віянь кінця ХІХ – початку ХХ ст., актуалізувало свідоме культивування національно-визвольної ідеї. Проблемне навантаження історичної драматургії було зорієнтоване на особливу суспільну значущість літературного тексту і масову театральну форму популяризації нових ідей.
Акцентовано, що Л.Старицька-Черняхівська першою з українських драматургів високохудожньо інтерпретувала прагнення Петра Дорошенка впродовж його одинадцятирічного гетьманування об’єднати розділену надвоє – на Лівобережну і Правобережну – Україну. Рішучий і відважний головний герой історичної трагедії “Гетьман Дорошенко” тонко відчуває не лише зовнішню, а й внутрішню небезпеку – роз’єднаність, розбрат, чвари. Письменниця художньо довела, що вчинки Дорошенка відбивали козацьку вдачу, українську ментальність, почуття власної гідності. Ведені М.Грушевським історичні реалії, згідно з якими обстоювана гетьманом ідея незалежності України не здобула широкої підтримки пригніченого й настраханого люду, підсилено художніми версіями сюжетних ситуацій зневіри в турецькому союзництві, нарікань земляків, їх намагань “тікати в московську неволю” і врешті самокартаннями героя, покладенням відзнак гетьманської влади перед запорозьким товариством як моральною силою народу.
Письменниця художньо реабілітувала державницькі устремління затаврованого гетьмана Івана Мазепи, його “різноликість”, позірну гру з Петром І, прагнення приспати пильність російського царя, вмотивовуючи ховання своїх замірів від усіх і пошуки шляхів звільнення від московського ярма.
Викриття кар’єризму й гонитви за матеріальними благами, ворожнечі представників різних поколінь Гетьманщини, відступництва склали силове поле моральності старого козака Андрія Нещадима в драматичному етюді “Останній сніп”.
У підрозділі 2.2. “Художня реалізація проблеми збереження і розвитку духовних цінностей українського народу в історичній драматургії” висвітлено високохудожнє втілення в історичній драмі “Милость Божа” проблеми внутрішнього вибору: або сміливе відстоювання здобутків України за Б.Хмельницького, яке веде до духовної перемоги, або терпіння наруг, що переростає в деградацію особистості.
Відбиття суспільної боротьби, руйнації внутрішнього світу через його зіткнення зі світом інших людей, трагедія кохання без взаємності, утвердження творчої свободи, мистецької і людської гідності – складники проблематики драматичної дії “Сапфо”. Авторка переконливо показала, в якому складному суспільному й психологічному сплетінні були люди, виховані на гуманістичних засадах із вірою у справедливість і вічну любов, коли їм нав’язували зневагу до власного роду в ім’я фальшивих ідеалів, егоїстичні позиції. Чесним і щирим натурам, які ніколи не були схильні до маніпулювання духовними цінностями, силою нав’язували чужу волю, ігнорували їхні святі поривання й почуття, прирікали митця на відчуття самотності.
В історико-соціальній драмі “Аппій Клавдій” визначено риси майстерного моделювання Л.Старицькою-Черняхівською несумісності демократичних засад з ідеєю необмеженої влади, культом сили й моноправління, хитрості у схилянні виборців на свій бік, у знищенні конкурента Оппія Спурія, оббріхуванні лідера мас Іцілія та наповнення цього, як і попереднього, твору проблемами свого краю і свого часу в сюжетах з історії Римської імперії.
Письменниця модернізувала образ провідника ідеалів справедливості, мужнього відстоювача демократичних і ліберальних цінностей, який не похитнувся в суворих випробуваннях, екстремальних ситуаціях, не відійшов від своєї життєвої позиції.
Виявлено ознаки виразного окреслення в історичній драмі “Розбійник Кармелюк” непримиренного конфлікту між почуттям обов’язку і користолюбством, анархічними настроями, стихією повстанської боротьби, між ментальною вірою в побратимство й егоїстичними діями повстанців.
Доведено, що письменниця увиразнила і максималізувала духовні аспекти задумів, планів та намірів, дій і вчинків історичних персонажів, осягнула не лише їх позитивні чи негативні наслідки, а й визначила та охарактеризувала їхні найтонші мотиви, причини й умови породження.
У підрозділі 2.3. “Художнє моделювання національного характеру” з’ясовано, що специфіка історичної драматургії спрямована на творення художніх моделей історичних осіб, їхніх індивідуальних і типових рис, внутрішнього світу людей у його розмаїтті, на інтерпретацію національного характеру як “сукупності психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільності”. Л.Старицька-Черняхівська спрямовувала свою творчу увагу на окреслення таїни вчинків і дій козаків та їхніх ватажків, на художнє моделювання психології, вдачі, рівня інтелекту історичної особи. Особливо зосереджувалася вона на відтворенні внутрішніх рис козаків як вільних людей, що протилежні рабам, невільникам, кріпакам, відходячи від міфологічного ідеалізування січового братства та його отаманів і розвінчуючи подання чорними фарбами в кон’юктурній історичній літературі, в довідниках українських гетьманів. Думки і мовлення, вчинки і дії, об’єктивні й суб’єктивні соціальні та психологічні складники поведінки дійових осіб історичних п’єс письменниці увиразнюють основні риси українського національного характеру, зокрема працьовитість, старанність, обов’язковість, життєрадісність, гідність, законослухняність, терплячість, любов до колективного спілкування та ін.
Створюючи образ-характер у трагедії “Гетьман Дорошенко”, Л.Старицька-Черняхівська художньо доводить, що рішучі, відважні вчинки головного героя збігаються з непохитністю, незламністю козацької вдачі. Живої художньої плоті надають образу обізнаність Дорошенка з тим, що у прагненні до турецького союзництва його не підтримують запорожці, активне переживання невирішених суперечностей, трагічного становища країни, яке називають Руїною, загальний приклад самозречення.
Простежено, що в історичній драмі “Іван Мазепа” постать гетьмана відділена від міфів та легенд, від тавра “зрадник”, від тенденційного зображення і позначена реалістичними рисами складної поведінки награної покірності й мовчазності, сприйняття гнобительської політики Петра І, внутрішньої гідності, аналітичного бачення ситуації в Україні й уміння фактично залишатись її єдиним і самовладним правителем. Як вольова і дуже вдумлива людина Мазепа в усьому покладається на свій розум, значний життєвий досвід і совість “будівничого храму волі”.
Інтриганство головного персонажа драми “Аппій Клавдій”, його жадобу влади, зневагу до народу, до законів письменниця спрямувала на зіставлення сильної особистості та скованого жахом римського простолюду й символічно акцентувала історично обумовлену внутрішню роз’єднаність українців і риси деяких українських борців за волю.
Сильні прояви українського характеру – від почуття власної гідності, протесту проти пригноблення до зневіри, податливості інстинктам анархії – набули виразних художніх версій в історичній драмі “Розбійник Кармелюк”. Авторка мистецьки вишукано розкрила, що драматизм поведінки Кармелюка зумовлений не лише соціально-політичним становищем, а й вірою в торжество справедливості, в побратимські ідеали, що були зруйновані обмеженістю, мстивістю стихійних протестантів.
Третій розділ “Мікро- і макропоетика історичних драм Л. Старицької-Черняхівської” містить аналіз жанрової палітри історичної драматургії Л.Старицької-Черняхівської, її художньої природи, національної самобутності, індивідуально-творчих ознак. Окреслена система жанротвірних елементів і жанрово-поетикальних домінант, що набули певного семантичного і структурного підпорядкування, функціонування й розвитку.
Підрозділ 3.1 “Модифікації жанрових різновидів” окреслює широкий різножанровий діапазон творів письменниці, своєрідності функціонування історичних реалій і домислу та вимислу, конфліктних ситуацій, почуттів і думок, переданих у монологах, діалогах і полілогах, “словах убік” і ремарках, що характеризують внутрішні психологічні стани дійових осіб, а також цілих соціальних і національних спільнот.
В історико-ліричній драмі “Сапфо”, яку письменниця назвала драматичною дією, а дослідники (Л.Барабан) “драматичною новелою”, домінують мелодраматичні психо-емоційні чинники: стихія настрою, звертання головної героїні до сил природи, рух інтимних почуттів – закоханості, ревнощів, фатальної зневіри і розчарування, презирства до коханого. І все ж найбільшої сили набуває мотив високого внутрішнього духу, права на людську гідність.
Історико-соціальна драма “Аппій Клавдій”, де простежується “дифузія компонентів романтизму з неокласицизмом” (І.Чернова), містить конфлікт головних персонажів, що є не локальним, а масштабним протиборством добра і зла. Іншій історико-соціальній драмі “Гетьман Дорошенко”, яка має ознаки “символічної історичної трагедії” (Л.Барабан), попри довгі монологи головних дійових осіб притаманні динамічні засоби розвитку конфлікту, романтичні тони.
В історико-драматичному етюді “Останній сніп” змальовано художню модель подвійного плану, акцентовано сприйняття історичних реалій і фактів (знищення Січі й козацьких вольностей, духовної деморалізації козацької старшини за часів Катерини ІІ), уособлено конфлікт носіїв національної гідності й ренегатства. Найважливішими жанровими ознаками твору є психологічна драматизація конфлікту й символічно-алегорична образність.
Два часові виміри має і текст історичної драми “Милость Божа” з її жанровою синтетичною новацією “п’єси в п’єсі”. Виконавці однойменної шкільної драми – спудеї та викладачі Києво-Могилянського колегіуму – прагнуть оживити “зав’ялу” жанрову форму, засвітити її новими барвами: і в будові, і в змісті зв’язувати численними нитками буття 1728 року за гетьманування Данила Апостола і Визвольної війни середини ХVІІ ст. під проводом Богдана Хмельницького.
Неокласичні жанрові домінанти характерні для історико-героїчної драми “Розбійник Кармелюк”, що написана під значним впливом однойменного роману батька письменниці – М.Старицького, з багатьма подібними персонажами, з перенесенням окремих епізодів. Героїчна тональність, експресивні діалоги, карколомні ситуації, психологічна напруга дії, мозаїчні картини емоцій і вчинків дійових осіб, звуження хронотопних рамок твору служать якнайповнішому розкриттю внутрішнього конфлікту – боротьби цілісного світу людини з дисгармонійним оточенням, жорстокою дійсністю.
Соціально-психологічна драма “Іван Мазепа” високохудожньо моделює хитрість, гнучкість, дипломатичний хист, здатність гетьмана тримати в покорі козацьку старшину завдяки посиленому звучанню жертовності, романтичному трансформуванню історичних реалій національно-визвольної боротьби, кохання Мазепи й Мотрі Кочубеївни, психологічному нюансуванню почуттів і мрій дійових осіб.
Таким чином постежено жанрову еволюцію в історичній драматургії Л.Старицької-Черняхівської, виділиено такі жанрові різновиди: історико-лірична дія (“Сапфо”), історико-соціальна (“Аппій Клавдій”), історико-психологічна (“Гетьман Дорошенко”), історико-філософська (“Іван Мазепа”), історико-героїчна (“Розбійник Кармелюк”) драми, “п’єса в п’єсі” (“Милость Божа”), історико-драматичний етюд (“Останній сніп”).
У підрозділі 3.2. “Сюжетно-композиційні конструкції драм Л. Старицької-Черняхівської” простежено, що стрімке розгортання сюжету, зосередженість на одному конфлікті притаманні творам малої форми – історико-ліричній дії “Сапфо” й історико-драматичному етюду “Останній сніп”. У восьми епізодах першого твору, названих “виходами”, і у дванадцяти явах другого – локальні топоси, але в діалоги персонажів укладені життєво масштабні соціально-значущі проблеми: митець і суспільство, батьки і діти. Письменниця зосередилася на внутрішніх драмах поетеси Сапфо і старого козака Андрія Нещадима.
Виявлено, що художньою новацією Л.Старицької-Черняхівської, наприклад, в історико-соціальній драмі “Аппій Клавдій” стало майстерно змодельоване переростання публічного діалогу в дискусію, яка розгортається за принципом удару-контрудару, викликаючи поперемінні словесні реакції персонажів. Сюжетну розгалуженість твору структурують динамічні чергування яв, художньо інформуючи про розташування сил через візії головних дійових осіб. Конфліктний вузол, його напруга посилюють мотив монархічних намірів Аппія Клавдія і демократичних переконань та дій Іцілія.
Структуру сюжетів, їхню мозаїчність у історико-соціальних драмах “Гетьман Дорошенко” та “Іван Мазепа” визначають 68 і 49 яви п’яти дій, що утворюють ланцюги висловлювань і вчинків, які мають причинно-наслідкову залежність. Окремі сконцентровані в часі й просторі епізоди, локальні ситуації вибудувані у зв’язках із панорамою історії та людини в ній. У багатьох явах письменниця майстерно моделює важкі психічні стани Дорошенка і Мазепи, розташування й групування, пряме та посереднє зближення і протистояння інших дійових осіб. Мікроситуації тексту – репліки-стимули і репліки-реакції – мають різні функції: запитальні, стверджувальні, заперечувальні. Спектр переживань і вчинків історичних осіб та вигаданих персонажів відтворено через внутрішні монологи, коментування своєї і чужої поведінки.
Дуже мало внутрішніх самоаналізів у історико-героїчній драмі “Розбійник Кармелюк”. Зате в цьому творі найбільше експресивних і коротких діалогів-запитань, діалогів-зіткнень і діалогів-протиставлень. На відміну від попередніх драм у цій головний персонаж не вдається до довгих промов, домінують не лише соціальні, а й етнопсихологічні контрасти.
Жанрова специфіка “п’єси в п’єсі” “Милость Божа” зумовила її оригінальну композиційну структуру – зіставлення проблем, подій, завдань різних періодів історії України, сумісність, синтезійність реалій з умовними образами, алегорично-символічну знаковість мовленнєвих і поведінкових реакцій та ситуацій. Письменниця майстерно опанувала різні способи композиційного оформлення змісту: від ліричної драми, етюду на одну дію до драмі “нової” модерної драми
|
