| Краткое содержание: | У “Вступі” розкривається сутність і стан наукової проблеми, обґрунтовується актуальність теми, а також окреслюються вихідні дані для її розробки, формулюється мета і головне завдання дослідження, його зв’язок із науковими програмами, практичне значення одержаних результатів та етапи апробації результатів наукового пошуку.
Перший розділ “Історіографія творчості Івана Величковського” містить огляд наукової літератури, класифікованої за п’ятьма етапами, що демонструє ряд тенденцій гуманітарної науки у висвітленні означеної теми. Перший період обіймає 30-ті рр. XVIII – кін. 50-их рр. XX ст. Акцентовано, що типовим моментом праць С.Величка, Л.Барановича, М.Петрова, П.Пекарського, М.Сумцова є здебільшого описовість, обмеження хіба що ідентифікацією авторства малих форм Івана Величковського. Проте розвідки першої половини ХХ ст., зокрема “Отчет об экспедиции” (1913), “Украинская антология 1670-1680-х годов” (1929) В.Перетца, “Український літературний барок” (1941), “Поза межами краси” (1952) Д.Чижевського, “Іван Величковський” (1943) Є.Пеленського набувають уже ознак критичного аналізу. В.Перетцем, Д.Чижевським, Є.Пеленським, а також С.Масловим видаються твори Івана Величковського, окреслюються їхні тематичні обрії, визначаються жанрові й версифікаційні особливості, дається оцінка поезії митця з позиції барокової естетики.
Другий період у вивченні літературної спадщини Івана Величковського припадає на часи “відлиги”. У медієвістичних працях Г.Сивоконя, Л.Махновця, О.Білецького, І.Іваня ґрунтовніше розглянуті поезії митця у контексті барокової культури на ідейному, тематичному й версифікаційному рівнях і, незважаючи на певний кон’юнктурний “наліт”, помітне прагнення об’єктивної оцінки творів майстра.
У третьому величковськознавчому періоді доби 70-х рр. ХХ ст. дослідниками в особі В.Крекотня, В.Колосової, М.Грицая, В.Микитася, Ф.Шолома, І.Смирнова, попри суперечливість, численні закиди у формалізмі, вперше запропоновано нові біо-бібліографічні відомості, повну поетичну спадщину митця, розглянуту крізь призму барокової естетики з обов’язковим урахуванням рівня авторської свідомості.
Четвертий період (80-ті рр. XX ст.) засвідчує новий, розширений спектр освоєння поетичної спадщини Івана Величковського. У студіях М.Сулими, Д.Наливайка, В.Маслюка, Л.Софронової, І.Бетко, В.Смілянської поет проголошується першим теоретиком давньоукраїнської літератури, встановлюється зв’язок практики його “трудолюбій” з теорією написання курйозної й фігурної поезії, піднімається проблема версифікації знахідок Іоана в загальнонаціональному контексті, розглядаються барокова універсальність, кончеттизм, потяг до антиномічності, афористичність творів митця.
Особливу увагу в дисертації надано огляду останнього, п’ятого періоду (від 90-их XX ст. до сьогодення), який продемонстрував інтенцію до пошуків загальних структуромоделюючих якостей барокової літератури XVII ст., що дозволяє представити її саме як цілісність, і визначається новими аспектами засвоєння спадщини видатного барокового автора. Глибоко вивчається механізм творчої лабораторії письменника, з’ясовується характер формального пошуку (Б.Криса), встановлюються генетичні зв’язки з Античністю (М.Сулима, О.Циганок), національною традицією і польськомовною поетичною спадщиною (Р.Радишевський, Г.Грабович, В.Мокрий). Літературознавцями 90-их рр. формулюються телеологічні засади Івана Величковського (Л.Ушкалов), встановлюється відповідність між розвитком вірша і характером відчуття світу поетом, підкреслюються невичерпні можливості слова (А.Ткаченко), пріоритетність поетичної гри (В.Шевчук, М.Сорока). Нових орієнтирів набуває розгляд системи топосів барокового автора (Л.Ушкалов) і жанрово-тематичних обріїв (В.Крекотень, О.Ткаченко). Принциповою засадою дисертації також є не лише фіксація або аналіз найголовніших аспектів вивчення творчості Івана Величковського літературно-критичною думкою, а запропоноване осмислення методології дослідження української літератури давніх епох.
У другому розділі – “Релігійна лірика Івана Величковського” – розглядається інтерпретація староукраїнським письменником Біблії як важливого елемента у національній культурі, а також агіо- й апокрифічних сюжетів. Активне функціонування третього в метафізиці українського літературного бароко – образу Святого Письма як особливої онтологічної сфери на різних рівнях, починаючи з вербального й закінчуючи сюжетним, не тільки збагачує доробок митця, а й відсилає його у сферу “сакрального”. Відповідно до цього твори Івана Величковського поділяються на власне біблійні та агіо- апокрифічні. Центральне місце першої підгрупи посідає тема Святої Трійці. Автором рукописних збірок він іменується Богом і наділений вищими духовними цінностями: незалежністю, усеприсутністю, усебаченням, усевладністю. Творець самобутній і самодостатній у виборі, обсяг знань його невичерпний. Доказом вищості Вседержителя, з погляду митця, є незбагненність його вчинків навіть мудрим. Іван Величковський відстоює найважливіший дар Святого Духа – любов – суть Божої природи й основи християнського віровчення.
Опрацювання образу Ісуса Христа часом призводить до перевантаженості художнього тексту фактами з життя і діяльності Бога – Сина. Послуговуючись культурним сюжетом, І.Величковський відзначає, що Ісусове лице приємне, гарне, як достиглий плід, невичерпний резерв святості. Особливої уваги бароковим автором приділено Галілейському служінню – періоду інтенсивної діяльності й популярності Христа.
Притча про сіяча, введена до поетичної канви, символізує слово про Царство Небесне і є пророцтвом про прийняття Євангелія. Письменник, глибоко вражений Ісусовою реакцією, послуговується антитезою, протиставляючи доброму самарянину священика й левіта, тим самим наголошуючи на Божій милосердності. Преображення Ісуса Христа як доказ божественності передається автором через зустріч Помазаника з пророками на горі Фавор. Важливо, що письменник, як і євангелісти, надзвичайно обережний у кольоровій палітрі, послуговуючись світлими тонами, що символізують чистоту, радість і святість. У реферованій роботі стверджується, що прагнення Івана Величковського відбити важливість в’їзду Ісуса до Єрусалиму досягається гіперболами, динамічність – численними предикативними формами, а бажання вразити читача – ознака барокового твору – вмілим диригуванням зоровими і слуховими образами. У змалюванні сцени мук Христа у Гетсиманському саду простежується відверте співчуття ліричного героя Сину Божому, усвідомлення вагань і страху Чудового Дорадника поряд із свідомою готовністю прийняти будь-які страждання заради спасіння людства. Опрацьовуючи біблійні сюжети, Іван Величковський скрупульозно зіставляє тексти Євангелій, передусім Матвія, Іоанна й Луки, щоб найдетальніше передати їхній зміст, вдаючись, однак, іноді до їхнього переосмислення. Підкреслюється у зв’язку з цим, що специфічність христологічної символіки творів Івана Величковського – речника православної церкви, образ Помазаника починає набувати рис метафоричності, неодмінно при цьому символізуючи традиційну для релігійної літератури XVII – початку XVIII ст. реальність містичного поєднання видимого та божественного світу в Боголюдській природі Сина Божого – досконалого Бога й досконалої людини. Втім, поетичний талант дозволив Івану Величковському-священику догматично-богословські, обрядові, морально-настановчі тексти збагатити художньою символікою. Твори Івана Величковського, по суті, являють собою клепсидру, в якій канонічна релігійна література поступово набуває образної продуктивності й стає оригінальною, про що свідчить посвята збірок “Зегар…” і “Млеко…”, а також передмова до них. Суголосні бароковій добі, біблійні сюжети в інтерпретації поета відповідають її морально-етичному ідеалу. Іван Величковський творить варіації навколо символів Сина Божого, наголошуючи на сакральності образу. Таким чином, уже ранні його твори через образ триєдиного Бога відстоюють велику віру ліричного героя і надію на прощення – особисте й загальнолюдське. Цей же підхід використовується при створенні галереї образів Івана Величковського.
Так, образ Богородиці як один з провідних у культурі бароко посідає чільне місце в образній системі релігійної поетичної спадщини митця. Шляхом екзегези Святого Письма автором збірки “Млеко…” доводиться глибока символічність образу Діви Марії.
Перша іпостась Марії – мати Ісуса. Іван Величковський паралельно включає до її характеристики скупі біблійні відомості. Поет звертає увагу читача на Марію-годувальницю, наголошуючи на символічності образу молока як уособлення зачатків християнського вчення, з одного боку, й акафістичного символу благословення, з іншого.
Богородиця І.Величковського представлена в образі непорочної діви-нареченої, у змалюванні якого письменник послуговується цифровою символікою (сімка), тавтологією на кінці рядка (“дывов диво”).
Називаючи Приснодіву дочкою Царя Небесного, Іван Величковський доводить відповідність між триєдиним Богом і Маріам у моделях “Отець – дочка”, “Син – Мати”, “Дух Святий – Наречена”. Епітетами-інверсіями підкреслюється винятковість Богородиці. ЇЇ доброта порівняна з морем – символом нескінченності, скарбниці і, водночас, неодмінним атрибутом Приснодіви.
Як показано в роботі, прийом самохарактеристики з боку Пречистої надає їй тим самим роль активного мовця, зверненого до Всевишнього і до смертних. Небесна “владычица” зображена власницею вінця з дванадцяти зірок – символу панування, вічного дівства і досконалості. Діва Марія символізує Початок чудес Христових, Його проповідницької діяльності, життя, безкінечну надію Адама і Єви на прощення і помилування. Прообразами Великої Матері виступають “купина”, “столп”. Марія уособлюється з миром – християнським символом добра, мудрості, терпіння. Таким чином, символічність образу Діви Марії забезпечується екзегезою Святого Письма і християнською традицією. Основними засобами смислотворення поезій Івана Величковського є алегоризм у тлумаченні Біблії, риторичні фігури, зближення іконічного й конвенціонального знаків в образі Богородиці, широта стилістичних засобів оздоблення поетичного мовлення. Вагомою є також роль внутрішньоструктурних відношень художнього цілого (назва, передмова, післямова – основний текст, заголовок – передмова – текст), риторичних повторів, запитань, стверджень, бінарних поєднань та опозицій. Символічність образу досягається акафістним способом організації матеріалу. При цьому загальноцерковний образ Приснодіви наснажено національними рисами.
На пильну увагу з боку Івана Величковського заслуговують образи апостолів, що пояснюється засадничістю євангельського вчення для Церкви. Феномен учнів і послідовників Христа розкривається через їхню місійність, а їхні діяння розглядаються як акт донесення Христового вчення через слово і посередництвом чудес. Відданість Ісусові, любов до Нього дає право Івану Величковському залучити опосередковану характеристику. Іван Величковський підходить традиційно до змалювання образів апостолів, посилаючись на Новий Заповіт, перекази, щедро послуговуючись євангелістською символікою. Його цікавлять подробиці життя і подвигів апостолів, наділених любов’ю до Всевишнього, аскетизмом, надзвичайною відданістю у вірі, благочестям, гуманізмом. Найпоширенішими прийомами у зображенні учнів і послідовників Христа залишаються антитези, паралелізми, інверсії.
І, зрештою, одним з ключових образів, наближених до Святого Сімейства, є Іван Предтеча – проповідник, життя і діяльність якого дістали осмислення і творче втілення у чотирьох писемних зразках поета. Дванадцять молитв до Святого символізують зоряний вінець – символ офіри, Божого посвячення і перемоги над гріхом, смертю. Згідно з традицією, кожне з молінь, звернених до Хрестителя, являє бінарну опозицію: коротка характеристика пророка протиставляється образу ліричного героя. Іванові Величковському імпонує аскетичність Святого. Тяжкий життєвий шлях Іоана є взірцем для ліричного героя, що прагне наблизитись до Творця. Важливо, що саме через мотив хрещення Ісуса письменник, шляхом антитезувань, намагається з’ясувати сутність пророка, вищого за всіх в Ізраїлі і, водночас, нижчого у Царстві Божому. Ревно молитовний стан ліричного героя переданий непрямим називанням імені Хрестителя. Вінець – ознака Божого вибору на голові пророка – свідчить про найвищий вияв Божої милості. Омонімія слова надзвичайно збагачує грані розуміння тексту: вінець – корона, вінець – кінець (життя), вінець – поетичний цикл. Образ пророка в перекладній повісті з Цезаря Гестербахценського наснажений постійним епітетом “святий”. Предтеча – представник віруючих у нього перед Богом. Саме це, на думку автора реферованої роботи, ілюструє вивищення від імені Хрестителя сили Божого слова, наголошення Іваном Величковським на його невідворотності, вічності, нетлінності. Із надзвичайною пошаною відгукуючись про апостола Івана, пророк виявляє власну життєву позицію з чітко окресленими пріоритетами Божої покори, віри в Трійцю і любові.
Інтерпретація заключної Книги Біблії у циклі з умовною назвою “[Вірші на Апокаліпсис]” виявляє питомий інтерес Івана Величковського до небогослужебного, загадкового характеру Одкровення і тлумачення цифрової символіки – основи Об’явлення. Число “чотири” уособлює Божий Суд над світом, “шістка” передвіщує Армагеддонську битву, “сім” – символ повноти, завершеності; “двадцять чотири” – прославлена Церква з 12 старо- і новозаповітними апостолами. Градацією, з погляду автора дисертаційного дослідження, досягається впливовість і надзвичайна напруженість оповіді. У пізнанні Богословом розпечатаної книги – натяк на новий час. Психологічний стан ліричного героя, переданий епітетами “лют”, “злых”, “лже-”, відкриває шлях до розуміння чіткої життєвої позиції віруючого, демонструє прагнення аскета вплинути на грішних. З підкресленим оптимізмом автором апокаліптичного циклу оповідується про останній наступ сатани й перемогу над ним, описується Новий Єрусалим – наречену Агнця і притулок усіх вірних, перед красою якого схиляється ліричний герой. І хоча ця спроба є поетичним переспівом окремих розділів пророцької Книги, Іван Величковський зумів передати через канонізований текст індивідуальне начало у відтворенні апокаліптичних картин і їх лаконізації.
Результатом опрацювання апокрифічних зразків є цикл поезій Івана Величковського, присвячених Святій Варварі. За усталеним каноном, письменник звертається до великомучениці, оспівуючи її життєвий подвиг. За Біблією, терня символізує язичницьке походження Святої, знак страждань, спокути. Ліричний герой, високо оцінюючи життєву позицію християнки, висловлює свої глибокі сподівання на неї як хоронительку його власних релігійних переконань. Свята Варвара у Івана Величковського наділена зовнішніми рисами небожительки.
Віра великомучениці в єдиного Бога (три вікна в башті), її духовна чистота, сила думок і справ – ось що є джерелом душевних сил, пам’яті, розуму й волі ліричного героя.
Християнська стійкість Варвари протиставляється ідолопоклонництву Діоскура. Ув’язнення діви асоціюється з твердим покровом її молитви. Щиро співчуваючи великомучениці, Іван Величковський прагне вивищити її. Кров Святої порівнюється з чудотворним єлеєм, тіло – із світильником. Вічне життя діви як свідчення Божої любові імпонує ліричному герою. Свідомо обходячи світські подробиці, священнослужитель намагається відтворити головні риси вдачі Святої: непорочність, непохитність у вірі, глибоку відданість Христу, сподвижництво.
Агіографічна поезія Івана Величковського репрезентує житіє архієпископа Мірлікійського, великого християнського святого, що прославився чудотвореннями за життя й по смерті. Пресвітер Іван Свято-Успенської церкви у Полтаві намагається якнайповніше представити біографію Святого – його життя і чудеса – в хронологічній послідовності. Чудотворець зображується глибоко милосердним християнином, що з великою покорою до слів Спасителя [Матв.VI: 1] рятує від морального занепаду й жебрацтва родину, закликаючи тим самим до любові до ближнього. У приборканні Миколаєм шторму письменником вбачається вгамування людських пристрастей, у воскресінні моряка – воскресіння особисте. Прагнучи уподібнитися до Святого Угодника, ліричний герой ставить собі завдання побудувати в душі Божий храм, в якому не буде місця низькому.
Уникаючи однобічності в змалюванні пастиря, поет засвідчує також турботу Святителя і про задоволення тілесних потреб пастви. Бажання ж ліричного героя – хліб духовний. Переповідаючи церковнослов’янське казання в стінах Нікольського монастиря в переддень свята Миколая, Іван Величковський докладно описує найважливіші віхи життя Святителя, його чудеса й місця, пов’язані з пам’яттю пастора. Завдячуючи православній традиції, староукраїнський письменник подає характерний образ Миколая – улюбленця як церковної верхівки, так і простих українців.
Своєрідним довершенням комплексу духовних творів є молитовна лірика митця. Відповідаючи жанру, молитовні вірші Івана Величковського зосереджують увагу на особі святого, його всемогутності, безкінечній милосердності й любові. У роботі показано, що, майстерно використовуючи широковідому барокову формулу самоприниження, поет виявляє готовність прийняти смерть, очиститись від гріхів, сповнити душу й серце любові і тим самим врятувати суспільство. Часте звернення Івана Величковського до сцени розп’яття Бога-Сина – це свідчення глибокої релігійності митця, щира молитва ліричного героя-священнослужителя, що стоїть перед іконостасом. В авторському тексті зафіксована жахлива картина страти, зовнішній вигляд зраненого Агнця і, безперечно, страждання самого молящого благодаті і захисту від гріхопадіння. З моралізаторською настановою Іван Величковський спонукає паству частіше прислухатися до голосу власного сумління. Порівнюючи совість із світильником у пітьмі, що “начинаєт показовати… темніє вещы”, письменник висловлює глибоке переконання: наскільки фізично не можна розгледіти власне обличчя у скаламученій воді, настільки грішна душа не хоче звертати увагу на докори сумління.
|
