УКРАЇНСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА ХХ ст. У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ АМЕРИКАНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА АСКОЛЬДА МЕЛЬНИЧУКА : УКРАИНСКАЯ ПРОБЛЕМАТИКА ХХ в. В творческом наследии американского писателя Аскольда Мельничука

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження. Сформульовано мету роботи і завдання, що з неї випливають. Визначено предмет та об’єкт дослідження. Охарактеризовано стан вивчення проблеми, новизну роботи, теоретичне й практичне значення отриманих результатів. Подано відомості про апробацію основних положень дисертації та публікацію праць.

У першому розділі – «Генеза художнього мислення Аскольда Мельничука в умовах американського мультикультуралізму» – дається загальна характеристика жанрово-тематичного розмаїття літературно-художньої спадщини Аскольда Мельничука з виокремленням малих розповідних форм на українську тематику. Аналіз особливостей мультикультуралізму як оригінального феномена американської літератури розкриває сутність художнього мислення письменника, яке виражене у творах на етнічну проблематику.

У підрозділі «Феномен американської полікультурності як філософсько-естетичної домінанти у творчому доробку Аскольда Мельничука» з’ясовуються характерні особливості американського мультикультуралізму. Явище постало внаслідок виокремлення літератури етнічних меншин, твореної письменниками-емігрантами. Художній набуток Аскольда Мельничука, сина батьків-емігрантів, аналізується як мультикультуральне явище з огляду на спільність проблематики його творів та творів різних за походженням митців слова. У центрі уваги цих письменників – самоідентифікація особистості, пошуки окремим індивідуумом гідного місця на чужій землі, утвердження національної самосвідомості в контексті домінуючої культури.

У дисертації простежується роль біографічних моментів у процесі звернення американського художника слова до української тематики.

У підрозділі «Українська проблематика у текстах малої прози Аскольда Мельничука та новелістики українських письменників: порівняльно-типологічне зіставлення» простежується динаміка синтезу функціонально-стильових особливостей малих жанрових форм Аскольда Мельничука з характерними ознаками модернізму, постмодернізму в поєднанні із синкретичністю творчого мислення та шліфуванням самобутності власного стилю. Наративний дискурс оповідань «Поясни мені все» («Explain Everything to Me», 1987), «Ця подорож» («This Jou ey», 1989) та «Сліпий ангел» (Blind Angel, 2002) увиразнює специфічні форми конденсації вражень оповідача від реалій життя крізь призму свідомості героїв, осягнення їх жорстокості. Дисертант приходить до висновку, що звичні метафори та порівняння, контрастні зіставлення, аналітичне сприйняття реальної дійсності, доцільність автентики завдяки сугестивності поетичного слова надають динамічності й певної інтелектуальності оповіді.

Увага дисертанта зосереджується на українській тематиці малих розповідних форм. Есе «Римські монети, скіфська кераміка» Аскольда Мельничука та «Дещо про феномен українства» Віри Мороз є спробами утвердження самоідентифікації шляхом самоусвідомлення національної належності. Важливість збереження пам’яті старшого покоління про минуле та бажання дітей емігрантів належати чітко окресленому етнічному простору підсилюються реальними особами й подіями, які мали місце в житті й Аскольда Мельничука, і Віри Мороз.

Наративний дискурс новели «Дерево світла» досліджується в порівняльно-типологічному зіставленні: в діахронному зрізі – з новелою Михайла Коцюбинського «Intermezzo» і повістю Григора Тютюнника «День мій суботній», а в синхронній площині – з творами Валерія Шевчука «Постріл» та Валентина Тарнавського «Дерево життя». Концептуальне ядро новели Аскольда Мельничука пов’язане з проблемою взаємин митця і суспільства, яку дисертант виділяє для порівняння з її інваріантами у творах українських письменників. Поетикальні особливості новели відзначаються оригінальною структурою тексту, що характеризується наявністю «вставлених» незавершених композицій. Взаємопереплетення та взаємодоповнення основної нарації цими конструкціями створює цілісну картину сутності проблематики твору в цілому.

У дисертації головну увагу зосереджено на виявленні типологічних подібностей між означеними творами в площині постановки самої проблеми. Так, героїв Михайла Коцюбинського та Аскольда Мельничука «поєднує» одночасне прагнення до самотності та небайдужість до людських страждань. У повісті Григора Тютюнника стан героя, близький до депресивного, пояснюється небажанням навколишнього оточення зрозуміти величність простоти архітектурної пам’ятки і фактом її руйнації. Суголосно в творі американського прозаїка самотність героя спричинюється байдужістю літературних інституцій до його творчого доробку, що призводить до моральної деградації. При порівняльному вивченні творів Аскольда Мельничука «Дерево світла» та Валерія Шевчука «Постріл» акцентується увага головним чином на художньо-стилістичних особливостях (іронічне забарвлення тексту американського письменника та романтичне звучання тексту українського), які підкреслюють важливість складної для обох письменників проблеми – ролі й місця митця в суспільстві.

При порівняльно-типологічному аналізі новел «Дерево світла» Аскольда Мельничука та «Дерево життя» Валентина Тарнавського зауважено, що смисл міфологеми «світового дерева», закладеної в заголовках кожного з творів, пов’язується вершиною пізнання сутності людського буття. Обидва символи наповнені життєстверджуючою силою важливості такого пізнання і несуть конкретно-смислове навантаження. «Дерево світла» персоніфікує прагнення до заглибленості у світ минулого, засобом для повного осмислення якого є пам’ять, що починається з зернини, спрямованої своїм ростом до світла. У творі Валентина Тарнавського символізм «згорання» від власного покликання, зокрема покликання бути музикантом, увиразнюється міфологемою «дерева життя», що є уособленням сутності самого буття, в якому «беззахисний», «уразливий пагінчик» (образ Аліка) «у незвідану височінь» зламався під тягарем важких буднів. Широка атрибутивність словесного конструювання художнього тексту двох новел, який моделює ситуацію, пройняту трагізмом, і скеровує до розуміння неможливості зреалізуватися творчій особистості за покликанням під дією як зовнішніх, так і внутрішньо усталених чинників. А це спричинює фізичну й моральну руйнацію творчої особистості.

У підрозділі «Українські мотиви в новелі «Дерево світла» Аскольда Мельничука та американській новелістиці: з компаративного погляду» розглядаються особливості наративного дискурсу новели Аскольда Мельничука «Дерево світла» та малих розповідних форм деяких американських письменників-емігрантів. Мотивацією вибору творів для порівняння є «екзистенційно-межова» ситуація (за В. Храмовою) – еміграція, яка формує лейтмотив метафізичного виснаження через ностальгійні емоції, пов’язані із втратою батьківщини. Концептуальним ядром порівнюваних новел Аскольда Мельничука «Дерево світла», «Зеліґ» Бенджаміна Розенблатта («Zelig» by Benjamin Rosenblatt, 1915) та «Мій мертвий брат їде до Америки» Олександра Ґодіна («My Dear Brother Comes to America» by Alexander Godin, 1934) є еволюція й виявлення в соціумі внутрішнього розвитку відчуттів емігранта.

Спостереження показало, що подібним у конструюванні сюжетно-фабульної структури є емігрантське несприйняття нового світу через байдуже ставлення до них представників домінуючої культури й тяжіння над ними спогадів про етнічну батьківщину.

Подібності творів Олександра Ґодіна «Мій мертвий брат їде до Америки» та Аскольда Мельничука «Дерево світла» спостерігаються в площині хронотопу, а саме у збігах фабульно-сюжетного і нараційного часів, ретроспекціях, введенні реальних осіб тощо. Символічним тлом у новелі «Дерево світла» є філософія життя, що її сповідує головний герой: молодше покоління усвідомлює та зберігає таємниці родинного походження, таємниці смислу буттєвості кожного індивідуума, таємниці великої істини онтологічного знання.

Аналіз малої прози Аскольда Мельничука в контексті компаративного зіставлення з творами малого епосу українських й американських прозаїків дає підстави твердити про своєрідність проблематики малих розповідних форм цього письменника. Оповідь, стилістично вишліфувана до непомітного сугестивного наповнення художньої мови, спричиняє легкість плину тексту в поєднанні із вдалою спробою заглибитись у філософію основних проблем людського існування та творчої діяльності сучасного письменника.

Другий розділ дисертації – «Роман Аскольда Мельничука «Що сказано»: художній, порівняльний та перекладознавчий аспекти» – присвячений дослідженню проблематики й жанрово-композиційних особливостей твору з точки зору порівняльного літературознавства. Значна увага приділяється аналізу історії творення роману, особливостей його жанрової структури, зокрема рецептивної стратегії та наративної системи твору, які розкривають інтенційну природу тексту та специфіку жанрової модальності. Розглядаються художні особливості роману, досліджуються асоціативні паралелі, алюзії, які підкреслюють українську проблематику твору.

У підрозділі «Інтертекстуальність та поетикальні особливості роману «Що сказано» з’ясовуються особливості архітектоніки тексту твору, багатовимірність та багаторівневість якої дозволяє простежити конструювання української проблематики в площині особистого відчуження в умовах адаптаційних процесів до нового менталітету.

Дисертант наголошує на можливості полідискурсного прочитання роману Аскольда Мельничука з огляду на особливості самої структури твору. Своєрідна авторська стратегія в площині розповідної техніки зумовлена насамперед творчим пошуком письменника свого оригінального голосу, який завдяки власне виходу в світ твору такого масштабу сформувався і набув автентичного звучання, зайнявши почесне місце в літературному розмаїтті мультикультуральної словесності США. Твір «Що сказано» розглядається в контексті модерністського світосприйняття з елементами постмодернізму, що дало підстави всебічно проаналізувати художньо-стилістичні особливості роману.

Аналізуючи поетикальні особливості роману Аскольда Мельничука «Що сказано», виявлено самобутність, своєрідність та новаторство манери письма письменника, досліджено іманентність естетичного світосприйняття письменника з урахуванням різноманітності модифікацій американської традиції «доцентрового» (за Д. Затонським) роману. Оскільки прикметною особливістю епохи постмодерну є синкретизм різних дискурсів, які функціонують в естетичній гармонії один з одним, то звідси роман «Що сказано» можна вважати вдалим прикладом такого синкретизму.

Проаналізовано структурні елементи твору та особливості наративної системи, а також наявні у творі архетипи, алюзії, характер яких зводиться здебільшого до асоціативних паралелей. Проблематика роману «Що сказано» Аскольда Мельничука, увиразнена згаданими художніми засобами, пов’язана з пошуками самоідентифікації, а на новій землі – знаходженням належного місця в чужомовному суспільстві, де основним елементом є збереження пам’яті про свій родовід, свою батьківщину, рідний край.

У підрозділі «Міфопоетика романів Аскольда Мельничука «Що сказано» та Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» аналізуються контактно-генетичні зв’язки між цими творами з огляду на специфіку міфотворення.

Творчим поштовхом для написання роману «Що сказано» Аскольдом Мельничуком став твір Маркеса «Сто років самотності», про що йдеться у відгуках американських критиків і в свідченнях самого автора. При типологічному зіставленні двох романів здійснено спробу виявити спільності й відмінності як за проблематикою, так і поетикою.

Дотичною темою романів «Що сказано» та «Сто років самотності» є те, як герої віднаходять минуле з метою творити сьогодення й зберегти власну гідність та кровну прив’язаність до землі. Вкотре підтверджується істина: без пам’яті про минулі події, війну, своє походження не маємо права на майбутнє. Обидва романи сповнені символами та метафорами, алегоріями та фантастичними мотивами і мають глибоко національний та новаторський характер у поєднанні з традицією і сміливим звучанням. Відмінність між творами полягає передусім у способі наративної стратегії, яка в романі Маркеса передається шляхом потоку свідомості оповідача, а у творі Мельничука – моделюванням оповідної манери в динаміці розвитку подій.

У дисертації виокремлюються і деякі інші розбіжності між творами. Габріель Маркес використовує міф як засіб для розвінчування реальної дійсності, а Аскольд Мельничук – як тло для зображення реального і вигаданого. Усі казкові предмети і персонажі, хоч і вигадані, є невід’ємною частиною художнього світу Маркеса, мають властивість не художнього прийому, а матеріальної та водночас певної міфічної реалії. Таким чином, міфологізація сюжетних компонентів у поєднанні з суб’єктивною реальністю створюють оригінальну, притаманну тільки Маркесові образність, гостроту сюжетотворення тощо.

Міфотворення Аскольда Мельничука підпорядковане вирішенню основної проблеми твору – проблеми самоозначення та самоідентифікації українця в еміграції. Міфопоетика роману огранює проблематику сучасного буття емігранта, який у будь-який спосіб намагається зберегти свою ідентичність. Можна стверджувати, що основною відмінністю в зображенні фантастичних і реальних мотивів та сюжетів у двох романах є художнє втілення міфу і деміфізації, що в Аскольда Мельничука — розділені, тобто знаходяться в різних сюжетних площинах, а в Маркеса — органічно поєднуються, переплітаються з реальною дійсністю, вливаються в нескінченний потік свідомості оповідача. Саме на засадах «естетико–поетичної двомірності» (за О. Прилипком) будується комплекс проблем латиноамериканського роману, що полягає у спробах родинного самозбереження. Проблематика роману Аскольда Мельничука знаходить своє вираження в площині збереження національної ідентичності.

Особлива увага зосереджується на зображенні обома письменниками території, де живуть міфологічні герої. Мешканці двох містечок як Роздоріжжя («Що сказано»), так і Макондо («Сто років самотності») постійно відкривають для себе світ, приймають християнство, живуть однією великою сім’єю і не знають, що таке смерть.

Таким чином, у цих романах химерно переплітається казковий вимисел і побутово-фікційна правда, показана дійсність, іноді жорстока, у всіх її проявах, події та вчинки героїв пронизані правдоподібністю зображуваного. Життєстверджуючою силою двох творів є гуманізм, що спонукає людину до боротьби, суперечливого протистояння з суспільством. Адже вимушена відсутність мужності, волі, забування про минуле, покірність злу веде до духовного та морального зубожіння, а звідси – до знищення себе як особистості.

Третій підрозділ «Роман Аскольда Мельничука «What Is Told» в українському перекладі: проблема трансформації поетичного словесного образу» присвячений дослідженню адекватності перекладу як функціональної точності, а також виявленню умілості перекладача вдало осмислити, схопити функції елементів і структур оригіналу та відтворити їх засобами рідної мови.

Концептуальним ядром аналізу є проблема трансформації поетичного словесного образу, зокрема українського, що є наслідком певного художнього узагальнення, основою художньої тканини будь-якого твору з його увиразненням, посиленням пізнавальної вартості, емоційним впливом на читача, на ґрунт рідної мови.

Увага дисертанта спрямована насамперед на точність відтворення в перекладі національного ореолу, психології. Дослідження здійснено на основі принципів літературознавчого компаративного аналізу оригіналу та перекладу, теоретично обґрунтованих у працях В. Коптілова, Р. Зорівчак, В. Матвіїшина, С. Хороба та ін.

У дисертації наголошується, що роман «Що сказано» в українській інтерпретації сприйнято перекладачем О. Винниковим цілісно, з відтворенням національного духу і середовища, в якому перебувають герої. Перекладач зумів передати сюжетну канву роману, характер настроїв та мотивацію вчинків героїв, частково відтворити українську дійсність у розумінні Аскольда Мельничука, зберегти зміст та ідею американського роману, можливо, занадто «українізувавши» переклад більшою експресивністю у відтворенні мовних особливостей оригіналу. Переклад є адекватним також у відтворенні композиційної побудови першотвору, хоча стиль американського письменника збережено не повністю, особливо, коли мова йде про саркастично-іронічну і водночас поетичну забарвленість архетипної реальності як американської дійсності, так і легендарних подій княжих часів.

Серед недоглядів інтерпретатора особливо промовистим є те, що емоційно-інтелектуальна спрямованість роману, яка полягає в достеменному відтворенні людської діяльності через призму духовного світу українського індивіда перед англомовним читачем, певною мірою знівельована перекладачем. Мова йде про проблему, яка виявилась для інтерпретатора непосильною для вирішення – проблема конкретизації твору, що концентрується у трансформації образу «українства». Дисертант приходить до висновку, що цей поетичний образ, котрий пронизує сюжетні лінії, кодується у збереженні народної пам’яті і передачі знань про минувшину майбутнім поколінням.

Саме через художній образ Аскольд Мельничук успішно намагався забезпечити широту і багатство значень, і, як наслідок, кожен індивідуальний образ роману створює багатство думок, уявлень, рефлексій у свідомості читача. Перекладач спробував передати конкретну чуттєвість художнього образу різноманітними мовними засобами, переносячи цей образ на національний ґрунт. Внаслідок цього мав би відбутися «синтез» національних особливостей двох народів. Дисертант робить висновок про те, що в україномовному варіанті роману такий «синтез» власне не відбувся, і насамперед, тому, що перекладач не врахував особливостей національного стилю оригіналу, його логіки. Інтерпретатор намагався донести задум автора роману до українського читача у зрозумілій для нього формі, не беручи до уваги особливостей стилізації американського письменника, який писав твір насамперед для американського світу.

У дисертації акцентується увага на тлумаченні художніх засобів англомовного роману перекладачем. Так, тропи першотвору (зокрема метафори, епітети, гіперболи і т. ін.) передаються здебільшого адекватно, однак подекуди україномовна оповідь перенасичена художніми засобами.

На основі прикладів вживання великої кількості фразеологізмів, які невиправдано переобтяжують переклад, зроблено висновок, що перекладач довільно й недоцільно втрутився в оригінал, порушуючи самобутній стиль американського письменника, якому властива лапідарність, завдяки якій кожен образ набуває значення символу. Іншим недоглядом перекладача є штучне розширення конотації лексики перекладу, порівняно з лексикою першоджерела.

Очевидне завдання перекладача ознайомити українського читача з англомовним твором «Що сказано» певною мірою виконане, незважаючи на вказані прогалини та недогляди, які посутньо не впливають на композицію твору, хоч подекуди руйнують первинний зміст і спотворюють міфопоетику оригіналу.

Третій розділ дисертації – «Філософсько-естетичні засади екзистенційного світу українця-емігранта у творах Аскольда Мельничука, Уласа Самчука, Клер Месуд» – присвячений дослідженню найбільш глобальної проблеми ХХ ст. – екзистенції людини і суспільства на тлі самоствердження та самовизначення в просторі свідомого чи підсвідомого їх співіснування. Змістові особливості роману Аскольда Мельничука «Посланець мертвих» проаналізовано в зіставленні з типологічно близькими зразками красного письменства України та США.

У підрозділі «Екзистенційний світ українця-емігранта в романах Аскольда Мельничука «Посланець мертвих» та Уласа Самчука «На твердій землі» зіставляються обидва романи з огляду на подібності в їх змістово-формальних характеристиках.

Автор дисертації приходить до висновку, що великий епічний твір американського письменника «Посланець мертвих» є найповнішим на сьогодні уособленням роздумів та знань Аскольда Мельничука про емігрантське життя українських поселенців після Другої світової війни на території США.

Твір Уласа Самчука «На твердій землі» (1967) привертає увагу не тільки тому, що написаний про важкі будні українців-емігрантів. Це твір про екзистенційно-буттєве світовідчуття людини в сартрівському часі і просторі, відтворене на тлі трагічних подій минувшини, що великою мірою є співзвучним з романом Аскольда Мельничука «Посланець мертвих» (2001).

Взаємостосунки людини й суспільства, зокрема українського емігранта-митця та американського суспільства, співіснування понять минуле-сьогодення, старий світ – новий світ, спроби національної самоідентифікації та відчуження індивіда від індивіда, індивіда від спільноти, індивіда від держави, психологічні чинники абсурдної поведінки, вчинків та діянь, особистісні переживання та внутрішнє протиборство і співіснування багатьох «я» в одній людині – все це становить основну проблематику твору Аскольда Мельничука «Посланець мертвих», системно-цілісний аналіз якої знайшов висвітлення в науковому дослідженні.

У дисертації на тлі емігрантської проблематики у творах Аскольда Мельничука та Уласа Самчука о-словлено комплекс вічних тем і проблем: війни і миру, кохання і закоханості, сенсу існування і самоідентифікації, а насамперед – місця людини в суспільстві, зокрема місця митця у чужомовному середовищі зі своєрідним стереотипом, ментальністю тощо. Особливостями тематики романів є самоутвердження людської індивідуальності в умовах іншомовного часопростору зі збереженням історичної пам’яті.

Типологічні аналогії та сходження, а також відмінності між романами Аскольда Мельничука та Уласа Самчука можна провести на рівні відтворення конкретного минулого, що однаковою мірою тяжіє над героями-емігрантами. В епістеміологічному колі конкретно-чуттєвого онтологічного знання автори змальовують трагічні події героїв: вбивство батька Ади німцями (“Посланець мертвих”), знищення батька Павла кагебістами та смерть його матері від голоду (“На твердій землі”), факти людожерства, згадка про геноцид мільйонів українців тощо. Та якщо герої «Посланця мертвих», зокрема Ада, зациклюються на своєму минулому, минулому свого народу, то У. Самчук не зосереджується на ставленні своїх героїв до подій, що мали місце в Україні. Його герой Павло, бажаючи трансформуватись у сучасне життя Канади цілковито, укорінитися в ній остаточно, займається добудовою свого будинку, що символізуватиме завершення такого укорінення.

Значна увага обох авторів приділяється зображенню емігрантського життя загалом. Скажімо, емігранти для чужого суспільства – це «паперові карикатури» («Посланець мертвих»), «шматки родин, залишки бурі, жертви епохи» («На твердій землі»), які прагнуть до збереження своїх традицій, звичаїв засобами створення поселень за українським зразком, святкуванні Різдва тощо.

Порушення проблеми ролі та місця митця в суспільстві в цілому та чужомовному зокрема властиве і роману Аскольда Мельничука «Посланець мертвих», і твору Уласа Самчука «На твердій землі». Руйнація творчої особистості, причини якої значною мірою висвітлено ще в новелі Мельничука «Дерево світла», набуває загальнолюдського значення в романі «Посланець мертвих» та увиразнюється обставинами способу мислення іншомовного суспільства у творі Уласа Самчука. Так, крах творчо обдарованої особистості – Алекса з роману Мельничука – має єдиний вектор руху, руху, спричиненого пошуками справедливості та бажання самоідентифікуватись шляхом відмови від минулого, що нав’язувається матір’ю. Герой гине під тягарем неподоланних для нього обставин і духовно, і фізично.

У романі Уласа Самчука головний герой Павло, маючи інтенції стати письменником, не зреалізувався як митець, адже, на його думку, така розкіш на чужині просто неможлива. Лена, попри ніжне ставлення до малярства, будучи талановитою художницею, працює прибиральницею, оскільки на прибутки від своєї професійної праці прожити не має можливості. Як наслідок, автор твору «На твердій землі» конструює три типи самотності залежно від характеру: «осамітненість», яка виникає у стані постійного зосередження на нарощуванні матеріальних благ; самотність як втеча від буденності; егоїстична самота –заглиблення у свою самість. Перший тип виникає в силу обставин, другий – створюється штучно, останній – заповнює весь простір, порожнечу душі. Всі типи об’єднані принципом відчуження: особи від особи, особи від оточення, спільноти від спільноти, де центральною фігурою є герой – особа, навколо якої розосереджується відчуження.

Дисертант підсумовує, що англомовний роман «Посланець мертвих» – це екзистенційна модель постмодерністської літератури з притаманною їй іронічністю, розгубленістю індивіда перед власною екзистенцією, який (індивід) переважно перебуває на межі – між минулим і сьогоденням. Твір Уласа Самчука «На твердій землі» є одним з небагатьох свідчень наполегливої адаптації українського емігранта до нового стереотипу, його прагнень абсорбування незнайомого життєвого досвіду, з допомогою якого емігрант в особі Павла сподівається бути повноцінним членом іншомовного суспільства.

У підрозділі «Концепт української ідентичності у романі Аскольда Мельничука «Посланець мертвих» та повісті Клер Месуд «Проста історія», проводячи паралелі між двома творами, дисертант простежує засоби відтворення суб’єктивної реальності екзистенційного буття людської особистості в умовах еміграції на тлі набуття та збереження суспільного досвіду.

Центральні персонажі двох творів, відповідно Адріана Крук у романі «Посланець мертвих» та Марія Понятовські у творі «Проста історія» – уособлюють наратив самоствердження, прагнення Self-Identity (самоідентичності) в умовах постійного життя в еміграції. Навіть структурно-композиційна побудова цих романів, яка характеризується своєрідним обрамленням, дозволяє виявити типологічні паралелі.

Аскольд Мельничук конструює архітектоніку твору в контексті американської дійсності. Розповідаючи про життя однієї людини – героїні Ади, автор передає трагедію всього народу. Адріана послана як привид, як згадування померлими з іншого життя, на іншій землі, «old country» («давньої країни») американській спільноті, чия суб’єктивна реальність здебільшого не обтяжена фактами свідомого винищення населення, яка не відчула повною мірою жахіть воєнних наслідків і яка не бажає вникати у природу суспільно-історичних проблем інших народів. Ада є носієм багатьох якостей, одна з яких полягає в уособленні жіночого начала – жінки як матері, жінки як Батьківщини.

Головна героїня повісті Клер Месуд – Марія, яка не скаржиться на своє становище, не бореться за свою ідентичність і нікого не звинувачує, на відміну від Мельничукової героїні Ади, що не оминає слушної нагоди «висповідатись» чи перед синами, чи перед Ніком. Посутньою відмінністю між героїнями є «зростання» та покращення гідного існування-у-собі Марії та гріховне падіння й духовне виснаження Ади.

У дисертації розглядається траєкторія боротьби за існування: Марії – за емансипацію жіночого первня, Ади, суцільно поглинутої минулим, – за надмірне занурення у світ привидів минулого, в який героїня прагне «вдихнути» життя без збереження справедливого права на майбутнє. Отже, й Ада, і Марія не можуть прийняти байдужості суспільства, у якому живуть. Кожна з жінок гордо несе звання бути матір’ю, але Ада вивищує свою функцію до категорії всезагального значення, а Марія є втіленням добропорядної матері, завдання якої полягає у вихованні дитини в умовах адаптації до будь-якого суспільства.

Особливу увагу привертає метафора спустошеності, що проходить лейтмотивом у «Посланці мертвих» Аскольда Мельничука. Так, роблячи ретроспективно-фрагментарний огляд історичних фактів українського народу, Антон називає українську землю «спустошеною» після наслідків Другої світової війни, які спричинили трагедії в родинах, однією з них стала й сім’я Ніка, а отже, лейтмотив набуває універсального значення. Метафора спустошення, але не всезагального значення, якою пройняті герої Аскольда Мельничука, а глибоко особистого відчуття пережитого пронизує все єство Марії з твору «Проста історія» Клер Месуд.

Отже, компаративний аналіз творів Аскольда Мельничука «Посланець мертвих» та Клер Месуд «Проста історія» показав насамперед актуальність даної проблематики в контексті літературного процесу США та глибоке зацікавлення нею сучасними письменниками. Проаналізовано характер національної ідентичності, прагнення українського емігранта до самоідентифікації на чужій землі крізь призму дій і вчинків героїнь, які уособлюють національний архетип українця, котрий намагається привернути увагу до себе як до особистості з боку представників іншомовної спільноти.