| Краткое содержание: | У «Вступі» подано огляд основних джерел, з’ясовано стан і проблеми дослідження драматургійної творчості Ґергарта Гауптмана, обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, визначено об’єкт, мету, завдання та теоретично-методологічну основу дослідження, висвітлено апробацію його результатів.
У першому розділі – «Ґергарт Гауптман: особливості художнього мислення» – подано загальну характеристику художнього мислення Ґ. Гауптмана. Його сутність визначається ідейно-тематичними запитами на зламі XIX–XX століть, які органічно пов’язані з різними способами пізнання дійсності. Йдеться про активні пошуки художнього осягнення й відтворення реального життя. Вони досліджуються у контексті переємності традицій, що склалися впродовж багатьох епох і збагатили світовий літературний процес такими творчими методами, як бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм.
Докладно висвітлено причетність Ґ. Гауптмана до художнього поступу, що мав місце в Німеччині у 80–90-х роках XIX століття та перших десятиліть XX ст. Її плідний наслідок – створення цілісної системи художніх засобів і прийомів, які зумовлюють специфіку названої літературної доби. Простежено втілення драматургом ідеї – художньо укласти хроніку життєдіяльності німецького суспільства, що увиразнювала реалії загальнолюдського звучання. Одним із її вагомих складників, за словами Лесі Українки, є відтворення життя особистості «переходового часу та переходової психології».
У підрозділі «Художнє мислення Ґ. Гауптмана як предмет літературознавчого дослідження» з’ясовано, що художнє мислення драматурга позначене змістовими домінантами, а також конкретикою засобів і прийомів мистецького зображення, поетикою конфлікту. Вони пов’язуються з особистісним підходом Ґ. Гауптмана до визначеності контрасту, що фіксує лінії натуралістичного об’єктивізму, раціонально-морального ставлення до дійсності. Тут закорінені експериментальні пошуки митця. Їх логічний наслідок – новаторський характер його творчості, за якою «можна вивчати всі варіанти спільних ідей нової драми».
У матеріалі розділу актуалізуються деканонізація традиційних художніх принципів і прийомів, динаміка естетичних критеріїв драматичного мистецтва, що мали місце в літературному процесі на зламі ХІХ – початку ХХ століть. Окреслені фактори спричинили істотне розширення жанрово-стильових можливостей драми Ґ. Гауптмана. У цьому зв’язку відзначаються дослідницькі засади, що містяться у працях Н. Александера, Г. Байґеля, К. Ґутке, В. Емріха, Ґ. Кайзера, Л. Ланґер, В. Леша, Ф. Омана, Й. Теттенборна, С. Хрістоффа. Щоправда, вони тільки побіжно торкаються аналізу особливостей художнього мислення Ґ. Гауптмана. Сутність цього аналізу Г. Клочек формулює так: «Особливості художнього мислення матеріалізуються в системі виражальних форм. Ось чому головний шлях до пізнання особливостей художнього мислення лежить через вивчення його виражальної системи. Своєю чергою, пізнання закономірностей художнього мислення автора є не чим іншим, як пізнанням «регулятора» його поетики».
Проведено аналіз по-натуралістичному загостреного інтересу Ґ. Гауптмана до реалій дійсності. Його суттєва складова – міркування про реалізацію художнього мислення драматурга «себе через самого себе», саморозгортання його універсальних мовних домінант, фіксацію спільних і відмінних начал з проекцією передусім на натуралізм, а нерідко – реалізм, символізм і неоромантизм. Синкретизм літературних напрямів і течій для Ґ. Гауптмана не був світоглядною суперечливістю, а засобом для досягнення мети. Тому констатується причетність майстра німецького слова до конкретної об’ємної картини у натуралістичній оздобі. Цей факт засвідчив Р. Коуен: «Навіть у похилому віці Гауптман залишився письменником «Ткачів» – твору, що став кульмінацією натуралістичної драматургії».
Значна увага у підрозділі спрямована на розкриття філософського аспекту художнього мислення Ґ. Гауптмана. Йдеться про «науково-природничий» або «натуралістичний монізм», що «охоплює єдиним поглядом усі сфери буття та підпорядковує їх спільним «природним законам». Актуалізується думка про те, що у творах «Ткачі», «Самотні», «Візник Геншель», «Розе Бернд» авторське розуміння натуралістичного об’єктивізму невіддільне від панорамного осмислення складного механізму природи. Досліджується тотожність апеляції «повернення до природи» мистецькому кредо Ґ. Гауптмана. Осмислено аспекти художнього мислення Ґ. Гауптмана, які поєднують досягнення науки та літературної праці. Цей зв’язок віддзеркалює світоглядні настанови натуралістичної художньої системи. З тканини творів Ґ. Гауптмана проглядається сцієнтизм, що ґрунтувався на досягненнях різних наук. Виокремлено його місце і роль у п’єсах «Перед сходом сонця» та «Візник Геншель».
У підрозділі «Правда факту та художній домисел у творчості Ґ. Гауптмана» проаналізовано співвідношення правди факту та художнього домислу в реалізації Ґ. Гауптманом нових моделей натуралістичної драми. На основі фактичного матеріалу драм «Перед сходом сонця», «Самотні», «Колега Крамптон» та «Міхаель Крамер» зроблено огляд прототипів і їхній зв’язок з реальними особами. Увиразнено прагнення автора драми «Ткачі» до максимальної правдоподібності, створення ілюзії можливості зображеного в реальному житті.
В обширах натуралістичного мислення Ґ. Гауптмана виокремлюється художній домисел, що має істотне значення для змалювання об’єктивної картини світу. Стверджується безпідставність цілковитого ототожнення художнього зображення та дійсності у п’єсах «Розе Бернд», «Флоріан Ґайєр», «Боброва шуба». Названі драми, фабульно-сюжетна специфічність яких полягає у побутовій та психологічній вірогідності, відтворюють дійсність такою, якою вона поставала в авторській уяві. Драматург віднайшов зрівноважену міру натуралістичної умовності, що давала йому внутрішню свободу для вираження своїх думок. В окремих випадках він оперував життєвим матеріалом тільки відповідно до вимог сцени. Хоча п’єса для нього – «шматок життя», сам цей «шматок» не примітивна фотографічна копія дійсності. Не обмежуючись фіксацією реальних фактів, Ґ. Гауптман логічно вплітав у художній текст сконструйованих власною уявою персонажів і життєві ситуації, надаючи змальованому максимальної ймовірності. Починаючи з символістської драми «Вознесіння Ганнеле», вони стали предметом гострих дискусій та тверджень про відхід письменника від натуралізму. У дослідженні вказується на неадекватність такої думки, попри те, що сприйняття та тлумачення драми про Ганнеле Маттерн, а також п’єс «Затоплений дзвін», «А Піппа танцює!», «Бідний Гайнріх» становлять значні труднощі для стильової дефініції. У них, з метою досягнення високого художнього рівня образів-характерів, відсутня та всеосяжна натуралістична переконливість, що відзначала перші драми Ґ. Гауптмана.
У підрозділі «Натуралістичний об’єктивізм» увиразнене об’єктивне відображення панорамної картини світу на сторінках творів Ґ. Гауптмана. Встановлено, що жанрово-стильові особливості драми Ґ. Гауптмана виявляються в оригінальному використанні низки художніх принципів. З-поміж них особливої ваги надається натуралістичному об’єктивізму – важливій характеристиці специфіки художнього мислення драматурга. Об’єктивність – своєрідна форма його образного бачення дійсності, яку творець драми «Ткачі» змальовував в усій повноті та складності. Пошуки об’єктивної істини спонукали його до всебічного та ґрунтовного аналізу життєвих явищ і суспільних тенденцій. Пізнання та висвітлення закономірностей і механізмів їх екзистенції у творах Ґ. Гауптмана часом не менш важливе, ніж дослідження науковця, і в своїй основі – таке ж об’єктивне. Стверджується основна художня мета драматурга – створення багатозначного змісту, множинність ідей якого спонукає адресата твору до роздумів.
У дисертації проаналізовано роль авторського голосу у структурі драм Ґ. Гауптмана «Перед сходом сонця», «Самотні», «Візник Геншель», «Маґнус Гарбе», «Перед заходом сонця». Простежено його реалізацію у сюжеті, виборі персонажів, способі зображення, послідовності розгортання подій, мовностилістичних засобах. Зроблено висновок, що такого роду концепт авторської позиції відрізняється від реалістичної, де вона зводиться до синтетичного формування оцінки зображених життєвих явищ. З’ясовано, чому натуралістична драма показувала сучасникам, як вони живуть, а не пояснювала при цьому, чому так, а не інакше складається їхнє життя.
У новому контексті досліджено виміри художнього мислення Ґ. Гауптмана, найважливішим складовим елементом якого є «спосіб художнього бачення дійсності». Проілюстровано панорамність змалювання персонажів у драмах «Перед сходом сонця», «Самотні», «Розе Бернд». Окреслений фактор натуралістичного художнього мислення досліджується в порівняльно-типологічному зіставленні з п’єсою В. Винниченка «Брехня».
Акцентується факт, що об’єктивна картина життєвих явищ у драмах «Свято перепросин», «Ткачі», «Візник Геншель», «Перед заходом сонця» потенційно містить множинність оцінок. Констатується необхідність певної обережності у виокремленні тієї чи тієї думки, фіксованої в їхній тканині. Відмова від оцінних категорій, неупереджений аналіз фактів засвідчує вміле використання Ґ. Гауптманом натуралістичного принципу науковості.
З’ясовано істотний аспект натуралістичного об’єктивізму Ґ. Гауптмана, що сприяє редукції негативного оцінювання, – зрівноважене поєднання позитивних і негативних рис характеру у постатях Альфреда Лота, Йоганнеса Фоккерата, Розе Бернд. У цій площині виявлено типологічні подібності між драмами Ґ. Гауптмана «Самотні» та І. Франка «Украдене щастя». Доведено неправомірність акцентування непривабливих сторін життя у художній картині світу, що постає зі сторінок п’єс «Перед сходом сонця», «Ткачі». Об’єктивна реальність у названих драмах відбиває сплав розмаїтих життєвих явищ. Увиразнюється думка про несправедливість осуду натуралістичного висвітлення дійсності, що, за твердженням Д. Наливайка, ґрунтувався на звинуваченні натуралістів «у патологічній пристрасті до всього темного, ницого, хворобливого і настільки ж патологічній неспроможності бачити в житті світле, добре, позитивне». Подібні закиди спростовує різнобічність її освоєння в текстах творів Ґ. Гауптмана. Драматург, метою якого став об’єктивний аналіз усесторонніх взаємин, взаємозв’язків і взаємодій зображених реалій, на сторінках творів «Перед сходом сонця», «Самотні», «Свято перепросин» змалював широкі та розмаїті картини суспільства і його духовних феноменів. Зроблено висновок, що об’єктивно відтворена дійсність на сторінках драм Ґ. Гауптмана має всі ознаки цілісності предметного світу.
Другий розділ – «Жанрово-стильові особливості драми Ґ. Гауптмана» – присвячений узагальненню творчих змагань Ґ. Гауптмана, що знайшли свій вияв у його підходах до визначення жанру та стилю. У роботі подано системний огляд жанрологічної та стильової класифікації драматургії Ґ. Гауптмана, висвітлена її концептуальна проблематика, що має свою самобутність в історії драматургійних традицій німецької літератури, вивчено питання її культурологічного сенсу; проаналізовано з цього погляду щоденники, а також виступи й літературно-критичні статті Ґ. Гауптмана.
У новітніх модифікаціях драматичних жанрів, які вже не відповідають критеріям традиційних формулювань, закладена своєрідність жанрово-композиційних форм, образна палітра творів Ґ. Гауптмана. Їхню самобутність простежено на прикладі оригінальних жанрових назв: «соціальна драма» «Перед сходом сонця», «сімейна катастрофа» «Свято перепросин», «п’єса з сорокових років» «Ткачі», «злодійська комедія» «Боброва шуба», «трагедія селянської війни» «Флоріан Ґайєр», «берлінська трагікомедія» «Пацюки», «казка склозаводу» «А Піппа танцює!». Специфіка цих номінацій відбиває вектор руху західноєвропейської драми кінця ХІХ – початку ХХ століття до оновлення усталених жанрів. Жанрологічна структура кожного з названих творів вперше запроваджена до вжитку Ґ. Гауптманом.
У розділі проаналізовано новації розуміння драматичного у творах Ґ. Гауптмана. Дослідження показало, що натуралістичний драматизм близький за своїм перебігом до звичного розуміння трагізму. Його теж вінчає сумний фінал. Водночас, попри домінування серйозності характерів, ситуацій та проблем, підґрунтя та ускладнення конфліктів у драмах «Самотні», «Візник Геншель», «Розе Бернд», «Доротеа Анґерман» не безвихідні, вони долаються та розв’язуються легше, ніж у строгій безкомпромісній трагедії. У натуралістичних п’єсах відсутні справжні трагедійні герої, які втілювали б собою силу, безкомпромісність, здатність до вчинку заради омріяної мети, свою вищість над масою. Ґ. Гауптман пропонував реципієнту твори, в яких драматичне покликане відтворити достовірну діалектику життя з численними змінами суті явища.
Ґ. Гауптман, освоївши новітні суто технічні закони побудови драматичного твору, прагнув прилаштувати перебіг подій до реальної дійсності. Їх вплив на жанрову специфіку драматургії художника слова узагальнює Р. Коуен: «Оскільки жанр відтепер не мусить обмежуватися певними сюжетами та не зобов’язаний переробляти сюжет, всі намагання жанрового визначення в натуралізмі закінчуються констатацією сюжету та стилю, який сюди належить. Тут мовиться не просто про «трагедію», а в найкращому разі, як у Гауптмановому «Святі перепросин», про «сімейну катастрофу», тобто не про естетичну форму, а про уявно дійсний розвиток подій».
Стрижневий висновок розділу – твердження, що новації розуміння естетичних категорій у натуралістичній драмі, а звідси – її жанрове окреслення зумовлені близькістю сюжету до реального життя, природи.
У підрозділі «Концепція особистості» досліджується специфіка естетичної концепції особистості у драмах Ґ. Гауптмана «Перед сходом сонця», «Самотні», «Професор Крамптон», «Боброва шуба», «Затоплений дзвін», «Міхаель Крамер». Доведено, що оригінальність характерів Альфреда Лота, Йоганнеса Фоккерата, професора Крамптона, матінки Вольф, майстра Гайнріха, Міхаеля Крамера полягає в асоціаціях з перетвореннями німецького суспільства кінця XIX – початку XX ст. Його духовний поступ привів до зображення персонажа не тільки як індивідуальності, але й у тому чи тому вимірі як віддзеркалення ментальної моделі доби. Вона мотивує розвиток дії та водночас виступає засобом реалізації жанрово-стильової своєрідності згаданих творів.
Окреслено прикметну жанрово-стильову рису Гауптманової драми – пізнавально-аналітичне начало об’єктивного показу негіперболізованих явищ дійсності. Йдеться про негероїчне зображення персонажів, увиразнення їхньої багатогранності в позитивному та негативному. Позбавлені проявів величі економіст Лот, науковець Фоккерат, праля Вольф, візник Геншель, служниця Бернд, художники Крамери, Шіллінґ і Брауер виступили носіями характерів; останнє стало критерієм художності тогочасної драматургії.
Ствердження нових духовних домінант, що характеризує покоління Ґ. Гауптмана, проаналізовано на прикладі центральної постаті драми «Перед сходом сонця». В образі Альфреда Лота виявлено специфічну модель героя порубіжної епохи – людину, яка прагне перебудови суспільного світогляду й устрою, законодавця власного буття. Деякими гранями свого характеру він нагадує героїв романтичних трагедій з властивим їм емоційним запереченням недосконалості світу. Водночас наречений Гелене – типовий персонаж драматургії модерністської доби з притаманною їй ідеєю відмежованості людини і від собі подібних, і від суспільства загалом.
У підрозділі «Поетика конфлікту» досліджується поетика драматичного конфлікту в драматичних творах Ґ. Гауптмана. Визначено її суголосність змінам мистецького модернізму кінця XIX – початку XX століть. З’ясовано, що її багатогранне сприйняття істотно розширюється, а драматичний конфлікт не зводиться до активних дій, інтриги, зовнішньої динаміки. Значущими відтепер стають протистояння між розумом і почуттям, вдало відтворена психологічна атмосфера, її нюанси, а також зіткнення світобачень. Йдеться не про одну подієву лінію зримих сутичок між персонажами, а про поліфонічну систему конфліктів. Їхню реалізацію досліджено на прикладі драми «Самотні».
Нові підходи Ґ. Гауптмана до осмислення драматичного конфлікту в драмі «Самотні» висвітлено на основі розвитку характерного для драматургії модерністської доби мотиву зіткнення людини і суспільства. Його всебічним окресленням Ґ. Гауптман випробовував й утверджував нові художні форми, які поставали притаманною рисою його бунтівливого бажання протистояти зужитим шаблонам. Перипетії драми «Самотні» відповідають устремлінням письменників XIX ст. до активного освоєння зіткнення особистості з насиченим конфліктністю світопорядком. Драматичний конфлікт реалізується тут не стільки у зовнішніх сутичках, скільки у глибокому психологічному протиборстві. У п’єсі «Самотні» переконливо виявляється вміння Ґ. Гауптмана створити внутрішню дію, від чого постає складний і багатогранний, цільний і неповторний характер. Постаті центральних персонажів драми окреслені завданнями пізнання, ідейно-морального самовизначення.
Третій розділ – «Ґ. Гауптман крізь призму типологічних зіставлень з українською літературою кінця ХІХ – початку ХХ століття: компаративний дискурс» – складається з трьох підрозділів, які охоплюють генетико-контактні зв’язки і порівняльні дослідження творчості Ґ. Гауптмана та українських драматургів І. Франка, Лесі Українки, В. Винниченка.
У підрозділі «Ґергарт Гауптман – Іван Франко» окреслено визначальні жанрово-стильові особливості драми Ґ.Гауптмана в літературно-критичних розвідках І. Франка. Розглянуто типологічні спільності та відмінності драм «Самотні» та «Украдене щастя». Тут подано аналіз творчості Ґ. Гауптмана у студії І. Франка «Гергарт Гауптман, його життя і твори». Визначено внесок праці І. Франка у прояснення новизни художньої метамови натуралістичної драми. Виокремлюється факт збагачення натуралізму як домінантного напрямку на зламі століть різними формами романтичної символіки, які І. Франко переконливо обґрунтував на прикладі драми «Вознесіння Ганнеле». Характеристика І. Франка вдало передає параметри Гауптманових шукань. Вони, на переконання автора п’єси «Украдене щастя», відбуваються в силовому полі різних напрямків. З-поміж них головну роль він відводив натуралістичним тенденціям, зокрема, їхній провідній рисі – логіці правдоподібності.
І. Франко дав об’єктивну оцінку натуралістичним аспектам у драмах німецького письменника, вказав на стильовий синкретизм його художнього методу. Вкраплення романтичних штрихів у натуралістичне відображення дійсності у соціальній драмі «Перед сходом сонця» І. Франко бачив у такому вимірі: крім «сцен різко реалістичних, є в четвертім акті чудова любовна сцена між Геленою і Льотом, котру німецькі критики зачисляють до найкращого, що є в тім роді написано в німецькій літературі». Він не оминув зворушливих сцен кохання як вагомого доказу проникливого висвітлення дійсності, аналізуючи комедію «Колега Крамптон». Дослідник зауважив, що, з одного боку, Ґ. Гауптман тут «маляр темних закамарків суспільності і трагічних станів людської душі», а з іншого – підкреслював: «перлою в тій комедії є чудова любовна сцена в п’ятім акті». Акцентуємо увагу на особливій значущості міркувань І. Франка щодо спростування неадекватних закидів про спрямованість натуралістичного показу на відбиття тільки непривабливих явищ дійсності. І. Франко довів, що нормальне, людське приваблювало автора драми «Ткачі» не менше, ніж зображення життя в його темних сторонах.
Визначальні жанрово-стильові особливості драми Ґ. Гауптмана «Самотні» проілюстровано в контексті типологічного зіставлення з драмою І. Франка «Украдене щастя». Порівняльний аналіз послужив для виокремлення спільного й відмінного, що співвідноситься з новими тематичними, сюжетними і композиційними пластами названих творів. З’ясовано, що типологічні паралелі між п’єсами характеризуються низкою аналогій, які мають істотне значення для розуміння іманентних структур нової драми, її змістових домінант і формальної організації. З окресленої парадигми у п’єсах «Самотні» та «Украдене щастя» проступає питання характеротворення і драматичного конфлікту, проаналізованих крізь призму натуралістичного об’єктивізму.
У підрозділі «Ґергарт Гауптман – Володимир Винниченко» охарактеризовані національні особливості натуралістичного дискурсу у драмах «Розе Бернд» Ґ. Гауптмана та «Брехня» В. Винниченка. Типологічні збіги та відмінності названих п’єс розглянуто у рамках міжлітературного процесу. Значення порівняльного аспекту дослідження для розуміння жанрологічної структури загалом переконливо обґрунтовує Р. Гром’як: «категорія «жанр» узагальнює читацьку і літературознавчу сфери досвіду, набутого в діалозі культур».
З’ясовано, що змалювання Ґ. Гауптманом і В. Винниченком полярних моральних цінностей, розбіжних світоглядних позицій надавало їхнім творам художньої доцільності й виразності, створювало багатоплановість сприйняття драматичної ситуації. Водночас воно сприяло її об’єктивнішому висвітленню. Йдеться про логіку відтворення явищ життя, яка в поетиці нової драми зміщує жанрологічні та стильові акценти. З огляду на це поділяємо думку М. Ткачука, що «у XIX ст. сформовані століттями традиційні жанрові структури зазнають серйозних трансформацій, оновлень, багатоваріантності, проходив швидкоплинний процес диференціації і синтезу, взаємовиявлення і взаємодоповнення, поєднання жанрів, літературних родів».
У драмі «Розе Бернд» головний конфлікт осмислюється на тлі протиставлення показних суспільних вартощів і зовні непомітних особистісних чеснот головної героїні. Виокремлюємо внутрішньо-психологічний малюнок душевних колізій дівчини, який пояснюємо впливом не сліпого фатуму в наївно-фаталістичному сенсі, а стійкої конфліктної реальності. На її основі обґрунтовуємо розвиток конфліктної схеми в драмі, що випливає безпосередньо зі змін емоційних станів Розе, Фламма, Августа й, певною мірою, Штреккмана. Акцентуємо не одну подієву лінію видимих сутичок між персонажами, а насичений конфліктами світопорядок, спричинений конкретно-історичними впливами.
У подібному ключі досліджується конфліктна схема драми «Брехня» – однієї «з перших п’єс В. Винниченка, що піддавалась осмисленню як власне «нова» драма». У її структурі вичленовуємо зіткнення високих ідеалів та приземленої дійсності, що типологічно зближує твір В. Винниченка із тогочасною західноєвропейською драмою. Особлива увага приділена моральній проблематиці, аналізові причин, внаслідок яких герої твору стають заручниками системи етичних норм. Виокремлюємо опозицію «традиційні загальнолюдські цінності – нові виміри моральності». Останні органічно пов’язується зі свободою вибору, свободою волі. Особистісний конфлікт Наталі Павлівни розглядається в оригінальному ракурсі, мета якого – окреслення парадоксальності одвічних істин.
Постаті Розе Бернд і Наталі Павлівни проаналізовано крізь призму боротьби за власне почуття. З’ясовано комплекс внутрішніх мотивів, які визначають їхні вчинки, збіг обставин, кодекс моральних звичаїв, відбиток яких на поведінку героїнь Гауптманової та Винниченкової драм незаперечний. Розе та Наталя Павлівна живуть у світі чітко регламентованих догматів, побудованих на стійких етичних уявленнях. Проведено типологічні паралелі між національним переосмисленням раціональних етичних конструкцій з проекцією на душевні потрясіння Розе та Наталі Павлівни. Особливе місце відведено концепції детермінізму людської долі та її об’єктивного змалювання.
У підрозділі «Ґергарт Гауптман – Леся Українка» визначаються форми міжлітературної взаємодії між Ґ. Гауптманом і Лесею Українкою. Аналіз літературно-критичних розвідок поетеси засвідчує високу оцінку, якої вона удостоїла Ґ. Гауптмана. Леся Українка відносила автора драми «Ткачі» до видатних майстрів німецького слова, називаючи його першим «незалежним художником в суспільній драмі». У дисертації розглянута жанрово-стильова специфіка творчості Ґ. Гауптмана на основі статті «Міхаель Крамер. Остання драма Гергарта Гауптмана». Ця праця Лесі Українки увиразнює вагомість художньої спадщини німецького митця для жанрово-стильового поступу західноєвропейської драми порубіжної епохи. Українська поетеса відкрила цілісну картину ознак індивідуального стилю Ґ. Гауптмана, що став своєрідним зразком, естетичною нормою для багатьох драматургів. Особливий наголос зроблено на аргументованих спостереженнях дослідниці про індивідуальну манеру Ґ. Гауптмана у творі «Міхаель Крамер», в якому письменник «вірний собі, наскільки він пройнятий одним стилем, своїм власним стилем, який, не дивлячись навіть на такі потворні його прояви, як, наприклад, фарс «Шлук і Яу», завжди самобутній, завжди впізнаний з першої, розкритої навмання сторінки. Вже прочитавши першу сцену, будь-хто, хто тільки знає цей стиль, скаже: так, це Гауптман!».
Винятково важливими постають увиразнені Лесею Українкою паралелі між натуралістичною драмою «Самотні» та символістською казковою драмою «Затоплений дзвін». Дослідниця вбачала у цьому факті постійне повернення драматурга до своїх улюблених ідей та концептуальних засад: «Щоправда, між «Одинокими людьми» та «Затопленим дзвоном» багато спільного і в фабулі, і в ідеї, а до нової його драми («Міхаель Крамер». – В. В.), як ми побачимо надалі, можна підібрати паралелі мало не до кожної сцени з його колишніх творів, але це не наслідування, не переписування себе, а розвиток далі тих ідей, які, очевидно, надто дорогі письменнику, надто витончено та широко сприймаються ним, щоб бути вичерпаними в одному творі».
З огляду на переплетення натуралістичних та романтичних традицій у творчості Ґ. Гауптмана важливою є концептуальна засада Лесі Українки щодо об’єктивного, а не ілюстративного відбиття життя драматургом, відтворення закономірностей соціальної дійсності в усій складності. Вона зумовлює особливості стилю, своєрідності жанру та образної системи творів. Підвищений ступінь умовності не затінює головного. Алегоричність і символічність образів у драмі-казці «Затоплений дзвін», вчинки і переживання героїв сприймаються як реальні, життєво переконливі. Водночас крізь призму зображення злиденних умов існування убогих ткачів на сторінках натуралістичної драми «Ткачі» проступають елементи алегорії та символу.
Українка Леся. «Михаэль Крамер». Последняя драма Гергарта Гауптмана // Українка Леся. Зібр. творів у дванадцяти томах. – К.: Наукова думка, 1977. – Т. 8. – С. 137. Шах-Азизова Т. Чехов и западноевропейская драма его времени. – М.: Наука, 1966. – С. 70. Клочек Г. Методология системных исследований индивидуальной поэтики и поэтики отдельного литературного произведения: // Автореф. дис. … д-ра филол. наук. – К., 1989. – С. 60. Cowen R. C. Nachwort // Dramen des deutschen Naturalismus: Von Hauptmann bis Schönherr. Antologie in 2 Bd. / hrsg. von R. C. Cowen. − München: Winkler Verlag, 1981. – Bd. II. − S. 734.
Гром’як Р. Літературознавча рецепція в компаративістичних студіях // Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс. – Тернопіль: Підручники і посібники. – 2004. – С. 13. Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції). Монографічне дослідження // Науковий редактор і післямова доктора філологічних наук, професора Р. Т. Гром’яка. – Тернопіль, 2003. – С. 6.
Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1977. – Т. 8. – С. 134–135. |
