ІСТОРИЧНИЙ РОМАН ВАЛЬТЕРА СКОТТА ТА МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО: РЕЦЕПЦІЯ, ТИПОЛОГІЯ : ИСТОРИЧЕСКИЙ РОМАН Вальтера Скотта И Михаил Старицкий: РЕЦЕПЦИЯ, Типология

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь її наукової розробки, визначаються мета і завдання дослідження, наукова новизна та методологічна основа, його об’єкт і предмет, окреслюється теоретична і практична цінність отриманих результатів та форми їх апробації, а також структура та обсяг роботи.

У першому розділі  – “Історичний роман як жанровий різновид: теоретичний аспект” – аналізується рівень і стан наукових досліджень щодо ґенологічних проблем жанру історичного роману.

У підрозділі 1.1. – “Проблема жанрових критеріїв історичного роману” – здійснено огляд сучасного стану вивчення проблем жанру історичного роману як жанрового різновиду. На основі ґенологічних досліджень історичного роману Л. Александрової, С. Андрусів, Є. Барана, А. Гуляка, М. Ільницького, Б. Мельничука, Л. Новиченка, М. Сиротюка, В. Чумака виведено сукупність рис історичного роману як жанрового різновиду, згідно з якими історичний роман – різновид жанру роману, а не самостійний жанр; це твір про минуле, віддалене в часі не менше, ніж на життя одного покоління; побудований на співвідношенні документу і домислу та вимислу, в ньому діють як реальні постаті, так і витворені авторською фантазією; його актуалізаційна спрямованість; історіософське осмислення минулого; основним структурним компонентом котрого виступає документ, історичний факт – домислу й вимислу відводиться другорядна роль.

Підводячи підсумок історіографічного аналізу досліджуваної проблеми, можна констатувати, що наукова думка рухається в бік поглиблення й поширення знань про історичну прозу.

У підрозділі 1.2. – “Модель історичного роману В. Скотта як фундатора жанрового різновиду”  – на основі праць C. Орлова, Б. Реїзова, А. Долініна, Є. Демешкана, Н. Дьяконової, Р. Багрій про структуру історичного роману В. Скотта виведено узагальнюючий варіант моделі вальтерскоттівського роману: 1) стихійно-матеріалістичне ставлення до історії, свідомий об’єктивізм; 2) образне відтворення минулого, при якому розкриваються істотні суперечності даної конкретної епохи; 3) співвідношення елементів історичної правди з елементами домислу; 4) наявність історичного конфлікту; 5) народ – як одна з ключових проблем; 6) присутність автора, його погляд на розвиток історичного процесу; 7) поєднання долі звичайної людини з подіями державної ваги; 8) наявність конкретно-історичного персонажа, який перебуває на другому плані; 10) вигаданий головний герой – в основі сюжету; 11) відтворення атмосфери часу в елементах побуту; 12) новаторство художньої мови.

Такий підхід дав можливість ширше змалювати тло, висвітлити події, створити цікаві сюжетні колізії, пригодницькі ситуації.

Автор дисертації в основному поділяє позиції С. Орлова та Б. Реїзова стосовно структури історичних романів англійського письменника, оскільки вони є найбільш вичерпними та переконливими.

У другому розділі – “Вальтер Скотт і Україна: проблеми рецепції” – розглянуто вплив суспільно-історичних чинників на процес засвоєння творчого доробку В. Скотта українським красним письменством, а також досліджено критичне сприйняття його художньої спадщини, що в комплексі дозволяє простежити динаміку процесу рецепції творчості англійського майстра українською літературою з кінця ХІХ ст. до сьогодення.

У підрозділі 2.1. – “Особливості творчої рецепції вальтерскоттівської моделі історичного роману в українській літературі ХІХ – поч. ХХ століття”  – хронологічно розглянуто етапи засвоєння доробку В. Скотта українською літературою, зібрано і прокоментовано різноманітні за характером матеріали, зокрема й маловідомі свідчення значного інтересу поетів і читачів до творчості й особистості прозаїка, з’ясовано залежність характеру рецепції від суспільно-історичних процесів у державі.

Творча рецепція В. Скотта в українській літературі розпочалася в 30-х роках ХІХ ст. Вона була якнайтісніше пов’язана з розвитком романтизму, з пристрасним інтересом до національного минулого, із завданням створити повносилу українську національну літературу, з пошуками нових принципів і форм художнього відтворення дійсності. Найбільш придатною для адекватного віддзеркалення історії мистецькою формою став для українських романтиків історичний роман вальтерскоттівського типу.

Рецепція доробку В. Скотта українськими письменниками ХІХ ст. дає показовий матеріал для розуміння того, яке місце він посідав у їх творчому світі та яку роль відіграв у становленні жанру українського історичного роману. Для Т. Шевченка і Лесі Українки творчість В. Скотта була матеріалом для цілком незалежного мистецького діалогу. Інші ж українські письменники ХІХ ст. виходили з положення про можливість “вкладення” власного національного змісту у ті романні форми В. Скотта, які мали значний успіх у європейського читача. Вони спиралися (різною мірою) на випробувані В. Скоттом моделі побудови історичного твору. Проте ці численні ознаки вальтерскоттівського роману не перекреслюють оригінальних досягнень, напр., П. Куліша та М. Старицького: вони сягають рівня справжнього проникнення в українські історичні реалії, ніби бачать їх очима сучасника. Тому в загальній історико-літературній перспективі оцінка позиції “вчитель – учень” (В. Скотт – П. Куліш – М. Старицький) повинна бути скорегована з урахуванням екстремальних умов становлення української національної свідомості у літературно-художній сфері. З огляду на ці умови відносна вага самостійного змістового елементу в П. Куліша та М. Старицького була збільшена, порівняно з творами П. Білецького-Носенка, Є. Гребінки, що виконувало насамперед функцію формування національної свідомості.

У підрозділі 2.2. – “В. Скотт в українських перекладах та критиці” – вивчається процес засвоєння спадщини митця в Україні з середини ХІХ ст. до кінця ХХ ст. на основі аналізу здобутків українського літературознавства, яке віддзеркалює ставлення до творів прозаїка у різні часи. У підрозділі систематизовано досягнення української літературно-критичної думки, розглянуто зміст і характер публікацій, простежено коливання кількості друкованих праць, що дозволило реконструювати еволюцію сприйняття спадщини письменника українською літературою й вирізнити етапи цього процесу.

У літературно-критичній рецепції творчості В. Скотта в Україні тон задає вагоме судження І. Франка про те, що В. Скотт – один з тих, хто на Заході втілює інтерес до ідеї народності, фольклору.

Весь рецептивний досвід ХІХ ст. українська літературно-критична думка наступного віку враховує й оцінює вже в іншій парадигмі. Для неї це головним чином матеріал для осмислення та узагальнення особливостей поетики вальтерскоттівського роману, оцінки його впливу на історичну романістику ХХ ст.

Активне сприйняття спадщини митця в Україні почалося приблизно на п’ятдесят років пізніше, ніж у країнах Європи. Це пояснюється тим, що розвиток літератури в першій половині ХІХ ст. в Україні, як і в усій Російській імперії, стримувався жорсткими миколаївськими цензурними статутами, що робили практично нереальним отримання права на видання українською мовою. Ще одним чинником, що викликав надувагу до творчості В. Скотта, була інформаційна ізольованість України від демократичних держав (зокрема, ізольованість української літератури радянського періоду від більшості процесів у світовому мистецтві й культурі), а також потреба прорвати цю інформаційну блокаду. Вплив ідеології особливо позначився на таких формах рецепції, як критичне засвоєння та переклади, внаслідок чого художня спадщина англійського письменника подавалася українському читачеві зі запізненням. Незважаючи на те, що окремі російськомовні переклади з’явилися в Україні набагато раніше, до нашої країни В. Скотт “прийшов” уже зрілим і добре знаним на Заході майстром. Захоплення читачів романістом як особистістю зумовило появу на початку 1970-х р. цілої низки біографічних розвідок та критичних статей. Перша спроба дослідження української рецепції вальтерскоттівської спадщини почалася у 1971 р. у літературознавчій статті Б. Ремізова і продовжилася в академічному огляді Р. Зорівчак (1988). Це були праці, присвячені, головним чином, аналізу досягнень у галузі українського перекладу творів прозаїка.

На сьогодні рецепція доробку В. Скотта переходить у стадію стійкого засвоєння, про що свідчить факт вивчення творчості письменника в школах та гуманітарних навчальних закладах. Спадщина В. Скотта все частіше стає об’єктом компаративного вивчення (існує зіставлення творчості англійського романіста з П. Кулішем, О. Пушкіним, І. Гончаровим, О. Бестужевим-Марлінським, М. Загоскіним, А. Франсом, А. Їрасиком, Р. Бернсом, Д. Ліндсей, В. Шекспіром), що дозволяє виявити загальносвітові тенденції в розвитку літератур і з’ясувати їх національні особливості.

Отже, у процесі інтеграції, який був ускладнений різними позалітературними чинниками, творчий доробок В. Скотта помітно вплинув на духовне життя українського суспільства, залучився до національної культури і став органічною частиною вітчизняного мистецтва слова.

Усе це становить історико-літературний контекст, в якому ми розглядаємо поетику історичних романів М. Старицького в її зв’язку з вальтерскоттівською моделлю історичного роману. Причому, сучасний постколоніальний стан України та Шотландії дає нам змогу підійти до цих проблем з більшою культурною незаангажованістю.

Третій розділ  – “Співвідношення історичної правди та художнього вимислу в романах В. Скотта та М. Старицького” –  присвячено типологічному зіставленню творів англійського та українського письменників. Тут встановлено аналогії й відмінності у їх творчості, на основі чого визначено окремі закономірності розвитку української та англійської літератур як складників світової літератури, їх національні особливості; проаналізовано проблематику і художні особливості творчої спадщини прозаїків.

У підрозділі 3.1. – “Концепція історизму в романах В. Скотта та М. Старицького”  – аналізуються жанрові особливості романів В. Скотта і М. Старицького під кутом зору художнього вираження в них концепції історизму, “пропорцій” між історичною фактологією і художнім домислом та вигадкою. На основі аналізу романів, міри і співвідношення в них факту й домислу (та вигадки), “історичних” і “неісторичних” сюжетних ліній визначені спільні риси їх історизму: у соціальних характеристиках; у ролі, відведеній народу; в образному відтворенні найважливіших форм духовного і матеріального життя народу; у зображенні національних типів героїв (їх особистісне майже однозначно підпорядковувалося загальному добру); у ставленні до народних повстань; в увазі до етнографічних деталей. Залежно від реалізації у творах історичної тематики дослідники визначають у письменстві ХІХ ст. дві умовно названі тенденції: гоголівську, з її “духом історії”, поетизацією і практичним ігноруванням факту, і кулішівську, з її увагою до конкретики й автентичності. У белетристиці М. Старицького помітнішою є орієнтація на кулішівську (і вальтерскоттівську) тенденцію, хоч і “гоголівські” ремінісценції частково теж резонують. Доволі уважне ставлення до проблеми історизму обґрунтовано зумовлює жанрово-видове означення романів обох письменників як художньо-історичних.

У підрозділі 3.2. – “Національно-історична ідея у романах В. Скотта та М. Старицького (на матеріалі романів “Waverleу” В. Скотта та дилогії “Молодость Мазепы” і “Руина” М. Старицького)” – проводиться зіставлення функцій національно-історичної ідеї у романах В. Скотта і М. Старицького. У цьому та наступному підрозділах до аналізу беруться два романи із величезної творчої спадщини В. Скотта “Waverley” та “Rob Roy”, бо вони є одними із перших, що були перекладені російською мовою у першій половині ХІХ ст. і користувалися найбільшою популярністю серед читачів на теренах російської імперії. Крім того, ці романи видаються типологічно найбільш спорідненими відповідно з дилогією М. Старицького “Молодость Мазепы” і “Руина” та його романом “Кармелюк”.

При порівнянні ми виходили з близької для обох письменників думки про те, що саме нація витворює державу, а не навпаки, через що зростає роль філософсько-культурного вияву національної ідеї. Цим і пояснюється той факт, що саме тема України (Шотландії), їх історичної долі в різні епохи, стала ключовою, наскрізною темою-проблемою всієї творчості письменників і зображена ними у різних смислових площинах. Насамперед у цьому контексті йде мова про обстоювання прозаїками ідеї державності України та Шотландії, яка була домінантною в історичній прозі М. Старицького та В. Скотта. Значення цих факторів зростає, з огляду на виразний паралелізм історико-культурної долі цих країн. Мова йде і про історичний аспект: акт про унію Шотландії та Англії (1707 р.) та Переяславська угода 1654 р. між Україною та Росією мали негативний вплив на культурний і політичний розвиток України та Шотландії, а також про сучасно-політичний аспект: набуття незалежності Україною (з 1991 р.) та суттєвої автономії Шотландії (з 1999 р.).

Ідея державності у зазначених романах функціонує на таких рівнях: 1) на теоретико-політичному (ідея субдержавного становища Шотландії щодо Англії та України щодо Росії; якщо В. Скотт послідовно дотримувався саме такої поміркованої політичної позиції, маючи надію на широку культурну автономію, то М. Старицький устами Мазепи неодноразово наполягав на необхідності повноцінної держави); 2) на рівні роздумів і висловлювань персонажів-носіїв національної ідеї про долю країни (Флора Мак Івор у В. Скотта, І. Мазепа у М. Старицького); 3) на зоровому рівні (видимий образ Вітчизни у романах обох письменників); 4) часовий образ Вітчизни (історична давнина і сучасність).

У підрозділі 3.3. – “Концепція історичної постаті у романах В. Скотта та М. Старицького (на матеріалі творів “Rob Roy” В. Скотта і “Кармелюк” М. Старицького)”  – подається характеристика образа-персонажа крізь призму динаміки особистісних якостей подібних персонажів на прикладі Роб Роя і Кармелюка. Зближує цих героїв їх однакове суспільне становище. Обидва письменники їх зіткнення із суспільством морально виправдовують боротьбою за волю і людську гідність. Але якщо героя В. Скотта подієва динаміка майже не змінює внутрішньо і він до кінця вірить у справедливість своєї справи, то Кармелюк у М. Старицького доходить до втрати “віри” у свою боротьбу. Життєві перипетії героя М. Старицького побудовані таким чином, що поступово збільшують його здатність до самопізнання (естетично це ознака іншої епохи розвитку роману).

Погляди авторів яскраво віддзеркалюються у способі історичної модифікації персонажів. Розвиваючи фабульну дію романів, автори крок за кроком додають до образів своїх героїв все нові й нові риси, прикмети, чим примушують читача постійно стежити за етапами їх поступу. Характеристика героїв виводиться поступово за допомогою різних засобів і прийомів типізації, зокрема оцінки персонажів іншими дійовими особами твору – родинним оточенням, близькими й опонентами. Разом із тим, неабияка роль у романах відводиться суб’єктивному авторському ставленню до персонажів і їх товаришів: тут симпатії письменників на боці “месників”. Автори романів повністю абсолютизують правомірність будь-якого вчинку свого героя, якщо він здійснений в ім’я загального добра, проголошують право особистості на свободу, акцентують увагу на самоцінності людського життя.

Через еволюцію своїх героїв романісти зуміли майстерно відтворити національний дух епохи в найрізноманітніших проявах, відповідно адаптувати різні прийоми й засоби літературного моделювання історичного минулого та трансформації історичної правди у художню систему історико-пригодницького роману.

Спільність цих образів підсилюється художньо прийнятною для В. Скотта та М. Старицького моделлю співвідношення історичного і вигаданого матеріалу.

Четвертий розділ  – “Поетикальні особливості історичних романів українського та англійського письменників”. Типологічна подібність поетикальних особливостей прози В. Скотта і М. Старицького виявляється і розглядається в розділі на рівні образа-персонажа; на сюжетному рівні (окремо досліджується роль пригодницького чинника в обох письменників); на рівні хронотопу у творах англійського й українського романістів.

У підрозділі 4.1. – “Пригодництво як функціональний чинник романів В. Скотта та М. Старицького”  – аналізується пригодництво як самодостатня якість прози класиків, “пригодницьких” структурних елементів і їх функціональної ролі в романах. Відзначається новаторство М. Старицького в активному й послідовному художньому освоєнні потенціалу пригодництва у всій українській літературі, у започаткуванні жанрового різновиду – історико-пригодницького роману. Далі аналізується широкий спектр пригодницьких мотивів і прийомів у великій прозі письменників, зокрема досить поширений мотив дороги, котрий уже сам у собі потенційно заряджений пригодництвом; пов’язані з ним мотиви раптових зустрічей, засад і втеч, погонь, долань небезпек.

В. Скотт та М. Старицький використовують популярні у світовій белетристиці постаті “чорних інтриганів”, роль яких у творах досить помітна, особливо для розгортання й напруження сюжету, загострення інтриги. Зазвичай вони виступають “антигероями”. Є у романній прозі В. Скотта та М. Старицького й інші типи, котрі самі собою зумовлюють пригодництво: циганки, ворожки-відьми, характерники, таємничі старці, класичні покоївки-інтригантки, а також широковживані у пригодницькій белетристиці дійства перевдягання, підслуховування, споювання, впізнавання-невпізнавання, розслідування-розгадування тощо. У підсумку вказується на доволі очевидну в плані пригодництва “школу” В. Скотта, П. Куліша, чий художній досвід переймав М. Старицький.

У підрозділі 4.2. – “Композиційні та сюжетні особливості романів В. Скотта та М. Старицького” – поглиблено розглядаються сюжетно-композиційні особливості історичних романів прозаїків у типологічному аспекті. А саме: залежність обох авторів від загальної властивості історико-художньої літератури – її підкресленої сюжетності (для обох історична подія – згорнута оповідь про неї); спільний для В. Скотта і М. Старицького інтерес до перехідних історичних періодів (однак В. Скотт цікавився подіями як європейського, так і національного значення; М. Старицький же зосереджувався на подіях національно-визвольного характеру); спільне тяжіння обох авторів до “централізованого інтересу” в сюжетобудові (у М. Старицького, в порівнянні зі Скоттом, сюжетні розгалуження мають більш самостійну вагу, тому в його романах і створюється ефект “подієвої панорами”; В. Скотт спирається на сюжетну лінію вигаданого персонажа, котрий діє на конкретно-історичному тлі й обумовлений ним, у М. Старицького головний герой – історична особа, значення якої підпорядковує собі відносно самостійні долі вигаданих персонажів); значний ступінь драматизації романів обох авторів, багатопланове використання діалогів (сцени статичні й діалогічні як засіб опису подій); використання романістами фольклорних способів реалізації сюжетів; назви у В. Скотта та М. Старицького загалом типові для історичної белетристики ХІХ ст. (вказують на історичну постать, ознаки часу, простору, історичні події), але назви “Rob Roy”, “Кармелюк” розраховані письменниками на розширення змісту (символізацію, концептуалізацію) аж до узагальненого, сталого поняття “народний месник”.

Підкреслюється, що письменники були справжніми майстрами у розбудові сюжету літературного твору і сюжетобудова є одним із найбільш довершених мистецьких складників творів митців.

У підрозділі 4.3. – “Особливості часово-просторової організації історичних романів В. Скотта та М. Старицького” – за теоретичну основу беруться дослідження М. Бахтіна, в яких розглядається проблема хронотопу. Послідовно аналізується реалізований у прозі класиків історичний час у різних семантичних виявах, а також дуже виразно присутній час авантюрний, наявність якого додатково сигналізує і про відповідні жанрово-видові характеристики творів (пригодницькі). Аналізуються супутні з авантюрним часом мотиви: зустрічі-розлуки, втрати-здобутки, пошуку-знахідки та ін., класичного мотиву дороги з численними “раптом”, “несподівано”, “випадково”, а також салонного топосу тощо. При цьому часи авантюрний, побутовий, біографічний, історичний, біолого-віковий співіснують. У топосі дороги дуже чітко виявляється органічна єдність часових означень із просторовими, їх взаємозумовленість. Просторова конкретика, виписана в романах В. Скотта та М. Старицького, додатково засвідчує історизм творів.

Хронотопний аспект зіставлення романів В. Скотта і М. Старицького також виразно вказує на типологічну подібність їх художніх систем. У обох авторів історичний час і час персонажа взаємно впливають один на одного.

Англійський і український романісти майже не допускають інверсій і ретроспекцій. У них дистанція між часом нарації і часом історичного сюжету скорочується завдяки тому, що ідея творів спрямована на сучасників.

У підрозділі 4.4. – “Образна система історичних романів В. Скотта та М. Старицького” – реалізується спроба визначити концептуальні особливості творення художніх образів В. Скоттом та М. Старицьким. У романах М. Старицького наголошується на визначальній ролі релігійного чинника, наприклад людину він вважає Божою істотою, з якої й волосина не впаде без волі Творця (ця теза звучить у всій творчості романіста). Звичайно, герой творів М. Старицького, як і В. Скотта, був і соціальною істотою, часто, особливо в історизованих творах, виявляв свою національну сутність, родинні чи інтимні почуття.

Іншим концептуальним чинником, котрий посутньо впливав на принципи образотворення у письменників, був чинник жанрово-стильовий. Незважаючи на видиме домінування романтичного дискурсу, більш чи менш очевидні прояви інших стильових ознак, насамперед реалістичного плану. Різностильові креативні чинники у романах виявлялися навіть у змалюванні одного персонажа, звісно, персонажа лідерського типу, сильної особистості, правителя, вождя. Герой такого типу – зазвичай герой романтичної (чи неоромантичної) літератури, котрого письменники знаходили здебільшого в національній історії.

Виписуючи образи “історичних” людей переважно за приписами романтичного дискурсу, митці здебільшого мусили зважати і на реальні біографії кожної конкретної людини. Саме конкретна постать видавалася переконливішою у будь-якій стильовій площині, особливо в тій, котра є близькою до реалістичного зображення, якого прозаїки не цуралися. Такий стильовий синкретизм особливо властивий для характеротворення реальних історичних осіб.

Зближує В. Скотта та М. Старицького і характер зображення жіночих образів. Англійський романіст, хоча й відводив жінці роль помічниці чоловіка, реально зобразив її активною і повноцінною особистістю (Діана Вернон, Флора Мак Івор). А на М. Старицького вплинули певним чином емансипаційні тенденції його часу, причому його жіночі характери виписані головним чином з позицій народної етики. Більшість із цих образів мають у своїй сутності лідерський характер, вольову вдачу, а множинність таких типів засвідчує відповідну тенденцію романістів у концепції жінки.

Концепції героїв у прозових творах М. Старицького виписувалися у класичній виражальній манері та з застосуванням випробуваних літературних прийомів: портретування героя, його характеристики за допомогою інтер’єрів, пейзажів, через дію персонажа (т. зв. зовнішній план образотворення); самохарактеристика героя, внутрішні монологи, роздуми, сни (внутрішній план); а також опосередковані зображально-виражальні характеристики – враженнєві оцінки одних героїв іншими, нагнітання синонімічних тропів тощо.