ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬО-БІОГРАФІЧНОЇ ПРОЗИ 80 – 90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, окреслено мету, основні завдання, об’єкт і предмет, методи й методологічну основу дослідження, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів досліджень.

Перший розділ “Художня біографія як родо-жанрове утворення в новітній літературі” містить систематизацію теоретичних та історико-літературних досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців, які визначали етапи розвитку, становлення, основні риси художньої біографії як специфічного утворення в літературі (С.Аверінцев, О.Валевський, А.Вільсон, О.Галич, Дж.Ґарреті, О.Дацюк, І.Мельничук, Андре Моруа, Ж.Неф, Г.Померанцева, І.Стоун, Д.Стус, І.Ходорківський та ін.). Подано потрактування поняття художньої біографії дослідниками та її визначення в літературознавчих словниках і енциклопедіях.

Спираючись на твердження учених (О.Валевський, Г.Винокур, В.Дільтей, П.Рікер, Е.Соловйов, Д.Стус), що художня біографія є процесом інтерпретації історичних пам’яток, можна наголошувати на герменевтичному характері даного родо-жанрового утворення.

Під час аналізу художньо-біографічного твору постає своєрідний трикутник: зображувана реальна особа – автор твору, що веде мову про дану особистість – реципієнт твору, з яким пов’язана проблема читацької компетентності-некомпетентності при “споживанні” поданого життєпису. Кожний елемент трикутника має подвійний зв’язок, обумовлений подвійною інтерпретацією: життя й діяльність історичної особистості автор і реципієнт твору сприймають по-різному (автор – через документи й факти; читач – опосередковано, через концепції автора, а до того ж при певній компетентності – у порівнянні з відомими йому історичними фактами); автор життєпису пов’язаний цікавістю до зображуваної видатної особи й намагається передати свою рефлексію читачеві; у свою чергу, читач сприймає художній твір, спираючись і на власний історичний досвід. Такий подвійний акт поступово перетворюється на рефлексію читача. У роботі ми дотримуємося положень представників рецептивної естетики (В.Ізер, Г.Яусс), що вузько зрозумілий естетичний аналіз, котрий обмежений тільки рамками художнього тексту, виявляється недостатнім для розуміння будь-якого витвору мистецтва, відтак і художніх життєписів. Оскільки в акті художнього сприйняття відбувається взаємодія законів твору й досвіду читача, то їх суб’єктивні очікування (почуття тяжіння – відторгнення, задоволення – незадоволення) опосередковано впливають і на сам художній зміст. Лише за допомогою синтезу антропології, психології, естетики, етики, політології, історіографії, на думку В.Дільтея, можна заповнити лакуни в розгляді формування особистості реальної, існуючої в історії людини. В.Дільтей розуміє людську волю в її русі як самомету. Тому письменник-біограф має побачити людину такою, яким почуває себе сам в ті моменти життя, коли наближається до божественного. Саме таким чином життєпис відображає видатну особу як основний історичний факт у повному відтворенні його реальності.

У виокремлених художніх сутностях завжди наявні відбитки індивідуальної й соціальної психології, має місце вплив домінуючих настроїв, стійких ментальних станів. Рецептивна естетика, як і герменевтика в цілому, удосконалює уміння бачити за власне художніми засобами виразності творчі пошуки людського духу. Вникнути в переживання історичної особистості, відтвореної в художньому життєписі, дозволяє лише аналогічне, такого ж типу сучасне переживання читача. В основі будь-якого твору криється онтологічна таїна “звершення буття” і відкрити її дано лише подібному їй началу і лише тоді, коли реципієнт буде спроможний знайти в собі історичну минувшину, “життєвий  світ” іншого.

З урахуванням теоретичних надбань рецептивної естетики й герменевтики в цілому простежується розвиток жанрово-стильових особливостей художньо-біографічної прози кінця ХХ століття. При цьому не можна не спиратися й на компаративний метод дослідження мистецьких творів. Тому порівняльно-історичні інтенції становлять важливу частину при аналізі життєписних жанрових елементів красного письма.

Теоретичні положення першого розділу є підґрунтям для аналізу історико-літературних засад розвитку жанрово-стильових особливостей художньо-біографічної прози кінця ХХ століття.

       У розділі другому “Легендарно-апокрифічні новації художньої біографії кінця ХХ століття” вперше розглядаються твори, які можна зарахувати до художньо-біографічних тільки умовно. Це життєписи легендарних або міфічних героїв, біблійних персонажів. Поява подібних образів – головних персонажів – у галузі художньої біографії обумовлена рядом соціо-культурних і естетичних чинників. Кінець ХХ століття був ознаменований кількома визначними подіями: зламом епох (кінець століття, кінець тисячоліття), святкуванням християнською церквою двотисячоліття її існування, прискорений розвиток науково-технічної думки призвів до шаленого збільшення інформації. Подібні суспільні процеси не могли не позначитись на якості літературних творів. Письменники, аналізуючи реалії сучасного буття людини, відчуваючи її розгубленість перед подіями дійсності, шукають нові підходи й прийоми в її зображенні. У зв’язку з цим одним з ефективних засобів є звернення до історичного минулого, до відомих яскравих особистостей, які б могли бути прикладом стійкості й непохитності духу, внутрішньої сили, людяності. Оскільки реальна історична постать, будучи живою людиною, наділена не лише позитивними, але й недосконалими якостями характеру, то окремі митці вдаються до інтерпретації начебто життєвих подвигів могутніх героїв легенд. В українській літературі подібні спроби здійснювали протягом ХХ століття (В.Підмогильний “Іван Босий”, В.Шевчук “Велесич” та ін.). У підрозділі 2.1 “Античні міфологічні образи в художній біографії кінця ХХ століття” аналізується сучасний роман Н.Дзюбенко “Андрій Первозванний”, котрий становить собою інтерпретацію легенди про прихід одного з самовидців Ісуса Христа на територію Венедії (нинішньої України). Новою для художньої біографії є філософський зміст твору: на основі зображення життя й дій Апостола Андрія авторські пошуки істини у самому собі, власна розмова з Богом. Вміщені у твір письменницькі інтенції – антитетичне змалювання символу вселенського добра й прощення образу зла, бо зло є не творчою, а руйнуючою силою, – спонукання сучасної людської спільноти до філософських роздумів над реаліями власного буття.

       Контекстом із світової літератури до твору Н.Дзюбенко виступає роман італійського письменника Л.Малерби “Ітака назавжди”. За композиційною побудовою – це специфічний діалог думок і вчинків (за М.Бахтіним), що триває між Одіссеєм і Пенелопою, потрактовуючи зсередини природні людські почуття (кохання, ревнощі, хитрощі, заздрощі та ін.), багатогранність і різноаспектність “вічної” теми.

       Підрозділ 2.2 “Біблійні мотиви в художньо-біографічній прозі кінця ХХ століття” висвітлює питання нетрадиційного використання біблійного матеріалу в сучасних життєписах. Протягом одинадцяти століть у світовій літературі накопичилась велика кількість творів різних жанрів, присвячених інтерпретації сторінок Біблії. Образ Ісуса Христа здавна приваблював знаних митців слова, кожний з яких трактував його по-своєму. Життєписи біблійних і античних персонажів мають давню традицію. У певні історичні періоди твори саме цих жанрів рухали розвиток біографічної літератури вперед, а іноді ставали провідними жанрами літератури взагалі.

За природою свого мислення людина завжди повертається назад і через порівняння ототожнює нове з чимось давно відомим. Зміна тисячоліть супроводжується посиленням есхатологічної тематики. Гостро переживаючи часові метаморфози, людство відчуває всю хиткість світобудови, втрачає психічну рівновагу й почуття захищеності у світі. Перенавантаження технологічними й інформаційними інноваціями призводить до розгубленості людини, у зв’язку з чим збільшується її звертання до “вічних тем”.

В українській літературі традицію переспівів Святого Письма аж до кінця ХХ століття підтримувала поезія. Лише невеликі ремінісценції наявні в прозі й драматургії. Перші епічні твори, цілком присвячені особі Ісуса Христа, з’явились у переддень святкування двотисячоліття Різдва Христового. Один з них – “Перерване Євангеліє” К.Петрова. Нетрадиційно автор підходить до проблеми виховання юного Спасителя людства. Заглиблення Ісуса у філософію Сходу автор використовує для розуміння подальшої його долі. Христос К.Петрова далекий від загальноприйнятих релігійних канонів. У зовсім несподіваному світлі представлено образ Іуди. У “Перерваному Євангелії” він не зрадник, а найкращий і найвідданіший друг Ісуса, вічний супутник у всіляких стражданнях Христа, який завжди допомагає майбутньому Спасителю людства в скрутну й трагічну хвилину. У творі розгортається драма призначення життя Іуди. Автор деканонізує образ Іуди, надаючи йому значення жертовності. Твір К.Петрова має алегоричну назву. Це – ніби уривок з Євангелія, котрий не має ні початку, ні кінця. Відтак, повість є спробою написання сучасного апокрифу.

Не несе на собі релігійного забарвлення, частково відступає від традиційних Євангельських канонів повість “Суд” Г.Штоня. Твір побудовано за законами художньої літератури, де є авторський домисел і вимисел, творча фантазія, простежується цілісна концепція автора. Центральний образ твору – Ісуса Христа – зображено таким, яким він уявився авторові. Разом з тим, у повісті збережені ключові події, які відбулися з сином Божим за Євангеліївськими оповідями; наявні факти, відомі з історії. Таким чином, дисертантка може стверджувати, що твір “Суд” Г.Штоня – це біографічна повість апокрифічного характеру, побудована у формі сповіді.

В українській бiографiчнiй літературі до форми сповіді раніше звертались І.Муратов (“Сповідь на вершині”), П.Загребельний (“Я, Богдан (Сповідь у славі)”). Подібна взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників у життєписній творчості призводить до складних часо-просторових зсувів у оповіді, зміщення центру авторської уваги в сферу свідомості персонажа. У таких творах навколишня дійсність відтворюється через суб’єктивне сприйняття головного героя, пропускається через його свідомість, забарвлюється його психологічним станом під час певних, іноді напружених, епізодів життя. Основним кредом людської життєвості, динамічності її духу є сповідальність. Жанр біографії-сповіді дає можливість розкрити внутрішній світ героя, що, у свою чергу, призводить до поглибленої психологізації образу.

У творі Г.Штоня дистанція для осмислення героєм свого минулого зростає до двох тисяч років. Ісус Христос з’являється на Землі сучасним хакером і за екраном комп’ютера починає згадувати все спочатку, прагне переосмислити сутність людського буття, розібратися в собі, у власній дуалістичній сутності. Повість написано від першої особи, тобто, за задумом автора, від самого Ісуса, тому розповідь про кожну подію супроводжують глибокі філософські роздуми.

Знову, як у “Перерваному Євангелії” К.Петрова, поборником вічної правди й вічного Бога виступає Юда – приречений самітник, помічник Христа в розумінні краси, духовності, гармонії, Бога. Саме Юда доводить першим християнську відповідальність за світ кожної особи.

Ісус Христос Г.Штоня – це найбільша справедливість, найвища мораль, найчистіша совість, що певною мірою не співпадає з біблійною традицією.  Євангельський образ Ісуса Христа несе на собі відбиток міфічності. Полемізуючи з церквою, К.Петров і Г.Штонь йдуть на розрив усталених канонів. Статичний образ-ікону клерикального Ісуса Христа сучасні письменники змальовують як живу людину з безмежною гамою почуттів. Йому властиві сумніви, співчуття, біль, кохання, чуттєвість. Використання такої форми в лакуні біографічних творів новаторське, але не зовсім нове. Очевидно, вона витікає із суперечностей самого  християнства, на гострій і різкій полемічності якого наголошував німецький релігійний філософ Ф.Шлейєрмахер.

Подібні тенденції простежуються і в західноєвропейській літературі. Свідоцтво цьому – роман “Євангеліє від Ісуса” португальського письменника Ж.Сарамаго. Уперше у світовій літературі спостерігається зовсім нова інтерпретація образу Бога як антропоморфічної особи, що прагне заволодіти світом і розумом людей. Натомість Ісус змальований людиною доброю й співчутливою, котра тонко відчуває чужий біль. Він не є кровним сином Бога, як це потрактовує Євангельська традиція. Відсутність жодного оформленого пунктуаційно діалогу чи прямої мови свідчить про думки автора, що Бога творить поетична уява, міркування над загальнолюдськими питаннями, філософськими категоріями. Бог є уособленням дуалістичної сутності й складності людського буття. Ж.Сарамаго зображує вічну єдність правди й неправди, добра й зла, життя й смерті. Душа Ісуса (як символ вічного життя) дістається Богові, а кров (як символ земного життя, гріховної плоті) – Дияволу. Хоча загальноприйнятий релігійно-світоглядний стереотип потрактовує плоть антитетично до духу, основні засади християнства реабілітують її і надають їй позитивного сакрального значення, яке можна назвати “неявною релігією плоті” (О.Гомілко, С.Пролєєв). Поруч з народженням смерть є найсильнішим аргументом природи для подальшого відновлення й новонародження на більш високій стадії духовного розвитку. Справа сильної, найбільш розвиненої особистості – не піддатися смерті, а перемогти її. У творах К.Петрова, Г.Штоня, Ж.Сарамаго Христос і є переможцем смерті, найвищою формою позажиттєвого й позасмертного.

Різноманітність жанрової реалізації біографічного матеріалу свідчить про те, що сучасна художня біографія перебуває в процесі постійного пошуку та відбору нових форм і засобів зображення, вона тісно взаємодіє на відповідних рівнях із суміжними, особливо історичними, жанрами. Нерідко в центрі уваги біографічної прози стають біблійні та міфічні персонажі. Щоправда, подібні твори не є загальноприйнятим переказом життя такого героя (на відміну від життєписів особистостей, реальність та історичність яких засвідчено документально). Швидше, це чітко виражені інтенції автора, пройняті однією наскрізною ідеєю, а всі образи й події групуються навколо неї. Найчастіше такі твори відбивають роздуми письменників над глобальними проблемами сьогодення в контексті “вічних” тем. Допомагають у цьому біографії-сповіді головних персонажів життєписної літератури. Сучасні біографії-сповіді мають відчутно філософське спрямування. Мова в них ведеться переважно про духовні пошуки головного героя, його ставлення до зовнішнього світу. І, як наслідок, набуває все більшого поширення й поглиблення психологізм життєписної прози. Вихід на новий виток літератури символізують твори Г.Штоня та К.Петрова у зв’язку з деканонізацією клерикально канонізованих біблійних персонажів. У такий спосіб сучасні автори вдаються до інтертекстуальності у своїх творах, що полягає, за “Літературознавчим словником-довідником”, в наслідуванні стилів інших митців, шкіл, напрямків, у використанні у творі певних елементів раніше написаних текстів, цитування, пародіювання, ремінісценцій і т. ін. У такому випадку більш ранній текст називають прототекстом. Так, для творів Г.Штоня, К.Петрова, Ж.Сарамаго прототекстом є “Біблія”, для роману Н.Дзюбенко – “Біблія” та “Повість минулих літ”, а для роману Л.Малерби –  “Одіссея” Гомера. З урахуванням нових змісту й форми зазначених повістей і романів можна прогнозувати подальшу появу подібних творів і розвиток окремих лакун літератури в такому напрямку.

Завдання розділу третього “Жанрово-стильові пошуки в галузі художньої біографії кінця ХХ століття” полягало в осмисленні жанрової природи сучасних життєписів. Художньо-біографічна проза сьогодення відзначається співіснуванням творів різних жанрів, відмінних за формою викладу художнього матеріалу, відбувається їх взаємопроникнення (дифузія), виникають нові жанрові форми. Свою реалізацію художня біографія знаходить у найрізноманітніших жанрах епосу. У роботі зазначено, що найпродуктивнішими жанровими формами художніх життєписів сьогодення залишаються роман і повість.

Підрозділ 3.1. “Провідні образи біографічної романістики та її перехідних форм” присвячений дослідженню визначальних особливостей біографічного роману, спробі інтерпретації сучасних біографічних творів даного жанру. Однією з найважливіших характеристик роману є спрямованість на відтворення повноти буття. Саме це відрізняє роман від інших видів прози. На цьому наголошують М.Бахтін, Д.Затонський, А.Ельяшевич, А.Есалнек. У зазначеному жанрі, за бахтінською теорією, наявна поліфонічність, згідно якої герої роману є носіями певних ідей (ідеологій). Їхні голоси рівноправні, як і голос автора у відношенні до кожного з них. Поліфонічність зображення сприяє розв’язанню основної проблематики роману, тобто тієї групи питань, котрі визначають вибір, розташування й співвідношення складових художнього матеріалу в змісті твору. Для біографічного роману – це проблеми особистості, розкриття суті її характеру, особливостей поведінки й діяльності в контексті соціально-історичних умов, у яких вона жила.

В Україні, починаючи з 90-х років ХХ століття, з’являється низка історичних і біографічних творів нового змісту. Така новизна пов’язана з етапом розбудови Української незалежної держави, зростання національної самосвідомості народу. Виникає нагальна потреба у творах, що несуть у собі відомості про історичне минуле нашої країни, видатних діячів її політики, науки й культури, у тому числі призабутих або зовсім невідомих сучасному читачеві. До подібних творів належить роман Ю.Хорунжого “Вірую”, котрий є рефлексією автора на події з життя першого президента України М.Грушевського.Твір насичений розмірковуваннями, думками й спогадами головного героя, через які автор зображує масштабні картини історичної минувшини українського народу, актуалізує соціальні аспекти сьогодення. Назва роману потрактовується словами М.Грушевського, який власним життям і діяльністю доводить відданість своїй державі.

У часи нового українського Відродження з’являється ряд творів, присвячених жертвам сталінсько-беріївських репресій. Таким є роман М.Красуцького “Довга дорога вночі”, в котрому в асоціативно-порівняльному плані на фоні трагічних подій з історії України розгортається оповідь про життєвий і творчий шлях українського сатирика-байкаря М.П.Годованця. Твір пройнятий лірико-трагічним пафосом, що відповідає зображенню долі української інтелігенції 30-50-х років ХХ століття.

Біографічний роман Р.Іваничука “Саксаул у пісках” за своїм сюжетом пов’язаний з його історичним романом “Вода з каменю”. Р.Іваничук прагне реабілітувати добре ім’я Вагилевича, який для інших помер зрадником української ідеї, примушує замислитись над вічними пошуками й вічною самотністю науковця. Неодноразово автор порівнює його із саксаулом, котрий годиться лише на підмурівок, бо Вагилевич усе життя прагнув й будував підмурівок української науки й культури, у будь-яких обставинах душею не зраджуючи власних ідей. Р.Іваничук вносить у твір ряд нових елементів. Раніше вони майже не зустрічались у художніх життєписах, але широко використовувались у белетристиці – це видіння. Відомо, що інтерпретація проблем творчості поєднує в собі діаметральні протилежності: соціально-історичний детермінізм і спонтанність творчого процесу як вияв невротичного стану. З.Фройд при аналізі структур психічного життя митця звертав велику увагу на інтерпретацію фантазування, снів, інших форм підсвідомого. М.Фуко вважав стан божевілля способом інтерпретації світу. Виходом за межі себе самого вважає творчість М.Бердяєв. К.Ґ.Юнг на основі теорії архетипів і колективного підсвідомого розвиває концепцію самореалізації особистості через символічне потрактування та суб’єктивне переживання архетипних структур, занурення в глибини колективної підсвідомості. Самореалізація людини відбувається в контексті певної доби. Епоха часів І.Вагилевича знаменувала культурно-національне відродження в Західній Україні, заглиблення в український фольклор, етнографію як коріння русинів. У романі видіння І.Вагилевича пов’язані з національними аспектами діяльності науковця.

Аналогічно до роману “Вода з каменю”, визначальною у творі “Саксаул у пісках” є українська ідея, хіба що в новому романі Р.Іваничука вона окреслена більш широко, як і питання, яким шляхом йти Україні. Національні ідеї головного героя полягають у положенні: найбільше розкриття творчого потенціалу митця може виявитися тільки на рідному ґрунті, коли рідна земля стане материзною. За визначенням М.Гайдеґґера, материзна передбачає повноцінний, гармонійний зв’язок із землею, на якій живе митець. Підсилений національно-соціальний аспект твору Р.Іваничука проектує події середини ХІХ століття на сучасність, примушує ще раз замислитись над долею України в майбутньому.

Тенденції до збільшення кількості художніх життєписів спостерігаються в інших країнах (романи “Вечори з Петром Великим” Д.Граніна, “Висоцький” В.Новикова, роман-есе “Бувальщина про Тараса”, роман-пошук “Повернення Григорія Вінського” Л.Большакова (Росія),  роман “Уяви собі картину” Дж.Хеллера (США)).

Аналіз життєписів, створених наприкінці ХХ століття, свідчить про зростання якісного рівня масштабних біографічних полотен. Разом з тим, на перший план виходять твори асоціативно-психологічного типу. У життєписній літературі відбуваються процеси поглибленої психологізації, інтелектуалізації оповіді, застосування умовних і асоціативних прийомів. Усе більше з’являється творів суміжних жанрів, зростає їх еклектичність, що, у свою чергу, вказує на активні творчі пошуки представників красного письменства.

Підрозділ 3.2. “Художнє втілення образів історичних постатей у біографічній повісті як універсальному жанрі літератури переломних епох” містить не лише аналіз творів зазначеного жанру, але й визначення перспектив зростання в українській літературі біографічної повісті. В історії людства є епохи, коли від літератури потребують оперативності втручання в існуючу дійсність. Дослідження швидко змінюваної реальності вимагають піднесення жанрів, котрим притаманна мобільність, швидка реакція на події. У цьому випадку роман, який потребує немало часу для написання, поступається місцем середнім і малим жанрам епосу. У романі відображено більший ступінь художнього узагальнення. Він є малопродуктивним при відтворенні суспільного життя зі слаборозвиненим особистісним началом, або, навпаки, при дуже щільному злитті особистого з суспільним. Роман потребує співрозмірності частин. Натомість повість відображає “предмет” у його відносній самостійності, розглядаючи його як єдину мету. Звідси – ненормованість часо-просторових відносин. Події, відтворені в повісті, можуть мати будь-яку тривалість у часі й просторі, отже, розкрити суть зображуваного “предмета” у всіх подробицях. Повість є більш плідним, ніж роман, жанром і при створенні героїчних характерів, що зіставляються із сучасністю або недавнім минулим. Це обґрунтовують О.Галич, І.Стоун, М.Утєхін. Утворившись історично, на сучасному етапі розвитку літератури вона тяжіє до епічності, хронікального сюжету й композиції, яскраво виражальної об’єктивованості відтворюваного, органічної цілісності, чіткої підпорядкованості всіх елементів твору основній ідеї, особливого роду ліризації оповіді. Сучаснi письменники урiзноманiтнюють коло виражальних засобiв i форм реалiзацiї художнього матерiалу. У зв’язку з геополітичними змінами в суспільстві розширюються тематичні обрії біографічної повістi. Жертві сталінських репресій 30-х років присвячено твір Б.Певного “Дійство у п’ятому вимірі”. Головний герой повісті – відомий український художник М.Л.Бойчук. Автор обирає складну композиційну структуру: реальний час подій, розгорнутих у творі, вміщено лише в кілька хвилин, а все життя українського митця розгортається у його спогадах. Повість Б.Певного програє через засилля діалектизмами, нагнітання імен у невеликому обсязі твору. Заслуга автора полягає в тому, що це перший художній життєпис про М.Бойчука, а естетичне вирішення проблем, поставлених автором, знайшло своє втілення в незвичній будові повісті.

Риси суміжних жанрів має повість-есе В.Коптілова “Вольтер”. У центрі твору – постать визначного філософа доби Просвітництва – Франсуа-Марі Аруе, відомого нам під псевдонімом Вольтер. Автор використовує, як це найчастіше буває в есеїстичних творах, хронологічний тип сюжету. Оповідь ведеться невимушено, з окремими моментами експресивності, що виражаються риторичними питаннями, коли певні проблеми повісті-есе перегукуються із сучасністю.

Епістолярна повість Я.Яроша “Дорогий хтосічок, або Хтось когось любить” повністю побудована на листуванні Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Уривки з листів двох письменниць обумовлюють бінарність композиційної побудови твору. Сам автор знаходиться поза оповіддю (за М.Бахтіним), що дає йому можливість ззовні об’єднувати, оформлювати й завершувати подію. Таким чином, події повісті Я.Яроша не несуть на собі “маркери” автора, а реципієнт уводиться в тканину твору, домислюючи й творячи документальну реальність.

Новий епохальний виток цивілізації сприяє розумінню інтелектуальної глибини й гуманістичної всеосяжності праць славетних попередників, перегляду та переосмисленню їх спадщини. Однією з таких постатей є український філософ, просвітитель і письменник Г.С.Сковорода. Кількість численних праць, присвячених українському мислителю, поповнилась твором В.Стадниченка “Наш перший розум”, виданим до 280-річчя від дня народження Г.С.Сковороди. За жанром – це документальна повість-подорож, яка складається з окремих частин. Кожна частина розпочинається визначенням географічного пункту й часом перебування в ньому українського філософа. У такий спосіб автором доведено спроможність художньої біографії до народження нестандартних композиційно-стильових форм.

Переосмислення діяльності Г.Сковороди лежить і в основі новели Ю.Мушкетика “Диявол не спить”. Письменники, що працюють у лакуні художніх  життєписів, традиційно використовують для своєї творчості жанри великих і середніх епічних форм (епопеї, романи, повісті та їх різноманітні модифікації). У зв’язку з невеликим обсягом оповідання, новела, нарис висвітлюють один чи кілька епізодів з життя відомої в історії особистості, акцентують увагу на певному конфлікті чи проблемі, вирішують їх, а також характеризуються лаконічністю, поглибленою психологізацією, зручністю в показі подій розповідної структури. Загальна комунікативна спрямованість жанрів малих форм епосу обумовлена прагненням донести до реципієнтів конкретний проблемний аспект, певну ситуацію, що потребують етичної оцінки.

Новела Ю.Мушкетика “Диявол не спить” є своєрідним повчанням сучасним авторам бути певними своєї дороги на роздоріжжі. Відтак і заголовок відповідає цій концепції, адже Сковорода – “старчик”, а “диявол не спить” і на його дорозі, а не лише у тих, хто з неї збився. Кожна людина – індивідуальна, неповторна, усе життя духовно зростає або падає ниць. Зростання не припиняється, бо йде боротьба з нищими прикметами життя, адже немає людей ідеальних. На її шляху може з’являтися маса страждань, випробувань, які посилає життя. Переборення спокус, духовне очищення – катарсис – є новим витком угору. Твір відзначається особливим психологізмом, лаконізмом, довершеністю мови й стилю, глибокою художньою інтуїцією. Автор намагається з’ясувати чинники нетлінності духовного досвіду геніальної творчої особистості в контексті кардинальних проблем кінця ХХ століття.

 Подібні процеси в лакуні біографічної прози відбуваються і в інших літературах світу, зокрема в російській літературі (повісті С.Цвєткова “Суворов”, А.Савельєва “Учень Ейзенштейна”).