АВТОРСЬКИЙ ГОЛОС У ХУДОЖНІЙ СТРУКТУРІ ТВОРІВ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, з’ясовано мету й основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, теоретико-методологічну основу дослідження, його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження" уточнено зміст понять "автор" (з урахуванням полісемантичності терміна), "образ автора", "авторська свідомість", обґрунтовано поняття "авторський голос", з’ясовано роль авторського голосу у функціонуванні художньої системи. На основі узагальнення ідей, висловлених вітчизняними (В.Федоровим, М.Кодаком, Г.Грабовичем та ін.) і зарубіжними (М.Бахтіним, Б.Корманом, В.Виноградовим та ін.) науковцями, сформульовано основні теоретико-методологічні положення, на які слід спиратися в ході дослідження творчості Т.Осьмачки.

Усталеною є думка про те, що співвідносними, але не тотожними величинами є автор біографічний, внутрішньотекстове "існування" якого може оформлюватись у вигляді образу автора – результату мистецької самооб’єктивації, та імпліцитно присутній у літературному творі "автор художній".

Залежно від того, який методологічний підхід реалізується при визначенні змісту категорії автора, він постає суб’єктом естетичної діяльності, суб’єктом естетичного буття, носієм концепції, втіленої в художньому творі, або суб’єктом художньої комунікації, причому ці дефініції фіксують лише різні грані багатовимірного естетичного феномена. Поєднання різних ракурсів осмислення проблеми дозволяє схарактеризувати загальні аспекти функціонування "автора художнього": по-перше, авторській активності належить провідна роль в оформленні й організації художнього цілого; по-друге, авторська присутність інтегрує всі художні елементи; по-третє, автор виконує кореляційну функцію, забезпечуючи взаємозв’язок і взаємодію елементів художнього цілого; нарешті, авторська свідомість виступає смисловим центром, чи смисловим фокусом, художнього твору.  Оформлюючи, інтегруючи й організовуючи елементи художнього цілого, що у сполученні і взаємозв’язку набувають естетичної значущості, автор стає системоутворювальним чинником, тобто втіленням тієї сили, яка "стабілізує" художню систему. Щодо певної художньої системи автор реалізується як сукупність тих принципів, згідно з якими вона утворюється і функціонує.

Автор – внутрішньотекстова, але й одночасно позатекстова категорія – виявляється доступним для спостереження лише в опосередкованому стані, через сукупність форм його оприявнення в художньому творі. Внутрішньотекстову реалізацію автора, як правило, пов’язують з образом автора, що видається дещо дискусійним. Образ автора може бути результатом творчої активності, по-перше, суб’єкта мистецької діяльності і, по-друге, суб’єкта рецепції. У процесі читацького сприйняття суб’єкт творчості постає металітературним "уявним автором" – образом, який є результатом естетичної активності реципієнта і не може ототожнюватися з "автором художнім". Коли ж ідеться про результат самооб’єктивації, образ автора варто розуміти як зображення письменником самого себе, що є елементом художнього світу, тобто як друге "я" митця, належне до тієї самої площини літературного твору, що й інші персонажі. Образ автора, як і будь-який елемент художньої системи, має сприйматися крізь призму авторської свідомості.

Імпліцитно присутнього (як "свідомість") автора на всіх структурно-функціональних рівнях художньої системи об’єктивує сукупність прийомів художнього зображення, які становлять авторський голос. Опосередковуючи автора, іманентного літературному твору суб’єкта, що не може бути виявлений безпосередньо, у вигляді внутрішньотекстового елемента, авторський голос є доступна для спостереження, об’єктивована його іпостась. З погляду художньої комунікації голос автора – це та об’єктивно задана інстанція, яка має спрямовувати читацьку інтерпретацію, тобто визначати об’єктивну складову "уявного автора". Авторський голос, репрезентуючи авторську свідомість на всіх структурно-функціональних рівнях поетики, забезпечує реалізацію деміургічної, інтеграційної, кореляційної і смислоутворювальної функцій автора, а отже, виступає в ролі того механізму, завдяки якому літературний твір постає єдиною художньою системою.

З’ясування специфіки авторського голосу має здійснюватися в процесі аналізу конкретної форми його функціонування – суб’єкта мовлення, який так чи інакше виявляє себе на кожному структурно-функціональному рівні художньої системи. Суб’єкт мовлення є тим утворенням, що "перетинає" та інтегрує всі структурно-функціональні рівні поетики (рівень пафосу, жанру, психологізму, хронотопу, нарації), завдяки чому здійснюється їх взаємозв’язок і взаємодія. З огляду на суттєві відмінності ліричної та епічної моделей оформлення суб’єкта вислову, дослідження форм функціонування авторського голосу в художньому доробку Т.Осьмачки має здійснюватися з урахуванням родової приналежності твору.

Другий розділ "Форми функціонування авторського голосу в ліриці Т.Осьмачки" містить дослідження суб’єктних форм вираження авторської свідомості (серед яких ліричний оповідач, ліричне "я", ліричний герой, ліричний персонаж) у їх співвідношенні та взаємодії.

Лірична система Т.Осьмачки, досліджувана в діахронному аспекті, характеризується динамікою суб’єктних форм. Якщо погляд ліричного суб’єкта у значній частині поезій із перших збірок митця ("Круча", "Скитські вогні", "Клекіт") спрямовано назовні й суб’єкт вислову, як правило, не набуває оформленості, "розчинений", "прихований" у тексті, то майже весь ліричний доробок 30–40-х років (збірки "Сучасникам", "Китиці часу") характеризується винятковою зосередженістю на особистості носія ліричного переживання і безпосереднім розкриттям станів його свідомості. А отже, з-поміж форм функціонування авторського голосу на перший план висувається ліричний герой, який відтепер стає центральним типом носія викладу в досліджуваній ліричній системі. Суб’єкт мовлення в ліриці Т.Осьмачки рухається, таким чином, від позиції суб’єкта-спостерігача, що передбачає опосередковану характеристику його "я", до позиції суб’єкта-об’єкта ліричного зображення. Разом із тим роль ліричного персонажа залишається сталою: на всіх етапах становлення художньої системи він є периферійною суб’єктною формою. Зумовлена гомогенізуючим типом авторської свідомості монологічність, що властива наративному рівню досліджуваної ліричної системи, виявляється в зображенні єдиного константного типу ліричної особистості, репрезентантами якої постають усі модифікації авторського голосу.

Ліричний герой Т.Осьмачки поєднує іпостасі людини, відчуженої у "не-своєму" національному або соціальному середовищі, суб’єкта міжособистісної комунікації, фатально позбавленого надії подолати роз’єднаність між власним "я" та "іншими", і суб’єкта мистецької комунікації, так само позбавленого можливості повноцінно її здійснювати, – "непочутого" поета. Вони не лише надають суб’єкту мовлення біографічної (сюжетної) оформленості, але й тією чи іншою мірою відтворюють самоусвідомлення в онтологічному вимірі, об’єктивуючи модуси його екзистенції. "Вектори" самоусвідомлення ліричного героя в усіх зазначених іпостасях мають своєрідну "точку сходження": його емоційні стани свідчать про переживання тотальної відчуженості, а протиставлення власного "я" "чужому" простору, "іншим" та "я як поета" "іншим як читачам" – про осягнення свого існування як буття в опозиції. Емоційними константами ліричного героя виступають "тягар самоти" й відчай: саме ці переживання інтегрують більшість поезій суб’єктної сфери, позначаючи своєрідний центр тяжіння, навколо якого розбудовується настроєвий діапазон, репрезентований цією модифікацією авторського голосу.

Єдиний предмет осмислення (національно-політичний і соціальний виміри буття українців), спільне коло думок, ідентичний характер емоційних реакцій дозволяють говорити про те, що суб’єктні сфери ліричного оповідача й ліричного "я" постають монолітним утворенням. Світоглядно-емоційні домінанти свідомості, об’єктивованої цими модифікаціями авторського голосу, дістають мотивацію в осягненні руйнівних подій, що мають місце в національному просторі й осмислюються як глобальна трагедія.

Тотальна опозиційність – принцип конструювання художньої реальності, продукованої гомогенізуючим типом авторської свідомості, – у ліриці Т.Осьмачки реалізується в часовому протиставленні "минуле – теперішнє" та просторовій опозиції "своє – чуже" з її варіантами "село – місто", "батьківщина – чужина", які об’єктивують актуальне для ліричного суб’єкта інформаційне та емоційне навантаження елементів змодельованого просторово-часового континууму.

Опозиція "минуле – теперішнє" є основним принципом темпоральної організації художнього світу в поезіях Т.Осьмачки, що належать до суб’єктної сфери ліричного оповідача або ліричного "я". Актуальним для суб’єкта вислову виступає уявлення про минуле як про епоху усталеного світового ладу, гармонії і впорядкованості, а про теперішнє – як про час деструктивних перетворень і хаотизації світу. Виразна опозиційність просторово-часових моделей "минулого" і "теперішнього", специфіка семантизації елементів темпоральної структури, утверджувана незворотність деструктивних процесів, які мають місце в системі цих просторово-часових координат, актуалізують уявлення про міфологічну модель часу з його невпинним рухом від "золотого віку" до неминучого кінця світу. Ліричний суб’єкт перебуває в просторі й часі кінцесвітньої катастрофи, виступаючи її очевидцем і "автором" своєрідної есхатології. Хоча хронотоп поезій, що становлять ядро суб’єктних сфер ліричного оповідача і ліричного "я" ("Хто", "Колісниця", "Ґуральня", "Труни у гаях", "На Ігоревім полі" та ін.), сприймається як узагальнений, універсальний, він не позбавлений деякої історичної та географічної конкретики, яка робить достатньо вираженим соціально-політичний і національний підтекст. Усвідомлюваний ліричним суб’єктом руйнівний рух відбувається  в національному вимірі й тому стає знаком національної катастрофи.

У поезіях, що належать до сфери ліричного героя, суб’єкт мовлення акцентує гетерогенність простору, розмежовуючи його на "свій" і "чужий", причому всі варіанти цієї опозиції оформлюються за ідентичними схемами. У плані біографічного часу ліричного суб’єкта "своє" середовище співвідноситься з минулим, але ніколи – з майбутнім, а отже, емоційна домінанта визначається перебуванням у "чужому" просторі, усвідомленням недосяжності "свого" (або його дегармонізації, руйнування), тотальним неприйняттям "чужого" світу, а відтак – неможливістю адаптуватися в ньому, що породжує в усіх випадках схожі настроєві комплекси. У ліриці Т.Осьмачки будь-який варіант просторової опозиції "своє – чуже" опосередковує трагедію втрати (або руйнації) "свого" простору, яку переживає ліричний суб’єкт.

Принцип тотальних опозицій організує і словесно-образну презентацію психологічної сфери: емоційні стани ліричного суб’єкта детермінує сукупність опозиційних відношень, суть яких зводиться до протиставлення "я – інші". Переживання самотності, виступаючи емоційною константою ліричного суб’єкта, створює те силове поле, у якому рухається ліричний сюжет більшості Осьмаччиних поезій, що належать до суб’єктної сфери ліричного героя. Його емоційний спектр охоплює не лише відчуття самотності серед "чужих" (селянина в урбаністичному або українця в інонаціональному просторі), але й стан, не детермінований соціальною чи національною іпостассю носія ліричного переживання. Емоційний досвід ліричного героя, пов’язаний зі сферою міжособистісної комунікації, репрезентується передусім драмою самотності, яка розгортається в любовній ліриці Т.Осьмачки ("Подорожній", "Чекання", "Кривда", "Хустка", "Сліпе" та ін.). Проте відчуття самотності серед "інших" не слід пов’язувати лише зі сферою любовних переживань ліричного суб’єкта. Драма нерозділеного кохання виступає тим епізодом емоційного досвіду, що в найбільш загостреній формі виявляє відмежованість і суцільну відчуженість, які переживає ліричний герой Т.Осьмачки в оточенні "інших". Силове поле переживання самотності організує ліричний сюжет і тоді, коли першорядною у структурі ліричного суб’єкта виявляється іпостась митця. Настроєвий спектр носія ліричного переживання в поезіях "Утома", "Байдужість", "Реакція", "Ранок", "Неминучість" та ін. розбудовується навколо двох стрижневих емоційних станів: розпачу й відчуття безсилля або виснаження, різні нюанси яких об’єктивують трагедію митця, що в протистоянні світу втрачає можливість творчої реалізації. Роз’єднаність між "я" ліричного суб’єкта та "іншими" не лише не усувається в просторі мистецької комунікації, але й набуває характеру неподоланної опозиції.

Об’єктивуючи авторські інтенції у виборі жанру, суб’єкт мовлення тяжіє до жанрової моделі філософської лірики (щоправда, її ознаки в поезії Т.Осьмачки не виявляються системно). Однак саме ця тенденція свідчить про намір подолати приватність, тобто реалізувати інтенцію публічності, здійснення загально значущого наративного акту.

Суб’єкт мовлення Осьмаччиної лірики в будь-якій своїй іпостасі є носієм трагічного пафосу. Трагічна тональність творів зумовлюється самою "гіпотезою буття" (Е.Соловей). До такого висновку спонукає насамперед дослідження суб’єктної сфери ліричного героя. Модуси його екзистенції – самотність, відчай, страждання – об’єктивують уявлення про нескінченну драму буття, у якій ліричний герой завжди є жертвою не підвладних йому обставин, повсякчас зазнає поразки у протистоянні, не сумірному з його силами. Однак незалежно від того, звернений погляд носія ліричного переживання до світу чи спрямований на власне "я", його екзистенційна позиція в поезії Т.Осьмачки детермінується загострено трагічним світовідчуттям. Статус "я" відносно "світу" визначається усвідомленням трагічної приреченості людини на роль жертви. Буття ліричного суб’єкта, таким чином, здійснюється в модусі страждання, яке набуває значення універсальної характеристики людського існування.

Третій розділ "Специфіка об’єктивації авторської свідомості в епічних і ліро-епічних творах Т.Осьмачки" присвячено з’ясуванню специфіки авторського голосу і зумовлених нею особливостей функціонування суб’єкта вислову на різних рівнях художньої структури повістевої прози митця, його поем, оповідання "Психічна розрядка".

Основою загальної стратегії репрезентації авторської свідомості в окресленому масиві творів є послідовно витримувана позиція гетеродієгетичного наратора: суб’єкт мовлення не фігурує в зображуваному світі, дистанціюється від епічної фабули (сфери дії персонажів), а отже, виконує лише функцію словесної презентації історії. Разом із тим оповідач удається до самозображення, реалізованого у формі "коментарів" і "рефлексій", завдяки чому властивий йому ракурс бачення дістає експліцитне вираження.

В епічних та ліро-епічних творах Т.Осьмачки оповідач виявляє себе передусім як суб’єкт комунікативної дії, актуалізуючи в той чи інший спосіб комунікативні ситуації "суб’єкт мовлення – читач", "суб’єкт мовлення – персонаж". Відповідно, у "коментарях" і "рефлексіях" маркерами "присутності" оповідача виступають не лише займенники й дієслова першої особи, але й засоби умовної діалогічності, риторичні фігури. У цілому не схильний до самопрезентації й інтроспективного зображення, суб’єкт мовлення набуває виразної біографічної та психологічної окресленості лише в поемі "Поет", утворюючи при цьому біографічно-психологічну паралель до постаті центрального персонажа. Поряд зі словесною презентацією історії, оповідач у відступах-"коментарях" вдається до висвітлення окремих моментів власне наративної дії, тим самим нагадуючи про умовність, "створеність" світу героїв і зображуючи себе в ролі суб’єкта творчості.

Суб’єкт мовлення в повістевій прозі та поемах "Поет" і "Міщани" хоча й ідентифікується як суб’єкт творчості (що передбачає його потенційне всезнання), не завжди реалізує весь потенціал своєї поінформованості і, здійснюючи психологічний аналіз або приймаючи персональну точку зору, передусім прагне вербалізувати свідомість центрального персонажа, зрідка – дійових осіб, із ним споріднених, як виняток – його антагоністів. Пріоритет, наданий головному героєві при застосуванні інтроспективного зображення психологічної сфери і розподілі функцій носія точки зору, дозволяє припустити, що оповідач може до певної міри асоціювати його з власним "я". Таким чином, домінантна установка гомогенізуючої свідомості в більшості епічних і ліро-епічних творів Т.Осьмачки спричинює тяжіння до ідентифікації оповідача (за умови його формальної дистанційованості від світу персонажів) і головного героя, який виступає своєрідним "двійником" суб’єкта мовлення у фабульній дійсності. На рівнях просторово-часового моделювання і словесної презентації психологічної сфери схильність до подібного ототожнення реалізується як спорідненість світоглядно-емоційних домінант оповідача і центрального персонажа. Свідомість головного героя, суголосна свідомості оповідача, набуває не меншої авторитетності в утіленні авторських інтенцій, у чому й оприявнюється монологічність наративного рівня досліджуваної художньої системи.

Прив’язаний до реальних географічних об’єктів художній простір і співвіднесений з історичними реаліями художній час епічних та ліро-епічних творів Т.Осьмачки конструюють образ українського світу – територіально окреслений (як правило, це Черкащина і Київ), зумовлений історичною дійсністю першої половини ХХ століття. Проте за історико-географічною локальністю відкриваються глибинні структури, що сприяють універсалізації зображуваного. Саме вони у сфокусованому вигляді виражають суб’єктивний момент, привнесений свідомістю носія мовлення, і саме в цій площині виявляється світоглядно-емоційна спорідненість між оповідачем і центральним персонажем.

Художній простір у повістях і поемах Т.Осьмачки має чітко виражену горизонтальну структуру, що зумовлюється, як і в ліричному масиві, опозицією "своє – чуже". Антитетичність її компонентів об’єктивується в зображенні деструктивної експансії, спрямованої на "свій" простір, тобто в локалізації відправної точки деструктивного руху в "чужому" просторі, у відтворенні катастрофічних метаморфоз сакралізованих просторових об’єктів (садиби і сільського храму), а в макровимірі – усього українського світу, в інонаціональній ідентифікації або акцентуванні національного відступництва його руйнівників. Негативна конотація образу "чужого" простору значно посилюється через його ототожнення з інфернальним, через надання демонічних рис персонажам, приналежним або причетним до нього. Просторова опозиція "своє – чуже" (з усіма нюансами її потрактування) є актуальною не лише для суб’єкта мовлення, але й для головного героя, окремі аспекти осмислення "чужого" простору розкриваються також через посередництво інших персонажів – носіїв колективної селянської свідомості.

У повістях і поемах Т.Осьмачки антитетичні відношення визначають структуру циклічного (опозиція "день – ніч") та лінійного (опозиція "минуле – теперішнє") часу. Акцентована процесуальність деструктивних перетворень предметного світу і, найголовніше, контрастність емоційних домінант, пов’язаних зі сприйняттям різних часових площин, об’єктивують опозицію "радісної давноминувшини і безнадійно трагічної сучасності" (Н.Зборовська), актуальну як для оповідача, так і для інших суб’єктів свідомості, передусім для центрального персонажа.

Система бінарних опозицій – просторової ("своє – чуже") і часових ("день – ніч", "минуле – теперішнє"), – а також виокремлення сакрального простору і часу міфологізують змодельований суб’єктом мовлення просторово-часовий континуум, що дозволяє говорити про універсалізацію зображуваного. У цих просторово-часових координатах моделюється есхатологічний міф про руйнацію українського світу і безнадійно-трагічне змагання людської душі з інфернальними силами та хаосом. На рівні розкриття психологічної сфери кінцесвітній міф відтворюється в зображенні стану свідомості, пов’язаного з буттям людини в "межовій ситуації", яка ініціює переживання загубленості, самотності, страху, відчаю, приреченості в чужому і ворожому світі.

Зображуючи психологічну сферу, суб’єкт мовлення наділяє персонажів (передусім головного героя) почуваннями, суголосними власним. Як оповідач (за умови його психологічної окресленості у процесі самозображення), так і дійові особи повістевої прози, оповідання "Психічна розрядка" та поем Т.Осьмачки репрезентують версії одного й того самого сполучення світоглядно-емоційних домінант. Константний зміст психологічної сфери суб’єкта мовлення і персонажів в основному становлять екзистенціальне світовідчуття, переживання опозиційності ворожому світу, причому зумовлена ними емоційна напруга, як правило, не усувається. Відносна статичність індивідуальної свідомості, а також психологічна тотожність зображеної особистості в межах усієї художньої системи постають виявами тенденції до розкриття психологічної сфери не в розвитку, а в її внутрішній завершеності.

Публічний жанровий узус в епічних і ліро-епічних творах Т.Осьмачки підтверджується письменницьким статусом оповідача, оприявненим у відступах-"коментарях", та інтенцією свідчення, яка дістає експліцитне вираження в "рамочних текстах". Умотивовані прагненням виголосити свідчення, творчі наміри персонажів – Івана Бруса ("Ротонда душогубців"), Гарасима Сокири ("Психічна розрядка") – становлять своєрідну паралель до наративного акту оповідача. Інтенція свідчення (або свідчення-попередження), хронотоп національної катастрофи, осмислюваної в глобальному масштабі, її віддзеркалення в екзистенціальному світовідчутті на рівні індивідуально-психологічних почувань персонажів спонукають говорити про розгортання есхатологічної оповіді, що функціонує як метажанрова структура в межах художньої системи Т.Осьмачки.

Єдність ідейно-емоційної тональності розглянутих творів постає внаслідок уподібнення екзистенційної позиції суб’єктів свідомості (передусім оповідача і головного героя), тобто внаслідок аналогічного осмислення ними статусу власного "я" відносно "світу". Трагічний пафос оприявнюють хронотоп кінцесвітнього міфу, екзистенціальне світовідчуття, яке відтворює його на рівні розкриття психологічної сфери, інтенція виголошення есхатологічної оповіді.

У висновках узагальнено результати роботи. У дисертації здійснено дослідження ліричної поезії, епічних і ліро-епічних творів Т.Осьмачки, виявлено закономірності об’єктивації авторської свідомості на різних рівнях аналізованої художньої системи, з’ясовано особливості функціонування суб’єкта вислову.

Домінантна установка авторської свідомості гомогенізуючого типу спричинює монологічність наративного рівня дослідженої художньої системи. У ліричній поезії Т.Осьмачки вона виявляється в гомогенності суб’єктів свідомості, репрезентованих різними типами носіїв мовлення (ліричним героєм, ліричним "я", ліричним оповідачем, ліричним персонажем), у зображенні єдиного константного типу ліричної особистості. В епічних і ліро-епічних творах гомогенність суб’єктів свідомості реалізується в тяжінні оповідача до ідентифікації з центральним персонажем, яке виражається у пріоритетній "вербалізації" його свідомості, наданні йому функції носія точки зору, світоглядно-емоційній спорідненості.

У творах Т.Осьмачки актуальним для суб’єкта мовлення є дихотомічне структурування часу і простору, осягнення і відтворення світу за допомогою опозиційних відношень, серед яких стрижневими стають часове протиставлення "минуле – теперішнє" і просторова антитеза "своє – чуже". Тотальна опозиційність, привнесена свідомістю гомогенізуючого типу, дістає вираження в розкритті психологічної сфери через сукупність антитетичних відношень, а саме через протиставлення "я" суб’єкта мовлення ("я" головного героя) "чужому" простору і вихідцям із нього, "іншим" та "я як поета" "іншим як читачам". Ліричний суб’єкт, а в епічних і ліро-епічних творах Т.Осьмачки оповідач і центральний персонаж постають психологічно тотожними версіями внутрішньо завершеної, константної особистості.

Функціонування суб’єкта мовлення у творах Т.Осьмачки визначається в основному публічним жанровим узусом, інтенцією свідчення, що має реалізуватися в соціально і національно значущому наративному акті. У сполученні із зображенням національної катастрофи в координатах кінцесвітнього міфу та його віддзеркаленням в екзистенціальному світовідчутті на рівні індивідуально-психологічних почувань вона вказує на розгортання есхатологічної оповіді.

Гомогенність суб’єктів свідомості у творах Т.Осьмачки спричинює єдність пафосу. Витоки трагічної тональності сягають репрезентованої художнім світом "гіпотези буття", згідно з якою статус "я" відносно "світу" є статусом жертви, буття людини – у його індивідуально-екзистенційному, індивідуально-психологічному, національному, соціальному вимірах – здійснюється в модусі страждання, що визнається універсальною характеристикою людського існування.