| Краткое содержание: | У “Вступі” обгрунтовано вибір теми, її актуальність, наукова новизна і методи дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено теоретичну та практичну цінність роботи.
У першому розділі – “Аналіз традиції вітчизняної історичної прози” – висвітлено теоретичні питання, на яких грунтується дисертаційне дослідження, окреслено основні етапи осмислення та аналізу літературознавчою думкою історичної тематики в художній прозі.
У підрозділі 1.1. – “Історична тематика в літературі” – з’ясовано термін “дискурс”. Під цим поняттям розуміють систему висловлювань, що спираються на життєві позиції, наукові, повсякденні, буттєві, моральні, ідеологічні парадигми. Дискурс дозволяє на основі дослідження внутрішньої структури тексту виділити різноманітність та неоднозначність етичних установок змальованих у творі персонажів, проаналізувати закономірності художнього мислення автора. У процесі дискурсу маємо можливість аналізувати авторський текст, що є індивідуальною побудовою, в якій здійснено спробу дослідження соціокультурної реальності.
Розглянуто етапи становлення історичної белетристики і з’ясовано, як зі зміною художніх напрямів змінювався підхід до зображуваного. Аналіз різноманітних підходів письменників до відтворення історії призвів до висновків: починаючи з Франкової доби, в українській історичній белетристиці відбувається переоцінка цінностей, переорієнтація з суспільно-політичного бачення в бік філософування, морально-естетичних та етичних поцінувань та поглибленої психологізації. Можна стверджувати, що для сучасної української історичної прози найголовнішим є питання про те, чому подія відбулася і як вона вписується в усталені моральні норми чи, навпаки, відкидає їх. Сам факт події має вторинне значення, більше важить, що саме відбулося, смисл події. Інтерес до факту поступився місцем інтересу до його суті. Це призвело до поглиблення філософського змісту творів, вплинуло на їхній сюжетно-композиційний та образний характер.
У підрозділі 1.2. – “Класифікація історичної белетристики” – розглянуто літературні тенденції: художньо-історичну та історико-художню. До 60-х років ХХ сторіччя історична белетристика давала велике панорамне зображення, розгорнуте поступово і вшир, ставлячи в центрі значну історичну особу, дотримуючись хроніки історичних подій (роман “Сагайдачный” Д.Мордовця, історичні твори “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський” І.Нечуя-Левицького, роман “Наливайко” І.Ле, історичні полотна “Гомоніла Україна” П.Панча та “Переяславська рада” Н.Рибака, “Данило Галицький” А.Хижняка). Такі твори подавали об’єктивну картину суспільного буття, яке розглядали немовби зі сторони.
Від кінця 60-х років автори зосереджують увагу на пошуках сенсу життя, моделюють різні аспекти духовної екзистенції окремої людини в конкретному часі. Це історичні твори П.Загребельного, Д.Міщенка, Ю.Колесниченка, Р.Іванченко, Р.Іваничука, В.Малика, Р.Федоріва, Ю.Мушкетика, В.Дрозда, В.Чемериса, Вал. Шевчука. Події не розгортаються вшир, вони ущільнені, іноді втиснуті в досить короткий проміжок часу, від чого набирають символічного значення і стають моделлю великого світу (це властиво творам Вал. Шевчука). Центром цієї моделі є людина з притаманним їй глибоко суб’єктивним сприйняттям дійсності. Таке поєднання філософського мислення, психологізму, ліризму, вдале використання історичного матеріалу, що має вихід на сучасність, дає право говорити про появу на цьому етапі “мислячих” українських романів, в яких сконтаміновано різні літературні форми (легенди, казки, пісні, літописи тощо) та стилі.
Складність жанрової атрибуції зумовлена тим, що у творах все настільки переплетено і взаємопов’язано, що вичленувати ознаки якогось одного жанру в “чистому” вигляді надзвичайно складно. У роботі наведено класифікації, запропоновані Л.Александровою, М.Слабошпицьким,
І.Дзюбою, Р.Федорівим, Вал. Шевчуком, С.Андрусів. Та, на жаль, всі наведені класифікації
розглядають історичний твір лише в певному аспекті (мета, яку ставив перед собою автор, фабульний розвиток подій або тематично-сюжетний підхід). Спричинено це тим, що сам жанр історичної прози перебуває в процесі розвитку, окремі його підвиди ще формуються (наприклад, історико-пригодницький). Накинутий постмодернізмом дискурс про співвідношення історичної та художньої правди ще більше ускладнює це завдання.
У підрозділі 1.3. – “Химерність в історичній прозі” – наголошено на тому, що штучно утворену пустку в літературі (боротьба з “антиісторизмом” у 70-ті роки ХХ сторіччя) заповнила проза, яка через міфологізацію сприяла подальшому поглибленню історизму і дала можливість поєднати віковий морально-етичний та естетично-духовний досвід із потребами сучасності. На той час національна культура починала реалізувати неіснуючу можливість буття “тут і зараз” намаганням побудови картин “там і колись” або “тут і згодом”. Засіб химерності дозволив утривалити таку компенсаторну функцію історичної белетристики й зберегти її до середини 80-х років. Зараз літературознавці неоднозначно оцінюють явище химерності, але вже й тепер зрозуміло, що цими творами було покладено початок новій стильовій течії в нашій літературі - необароко. Цей процес постав з необхідності знайти подальші шляхи розвитку в тій екзистенційній ситуації, в якій опинилася наша культура наприкінці другого тисячоліття. Химерність на тлі історичних реалій прози традиційно пов’язана з психологізмом, бароковістю, фольклором і є домінуючою тенденцією нашої сучасної історичної белетристики, а Вал. Шевчук є одним з її провісників.
Другий розділ – “Реалізація саморуху в історичній прозі Валерія Шевчука” – складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. – “Історико-художня тенденція” – досліджено твори, що постали з тексту джерела. Це роман “На полі смиренному” (1968) і трилогія “Три листки за вікном” (1968 – 1981). У них Вал. Шевчук осмислив сюжети, взяті з національної літератури (Києво-Печерський патерик, автобіографічна повість Іллі Турчиновського, судові акти ХVIII ст., записки, що друкувались у журналі “Кіевская Старина”).
У романі “На полі смиренному” автор пропонує читачеві своєрідну гру з уявою, ніби говорячи: “Так могло й не бути, а могло бути так”. У такий спосіб підкреслено незвичність ситуації, читача заохочують не сприймати все на віру, а піддавати критичному осмисленню. Цей твір є стилізованим життєписом персонажів, відомих з історичних джерел, де реальні події тісно переплетені з містичними і носять притчевий характер. Твір складається з розповідей про конкретних людей, які є носіями певних ідей морально-етичного характеру. Проблеми, поставлені автором, подані в іншому ключі, ніж у творі давньої літератури. Фабульні ходи у Вал. Шевчука – не копіювання і не відображення дійсності, це її естетичне моделювання. Ні характери персонажів, ні розвиток дії не є головними. Сюжет розповіді є тим прикладом, за допомогою якого автор прагне подати читачеві своє розуміння світу. Специфічне трактування образів полягає в тому, що, опинившись в екстремальних ситуаціях (часто абсурдних) і зреалізувавши право вибору, вони підносяться до вчинку. Це не дивно, бо для багатьох інтелігентів кінця 60 – 70-х екзистенціалізм був об’єктивним способом інтелектуального існування за умов тоталітарної держави.
Устремління до особистісно забарвленого буття, протистояння всьому безликому, протест проти уніфікації особистості, прагнення свободи, яка, попри все, має зреалізуватися серед життєвих випадковостей, боротьба з абсурдом – ось що рухає персонажами Вал. Шевчука.
Внутрішній світ Семена, Ісакія, Лазаря, Федора узгоджується з високими моральними ідеалами, а зовнішній вражає безглуздістю реального існування. Усвідомивши власну приреченість, вони хочуть і прагнуть боротьби, а абсурдність їхнього бунту виступає активізуючою силою, спорідненою Лесиному “буду сіять квітки на морозі”.
Своєрідність авторського задуму простежується у специфічному потрактуванні центрального персонажа – Семена-затворника. Він є людиною сумнівів і тому найпереконливіше життєвий. Світ, у якому живе Семен, вимагає повного підпорядкування життя ідеї безсмертя і спасіння душі. Шлях до раю лежить через аскетизм, стриманість, усеохоплюючу теологічну внормованість і недовіру до особистісно-етичних пошуків та розумування. Семен у душі починає заперечувати цей світ. Він своїми думками й поглядами сягнув нової доби – доби Відродження з її культом людини. Пояснити ці світоглядно-часові зміщення можна тим, що вони дають можливість, хай і опосередковано, але вийти на проблему “епоха та її реципієнт” і пов’язати це з подіями і процесами конкретної дійсності. Зі структури патерика Вал. Шевчук узяв соціально-ідеологічну й морально-психологічну домінанту, принципово її переосмисливши. Можна вести мову про іронічний підтекст твору, який розкриває невдоволеність автора існуючим станом речей. Тут іронія має на меті не смішити, а, навпаки, підкреслювати трагічність ситуації.
Мотив мандрів покладено в основу сюжету повісті “Ілля Турчиновський” (1979), що є першою частиною триптиху “Три листки за вікном” (видано 1986). Трилогія охоплює в часі майже два віки – від початку ХVІІІ сторіччя до 50-х років ХІХ сторіччя. Вал. Шевчук простежує у творах характерні риси психіки і соціальної поведінки людей, а для показу деформації свідомості центральні персонажі пов’язані родинними зв’язками.
Ілля Турчиновський прагне пізнати світ, віднайти істину. Побутові аспекти життя зовсім не хвилюють його, він заглиблений у свій внутрішній світ. Роздуми персонажа над власною долею завжди переростають у психологічну саморефлексію: що ж то є світ, і чим він є у світі. Авторське тлумачення образу спрямоване на художнє осмислення витоків людської недосконалості й трагізму, які проглядають у роздвоєності між духовним і тілесним. Перед читачем постає бароковий світ у його подвійності, в розділеності на світле та темне. Барокова дихотомія максимально конкретизована у боротьбі між ідеальним та матеріальним, між добром та злом, між правдою та лжею, між світом і пітьмою, вона подана як боротьба між Богом та дияволом. Породженням темних сил у творі є страх, який постійно переслідує Іллю. Тотальний ескейпізм персонажа – спроба бути в світі поза силою, поза розмежуванням, поза опором, поза вибором – утопія. Ілля мучиться і страждає свідомо, пробує не піддаватися страхові, вірячи в те, що своїм терпінням зменшить силу зла. Ампліфікація “олітературнених” посвідчень роздвоєності світу найадекватніше відбила бароковий час, коли ідея богорівності існувала поряд з ідеєю про те, що людина – раб Божий. Барокова дихотомія подана у повісті в тісному переплетенні реального і фантастичного світів. Ірреальний світ, втілений у сновидіннях і видіннях, відповідає реальному внутрішньому стану персонажа. Іллю Турчиновського і Семена ріднить намагання збагнути світ. Їхні серця наповнює неспокій і думки про мандри. Дорога і сонце символізують у душах цих людей поклик пізнання, спробу віднайти істину.
У другій частині триптиху “Петро утеклий. Повість за судовими актами ХVІІІ століття” Вал. Шевчук уводить читача в замкнене коло побутовості, що його намагається розірвати головний персонаж. Відтинок часу, обраний для зображення, поданий через двійництво та симетрію моральних категорій. Доба Просвітництва постала у переборюванні подвійності та повторюваності, з утвердженням індивідуальності. Особливість композиції в тому, що її складає низка пересічних побутових ситуацій (мотиви їхні відомі з фольклору – це підступність, зрада, любовні перипетії), які стають підвалинами для завершального акорду – історії Петра Знайди, яка узагальнює бароковий світогляд на сутність людського життя. У романній структурі Петро Знайда радше не персонаж, а архетипна модель, бо весь перебіг його життя повторює колізії добре знаних міфів. Письменник не тільки відобразив міфологізм тогочасної людської свідомості, а й репрезентував світоглядні зрушення, зумовлені зламом свідомості – перехід від міфологічного часу до ритму часу лінійного (Петро Турчиновський).
В останній частині триптиху “Ліс людей” подієвий час – 50-ті роки ХІХ сторіччя. Автор обіграв романтичну світобудовчу вертикаль, де все обертається навколо двох полюсів: верху – добра, світла і низу – зла, темряви. Історіософські екскурси Вал. Шевчука виводять на проблему національну. Автор показав, як зовнішні зміни до середини ХІХ сторіччя трансформувались у внутрішні. Вдавання з себе “не українця” – початкова форма перетворення, що веде до національного відступництва і переродження, врешті, до втрати особистісного.
За сюжетно-композиційною структурою – це книга в книзі. Оповідь ведеться від першої особи, Киріяк не приховує нічого, викладає на папері своє життєве кредо. Вал. Шевчук реконструює не зовнішні реалії життя, а відтворює внутрішні, духовні параметри доби. Автор культивує засоби художнього зображення, синхронні відтворюваному часу (пізній романтизм) і за їхньою допомогою перекидає місток до європейського модернізму. Киріяк Сатановський – індивідуаліст, його поведінка є бунтом проти загалу, що сягає абсурду. Його бажання бути вільним від усього так і не знаходить обґрунтування для чого. Письменник творить ситуацію, де розкриває характер персонажа через внутрішній психологічний конфлікт. Пошуки зла в інших призводять до того, що Киріяк починає сам нести його людям (елемент бісівщини, позначений у прізвищі, набуває зримого характеру).
Існує певний зв’язок між розглянутими творами. Він полягає у тому, що світ схоластичного середньовіччя заперечено ренесансними поглядами на людину Семена-затворника. На зміну цим поглядам прийде двоїстість барокового бачення Іллі Турчиновського, що, в свою чергу, заперечиться Петровим переконанням у доцільній розумності людського життя. Врешті, механічний і деградуючий уплив імперської ідеології знайде свій вияв у вчинках Сатановського. В творах автора подано ланцюг ідейно-естетичних напрямків, що спрощено виглядає так: готика – ренесанс – бароко – класицизм – романтизм. Ці твори відображають складну, рухливу, мінливу єдність епох. Вони відтворюють дух часу шляхом нагнітання, загострення, відбиття провідних його ознак.
У підрозділі 2.2. – “Художньо-історична тенденція” розглянуто твори, в яких Вал. Шевчук моделює досить умовні життєві ситуації. Це повісті “Птахи з невидимого острова”, “Мор”, “Сповідь”, “Місячний біль”, роман “Око прірви”. Вони позначені символічною напруженістю і є найбільш риторично забарвленими, правдиво передаючи дух минулого.
Модель абсурдного світу сконструйовано автором у повісті “Птахи з невидимого острова” (1975). Всесвіт стиснутий до розмірів замку. Саме сюди, втікаючи з неволі, потрапляє Олізар Носилович. Ситуація, змодельована Вал. Шевчуком, викликає асоціації з романом “Замок” Ф.Кафки. Той же обмежений світ, така ж настороженість і ворожість до того, хто прийшов “ні-звідки”. Протест Олізара – не раптовий спалах в душі, яка не може більше так жити, а глибоке почуття незадоволення, яке спонукає до дії і вкотре змушує починати все спочатку. Олізар розуміє свою приреченість, але хоче боротися. Його бунт не для того, щоб вижити, а для того, щоб знайти сенс життя. Упорядкованість Світу-Замку постає як хибна модель світу. Його мешканці виробили свою філософію поневолення. Міфологічною в своїй невідворотності є картина світу, де все перебуває під тотальним наглядом, під підозрою. За жанром “Птахи з невидимого острова” є пародійно-іронічним твором. Містифікація проймає весь твір – несподіване з’являється замість очікуваного, радісне поступається місцем сумному, підмінюється мотивація вчинків. Зустрічаються дві подієві проекції – вигадана і дійсна, ідеальна і реальна. І те, що мало відбутися, стикається з тим, що відбулось, і це останнє свідомо пародіює перше.
У центрі роману “Око прірви” (1996) стоїть переписувач та ілюстратор “Пересопницького Євангелія” – Михайло Василевич. Вал. Шевчук удається до опрацьованої ним же сюжетної схеми: мисляча людина йде у світ (виривається за межі замкнутого побутового кола), щоб знову і знову опинитися в екстремальній ситуації , вступити у боротьбу зі злом заради добра. Досить часто така ситуація породжена тим, що персонажі потрапляють у замкнутий простір (замок, острів, морове місто), з якого годі вибратися. Ця просторова лімітація обов’язково несе у собі ознаку ненормованості, протиприродності хоча б тому, що обмежує фізичну свободу індивіда, нав’язує йому волю інших. Світи замку та острова – це антисвіти, задзеркалля, що стали оплотом зла, царством темряви. Задзеркальна картина острова тенденційна, вона зміщує, замасковує, приймає на себе зображальну і виражальну функції рефлексійного гротеску. Вона актуалізує ідею про тотальну сумнівність світу, в якому немає й не може бути ні краси, ні добра, ні любові, ні істини. Відбувається перекос у зовнішню химерію, що відтворює людське в образах жахливих і відразливих, але таки людських.
Твори Вал. Шевчука мають екзистенційний зміст, в якому здійснюються фундаментальні інтенції людського буття. Звідси важлива роль прийомів відтворення станів видінь, марень, снів, що їх описує автор шляхом поєднання зображальних і словесних засобів, шляхом створення колажів різних шарів реальності. Досить часто вони заступають реальність, творячи зі звичних побутових подробиць незвичний, химерний світ. У творах письменника ці стани передають не тільки почування дискомфорту, внутрішнього роздвоєння, втрату цілісності душі, а й виконують важливу сюжетно-композиційну роль, бо несуть у собі програму розвитку персонажа і є рефлексією над його світом.
У всіх творах Вал. Шевчука персонажі уже сформовані. Саме ця ознака найбільше ріднить твори письменника з бароковим романом, який “прямо постулює природжене і нерухомо-інертне благородство своїх героїв”. Автор свідомо наголошує на суперечливості людської натури, її двоїстості, а, отже, на життєвому чиннику випробування, що дозволяє розкрити глибше характери персонажів, показати їхнє світобачення. Цим чинником зумовлена і певна патетичність творів, що “визначаються апологетикою і полемікою”, які, в свою чергу, сполучаються з “бароковою ідеєю випробування природженої і сталої (незмінної) бездоганності героя”.
Історична основа повісті “Мор” (1-й варіант – 1969, 2-й варіант – 1980) переносить нас у першу половину ХVІІ сторіччя. Історичне тло твору стає лаштунками втілення авторського задуму і разом з тим воно підштовхує читачів до розуміння того, що в центрі повісті персонаж надзвичайний. Образ Проця вималювано в реальних ситуаціях, а далі він стає ірреальним. У зав’язці твору показано бойовище, на якому герой втратив суть свого єства, загубив пам’ять. Глибина авторського задуму полягає в тому, що вояк поступово перетворюється на “морового страннього”.
У моровому місті автор наділяє персонажа міфологічною властивістю вбирати в себе іншу душу в момент фізичної смерті її носія. Вал. Шевчук “виділяє” персонажу для перевтілення трьох осіб, кожна з яких має індивідуальну, важливу для ідейного задуму функціональну значимість. Композиційна специфіка подальшого розгортання центрального образу характерна тим, що з моменту перевтілення морового страннього в чужу екзистенцію життя його розгортається в двох часових вимірах. Перший – реальні мандри персонажа по місту і другий – життя перевтіленого, яке подано за законами зворотнього часу. Це дає можливість побачити і осмислити життя тільки що загиблого від моменту смерті до його витоків. Такий асиметричний дуалізм заґрунтований на контрастах. Странній стає постаттю амбівалентною, поєднавши в собі полярно протилежні почуття двох супротивників. Письменник обігрує ідею множинності, варіативності життів. Власне, це спроба надати психологічному аналізу матеріальної форми, зримого характеру, щоб терзання душі можна було відчути і простежити.
Ключем до розуміння творчості Вал. Шевчука можна назвати повість “Місячний біль” (1984). Цей твір є квінтесенцією образно-художнього світобачення письменника, його ідейно-естетичних позицій та вподобань і того постійного магічного реалізму Вал. Шевчука або його “palimpsest History” (термін, запропонований К.Брук-Роуз) . Наразі цей термін видається доречним у застосуванні його до художньо-історичних творів, проте для творів історико-художніх він не підходить саме через семантичне наповнення слова “палімпсест”.
Зовнішня і внутрішня структура “Місячного болю” чи не найскладніша в порівнянні з іншими художніми полотнами. Кільцева побудова обмежує часовий простір і орієнтує читача на час рішучих змін у духовному житті Європи – Ренесанс. Історичний час, покладений в основу повісті, визначає її моральне спрямування. Письменник дослідив, на що здатна людина, до яких висот може піднестися чи до яких глибин прірви впасти; прагне виявити, чи характер детермінований виключно обставинами, чи особистими якостями, чи тим й іншим разом. І тут знову проступає недвозначна авторська позиція – домінантою завжди є людська екзистенція, сама людина.
Композиційна особливість повісті полягає у тому, що події і ситуації, в яких діє головний персонаж, характеризуються специфічною розшарованістю, відтворюються через постійне переплетення, яке дає можливість побачити те, що відбувається, не тільки крізь призму сприймання самого Станька, а й через сприйняття інших персонажів. Цей композиційний прийом викликає ще один. Автор постійно змішує часи, то забігаючи наперед, то повертаючись у минуле. Завдяки ретроспекціям створена картина подій не тільки вичерпна, а й динамічна, яка вможливлює глибше бачення і відчуття переживань персонажа. Це призводить до стильової химерності. Переплетення суб’єктивно-оповідної та об’єктивної манер розповіді породжує багатопланову функціональну значимість реальних і символічних образів.
У повісті “Сповідь” (1970) відтворено ситуацію, взяту з фольклору – вовкулацтво, вона сама по собі є химерною. Фабульний стрижень перетворення людини на звіра дав Шевчукові змогу продовжити літературні традиції середньовічних бестіаріїв, що знайшли своє специфічне продовження в модерновій літературі (Ф.Кафка). Об’єктом і метою розповіді у повісті є дослідження внутрішнього світу людини, яка ізольована від суспільства. Етичне підгрунтя “Сповіді”, давніше від біблійних заповідей, занурене у фольклорні формули справедливості з їхньою прозорою символікою (ваги, жертвоприношення, розплата). Автор ще і ще раз доводить, що людина може зберегти в собі людське, якщо буде прагнути цього. Моральний ідеал письменника – вільний дух, що сам на грунті свого пізнання самовизначається, вивільняє людину від злого, призводить до людяності. Повість являє певний психоповедінковий варіант, що зберігається завдяки зв’язку часів. Він дозволяє народові зберегти етнічну самосвідомість як обов’язкову ознаку етносу. На рівні філософської рефлексії цей інваріант, визначаючи архетипи світосприйняття й поведінки, набуває назви “душі народу”, а в літературі його теоретичне осягнення постало як дослідження проблеми національної ментальності.
У підрозділ 2.3 – “Неоміфологізм прози Валерія Шевчука” – виходимо з того, що письменник опрацьовує сюжети, які основані на фольклорно-міфологічних структурах, уникаючи зразу ж упізнаваних персонажів, а також не припасовуючи сюжетної схеми до реальних історичних подій. Серед міфологічних моделей автора – біблійний мотив блудного сина, до якого обов’язково долучається мотив Христових страждань. Злиті в одне ціле, вони набувають трансцендентного смислу. Людина полишає місце, де народилася, проте має повернутися назад. Отже, ситуація виходу і повернення, що близька до ідеї лабіринту: рушити у мандри означає зрозуміти природу лабіринту і пройти ним, знайшовши шлях повернення до загубленого себе. Такий мотив вимагає відповідної сюжетної схеми – людина у мандрівках. Він же спричинює композиційну ситуацію випробування персонажа (або декількох), яка породжує ситуацію протистояння, де це випробування і здійснюється. Авторська увага зосереджена на екзистенційному ядрі буття. Людина, у потрактуванні Вал. Шевчука, подана як замкнута у собі самість, яка вписана у зовнішній світ і невіддільна від нього. Мандрівка для неї – одна з можливостей подолати власну замкнутість і вкрай необхідна для розвитку. Автор пов’язує людину з соціальним континуумом, що впливає на неї, а тому важливого значення набуває хронотоп дороги. Дорога у творах позначена емоційно-цілісною напруженістю, вона є доленосною, а мандрівка – прийомом, який дає можливість письменнику показати еволюцію персонажа. Вал. Шевчук усимволізовує зображуване, від чого воно наповнюється метафізичним значенням, виходячи через інтуїтивне у царину раціонального. Символи концентрують у собі певну частину змісту, що призводить до змістової напруженості й нової форми вираження образу – він метафоризується.
Дослідження і розкодування окремих символів зосереджено на таких, як Мара-смерть, Чорний чоловік, Каїн/Авель, світло/темрява, лабіринт, острів. Приділено увагу і кольорам, якими часто оперує автор (білий, чорний, золотий, зелений, рудий). Кольорова гама підводить до думки про діаметральну протилежність символів позитивного/негативного, що у давніх ритуалах означало протистояння двох світів. Завдяки символічним образам і моделям автор поєднує фізичний та метафізичний світи і поглиблює відчуття реальності. Можна також стверджувати, що письменницька уява надає окремим подіям, персонажам, місцям, явищам символічного значення, в основі якого лежить переосмислення суті відомих символів, що є одним із засобів створення філософського підтексту.
Третій розділ – “Особливості індивідуального стилю Валерія Шевчука” – складається з трьох підрозділів і є спробою охарактеризувати творчу манеру сучасного автора.
У підрозділі 3.1. “Про статус письменника як історіографа” – йде мова про те, що сьогоденній тенденції в літературі властиве намагання дослідити глибинні шари людського буття, людської сутності, прагнення поєднати конкретно-історичні перипетії зі вселюдськими, світовими. Репрезентантом такого підходу треба назвати Вал. Шевчука. Створюючи ментально-часову візію України, письменник через неї моделює універсальну картину світу. Він вдається при цьому до екзистенційних мотивів, химерності, а також не включає у сюжет відомих історичних персонажів.
Історичний белетрист досягає змістової та ідейної глибини завдяки поєднанню двох планів – зовнішнього (сюжетного), в якому фольклорно-міфологічні й реально-побутові площини взаємопов’язані, невід’ємні, та контекстуального (позасюжетного), що постійним асоціативним упливом на всі події і перипетії у творах надає їм філософського звучання. Прямого зв’язку з епохою письменник досягає, вдаючись до стилізації під літописи, житійну літературу, щоденникові нотатки. На психологічному рівні цей зв’язок простежується у протиборстві двох сил – добра та зла, де показ внутрішнього стану персонажа проектовано на стан суспільності. Почування непевності, відчуженості від життя, втрата душевної рівноваги, гармонії, незадоволення і незахищеність, роздвоєність, які переживають майже всі без винятку персонажі автора, певною мірою співзвучні тому станові, який опосідає людей у перехідні моменти історії. Прагнення розкрити діалектику життя, показати його у безперервному русі спричинює протистояння персонажів, які утворюють щось на зразок антонімічних пар (Семен – Никон; Ілля Турчиновський – розбишаки; Петро Турчиновський – Стефан Савич; Олізар Носилович – князь Білинський; вовкулака – Чорний чоловік; Станько – Бонтиволья та родина Сокольських; Григорій – сіроносий; Михайло, Созонт, Павло – гурт учнів Микити Стовпника). Така подвійність не виражає, а радше символізує неоднозначність, суперечливість, двоїстість людської натури. Саме вона лежить у засновку переважної більшості повістей та романів Вал. Шевчука.
У підрозділі показано, що безпосереднє включення оповідача-персонажа у фабульний простір створює, з одного боку, враження правдивості й достовірності подій, тому що його точка зору виглядає більш вірогідною, ніж абстрагована авторська розповідь, а з другого, така організація викладу обмежує фабульний простір, оскільки оповідач веде мову тільки про те, що особисто знав, бачив, пережив. Так вибудовано романи “На полі смиренному”, “Три листки за вікном”, “Око прірви”.
У повісті “Птахи з невидимого острова” об’єктивно-епічну оповідь веде наратор з позицій персонажа. В неї включено фрагменти, що є потоком свідомості Олізара. Оповідач ніби ховається у тінь, і нарація у формальному плані визначається кутом зору персонажа.
У повісті “Сповідь” автор вдається до замаскованого під діалог монологу, коли двоє доволі химерним чином говорять між собою. У цих сповідях зрідка з’являється образ автора-оповідача, який ніби збалансовує, врівноважує покаянні розповіді обох персонажів.
У повістях “Мор”, “Місячний біль” подано варіативний образ наратора: кожен із персонажів повістує своє бачення подій, висловлюючи досить часто діаметрально протилежну думку щодо міркувань опонента. Це створює певну фрагментарність оповіді, проте читач отримує змогу з цих розповідей, як із мозаїки, витворити цілісну картину дійства. За рахунок множинностей оцінок, представлених багатьма свідками, створюється виразна і об’єктивна панорама розгортання подій. Перехрещення різних планів бачення досягнуто введенням паралельних розповідей, які стосуються одних і тих же подій, але представлені під кутом зору різних персонажів. Така множинність поцінувань викликає і зміну тональностей – від ліризму до драматизму і навіть трагізму, завдяки чому створюється розповідна поліфонія.
У підрозділі 3.2. “Жанрово-стильова зумовленість дискурсу” – наголошено на тому, що історична белетристика дотепер є чи не єдиним джерелом знань про минуле і актуалізується через те, що несе відомості не тільки про досі незнані факти, події, ситуації, але й передає неповторну духовну атмосферу та здебільшого дбайливо виписану побутову атрибутику відповідної доби. Та поступово, хоча й доволі повільно, історія стає сферою більш-менш суб’єктивних роздумів.
У композиційно-сюжетному моделюванні Вал. Шевчука суспільство є надскладною системою, в якій бачення, бачене поєднано з особистісним сприйняттям і, як правило, тільки через письменника може зреалізуватися у поведінці персонажа. Це змушує автора бути істориком ментальності і витворювати картини світу, закладені у свідомості тогочасних людей. Він не боїться бачити в історії те, чим вона є насправді, – історією людей у суспільстві. Вал. Шевчук не шукає у минулому безпосередніх паралелей до сучасного соціального довкілля, а простежує зв’язок, який існує між ланками того подієвого ланцюга життів особистостей, який називають історією суспільного поступу. Рівень ментальності, способи світосприйняття людей тих далеких часів найбільше цікавить Вал. Шевчука, бо нехтувати дискурсом духовного аспекту – значить нараз відмовлятися зрозуміти дух минулого і загубити будь-яку можливість адекватно його передати. Автор відтворює ментальний універсум тих, хто геть давно зник у минулому, виступає посередником між сучасним і колишнім, зав’язує діалог між культурою минулого і теперішнього.
Композиційно-сюжетні розв’язання, до яких вдається Вал. Шевчук, здійснено не шляхом конструювання персонажів, а за посередництвом автора – саме цим пояснюється активність оповідача у творі, його подвійна функція. Автор-очевидець розповідає все так, ніби знає про все не більше самих учасників подій, він і читачів робить свідками всього, що відбувається. Але є і справжній автор-оповідач, який знає все про своїх персонажів, їхнє минуле, сучасне, майбутнє для нього – відкрита, писана ним книга, в якій він є творцем-деміургом. Бівалентність позиції письменника робить можливим реалізувати композиційну багатовимірність сюжету і пов’язати минуле та сучасне.
Така містифікація оповідача-очевидця і автора дозволяє Вал. Шевчуку не тільки наблизити події, надати розповіді інтимно-щирого, безпосереднього звучання, а й обумовити власну стилізацію творів, максимально наблизити їх до усталеної літературної традиції зображуваної доби.
Вал. Шевчук спирається на давні жанри (житія, оповіді) та художні напрями (бароко, романтизм). Це зумовлено бажанням письменника поєднати традиції з персонально новопривнесеним. Ті художні побудови, до яких вдається автор, зумовили головний стильовий принцип, що втілений у парності образів, контрастності добра – зла, у показі постійної внутрішньої боротьби, у протиставленні свідомості й підсвідомості. Стильовими домінантами письменника є сюжетність, психологізм, химерність, яка часто підвищує напруженість дійства, відкриває можливість вибудовувати фантастичний художній світ.
Підрозділ 3.3. – “Сюжетно-композиційна організація тексту” – висвітлює принципи організації образних засобів. Автор від констатації “це сталось” йде до пошуків відповіді на питання “а чому це сталось?” Художницька увага зосереджена на мотивах поведінки та їх проявах. Однією з форм відтворення причинових зв’язків є послідовний виклад подій, та Вал. Шевчук вдається і до зворотної побудови: спочатку читач дізнається про наслідок, а тоді встановлює причину.
Вагоме місце в авторській побудові належить випадку, завдяки йому все те, що було глибоко сховано у душі персонажів, пробивається на поверхню. Автор досягає узагальнення, обумовлюючи випадкове, примушуючи його виступати своєрідним перехрестям закономірного. Художнє узагальнення нездійсненне без умовності, яка є засобом, необхідним для моделювання. Художній час і художній простір для романіста – та умовність, за допомогою яких він поєднує конкретний і абстрактний простір і час. Реальний простір (замок, місто, острів, ліс, монастир) трансформується у містично-символічний. Гра з часом і простором дає можливість автору виявляти не тільки характерні риси та ознаки “тут” і “тепер”, а й створити образ епічної єдності світу, де є місце минулому, теперішньому, майбутньому.
У композиційній структурі Вал. Шевчука невід’ємним компонентом при творенні кульмінаційних моментів є фактор випробування. А вирішальним фактором у творенні композиції – відносність часових вимірів світу. Для цього автор використовує прийоми зміщення, злиття різних часових площин, ретроспективні відходи або забігання наперед, ущільнення часу за допомогою “кадрової” техніки. У повістях “Мор”, “Початок жаху”, “Місячний біль” прийом зупинки “кадру” дає можливість подати ті ж самі події, тих самих персонажів у іншому ракурсі. Композиційна ж роль пейзажів – вносити у збурений світ епічну рівновагу і підкреслювати душевний стан персонажів.
Вал. Шевчук синтезує барокові, романтичні, реалістичні, модерністичні прийоми із субстанцією українського історичного тла, долучає екзистенційні мотиви, серед яких найголовніший – прагнення до емоційно забарвленого буття. Йдеться про взаємопроникнення, зумовлене естетично-світоглядницькою, моральною позицією автора, його поцінування місця особистості в минулому, теперішньому і майбутньому.
У “Висновках” узагальнено результати дисертаційного дослідження.
В українській літературі другої половини ХХ сторіччя доречно говорити про історико-художню та художньо-історичну прозу. Перша позначена перевантаженням композиційно-сюжетного компонента елементами романтизму і психологізму при врахуванні загального контексту реальних історичних подій. Друга ґрунтується на художній ілюстрації як історичних фактів, так і загального соціально-побутового тла. Однією з традиційних ознак української художньо-історичної літератури ХХ сторіччя є бароковість, що від 70-х років ХХ сторіччя разом з психологізмом показала свою перспективність.
Саме з цього часу химерність, що традиційно пов’язана з психологізмом, бароковістю, фольклором, стала вочевидь домінуючою тенденцією сучасної історичної прози. Одним із провісників цієї тенденції є Вал. Шевчук.
Звертання письменника до історичної тематики спричинено духовним відродженням, потребою привнести в сучасне суспільне буття ідеї та думки, які спрямовані на становлення вільної особистості, а також індивідуальними “історичними” інтересами автора. Для реалізації свого задуму Вал. Шевчук вдається до таких композиційних рішень: використовує вже відому сюжетну канву, виявляючи особистісне ставлення сучасника до освячених традицією розв’язань певних колізій (це романи “На полі смиренному”, “Ліс людей”, повісті “Ілля Турчиновський”, “Петро утеклий”) та моделює досить умовні, часом химерні, життєві ситуації (роман “Око прірви”, повісті “Птахи з невидимого острова”, “Мор”, “Сповідь”, “Місячний біль”).
Вал. Шевчук зосереджує свої художні пошуки не стільки на зображенні достовірної картини добре йому знаних давноминулих подій, скільки на відтворенні духу часу, де метафізичне, а то й химерне бачення подій, домінує над буквальним, фактичним.
Письменник уникає моралізаторсько-дидактичного потрактування етичних проблем, наголошуючи на психологізмі особистісного розв’язання їх. Вал. Шевчук постійно зупиняється на моментах саморефлексії та самоаналізу, коли людина, оцінюючи пережите, перевіряє набуте і втрачене перед новою дорогою. Його персонажі показані у внутрішньому самопізнанні, у ситуаціях відстоювання права на суверенність. Автор уникає розгорнутого портретування персонажів, використовує прийом кольорового нюансування зображуваного. Ущільнена вписуваність образів у модельований часово-просторовий світ досягнута завдяки вибірковій деталізації (мозаїчний портрет) та суб’єктивно-оповідній манері розповіді, що створює ефект правдивості. Нарація поєднує теперішній час з минулим; опис переводить все у час теперішній, вловлює те, що бачить: статичні ситуації, душевні стани, зміни настроїв. Такий творчий метод веде до сюрреалістично-символічних прийомів, осердям яких виявляється химерність, вилита у барокові форми. Автор-оповідач та історик, схований за лаштунками тексту, відкриває перспективи незнаного (нового) часу-простору і долю закинутого в нього персонажа сучасного – минулого. Історичні тексти Вал. Шевчука ґрунтуються на національній традиції при актуалізації притчевості, іронізування, психологізму, химерності, бароковості у модерному поєднанні з філософуванням.
Вибір письменником певного періоду для історичного дискурсу зумовлений його відчуттям світоглядно-моральних проблем. І хоча Вал. Шевчук вибирає позицію відстороненого оповідача-очевидця, він водночас підтекстово показує, що дійсний перебіг описуваних подій знає достеменно. Лірично-психологічна зосередженість на одній особі звужує рамки зображення, а інтерес до історичного перебігу подій вимагає епічної широти. Однак це творча принципова позиція, яку автор зреалізовує на композиційно-сюжетному і стильовому рівнях. У його творах основний конфлікт завжди внутрішній, зосереджений у душі персонажа. Напружене психологічне протистояння передається за допомогою контрастів. Синкретизм поганських і християнських вірувань породжує специфічний хронотоп, якому притаманні одночасно циклічність і лінійність. Символи, до яких вдається автор, дають можливість досягти рівня притчі, основаної на химерності і втіленої у необарокову форму.
Цінність історичної прози Вал. Шевчука полягає у майстерному синтезуванні української літературно-історичної традиції з літературними здобутками модерну ХХ сторіччя.
|
