СЛОВЕСНІСТЬ НАРОДІВ ЗАКАВКАЗЗЯ В НАУКОВИХ СТУДІЯХ УКРАЇНСЬКИХ ОРІЄНТАЛІСТІВ КІНЦЯ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ ст.: РЕЦЕПЦІЇ І ДИСТРИБУЦІЇ : СЛОВЕСНОСТЬ НАРОДОВ Закавказья В НАУЧНЫХ Студиях УКРАИНСКИХ ориенталистов КОНЦА ХIХ-НАЧАЛА ХХ в .: рецепции и ДИСТРИБУЦИИ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження, розкривається його зв’язок з науковими програмами, планами і темами Інституту філології, завдання, об’єкт дисертаційної роботи, наводяться матеріали і джерела, з’ясовується наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

Домінантою дисертації є культурні взаємини народів Закавказзя зі слав­ною й багатовіковою історією, що збереглися здавен і успішно розвиваються в новітніх часах, дотримуючись принципів, започаткованих у сиву давнину. Проте вони виходять далеко за межі регіональних контактів, сягаючи, напри­клад, берегів Дніпра. Як і в минулому, до сфери спільних інтересів входять не тільки методи боротьби з іноземними загарбниками й місцевими експлуататорами, а й прагнення культурної інтеграції з грузинами, азербайджанцями, вірменами, ба й більш віддаленими народами – російським та українським. На місцевому рівні можна простежити взаємодію літературно-естетичних над­бань, наприклад, спільність поетичних форм: газелі, гошми, месневі, му­хам­маси, рубаї та виражальних засобів. На більш віддалених горизонтах при­тя­гальними були силабо-тонічна система віршування, тематика національно-визвольних рухів, система морально-етичних принципів у суспільстві та сім’ї, тонкощі фольклорно-етнографічних надбань. Зацікавлення цими сфе­рами, однак, не були однобічними. У свою чергу вчені із західно-європейсь­ких регіонів у силу різних обставин не упускали нагоди запозичити кращі ес­тетичні здобутки у грузинів, азербайджанців, туркменів, а ще біль­шою мірою - прилучалися до примноження тих багатств як інтерпретатори, перекладачі і навіть творці. Серед них – українські орієнталісти: М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський, А.Кримський , А.Ковалівський та ін.

До речі, в дисертації підкреслюється, що міжнародними символами всього Закавказького регіону стали образи поетичних збірок: “Лейла і Медж­нун”, “Фархад і Ширін”, “Юсуф і Зулейха”, “Рустем і Зораб” тощо. Водночас зауважується, що, змальовуючи одні і ті ж сюжети, відгукуючись на одні і ті ж історичні події, грузинська, азербайджанська, туркменська літератури не втрачали національної специфіки, переосмислюючи мотиви та риси, властиві іншій національній естетиці.

У розділі І “Історіографія та джерельна база”, що склада­ється з двох параграфів, здійснюється огляд наукових праць наших попере­дників у плані порушеної проблеми, подаються оцінки орієнтальних надбань українських учених кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Підрозділ 1.1. “Взаємини русів з Орієнтом на тлі історичних проце­сів” охоплює період співжиття різних східних народів: хозарів, половців, чо­рних клобуків, булгарів – з русинами - роксоланами, що вміли жити з ними у злагоді та мирі, незважаючи на релігійну приналежність і звичаї. Спираючись на дослідження давніх істориків та паломників, доводимо, що без орієнтальних народів, зокрема хозарів, які володіли письмом, вміли налаго­джувати торговельні контакти з найвіддаленішими народами і були охорон­цями “Шовкового шляху” від Утіля до Прибалтики, Україна не мала б шансів стати міцною європейською державою з багатою культурою. У художній лі­тературі, як доцільно підкреслює Г.Ломідзе, до якої б нації вона не належала, схрещується історичний досвід різних національних літератур. Жодна з них не може повноцінно існувати, якщо не спирається на здобутки, зроблені всім людством. До речі, цю думку висловлює у монографіях “Кримський як істо­рик” (1971) та “А.Е.Крымский” (1980) К.Гурницький, де ґрунтовно проана­лізовані надбання вченого, історичні праці з минулого українських диплома­тичних контактів з багатьма народами світу та його літературознавчі дослі­дження. “Знайомство з Близьким Сходом, з його багатовіковою спадщиною, з овіяними легендами історичними пам’ятками, з книгосховищами Бейрута й Шуейра, - пише К.Гурницький, - остаточно зміцнило молодого вченого на обраному шляху, дозволило вже на початку ХХ ст. стати одним з провідних знавців Сходу, взяти активну участь у створенні московської школи сходо­знавства, одночасно почати закладати підвалини розвитку орієнталістики в Україні”.

  Роботи А.Кримського з тюркології відрізняються чітким дотриманням вітчизняних традицій сходознавства. Адже вчений намагається допомогти тюркським народам Середньої Азії і навіть Закавказзя в подоланні культур­ної відсталості.

З автобіографії А.Кримського відомо, що до середини 30-х років мину­лого століття він завершив роботу “Історія Закавказького Азербайджану”, яка починається з клинописних часів і закінчується епохою іранських шахів Се­февідів. Одночасно А.Кримський пише популярні праці з історії Грузії, Азербайджану, про літературу й театр Туркменії, “Історію Закавказзя”, ”Древний язык истории”.

Протягом останніх десятиліть минулого століття А.Кримський продов­жував трудитися над монументальним дослідженням - ”Історія хозар”, яка на­писана на підставі грецьких, латинських, словенських, арабсь­ких та інших джерел. А.Кримський вважав, що його дослідження знахо­диться на перетині славістики й орієнталістики і покликане заповнити прога­лини складного й багатющого історичного минулого Приазов’я та Причор­номор’я. В “Історії хозар” А.Кримський змальовує етногенез, культурні взає­мини племен і народів, які жили на неозорих просторах від Волги до Кавказу, від гирла Дунаю і передгір’я Карпат.

Оцінки надбань українських орієнталістів кінця ХІХ- початку ХХ сто­літь подаються в тематичному огляді праць М.Веркальця, Л.Грицик, К.Гурницького, П.Колесника, Ю.Кочубея, Г.Халимоненка, Р.Чілачави у підрозділі 1.2. ”Українські митці та вчені про вітчизняних сходознавців”.

Вченому загалові України добре відомо, як ставились до орієнтальних надбань А.Кримського вчені та класики української літератури. Він оспіва­ний навіть у віршах. На жаль, мало відома в Україні ювілейна посвята П.Тичини “А.Є.Кримський (яким він уявляється авторові строф оцих)”. Ця поезія цікава не стільки з естетичного, скільки з суспільно-політичного боку:

Весна! Берізку сонце посережить,

А вітер свій в зелене вмочить квач...

Біжи! Їжак з гори скотивсь, як м’яч...

І дивиться за цим , і пильно стежить –

Поет, учений, громадський діяч,

Що всім єством народові належить.   

“В українську літературу А.Кримський прийшов, - вваажає П.Колесник, - на початку 900-х років , в часи великого політичного розброду серед інтелі­генції, викликаним ліберальним переродженням та ідейним крахом народни­цтва. Давні ідеали “розумного, доброго й вічного” поблідли. І ось той болю­чий вакуум для молодого А.Кримського почав заповнюватися українськими патріотичними і національними святощами.

Одне з чільних місць, як вважає К.Гурницький,  у науковому доробку А.Кримського займають дослідження грузинського історичного зведення “Картліс Цховреба”, що сприймалося ним впродовж його наукової кар’єри по-різному , і якщо суперечливо, то принаймні неоднаково. Зате з великою повагою ставився він до поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”, як і М.Гулак, П.Тичина, О.Гончар , М.Бажан та інші майстри поетичного пере­кладу.

Розділ П “Аспекти орієнтальних захоплень М. Гулака та О. Навроцького” присвячений аналізові їхнього картвельського й азербайджанського історико-літературного, фольклористичного й мовознав­чого наукового доробку .

Підрозділ 2.1. “Із заслання – до вершин Ельбруса”.

Опинившись на Кавказі за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, братчики наполегливо вивчають грузинську, азербайджанську, перську та інші мови, які уможливили доступ до духовної скарбниці практично всього Закав­каззя.

Титанічною, гідною подиву була праця українських орієнталістів над пе­рекладом російською та українською мовами поеми Шота Руставелі “Витязь у тиг­ровій шкурі”, а також неупереджений її аналіз у лекціях М.Гулака, прочита­них перед грузинською публікою, про що сповіщали газети “Кавказ”, “Дро­еба” та інші. Пильні студії над давньою грузинською пам’яткою “Картліс Цховреба”, літописами часів Давида Будівничого й цариці Тамари , описи грузинської природи й ментальності героїв дали підстави М.Гулаку твердити про грузинське походження Шота Руставелі та його поеми.

Підрозділ 2.2. “Витязі вітчизняного сходознавства про “Витязя в тигровій шкурі”.

Прочитані у тифліському гуртку любителів літератури та фольклору 13 та 20 березня 1884 року лекції про поему геніального поета буквально збудо­ражили грузинське суспільство, викликавши щонайвищі оцінки. Грузинська газета “Дроеба” (Час) писала: “Громадськість була вдячна д.Гулаку за його любов до нашої поеми. Присутні з великим задоволенням вислухали д.М.І.Гулака і проводжали його бурхливими оплесками”. В той час, як довкола цього твору точилися суперечки щодо його спрямованості та походження, український орієнталіст висловив незаперечну істину: поема Руставелі зма­льовує “звичаї та ідеали давньої Грузії, а кожен її персонаж – справжній гру­зин, і картвельський елемент розлитий , наче запах троянд, по всій поемі”.

Другий виступ М.Гулака був присвячений місцю грузинської мови в ін­доєвропейській спільноті, що визначало рівень досягнення національної культури.

Підрозділ 2.3. “Русини-роксолани в поемах Нізамі Гянджеві”.

Протягом тривалого часу М.Гулак досліджує й прекладає разом з О.Навроцьким російською та українською мовами поему М.Фізулі “Лейла і Меджнун”, вивчає закордонні джерела стосовно поем Нізамі “Іскандер-наме”, “Сім красунь”, “Скарбниця таємниць”, пише розлогу працю “Про зна­менитого перського поета Нізамі Генджійського і його поему “Похід русів проти Бердаа”, дослідження фольклорно-етнографічного характеру про твор­чість горців.

В доробку М.Гулака чимало взірців тюркського фольклору, проаналізо­ваного в його численних працях. У них учений детально зупиняється на ар­хоно-

єнісейських написах 7-9 століть, які, крім лінгвістичної вартості, мають значну історичну та естетичну цінність. З-поміж творів домонгольського пе­ріоду вчений виокремлює збірку релігійно-моралізаторських віршів (хікме­тів) Ахмета Йєсеві,         

 поеми “Хосров і Ширін” Кутбеддина, “Мехеббет-наме” (“Книгу чистого кохання”) Хаджі Харизми, які вплинули значною мірою на поеми Нізамі.

Ретельно опрацювавши східні джерела та перський оригінал поеми “Іс­кандер-наме” та “Похід русів проти Бердаа”, М.Гулак дійшов висновку, що йдеться в ній не про росіян (теперішня назва), а про русів – пращурів сучас­них українців, історію й культуру яких було привласнено за царювання Пе­тра І, зокрема саму назву “Русь”. ”Скрізь, - констатує А.Кримський, - де над українцями запанувала Москва, вони одтоді не звуть уже себе “руським лю­дом”; в їхній мові слово “руський” зробилося тепер ім’ям для “великоруса”... Тільки в Австрії, де нема великорусів, українці звуть себе ще й досі “руси­нами”, а свою мову – “руською”.

Та власних фальсифікацій монархославителям виявилося замало. На підмогу прийшов француз Ф.Шармуа, який у працях “Описание Масуди и других мусульманских авторов древних славян” та “О необходимости восто­чных языков для изучения истории России” підтримав фальсифікації шовіні­стичних учених.

У журналі “Русская старина” за 1887 рік М.Гулак друкує статтю “Адольф Петрович Берже як орієнталіст” з низкою відомостей про поетів Ва­гіфа, Ахундова і поетесу Ашик Пері.

Проживши останні п’ятнадцять років в Гянджі, М.Гулак, зокрема, всебі­чно віддається вивченню духовних надбань азербайджанського народу. На жаль, в умовах тогочасної дійсності вони не набули необхідного розголосу і , певно, десь у тайниках силових відомств чекають на свого дослідника.

Підрозділ  2.4. “Лінгвістичні студії М.Гулака”.

Знання майже всіх закавказьких мов дозволило М.Гулаку знаходити ключі до розшифрування не тільки древніх історико-літературних шедеврів типу грузинської “Картліс Цховреба”, а й лінгвістичних стародруків, з оцін­ками яких не завжди погоджувався вчений загал. Мається на увазі його праця “Про місце, яке займає грузинська мова в сім’ї індоєвропейських мов”, обна­родувана “Сборником материалов для описания местностей и племен Кав­каза” за 1912 рік. Зважаючи на певну консервативність грузинської мови, яка унеможливлює схопити її еволюцію, вчений намагається відповісти на сакра­льне запитання: чи належить грузинська мова до великої сім’ї індоєвропей­ських мов, і якщо так, то яке місце займає вона у тій спільноті? Тільки тоді можна буде висловити остаточне міркування про походження грузинської мови, якщо залучити до цього знання санскритської мови. При цьому слід за­уважити, що грузинська мова не дійшла ще до того ступеня закостеніння, що властиве англійській чи курдській мовам, де джерело поповнення золотого запасу як граматичних, так і лексичних форм вичерпалося. Тому-то, на думку М.Гулака, знаменита епічна поема “Витязь у тигровій шкурі” написана за ца­рювання Тамари, тобто наприкінці ХП ст., і тепер не тільки читається вільно, але й зробилась надбанням усього освіченого люду Грузії. Прикметно, що мова простолюду в Імеретії та Карталінії не відрізняється від мови освічених прошарків населення.

У надбаннях М.Гулака зустрічаються дослідження і щодо походження інших лінгвістичних груп кавказького регіону, зокрема картвельських.                                          Взагалі, вся творча лабораторія українського орієнталіста насичена різ­новекторністю наукових уподобань та зацікавлень, які чекають ретельного дослідження.

Розділ III “Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст” складається з 2-ох параграфів і присвячений багатоплановим працям вченого, що охоплюють мовні, фольклористичні та літературознавчі про­блеми численних народностей Закавказзя, які з тих чи інших причин не до­сліджувались.

Підрозділ 3.1. “На підступах до Сходу”.

Мало кому відомо про плідні наукові здобутки на користь багатьох на­родів Кавказу талановитого українського орієнталіста Льва Лопатинського, життєпис якого малодосліджений.

Скупі наукові джерела засвідчують, що народився Лев Григорович 18 сі­чня 1842 року в містечку Долина нинішньої Івано-Франківської області у сім’ї священика. Навчався юнак у Празькому університеті, а згодом – у Львівському, проймаючись науковими винаходами молодого на той час Ві­кентія Хвойки, який довів, що пласти Трипільської культури охоплюють ве­личезну територію аж до Кавказу. І, мабуть, цей факт наштовхнув згодом Л.Лопатинського податися за науковими пошуками до Східної України, а згодом - на береги Кури, де він досліджує фольклор та літературну творчість Ні­замі, Фізулі, Відаді Вагіфа та інших.

У 1865 році молодий вчений виїхав до підросійської України , де спе­ршу працював учителем латинської мови в Седлецькій, Новгород-Сіверській та Київській гімназіях, випустивши в світ “Латинско-русский словарь”, “Руко­водство для первоначального обучения латинскому языку”, що витримав 5 видань.

Після тривалого перебування  в степах Зауралля Л.Лопатинський пев­ний час працює помічником попечителя Кавказького учбового округу від Липського університету, де видав низку навчальних посібників, словник че­ркеської мови, за що вчена рада Липського університету присудала йому по­чесне звання доктора філософії.

Всебічно вивчивши спрямування та засоби поетичного творення поеми Великого Азербайджанця “Іскандер-наме”, Л.Лопатинський писав: ”Такого колориту та згустку думок, як натрапив я в поемі Нізамі, достеменно не зу­стрінете в жодного великого поета-мислителя цивілізованої Європи. Так міг висловитись тільки посланець Абсолюта на цю грішну землю. Це єднання Землі і Космосу, скомбіноване Вищим Розумом. Це Пророк, подарований ви­браному народові, народові високого інтелекту, особливої зовнішньої краси, рішучому у виборі свого майбутнього, що не терпить будь-якої кривди й на­силля. У цього народу – райдужні перспективи. Читаючи неземне творіння Нізамі, я чітко бачив перед собою мужніх і вродливих витязів, мирних у часи супокою і розгніваних, наче тигри, у поєдинку з ворогом”.

В Уфі та П’ятигорську він пише праці “Суффиксы русского языка. Вли­яние кавказских языков на их образование”, “Заметки об особенностях наль­чицкого говора”, ”Кое-что о кумыках и об их языке”, ”Заметки о народе адыге вообще и кабардинцах в частности”, “Обяснительный словарь к кабар­динским текстам”, ”Краткая кабардинская грамматика”, “Заметки о кяхском наречии адыгского   языка”, “Заметки о кумыкских песнях”, “Заметка к ар­мя­нско-татским текстам”, “Еврейско-арамейские тексты с обьяснительным сло­варём”, за що був нагороджений почесними дипломами.

Діяльністю свого земляка на чужині цікавилися його співвітчизники. Ось що писав з цього приводу   львівський часопис  “Галичанин” у 1896 році: ”Диплом почесного доктора філософії отримав  наш земляк Лев Григ. Лопа­тинський, помічник попечителя Кавказького учбового округу в Тифлісі від університету в Липську. Громадянин Лопатинський здобув собі широку славу студіями над кавказькими мовами, особливо ж укладенням граматики та словника черкеської мови, за що саме Липський університет нагородив його дипломом почесного доктора філософії”. 1902 року цей же часопис по­відомив про вихід у світ під орудою Льва Лопатинського етнографічного “Сборника материалов для описания местностей и племен Кавказа”. До речі, на сторінках “Сборника”, редагованого ним аж до 1924 року, здійснюється дослідження мови, народної освіти та науки Азербайджану від найдавніших часів. Він дійшов висновку, як і згодом А.Кримський, що азербайджанська мова древнього походження і бере свої початки від тюркської спільноти, сформувавшись на грунті огузьких та кипчацьких діалектів. Зазнавши знач­них впливів арабської, перської та іберійсько-кавказьких мов, ця мова збере­гла тюркські риси, дистанціювавши від споріднених з нею. Еволюцію цієї мови вчений простежує за творчістю відомих письменників – Фізулі, Насімі, Вагіфа, Хатаї, твори яких пройняті витонченою мелодикою. “Азербайджан­ська евфоніка, - зазначає він, - ніскільки не поступається милозвучності мови фарсі. Вона еластична, співуча, облагороджує слух, наче трелі солов’я. Нею можна, зокрема в піснях, передавати найпотаємніші порухи душі, глибокі естетичні переживання, сум і радість, родинне і сімейне благополуччя. Я за­коханий у цей народ і, живучи серед нього, відчуваю себе його сином. Тут я знайшов свою другу батьківщину, якій віддав сповна душу і серце”.

Підрозділ 3.2. “Картвельські лінгвістичні явища крізь призму Л.Лопатинського” присвячений переважно дослідженню мовно-літератур­них та етнографічних скарбів численних народностей по той бік Кавказу.

Л.Лопатинський був одним із фундаторів і незмінним головою Кавказь­кого відділу Московського археологічного товариства, що вивчав і система­тизував численні відомості з життя закавказьких етносів, специфіку їх мов та фольклорних надбань.

Починаючи з 1917 року,  він працював доцентом Закавказького універ­ситету, а після його ліквідації (1919) – професором Бакинського універси­тету. У тифліських газетах “Слово” і “Кавказское слово” він надрукував ни­зку статей на підтримку введення нового календаря, що був запроваджений ленінським декретом 1918 року. На цей час припадають його праці “Лекції з кавказознавства. Вступ. Зв’язок кавказьких мов з іншими” та “Дослідження “Мстислав Тмутараканський і Редедя за сказаннями черкесів” та “Кабардин­ські сказания “Красуня Єлена і богатир-жінка” у порівнянні з епосом Го­мера, піснями троянського циклу, Нібелунгами і сказаннями інших народів”, що є цінним джерелом для з’ясування темних місць в історії Київської Русі, зокрема Тмутараканського князівства, яке було її опорним пунктом на Півні­чному Кавказі та Криму.

Багато зусиль доклав Л.Лопатинський, досліджуючи картвельські мовні різновиди, знамениту поему “Витязь у тигровій шкурі”, осетинську пам’ятку “Алгузіані”, численні редакції  літописного зведення “Картліс Цховреба”.

У розділі ІV “А. Кримський у контексті науково-історичних та літературних зв’язків України і Закавказзя” розглядається комплекс проблем, порушених українським орієнталістом у численних наукових студіях, що присвячені естетичним надбанням  народів Закавказького регіону від найдавніших часів до сучасності. Поборник дру­жби між народами, А.Кримський вважав своїм обов’язком доносити до рід­ного народу все найкраще з досягнень світової культури і по можливості ін­крустувати в його духовну скарбницю.

У підрозділі 4.1. “В епіцентрі наукового сходознавства” головна увага приділяється маловідомим фактам життєпису А.Кримського, численним його науковим працям, переважно тим, що присвячені усній народній творчості тюркських народів, грузинській історії, у процесах якої дієву роль відігра­вали закавказькі етноси.

Підрозділ 4.2. “Тюркська народна творчість у сприйнятті А.Кримського” висвітлює найцікавішу сторінку наукової лабораторії А.Кримського, пов’язану з дослідженням усної спадщини азербайджанців та їхньої етнографії.

Процеси становлення спільнотюркських естетичних надбань та спле­тіння їх із слов’янськими культурами  порушені А.Кримським у рукописних працях “Історія хозар”, “Азербайджанська література”, ”Тюркські мови та лі­тератури”.

Високо ставлячи фольклор тюркських народів, А.Кримський тим самим дорого оцінював і благородну душу його творців.

В історії різних тюркських народів не важко запримітити, що конкрет­ний етнос розвивав один якийсь струмінь своєї ментальності – той, який най­ближче збігається з народним характером. Так, мусульманство в Узбекистані розвивалося переважно в теоретичному плані, як і в Персії. Чим далі на Захід розвивався струмінь практичний. Народ турецький та азербайджанський, практичний за своїм характером, схильний переважно орудувати мечем, ніж роздумувати. Через те на Сході полемізували про догмати віри, а на Заході – про матеріальний бік життя. Саме ці два аспекти простежуються в найбільш древніх літературних пам’ятках тюрків – не тільки релігійного, але й світсь­кого характерів: билинах, піснях, оповідях. Розглядаючи, наприклад, Культе­гінову пам’ятку, А. Кримський виявив у ній семискладовий вірш як найбільш улюблену пісенну форму всіх тюркських народів, зокрема азербайджансь­кого.

Цікаві свідчення про давньоогузького народного співця Коркуда від­найшов учений в арабських істориків – Умадеддіна (12 ст.) та Ібн-Асіра (1141 р.). Популярність цього напівміфічного героя настільки велика, що його могила

(“коркуд-ата”), про яку писав і Т.Шевченко, була до недавнього часу культовим

місцем. Тому вчений вважає культурним надбанням середньові­чну пам’ятку “Китабі Деде Коркуд” витвором цілого ряду тюркських наро­дів.

До ХУ ст., на думку А.Кримського, належить і пісенний шедевр про но­гайського богатиря Едігея (Ідіке), який, вірно служачи хану Тохтамишу, як й Ілля Муромець князю Володимиру, принижений своїм володарем, перебіг на бік Тимура. Певні аналогії з цим твором містить і билина “Адіджа”, яку переклав свого часу А.Кримський російською мовою.

У всіх без винятку орієнтальних дослідженнях А.Кримського натрапля­ємо на аналогії в українському фольклорі, окремі явища якого без знань схід­них мов важко пояснити. Ведучи мову, напрпиклад, про народних співців Азербайджану (ашики) чи Узбекистану (бахши), він у манері виконання ними народних пісень виявляє чимало спорідненого з українськими кобзарями, а чергування прозових частин з віршовими у піснях ашиків схоже на архітек­тоніку “Слова про Ігорів похід”.

Не пройшов повз увагу А.Кримського й тюркський народний театр, що нагадував йому українську вертепну драму. Цей різновид фольклорного мис­тецтва, подібний до західного “полішинеля” чи російських “петрушок”, роз­глядається як результат міграції з Китаю. Головний їхній герой – карагьоз (чорноокий), який нерідко вдається до політичної сатири.

В архіві А.Кримського чимало взірців тюркського фольклору, проаналі­зованого в його  рукописній праці “Тюркські літератури”. Тут учений детально зупиняється на архоно-єнісейських написах 7-9 ст., які, крім лінгвістичної вартості, мають значний історичний та літературний інтерес. З-поміж творів домонгольського періоду  вчений виокремлює збірку релігійно-моралізаторських віршів (хікметів) Ахмета Йєсеві, поеми “Хосров і Ширін” Кутбеддина, “Мехеббет-наме” (“Книгу чистого кохання”) Хаджі-Харизми тощо.

У підрозділі 4.3. “Феномен симбіозу тюркських культур” йдеться про те, що праця А.Кримського “Низами и его современники”, де піддано аналі­зові творчість письменників на стикові пограниччя між Туреччиною та Азер­байджаном, є найвагомішим внеском у духовну скарбницю народів - сусідів та українську орієнталістику.

Монографія А.Кримського про Нізамі Гянджеві, ювілей якого при­падав на 1941 рік , з відомих причин не вийшла у світ, хоч і була надіслана до ювілейного комітету вчасно. Пролежавши у Відділі рукописів Інституту азербайджанської літератури імені Ахундова більше 40 років, тільки у 1981 році вона вийшла у світ.

Це фундаментальне дослідження являє собою широке наукове узагаль­нення, що сягає витоків давнього персько-таджицького регіону, пластів культу­рних надбань арабського та інших народів.

Зацікавлення А.Кримського азербайджанською словесністю займає у його наукових надбаннях одне з чільних місць. Будучи автором більш ніж 300 статей орієнтального профілю в “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Єфрона, вчений прямо чи опосередковано звертався до проблем Азербай­джану. Розглядаючи суспільно-політичні та культурні обставини сельджуксь­кої імперії ХП ст., вчений зауважує, що в галузі літературної творчості того часу монопольно зацарював панегіризм. Крупні таланти, проживаючи в адміні­стративних центрах, саме на тому грунті практично занепадали. На щастя, оддалік цього улесливого “ремесла”, під Гянджею, у спілкуванні з релігійним братством ремісничо-цехового ордена дозрівав справжній художній талант – шейх Нізамі.

Задовго до завершення цієї монументальної праці А.Кримський оприлю­днив про Нізамі відомості у серії “Труды Лазаревского института восточных языков”, “История Персии, ее литературы и дервишеской теософии”, в роз­ділі “Заметки об азербайджанской литературе” з книги “История Турции и ее литературы”, де чітко сказано, що азербайджанська література розвивалася незалежно від османської, тому її історія повинна розглядатися окремо. При цьому вчений спростовує намагання реакційних учених змістити початок но­вої азербайджанської літератури на два століття вперед: на середину ХУШ ст., замість ХУІ, основоположником якої вважає не Вагіфа, а Мухаммеда Фі­зулі Багдадського, азербайджанського курда. У згаданому нарисі вчений , хоч і поверхово, але дає об’єктивні оцінки творчості Месіхі, Мірзи Шафі, Кавсі та поетеси Ашік-пері, склавши цим самим вперше на ґрунті російської орієнта­лістики етапи історії азербайджанської літератури.

Як уже говорилося, в архівах А.Кримського пощастило віднайти його ру­кописну статтю “Азербайджанська література”, яка готувалася до збірника “Тюрки, їх мови та літератури”, в якій фундатором нової азербайджанської літератури названо поета-пантеїста Несімі (ХУ ст.).”У мові Несімі, - читаємо там, - так багато азербайджанізмів, що його можна вважати не стільки за по­ета османського, скільки за піонера літератури азербайджанської” .

Гортаючи сторінки глибоко аналітичної праці “Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь”, натрапляємо на відомості про зародження азер­байджанського театру (лялькового) в ХП ст., релігійних мохарремських міс­терій (те’зійє) аж до театру європейського типу, теоретиком якого вважа­ється Ф.Ахундов.

Водночас він не упускає нагоди залучити до свого аналізу й початки азербайджанської преси, детально характеризуючи просвітницьку газету “Акінджі”(“Орач”), засновану Гасанбеком Меліковим , та сатирично-гумори­стичний журнал “Молла Насреддін” під орудою  відомого публіциста Дж.Мамедкулу-заде.

В умовах псевдонаукового підходу до азербайджанського літературного процесу певна частина вчених виступила проти традиційного залучення Ні­замі до іранського красного письменства, вважаючи такий крок “реакційним посяганням буржуазних сходознавців”. “Належить твердо усвідомити й ви­знати, - радить А.Кримський, - що азербайджанець Нізамі, само собою зро­зуміло, є рідним азербайджанським поетом, яким Азербайджан має право го­рдитися, однак він є і гордістю та окрасою також іранської літератури, яка ні в якому разі не може вилучити його зі своїх рядів, з-поміж числа своїх світил, незважаючи на його “азербайджанізм” та “тюркоподібність”.

Цю незаперечну істину А.Кримський ілюструє прикладом з історії ро­сійської літератури, в якій М.Гоголь, українець за походженням, зайнявши почесне місце, не позбавлений громадянства і в рідній українській культурі.

Збираючи в єдине ціле розпорошені історичні та літературні факти, вче­ний створив монументальний образ та наближений життєпис Великого Азербайджанця, що випередив актуальністю гуманістичних ідей грядущі віки. Наприклад, у дидактико-філософській поемі “Скарбниця таємниць” поет стає на захист знедоленої людини, пропускаючи через мікроскоп свого серця по­рухи її душі, ставлячи плугатаря на вищий щабель у порівнянні з власть іму­щими. В основі романтичної поеми “Хосров і Ширін” А.Кримський виявив філософські пласти гуманізму, властиві італійському Ренесансу. У поемі “Сім красунь” на тлі жорстокої дійсності поет змалював народні страждання, у змагання з яким вступає неозброєний трудівник, до­лаючи супротивника силою честі й порядності. Кращі риси трудової людини, яка переборює релігійні антагонізми, Нізамі втілив  в образі мужньої дівчини з Ро­ксоланії, тобто з України-Руси.

В поемі “Іскандер-наме” про походи Олександра Македонського через половецьку землю на Русь-Україну  зустрічаються описи туземців-роксола­нів, їхніх звичаїв, функціонування шкіряних грошей, ідентичних з археологіч­ними свідченнями, про фольклорно-етнографічну спільність між українцями й азербайджанцями. У наявності цих фактів А.Кримський вбачав не тільки пізнавальне, духовне, але й історичне значення для написання об’єктивної іс­торії України та її дипломатичних взаємин зі східним світом, зокрема з Азер­байджаном. Тут доречно вдатись до фактів маловідомої праці “Світові чу­деса”, виданої перською мовою в Афганістані 1702 року, де є чимало відо­мостей про українські пам’ятки Х-ХІ ст. та Києво-Варязьку Русь Х ст.

Хоч і  не містить цікавих історичних фактів з українського життя, однак і не для самозадоволення переклав А.Кримський (щоправда, російською мо­вою) п’єсу азербайджанського драматурга Н.Везіра “Картина домашнего во­спитания” ( М., 1914 р.), а, певно з метою осуду та ознайомлення з пережит­ками гальмівного характеру у житті братнього народу.

Пропаганда подібних фактів видається доцільною в нинішній кризовій ситуації, коли окремі політики збанкрутілих імперій вдаються до розпалю­вання міжнаціональної ворожнечі як засобу збереження свого світового па­нування.

Оглядаючи праці українського вченого про азербайджанську літературу, доходимо висновку, що він здійснив глибокий її аналіз, починаючи від Не­сімі й Фізулі, які  писали перською, арабською та азербайджанською мовами, до наймолодших поетів ХХ ст - С.Рустама та М. Мюшфіка.

Його праці з азербайджаністики становлять цінне наукове відкриття не тільки для росіян та українців, але чи не найбільше - для самих азербайджан­ців.

Підрозділ 4.4. “А.Кримський і Грузія: плюси і мінуси наукового ба­чення” має полемічний характер, спричинений неоднаковим ставленням ученого до історії Грузії в різні періоди життя та фактами, викладеними у по­смертній згадці “О.С.Хаханов (1864 – 1912)”.

У наукових студіях А.Кримського культура та історія Грузії займають одне з чільних місць. Аналізуючи, наприклад, культурну пам’ятку “Картліс Цховреба”, вчений  спершу доходить хибного висновку, що це  зведення як істо­ричне джерело має незначну наукову вартість, бо здебільшого перед нами “замість очікуваної історії, випливають якісь гіперболічні сцени, а народний епос багато в чому переплітається з книжними вигадками, нівелюючи прав­диві історичні відомості”. У пізніших своїх оцінках він був наба­гато об’єктивніший і стриманіший. На нашу думку, така суперкритична оці­нка знаходить певне вираження у тому, що частина грузинських істориків, сучасників А.Кримського, також недооцінювала це історичне зведення і крити­чно ставилася до нього як до історичного джерела. Свої наукові оцінки того часу А.Кримський підкріплює працями грузинських учених: М.Марра, О.Хаханашвілі, А.Джавахішвілі та ін.

Видатним явищем старогрузинської літератури А.Кримський вважає твір “Навернення Грузії”, що дійшов до нас у складі т.зв. ”Шатбердського збір­ника” (Х ст.), та інші пам’ятки.

Значної уваги надавав А.Кримський різновидам мемуарної літератури, взірцем чого може служити його посмертна згадка “О.С.Хаханов”, оприлюд­нена в кількох часописах за 1912 рік з об’єктивними підсумками його праць з проблем грузинської та осетинської історії.

У “Висновках” узагальнено результати роботи, зокрема з”ясовано, що:

-Закавказький регіон – не тільки багатюща  духовна скарбниця, що є гордістю тубільних народів, а й могутнє джерело міжнаціонального спілкування, зокрема з Україною, взірець естетичних наслідувань, коріння яких сягає сивої давнини;

-Україною та її культурою захоплювались в Азербайджані на початку  минулого тисячоліття, зокрема Великий Нізамі, у творах якого (“Іскандер-наме”, “Сім красунь”, “Скарбниця таємниць”) змальовано побут, національні атрибути, героїчну вдачу русинів-роксоланів, в тому числі й вродливих дівчат;

-Зроблено посильний внесок українських вчених – М. Гулаком, О.Навроцьким, Л.Лопатинським, А.Кримським у культуру грузинського народу в царині інтерпретації героїчної поеми  Руставелі “Витязь в тигровій шкурі” та історичного зведення “Картліс Цховреба”;

- Досліджено численні грані тюркського й грузинського фольклору, віднайдено низку спільних мотивів, наявних в українській усній народній творчості та  закавказьких етносів.

З усього сказаного доходимо висновку, що український народ не тільки контактував зі східними народами Закавказзя на рівні дипломатичних взаємин, а й чисто загальнолюдських, не заплямованих ні релігійними, ні національними протистоян­нями. Про це свідчить багатющий внесок М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського у скарбницю культурних надбань азербай­джанців, грузинів, вірменів, турків, арабів, іранців, які вважають їх своїми і пишаються ними.