ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ П’ЄС О.ДОВЖЕНКА, М.КУЛІША ТА Ю.ЯНОВСЬКОГО ПРО ДЕФОРМАЦІЮ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано вибір, актуальність теми, формулюються мета та завдання роботи, визначаються об’єкт і предмет дослідження, окреслюються напрямки розкриття проблематики, теоретико-методологічні засади, наукова новизна, розкриваються теоретичне та практичне її значення, апробація.

У першому розділі – “Творчість О. Довженка й українська драматургія 30-50-х років як предмет літературно-критичної рецепції”, який складається з двох підрозділів, розглядаються основні аспекти дослідження драматургії та творчості О. Довженка, міститься огляд літературознавчих робіт про драматургію 1930-1950 рр., висвітлюється роль критики в розвитку літературного процесу, вивчаються теоретичні проблеми, пов’язані з функціонуванням термінів та понять.

Перший підрозділ “Творчість О. Довженка в літературно-критичному огляді” присвячено стану вивченості творчої спадщини О.Довженка, критичний дискурс якої складається досить інтенсивно, оскільки пов’язаний з виявом граней таланту режисера і письменника. У зв’язку з вимогою нового прочитання творів, нових підходів простежено еволюцію критики: від українських критиків 30-х рр. – Ю. Яновського, М. Бажана, Остапа Вишні, французьких, італійських критиків, які високо поціновували талант О. Довженка як модерніста й авангардиста, до критики 30-40-х рр., що деформує талант режисера, підганяє в ідеологізовані рамки, звинувачує автора в схематизмі. Серед публікацій та монографій 50-60-х рр. (Ю. Барабаш, С. Плачинда, О. Грищенко, І. Рачук, Д. Шлапак, Р. Юренєв, Ю. Солнцева), як і 70-80-х рр., превалює створення навколо автора міфології в дусі соцреалістичних схем. Вибудувана критикою модель рецепції творчості митця неповна, і навіть початок 90-х рр. ще заангажований езопівською методологією. Можна вважати, що найбільш різноаспектно розглянута творчість Довженка літературознавством 1990-2000-х рр., коли її почали включати в світовий контекст. Спектр досліджень – від авторського типу мислення у світлі концепцій З. Фройда, К. Юнга, Е. Ноймана, Й. Гейзінги, аспектів міфотворчості (І. Мойсеєв), філософської концепції режисера в напрямку екзистенційної самоцінності (О. Онищенко, М.Царинник), провокування ситуації символістсько-авангардистського рефлектування артистизму, спорідненості Довженкових мистецьких пошуків з магічним реалізмом (В. Нарівська), виокремлення феномену життєтворчості (Н. Іванова), до аспектів співіснування автора з владою (В. Гребньова, Р. Корогодський), втечі в самого себе, ескапізму тощо.

У другому підрозділі “Проблема відтворення ментальності в драматургії 1930-50-х років у світлі літературної критики” подано характеристику стану розвитку драматургії, здійснено аналіз критичних робіт вітчизняних вчених з цієї проблематики.

Найбільш цінні дослідження драматургії та творчості окремих письменників представлені працями Ю.Смолича, О.Білецького, Н.Кузякіної, яка здійснила прорив у критиці 1950-60-х рр. Із сучасних досліджень цього періоду виділяються лише поодинокі роботи І. Михайлина, Г. Глазунова, В. Кунєвої, що переосмислюють естетичну вартісність п’єс І. Микитенка, О. Корнійчука.

Проблема вивчення національної ментальності постає у європейській гуманітарній науці ХVII ст., а в українській розробка і збагачення теорії національної самосвідомості пов’язуються з працями М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Липинського, Ю. Липи, Д. Донцова, М. Шлемкевича та ін. Стереотипи національного світосприйняття вивчалися за допомогою соціологічного та психоаналітичного підходів і часто пов’язувалися з категоріями верстви або соціальної групи, а сама ментальність розглядалась, передусім, як соціокультурна одиниця національного самоототожнення. Виходячи з цього, можемо говорити про особливості літературно-образного відбиття ментальності українського селянства у драматургії О. Довженка, Ю. Яновського, М. Куліша.

Розглядаються поняття “поетика”, “типологія”, простежено еволюцію розуміння цих категорій на різних етапах вивченості драматургії 1930-50-х рр. на матеріалі монографій та окремих публікацій у періодичних виданнях.

У процесі дослідження використовувалися роботи з поетики творчості М. Куліша (Н. Кузякіної, Г. Костюка, Л. Залеської-Онишкевич, Я. Голобородька, С. Хороба, М. Ласло-Куцюк), типології (М. Зубрицької, М. Кореневич, С. Хороба) та творчості Ю. Яновського (В. Панченка, С. Плачинди, Р. Мовчан, Н. Кузякіної), які стали опертям для адекватної інтерпретації текстів.

У другому розділі “Феномен марґінальності в художній системі “Потомків запорожців” йдеться про принципи та прийоми створення художньої дійсності з її катаклізмами в драмі О.Довженка за допомогою засобів містеріально-карнавально-ярмаркового мистецтва, романтичного переживання низової культури, що йде від традицій Гоголя. Довженко вибудовує власну вербальну концепцію театральності та гри, що поєднує інтелектуальність Б. Брехта, екзистенційність М. Куліша, принцип теорії “вживання” К. Станіславського.

У першому підрозділі ІІ розділу, що має назву “Щоденник” О.Довженка як ключ до “кодів” та “шифрів” текстів у драмі “Потомки запорожців”, доводиться, що тематика твору зумовила використання особливих прийомів езопівської мови, виявлених на композиційному й мовностилістичному рівнях, створення тексту в тексті, взаємодії історичного, фольклорного, міфологічного кодів. Її функції: скеровування читача на домислення чи вгадування формально невиражених зв’язків, правильне розуміння зашифрованих місць, авторської концепції.

Алюзії, натяки, апеляція до історичних подій, посилення в О. Довженка є виявом прояв інтертекстуальності, відкритим текстом чи генотекстом для відчитання якої є “Щоденник”, де вміщені відверті, сповнені страждань роздуми автора над причинами втрати національної пам’яті та національного духу. Саме “Щоденник” допомагає зрозуміти драму, відчути трагедію митця, відтворюючи сповідальні думки.

У другому підрозділі ІІ розділу, що має назву “Синтез мистецтв – основа кінодрами “Потомки запорожців”, простежується вибудовування О.Довженком власної теорії синтезу мистецтв у драмі (кіно, малярство, музика, сценічна постановка), універсальність його авторської рецепції творів кіно та літератури. Автор створює марґінальний жанр кінодрами з відкритою структурою. Ці аспекти досліджені в дисертації із застосуванням лаканівської теорії творчого психотипу автора, теорії деконструкції Дерріди й концепції маргінальності Т. Гундорової. Показано, що деконструкція соцреалістичного письма та драматичного канону відбувається через приховану боротьбу з “писемністю” й смислоозначенням і через демонтаж канонічних структур. Відбувається репресія писемності, і Довженкова “писемність” постає як гра світу, слідів та заміщень смислів, коли нове значення виникає на марґінесі тексту. У грі образами, звуком, кольором, сюжетом смислові та стильові домінанти взаємодіють між собою.

Реалізація ігрової стратегії виявляється і в застосуванні режисерських “слідів” автора: “романтичного” монтажу, зіставлення конструктивних елементів театру в театрі, зрештою; виявляється вона і в грі часом через синтез мистецтв, зіставлення космогонічних начал, поєднання естетичного й історичного досвіду.

Наративна природа кіно, застосована в драмі, актуалізується через накладання звукових і зорових кодів, їх поєднання з кольором. Важливою стає композиція твору, орнаменталізація її фольклором, музичне обрамлення, кінематографічний монтаж (картини поєднуються за спільним принципом: музикальним ритмом і наскрізними лейтмотивами, що єднають усі голоси). Образна картина, сцени-кадри, їх композиція, “оптична картина”, динамічний пейзаж, мізансцени, метризація прийомів ілюструють авторове слово й поетизують драму.

В третьому підрозділі ІІ розділу “Ремарка як засіб міжродової, міжжанрової та міжмистецької дифузії” висвітлено специфіку тексту п’єси “Потомки запорожців” з її двоплановістю та взаємодією діалогу й ремарки. Характерними ознаками ремарки у Довженка є роль самостійного субтексту, що виникає безпосередньо від демонструючого суб’єкта; тут і втілення ігрових аспектів кінематографа, і створення особливої реальності “автор-режисер-глядач”. Ремарка – це не лише наративна форма опису основних рис героїв, яка втілює метод “фізичної відповідності” в О. Довженка, тобто, вільний рух автора у всіх точках простору, а й засіб епізації, що породжує і відбиває міжродову та міжжанрову дифузію. В дисертації узагальнено семантико-функціональний аспект ремарок та виявлено розширення їх функцій, зумовлене ігровою концепцією автора та розмиванням маргіналій п’єси. Виявлено додаткові їх функції: оголення найбільш суттєвих “моделюючих категорій драми”, створення шарів тексту, підкреслення пластичності, монументальності в образах героїв, наближення до “Lesedrame” (“Драми для читання”).

 В межах комунікативного дискурсу Довженко-режисер подає синтез живописно-кольорових, пластичних, ритмічних, композиційних побудов, факторів, що одночасно впливають на сприйняття й інформування, викликаючи предметно-емоційні асоціації, які поєднуються в єдиному емоційному фокусі. Ремарки – кадри-думки, в яких передаються екзистенційні, названі й неназвані, психічні стани, міфологізуються національні символи через міметичний та гностичний типи пейзажу.

В четвертому підрозділі “Інтегруючі і диференціюючі ознаки кінематографічного та драматургічного діалогу” розглянуто особливості діалогу нової драми у “Потомках запорожців”, теоретичним підґрунтям для визначення яких стали роботи дослідників драми О. Фрейденберг, О. Білецького, В. Волькенштейна, С. Владимирова, В. Сахновського-Панкеєва, Є. Халізєва. Особливо важливими в цьому контексті є ідеї сучасних дослідників (Є. Халізєва, Є. Фарино) про діалог як мовне “двохадресне” звернення, трьохсуб’єктну комунікацію. Виявлено й узагальнено спільні функції діалогічного й монологічного мовлення п’єси і кіно та суто кінематографічні на основі робіт з теорії кіно.

Природа кіносценарію зумовила використання О. Довженком аудіовізуального слова, розосередженого діалогу, а також незриму присутність автора серед героїв. Серед типів діалогу в “Потомках” переважають: діалог з домінантою висловлення одного із співрозмовників, діалог-переконання, діалог-двобій, а також діалог взаємодоповнень із використанням експресіоністичної форми, дискусивний, “сократичний” діалог.

Найголовніші функції діалогів та монологів у цій п’єсі такі: передача внутрішніх переживань персонажів (відтворення експресивного стану), характеристика співрозмовника, висвітлення позиції героїв – їх активності чи гіперактивності. Суттєве значення має також композиційна роль і суто жанрові функції діалогу.

У п’ятому підрозділі “Моделі іманентного опору тексту п’єси” розглядається явище карнавалізації дійсності, що зумовило появу нових типів дії, жанру та героя п’єси. Витоки Довженкового карнавалу сягають романтичної традиції переживання низової пізньобарокової культури Гоголя, здобутків Рейнгарда, експресіоністського театру Л. Курбаса.

Карнавалізація з її основними прийомами (маски, травесція, зміна “низу і верху”, переворот, який допомагає передати відмову від соціальних, моральних, етичних правил, – аж до хаосу й “веремії”) дозволила відтворити трагічне становище українського села в першій половині ХХ ст., розпач та страх, породжені епохою.

Реалізація концепції театралізованого життя, розігрування героями драми власного життя служить поєднанню в п’єсі О. Довженка народних основ (вертепу), “театру в театрі” та модерного мистецтва. Допомагає осягнути події 1920-30-х рр. “текст у тексті”, який виявляє декілька функцій: подвійна закодованість, контрастна функція, поєднання гри і реальності, сакралізація історії і відчуження, ідентифікація світу, вираження абсурдності, що приводить до розпачу й безнадії. Тут і дворольова функція героїв: вони і коментатори подій, і самоаналітики, котрі з допомогою відчуження й самоспостереження за власною грою намагаються осягнути події.

Третій розділ дисертації “Типологічні особливості поетики драматургії 1930-50 рр. (на матеріалі п’єс О. Довженка, М. Куліша, Ю. Яновського)” складається з шести підрозділів.

У першому підрозділі “Дефініція соцреалістичного канону: особливості реалізації в українській драматургії” визначено основні ознаки (фетишизацію у творі дійсності, яка відбиває дискурс влади і веде до кітчевості) методу та стилю, котрі продукують виникнення стереотипізації, створення політизованих міфів і стають особливо відчутними в 30-50-х рр. У текстах М. Куліша, О. Довженка, Ю. Яновського виокремлено систему таких стереотипів та псевдоміфів, поданих в авторській інтерпретації для відтворення селянина як національно свідомої особистості.

Для драматургії цього періоду характерне вироблення стереотипів для відтворення образів інтелігента, селянина, національно свідомої особистості. Спостерігається посилення дидактичного начала, зумовленого впливом, зокрема, т. зв. “виробничого роману”. Використовується спільний сюжет – зображення процесу сакралізації, перетворення комунізмом хаосу в космос, а герой проходить обряд ініціації і залучається до сакрального знання.

В другому підрозділі “Українська селянська екзистенція в момент трагічного випробування: духовно-психологічний, соціальний та художній аспекти” аналізується тематика і проблематика драматургії 1930-1950-х рр. Вивчення проблематики досліджуваних п’єс показує, що верхній шар соцреалістичного тексту відтворює процес колективізації, шкідництво на селі, зображує позірну “красу” колгоспного життя, створення “раю”. Попри стереотипи, на глибинних рівнях у цих п’єсах автори продовжували розвивати теми опозиційної літератури (Г. Косинка, І. Сенченко, В. Підмогильний). Найгостріша серед них – проблема голоду в результаті продрозверсток і розкуркулення (порушена п’єсами М. Куліша та драматургами діаспори). Колективізація – утворення комун і колгоспів - розуміється як руйнування селянського світу, позбавлення селян потенційної здатності сприймати землю, прищеплення їм урбаністичної свідомості. У п’єсах “Потомки запорожців”, “Прощай, село”, “Потомки” порушуються проблеми екзистенційного характеру: дезадаптації селянства, відчуження й комунікативного розриву, виникнення феномену подвійної свідомості, пов’язаного з артикуляцією пам’яті. Драматурги показали процес вироблення архетипів карнавальної свідомості, втрати національної самості, а також вибух колективного несвідомого. Відбувалося нищення сільського міфу, розтлівання трьох стовпів української душі (родинного життя на засадах кордо- й космоцентризму; телуризму; пантеїстичного сприйняття).

Довженко орієнтується на екзистенційну філософію та філософію духу, звертаючись до феномену подвійної свідомості, розкриваючи його через принцип герменевтичного кола, амбівалентний характер стосунків, через гру, де свідомість не лише роздвоюється, а й веселиться, грається. Особливого значення набуває у Довженка проблема ворожнечі українців у підході до загальнофілософської проблеми екзистенційного самоствердження, до якої звернулися лише діаспорні драматурги в 60-х рр.

У третьому підрозділі “Взаємодія сюжету та композиції у руйнуванні соцреалістичного канону в інтерпретаційному полі М. Куліша, О. Довженка, Ю. Яновського” теоретичним підґрунтям дослідження є роботи традиційного літературознавства, формалістичної та семіологічних шкіл, де розглядаються рівні інтерпретації канонічних сюжетних основ, порівнюються такі структурні одиниці сюжету, як конфлікти і мотиви.

У цих п’єсах вибір і каркас сюжету реалізований через систему стереотипів, що відповідають соцреалістичному канону. На поверхневому шарі типології спільними для всіх авторів виявилися мотиви радянського міфу, доповнені власними сюжетними мотивами та ходами. Але на глибинних рівнях канонічного сюжетного каркасу відбувається його деміфологізація. У Довженка перший шар деміфологізації пов’язаний з метаісторією, крізь призму якої вирішуються основні конфлікти, із витвореними автором міфами телуричної та козацької України. У Ю. Яновського сюжет розгортається крізь структуру родового міфу.

В дисертації доведено, що особливості творів визначаються саме авторською інтерпретацією структурних компонентів сюжету – мотивів, ходів, конфліктів, їх вирішенням на рівні карнавального світосприйняття і карнавального образу, екзистенційного буття. При цьому відтворено використання різних типів конфлікту: філософського (ібсенівського) і соціального, заангажованого першим. Їх розв’язання здійснюється з урахуванням естетики експресіонізму в його трагічній тональності. Універсальним конфліктом став конфлікт селян і влади, доповнений у Довженка внутрішнім екзистенційним конфліктом-роздвоєнням власного “я”.

Спільні типологічні риси п’єс О. Довженка, Ю. Яновського, М. Куліша виявляються і в композиційному вирішенні. У зовнішній композиції помітна відсутність принципу симетрії, компоненти сюжету не лише розгортаються в послідовності, а й задають ритм твору. Посутню роль у п’єсах М. Куліша та О. Довженка відіграють позафабульні елементи-ремарки, що служать для посилення психологізації персонажів. Важливим компонентом у розкритті авторської концепції виявляється хронотоп, звідси й така особливість: розв’язка відбувається лише в сакральному просторі. А диференціація часу (побутового, міфологічного та історичного) дозволяє відтворювати його горизонтальну та вертикальну вісь.

Важливу роль відіграє і принцип ретроспекцій (домінантні хронологічна та асоціативна), що виконує функцію зривання масок, феноменологічного розкриття характеру та руйнування моральних засад суспільства. Особливістю композиції в М. Куліша є монтажність. П’єса поділена на епізоди, сцени, що в дискурсі твору акцентують на важливості події чи динамізують внутрішню структуру. В О. Довженка таким прийомом виступає “сцена на сцені”, що відбиває модерністську тенденцію, принцип театру авангарду (руйнування меж між дійсністю та театром, руйнування принципів театральної комунікації).

У четвертому підрозділі “Десакралізація українського міфопоетичного часопростору і втрата національної ідентичності характеру”, теоретичним підґрунтям якого стали роботи М. Бахтіна, Д. Лихачова, В. Топорова, досліджуються особливості хронотопу п’єс, що пов’язані з національним часопростором, дієвим самовиявом характеру та суб’єктивацією хронотопу.

В дисертації показано, що чимале значення мають жанрові особливості творів, вписаність героя в модель світу, мотиви блукання, повернення, зустрічі, збереження роду, що визначають не тільки сюжетну канву, а й характери персонажів. Хронотопічність закладена в самому характері героя (пасіонарність). Персонаж екстраполює себе на місце і в час дії через емоційну настанову на взаємодію з часом і простором. Семантику часу в драмах визначають протидіючі сили, амбівалентність хронотопу. В творах О. Довженка, М. Куліша яскраво виражена кореляція простору центру та периферії, його перекодування. В них активний історичний та природний час розкривають характери героїв, у яких спостерігається конформістська настанова, позбавлення кордоцентричності, применшення активності.

У п’ятому підрозділі “Мовна індивідуалізація характерів” розглядається така особливість п’єс О. Довженка, М. Куліша, Ю. Яновського, як виявлення почуттів та людських психологій персонажів, що балансують між втратою і збереженням самості через рецептуючу свідомість героя, виражену в діалогах.

Засобом відтворення образів селян із втраченою самістю є мова, що відбиває зміщення семантичних акцентів у картині світу. У цільних характерах особлива роль належить екзистенційному типу діалогу, діалогу-двобою, діалогу-агону, що відображає поривання суб’єкта мовлення і проекцію трансцендентальних зрушень завдяки активізації есхатології слова. Усамітнені діалоги-марення розкривають психологічні риси характеру, монологи реалізують рецептуючу свідомість.

У шостому підрозділі “Архетипно-міфологічні структури тексту та руйнація духовного простору українського села” акцентується на реміфологізації з метою відтворити український національний космос.

Типологія п’єс О. Довженка “Потомки запорожців”, М. Куліша “Прощай, село”, Ю. Яновського “Потомки” визначена на підтекстовому та надтекстовому рівнях, реалізованих у системі міфологем, серед яких особливого значення набувають архетипи української ментальності – міфологеми землі та роду. В п’єсах у контексті ігрової стратегії Довженка, пов’язаної з ніцшеанською ідеєю дисгармонії, земля – переживаний простір, в якому переживання є апогеєм людини. Саме з метою подолання відчуження автори звернулися до родової свідомості, де рід осмислюється не тільки через архетип духовної субстанції, а й прагнення зберегти здобутки національної ментальності. Ця міфологема органічно пов’язана із мотивом світового дерева і набула естетизації через образи діда – родового божества та малого дитяти, прагнення з’єднатися з архетипом свого роду. На рівні образної системи п’єс простежуються особливості авторської концепції: апелювання Довженка, Яновського до язичницьких символів та образів, Куліша – до християнських. Система архетипів, з одного боку, відтворює національний характер через архетипи мудрого старого, старої, архетип матері, дитяти, з іншого – через психоаналітичний архетип тіні, архетип блазня (на рівні карнавального образу) виявляються порушення гармонії в психологічному аспекті, відтворення деформації характеру, вироблення таких рис як аутизм, конвенціалізм, конформізм.

У “Висновках” відзначаємо складність і неоднорідність літературного процесу періоду 1930-1950-х рр. і зокрема української драматургії, представленої творами О. Корнійчука, Я. Галана, Л. Смілянського, Л. Первомайського, М. Зарудного, І. Кочерги, О. Довженка, Ю. Яновського та ін. Заангажованість і недостатня вивченість літератури цього періоду спонукають до нових підходів у вивченні питань, що ґрунтуються на таких концептуальних засадах, як комплексний аналіз національної міфопоетики, поетики модерну, соцреалізму, котрий здійснюється у формі синтетичного поєднання як традиціоналістських, так і сучасних літературознавчих теорій та методологічних практик.

Причинами, що зумовили стагнаційний стан драматургії зазначеного періоду, стали: припинення розвитку драматургії в напрямку західноєвропейських модерністських тенденцій, розвиток методу соцреалізму, підміна аналізу політичними звинуваченнями, роль критики як політичного інструктора. Природа поетики драматургії О. Довженка, Ю. Яновського, М. Куліша виявляє міфопоетичні, модерні й реалістичні категорії. В п’єсах виокремлюються спільні зовнішні та внутрішні чинники поетики соцреалізму, які, проте, перебувають в іманентному протистоянні з типом авторського світоусвідомлення та естетичної екзистенції. Ці драматурги продовжили розвивати теми опозиційної літератури через звернення до етичних, екзистенційних, національних проблем. Актуальними в їх п’єсах стали проблеми відбиття у спеціальних формах ментальних особливостей і образного втілення українського селянства, трансформації його ментальності у зв’язку з втратою ним державотворчих настанов та ідей, зменшенням політичної активності, змінами у характері – посиленням конформізму, інтровертованості.

Діапазон проблематики, породжений системою семантичних полів, –це дезадаптація селянства, проблема відчуження, виникнення феномену подвійної свідомості, пов’язаного в О. Довженка з проблемою артикуляції екзистенційної пам’яті, зреалізованої через історію, в Ю. Яновського – через родовий міф. Актуальними для драматургів стали проблеми втрати національної самості, вибуху колективного несвідомого, розтлівання трьох стовпів української душі, деформації національного характеру.

Модель поруйнування соцреалістичного канону вирішена під впливом модерного світобачення митця, синтетичної природи драматургії, взаємопроникнення різних жанрових модифікацій, дифузії епосу, лірики й драми. Це зумовлено самою природою творчого феномену О. Довженка, в якому органічно поєднуються прийоми кіно й театру (драми), вироблена ігрова стратегія. В його творчості синтез мистецтв — один із найпотужніших чинників українського модернізму, що породжує універсальність рецепції в кіно та літературі й виявляє лаканівський психотип автора, в якого грає слово, колір, звук, символ, створюючи ряд дискурсів. Звідси й створення автором маргінального жанру кінодрами, її відкритої структури.

Архетипно-міфологічне підґрунтя драматичної творчості О. Довженка (“Потомки запорожців”), раніше не досліджуване літературознавцями, підпорядковане вибудові моделей екзистенційного та художнього мислення митця, що формували поетику драматургії 30-50-х років під впливом міфопоетичного, екзистенційного та модерного чинників. Окремою дослідницькою стратегією в дисертації виступає вивчення недостатньо проаналізованих на сьогодні аспектів художнього експериментаторства, виявлених у прийомах гри, карнавалу, хронотопу як концептуальних засад “гри в текст”, проявленої в поетиці драми 1930-50-х рр. На рівні мікропоетики вивчено особливості формування та функціонування метамови твору як сенсоутворюючої та естетичної категорії, у якій виявлено синтез естетичних та жанрово-стильових домінант (експресіонізму, авангардизму, неоромантизму) кінодрами О. Довженка “Потомки запорожців”.

Проблематика “Щоденника”, який розглядається як генотекст-концентрант езопової мови автора і, водночас, як свого роду ключ до розкодування багатьох аспектів творчої діяльності митця, зумовила новий підхід до аналізу драми “Потомки запорожців”.

У поетиці п’єс “Потомки запорожців”, “Прощай, село”, “Потомки” семіотичні коди, підтекстовий, надтекстовий, міфологічний рівні творів, породжені нові семантичні поля зорієнтовані на “інше”, яке для О. Довженка, М. Куліша, Ю. Яновського, передусім, полягало в апеляції до читацької свідомості, проявленні смислів. Деконструкція канону стала формою не стільки руйнації дискурсу соцреалізму, скільки була визначена природою творчого феномену О. Довженка, який cпирався на принципи модерної індивідуально-суб’єктивної філософії, а тому не міг не дійти до панорамного використання карнавалу та гри не лише як засобів поетики, але й, перш за все, як сенсоутворюючих категорій, які визначали художність і новаторство його творчості.

На особливу теоретичну увагу заслуговує проблема деконструкції соцреалістичного канону, реалізована на рівні поетики твору: в зображенні прихованої боротьби з писемністю і смислоозначенням, авторській грі, множинності смислів, грі слідів та заміщень, принципах осягнення кризового стану світу через призму експресіонізму, осмислення феномену селянина-косміурга в рамках неоромантичного дискурсу патріархального буття народу, відображення його світовідчуття через ряд міфологем. Також концепція деконструкції виявлена в п’єсах на рівні структури міфів, конфліктів та використання їх різних типів, сюжетних мотивів. У композиційному вирішенні втілено модерністську тенденцію руйнування в театрі меж між театром і дійсністю. Авторська концепція вирішена через семантику хронотопу, характер, мовну індивідуалізацію героїв, герменевтику самого й іншого, екзистенційні діалоги та монологи, міфологеми землі та роду, систему архетипів.