Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття: рецепція і типологія



Название:
Творчість Станіслава Виспянського та українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття: рецепція і типологія
Альтернативное Название: Творчество С. Выспянского и украинская литература конца XIX - начала ХХ века: рецепция и типология
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність та новизну досліджуваної проб­леми, з’ясовано мету і завдання роботи, проаналізовано стан дослі­дження обра­ної теми, окреслено її теоретико-методологічну основу і практичне значення.


У першому розділі “Станіслав Виспянський і Україна: проблеми літера­турознавчої рецепції” висвітлено наукові концепції осмислення творчої спадщини Станіслава Виспянського в поль­ському та українському літературо­знавстві. Розглянуто й проблему освоєння митцем реалій української дійсності та її духовно-культурних особливостей. Незважаючи на те, що ця проблема вже тривалий час знаходиться у колі наукових інтересів як польських, так і українських дослідників творчості пись­менника, все-таки й досі вона залишається не до кінця з’ясованою. Її актуальність посилюється ще й різноманітністю підходів до її розв’язання, а також відмінністю у виокрем­ленні й потрактуванні домінантних складових у взаємозв’язку Станіс­лава Виспянського та України. Так, одні літературо­знавці зводять це лише до виявлення у його художній спадщині національно закодованих укра­їнських образів, тем і мотивів (наприклад, персонажа Верни­гори, галицької проб­лематики), інші ж ведуть мову про винятково уважне (нерідко супе­реч­ливе) перенесення у літературні тексти фактів, подій та обставин з життя українства, надто кінця XIX – початку XX століття.


У дисертації доводимо, що українські топоси у творчості Станіслава Виспянського не обме­жуються лише названими чинниками. Вони значно ширші й глибші, бо охоплюють біографічні, особистісні моменти засвоєння польським письменником багато того, що торкалося сусіднього народу (генетично-контактний зв’язок з Галичиною, непоодинокi приїзди в Кар­пати), а також своєрідність авторської ідейно-естетичної свідомості, що відбилася у ряді його художніх творів, особливо в “галицьких драмах” (“Судді” і “Проклят­тя”), як їх нерідко йменують польські та українські історики літератури й театрознавці. Тож, не заперечуючи названі принципи аналізу твор­чості Станіслава Виспянського, доповнюємо їх за допомогою біогра­фічного підходу і поетикальних засобів, що у своєму зв’язку становлять цілісну концепцію дослідження проблеми. Крім того, ряд життєвих і художніх фактів, про які йде мова у дисертаційному дослідженні, – маловідомі і сьогодні ще комплексно не систематизовані, тому не досить вивчені.


У підрозділі 1.1. “Станіслав Виспянський у польському літературо­знавстві” простежено судження про творчість письменника поль­ських літературних критиків, істориків літератури, теоретиків і компа­ративістів, котрі загалом витворили специфічну галузь національного літературознавства, яку можна умовно назвати “виспянськознавство”.


Творчість Станіслава Виспянського польські дослідники розгля­дають уже тривалий час і поліаспектно (Вільгельм Фельдман, Станiслав Бжозовський, Остап Ортвін, Станіслав Ляцк, Адам Ґжимала-Седлецький, Тадеуш Сінко, Стефан Колачковський, Станіслав Піґонь, Леслав Евстахевич, Казімеж Вика, Анеля Лемпіцька, Ян Новаковський, Аліція Оконська, Мiлослава Буковська, Францішек Зейка, Ева Мьодонська-Брукс, Марія Подраза-Квятковська та ін.). Такі історико-літературні та мис­тецтвознавчі студії є доволі різно­манітними за система­тикою біогра­фічного і художнього матеріалу. Їхнє ціннісно-критичне спрямування визначили конкретні суспільно-історичні обставини та ідейно-естетичні культурні процеси у Польщі як на зламі минулих століть, так і протягом усього XX століття, зокрема назрілі завдання у вивченні драматургії, ліри­ки та живопису, сценографії і театральних вистав, створених Станіславом Вис­пянським. В аналізованих у дисертації монографіях, нарисах та статтях свідомо виокремлено мір­кування вчених (на перший погляд, вибіркові), що засвідчували не тільки певну рецепцію, а передовсім оціночно-еволю­ційну шкалу в осмисленні тих чи тих творів польського письменника. Власне, вона стала своєрідною точкою відліку у виявленні особливостей творчості Станіслава Виспянського – його проблематики, ідей та образів, худож­нього мислення, жанрово-стильової природи, системи засобів поетики.


З позицiй рецептивної естетики визначаємо ряд домінантних нау­кових концепцiй у сприйняттi творчостi Станіслава Виспянського, у дослi­дженнi його спадщини. Це насамперед виявлення у п’єсах i поезiях письмен­ника тяглостi традицiй романтизму, що йшли, зокрема, вiд творiв Адама Мiцкевича i Юліуша Словацького (Юзеф Котарбiнський, Зігмунт Василевський, Станіслав Пiґонь, Станіслав Кольбу­шевський та iн.); виокремлення трагiзму як основи свiтобачення й свiтовiдтворення Станіслава Виспянського (Станіслав Ляцк, Стефан Колачковський та iн.); окреслення народно-iсторичної i фольклорно-мiфо­логiчної стихiї у струк­турi художнього мислення польського митця (Адам Ґжимала-Седлецький, Ян Новаковський, Марек Булановсь­кий, Францішек Зейка, Ханна Фiлiпковська та iн.); синкретизм рiзних творчих напрямiв, стилiв, синтез рiзних видiв мистецтв (Здіслав Кемпiнський, Тадеуш Маковецький, Вінцент-Ян Островський, Анеля Лем­пiцька); виділення антич­ності (ренесанснiсть), мiстичності (ре­лiгiй­нiсть) як моделей авторської iдейно-естетичної свiдомостi (Тадеуш Сiнко, Юзеф Мiр­ський, Ева Мьодонська-Брукс та iн.).


Цей потужний літературознавчий масив польської науки про художню і мис­тецьку спадщину свого співвітчизника у плані нашого дослідження є основою, без якої неможливо аналізувати праці українських учених, які писали в різний час про Станіслава Виспянського. Такий акцент необхідний хоча б з метою вияв­лення деяких суто українських аспектів у рецепції творчої постаті польського письменника.


У підрозділі 1.2. “Станіслав Виспянський в українському літературознавстві” розглядаються основні положення літературно-мис­тець­­кої спадщини Станіслава Виспянського у рецепції українськими науковцями. Перші спроби з’ясувати особливості творчості польського драматурга і поета здійснили галицькі критики й художники слова – Павло Штокалко, Микола Євшан, Петро Карманський, Михайло Рудницький, Денис Лукiянович, Григорій Луж­ницький, Ярослав Гординський, які ще у 20 – 30-х роках минулого століття разом із першими перекладачами Остапом Луцьким та Северином Паньківським репрезентували Станіслава Виспянсь­кого на нашому національному ґрунті. Незаперечний науковий інтерес становлять літературознавчі студії Миколи Євшана “Сучасна польська література і її впливи на нашу” (1912) та Ярослава Гординського “Станіслав Виспянський й Україна” (1935). У другій половині XX століття з’являються вагомі дослідження типології творів польського автора та їх рецепції в нашому національному культурно-духовному середовищі (праці Людмили Кочубей, Юлії Булаховської, Івана Лозинського, Валерія Гаккебуша, Iди Журавської, Ростислава Радишевського, Станiслави Левiнської, Миколи Ільницького та ін., а також україністів у Чехії та Польщі – Зіни Ґеник-Березовської, Стефана Козака). Серед них переважають розвідки з чітко вираженим компаративістським підходом. Більшість із них з’яв­лялися за часів духов­ного й патріотичного самоствердження або в про­цесі наро­дження самототож­них ідейно-художніх явищ в Україні, що давало підстави для типологічних зістав­лень творчості Станіслава Виспянського та укра­їнських письменників.


Певні розбіжності у потрактуваннях деяких творів Станіслава Вис­пянсь­кого у польському та українському літературознавствах, а також нинішній стан і перспективи розвитку українсько-польських суспільних і духовних взаємин актуалізують потребу об’єктивного вив­чення типології літературно-мистецької спадщини цього пись­менника і театрального діяча та її рецепції в українському національно-культурному середовищі. Власне, із та­ких методологічних засад підходимо й до аналізу українських до­сліджень творчості Станіслава Виспянського, виокрем­люючи в них насам­перед порівняльно-типологічний аспект, його своєрідну природу й наукову самоцінність.


Рецепцію творчості Станіслава Виспянського здійснювали в Україні не тільки через наукові статті чи виступи укра­їнських авторів про худож­ника слова і театрального діяча світового масштабу, через аналітичні дослідження про українсько-польські культурні та літе­ратурно-мистецькі процеси, а й через впливи його драм і поезій на українських письменників (передусім “молодомузівців”) і через переклади (на жаль, їх кількість й досі обмежена).


У підрозділі 1.3. “Галицький модус: контактно-генетичні виміри” розглянуто зв’язки Станіслава Виспянського з Україною. Суспільно-побутові і драматургічно-сценічні реалії кінця XIX – початку XX століття Галичини виявилися певним чином у художній спадщині поль­ського письменника. Завдяки маловідомим джерелам (біографічним, літера­туро­знавчим і театральним), а також за допомогою нових методологічних підходів (пере­дусім ідейно-естетичних і типологічних), вдаючись до сучасного прочитання, розкриваємо безпе­рервність і самобутність духов­ного розвитку польського драматурга, поета і живописця, коли він або пере­бував на західноукраїнських землях, або використовував галицьку (як у траге­діях “Судді” та “Прокляття”) проблематику і тематику, систему художньої образності, українські мовленнєві форми і поетикальні засоби з українського фольклору. Зображення образу України Станіслав Вис­пянський здійснює опосередковано чи безпосередньо (алюзії, образи, елементи) в системі конкретно-історичних сюжетів, обставин і психо­логічних ситуа­цій. У творах “Судді” і “Прокляття” драматург виявив інтерес не лише до українських реалій, а й до внутрішньо-психологічного світу меш­канців Галичи­ни (поляків, українців, євреїв), філософсько-етичних, релігійно-моральних проб­лем. У жодному літературному тво­рі Станіслав Виспянський не торкається іс­торії української козаччини, за винят­ком згадки про Запорож­жя і про гетьмана мазепу (“Листопадова ніч”). Можна припустити, що польський художник слова оминав це цілком свідомо, “щоб просто обійти яскраві польсько-українські непорозуміння”.


Станіслав Виспянський, відомий представник модерністської лiтера­турно-мистецької епохи “Молода Польща”, цікавився тодішньою як польською, так і загально­європейською усклад­неною поетикою (зміщення конфлікту із сфери конкретно-соціальної до інтелек­туально-філософської, посилена напруженість драматичної дії, збільшення ваги внутрішнього монологу в структурі драматичного твору). В українській літературі того періоду також відбувались зміни, паралельні процеси, що й дає нам підстави для типології творчості Станіслава Виспянського і вітчизняних письменників-модерністів.


У другому розділі “Драматургія Станіслава Виспянського і Лесі Українки: типологія міфологічних моделей” зіставляємо драматичні твори Станіслава Виспянського й Лесі Українки на референтному й кодо­вому рівнях, власне те, що лежить у зовнiшнiй i внутрiшнiй органiзацiї їхніх п’єс, доводимо спорідненість і близькість, а також своєрідність засад авторської ідейно-естетичної свідомості. Осмислення реінтерпретації і трансформації слов’янсько-міфологічних, античних і біблійних кодів як системи (мотивів, образів, сюжетів і характерів, їх оригінального худож­нього озву­чення і відлуння, трактування національних світорозумінь), неповторності мистецьких зацікавлень польського й укра­їнського драма­тургів – концепційно визначена наукова проблема розділу, яка, на наше переко­нання, успішно вирішується, якщо до неї підходити, вдаючись до розвитку традиційних кате­горій літературознавства і застосування здобутків новітніх, модерних методологій. Тому в дисертації окреслюємо принаймні три шляхи. По-перше, беремо до уваги контекстуальність виникнення і функціонування творів. По-друге, міфоло­гічні моделі у драматургічних творах Станіслава Виспянського і Лесі Україн­ки розглядаємо з урахуванням їхньої літературно-мистецької самоцінності; по-третє, в синтезі принципів, у яких сходяться всі лінії естетичного руху, що породжують пасіонарні постаті в історії будь-якої культури. І в цьому сенсі Станіс­лав Виспянський та Леся Українка чи не найближчі, хоча, зрозуміла річ, й не тотожні величини, які змоделювали у власній творчості історію рідної країни крізь призму образів світової культури, та й навіть історію світу.


ІІерший підрозділ 2.1. “Праслов’янські вірування і фольклорно-демонологічна основа п’єс “Легенда” і “Лісова пісня” присвячений типоло­­гічному зіставленню названих драматичних творів Станіслава Вис­пянсь­кого і Лесі Українки. За допомогою компаративістського підходу аргумен­туємо спільність і своєрідність міфологічних та фольклорно-демо­нологічних засад їхнього художнього мислення. Точки дотику мистецьких свiтiв Станiслава Виспянського i Лесi Українки починаються з їхньої глибокої обізнаності у сфері історії, з розуміння звичаїв не тільки слов’янсь­кого світу, а й минувшини інших цивілізацій, а також зі схиль­ності виводити образи та iдеї зі спогадiв свого далекого минулого. Винесені з дитинства вiзiї фантастичного свiту, дали поштовх обом авторам для створення п’єс, в основу яких лягли елементи фольклору й мiфологiї, що в них кожен художник слова по-своєму сприймає вiдгомiн прадавнiх архетипiв. Проте якщо в основi “Лiсової пiснi” лежать дiйснi факти й водночас фольклорнi дже­рела, завдяки чому поруч з реальними дійовими особа­ми спiвiснують iрреальнi персонажi, то Станiслав Виспянський використав легенди з iсторiї Польщi – про життя i смерть засновника старо­давнього мiста Крака та його доньки Ванди.


Польський i український письменники цiлком цiлеспрямовано намага­лись надати своїм драмам рис правдоподiбностi, розпочинаючи їх зi сцен та ремарок, зв’язаних iз природними означеннями мiсця i часу розгортання драма­тичної дiї. Дерева (дуб, береза) у “Лiсовiй пiснi” Лесi Українки та вода (рiка Вiсла) у “Легендi” Cтанiслава Виспянського не тiльки виконують роль спостерігачiв людських доль, а й постають безпосереднiми учасниками драматичного дiйства, антропоморфними істотами, врештi, тим центром, який об’єднує навколо себе всю природу. Її неповторний свiт у “Легендi” та “Лiсовiй пiснi” взаємопов’язаний з характером подiй чи станом душi героїв.


Iрреальні мiфiчні свiти жителiв волинського лісу та мешканців ареалу Вiсли в дечому вiдрiзняються один вiд одного, хоч i мають багато подіб­ного. В їхній художнiй тканинi проступають образи, основа яких закорінена у фольклорi та демонологiї прадавнiх слов’ян: русалка, водяник, вовкулака. Якщо у Станiслава Виспянського цi мешканці води близькі до повiр’їв про них, бо виступають не зовсім позитивними героями, то в Лесi Україки вони постають здебільшого доброю силою, котра допомагає Мавцi, хоч не вельми симпатизує Лукашевi, який втрутився у їхнiй свiт природи.


Типологічна близь­кість спостерігається у поетицi аналізованих драм: текстовiй музикальностi (“Легенду” спершу писано як лiбрето, а до “Лiсової пiснi” спецiально було складено ноти й пiснi), жанрових означеннях творів (“драма-казка”). Збіжність знаходимо й у зв’язку людини з природою, відбитому у творах, у тон­кому використанні календарно-обрядових тради­цій, зако­рінених у світовідчутті спільної праіндоєвропейської свідомості, де життя – смерть – воскресіння є циклічно-реінкарнаційною моделлю. Зреш­тою, спільність і своєрідність виявляється у неоромантичних і симво­лічних засобах творення драм, в авторському потрактуванні типологічно споріднених праслов’янських міфологічних моделей. Станіслав Вис­пянський і Леся Українка кожен по-своєму пов’язували драматичні твори з міфо­мисленням, вибудовуючи цілком самодостатні міфологічні матриці, архетипи, зрештою, оригінальні образи, трансформовані із традиційних.


У другому підрозділі 2.2. “Художня трансформація античної міфологеми долі у драмах “Мелеагр” і “Кассандра” доводимо, що польський та український драматурги по-своєму трактують трагічну кон­цепцію людського буття, джерела якої сягають ще міфологічного, зокрема античного світу. Змальовані у “Мелеагрі” та “Кассандрі” образи, характери й сюжетні колізії не були надуманими, чужими, адже ще зовсiм молодою Леся Українка читала в оригiналi Гомера, як iсторик дослiджувала сиву минувшину, переклала уривок з “Одiссеї” рiдною мовою, а Станiслав Виспянський з дитинства був знайомим iз античними скульптурами у майстернi свого батька, потiм iз живописом у Кракiвськiй школi красних мистецтв i з оригiналами в галереях Лувру, малював пiзнiше iлюстрацiї до перекладеної Люцiаном Риделем першої частини “Iлiади”.


Поняття невблаганності долі, зловісного фатуму та невизначеності перед майбуттям у драмах польського й українського худож­ників слова виражено в різних персоніфікаціях – образах Мойри, Парк, пряхи, Немезиди (уособлення кари богів) чи Ериній (богинь помсти), в яких утілено спільну для обох п’єс проблему вини і кари, що стала наскрізним мотивом у всій творчості Станіслава Виспянського i виразно простежується у Лесі Українки. Причина, через яку повинен померти Мелеагр у молодому вiцi, чи причина покарання мешканцiв Трої аргументо­вано мотивовані, адже за грiхи батькiв вiдповiдають їхні дiти, так звана ланцюгова реакцiя зла (Вiра Агеєва). Ойней, знаючи, що Алтею посвячено матiр’ю в жертву, все-таки не підкорився волi богiв i одружився з дівчиною. Їхня помста не забарилась, як i покарання Прiама-батька, його сина Парiса чи царя Агамемнона за жертвопринесення своєї доньки Iфiгенiї. Грецiя ж хоча й перемогла у цiй вiйнi, та згодом була захоплена Римом. Обох митцiв поєднують саме трагiчний свiтогляд, екзистенцiйне бачення буття, невiдворотнicть долi дiйових осiб, притаманна античностi, своєрiдна запрограмованiсть життєвої “мойри”.


З цього боку, основними і типологічно спорідненими рисами драма­тургії обох авторів є актуалізація античних образів та мотивів, використання міфосим­воліки (передусім грецької “мойри”), експлікація есхатологічних парадигм людського буття. Трагiчним свiтовiдчуттям надiленi Мелеагр i Алтея у творi Станiслава Виспянського та Кассандра з однойменної драматичної поеми Лесi Українки, які конденсують у собi неспокiй i тривогу, бiль вiд безсилля щось змiнити у передбаченнях i в призначенiй богами долi. Атмосферу цих п’єс насичено вiдчуттям страху, приреченостi вiд перших до останнiх сторiнок, пiдсиленої гамою кольорiв, яка у поєднаннi свiтлих i темних барв уособлює життя та смерть. Мiстична здатнiсть Кассандри, її демонiчний дар пророкувати перегукуються iз вiзiями, сонними мареннями Алтеї чи iз прочитанням думок Аталанти її нареченим перед смертю, що засвідчує художнє втiлення проблеми провидiння в образнiй, декоративно-живописній та видовищнiй сценiчностi драм.


Водночас, звертаючись до екзотичних, нетрадицiйних для нацiональ­них письменств тем, драматурги, безперечно, говорили про життя і проблеми свого рідного народу. Для Станіслава Виспянського “поетичним і медитацій­ним космосом стала Польща” (Юлiя Дiкштейн-Вележинська), древній Вавель був польським Акрополем, а Скамандр – хвилями Вісли і навпаки (Ромуальд Мiнкевич). Леся Українка хоча й ставила у центр своїх драм в основному героїв різних часів і народів, однак інтелектуальний читач завжди в пiдтекстi “вловлював” безпосередню присутність України, біль її вічних проблем націо- і державотворення. Така метафоричність авторської ідейно-естетич­ної свідомості тісно пов’язує зображуване в “Мелеагрі” та “Кассандрі” минуле з майбутнім, оскільки передбачає процес художньої трансфор­мації з ірреального в реальне буття.


Особистiснi драматичнi моменти життя художникiв слова (неви­лiковна хвороба i несприйняття творів сучасниками, нерозумiння ними їхнiх глибинних фiлософських п’єс) не могли не вiдбитись на творчостi Станiслава Виспянського та Лесi Українки, ставали iмпульсом їхнього мис­тецького натхнення, проникали у свiт художнього мислення, вiдлунювали трагiзмом античної “мойри”.


У третьому підрозділі 2.3. “Творча інтерпретація біблійних мотивів та образів” увагу зосереджено на аналізі п’єс “Судді” й “Акрополь” Станіс­лава Виспянського та “Вавилонський полон”, “На руїнах”, й “Одержима” Лесі Українки. Польський і український автори досконало знали Святе Письмо, часто вико­ристовували християнські образи і по-новому тракту­вали релігійну тематику, витворивши власну сакральну драматургію, в якій подали особисте бачення “Вічної Книги Книг”.


У своїй творчостi польський модернiст перш за все звертається до фрагментiв Старого Завiту, зокрема до Книги Мудростi Сираха, Книги Псалмiв чи Пiснi над Пiснями, Книг Макавеїв i Книги Даниїла, тому в усiх п’єсах Бог у трансформацiї Станiслава Виспянського постає як Суддя (скажiмо, в драмі  “Суддi”). Цей синкретичний образ поєднує у собi старо­завiтне й античне уявлення про Демiурга. У свою чергу, Леся Українка не тiльки перекладала епiзоди Книги Езекiїля чи давала коротку характеристику Книг Пророкiв, опрацьовувала Ренана, а й написала чимало поезiй, поем, п’єс на основi сакральних образiв. Беручи за основу Старий Завiт, Леся Українка у драматичних творах опиралась на нього як на тло давнiх Єгипту, Вавилону, Iзраїлю, вiдтворювала їхній колорит i традицiї. Старозавiтна iсторiя єврейського народу, його епоха слугували поетесi вiддзеркаленням нацiонального становища її рiдного краю.


Так, у Станіслава Виспянського і Лесі Українки постать Спасителя є неодно­з­начною щодо християнської традиції, але цілком у дусі модернізму. Синтезований образ Христа-Аполлона (“Акрополь”), який гедонiзмом i оптимiзмом сонячного втiлення еллiнської цивiлiзацiї бореться із культом  вiчного терпіння вмираючого, розiп’ятого на хрестi Iсуса, постає водночас в іпостасі Сальватора – визволителя Польщi i переможця смертi. Месію у творi Лесі Українки не тiльки бачимо як пророка, надiленого Божою силою зцiлення хворих, як Спасителя, котрий вселяє надiю в кожного зневiреного, а й вiдчуваємо його бiль, страждання, муки, прихованi вiд натовпу. Даючи юрбi спокiй, духовне умиротворення, Син Божий нiби зосереджує у собi всю її недобру енергетику, вiд якої сам не має спочинку. Загалом, цей образ у творчiй спадщинi авторки також є синкретичним. Він поєднує в собi Христа і Прометея – духовнiсть i саможертовнiсть Icуса та непокiрнiсть i волелю­бнiсть античного героя. Така творча інтер­претація Станіславом Виспянсь­ким і Лесею Українкою цього традиційного образу виявляє велич і непроми­нальність Христа.


Кожен з авторів, по-своєму трактуючи Старий і Новий Завіт і звертаю­чись до образів та сюжетів Біблії, проектував їх на історичні події, долю власного народу. Вони не могли писати про минувшину інших дер­жав, не згадавши важке сходженння до незалежності своєї нації, адже обоє були не тільки патріотами, а й провісниками волі батьківщини, повсякчас проймалися її стражданнями і недолею.


У третьому розділі “Станіслав Виспянський і “Молода Муза“ в порівняльно-типологiчному зіставленні” увага акцентується на схожих рисах художньої свідомості Станіслава Виспянського як одного із представ­ників “Молодої Польщі” і митців “Молодої Музи”, зокрема Василя Пачовсь­кого, Петра Карманського та Богдана Лепкого.


Компаративне зіставлення здійснено як на рівні реального і містич­ного поєднання часопростору, полісемічної міфологеми чи архетипу, образ­ної алюзії чи містифікації, синтезу історії і міфу, так і на екзистенційно-есха­то­ло­гічному, декадентському й вітаїстичному сприйнятті художньої дійсності.


У першому підрозділі 3.1. “Драми “Весілля” Станіслава Виспянсь­кого та “Сон української ночі” Василя Пачовського: жанрово-стильова спорiдненість” розглядаємо типологічну схожість симво­лістського мис­лення представників “Молодої Польщі” і “Молодої Музи”. Своєю творчістю, зокрема й передусім драмами “Весілля” та “Сон української ночі”, Станіслав Виспянський і Василь Пачовський оригiнально поєднали у польській та українській дра­матургії історичні й соцiально-патрiотичнi iдеї з модерним їх вирiшенням. Творцi п’єс свідомо акцен­тували на вольових якостях символістських персонажів (реальних чи ірреальних). Навіть у фан­тас­тичній або містичній стихіях їхніх творів “гра­ничним символом сили волі є мертвий чоловік, що встає з могили, щоб завершити розпочату справу. Оскільки він мертвий, то ніщо не зможе затримати або зупинити його”.


В основі драм Станіслава Виспянського і Василя Пачовського лежать конкретні факти, зумовлені певними соціальними і побутовими обста­винами, реальні прототипи майже кожної дійової особи, цілий ряд подій тогочасних Польщі та України. Однак, відштовхнувшись від них, митці у “Весіллі” та “Сні української ночі” піднялися до висот ідейно-естетичних та філософських узагальнень і створили цілу систему симво­лістських образів, мотивів, характерів, чітко виразивши актуальні націо­нальні і соціальні проблеми минулого, сучасного й майбутнього Польщі та України й огорнувши їх притому ореолом містичності, вiзiйностi й iрреальностi, забарвивши фольклорно-міфологічною поетикою.


На перший погляд, твори написано у формі якихось випадкових фрагментів чи то “фільму”, чи то сну, діалогів і монологів персонажів, які виринають, ніби з-під землі, тобто перед нами постають драматичні поеми без увиразненої фабули і зовнішньої дії. Однак при поглибленому їх аналізі вияскравлюється такий стиль, де водно­час поєднано політику і фантастику, історичну реальність і міфологію. Жанр п’єс постає поліаспектним та багато­вимірним, його не можна вкласти у певні рамки. Події обох творів відбу­ваються у різних часових вимірах, а часте зміщення хронотопу наче формує кожну окрему дію і робить її доволі само­стій­ною. Одначе не настільки, щоб бути чужорідною у загальній тканині творів: і “Весілля”, і “Сон української ночі” несуть у собі синтез і єдність теми та сюжету.


Своєрідними образами-перегуками у творах постають символи золотого рогу із “Весілля” та золотого вінця у “Сні української ночі”. Постать Чорного Дива нагадує Хохола із драми Станіслава Виспянсь­кого, а магічне колесо демонського вінця, у якому безвладно перебували всі діти України, – сомнамбулічний танець того-таки Хохола.


Схожі трагічним оптимізмом фінали творів можна сприймати по-різному. У “Сні української ночі” учасники хору під супро­водом бича Цареслава прокидаються від кривавого вигляду своєї Матері, що не дає, однак, надії на щасливе завершення, незважаючи на всі старання і спроби тверезомислячого оптиміста Сміхун­чика врятувати її. Труба Богдана зазвучала, на відміну від звуку золотого рогу у “Весіллі”, але занадто рано, бо народ ще перебував у тумані, не бачачи золотого вінця, залишаючись “сліпим дитям”. Незважаючи на кривавий схід сонця у кінці п’єси, віру у вільну Україну символізує врятований Сміхунчиком від Духу тьми золотий вінець. У драмі “Весілля”, попри  заавтоматизований танець людей під музику Хохола, яка присипляє національне пробудження, також існує промінчик надії. Підтвердженням цьому є кущ троянд, покритий соломою у мертвому листопадовому саду, в якому тліє життя, що пробудиться разом із початком весни. Згадаймо більшість аграрних міфів, в основі яких – смерть і воскресіння після загибелі. Отож, песимістично-реалістичний фінал твору говорить про можливе майбутнє відродження Польщі.


Подібно до опер Ріхарда Ваґнера, в яких оживають духи Титанів, Нібе­лунгів, у “Весіллі” Станіслава Виспянського та “Сні української ночі” Василя Пачовського також воскресають (чи то у вигляді привидів, чи то у видіннях або візіях) польські та українські національні герої, духи гетьманів, міфічні постаті, фольклорні персонажі, письменники і культурні діячі, зрештою, оживає історія Польщі та України. Національні легенди, вірування, міфи співіснують у “Весіллі” та “Сні української ночі” з реальним життям, зберігаючи водночас свою первозданність, автентичність. Разом з тим вони є часткою дійсності, істо­рії польського та українського народів. Власне, у таких параметрах типоло­гічної характеристики модер­ністських драм “Весілля” та “Сон укра­їнської ночі” й проступають жанрово-стильові спорідненості символістсь­ких творів Станіслава Виспянського і Василя Пачовського.


У другому підрозділі 3.2. “Драми “Визволення” Станіслава Виспянського і “Золоті Ворота” Василя Пачовського: типологія образних алюзій та містифікацій” засто­совано структуралістську модель компаративістики в порівняльно-типоло­гічному аналізі названих драма­тичних поем, у яких у формі творчих алюзій та містифікацій художньо відбиті історичні, націо­нальні й соціо-культурні аспекти буття поляків та українців. Мистецьке бачен­ня минувшини, сучас­ності й майбутнього власних народів, що так тісно переплелися у драмах Станіслава Вис­пянського та Василя Пачовського, надавало трагічної величі і, сказати б, монументальності сюжетному ряду перипетій, системі образів та харак­терів, компонуванню складових частин їхніх творів. Такий підхід сприяє не лише поглибленому вивченню сюжетів, часопросторових та компо­зиційних особливостей, а й усебічному розкриттю внутрішнього психо­логічного світу головних дійових осіб – Конрада і Марка Проклятого чи провідника із принагідно аналізованого етюду “По дорозі в Казку” Олександра Олеся. На прикладі цих персонажів показано картину “експресії душі народу” в різних її виявах – і позитивних, і негативних. Використана письмен­никами форма “містичних” епосу чи драми дала змогу з’ясувати історичні та соціально-національні коди, перший з яких безпосередньо пов’яза­ний з відповідним часопросторовим та регіональним контекстом – Польщею та Україною зламу минулих століть, вимогами епохи, а другий – зі стилетворчою специфікою польського та українського авторів, що відбито, відповідно, у “Визволенні” та “Золотих Воротах”.


У третьому підрозділі 3.3. “Експлікація екзистенційних мотивів та образів поезії Станiслава Виспянського і “молодомузівців” типологічно зістав­лено ліричну творчість представників “Молодої Польщі” та “Моло­дої Музи”, зокрема Станіслава Виспянського (принагідно Казімежа Тетмайєра, Яна Каспровича та ін.) і Петра Карманського, Богдана Лепкого. Аналізовані твори засвідчують, з одного боку, схожість і близькість у них поетичного світовідчуття і світовідтворення, а з іншого, – виявляють самоцінні, націо­нально закодовані польським й українським письменством проблемно-тематичні й художні моделі в авторській ідейно-естетичній свідомості. Це – символічний багатозначний і трансцендентний образ, відкритий для вільних інтерпретацій, екзистенцiйнi художнi моделi, свiтогляднi концепцiї декадентства (мотив смертi, акцен­тацiя на чорнiй кольористицi, домiнантнi душевнi стани суму, туги, самотностi; градацiя вiдчуттiв лiричного героя: тривога – страх – розпач; байдужiсть – розчару­вання – небажання майбут­нього), вiтаїстичний пафос вiдродження у смертi (за філософією палін­генезу, що притаманна творам Виспянського, витоки якої віднаходимо у генезійській теорії Юліуша Словацького), асоціативна лексика, метафо­ричність, суцільна психо­логізація характерів, ситуацій, обставин.


Водночас порівняльна типологія творчості Станіслава Виспянського та українських поетiв-“молодомузівців” ще більше вияскравлює міжнаціо­наль­ний контекст художніх явищ, скажімо, таких, як образно-стильові та компо­зиційні структури. Зрештою, такий компаративістський підхід до аналізу лірич­них творів польського й українського письменників дає підстави для всебічного вивчення кожного з них, а також для аргументованого визна­чення внеску Станіслава Виспянського у польський, а Петра Карманського, Богдана Лепкого в український літературний процес.


У Висновках узагальнено головні результати дослідження особ­ливостей рецепції та типології творчості польсь­кого письменника Станіс­лава Виспянського в координатах української літера­тури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Використовуючи теоретико-методологічні засади сучасної компара­тивістики, зважаючи на актуальні завдання нинішнього вітчизняного літера­ту­рознавства, а також розвиваючи цілий ряд положень і висновків, що їх висунули під час розробки названих проблем українськi дослiдники, у науковій праці вперше система­тизуємо і комплексно розглядаємо контактно-генетичні зв’язки та порівняльно-типоло­гічні збіж­ності драматичних і ліричних творів близько­сусідніх слов’янських худож­ників слова означеного періоду. Тому в дисер­та­­ційному дослідженні основ­ну увагу зосереджено, з одного боку, на сприйнятті творчості Станіслава Вис­пянсь­кого польськими та українськими крити­ками, істори­ками й теоретиками літератури, а також на виявленні наших національних елементів в його біографії і п’єсах, з іншого ж, – на зіставленні більш чи менш схожих ідейно-естетич­них категорій (змістових і формотворчих), моделей образного мислення і структур автор­сь­кої свідо­мості, засобів поетики.


  Літературознавчі концепції польських і українських дослідників твор­чості Станіслава Виспянського, незважаючи на кількісну неспівмірність та різноас­­пектність їхніх студій, на неоднакову інтенсивність в осмисленні спад­щини драматурга, поета і театрального діяча, здебільшого ґрунтувалися на теоретичних основах, відповідно до умов розвитку літера­турного про­цесу як у Польщі, так і в Україні. Тут наявні естетичний і соціо­­ло­гічний підходи до драм і лірики письменника, їх проблемно-тематич­ний, образно-характеро­логічний, фольклорно-міфологічний і архе­тип­­ний аналізи. Що­прав­­да, вітчизняні науковці частіше приділяли увагу істори­ко-порівняль­ним дослідженням драма­тургії Станіслава Виспянського з націо­нально-укра­їнськими відповідниками кінця ХІХ – початку ХХ сто­ліття, як і загалом українсько-польським літературно-мистецьким взаєминам.


Однак, незважаючи на рiзницю в iнтенсивностi та рiзноплановостi лiтературо­знавчих дослi­джень польських й українських авторiв про Станіслава Виспянського, подаємо їхні основні наукові положення, які визначають типологічну спорідненість і відмінність особливостей праць на його батьківщині та за її межами.


Застосувавши контактно-генетичнi пiдходи, дисертант з’ясувала, що топос України переважно спостерiгався у бiографiчнiй сферi i меншою мiрою у творчостi Cтаніслава Виспянського. Він стосувався лише так званих галицьких тра­гедiй, використання певних фольклорних традицiй (мотивiв, характерiв, образiв, сюжетiв) й мiфопоетики українського народу. такі контактно-генетичні зв’язки, як доводимо у дисертацiї, посутньо розши­рюють наші уявлення не лише про життєпис, а й про художнє світо­відчуття і світо­від­­творення польського автора, поглиб­люють процес впли­ву не тільки Станіслава Вис­пянського на українське культурно-духовне бут­тя на зламі минулих століть, а й навпаки – української історії, мистецтва, фолькло­ру на його твори чи й взагалі людсь­ку особистість.


  Порівняльно-типологічна характеристика творчості Станіслава Вис­пянського й представників нашого національного письменства (Лесі Укра­їнки, Василя Па­човсь­­кого, Петра Карманського, Богдана Лепкого, Олександ­ра Олеся) дала всі підстави для ствердження думки про те, що для польського й українських авторiв постій­ними були художні пошуки вираження, запро­вадження в структуру драми і лірики нових форм ідейно-естетичної образ­ності, модифікованих засобів поетики, а в минувшині вони знаходили відпо­віді на пекучі проб­леми їхнього сього­дення. Це здійсню­валося навіть тоді, коли вони зверталися до античних міфологем, трансформації хрис­тиянсько-біблійних та екзистенцій­них моти­вів, образів, характерів та сюжетів.


Типологічне зіставлення цілого ряду творів дало змогу обґрунтувати модернізм художнього мис­лен­ня як Станіслава Виспянського, так і українських драматургів та поетів, що пов­ністю відповідає загально­європейському літературно-мистецькому кон­тексту кінця ХІХ – початку ХХ століття. Серед подібних рис символізму творів польського й українських письменників типологічно-спорідненою, навіть більше, домінантною, є національне спряму­вання, усвідом­лення через символи і форми безпосе­реднього зв’яз­­ку національного та естетичного. Цей зв’язок був глибо­ко закорінений у традиціях романтизму.


У зовнішній і внутрішній структурі організації художніх текстів Станіслав Вис­пянський та українські автори використовували різні моделі мислення (романтичну, символістську, неоромантичну, реалістичну, експре­сіо­­ністсь­ку), тому-то їх твори переважно вміщують у собі ознаки кількох сти­лів, більш або менш інтегрованих як окремий компонент у загальну будову їхнього світовідчуття.


У результаті порівняльно-типологічних зіставлень творчості Станіслава Вис­пянсь­кого і письменників української літератури кінця ХІХ – початку ХХ сто­ліття виокремлено кілька рівнів їх характеристики: тематичний, образний, фольклор­но-міфологічний, сюжетно-композиційний, жанрово-стильовий та архетипний, а також окреслено використану ними систему поети­кальних засобів, що властиві “Молодій Польщі” та “Молодій Музі”, помітними пред­ставни­ками яких були відповідно Станіслав Виспянський й адепти галицької модерни Петро Кар­манський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, якi за типом авторської художньої свiдо­мостi найближчi до польського поета.


У дисертації превалюють спроби встановлення типологічної близькості творів польського й українських авторів, проте водночас вирізняємо самобутність кожного із них. Тож поглиблене вивчення драматичної й поетичної спадщини Станіслава Вис­пянсь­кого в координатах української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття послужить творчим iмпульсом для наступ­них дослідників (скажімо, центральними можуть бути проблеми інтертекстуальності, перекладознавства та ін.).


 








Гординський Я. С.Виспянський і Україна // Збірник НТШ. – Львів, 1935. – С. 116.




Дойч К.В. Екстремальний націоналізм і самознищення: Внутрішні проблеми волі // Зустрічі. – Варшава, 1991. – № 2. – С. 89.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины