СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ МАЛОЇ ПРОЗИ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА ТА ПРОБЛЕМА ХУДОЖНЬОГО НАПРЯМУ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь її наукового опрацювання, зв’язок роботи з науковими програмами та планами, які розробляються установою, де виконана дисертація, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи проведення дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, розкрито особистий внесок здобувача.

Перший розділ „Мала проза В. Винниченка як відображення процесу формування нового художнього напряму” містить огляд наукових досліджень, присвячених вивченню творчого методу В. Винниченка, які визначають складові художнього напряму і стилю прози письменника: неореалізм, натуралізм, неоромантизм, символізм, модернізм. Переважна більшість дослідників зазначає, що у малій прозі В. Винниченка відбились імпресіоністські віяння того часу, розглядає її в колі експресіонізму та постекспресіонізму, тобто фіксує дещо проміжний стан письменника – між реалізмом та символізмом, між реалізмом та психологічним експресіонізмом, між реалізмом та романтизмом, реалізмом та імпресіонізмом та ін. Творчий шлях письменника є неоднозначним явищем і відобразив майже всі основні течії, прикмети, ідеї своєї епохи. Органічне поєднання в творчості В. Винниченка об’єктивного та суб’єктивного, різних художніх методів, вільне використання елементів різноманітних естетичних систем і досягнення за їх допомогою особливої художньої цілісності дозволяє говорити про феномен творчого методу письменника, досягнення певного синтезу, тобто про неореалізм його прози, що відображала суттєві тенденції мистецтва кінця  ХІХ – початку ХХ століть.

У підрозділі 1.1. „Трансформація реалістичного методу: збагачення надбаннями модернізму” розглянуто еволюцію художніх напрямів і течій межі століть. Реалістичний напрям, що був магістральним, не можна вважати однорідним, у ньому поєднувались найрізноманітніші комбінації творчих елементів світового мистецького досвіду. У літературі виникали різні течії, що відбивали світоглядні та естетичні позиції митців. Це призвело до художніх шукань і новаторства, до змін у поетиці й стилістиці реалізму, збагачення його новими ідейно-художніми відкриттями, до трансформації жанрової системи. Складний характер літературних процесів, нове співвідношення мистецтва і дійсності, реального та ідеального зумовили розвиток, оновлення реалізму, збагачення його філософсько-психологічними поняттями та проблемами. Відбулося формування нового типу літератури, що синтезувала реалістичні традиції з модернізмом. Фактично ставши проявом кризового стану реалізму, поєднавши традиції реалізму та модернізму, виникає неореалізм, тобто реалізм, оновлений за змістом та стилем. З’ясовано, що неореалізм є не еклектичним поєднанням, а органічним, гармонійним синтезом надбань попередніх літературних напрямів. Визначено сутнісні ознаки неореалізму як нового літературного напряму.

У підрозділі 1.2. „Оновлення художнього слова та образної системи в малій прозі В. Винниченка” розглянуто принципову новизну творів малої прози письменника, що виявлялася і на змістовому, і на формальному рівнях. Риси неореалізму в малій прозі В. Винниченка простежуються у системі жанрів, поетиці, на мовно-стильовому рівні. Зокрема, відбувається трансформація жанрових форм, простежується тяжіння до „короткого жанру”; розповідь набуває документальності, автобіографічності; спостерігається відсутність хронології; замість послідовного змалювання подій постає епізод чи випадок; твори набувають динамізму; увага зосереджується на долі простої людини; збільшується глибина проникнення в психіку; концентрується образність, експресивність; мовно-стильові засоби стають точнішими, лаконічнішими; посилюється емоційність, внутрішня енергія.

Однією з нових тенденцій, що спостерігаються у творах В. Винниченка, є інтерес до табуйованих у класичній літературі аспектів життя. Новаторським кроком в українській літературі, що знаменує початок нового етапу розвитку української художньої прози, стає розроблена В. Винниченком нова концепція людини. Образом нової епохи виступає герой індивідуалістичної свідомості, самодостатній і автономний, але самотній і беззахисний. Людина у творах малої прози В. Винниченка фактично не соціалізована: не має спогадів дитинства, прив’язаності до батьківщини, до рідних; не має власного дому, жінки, дітей; не має можливості чи бажання до професійної самореалізації. Герою важко знайти щось надійне, віру в Бога він заперечує; сурогатом часто виступає революційна ідея, яка не завжди врятовує від самотності та відчаю. Самотній і самозаглиблений, схильний до рефлексії інтелектуал, що вирішує екзистенційні та моральні проблеми, яким є Винниченковий герой, споріднений з європейською літературою, з персонажами творів Кафки, Сартра, Камю. Новація  В. Винниченка через історичні умови не набула розвитку в українській літературі радянських часів, але нова концепція людини, запропонована письменником, знайшла своє продовження у літературі українського постмодернізму.

У підрозділі розглянуто трансформації класичної манери письма у творах малої прози. Винниченко-прозаїк, зокрема, намагався ввести до вітчизняної літератури нові методи й прийоми, враховуючи особливості української мови, мовний колорит, милозвучність рідної мови. Він сміливо перетворював манеру письма, насичуючи її новими поетикальними засобами зображення, різноманітними мовними зворотами, використовував у творах малої прози ритмізоване мовлення. Фрагменти ритмізованої прози виконують певну стилістичну функцію, увиразнюють зміст і підсилюють емоційність, задають певну тональність, настрій. Ритмізація мовлення виникає у В. Винниченка, коли письменник хоче проникнути у сутність буття, „зміст сущого”, поєднати Всесвіт зі світом людської душі, буттєве з побутовим. Ідея буття подумки немовби вплітається в опис побуту, лишаючи його однозначності та суто речової стійкості. Але повного злиття, що мало продемонструвати єдність світу, лише умовно розділеного на побутову та буттєву сферу, не відбувається. Побутове, емпірично дане навіть на мовно-стильовому рівні, відділене від буттєвого, сутнісного. Два центри, дві лінії художніх зусиль весь час ідуть поряд у творах малої прози В. Винниченка; сфера буття і сфера побутування залишаються існувати кожна самостійно, не доповнюючи і не коригуючи одна одну: у тексті ці сфери розмежовуються різними видами прози, – тобто ритмізація є змістовою, типологічною ознакою.

Проаналізовано назви творів малої прози В. Винниченка і окреслено неореалістичні принципи, які виражаються у поєднанні різних типів називання творів. Письменник активно освоював усі типологічні ознаки різних напрямів, що відобразилося і на специфіці такого важливого елемента організації художнього твору, як назва. Виявлено, що у цьому аспекті твори малої прози В. Винниченка синтезують традицій різних літературних напрямів. Надаючи твору заголовок певного типу, письменник націлює на відповідне сприйняття, ставить необхідні смислові акценти. Назва твору у В. Винниченка часто корелює з жанровою формою. Деякі твори мають підзаголовки, що вказують на мемуарність, атобіографізм („Виривок їз споминів” – „Маленька рисочка”, „Виривки із щоденника” – „Тайна”). Підзаголовок „Різдвяна казка” до твору „Дим” різко суперечить змістовим та формальним ознакам твору і є проявом сарказму. Пасивне українське суспільстсво, на думку В. Винниченка, заслуговує саме на таку різдвяну казку.

Другий розділ „Жанрово-стильова структура малої прози В. Винниченка” присвячено аналізу жанрових модифікацій малої прози.

У підрозділі 2.1. „Жанрово-стильові та поетикальні ознаки  різновидів малої прози” йдеться про новелу як жанр, органічний для модерної поетики. Новела, генетично пов’язана з жанром міського фольклору, анекдотом, надає широкі можливості для розкриття глибинних процесів життя, його сутнісних закономірностей, зображення національного характеру. В. Винниченко посідає особливе місце серед митців, завдяки яким новела стала невід’ємним явищем української літератури ХХ століття. Письменник у своїх новелах звертався до особливостей національного світосприйняття, до найболючіших проблем тодішньої України, він виявив жанровий потенціал новели, надав їй національної своєрідності. Найбільш поширеною жанровою формою новел є психологічна, яка має такі різновиди: соціально-психологічна, лірико-психологічна, філософська, новела-портрет. Твори „Краса і сила”, „Історія Якимового будинку”, „Олаф Стефензон” є контамінацією двох жанрів і поєднують ознаки повісті (обсяг, кількість персонажів, наявність описів) та новели (неочікуваний фінал, гостроподійність, чітка окресленість фабули), їх можна визначити як соціально-психологічні новелістичні повісті.

Значне місце посідають соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-філософські, соціально-психологічні, сатирично-гумористичні оповідання, оповідання-портрети, оповідання мемуарно-автобіографічного характеру, ескізи, нариси. Образ автора і оповідача у цих творах практично співпадають. Окреслено документальність, автобіографічність малої прози письменника. Звернення до жанру мемуарів свідчить про неореалістичні тенденції у творчості В. Винниченка. Адже саме неореалізму притаманні автобіографічність та прагнення до документалізму.

Розповсюдженою жанровою формою малої прози В. Винниченка є ескіз або замальовка з натури, незакінчений фрагмент життя. Замальовки характеризуються психологізмом і соціальною спрямованістю, глибоким драматизмом, тонкою психологічною мотивацією поведінки дійових осіб. Спостерігаючи дійсність, В. Винниченко гострим зором соціально-політичного діяча ловив саме ті моменти, які найбільш яскраво показували суспільні суперечності, несли у собі зерна майбутніх соціальних катаклізмів.

Особливістю малої прози В. Винниченка є поглиблення психологізму, його цікавлять не події, пригоди, а душевні рухи, внутрішні переживання, динаміка почуттів. Однією з жанрових модифікацій у малій прозі письменника є психологічна студія, що фіксує зовнішні дані, відтворюючи внутрішній стан героїв, дозволяючи читачеві спостерігати і відчувати.

У підрозділі 2.2. „Стильова атмосфера як визначальний чинник модерної поетики” розглянуто співвідношення композиції, нарації та часопростору з жанровим різновидом та шляхи надання твору певної стильової тональності.

          Характерними ознаками замальовок є проста композиція, невеличкий обсяг; у них переважає нарація від третьої особи, що додає твору об’єктивізму. Особливістю Винниченкових замальовок є те, що нарація переважно ведеться у теперішньому часі, чим досягається „ефект присутності”, дія відбувається перед очима. Хронотоп замальовок лінійний, дія розгортається практично без зрушень у часі і просторі, тільки у творі „Салдатики!” зустрічаємо вставну історію, яка пояснює події. Слід також зазначити, що особливістю сюжетного простору замальовок є те, що дія завжди відбувається на відкритому просторі: пристань, подвір’я, вулиця, поле. Замальовки мають деякі ознаки публіцистичності. Публіцистичні прийоми дозволяють загострити соціальну проблематику, зробити її більш зримою, тобто виконати основну функцію жанру – у В. Винниченка ескізи, як правило, спрямовані на викриття актуальних соціальних проблем.

Окремою жанровою формою, яка дещо відрізняється від інших оповідань, є мемуарні твори В. Винниченка. До них належать „Записна книжка”, „Щось більше за нас”, „Виривок з «споминів»”, „Маленька рисочка”. Твори цієї жанрової форми не мають ліричних відступів, це сухе викладення подій, без пейзажних та портретних описів. В. Винниченко відмовляється від тропів, образності, фрази стають короткими, уривчастими; так пишеться репортаж з місця подій. Ці ознаки обумовлюються функцією цього жанрового різновиду – максимально точно і правдиво відтворити реальні події минулого.

Повісті відрізняються від оповідання значно більшим обсягом, більшою кількістю персонажів, складнішою композиційною побудовою, часопростір значно розлогіший, не такий концентрований, часто саме часопростір дозволяє кваліфікувати твір як повість. Необхідно наголосити на генетичній неоднорідності повістей В. Винниченка. „Голота” має генетичні зв'язки з соціально-побутовим оповіданням. Зовсім інакше організовані у часопросторовому відношенні повісті „Краса і сила”, „Олаф Стефензон” та „Історія Якимового будинку”, що тяжіють до новел. Вони чіткіше композиційно структуровані, мають зав’язку, більш напружений розвиток дії, яскраво визначену кульмінацію, закінчений фінал, обов’язковий епілог, який відтворює долю героїв і їх стосунки через певний проміжок часу. Ці повісті мають складну часопросторову організацію, дія не просто відбувається у різних місцях, топосах і в різний час; письменник вводить паралельний, надреальний часопростір, який існує іманентно і позачасово та виконує функцію акомпанементу, супроводжуючого основну сюжетну тему.

Новели В. Винниченка не однорідні, вони дещо відрізняються за композиційною побудовою. Твори „Заручини”, „Баришенька”, „Честь”, „Раб краси” можна визначити як проміжні між оповіданням і новелою. З оповіданням їх споріднює специфічний зачин, який одразу, без передісторії, вводить в дію. Дія у всіх цих творах розвивається динамічно, діалоги і полілоги переважають над описами. Хронотоп єдиний, безперервний, це часопростір подій, які розгортаються. Епілогу твори не мають, замість нього часто виступають дуже стислі (одне-два речення) психологізовані пейзажні описи. Складну композицію та часопросторові зрушення спостерігаємо у еліпсних (біцентричних) новелах „Рабині справжнього” і „Тайна”, які мають філософську проблематику. Твір „Рабині справжнього” композиційно близький до новели, він має рамкову конструкцію (філософська бесіда). Еліпсна новела „Тайна” тяжіє до повісті, вона є контамінацією цих двох жанрів. Ознаками новели у творі є фабульність, неочікуваний фінал. Ознаками повісті можна вважати великий обсяг, наявність відступів (роздуми, міркування, спогади), паралельних історій (епізод з дівчинкою, яка загубилася), що ускладнюють сюжет.

Психологічні студії є творами, позначеними психологізмом або  інтелектуалізмом, завданням яких є осмислення сенсу буття, вони відрізняються уповільненням часу, звуженням простору навколо сюжетної подієвості. Таке уповільнення часу і звуження простору спостерігаємо у творі „Промінь сонця”, де епізод убивства в’язня перетворюється на монументальну, космічного масштабу картину. Час і простір максимально ущільнюються, надаючи події масштабності. Виникає своєрідний ефект наближення камери, широко вживаний сучасним кінематографом. Схожими за будовою та часопросторовою організацією є психологічні студії „Купля” і „Чудний епізод”. У „Куплі” присутні два часопростори: міфічно-психологічний (простір рефлексії героя, у якому, як у міфі, явища, ідеї персоніфікуються – страхи і сумніви героя набувають вигляду „старих, з волохатими лапами драконів”) та сюжетно-подієвий. У „Чудному епізоді” існують психологічний та сюжетно-подієвий часопростори. У композиційному плані твори поєднує наявність кільцевого обрамлення.

У підрозділі розглянуто шляхи надання твору відповідної стильової тональності. В. Винниченко досконало володів майстерністю творення стильової атмосфери, використовуючи для цього різні прийоми, зокрема,  повтор певної деталі, стрижневого образу. Особливо насиченою, щільною є стильова атмосфера у новелах В. Винниченка. Це пов’язане з жанровою своєрідністю новели, твору, який має максимально прикувати увагу, вплинути на читача, повністю занурити його у вир подій і переживань. Письменник часто вдається до чергування у межах одного твору стилів, притаманних різним художнім напрямам. У соціально-психологічній новелі „Честь” письменник створює жахливу атмосферу божевільного будинку, свідомо згущуючи фарби, насичуючи твір страхітливими образами. У творі присутні дві стильові тональності: атмосфера нормальних людей, відтворена у реалістичній стильовій манері, і домінуюча атмосфера божевілля, що має ознаки романтичного письма.

До шляхів творення стильової атмосфери належить і такий розповсюджений у творах малої прози В. Винниченка прийом, як повтор стрижневого образу. У замальовці „Темна сила” митець, вводячи символічний образ тиші, ускладнює твір другим планом, модифікує жанр ескізу, перетворює реалістичну замальовку з натури на імпресіоністичний твір. Використання В. Винниченком не властивих замальовці художніх прийомів є ознакою неореалізму. Образ тиші наданий у динаміці, вона постійно змінюється, від спокійної до загрозливої, відбиваючи трансформації у стосунках між людьми. Стрижневий образ визначає домінанту способу сприйняття твору (аудіальний) через рецепцію арештантів, для яких життя існує переважно в звуках, що характерно для людей, зорові можливості яких обмежені.

В. Винниченко майстерно володіє прийомами створення ефекту комічного, тонка іронія притаманна багатьом його творам. Стильова атмосфера в сатирично-гумористичних оповіданнях має певну специфіку, використовуються такі прийоми, як, наприклад, вживання красномовних антропонімів та топонімів, поєднання в одному текстовому фрагменті різних стилів та контекстуально несумісних мовних одиниць.

У третьому розділі „Своєрідність відтворення дійсності  у малій прозі В. Винниченка” проаналізовано поетикальні та мовно-стильові особливості новелістики В. Винниченка.

У підрозділі 3.1. „Поетикальні особливості малої прози: специфіка портрету, зображення інтер’єру та пейзажу” досліджено поетикальну своєрідність таких складових художніх творів, як портрет, пейзаж, опис побуту, та виявлено риси неореалізму в оповіданнях. Портретні модифікації детерміновані ідейно-творчим задумом письменника, його стилем, естетичною та суспільною позицією. Портрети героїв демонструють поєднання різних принципів зображення; іноді В. Винниченко використовує незвичайні яскраві паралельні образи, епатуючо виразні, наближаючись до гротеску, карикатурного зображення. Використання реалістичних і модерністських технік портретування, уміле їх варіювання з метою досягнення максимальної виразності, зменшення обсягу портретних характеристик, лаконічність з одночасним збільшенням психологізму є ознаками неореалізму.

Не менш насиченими у мовно-стильовому відношенні, ніж портретні характеристики, є побутові замальовки. Спираючись на художні надбання класичного реалізму, митець наповнює їх новим змістом, новими функціональними якостями. Функцією описань побуту є, головним чином, створення певної атмосфери, характеристика умов життя героїв, яке не можна назвати життям, лише існуванням. Тільки іноді, в рідкісні хвилини, перед пригніченими людьми відкривається інший, кращий світ, зникають негаразди, необлаштованість, бруд – це відбувається тоді, коли вони співають або слухають музику. Ідентифікуємо цю особливість творів В. Винниченко як ознаку символізму, який визнавав музику головним видом мистецтва, здатним найповніше виразити душу людини. Пейзажні замальовки передають гармонію і велич природи. Людські страждання на її тлі виглядають ще більш трагічними. Своєрідною рисою є паралелізм зображення природи і людей, що використовується у різних функціях. Досить часто В. Винниченко має на меті підкреслити контраст спокійної, мудрої, людяної природи і метушливого, заклопотаного, нікчемного життя людей, але здебільшого настрої і переживання людей передаються схожими процесами у природі.

У підрозділі 3.2. „Мовно-стильові засоби підвищення точності та експресивності відтворення дійсності” проаналізовано  стильові особливості малої прози В. Винниченка. Мовно-стильові засоби відіграють важливу роль, саме за допомогою мовних засобів письменник досягає максимальної експресивності, психологізму, точності відтворення дійсності. Мові творів письменника властиві лаконізм, стислість, скупість, динамічність. Досконале володіння словом, художня майстерність, відчуття стилю створюють неповторність, оригінальність, життєвість оповідань. В. Винниченко приділяв велику увагу правдивості відтворення дійсності, художній достовірності. Це стосується, зокрема, мовної характеристики персонажів. Письменник був дуже уважний до життєвої правди, що виражалось, зокрема, в прискіпливому ставленні до мови персонажів. Він наполягав на тому, що мова героя має повністю відповідати його соціальному становищу, темпераменту, характеру, душевному стану. Неореалізм прагнув поєднання натуралістичного відтворення дійсності, зокрема, мовної ситуації, з глибоким психологізмом, цьому напряму притаманна тенденція не описувати, не пояснювати, а показувати наочно, документально, підштовхуючи реципієнта до подальшого самостійного осмислення тексту.

Мова героїв оповідань В. Винниченка завжди виразно індивідуалізована, вражає точністю відтворення своєрідності образу. Для досягнення цього письменник використовує широку палітру різних лексичних полів. Вживання діалектизмів, русизмів, жаргонізмів, неологізмів, суржика, емоційно забарвленої лексики сприяє повнішому і правдивішому змалюванню епохи, яскравому, образному і точному відображенню життєвих явищ і характерів. Натуралізм на мовно-стильовому рівні творів В. Винниченка виявляється у фонетичному відтворенні мови персонажів. Письменник дотримується навіть правил графіки і транскрипції, намагаючись якомога точніше відтворити мовну атмосферу України тих часів. Іноді герої В. Винниченка переходять з однієї мови на іншу, що допомагає передати їхній психологічний стан, показати справжнє єство.

Настанова на документальність зумовлює характерну мовно-стильову прикмету оповідань В. Винниченка – використання так званого „чужого слова”. У тканину тексту вводиться слово або вираз з контрастною стильовою забарвленістю. Акцентуючи їх чужорідність, письменник використовує лапки. „Чуже слово” викликає ефект неочікуваності, семантичні зрушення, додає експресивності. „Чуже слово” у творах малої прози В. Винниченка здебільшого не є виразом якогось конкретного персонажа, воно, як правило, належить не представленій власне у творі, але імпліцитно присутній ворожій державно-канцелярській машині Російської імперії, яка вторгається у життя героїв.

Використання складних епітетів окреслено як індивідуальну особливість стильової манери В. Винниченка. Сміливі експерименти з мовою, утворення нових лексем є характерною ознакою неореалізму, генетично пов’язаного з модернізмом, який приділяв велику увагу формі, вніс суттєві зміни у техніку письма. Письменник згущує семантичну насиченість тексту, стискує мовний ряд, мінімальними мовними засобами досягає максимального ефекту. Завдяки цьому підвищується виразність, а як наслідок – сугестивність твору. Для В. Винниченка є характерним збільшення експресивності саме шляхом економії мовних засобів.

Складні епітети використовуються в основному для передачі емоційного стану персонажів. За їх допомогою відтворюються найтонші нюанси переживань, почуттів, рухів та поштовхів душі. Письменник поєднує слова в єдиний комплекс подібно до того, як художник змішує фарби, прагнучи домогтися необхідного ефекту, максимальної експресивності. В. Винниченко, який володів досконалим мовним чуттям, будував нові слова, повністю дотримуючись канонів українського словотворення. Комбінуючи синоніми чи лексеми одного семантичного поля, він удосконалював мовні засоби, збагачував лексичний склад художньої мови.

У підрозділі 3.3. „Відображення нових тенденцій у монолозі, діалозі, полілозі, трансформація їх функціональної ролі” проаналізовано специфіку цих компонентів у малій прозі В. Винниченка. У переважній більшості творів оповідь ведеться від першої особи, присутній образ персоніфікованого оповідача. Для неореалізму характерна суб’єктивація повіствування, подолання дистанції між суб’єктом та об’єктом зображення, притаманної класичному реалізмові. Уведення образу оповідача дозволяє зробити наочними та зримими найтонші переживання, психічні рухи, нюанси емоцій, тобто максимально психологізує розповідь, більш повно і виразно розкриває та наближує героя до читача. В. Винниченко створює галерею численних образів оповідача, він майстерно змальовує різні соціальні типи, характери, кожен з яких має неповторну індивідуальність.

Саме внутрішнє мовлення, внутрішній монолог дозволяє побачити особистість наратора, його думки, ціннісні орієнтації, бажання, вольові та почуттєві імпульси, специфіку мислення, свідомі та підсвідомі поштовхи. Внутрішнє мовлення сприяє виникненню ефекту миттєвого знайомства з героєм, розуміння його сутності. В. Винниченко приміряє різноманітні маски, намагаючись дослідити і показати психологічне підґрунтя різних типів рольової поведінки.

Майстерність побудови діалогічного мовлення, композиції діалогів свідчать про драматургічний талант В. Винниченка. Діалоги малої прози є предтечею драматургічних творів, які пізніше стануть вершиною української драми початку ХХ століття. Для неореалізму взагалі є характерним збільшення діалогічної частини прозових творів з паралельним зменшенням описової. Це пов’язано з тенденцією переходу від об’єктивізму до суб’єктивізму, з тяжінням до імпресіоністичного письма. Неореалізм намагався дати яскраву, життєву, кінематографічну картину спілкування, уникаючи коментарів, ремарок, авторських пояснень. Тим самим підвищувалася роль співпраці письменника і читача.

Важливим засобом драматизації твору є прихований діалог. Уведення реплік персонажів у авторське мовлення чи у мовлення інших героїв ущільнює оповідь, робить її більш експресивною. Прихований діалог є результатом інтерференції діалогу та монологу, своєрідною синтетичною формою мовлення. Цей прийом драматизує твір, створює напруженість, емоційну наснаженість. Функція прихованого діалогу полягає у виявленні завуальованої авторської оцінки явищ та характерів.

У Винниченкових оповіданнях часто зустрічаємо зіткнення багатьох життєвих позицій, дуалізм трансформується у більш складну структуру. Світ, який відтворює письменник, не чорно-білий, він складається з великої кількості відтінків: кожен голос, точка зору, спосіб світосприйняття має право на існування. Саме тому в оповіданнях письменника таку важливу роль відіграє полілог, багатоголосся, що є переплетінням кількох мовленнєвих партій. Полілог досить часто використовується для змалювання широкого спектру суспільних настроїв, коливань громадської думки стосовно актуальних проблем сучасної письменнику доби, яка була вирішальною для України. Проблема класової соціальної боротьби розкривається у фіналі оповідання „Салдатики!”, де стикаються різні погляди, кожен з яких репрезентує певну соціальну верству. В оповіданні „Баришенька” полілог яскраво показує зіткнення, з одного боку, забобонів простого народу, його нерозуміння, страх перед новим і, з іншого боку, щирого бажання допомогти, навіть ціною життя. Полілог виявляє різні позиції, широку амплітуду почуттів – від прихованої симпатії до відвертої ненависті.

Загалом мала проза В. Винниченка демонструє потенційні можливості полілогу. Письменник, прагнучи відтворити об’єктивну картину складної і неоднорідної сучасності, зобразити плюралізм думок і поглядів, суспільних настроїв, притаманних цій карколомній епосі, використовував багатоголосся як форму, здатну найточніше передати множинність підходів до явищ, варіантів інтерпретації подій, ставлення до них. Полілог дозволяє драматизувати оповідь, роблячи її більш динамічною і багаторівневою, задіяти у повній мірі підтекст, збільшити експресію розповіді. В. Винниченко, як досвідчений диригент, організовує різні голоси героїв, кожен з яких намагається внести свою позицію, свою біль і радість, у великий хор, де окремі партії, можливо, й дисгармонійні, зливаються у єдину гармонію життя.

У Висновках узагальнюються  результати дослідження обраної проблеми.

Констатуємо, що у малій прозі В. Винниченка спостерігається органічне поєднання різноманітних художніх методів, вільне використання елементів різних естетичних систем і досягнення за їх допомогою особливої художньої цілісності, що дозволяє говорити про належність малої прози письменника до неореалізму, який є певним синтезом реалізму із натуралізмом, неоромантизмом і течіями модернізму, зокрема, символізмом, імпресіонізмом та експресіонізмом.

Неореалізм увібрав типологічні ознаки різних літературних напрямів і течій. На концептуальному рівні твору в неореалізмі виявляється характерна для символізму ідея двоїстої моделі світу, побутування і буття. На змістовому рівні зберігаються реалізмоцентричні моделі та принципи: зображується сучасне суспільство у соціальному аспекті, правдиво відтворюється дійсність. На формальному рівні спостерігаються жанрово-стильові, поетикальні, мовно-стильові експерименти, характерні для модернізму, зокрема експресіонізму. Модерне мистецтво заперечує будь-які раціональні побудови, стрункість форми, окресленість змісту; утворює нові структури. Експресивний вираз стає стильовою домінантою. Неореалізм – це літературний напрям, який зображує у новаторській мовно-стильовій формі сучасне суспільство (типові характери, соціальні явища та процеси) з точки зору його протиставлення світу ідеального.

У результаті дослідження доведено, що риси неореалізму в малій прозі В. Винниченка виявляються у поетикальній та мовно-стильовій сферах, у системі жанрів. Серед неореалістичних ознак малої прози письменника необхідно виділити основні: трансформація жанрової системи, зображення фрагмента життя пересічної людини замість широкого полотна подій, психологізм, документалізм, динамізм оповіді, хронологічні зсуви, ущільнення образності, лаконізм мовних засобів.

З’ясовано, що неореалістичні тенденції відображаються в образній системі творів малої прози В. Винниченка. Письменник розробляє нову концепцію людини, вільної від усяких зв’язків і тому надзвичайно вразливої. Винниченковий герой позбавлений опори, втратив усі якорі, що тримають людину у житті. Патріархально-родинні стосунки втрачають своє попереднє значення. Звідси лабільність психіки, часом навіть її надламаність, нестійкість, схильність до безупинного самоаналізу, самокопання. Зміни торкаються також жіночих образів. Героїні творів письменника вільні від суспільних умовностей, емансиповані, самостійні у виборі сенсу життя.

 Неореалістичні принципи відобразилися й у специфіці такого важливого елемента організації художнього твору, як заголовок. Назви творів малої прози В. Винниченка є своєрідним індикатором ідейної спрямованості та жанрової специфіки.

Ознакою неореалізму є використання В. Винниченком ритмізованого мовлення в творах малої прози. Виявлено, що ритмізація є типологічною ознакою. Її функцією є відтворення піднесеного ліричного настрою, увиразнення змісту, посилення емоційності оповіді.

У результаті дослідження жанрово-стильової структури малої прози окреслені неореалістичні тенденції творчості В. Винниченка, які виявляються у трансформації жанрової системи. Еволюція жанрових форм у малій прозі письменника відтворює процес становлення жанрової системи художнього напряму. Мала проза В. Винниченка включає такі основні жанри: повість, новела, оповідання, замальовка, психологічна студія, парабола.

Письменник використовує змішані форми – контамінації, тобто твори, що поєднують жанрові ознаки повісті та новели, оповідання та нарису,  замальовки та психологічної студії тощо. Контамінативні жанрові форми, змішання стилів у малій прозі В. Винниченка є скоріше нормою, ніж відхиленням. При такому поєднанні маємо значно ширшу просторову конструкцію, в яку включається пейзаж, портрет, опис-експозиція, груповий портрет персонажів у реаліях їхнього побутування, роздуми-медитації.

Одним з найбільш поширених жанрів малої прози В. Винниченка є новела. Письменник використовує жанр новели з метою дослідити специфіку національної ментальності, моралі та звичаїв українського народу.

Ознаками неореалізму, для якого характерні автобіографічність та прагнення до документалізму, пояснюється поширеність у прозовій спадщині письменника безфабульної прози.

З’ясовано, що характерною рисою малої прози В. Винниченка є поглиблення психологізму, який з допоміжного елемента перетворюється на головну функціональну ознаку твору, що визначає його жанрову специфіку. Жанр психологічної студії, завданням якої є показ конкретної ситуації у ракурсі демонстрації найдрібніших змін у психіці героїв, мотивації їх вчинків, посідає значне місце у малій прозі письменника.

Доведено, що жанрові різновиди малої прози В. Винниченка мають свої типологічні ознаки, вони відрізняються за композиційною специфікою, зокрема, архітектонічними особливостями,  наявністю чи відсутністю позасюжетних елементів, часопросторовими характеристиками, наративною стратегією тощо. Важливою ознакою неореалістичної літератури є створення тональності твору. В. Винниченко виявляє нові підходи до творення певної стильової атмосфери, використовуючи різні прийоми, зокрема,  повтор певної деталі, стрижневого образу, красномовну ономастику, поєднання різних стилів.

Стильові особливості творів малої прози корелюють із жанром. Вирішальними чинниками стильової специфіки вважаємо ступінь об’єктивності чи суб’єктивності оповіді, роль образу автора в структурі даного твору, наративні форми, ставлення автора до відтворюваної дійсності, поетичність і образність мови, її експресивність. Виділені фактори дозволяють більш чітко ідентифікувати жанрову належність твору.

Ознаки неореалізму в оповіданнях письменника виявляються також у поетикальних особливостях портретних, пейзажних та побутових описів. Портрет у творах малої прози послуговує відтворенню динаміки душевного життя героя. Через портрет вирішується складне художнє завдання: відтворення емоційних настроїв. Портретні описи стислі, лаконічні, письменник надає перевагу яскравій деталі, підвищуючи її смислове значення.

Важливе ідейне та композиційне навантаження несуть пейзаж та опис побуту. Виразні картини природи та побутування створюють ефект контрасту: побутові описи відображають картини безрадісного, дисгармонійного, брудного і тяжкого життя, а пейзажні замальовки передають гармонію і велич природи, її вічну і неперевершену красу, світ ідеального, вище буття. Аналіз описів природи у малій прозі В. Винниченка дозволив виділити наступні неореалістичні ознаки: психологізація пейзажу, використання художнього прийому динамічного пейзажу, імпресіоністична ескізність зображення, настроєвість.

Мовно-стильові модифікації у малій прозі В. Винниченка сприяють максимальній експресивності, психологізму, точності відтворення дійсності,  повнішому і правдивішому змалюванню епохи, яскравому і образному  відображенню життєвих явищ і характерів. Прозі письменника притаманний інтерес до соціального життя з його неповторним колоритом, побутом і мовною специфікою. Однією з індивідуальних особливостей  стильової манери малої прози В. Винниченка є використання складних епітетів, функція яких полягає у збільшенні експресивності художнього мовлення, згущенні семантики, концентрації образності, тяжінні до точності, економії мовно-стильових засобів. Художня знахідка письменника, яка дозволяє одним лаконічним мазком передати враження чи настрій, збагатила  український неореалізм.

Дослідження наративних форм малої прози В. Винниченка виявило присутність у більшості творів образу персоніфікованого оповідача, що свідчить про суб'єктивацію повіствування, притаманну неореалізмові. Функціональна роль внутрішнього монологу у творах малої прози В. Винниченка полягає у експресивному зображенні психічних процесів і станів людини. Діалоги, майстерність побудови і композиції яких демонструють драматургічний талант В. Винниченка, додають творам малої прози динамічності, завдяки ним відбувається сконцентрованість дії, згущення психологізму. Прихований діалог є результатом інтерференції діалогу та монологу, своєрідною синтетичною формою мовлення. Цей прийом драматизує твір, створює напруженість, емоційну наснаженість. Функція прихованого діалогу полягає  у виявленні завуальованої авторської оцінки явищ та характерів.

Полілог найточніше передає множинність підходів до явищ, варіантів інтерпретації подій, ставлення до них, дозволяє драматизувати оповідь, роблячи її більш динамічною і багаторівневою, задіяти у повній мірі підтекст, збільшити експресію розповіді. У малій прозі В. Винниченка відбивається загальна тенденція розвитку літератури помежів’я століть: голос автора поступається місцем багатоголоссю, що відображає складні, суперечливі і драматичні пошуки доби.

Вважаємо, що митець вдало поєднує у своїх творах кращі надбання різних літературних напрямів, досягаючи органічності синтезу, створюючи яскравий і неповторний мистецький світ. Проникливе осягання діалектики людської душі, збагачене вишуканістю художньої форми, роблять творчість митця етапним явищем. Випереджальним внеском В. Винниченка у розвиток української літератури є неповторне поєднання українського реалізму і новітніх течій межі століть у новий напрям – неореалізм, який мав велике значення для розвитку національної літератури і увійшов до скарбниці світового мистецтва.