| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, з'ясовано ступінь вивченості проблеми, окреслено мету й завдання роботи та конкретні методи їх утілення. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію.
У першому розділі «Феномен мовної особистості Юрія Клена» акцентовано на мовній особистості як центральному системотвірному чинникові художньої комунікації, бо, за В.Гумбольдтом, мова – організм людського духу і засіб проникнення у його таємниці, «вікно у внутрішній світ людини». Наголошується, що Юрій Клен, німець за походженням, вихований у протестантському оточенні, став українським поетом, перебуваючи в складному психологічно-мовному середовищі, де чергувалися російська, українська та німецька мови.
Дисертант дійшла висновку, що мовна особистість Юрія Клена внесла в художню комунікацію неповторність українського менталітету, вираженого через панівні концепти і ціннісні домінанти; читабельність творів поета визначається національно-культурними рисами української людини. У підрозділі 1.1. «Біографія вченого і письменника в літературній пам'яті його сестри Жозефіни (за матеріалами книги «O.Burghardt. Leben und Werke»)» розглянуто різні версії біографії Юрія Клена, уточнено в них спірні і «темні» місця. У підрозділі 1.2. «Зв'язок «людина – мова» (менталітет, лексикон, асоціативні зв'язки») акцентовано на тому, що мовна особистість сприймає довкілля через призму мовної картини світу, «всмоктаної з молоком матері» і відкоригованої впливами інших культур, від чого залежить «словник» творів, невербальні форми спілкування, комунікативні стратегії тощо. Мова – організм людського духу та засіб проникнення в його таємниці, вікно у внутрішній світ людини.
Дисертант визначає мовну особистість Юрія Клена як національно-специфічний тип комуніканта, обумовленого ментальністю, специфічною картиною світу та системою цінностей; він дотримується визначених когнітивних підходів, комунікативних норм і моделей поведінки, потенційно здатний до художньої трансформації.
У підрозділі 1.3. „Конфлікт ідентичностей“ досліджується феномен творчості Юрія Клена, що полягає у симбіозі трьох оригінальних психологічно-мистецьких чинників. Перший із них слід означити як ескапізм, ізоляціонізм в інонаціональному середовищі, на чому наголошував ще Є.Маланюк, порівнюючи долю Юрія Клена з долею А.фон Шаміссо, Р.М.Рільке, М.Гоголя, Дж. Конрада. Ю.Ковалів локалізував цей типологічний контекст іменами українських митців – волоха П.Могили, росіянки Марко Вовчок, шведа М.Йогансена, американки норвезького походження П.Килини та інших іноетнічних представників, перед якими “відкрилася невичерпна краса нашого слова, його магія, його естетична і філософська глибина”. Освальд Бурґгардт (Юрій Клен) сформувався в німецько-російсько-українському мовно-культурному трикутнику. Його ментальне оточення прагнуло зберегти національну ідентичність, формою якої виступала мова предків. Ще у Київському університеті св. Володимира він відчув свою причетність до української культури. Осмислення історії України на зламі століть, співпраця з М.Зеровим, чи не найяскравішою постаттю в літературному процесі 20-30-х років, сприяли тому, що німець став українським поетом.
Будучи чутливим до провідних мистецьких течій, поет синтезував у своїй творчій практиці традиції “неокласики” та романтично-волюнтаристський пафос “празької школи”, що дало підстави Д.Донцову, Є.Маланюкові, Ю.Шереху, О.Лятуринській, М.Неврлому говорити про приналежність Юрія Клена до “вісниківської” ідеологічної платформи. Звідси – синкретизм ідейно-стильових домінант “неокласики” і “празької школи” у його поезії.
У підрозділі 1.4. «Мовна картина світу: неокласична й символістська стильові домінанти» аналізується ідейно-художня парадигма київської неокласики в творчості Юрія Клена: вона сформувалася в результатів інтеграції української культури у світовий духовний простір і навпаки. Поет, як і інші представники цієї школи, опісля ранніх романтичних пошуків, шукав опертя в класичній традиції (античність, класицизм, неокласика, парнасизм) та її спонтанних вітчизняних рецепціях. «Неокласика» як форма світосприйняття передбачає раціональний, інтелектуальний підхід до акту творення. Тут концепція творчості ґрунтується на поєднанні амбівалентних категорій античної естетики: art (творчість) і techne (ремісництво). До речі, з останньої виводиться поняття словесного «різьбярства» М.Зерова («Ми надто різьбимо сухі слова…»). Кленова парадигма творчості складається з раціонального (майстерність) та ірраціонального (натхнення, краса) первнів: «А ти, поете, всю красу з’єднавши, / різьби карбовані рядки…» («Енгармонійне»). Мистецтво його поезії, як і творчості неокласиків узагалі, виступає еманацією гармонії у недовершеному суспільстві. Гармонія сприймається в її античному вимірі, тобто у неподільності змісту й форми і зосереджується насамперед на композиції. Власне, цим зумовлений підбір виражально-зображальних засобів, послідовність і логічність викладу, формальна завершеність (скажімо, циклу «Серед озер ясних»). Разом з тим «неокласичний» комплекс гармонії експлікований у варіанті калокагатії.
Юрій Клен віддає ціннісну перевагу подіям і явищам, які на часово-генетичному горизонті вельми віддалені від сучасності, не пережиті безпосередньо, а сказати б, ідеальні, збережені в пам¢яті культури. Їх зміст прихований за товщею часу, задокументовано у художніх і наукових текстах, міфах, що прибиваються з давніх-давен (перша редакція вірша «Антоній» (російську, 1922) і диптихом «Антоній і Клеопатра» (1933), або російською редакція вірша «Я шел с мечтой о Беатриче» (1921) і диптих «Беатріче» (1936). Так, образ Сковороди еволюціонує у вічний образ - від Сковороди в однойменному сонеті (1928) до піднесення його усією подальшою творчістю поета на високості психологічного комплексу християнського гуманізму (зокрема, у поемі «Попіл імперій»). Літературний ансамбль «Попелу імперій» також частково перебудовується: книжні сюжети та образи вже не врівноважують систему, а просувають її до символізму. Поема утверджує характерну для нього двоїстість світу: предметне середовище розкриває себе через ідеальну площину, поле чистих родових понять («Бог», «душа», «нація», «народ» тощо). Тому так важко відмежувати неокласику Юрія Клена від його символізму.
У другому розділі «Німецькомовні поетичні твори Юрія Клена: самоцінність власного «я» в інокультурному соціумі» проаналізовано проекції мовної особистості поета на контекст спілкування з читачем і фонові знання про світ, розглянуто концептосферу та символіку його німецькомовних поезій (підрозділ 2.1. «Німецькомовна лірика: «від символіки концептів до семантики слова»). До німецьких поезій, написаних після виїзду 1931р. до Німеччини, належать сонет “Joffroy Rudel” (1936), присвячений ліриці трубадурів, вірші-катрени: „Läuterung“ (1936) – на тему затишшя після снігової бурі; мотивам кохання та емоціям, переживанням, що пов’язані з цим почуттям, приурочено вірші: „Die Liebenden“ (1933), „Trennung“ (1943). В основу вірша „Judith“ (1933) покладено релігійний сюжет. У вірші „Wahnsinn“ (1932) автор поетизує безумство, задовго до того, як його собі вподобає американська феміністка Е.Шовалтер і напише книгу «Жіноча недуга: жінки, божевілля й англійська культура» (1985).
У підрозділі 2.2. „Поема „Жанна д’Арк“ як явище білінгвізму“ дисертант аналізує українську та німецьку версії цього твору. Українська написана у 1936-го, на три роки пізніше від німецької. У назву твору винесено образ Жанни д'Арк (Jeanne d’Arc), простої селянської дівчини, героїні Столітньої війни. У 1429-му очолюваний нею загін визволив від англійських загарбників Орлеан, звідси її друга назва – Орлеанська діва. Згодом вона потрапила у полон до бургунців, союзників англійців, де її звинуватили в чаклунстві й після церковного суду спалили в Руані. Образ героїні є вічним, до нього у своїй літературній творчості зверталися Х.Пізанська, Ф.Війон, М. Лефран, М. д'Овернь, О.де Сен-Желе, Ф.дю Дюк, В.Шекспір, М.Твен, А.Франс, Б.Шоу, Ж.Дельтей, А.Зегерс, Ш.Пегі, Л.Блуа, М.Баррес, Ж.Бернанос, Г.Кайзер, Л.Арагон та ін. У музиці його відтворили Дж.Верді, П.Чайковський, Р.Вагнер, К.Вебер, Ф.Ліст, Е.Шоссон, А.Онеггер та ін. Дисертант вважає, що є всі підстави говорити про інтертекстуальний конспект цього образу, інтертекст Юрія Клена відрізняється від інших тим, що в обох версіях автор синтезує героїчне начало скандинавської балади й особистісної сповіді провансальської пісні. В українському варіанті на передній план висувається релігійність героїні, почуття обов'язку перед нацією, свобода вчинку, жертовність, у німецькому – насилля над особистістю, патріотизм, містицизм і розуміння людського «я» як знаряддя в руках Божої волі, духовний аристократизм людини.
У підрозділі 2.3. «Форми рецепції німецькомовної поезії: впливи, образні аналогії, інтертекстуальність» простежуються впливи на творчість Юрія Клена лірики міннезінґгерів, творів Й.-В.Ґете, Ф.Шіллера, Г.Гайне, Ф.Гельдерліна, Р.М.Рільке та інших.
Впливи поезії міннезінґерів помітні в «Попелі імперій»: як відомо, перший гурток міннезінґерів, «двірський міннезанґ» виник ХІІ ст. при дворі одного з представників поетичної династії Штавгерів (чи Гогенштавфенів) Фрідріха Барбаросси та його сина – Генріха VІ. Відгуки легенди про Барбароссу, армію якого греки підступно замість Палестини завели до Вірменії, де кайзер пішов купатися і втопився, звучать у «Попелі імперій»:
Як у старій легенді Барбаросса,
В підвалі вождь чекатиме роками…
В іншому місці Юрій Клен порівнює свою Імперію з державою Гогенштавфенів:
І вів рижобородий Барбаросса
Тебе в страшну, нечувану пригоду.
Важливою складовою художнього світу Юрія Клена є мотиви й образи германської епіки: «Волсунґа-саґи» (в «Попелі імперій»: «І для Німеччини святої / німецький Зіґфрід чи Сіґурд / стає Іваном Калітою»; і в «Тузі за романтикою»: «де Брунгільди і Сіґурди, що про них співали скальди?»); «Пісні про Нібелунгів» (відомо, що поет переклав уривки з неї і в 20-их роках надрукував у журналі «Життя і революція»); «Курун» чи «Ґудрун» (рядки з «Попелу імперій: «Та, може, скоро зрадить він / і проміняє на Ґудруну, / на смертну жінку із долин / оцю безсмертну й вічно юну?»).
У глибинних покладах творів Юрія Клена відлунюють відповідно переосмисленні мотиви рицарського роману у віршах «Парціфаль» В.фон Ешенбаха (у «Попелі імперій»: «У той от час – чи не вві сні? – / я лицаря в яснім шоломі / узрів на білому коні… / І тут признав я Парсіфаля»).
Окрема проблема – рецепція творчості Ґете Юрієм Кленом. Ґете присвячений вірш «Франкфурт на Майні» (1943), де фігурують імена Ґете і його персонажів: «Синіє небо, наче став. / Ходжу завулками тісними, / що певне юний Ґете ними / колись закоханий блукав…»; «О, певне Фавста там водив / в ці нетрі хитрий Мефістофель…»; «Отут молилась Маргарита / і гірко каялась в гріхах»). Епіграф з Ґете: «Kennst du das Land» взято до вірша «Рахатлукум» у «Дияболічних параболях».
Багато образних аналогій учені знаходять між «Фаустом» Ґете та «Попелом імперій» Юрія Клена. Як і його попередник, український поет використовує технічний засіб провідника. Через жахіття імперій, воєн, голодоморів і концтаборів автора веде «дотепник і жартун» Еней із «Енеїди» Котляревського, а у відьомське коло «Вальпургієвої» ночі його уводить ґетевський Фавст. Впадає в око архітектонічна схожість «Вальпурґієвої ночі» в обох творах, зокрема технічний засіб презентації персонажів (або хору), які зізнаються, хто вони, і відходять. Тут задіяні транзитивні персонажі (Фауст, Мефістофель, відьми, Ліліт, Люцифер, Вельзевул та інші. Персоносфера забезпечує триплощинність Кленової «Вальпурґієвої ночі»: 1. «Найнижчий рівень: сатира на українських громадських діячів та літераторів. 2. Середній рівень: загальнополітична сатира з поетичним забарвленням. 3. Найвищий рівень: релігійно-філософське трактування проблеми боротьби добра і зла». Про пієтет до Ґете свідчить і рецензія «Про новий український переклад «Фауста» (1926).
Цим не вичерпується впливи, образні аналогії, інтертекстуальності в художньому світі Юрія Клена. Можна говорити про літературно-типологічні сходження між поемою «Так мовив Заратустра» Ф.Ніцше і «Попелом імперій»: там і там домінує філософська ідея вічного повторення; «Прощання Гектора» Ф.Шіллера й епізодом про плач Андромахи у «Попелі імперій», «елладними» віршами Ф.Гельдерліна й О.Бурґгарта, статтею «Романтика» Г.Гайне і «Тугою за романтикою» із «Дияболічних парабол». Поезія Юрія Клена дихає інтелектуальним повітрям Р.М.Рільке (у «Лесбії»: «Щасливий я в моїм садку, і скільки / ясних годин зо мною гають там / чіткий Вередія і мудрий Рільке!»): вірш «Сковорода» і його образні аналогії з поеми Р.М.Рільке «Орфей. Еврідіка. Гермес», поема «Мандрівка до сонця» і вірш «В селі стоїть остання хата» із «Часослова», перекладені українською вірші «Ти очі погаси мені», «Ти монастир господніх ран», «Обличчя, схилені в покорі..», «Вігілії», «Останні там хатки і міста грань..», «Масок! Масок! Знести немогота».
У третьому розділі «Переклад як форма міжкультурної художньої комунікації» дисертант презентує Юрія Клена як перекладача поетичних і драматичних творів східної та західноєвропейської літератур, зокрема німецької (С.Ґеорге, Р.М.Рільке, А.Газенклевера, Е.Толлера, Й.Вінклера та ін.). Навіть назви витлумачених творів дають підставу вести мову про філософські, естетичні та художні зацікавлення перекладача. Перекладацький доробок «не лише «защеплює на ґрунті української культури нові творчі методи і стилі, а й формує гуманістичні вартості, виступаючи антитезою девальвації вічних духовних цінностей». Як перекладач, Юрій Клен зумів відтворити найменші нюанси, тропіку, своєрідність тональності і метрів поезії таких майстрів, як Г.Гайне, Ф.Гельдерлін, Р.М.Рільке, С.Ґеорге та ін. Свідчення цього – філігранність перекладів, їхнє інтонаційне багатство, відчуття ритму і характеру римування.
У підрозділі 3.1. «О.Бурґгардт про перекладацьку діяльність» увага акцентується на художньому перекладі. Так, у статті „Новий переклад „Фавста“ мова йде про переклад М.Улезком у 20-их рр. Ґетевого „Фавста“. О.Бурґгардт доволі прискіпливо і скрупульозно сприйняв цю працю. Для дослідника цінність перекладу полягає не в дослівному словниковому копіюванні чужого: перекладач повинен передати ритміку, мелодійність вірша, максимально зберігаючи його зміст. Власне переклад М.Улезка, вважає він, виступає занадто точною копією оригіналу, який ні на „йоту“ не відступає від першотвору. Таке „копіювання“, неадекватне вживання інверсії, анаколуфа, призводить до втрати змісту твору, а подекуди навіть до абсурдних ситуацій.
Не сприймає О.Бурґгардт і перекладного стилю, який надто важкий і заплутаний на відміну від оригіналу. А часте зловживання ускладнених синтаксичних конструкцій, порушення ритмомелодики наштовхують на досить таки невтішні висновки: „...про переклад Улезка мушу сказати, що він надто вульгаризований, Ґетева мова, щоправда, близька до народної в саркастичних Мефістофелевих сентенціях, але звідци ще дуже далеко до тої кострубатості, яка декому може навіяти сумні думки, що українською мовою, справді, можна тільки складати пісні про Грицька та гречаники“.
У підрозділі 3.2. «Посередницька функція перекладу (Р.М.Рільке)» досліджено світоглядно-філософські критерії, специфіку ліричного суб’єкта, композицію та архітектоніки перекладів з Рільке, розглянуто проблему концептуальності першоджерел та адекватності їх відтворення у перекладах Юрія Клена. Дисертант спирається на доробок відомого рількезнавця Д.Наливайка (статті „Поезія Райнера Марії Рільке”, „Українські мотиви в поезії Рільке”, „В пошуках єдності зі світом і людьми”, а також філософську роботу „Істина і таємниця мистецтва”), де автор глибоко проникає не лише в таємниці поезії Р.М.Рільке, а й у його світогляд, архетипну пам’ять, естетичні орієнтири. Спорадично використано ідеї К.Шахової, а також матеріали, вміщені в посібнику „Бібліотека тижневика” – „Орфей XX століття. Райнер Марія Рільке” (2000).
Що ж тягнуло Юрія Клена до Р.М.Рільке? Причина цього, вважає дисертант, – онтологічний характер тематики австрійського митця, її загальнолюдські та загальнокультурні виміри, філософське підґрунтя поезій, їх емоційність, пов’язані з проблемою людської екзистенції.
Вплив німецького романтика на Лесю Українку (підрозділі 3.3. «Автор і перекладач: взаємодія творчих особистостей (Г.Гайне)» Юрій Клен віднаходить у драмах „Кассандра“ та у „Давній казці“, поезіях „На столітній ювілей“, „Тиша морська“, „Як дитиною бувало“, „Мрії“ ..., які здебільшого написані так званою гайнівською строфою (4-х стопним хореєм). Запозичення вбачає він і в „формі сну“, хоча цей прийом ще з часів Київської Русі доволі продуктивно використовувався в нашій літературі. Г.Гайне надає своїм текстам характеру видінь: „Ich hab im Traum geweint“; „Mir träumte wieder der alte Traum“; „Allnächtlich im Traum seh ich dich“; „Der Traumgott brachte mich in ein Riesenschloss“; „Der Traumgott brachte mich in eine Landschaft“.
У Лесі Українки: «Був сон мені колись: богиню ясну / Фантазії вбачали мої очі»; «Сон літньої ночі колись мені снився»; «Мені снились білії лілеї»; «В темну безсонную ніч, / в передсвітню чорну годину, / втомленим очам моїм / вельми дивна поява з’явилась».
Виразна схожість об’єднує, на думку О.Бурґгардта (Юрія Клена), поезії „Льореляй“ Г.Гайне та „Сапфо“ Лесі Українки, де подібною є композиція, розгортання сюжету. Проте найбільший вплив відчутний у змалюванні образів природи, її персоніфікації: в обох поетів природа є не відстороненою, окремою від ліричного суб’єкта, а пройнята співчуттям до нього.
У четвертому розділі дослідження «Літературно-критичний дискурс Юрія Клена» дисертант аналізує такі праці письменника, як „Експресіонізм у Німеччині“, „Про новий український переклад „Фауста“ Ґете“, „Екзотика і утопія в німецькому романі“, „Леся Українка і Гайне“, „Стефан Цвайґ і його поетичні твори“. Окрім цього, в 20-х роках за редакцією О.Бурґгардта та з його вступними статтями вийшли вибрані твори С.Цвайґа та Б.Келлермана.
У Німеччині О.Бурґгардт опублікував кілька праць німецькою мовою, серед них: докторська праця „Головні мотиви у творчості Леоніда Андрєєва“, „Вивчення Шекспіра у слов’ян“, „Спільні мотиви в Л.Андрєєва і Ніцше“, „Чужі поети в українському вбранні“, „Українська поезія на еміграції“.
У підрозділі 4.1. „Головні мотиви у творчості Леоніда Андрєєва“ дисертант з’ясовує, що таке „мотив“ та „лейтмотив“, як їх трактують науковці, аналізує дисертацію О.Бурггардта на здобуття докторського ступеня: „Die Leitmotive bei Leonid Andrejev“ („Головні мотиви у творчості Леоніда Андрєєва“), захищену в 1936-му. На думку вченого, в творах Л. Андрєєва можна говорити про справжні лейтмотиви (головні мотиви), які повторюються знову і знову та опановують всю його творчість. Це ті, що «не випадково виринають, з’являються час від часу, а мотиви, які глибоко укорінились в його світогляді». І далі: „Для поета найлегшим є вживання одного конкретного мотиву, вибір сюжету, що відповідає мотиву“. Напр., головний мотив мовчання заповнює повністю сюжет однойменного оповідання „Мовчання“. Вперте мовчання дівчини, її смерть, мовчання в будинку, зловіща тиша кладовища – це тільки варіації того самого мотиву.
Такий мотив може займати психіку поета, ставати нав’язливим та проявлятися, навіть тоді, коли поет викладає, змальовує інший сюжет. Мотив може бути включений до сюжету як допоміжний мотив. Так, напр., виринає той самий мотив мовчання у веселій студентській драмі „Гаудеамус“, де Стамескін експромтом виступає з похвальною промовою щодо влади мовчання. Мотив може виявлятися і в інший спосіб, коли поет створює відносно нього символи та метафори, легко вписуючи їх у контекст. Так мотив моря та подібний до нього мотив вітрила належать до улюблених мотивів Л.Андрєєва через те, що він – пристрасний яхтсмен. У драматизованій поемі „Океан“ він по-різному варіює морем, але залишає його єдиним мотивом, підсилюючи образами корабля, буря, відпливу, припливу. Більшість мотивів пов’язані між собою і пересікаються з своїми уявними змістами.
У підрозділі 4.2. “Явище німецького експресіонізму в оцінці Юрія Клена“ предметом зацікавлення дисертантки є стаття “Експресіонізм у німецькій літературі“ (1925), яка порушує чимало теоретичних проблем. О.Бурґгардт не зараховує експресіонізм до якогось напрямку, а трактує його як синтетичну, всеоб’єднавчу категорію: „Поки що тільки ясно, що експресіонізм об'єднує тепер багато різних течій, які важко між собою погодити. Ми, мабуть, не помилимося, коли скажемо, що це не є певний літературний або мистецький напрям, не яка-небудь програма, а світовідчування“.
Тезу про експресіонізм як про світовідчування належним чином обґрунтовано, виділено такі його риси, як емоційність, суб’єктивність сприйняття, експресивність: „В експресіонізмі зовнішня подія може спричинитися до творчого процесу, але сама ніколи не може стати темою творчості. Гроза, наприклад, може в поета-експресіоніста утворити певний настрій, що під його впливом виникне поетичний твір; але вона переломиться в душі його так, що стане чимсь иншим, що може не матиме нічого спільного з тою грозою, яку він бачив“.
У підрозділі 4.3. „Жанр портрета (Г.Гессе)“ проаналізовано портрет як жанр літературно-критичного нарису. Матеріалом дослідження виступає есей Юрія Клена про Г.Гессе (1948). Г.Гессе як непересічна особистість і письменник привернув увагу дослідника передусім своєю самобутньою філософською концепцією життя: „треба виправдати світ і прийняти все життя, яким воно є, з його красою і потворністю, радістю і жахом, гріхом і праведністю“.
Композиційно есей побудований так: спочатку в ньому йдеться про найвагоміші для світогляду й творчості Г.Гессе факти з його життя, серед яких подається згадка про повість „Кнульп“. Далі аналізуються дві повісті Г.Гессе – „Нарцис і Гольмунд“ та „Сідґарта: перша – коротко, друга – ґрунтовніше. Юрія Клена найбільш цікавить філософський зміст повістей та життєва мудрість, яку здобував письменник у житті й віддзеркалював в автобіографічних творах. Саме автобіографічністю приваблюють й інші твори, зокрема повість „Петер Каменцінд“, де Г.Гессе простежує не зовнішню, а „внутрішню“ духовну біографію головного героя, „ідейний розвиток котрого автобіографічний і багато в чому повторює шлях самого письменника“.
У Висновках підкреслюється, що українська ментальність письменника є продуктом колективної творчості українського народу і сягає несвідомих глибин народної психіки і ціннісних орієнтацій. Дисертант наголошує, що аналіз німецькомовного простору Юрія Клена підказує: ментально-лінгвальний феномен поета належить до «помежового існування» носія національної культури в умовах полікультурності. Материнські традиції у сім'ї, архетипна пам'ять української культури стали основою становлення “українського поета німецького походження” – звідси вільне мистецьке оперування трьома мовами, прикладом чого є ряд творів, котрі спочатку були написані російською або німецькою мовами, а потім перекладені (або переписані) українською (“Антоній і Клеопатра”, “Трубадур Жофруа Рюдель” спочатку мали російську редакцію, а „Жанна д’Арк“ – німецьку), що зафіксовано в коментарях самого Юрія Клена.
«Поет-„колоніст“, який гостро переживає конфлікт ідентичностей, підтримує з одного боку генетично-культурну традицію предків (не розчиняючись в інокультурному оточенні), а з іншого – прилучається до духовної скарбниці іншого народу. Подана схема відбилася у душевній структурі Юрія Клена, його важкій долі, коливаннях між «російською», «українською» та «німецькою» культурами, ставши своєрідною моделлю його світоспоглядання з домінантою рис української ментальності.
У дисертації з'ясовано конфлікт ідентичностей лінгвокультурної сфери Юрія Клена і домінанту в ньому українського первня, здатність поета найповніше виразити своє «я» українською мовою. На основі архівних матеріалів, відомих і малодоступних джерел системно досліджено німецькомовні поезії Юрія Клена, здійснено їх компаративне зіставлення з однойменними українськими творами (наприклад, поема «Жанна д'Арк»). Уперше глибоко проаналізовано феномен мовної особистості поета, його біографію і життєписи сестри Жозефіни (за матеріалами її книги: Oswald Burghardt. Leben und Werke) та О.Филиповича, прокоментовано зв`язок «людина – мова» (менталітет, лексикон, асоціативні зв`язки) у його творчості, схарактеризовано мовну картину світу, де помітні неокласична і символістська стильові домінанти, досліджено німецькі впливи на його поезію (формальні збіги, еквівалентність і квазіеквівалентність, образні аналогії). Ґрунтовно прокоментовано його перекладацьку діяльність (переклади з Р.М.Рільке, Г.Гайне), розглянуто його літературно-критичні праці, німецькомовну дисертацію «Головні мотиви у творчості Леоніда Андрєєва», статті, присвячені німецькому експресіонізмові, подано розгорнутий аналіз портретів німецьких письменників (Г.Гессе).
|
