Ідейно-естетичні засади літературно-критичної діяльності Андрія Ніковського

Краткое содержание

У „Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, його мету й завдання, окреслено стан вивчення порушуваної проблеми, визначено наукову новизну й практичне значення дисертаційної роботи.

У першому розділі „А. Ніковський у контексті доби: проблема митця й епохи” окреслено основні етапи життя й творчості вченого, кожен із яких характеризувався специфікою ідейно-естетичних пошуків, що були детерміновані як національними настановами та державницькими змаганнями, так і впливом мистецьких моделей традиціоналізму та модернізму в Україні першої третини ХХ століття.

Підрозділ „Особливості становлення творчої діяльності “раннього”              А. Ніковського” присвячений висвітленню наукових зацікавлень ученого протягом 1908-1917 років, що виявилися в публіцистиці, мовознавстві  та літературознавстві. Досліджується обумовленість творчих пошуків А.Ніковського  його активною громадською позицією, основою якої виступала українська національна ідея. Встановлено, що завдання   збереження національної ідентичності в Україні спонукало його - початкуючого журналіста та вченого - досліджувати історію й стан окремих етнічних поселень, різнорівневі лексичні пласти української мови, літературні твори минулих часів та сучасні йому художні тексти. Проакцентовано, що саме україноцентричні інтереси визначали характер публіцистичних виступів А.Ніковського у газеті „Рада”, часописах „Основа”, „Літературно-науковий вісник”, „Світло”, „Україна”, „Українська справа”, “Украинская жизнь” „Степ”, „Кооперативна зоря” та „Громада”.

Виявляючи ідейно-естетичні засади А. Ніковського в працях першого періоду творчості, з’ясовано їх основну традиціоналістську   спрямованість  з окремими виявами новітньої естетики. Означені підходи найвиразніше виявилися в численних літературних  оглядах А. Ніковського  художніх текстів „старої”  (О. Левицький, Д. Маркович, В. Леонтович) та „нової” (Леся Українка,                          М. Коцюбинський, В. Винниченко, О. Кобилянська, О.Олесь,    Г. Чупринка,       М. Вороний) мистецьких шкіл.

Постає очевидним, що діяльність А. Ніковського в жанрі літературної критики та літературознавства 1908-1917 років була зумовлена дієвістю  націотворчої ідеї й сприяла осмисленню в її аспекті українського літературного процесу   10-х років ХХ століття та окремих явищ національного письменства минулої доби.

У другому  підрозділі “Національно-визвольні змагання у творчій долі          А. Ніковського” досліджено громадсько-політичну та наукову діяльність вченого 1917-1919 років, ідеологічним осердям якої виступали ідеї державності, культурної ідентичності та мовного суверенітету України.

Реконструкція основних подій  політичного життя А.Ніковського цього періоду та  стислий аналіз його публікацій у редагованому ним часописі  уряду Української Народної Республіки „Нова рада”, журналах „Книгар”, „Кооперативна зоря”, „Громада”, де порушувався широкий спектр проблем національного відродження (від питань мовно-літературного характеру до проблем культурної розбудови та державотворення), дає підстави твердити про його потужний     творчий  потенціал громадського діяча періоду 1917-1919 років.
         Особливу увагу в підрозділі приділено аналізові збірки фейлетонів                    А. Ніковського „Буржуазна рада”, що постає  не тільки влучним документом часу, але й засвідчує погляди вченого на перспективу європоцентричного розвитку української культури. Серед інших розвідок А.Ніковського особливо виокремлюється знакова    книга есеїв „Vita nova”, яка стала  своєрідним “вибухом” у тогочасному українському літературному просторі та  останньою працею  в доеміграційний  період його діяльності.

У третьому  підрозділі „Соціальна маргіналізація як факт біографії           А. Ніковського” висвітлено останній період життя й творчості вченого, початок якому поклало його повернення в Україну 1924 року.

У підрозділі систематизовано розрізнену інформацію про працю                   А. Ніковського в мовознавчій та літературознавчій комісіях ВУАН, участь у підготовці видань класиків української літератури (І. Нечуя-Левицького,              Г. Квітки-Основ`яненка, О. Левицького, Лесі Українки, Т. Бордуляка), відгуки про твори старших (О. Кобилянська, В. Винниченко) та молодших                       (В. Підмогильний, Ю. Яновський) сучасників, роботу над перекладами й інтерпретацією текстів майстрів світового письменства (Джека Лондона, М.Гоголя, Анатоля Франса, П.Меріме, В.Шекспіра). Підпорядковані потребі розбудови української культури, ці напрацювання  являють певну ідейно-естетичну цілість, що істотно збагачує й конкретизує літературний процес 20-х років ХХ століття.

 У дисертації розкрито обставини творчої діяльності А. Ніковського в контексті так званої українізації, а також детермінованість його  соціальної маргіналізації– людини й ученого, що призвела до арешту А. Ніковського в справі СВУ, заслання на Соловки та  передсмертних поневірянь у блокадному Ленінграді. Це дає нам підставу екстраполювати трагедію його особистої й творчої долі на  глобальну катастрофу української культури 30-х років ХХ століття.

Основним положенням другого розділу дисертації „Літературознавчі праці  А. Ніковського 1909-1917 років: між соціологізмом та естетизмом”  постає твердження про те, що історико-літературна практика вченого першого періоду  творчої діяльності перебувала в межах культурно-історичної школи, що обумовило його підходи до аналізу художніх текстів української класики. Разом з тим твори новітнього спрямування  стимулювали  вченого до сприйняття їх  як  певного “естетичного факту”(Б.Кроче).

У першому підрозділі „Національне письменство першої половини ХІХ століття в інтерпретації  А. Ніковського” розглядається комплекс ідей, якими керувався вчений, аналізуючи художні  твори означеної доби.       

У дисертації доведено, що протягом першого періоду наукової діяльності А.Ніковський, як і С.Єфремов, сповідував теорію так званої триєдності ідейних критеріїв оцінки художніх творів, розглядаючи їх  з точки зору особистої й національної свободи та використання народної мови. Спираючись на спостереження  над творчістю  І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського,            Г. Квітки-Основ`яненка, Марка Вовчка й Т. Шевченка у розвідці “Українська література і кріпацтво”, вчений    виокремив  наскрізну антикріпацьку спрямованість їхніх текстів, яка стала для нього аргументом на доказ ідейної цілісності українського літературного процесу. Саме тому з природи демократичне українське письменство  дослідник  інтерпретував як окремий етап національного відродження, особливо акцентуючи на виховній та соціомодифікуючій функціях літератури. При цьому, тлумачачи історію літератури як історію ідей, А.Ніковський  схильний був ставити в залежність від рівня її розвитку культурний та суспільний поступ, а  демократизмом та народною мовою  маркувати визвольну місію національного письменства.

Ці ж ідеї набули розвитку і в передмові та примітках А.Ніковського до книги   М. Драгоманова „Шевченко, українофіли й соціалізм”,  де вчений, опонуючи М.Драгоманову, доводить визначний вплив   на українську культуру самої постаті й  творчого спадку Т.Шевченка. Подальше дослідження підходів                           М. Драгоманова й А. Ніковського до творчості Т. Шевченка, як і її критичні інтерпретації та концептуальні засади, виявило, що обидва вчені ґрунтували власні рації на соціологічному аналізі. Однак, на відміну від  М. Драгоманова,     А. Ніковський, всупереч заявленому принципу утилітарності, здебільшого спирався на філологічні критерії оцінки художніх творів Т.Шевченка, зміщені, щоправда, в площину психології творчості поета, його „закодованості” власним талантом, релігійністю й долею. Різні підходи до аналізу креативної ролі               Т. Шевченка в розвитку національного літературного процесу спричинили неспівмірні оцінки: М. Драгоманов фактом „зашкаленої” об`єктивності здійснював деканонізацію  образу поета, натомість А. Ніковський відновлював його  канон як геніального творця, пророка й апостола нації.

 Сукупність ідейно-естетичних пріоритетів А.Ніковського у підході до національного письменства першої половини ХІХ ст. переконує  у властивому йому конкретно-історичному “баченні” літературного процесу. В свою чергу домінування суспільних рацій та підпорядковування  естетичних критеріїв оцінки ідейним настановам при розгляді художніх текстів  дало підставу не лише визнати їх провідними константами літературознавчого кредо вченого, але й віднести   його ідейно-естетичну позицію  до традиціоналістської.

У другому підрозділі „ Творчість українських письменників кінця ХІХ -початку ХХ ст. в оцінці А.Ніковського” наголошується на змінах пріоритетів дослідника при  інтерпретації ним поетичної драми О. Олеся “По дорозі в казку” та творчого феномену  Лесі Українки з ідейних настанов, які мали місце в його історико-літературних працях цієї доби, в площину естетико-філологічного аналізу.

Проте  не бракує в аналітичних  судженнях А.Ніковського й традиціоналістських підходів до оцінки літературних явищ. Так, інтерпретуючи драму О. Олеся  “По дорозі в казку”, вчений  тлумачить пошук героями твору  дороги до казки  як поступ до вищої мети, яка  має визначати сенс  людського життя. З такого огляду не лише саме поняття поступу як такого, але й  краса його ідеї  тлумачаться ним  як естетично самодостатні, що самі по собі творять текст за законами естетичної досконалості. Символічні ж ознаки твору А.Ніковський  схильний розглядати  як суто зовнішні, декоративні.  Тому він і прочитує  драму О.Олеся не в символістській, а в романтико-реалістичній площині. Однак мотивувати таку інтерпретацію критика суто традиціоналістською аналітичною моделлю було б помилково: адже сам символістський підтекст драми “По дорозі в казку”  був радше алегоричним, аніж символічним.

Натомість новітню модифікацію ідейно-естетичних підходів А.Ніковського спостерігаємо в представленні  ним бінарної опозиційності головних героїв твору. Якщо один із  провідних персонажів драми – ватажок - сприймається ним як образ вищої індивідуальності – поета, провідника й пророка, що була  втіленням,  з традиціоналістської  точки зору, ідеального героя, то образ юрби маркується ним однозначно негативно. Суть розмірковувань А.Ніковського  над проблематикою стосунків ватажка й маси, яка питомо визначала не лише модерністичний,  але й традиціоналістський дискурси, впевнила дисертантку в тяжінні дослідника до прийняття етичних і естетичних імперативів модернізму. Їх конкретним виявом стала деромантизація історичної двоєдності „ватажок-маса”, в якій юрба поставала не лише індиферентним натовпом, але й деструктивною силою деформованого соціуму, а місія „Його”, під яким А. Ніковський розумів керманича й речника народу, зводилася до жертовного служіння ідеалам добра, краси й справедливості.

Таким чином, сам текст  поетичної драми О. Олеся “По дорозі в казку ” спровокував А.Ніковського на зміщення  традиціоналістських ідейно-естетичних поглядів   на користь модерністичних пріоритетів. 

В свою чергу, розмірковуючи над творами Лесі Українки у розвідці  “Екзотичність сюжета і драматизм у творах Лесі Українки”, дослідник інтерпретував їх з позицій внутрішніх закономірностей літературного розвитку.  Так, для розуміння феномену художніх творів поетки А.Ніковський  максимально залучав аргументи з  психології творчості. Глибоке проникнення в психологію творчості Лесі Українки дало можливість А.Ніковському простежити процеси зародження й реалізації творчих задумів поетки, що важливо було дослідникові для обґрунтування мотиваційних принципів аналізу. А.Ніковський пояснював появу екзотичних сюжетних колізій у творах Лесі Українки обставинами особистої долі письменниці, її постійною працею над формуванням свого таланту, слова, стилю,  тяжінням до світу ідей, фантазій та мрій. Особливу увагу приділено розкриттю   А. Ніковським детермінованості нетрадиційних сюжетів творів Лесі Українки,  у якій   простежується причетність вченого до  дискусії    10-х – 20-х років ХХ століття (С.Єфремов, М.Євшан, Г.Хоткевич, Д.Донцов, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, В.Василенко, А.Музичка), що  сутнісно зводилася до необхідності „розгерметизувати” національний культурний простір, вивести українське письменство зі стану самоізоляції. 

В цілому філологічна модель здійсненого А. Ніковським критичного аналізу, дала можливість розкрити  потужну діалектику поетичного думання Лесі Українки, досконале конструювання нею з природи суперечливих та значеннєво полісемантичних ситуацій, колізії яких  витворювали межову текстуальну напругу,  в розкритті яких вчений виявив глибоку фахову проникливість.

На основі  викладених спостережень над розвідкою А.Ніковського “Екзотичність сюжета і драматизм у творах Лесі Українки” дисертанткою зроблено висновок про етапність цієї праці вченого у розбудові лесезнавчого дискурсу, оскільки наступні генерації дослідників (неокласики, вчені з діаспори, сучасні літературознавці) значною мірою опиралися саме на аналітичні судження А.Ніковського.

         У заключній частині розділу підкреслюється, що історико-літературні напрацювання  А.Ніковського 1909-1917 років засвідчують його прихильність до ідеї еволюційного розвитку літературного процесу та належність до культурно-історичної школи. В свою чергу   ідейно-естетичні засади його літературознавчих праць були переважно традиціоналістськими.

         Однак літературно-критична діяльність вченого підпорядковувалася  радше пошукові відповідності  форми аналітичного методу  до своєрідності художнього тексту. Крім того, аналізовані ним художні твори модерністичного спрямування спонукали критика до часткового відходу від ідейно-естетичних приписів  традиціоналізму на користь естетичних цінностей модернізму. Проте і як  літературознавець,  і як літературний критик А.Ніковський  розглядав художній текст як   духовний документ епохи й інтерпретував його в контексті  національної ідеї.

Означені позиції А.Ніковського мають історичне обґрунтування, а їх резонансність поєднується з силовим полем реалізму та модернізму - провідних мистецьких моделей  України початку ХХ століття.

У третьому розділі „Естетичні пріоритети А.Ніковського – критика” розкрито базисні підходи А. Ніковського до аналізу художніх текстів як об’єктів естетичного пізнання, передбачаючи при цьому вияв   національної своєрідності  модерністичних та авангардних явищ у книзі есеїв “Vita nova”, а також еволюцію ідейно-естетичних пошуків дослідника, що наближалися до феноменологічної критики.

У першому    підрозділі “ Феномен збірки П.Тичини”„Сонячні кларнети” у рецепції А. Ніковського” аргументується, чому домінантою аналізу першої книги П.Тичини виступають естетичні критерії. Вони зумовили насамперед розгляд еврістичності та емоційної повноти  світовідчуття поета, панмузичності й симультанності його образів, неординарної ритміки та мовного новаторства збірки. При цьому з’ясовано, що А.Ніковський першим виокремив і проаналізував на рівні філософії й естетики звука подиву гідну мелійність поезії П. Тичини, симбіоз її звукових,  вербальних та ритмічних інтенцій, вітальну й естетичну потужність яких  вчений обумовлював духовним піднесенням України періоду національно-визвольних змагань 1917-1919 років. Питому увагу дослідник зосередив і на виявленні художньо-стильових елементів поетики „Сонячних кларнетів”, засобами якої творилася, скажімо,  неповторна драматургія літургійного дійства („Одчиняйте двері...”), хресної дороги („Скорбна мати”), народного епосу ( „Дума про трьох вітрів”). Саме  з`ясування емоційно - енергетичних детермінант збірки  та художньо-стильових прийомів їх реалізації показало суголосність поетичного вияву молодого генія П. Тичини та його критичної рецепції   А. Ніковським. Ця обставина   сприяла глибокому проникненню дослідника в магію Тичинівського вірша, осягненню вітальної філософії його неординарного ритму й високої естетики почуттів та інтерпретації естетичного феномену  “Сонячних кларнетів” в контексті національної культурної традиції.

Все зазначене вище  дало підставу для твердження про  переважання естетико – філософського й філологічного  алгоритмів у інтерпретаційних підходах А.Ніковського до оцінки  збірки П.Тичини “Cонячні кларнети” в його есеїстичних розмірковуваннях над нею. Ця обставина спонукала нас  солідаризуватися з думкою А. Шамрая про виразні формальні засади  першого есею “Vita nova” та загалом високою оцінкою цієї праці С.Єфремовим, М.Зеровим, П.Филиповичем, О.Дорошкевичем,    Д. Гуменною,  В.Стусом, М.Жулинським,  В.Яременком. 

У другому підрозділі „А. Ніковський про український футуризм як авангардне явище” наголошується на психо-філософських основах сприйняття вченим українського футуризму й передусім творчості М. Семенка.

Екструктивна й деструктивна практика футуристів, що постала як своєрідна реакція відторгнення від естетичних традицій національного письменства, спонукала А.Ніковського пояснювати природу футуризму кризою світової культури і, насамперед, втратою ілюзій пізнати й гармонізувати світ за допомогою розуму. В такому сенсі вчений вважав за необхідне наголосити, а ми – виокремити й проаналізувати специфіку розгляду дослідником футуризму як авангардного явища з йому притаманними гіпертрофованими емоціями, актуалізацією інтуїції як альтернативного способу осягнення дійсності, пристрасною причетністю до зображуваного, прагненням деконструкції та зміщення кутів зору.

Під таким оглядом екстраполяція А. Ніковським загальних закономірностей футуризму на поезію М. Семенка, як і пошук вченим конструктивного зерна між його претензійними деклараціями й художніми здобутками   власне сформували,   на нашу думку, продуктивну аналітичну модель, що зумовила  об`єктивізацію погляду на художню вартість авангардних збірок М. Семенка та дала підставу для констатації естетичної вторинності українського футуризму в його формально-світоглядній парадигмах. Однак це не завадило А. Ніковському поцінувати  новаторський формотворчий пошук М.Семенка, відкритість  до світових культурних набутків та емоційну насиченість його віршів. Воднораз найбільшою вадою збірок циклу “П’єро…” та “Дев’яти поем” дослідник вважав невідповідність  світоглядних настанов та  поетичної мови М.Семенка.

У третьому  підрозділі „Український символізм в оцінці                        А. Ніковського” обґрунтовується  сутність інтерпретаційного методу українського дослідника, вибудуваного на  ідеях Ф.Ніцше про геніальних творців як вищих людей та архетипну бінарність аполлонівського й діонісійського типів митця.

Культурологічні розмірковування А.Ніковського  над природою українського  символізму, зокрема,  збіркою Я. Савченка „Поезії. Книга перша” як  його симптоматичною з`явою в новітньому українському письменстві, забезпечили  розуміння онтології символізму в його українському варіанті. Суть останнього, за А.Ніковським, полягала в тому, що українську літературу і символізм як її новітню  стильову течію початку ХХ століття  назагал визначала  діонісійська  стихія. Саме вона й обумовлювала, на його думку,  стан національного письменства, що радше оплакувало долю України, аніж розбудовувало духовне  буття нації. Тому дослідник вважає конче необхідним змінити психологічну домінанту української літератури з пасивної діонісійської на конструктивну аполлонівську. Аргументацію цієї потреби посилювала й та обставина, що європейська культура, у його сприйнятті, опиралася саме на аполлонівське конструктивне начало. Таким чином, А. Ніковський виступив предтечею неокласиків, а в ширшому сенсі – літературної дискусії 1925-1928 років, що, зокрема, точилася довкола проблеми зміни вектора української  культурної орієнтації, і в якій він також брав опосередковану участь.

         У межах нових культурологічних координат А.Ніковський  вітав естетичні пошуки молодих українських письменників й воднораз застерігав їх від безплідного наслідування та вторинності.

Слід також зазначити, що,  при всіх перевагах  новітньої методології   А.Ніковського, його аналіз творів   Я.Савченка, на жаль, позбавлений  конкретних літературознавчих спостережень і висновкових суджень. Однак, з іншого боку,  сам  жанр есеїстки, елементи якого зустрічатимемо практично в усіх працях критиків 20-х років, був спровокований об’єктами дослідження – модерністськими та авангардними текстами української літератури.

         У четвертому розділі – „Філологічні рації  А. Ніковського – літературознавця, критика та перекладача 20-х років ХХ століття” розкрито інваріантність підходів дослідника до національної класичної літературної спадщини, творів новітньої української літератури та європейського письменства.

У першому підрозділі „А. Ніковський – популяризатор  української літератури” стверджується, що ідейно-естетичні пріоритети інтерпретації вченим  творів національної класики та літератури модернізму, а також  текстів новітнього українського письменства обумовлювалися в цілому  філологічними принципами  його аналізу, який, однак, не був позбавлений підходів, властивих культурно-історичній школі. Разом з тим підкреслюється, що своєрідність аргументації й стилістики літературознавчих та літературно-критичних розвідок А.Ніковського цього періоду диктував сам жанр передмов, що були покликані не лише науково осмислювати окремі явища національного літературного процесу, але й популяризувати їх. 

         Найвиразніше  ці прикмети виявилися у серії супровідних передмов А.Ніковського до  окремих творів представників “старої” школи – “Конотопської відьми” Г. Квітки-Основ`яненка, повістей  І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря” та “Бурлачка”, історичної повісті О.Левицького “Ганна Монтовт” і до вибраних творів Т. Бордуляка. Еволюція  поглядів                        А. Ніковського на здобутки національного письменства, порівняльним еквівалентом яких виступали його статті    раннього періоду (розвідка „Українська література і кріпацтво”, огляди в періодиці), насамперед оприявнилася в трактуванні їх не з функціональних, а суто іманентних позицій. Дослідник зосереджує увагу на  філологічних проблемах – характеристиці загальнолітературної ситуації, еволюції стилів, ґенези текстів, їх жанрової класифікації,  композиційних та мовно-стильових особливостях. Але домінуючим інтересом  його аналізу стають літературні персонажі, в образах яких А.Ніковський  бачить не просто певних етно-соціальних типів, а, кажучи його мовою, „суцільних людей”,   що втілюють вагомі ідеї, які власне й забезпечують мистецьку вартість та тривалість життя літературних текстів.  З такого огляду головним завданням літератури, за А.Ніковським, постає пошук людини, героя часу, який найповніше виражає конкретно-історичні імперативи доби.

З таких же рацій підходить учений і  до розгляду творів письменників “нової” школи – драматичної поеми Лесі Українки “Ізольда Білорука”, повісті О.Кобилянської “Ніоба” та вибраних творів В. Винниченка. Його характерними прикметами виступали посилена увага А.Ніковського до глибини й оригінальності художнього світу митця,  психологічної мотивації тематики літературних творів та новаторських принципів її розробки,  сміливості порушуваних проблем, своєрідності    самої сюжетної організації текстів,  вияву  духовних домінант та мовно-стильових засобів їх вираження. Разом з тим  дослідник відчутно резонує на художню неординарність аналізованих текстів не лише формою викладу наукових статей ( “критичні рефлекси”,  рецензія-диспут, літературний нарис), а й залученням до власної наукової аргументації  поряд із  переважаючими раціональними резонами  емоційно-інтуїтивних суджень.

Вдаючись до системного аналізу й користуючись назагал філологічним інструментарієм в оцінці творів класичної української літератури та  модерністичних текстів,  А.Ніковський розглядає їх з точки зору  органічної єдності естетики форми та ідейного наповнення, хоча й корелює форму як похідну до ідеї.

Натомість при інтерпретації  окремих творів новітньої української літератури – збірки Ю.Яновського “Кров землі” та роману В.Підмогильного “Місто”- А.Ніковський тяжіє до ситуативної критики й зводить їх  аналіз до з`ясування стильової своєрідності текстів  з їй властивою іронічністю та інтелектуальністю оповіді. Разом з тим незмінним залишається інтерес критика до появи в літературі персонажа нового типу, скажімо, представника когорти „романтиків сильних душ” у оповіданнях Ю.Яновського та етично сумнівного героя  і презентованого ним соціуму в романі В.Підмогильного “Місто”. Ідейно-проблематичний та буттєво-філософський вектор розмірковувань над текстами новітнього українського письменства дозволяє А.Ніоковському не лише виокремити кардинальне зміщення соціальних пропорцій в Україні 20-х років   як провідну тему літератури та окреслити  її стильово-урбаністичну фактуру, але й визначити моральну амбівалентність героя нового  часу та прогностично окреслити епічні перспективи національного письменства, які він  волів базувати на засадах естетичної довершеності та ідейної значущості.

         Кажучи загалом, популяризуючи твори української  літератури у передмовах до них та в журнальних рецензіях, А.Ніковський підкреслював еволюційний характер  ідейно-естетичних пошуків національного письменства і разом з тим  із розумінням ставився  до літературного експериментаторства задля вирішення метазавдання –осягнення нової людини й суспільства.

У другому підрозділі „Роль і значення світового письменства у концепції         А. Ніковського ” розглядаються його переклади з М. Гоголя та Джека Лондона, а також  передмови до творів В. Шекспіра, Анатоля Франса, Джека Лондона й  П. Меріме.

У дисертації з’ясовано, що А.Ніковський вважав  перекладацтво універсальним засобом взаємо - й самопізнання, запорукою безпосереднього й плідного діалогу між культурами та легітимною формою протидії масштабній русифікації. Воно, в його розумінні, об`єктивно було покликане сприяти збереженню суверенності та  національної ідентичності  української літератури. При тому як перекладач-практик А.Ніковський поділяв думку О.Потебні про неможливість адекватного перекладу з однієї мови на іншу, однак вважав за краще все ж шукати образні й лексичні відповідники у власній культурі, аніж перекладати дослівно. Ці принципи були ним реалізовані при перекладі збірки оповідань Джека Лондона “Золотий яр” та повісті М.Гоголя “Тарас Бульба”.

На підставі передмов А.Ніковського до окремих текстів зарубіжної літератури (оповідань Джека Лондона й Анатоля Франса, його роману  “Корчма королеви Педок”, повісті П.Меріме “Коломба”, трагедії В.Шекспіра “Гамлет”)  доведено назагал філологічні пріоритети дослідника, що насамперед виявилися в широкому окресленні світового літературного контексту, виокремленні понадчасових ідейних імперативів, уваги до генези,  сюжетно-композиційних особливостей і стилістики художніх текстів, історії їх засвоєння українською культурою, відповідності перекладу оригіналові тощо.

Аналіз перекладацької діяльності А.Ніковського та наукового осмислення ним творів класиків світової літератури дав можливість  концептуалізувати інтерпретацію вченим  необхідності засвоєння набутків чужомовних літератур, зумовлену, насамперед, потребою входження української літератури в європейський культурний простір, що передбачав розширення культурних овидів та підвищення художнього рівня національного письменства. Кажучи загалом, А.Ніковський цілковито солідаризувався з європоцентричною настановою М.Зерова, заявленою ним у “Ad fontes”, а в ширшому сенсі – зі спрямованістю літературної дискусії 1925-1928 років, що зводилася   до необхідності зміни вектора культурної орієнтації.