ХУДОЖНІ ВЕРСІЇ ПРОБЛЕМИ САМОТНОСТІ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ : ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ ВЕРСИИ ПРОБЛЕМЫ ОДИНОЧЕСТВА В СОВРЕМЕННОЙ ЖЕНСКОЙ ПРОЗЕ

Краткое содержание

У вступі йдеться про феномен самотності як екзистенційну, психологічну, культурологічну та літературну проблематику. На основі загального аналізу окреслюється предмет, об’єкт та матеріал літературознавчого дослідження, обґрунтовується його актуальність і наукова новизна, доцільність вибору методів, теоретичне та практичне значення роботи.

            У розділі 1 — “Символістська концептуалізація самотності у прозі Галини Пагутяк” увага зосереджується на характерному для письменниці філософсько-медитативному вираженні самотності, феномен якої набуває ознаки екзистенційно-пізнавальної. Авторська психологія творчості проявляється різного роду містифікаціями, мовою натяків, що дає нам змогу говорити про інтуїтивний психологічний тип. Проблема самотності вирішується у кількох провідних для письменниці філософсько-медитативних площинах художнього тексту, а саме:

—                на рівні химерної комунікації фіктивного оповідача та фіктивного слухача;

—                 у площині містифікованого діалогізму як принципу організації художнього простору;

—                 на рівні провідних мотивів та архетипних образів, доповнених коментарями на полях тексту як допоміжного рівня символізації;

—                 на рівні мовної універсалізації та пошуків “істинного” (цілісного) слова-символу.

У підрозділі 1.1 “Химерна комунікація та містифікований діалогізм як спосіб організації художнього тексту” аналізується один із способів вираження самотності  в текстах Г.Пагутяк. Вся персоніфікована природа сприймається персонажами як німа співбесідниця, підсилюючи ефект людської самотності. Діалогічною, по суті, є екзистенційна природа кожного персонажа, тобто, опосередковані діалоги вибудовуються на основі споглядальних комунікативів. Спосіб комунікації наратора (фіктивного оповідача) та нарататора (фіктивного слухача) передбачає, що ми беремо участь в індивідуальному таємному досвіді. Так, зображуючи на початку роману „Смітник Господа Нашого” світ чоловічої самотності, письменниця прагне викликати реакцію читача у формі запитань, на які відповіді затягуються. Оповідь  у цьому випадку схожа на діалог посвяченого у таємницю автора та непосвяченого читача. Текстова „запитальність” сприяє нагнітанню різнорідних невмотивованих вчинків символічних персонажів Колоса, Діогена, Перевізника, Шептуна. Кожен з образів ніби синтезує всю химерність зображуваного світу чоловічої самотності.

Виявом руйнівного начала природнього світу виступає цивілізаційність, у той час як позитивна жіноча сутність пов’язується з родовим та творчим началом. По суті,  мова йде про екзистенційну самотність жінки у “цивілізованому” світі. Така ідеологія авторки відповідає позиції символістів, які знецінюють ідеали соціального життя, оскільки марнотні цінності світу для них не мають важливого значення.

Увиразненням концептуалізації самотності є “материнське” світотворення  у художньому просторі тексту. Урізноманітнення художньої картини численними світами, химерними людьми та істотами стає одним із прийомів підсилення концептуальності самотності, адже такі актуалізовані світи існують, не перетинаючись, за своїми власними часовимірами та матеріально-предметними параметрами, що унеможливлює зустріч самітників, збільшує перспективу їх печальних блукань світами.

„Коментарі” на полях закінченого тексту є завершальним акордом у плані герметичності та вибудови комунікаційної концепції самотності. Дешифруючи власні художні коди, Г.Пагутяк, свідомо чи ні, опиняється в сфері дії символів та філософем на означення вічних проблем творчого існування-відокремлення.

Сутність можливого діалогізму в Пагутяк вибудовується між двома суб’єктами: жінкою та Богом. Одвічний діалог людини й Бога реалізовано у “Радісній пустелі” як фактично єдину діалогічну структуру. Утворення такого діалогу з Абсолютом є, по суті,  вербалізацією материнського усамітнення. Спостерігаючи довершеність доньки, мати кожного разу переконується: „Все лише доводить, що Бог існує”. Але це існує трагічний Бог самотнього, заблукалого людства, самотня сутність. Постапокаліптична картина всесвіту, запропонована Пагутяк, вивершується “безмежною самотністю” Бога, яку намагається розділити жінка.

У підрозділі 1.2 “Провідні мотиви та архетипні образи на означення різних форм екзистенційної самотності” йдеться про те, що в концептуалізації самотності у творчості Г.Пагутяк велика роль відведена архетипним образам. Одним із таких образів є Перевізник. Це концептуальний образ у романі „Смітник Господа Нашого”, йому присвячене оповідання „Бесіди з Перевізником”. До Перевізника приходять люди, які страждають від самотності, а він перевозить їх на острів, де немає жодних слідів цивілізації. Функцією Перевізника-Харона стає провідництво до джерела “не-самотності” („Я просто нагадую людям, що цей острів — не що інше, як чисте серце, що, зрозумівши мову барв і звуків, мову лісу, річки, птахів і звірів, вони збагнуть мову власного серця і слухатимуться його”). Архетипним мотивом творчості Пагутяк є образ Ріки. Ріка є всесвіт, що не має ані початку, ані кінця. Жити — значить піддатися рухливій течії води, її вільному плину. Ця родинна жінці сутність живої води постає розрадою для самотньої душі.

Символом загальнолюдської самотності стає Вежа та запущений сад. Постійне розростання семантики Вежі у “Записках Білого Пташка” вмотивоване її пов’язаністю з основним негативним наслідком людської цивілізованості — з відчуженістю. Метафорика Вежі є нагадуванням про Вавілонську вежу. Мотив перетворення саду (Едемського, посадженого Богом) породжує химеру виродженого саду-лісу. Відійшовши від божественного Едему, людство  будує Вежу — символ власного духовного спустошення, марноту марнот. На противагу Вежі з її темною силою у романі „Записки Білого Пташка” виведено Острів, куди прилітає Птах. У структуруванні сутності Острова як своєрідного символу включена самотність божественної пустелі. Якщо Вежа — символ людської пустки, то Острів — богообраної пустелі („Кожен з нас тут самотній /.../. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті, крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима”).

У „Книзі снів і пробуджень” відчутно сковородинівське джерело походження символу саду, про що свідчить діалог письменниці з українським філософом: „Мені шкода Григорія Сковороду, котрий копав собі могилу в чужому саду, дарма, що все життя плекав Божий сад в Україні”. Символіка має класично біблійну семантику: доглядати свій сад означає йти шляхом самопізнання та пізнання світу, зберігати вірність божественному призначенню. Г.Сковорода, розгортаючи символічний універсалізм божественного саду, саду вищих сутностей, духовних істин, залишається у парадигмі антиміської біблійної історії людства. Адже, як відомо, Каїн заснував перше місто, а за біблійною версією перебування праведника є пустеля. Традиційна біблійна семантика саду й пустелі творчо перетлумачується письменницею. Характерною у зв’язку з цим є назва прозового тексту “Радісна пустеля”. Символіка пустелі укладалась в системі релігійного світобачення протягом віків і має усталені ознаки самовизначеного усамітнення з метою переродження духу, доторкання до божественного начала світу, езотеричне сходження. Божественна пустеля — це край сердечної радості (або „веселія сердечного” за Г.Сковородою). Пустеля стає радісною для героїні не лише тому, що вона вистояла перед спокусами диявола. Пустеля ототожнюється з місцем народження слова, простором для творчості. Абсолютна ж самотність має наслідком зникнення відчуття самотності та слова про неї (“Десь на самому дні заховалася моя самотність. Скоро вона щезне зовсім. І тоді зникну я”).

Семантика світового яйця, з якого походить всесвіт, стає провідною в образі рідної землі („Захід сонця в Урожі”). Самотність Урожа як втіленого на землі жіночого раю, як материнського лона чутливості й первісного яйця, постає  оберегом життя жінки, яка у свою чергу — оберіг Урожа. Жінка відчуває істоту Урожа всім тілом і душею,  живиться його містичною силою, його привидами й легендами, почувається радісно-самотньою у просторі Урожа. Світ Урожа поступово нарощує в прозі Г.Пагутяк значення світу материнства та жіночості. Уріж як замкнений простір не приймає нічого й не відпускає нікого, він є місцем архаїчної статики. Особливістю вираження феномена самотності є звернення до символу книги. Книги потлумаючуються у містичному плані, вони пишуться анонімно: їх пише життя. Книги протистоять смітнику. Ця художня антиномія є лейтмотивом Пагутяк. Якщо смітник є породженням бездуховності та вичерпаності людського буття, то книга — символом концентрації людської духовності та безкінечності людського пошуку істини. Книги у романі “Писар Східних Воріт Притулку” потрактовуються як озвучення найсамотнішого із страждань людини.

Провідним мотивом творчості Г.Пагутяк є материнська самотність. У романі „Смітник Господа Нашого” з втратою дитини, яка загубилася у великому світі, мати переживає втрату смислу, що примушує її ступити на шлях перетворення свого життя, шлях шукання, який не обмежується лише пошуком сина. Постійно повторюваний мотив сумніву у самому існуванні дитини свідчить про химерність самого мотиву, про символічну сутність опозиції “Мати — Дитина”. Пошуки матір’ю своєї материнської сутності та переживання самотності у зв’язку з незнайденою дитиною архетипно поглиблюють жіночу екзистенцію, де гостро переживається розірваність двох начал світу — чоловічого й жіночого.

 У прозі Г.Пагутяк увиразнюється яскрава картина саме жіночої письменницької самотності, фемінні ознаки якої проглядають через непорозуміння з коханим чоловіком, що компенсується поглибленням материнської рефлексії, контактом з містичним, творчим, сновидним потойбіччям.

Творчість відсторонює жінку від реального світу, її помешкання стає пусткою для тіла, душа ж оселяється у світі вигаданому, у легіонах вигаданих світів. Пережита сутність мазохістського аскетизму відкидається героїнею, бо у її світі істина належить духовним релігійним сферам, а не тілесній вітальності.

Концепція тілесності у прозі Г.Пагутяк є надто своєрідною, вона прагне  передати втрату тілесності як наслідок самотності. У її текстах забагато істот, що не мають тіла, або мають прозоре тіло тощо. Тілу, охопленому бажаннями, у Пагутяк протиставлене тіло семіургізоване, структуралізоване за принципами архітектоніки сакрального, як і функціоналізоване сакральним. Фактично, вона подає тілесно прозору картину світу. Міфологізуючи текстовий простір, надаючи йому сакрального значення, Пагутяк йде шляхом універсалізації всього, що в тому просторі опиняється, інтуїтивно повертаючись до уявлення про вищий світ. У цьому світі навіть поділ на статі втрачає сенс, тіло стає прозорим у світлі сакральної міфологізації, неістотним як знак письма. Кричуще розпорошення тілесності в прозі Г. Пагутяк становить провідну ознаку її жіночого письма. Пошуки несвідомого у внутрішньому світі відповідають пошукам символістів, оскільки це несвідоме вони шукають “у сферах духовних, містичних, а не біологічних, як це робили психологи” (М.Моклиця).

У підрозділі 1.3 “Пошуки істинної мови —“мови серця”:  мовна універсалізація”  розкривається символістська концепція мови у прозі Г.Пагутяк, яка тісно пов’язана з проблематикою самотності. Художньому світу письменниці близька гайдеггерівська концепція сутності буття як мови та концепція сутності мови як поезії. Штучний світ цивілізації, за логікою художнього мислення Пагутяк, є спустошенням істинного (поетичного) слова. Мови треба позбутися як засобу комунікації, вважає авторка,  і навчитися передавати думки безпосередньо — поетично, цілісно, серцем.

Концепція істинного буття, позбавленого страху самотності, виражена у такому афоризмі Г.Пагутяк:  „У природі немає самотності”. Саме цивілізаційний розгін вбиває в людині спроможність відчути істинну мову — мову серця. Слово “означає надто багато”, отже й „називання” осмислюється письменницею як акт „персоналізації” письма. Існуючий мовний словник перестає задовольняти її бажання сказати про істину, і  вона йде шляхом підсилення химерності. Авторське воскресіння слова шляхом утворення символів — це відродження первісного значення і вияв „самовитості”, і водночас конструювання химерних (потойбічних) сутностей.

Характерною ознакою стилю Пагутяк є тяжіння до афористичності. Для її афоризмів характерні такі ознаки: 1) феноменологічна, біблійна вісь завжди відчутна; 2) орієнтація на позачасові категорії людського буття (дух, душа, смерть, деміург); 3) введення містичного компоненту та пов’язана з цим характерна семантична невичерпність, тяглість семантичного ряду. Цілий ряд афористичних висловів передають настрій химерно пережитої  амбівалентної сутності самотності  (“Коли нас будять, ми спимо. Коли ми будимо, інші сплять. І це називається самотністю”; „Нема нічого гіршого, як увійти в дім, а потім загубити від нього ключі” тощо).

Лейтмотив Вавілонської вежі у цьому контексті означає втрату людської духовної й мовної єдності. Втративши мову символів, зрозумілу для всіх, цивілізоване людство береться до мовного експерименту, намагається створити універсальну мову, мову для всіх і кожного, але така мова неможлива, оскільки мову не можна створити силою волі, вона є наслідком духовного спілкування, якого немає.

Традиційне для символіста протиставлення двох світів поглиблюється біблійною мотивацією та образністю. Афористично відштовхуючись від опозиційного протистояння Бога і диявола ( „Бог творить, сатана перетворює, людина страждає”), Г.Пагутяк створює жіноче тлумачення євангелівської істини Слова. У її прозі використовуються стилізації під старовинне релігійне письмо — молитву, заповіт, сповідь тощо. Її письменницька манера найбільше тяжіє до біблійної універсалізації стилю, провідною ознакою якого слід назвати моделювання притчі на основі універсальних символів.

У „Записках Білого Пташка”, а також в інших творах, письменниця наближається до такої  форми художнього кодування самотності, яка заснована на медитативно-езотеричній символіці, фемінне начало в інтерпретації такого типу взагалі пригасає. Таке письмо не можна назвати ані жіночим, ані чоловічим, оскільки набираючи ознак символістської образності, універсалізується подібно до біблійних текстів. Недаремно Птах-деміург у романі “Записки Білого Пташка” не визначений за статевою ознакою (“Не знаю, чи жінка я, чи чоловік”).

У розділі 2 “Експресіоністське вираження самотності у прозі Оксани Забужко” міститься аналіз прози О.Забужко як виразно протилежної до асоціальної химерно-символістської прози Г.Пагутяк - і за своєю художністю, і за світоглядними орієнтирами. Перш за все у центрі уваги жіноча особистість, яка не може відвернутись від значущого для неї реального світу і зануритися у химерну ірреальність. Основний творчий принцип експресіоніста послідовно втілюється у прозі О.Забужко, а саме безпосередньо передавати те, що спонукає до творчості. “Нервова” емоційність цього письма характерно поєднує низьке з високим, вульгарність з духовним пафосом. Експресія є наслідком могутньої вітальної сили та енергії відокремленої творчої жіночої особистості,  що постає полемічним викликом до українського колоніального світу. Проблематика жіночої самотності яскраво постала у цій творчості через вираження невдоволеної жіночої сексуальності, що знищує чоловіка-об’єкта, умогутнюючи жіноче “я”.

У підрозділі 2.1 “Мотиви тілесності та сексуальності” розкриваються мотиви жіночої тілесно-духовної самотності, художньо відтворених О.Забужко на засадах сексуальності. Для перехідної епохи  характерна життєва й ідеологічна переоцінка сексуального, літературним документом її можна назвати роман Забужко  “Польові дослідження з українського сексу”. Революційна жіноча емансипованість подібна у Забужко до стихії бунту, руйнівного за своєю природою, глобального - за обсягом метаморфоз. Вона  насамперед пов’язана з сексуальною розкутістю, яку супроводить розкутість соціальної поведінки та  мовної деклараційної позиції.

У романі “Польові дослідження…” чоловічо-жіночий світ глибоко травмований "фобіями тоталітарного й колоніального суспільства: страхом репресій, залежності, нереалізованого обдарування” (А.Бондаренко). Тому сутність українського відродження письменниця пов’язує з відродженням сексуальності. Бажаюче Тіло як постколоніальне й фригідне як колоніальне мають свою атрибутику, незмішувану в тексті.

      На відміну від Г.Пагутяк, де тілесність постійно втрачається, становить світ низький і неістинний, О.Забужко ціннісно наділяє первісну стихійну енергію потягів. Її внутрішнім світом володіє сильна емоція, зумовлена зовнішнім подразником - чоловіком.  Бажання утримується у покорі вольовим зусиллям, а саме внутрішнє життя героїні неймовірно напружене, смертельно небезпечне. Самотність витлумачувана як, власне, самотність спраглого жіночого тіла.

            О.Забужко властивий не менш, ніж Г.Пагутяк, мотив цивілізаційної самотності, однак він кодується в інших символах, вимірюється в сексуальних, часто сексопатологічних параметрах. Мотив  цивілізаційної самотності реалізований як лейтмотив у повісті “Я, Мілена”. Сексуальна історія Мілени поступово перетворюється на історію втрати себе. Техногенна цивілізація, сповнена всіляких “благ”, поглинає людське природнє життя.

Кожна з представлених О.Забужко жіночих історій є, власне, емоційною історією тілесності. У сексуальну історію, що постає для розробки загальної форми життя,  за висловом Мерло-Понті, “можуть проникнути всі психологічні мотиви”. Емоційно пережита сексуальність надає оповіді особливої життєдайної сили, створює ефект напруженого руху, є пошуком світу великих емоцій, де жіноча душа може нарешті збагнути не лише коловороти свого соціального стану, а й себе саму. Реабілітована тілесність в українській літературі підноситься Забужко на філософсько-екзистенційний рівень.

Підрозділ 2.2 “Демонічні мотиви та самотність гріховна” передбачає аналіз демонічних мотивів та мотиву гріховної самотності у прозі О.Забужко. Для прози Забужко характерно те, що вона не намагається побудувати діалог з Богом (що властиве Г.Пагутяк), її діалоги вибудовуються у площині цілком земних істот, це, у першу чергу, „леді та джентльмени”, „пані та панове”, інколи адресат зводиться лише до леді, а то й зовсім до конкретної леді (“Польові дослідження …”). Тут жіноча емоція, вихлюпнувшись потужними поривами, занадто земна. Тому скоріше ведеться діалог з дияволом, ніж з Богом. Демонізм – яскрава риса експресіоністського письма О. Забужко.

            Образ чоловіка-диявола, що спокушає, але не здатний до любові, пронизує „Польові дослідження...”. Демонічне середовище не має ознак жахаючого містицизму, оскільки часто ідентифікується у відповідності до соціальної реальності (“...Демонічне збіговисько не несло ніякої  виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби...”). Диявол або „Той, хто хотів бути автором” також має людське обличчя, він позначає кожну творчу особистість, яка воліє творити усупереч Божій картині світу. Неповторність, відокремленість такої волі у світі й робить творчу людину самотньою.

            У „Казці про калинову сопілку” О.Забужко репрезентує сатанинський варіант жіночої самотності як вивершену форму поведінки, що перебуває під владою ірраціональних сил. Жіноча історія починається як самотність дівоча, яку у філософській та психологічній літературі  вважають обов’язковою умовою  розвитку жінки, коли вона у самотньому стані розвиває в своїй уяві ілюзію майбутнього коханого, налаштовується на кохання. Головна героїня Забужко Ганна-панна прагне протистояти обрядово-звичаєвій практиці сільського життя, затягаючи момент дівочої самотності та порушуючи цим усталене розуміння дівочої свободи й шлюбного заповіданого вибору. Паралельно відтворюється картина дівочої самотності її сестри Олени, яка втілює у творі пересічність, передбачуваність та типовість, демонструє силу звичаю, інерційної поведінки, еталону. Про Ганну-панну такого сказати не можна, оскільки та від початку постає як виняткова, наділена даром провидіння. Отже, їхні дівочі самотності не можуть перетинатися, їм наперед накреслено протистояння. Відчуженість Ганни, яку вважають відьмою, дедалі більше загострюється: ритуали народного парування не задовольняють дівчину, бо включають як обов’язковий компонент грубе залицяння парубоцтва, при  якому її дивовижна сила, її винятковість, надприродна кмітливість і чутливість стають  незатребуваними. Конфлікт зі світом Ганни є формою виклику долі:  камерність  дівочої самотності стає абсолютною, ніхто в цілому світі не ладен опанувати таємницею її відокремленого існування. Тому центральною моделлю самотності, відтвореною О.Забужко, можна вважати самотність виняткової жінки, яка підсилюється мотивом відьомства. Провідним атрибутом відьомства стає очікування судженого. Обігрується біблійна семантика „князя тьми”, тобто диявола як жениха для обраної. Навдивовижу послідовно зреалізовується цей демонізм, адже влада статевого потягу – основа для демонізму. Відьомство як відання, знання прихованого боку життя, і відьомство як братання з демонічним світом, врешті, виокремлюють Ганну настільки, що їй немає місця серед людей.

Самотність грішниці становить у творі головний мотив, окремий філософський рівень тексту. Варіацією самотності грішниці у “Казці про калинову сопілку”  стає біблійний мотив самотності Каїна. Ганна створює власний міф про Каїна й Авеля, в якому Божа несправедливість як неприйняття виняткової особистості стала причиною братовбивства. Натомість диявол постає тим, хто цінує “добірні душі”, складає їм “поправну ціну”. У пориві нелюдського тілесного бажання Ганна говорить з князем тьми про своє тіло як про свою самотність, відчуженість щодо світу божого. Вибір демонічного шляху героїнею, куди її штовхає влада тілесності,  характеризує бунтівливий стан її екзистенції. Оскільки Ганна не здатна на зречення власної статі як надзвичайного сексуального бажання, то мотив чернечої самотності як форми спокутування світської гріховності у повісті заявлений, але  нерозвинений.

            У підрозділі 2.3 “Художні особливості  жіночого письма О.Забужко” йдеться про стильові особливості експресіоністського письма О.Забужко як потоку напруженого самоусвідомлення. Цілковите розкріпачення жіночого „я” маємо зреалізованим у „Польових дослідженнях…”, однією з площин  якого стає мовна агресивна стихія. Революційно-гаслові промови письменниці вражають не лише ідеологією змісту, але й розкутою лексикою. Мовні засоби для передачі агресивності свідчать про авторитарну волю жінки-суб’єкта. Навіть позитивно настроєна до роману В.Агеєва визнає, що у “Польових дослідженнях…” часом прикро вражає “надмір агресії й запальності”, який дослідниця означає “ефектом перехопленого подиху”. 

            Агресивність письма Забужко пов’язана з руйнуванням колоніальної моделі світу. Мовна поведінка письменниці поєднує цю агресивність зі  спраглою еротикою. Натуралістичність, вперта відмова від етикету, часом порушення існуючих естетичних норм з допомогою алегорій та гіпербол, що висновують текст максимально емоційно насиченим, характеризує жіноче письмо Забужко. Вербалізація неймовірної жіночої експресії, що межує з психічним зривом, але сповнена жаги життя й світобудування - основа стилю. Тут особливу роль виконують мовно-стилістичні „ускладнення”, як використання російськомовних кальок, українсько-російського суржику, англомовних фраз, фразеологізмів навмисне профанного змісту тощо. Мовна революційність - одне з багатьох викликів, впроваджених у тексті.

            До мовно-стилістичних особливостей прози Забужко належить також вдале оперування монологом, який ще можна охарактеризувати як потік напруженого розгортання емоцій. Використання монологічно-діалогічних структур дало можливість Забужко  на рівні текстології виокремити й загострити концептуальність самотності як наслідку екзистенційної волі до життя.

Стильовою домінантою письма у романі “Польові дослідження…” є іронічно-викривальний монолог героїні, злитої з авторкою. Експресивне переживання індивідуальної відокремленості супроводжується стилізацією народнопісенних мотивів, настроєве звучання пісенних ремінісценцій перепиняють потоки іронічно-сардонічного реготу в романі.  Створюючи поетику самотності як градацію (народне – емоційне – есхатологічне – філософське), О.Забужко намагається ідентифікувати жіночу екзистенцію як „самотність у горі”. Фольклорне начало використовується нею винятково для посилення емоційності.

Максимальною емоційною насиченістю наділена барва та мотив крові у „Казці про калинову сопілку”. Дві традиції потрактування крові стикаються у творі: біблійна, щодо крові Авеля, пролитої Каїном, та фольклорна й демонологічна. Семантика крові у біблійному ракурсі - це кров, що стала символом гріха, кров, яку не можна зітерти, за яку Каїн одержав страшну „печатку”. Ганна також одержує її. Кривавий послід – то „Каїнова печатка” Ганни, знак, якого їй вже ніколи не позбутись, а за ритуально-міфологічним сенсом ця печатка саме й означала виокремлення вбивці та його відторгнення. Отже, маючи такий кривавий знак на собі, вона не може далі жити серед людей, невмотивовано зникає, тобто поринає у світ абсолютної самотності Каїна й неспокутуваності свого гріха. Письменницький стиль О.Забужко  максимально прилаштований для втілення самотності талановитої жінки, що постала викликом християнській картині світу.

Жіноче письмо Забужко – це письмо імпульсивно сповідальне, історія жіночого „я” розгортається як історія ірраціональних потягів. Властиві риси фемінного письма переносять твори Забужко у контекст текстологічних шукань фемінної літератури кінця ХХ століття. На нашу думку, специфічним набутком художньої прози письменниці є спроба відтворити, а чи ліпше сказати, синтезувати, новий стиль оповіді, до якого закликала вдаватися Юлія Крістева, називаючи його „материнською мовою”. Характерною ознакою цієї мови є ритми як параметри жадаючого тіла, що породжують принципову гетерогенність  значення.

Використовуючи традицію жіночої біографії як сповідального жанру, Забужко заставляє героїнь вимовляти себе як типову проблематичність жіночого буття. Формальною ж ознакою жіночого письма у гендерній критиці вважається письмо від першої особи, де жіноча автобіографія на відміну від традиційної автобіографічності є апеляцією не лише до окремого особистого досвіду, але передусім до жіночого досвіду загалом. У формальній структурі тексту О. Забужко замість традиційної наративної послідовності подій реалізується емоційна  послідовність; подієвість великої історії як історії людства подається через жіночу внутрішню афектовану історію. Проблематика самотності постає з допомогою загостреного полемізму, шокуючої та навальної емоційності, екзальтованості та ідеологічного виклику. Оскільки для експресіоністської виражальності характерна особлива надчутливість, зумовлена зокрема гострим конфліктом “природа – суспільство”, то психологія тут балансує над прірвою. Мова йде про силу архаїчних емоцій. На це багатозначно спрямована поетика бажання, мотиви відьмацтва, демонологічні мотиви, різноманітні мовні засоби експресії.

            У розділі 3 “Реалістичне зображення самотності у прозі Софії Майданської” проводиться аналіз художнього письма Майданської, зокрема таких його провідних ознак, як пізнавально-аналітичний та критичний пафос, ремінісцентні мотиви,  типізація героїв як ідеалізація, що дає право говорити про це письмо як “ідеалізуючий реалізм”, ускладнений філософським інтелектуалізмом, численними культурологічними кодами, інтертекстуальними діалогами тощо. Виразне ідеологічне звучання цієї прози передбачає аналіз ідей та жіночої ідеалізуючої типізації. Мотиви самотності в прозі Майданської становлять проблематичну домінанту, лейтмотивом постає “самотність зовнішня”, що психологічно відокремлює суб’єкта від інших суб’єктів в умовах об’єктивної катастрофи. Тобто така форма самотності полягає у тому, що її причини виявляються зовнішніми (соціальними чи національними) по відношенню до екзистенційної  внутрішньої ситуації людини.

Підрозділ 3.1 “Зовнішня самотність” як результат соціальної катастрофи у бутті героїв” містить аналіз мотивації тілесної самотності особистості в системі колективної соціалістичної тілесності та самотності ідеалізованої жінки як і любові загалом в романі „Землетрус” С.Майданської. Художньо аналізується людське існування у вульгарному соціумі,  що продукує колективну тілесність як наслідок ідеологічної надмірності, вчиненої тоталітаризмом. Натуралістичний потік „колективної тілесності” представляє персональна характеристика типових “народних” персонажів:  існування соціологізованої людини  позбавлене еротичної індивідуальної природи. Деформованій колективній тілесності С.Майданська протиставляє індивідуальну історію кохання й індивідуалізоване у відчуттях та символічних вираженнях тіло, що піднесене на рівень боготворчої сили, де воно здобуває оновлену сутність, стає високою поезією людського життя. Все це перетворює жіночу свідомість: у ній народжується прадавня материнська сила.

 Архетип Великої Матері з її піднесено-віталістичним світосприйняттям протиставлений колективній тілесності, в якій губиться божественна жіночість. Відлуння архетипу Великої Матері породжує ідеалізацію головної героїні роману  “Землетрус” - Анни, яку супроводжує ідеалізація образу Даніеля. Концептуально Даніель у романі є втіленням чоловічого ідеалу жінки. Він є виокремленим із тоталітарної культури й цивілізації, подібним до первісного деміурга, творцем Предвічної Жінки. Функція Даніеля у тексті є креативною, він становить ту частину маскулінуму, що тяжіє до творчого народження світу.

Кохання жінки з одруженим чоловіком загострює відчуття провини у ситуації соціальної-природньої катастрофи, перед якою опиняється Україна - батьківщина Анни, тобто ситуації чорнобильської аварії та ситуації землетрусу, перед випробуванням якої постає батькіщина коханого Анни Даніеля, тобто Вірменія.  Визнання гріха, його спокутування робить Анну меланхолійною та аскетичною. Частота біблійних ремінісценцій зростає у творі по мірі  усвідомлення  героїнею свого гріха. Пообіцявши Богові жертву - зречення кохання, Анна дотримує слова.

Аскетична самотність як проблематичне поле роману піддається поетизації.  Анна уподібнюється до Арарату, що „святу свою самотність віддає малому народові, хоч і не знає, що очі того народу, як прочани, день і ніч тягнуться до його вершини… Хіба в кожному з нас не бринить мрія про таку самотність?” - це питання  не  лише романтична мрія, а бажана реальність Анни, наснажена її мазохістською психологією. Ідеалізація Анни  відчутна у порівнянні її образу до святої Анни, доньки Ярослава, до Оранти тощо.  Ідеалізована Анна – то письменницький варіант жіночого нарцисизму, метафорична версія реабілітації грішної жінки. В ідеалістичній інтерпретації аскетична самотність притаманна винятково піднесеним позитивним натурам, якими і є у творі закоханий чоловік і закохана жінка.

У підрозділі 3.2 “Зовнішня самотність” як результат національної катастрофи у бутті героїв” розкриваються аналітичні та міфологічні мотиви жіночої та національної самотності в романі “Діти Ніоби” С.Майданської. Основою художнього мислення у романі є створення національного міфосвіту із жіночим самотнім обличчям. До образу Ніоби, що стає символом матері-страдниці, зверталося багато письменників. С.Майданська цей образ матері, що втратила всіх своїх дітей, свою гордість і сенс власного існування, пов’язала з образом України ХХ ст.  

Материнське начало домінує у світі роману “Діти Ніоби” Майданської.  Міфологіка у даному випадку обумовлює характер деталізації й домінанти материнських орієнтирів. Цінність життя - незаперечна, як незаперечна істина. Однак поступово у тексті  життя і смерть перестають доповнювати одне одного, смерті стає більше, аж допоки Україна-Ніоба не перетвориться на суцільно смертоносний край.

Система жіночих міфологічних структур в романі „Діти Ніоби” - ядро провідних художніх мотивів Майданської. Так образ Ніоби доповнює образ Божої Матері. Кількаразово виринаючи у тексті, він спрямовує читацьке сприйняття в апокаліптичному напрямі. Малюючи жахливі картини поруйнування храмів у Західній Україні з приходом радянської влади, письменниця визначає народні домінанти світовідчуття, накладаючи їх на одухотворене зображення Богородиці Марії, яка лишається усміхненим свідком (“Червоний смерч у сороковому, пролетівши по селу, руйнував усе, що не було подібне до московського кремля і тамбовських лаптів, не обминув він і цієї родинної каплиці. Лагідно усміхаючись, Матір Божа дивилася темними видовбаними очима на відбиті голови Отця і Сина... на потрощених янголят, на розкидані кістки “славних прадідів”, на шматки зотлілого савану з поглумлених домовин і на уламки двох білих крил, що вибивались із ями, немовби силуючись знову злетіти з розверзлої “оселі вічного сну”). Мотив розіп’ятої матері з’являється у тексті як сутність української реальності та українського мистецтва.  Художник Василь малює картину, на якій зображено “Голгофу з розіпнутою на хресті жінкою-Україною”. Цей образ поєднав у собі всі попередньо заявлені семантичні значення жіночих образів. Зображена на полотні символічна жінка має виразні ознаки сплюндрованої краси, її позачасова жіночість, явна звабність стражденно свідчить: це не лише розіпнута матір, але й зневажена жінка.

Мотив воскресіння у романі Майданської тісно пов’язаний з мотивом жіночості. По суті, Україна доби другої світової війни змальована через жіночі трагічні історії. Після тотального знищення України жага до життя виявляється не зломленою і проступає в несміливих діях Марти, в її тяжінні до відродження. Доля Марти тісно пов’язана з долею Вітчизни. Песимістичний та викривально-критичний пафос роману яскраво втілюється на рівні інтерпретації проблематики жіночого існування у колоніальній реальності. Втрата жіночого бажання у героїнь Майданської зовсім не подібна до тілесного розчинення у Пагутяк, адже у Майданської мотивація втрати тілесності йде від соціальної детермінованості людини, в той час як у творчості Пагутяк поштовхом до розчинення тілесності стає індивідуальне духовне тяжіння до сакрального абсолюту.

У романі „Діти Ніоби” мотив культурної самотності внаслідок політичних катаклізмів, в яких гинуть носії культури, є провідною та ідеологічно наснаженою. Зображуючи повальну загибель носіїв культури та духу нації, письменниця наголошує на штучності утвореної культурної самотності, яка ідеологічно спровокована колоніальною ситуацією, тому подолання її не лише ймовірне, а й закономірне.

Критичний пафос, аналітичні та вплетені міфологічні мотиви, принцип вірності реальній історично-національній дійсності, що усвідомлюється як ознака художності, - ці та інші риси прозового мислення С.Майданської лише підсилюють домінантну художню тенденцію її творчості, а саме традиційну спрямованість до реалістичного зображення проблемності з її викривальним пафосом.

            У підрозділі 3.3 “Ремінісцентні мотиви як провідна риса інтелектуального письма С.Майданської” йдеться про ознаки стилістичної манери С.Майданської. У романах актуальною площиною змістовності виступають не лише опосередковані, підтекстові ремінісценції, але також явні ремінісценції (пряме цитування). Інтертекстуальна фрагментація як прийом для увиразнення проблеми самотності сприймається у прозі Майданської як специфіка стилю й мислення. Так звертання до традиційного зображення покриток в українській літературі в романі “Діти Ніоби”  має силу особливого узагальнюючого пізнання. Шевченківські ремінісценції тут пов’язані також з ідеєю відстоювання цінності народу в світовому просторі.

Наскрізним ремінісцентним мотивом роману “Землетрус” стає філософування Сенеки, його листи до Луцилія.  Вибудовуються уявні діалоги з Сенекою на тему чеснот людських та сенсу життя. Образ Сенеки, постаючи у формі іронічної сентенції, стає також приводом інтелектуальної розваги між закоханими. Ця форма фрагментації, специфічна для Майданської, акумулює меланхолійні пошуки сенсу людського існування та сенсу “справжності” в потоці марноти життя. Часто цитати проходять через свідомість героїні, викликаючи численні асоціації. Цитата може зависати без відповіді, лишатися самототожною як забута істина буття. Ілюстрацією до неї стає все життя Анни.

У текстах Майданської  оживають думки  видатних українських діячів культури й філософії, як то - І.Франка, Г.Сковороди, Т.Шевченка та ін. Ремінісценції зі Сковороди, точніше, ремінісцентне нагадування його способу життя як спраглого служіння духу, виконують в романі ідеологічну функцію:  форма життя Сковороди протиставлена цивілізаційній суєті. Цей образ є зразковим прикладом аскетичної у світі, а не поза світом, самотності, в якій реалізується глибинний сенс людської долі. 

Інтелектуальний дискурс часто формує досить штучний простір, куди прагне втекти героїня роману, щоб впорядкувати своє емоційне життя згідно з розумними цінностями. Тому чисельність ремінісцентних адресатів у романі „Землетрус” є надлишковою. Усвідомлення життєвого досвіду іноді досить схематичне: знання про власну екзистенцію постає не з допомогою глибинного психологічного самоаналізу, а з допомогою прикладання до власного життя чужої істини. Отже, особливістю стилістичної манери Софії Майданської слід визнати надлишковий інтелектуалізм, накладання ремінісцентних структур на життєву історію, поєднання двох витоків колективного буття: культурно-позачасового та реально-історичного. Індивідуальна історія при цьому поміщається у систему складних філософських структур. Самотність як феномен психічного буття людини у даному випадку здобуває коди передусім культурософські, а не індивідуалізовані кожною особистістю.

Інтелектуальне письмо Софії Майданської вибудовується на перехресті декількох  текстуальних версій: 1) культурологічного простору художнього слова з його образністю й самодостатністю символів; 2) історичного простору, наснаженого фактажем  минулого та сьогочасного злободенного трагізму буття;  3) інтимного простору, вивільненого від табу й унормованості соціального буття; 4) простір споминів, який становить  емоційне тло навколо кожного персонажа, своєрідний епіфон тощо. Кожен із просторово-художніх утворень рефлексивно відроджується у залежності від інтелектуальної спраги героїні, яка стає організуючим центром тексту. Історія інтелектуальної самотності - так  можна визначити проблемний рівень романів Майданської.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

У дисертації розглянуто три художні версії проблеми самотності, обумовлені трьома різними психологічними домінантами в авторській психології творчості. Психологія творчості Г.Пагутяк позначена перевагою інтуїтивного художнього мислення, О.Забужко - емоційно-експресивного, С.Майданської - інтелектуально-аналітичного. У Г.Пагутяк та О.Забужко йдеться про лейтмотивну внутрішню самотність як результат конфліктності особистості з власним “я”, що на основі суперечності між минулим та теперішнім екзистенційним станом обумовлює дисгармонію особистого розвитку та пошук самототожності -  можливість моделювання принципово оновленої екзистенції: в умовах випадання з національного соціуму (Г.Пагутяк) та в умовах активного втручання у національний соціум (О.Забужко). У прозі С.Майданської характер самотності має зовнішню спричиненість, така зовнішня самотність героїв постає на основі соціальної та національної катастрофи. 

Виявлення етичного та екзистенційного сенсу кожної з представлених письменницями форм самотності свідчить про їх фундаментальну світоглядну відмінність: реабілітація тілесності, природнього бажання є провідною ознакою художнього пізнання жіночої самотності в О.Забужко та С.Майданської, що у першому випадку прямує у бік відокремленої гріховності, а в другому - до способу спокутування гріховного бажання.  Натомість знецінювання тілесного бажання та пошуки трансцендентної комунікації характеризують екзистенційну ситуацію жінки у прозі Г.Пагутяк. Типовий для Г.Пагутяк та С.Майданської мотив аскетичної самотності несе різну міру переконливості: у переживанні героїні Пагутяк вона є глибинно внутрішньою, натомість її інтелектуальне зображення у Майданської має явні нарцистичні ознаки.  Світоглядна та психологічна відмінність позначається на провідному стилі різних версій художньо представленої проблеми (символізм у Г.Пагутяк, експресіонізм в О.Забужко, ідеалізуючий реалізм у С.Майданської).

Основний зміст дисертації відбито  у таких публікаціях:

1. Карабльова О.В. Жіноча літературна творчість у дзеркалі феміністичної критики // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методич. сб. / Отв. ред. В.А.Глущенко. — Славянск: СГПИ, 2001. — Вып. ІХ. Ч.2. — С.33-37 (0,15 др. арк.).


2.  Карабльова О.В. Художня версія проблеми самотності у прозі Галини Пагутяк // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методич. сб. — Славянск: СГПУ, 2002. — Вып. Х. Ч.2. — С.172-184 (0,4 др. арк.).


3.  Карабльова О.В. Сексуальність як вияв самотності у прозі Оксани Забужко // Слово і час. — 2003. — №7. — С.76-84 (0,5 др. арк.).


4. Карабльова О.В. Концепти самотності і прийоми їх увиразнення в романі “Землетрус” Софії Майданської // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методич. сб. — Славянск: СГПУ, 2003. — Вып. ХІ. Ч.2. — С.156-166 (0,4 др. арк.).


5. Карабльова О.В. Символістська концептуалізація самотності у “маленькому романі” Галини Пагутяк “Радісна пустеля” // Вісник Житомирського педагогічного університету. – Випуск 16. Філологічні науки. – 2004. – С.202-205 (0,2 др. арк.).

            Додаткові публікації:

1.      Карабльова О.В. Культурологічна мотивація самотності у романі “Землетрус” Софії Майданської // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т.4. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2003. — С.196-204 (0,3 др. арк.).

2.      Карабльова О.В. Феноменологічна концептуалізація самотності в прозі Галини Пагутяк // Рідний край: Науковий публіцистичний художньо-літературний альманах. — Полтава: ПДПУ ім. В.Г.Короленка, 2003. — №2 (9). — С.113-119 (0,4 др. арк.).

Анотація

Карабльова О.В. Художні версії проблеми самотності у сучасній жіночій прозі. -  Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім Т.Г.Шевченка НАН України. - Київ, 2004.

У дисертації досліджуються три художні версії проблеми самотності, представлені прозою Галини Пагутяк, Оксани Забужко та Софії Майданської. На основі аналізу психологічної домінанти у творчості трьох письменниць визначається характер проблемної жіночої самотності: внутрішньої - у творчості Г.Пагутяк та О.Забужко та зовнішньої - у творчості С.Майданської. Лейтмотивна внутрішня самотність у Г.Пагутяк та О.Забужко є результатом внутрішньо-екзистенційної кризової ситуації, що обумовлює інтенсивний пошук ідентичності, який відрізняється за характером моделювання принципово оновленої екзистенції: в аскетичних умовах випадання з національного соціуму (Г.Пагутяк) та в умовах активного “тілесного” втручання у національний соціум (О.Забужко). У прозі С.Майданської характер самотності має зовнішню спричиненість, середовище соціальної та національної катастрофи. 

Реабілітація тілесності, природнього бажання є провідною ознакою художнього пізнання жіночої самотності в О.Забужко та С.Майданської, що у першому випадку прямує у бік відокремленої демонічної гріховності, а в другому - до способу християнського (аскетичного) спокутування гріховного бажання.  Натомість знецінювання тілесного бажання та пошуки трансцендентної комунікації характеризують екзистенційну ситуацію жінки у прозі Г.Пагутяк. Психологія творчості Г.Пагутяк позначена перевагою інтуїтивного художнього мислення, О.Забужко - емоційно-експресивного, С.Майданської - інтелектуально-аналітичного. Відмінність у психології творчості позначається на провідному стилі різних версій художньо представленої проблеми (символізм у Г.Пагутяк, експресіонізм в О.Забужко, ідеалізуючий реалізм у С.Майданської).

Ключові слова:  внутрішня самотність, зовнішня самотність, символізм, експресіонізм, ідеалізуючий реалізм.