ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ЖІНОЧОЇ ПРОЗИ 80-90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ : ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ ОСОБЕННОСТИ ЖЕНСКОЙ ПРОЗЫ 80-90-х ГОДОВ ХХ ВЕКА

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, подано аналіз її теоретичної розробленості, сформульована мета і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади, наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи, її апробація.

Перший розділ дисертації – “Проза українських письменниць у контексті літературного процесу 80-90-х років ХХ ст.” –  складається з двох підрозділів. Перший з них – “Динаміка та основні аспекти формування української прози 80-90-х років ХХст.” – присвячено розгляду особливостей літературного процесу означеного періоду, виразником мистецько-світоглядних, художніх тенденцій якого виступає творчість письменниць.

Жіноча проза 80-90-х років ХХ століття розвивалась у контексті протиставлення традицій і новаторства, паралельно функціонуючих стилів і напрямків  реалізму, модернізму, постмодернізму, відбиваючи конгло-меративність літературного процесу перехідної епохи, репрезентуючи національну специфіку, трансформацію європейських мистецьких тенденцій, а також “інше” – жіноче світобачення. Саме тому жіноча проза – явище глибоко індивідуалістичне, неоднорідне й строкате за своєю природою. Врахування тем, образів, художнього світу, відкритих з точки зору жінки, доповнює художні погляди та інтерпретацію дійсності чоловіків-письменників, а також забезпечує цілісність літературного портрета доби.

Письменниці означеного періоду належать до однієї культурної епохи, але до різних літературних поколінь. Н.Бічуя, Г.Гордасевич, Л.Пономаренко, Г.Пагутяк, дебютувавши в літературі кінця 70-х – початку 80-х років, виявили себе в кінці 80-х – поч. 90-х, а О.Забужко, С.Майданська, В.Мастерова, заявивши про себе в кін. 80-х, творчо зреалізувалися саме в 90-х. Паралельно на літературних обріях з’являються імена інших жінок-прозаїків: С.Йовенко, Є.Кононенко, Л.Тарнашинської, Г.Тарасюк.

Жіноча проза 80-х років ХХ ст. продовжувала функціонувати в межах реалістично-романтичних традицій (частково соцреалістичних), майже “не відгукнувшись” на поширені тенденції літературної карнавалізації. Так, уже в 90-х Л.Пономаренко надає перевагу лірико-романтичному спрямуванню, глибокому психологічному портретові персонажа, уникає заангажованої ідеалізації героїв. Г.Гордасевич змінює тематико-проблематичний центр, посилює морально-етичний акцент, активізує ірреально-фантастичний елемент. Г.Пагутяк продовжує розвивати власний стиль сюрреалістичного спрямування, втрачаючи орієнтацію на “вимоги того часу” (зникає сільська тематика, ідеальні герої, чіткий поділ на позитивні та негативні персонажі), з’являються риси абстрагування, жанрово-стильового експерименту.

  Умовний поділ письменниць 80-90-х років ХХ століття на “традиціоналістів” (тих, у творчому стилі яких домінують традиційне світовідчуття та світорозуміння, спостерігаються літературні стереотипи) і “новаторок” (тих, які намагаються конструювати нові моделі художньої реальності на базі чи то традиційного літературного досвіду, чи як протиставлення йому) дає підстави виокремити ті художні рівні прозових творів, на яких найяскравіше виявляються риси означеного типу  художнього мислення. Традиційність  жіночої прози закладена а) у культурно-історичних (фольклорних) символічних тенденціях; б) у використанні класичних форм жанру в С. Майданської; в) у базуванні на звичній проблематиці і сюжеті, які відповідають “духові часу” ідеалам та ознакам доби, без будь-яких імпровізацій у прозових збірках (виданих у 80-х) Г.Гордасевич; г) у моральному дидактизмі, контрастному зіткненні позитивного і негативного у стильовій манері Л.Пономаренко; д) в ілюстрації “ланцюгового зв’язку” між здобутками В.Стефаника, Г.Косинки, Гр.Тютюнника і В.Мастерової.

Новаторство з ознаками постмодерного характеру виявляється в ряді художніх рис творчості О.Забужко, С.Йовенко, Є.Кононенко, Г.Пагутяк (періоду 90-х), Л.Тарнашинської. Це тематико-ідейні шукання, спрямовані в поліпроблематичну  площину імпліцитного світу, руйнування традиційних стереотипів, схильність до умовності, асоціативності, алюзійності та абстрагування у поетиці; еклектика, переорієнтація на якісно нові жанрово-стильові системи й новоутворення, змістова і формальна трансформація.

    У другому підрозділі першого розділу – “Феномен жіночої творчості і феміністичні тенденції в літературі” – проаналізовано прозову творчість письменниць як явище 80-90-х рр. ХХ ст. і як одну з ланок жіночої літературної традиції, еволюція якої частково пов’язана з розвитком феміністичного дискурсу.

У дисертаційному дослідженні визначено смислові аспекти понять “жіноча література”, “жіноча традиція”, “жіноче письмо”, “жіноча творчість”, “жіночий” і “феміністичний” текст, “художній світ жінки” тощо. Тяглість української жіночої літературної традиції забезпечує розвиток сучасними письменницями літературного досвіду своїх попередниць, що стає джерелом проблематичних центрів жіночої прози (мотив сестринства, питання гендерних відносин, самоствердження жінки як творчої особистості тощо), жанрових експериментів (розвиток жанрів, які сприяють вираженню рис “жіночого письма” – щоденникової сповіді, автобіографічного роману), стильових принципів (поєднання ліричного і філософського), виокремлення жіночої точки зору на світ, акцентування на проблемах героїні (психологічний аналіз жіночих образів із “внутрішньої” точки зору). Лінія цієї традиції моментами була “перерваною”, латентною, а  з лінією чоловічої літературної традиції зіставлялася як маргінальне/центральне і тільки в літературну епоху модернізму і постмодернізму спостерігається їх перетин, а то й зміщення культурного центру.

Природу “жіночого письма” в прозі українських письменниць 80-90-х років ХХ ст. визначають такі ознаки, як: жіноча суб’єктивність; сповідальність, відвертість,  безпосередність; автобіографічність; психологізм  письма; емоційність стилю; фрагментарність; жіноча модель образної  та наративної систем. Наявність цих рис у творчості кожної письменниці особлива й різна в залежності від домінуючих тенденцій. У жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст.  умовно виокремлюємо три провідні тенденції (не виключаючи наявності “проміжних”) творення художніх текстів і артикуляції “жіночого письма”. Це, по-перше, тексти традиційного спрямування, в яких риси “жіночого письма” тільки наслідують традиційні (базовані на чоловічих уявленнях про жінок) стандарти мислення й художнього зображення, літературні стереотипи. Такі твори не можуть адекватно виразити модель жіночого авторства, оскільки презентують художній світ, побудований на гендерній асиметрії бачення чоловічого та жіночого суб’єкта з акцентом на першому (оповідання Л.Пономаренко “Синє яблуко для Ілонки”, повісті Г.Гордасевич “Записки Тані М.”, “Прощання з Ізольдою”, проза Н.Бічуї тощо). По-друге, тексти “синтетичного” спрямування як репрезентатори авторського пошуку, в яких риси “жіночого письма” домінують і конкурують із нормативною чоловічою практикою. Жінка-письменниця творить художній світ жінки паралельно з художнім світом чоловіка, але за законами жіночої психології, “жіночого письма”, яке розвивається в напрямку синтетичного бачення.  Робиться спроба формувати андрогінний текст як результат нівеляції гендерної асиметрії і розбудови інтегрованої двополюсної ідентичності гендерного світу.  Це проза С.Майданської, окремі твори Є.Кононенко. По-третє, тексти, у яких актуалізуються феміністичні концепції (особливо на тематичному та образному рівнях), а “жіноче письмо” набуває маскулінних рис. Артикулюється заперечення усталених літературних стереотипів, руйнуються канонічні приписи, мовна анормованість. У такій прозі жінка наділена “комплексом” мужності, а в її характері домінують риси, що вважаються маскулінними і притаманні природі чоловіка (сила, мужність, влада, розум, агресія), спостерігається інверсія гендерних ролей, надривність та епатажність на мовному рівні твору. Так створюється проза з головними героїнями О.Забужко, частково – С.Йовенко, Г.Тарасюк. Письменниці, які надають перевагу двом останнім тенденціям, намагаються подати альтернативну жіночу картину світу, йдучи двома різними шляхами. Феномен жіночої творчості полягає в здатності презентувати “жіноче письмо” і одночасно бути “вписаним”  у літературну епоху доби.

У другому розділі  – “Своєрідність художніх ознак жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.” –  проаналізовано художні твори письменниць і простежено їх оригінальність на змістовому і жанрово-стильовому рівнях. Розділ складається з двох підрозділів. У першому з них – “Новизна у розробці актуальних тем сучасності”– увага зосереджується на віддзеркаленні українською жіночою прозою 80-90-х років ХХ ст. проблем морально-етичного, гендерно-феміністичного, екзистенційно-філософського, мистецького, історико-національного та суспільно-політичного спрямувань.

Центральне місце у творчості письменниць належить “жіночій темі”, яка фокусується на проблемі самореалізації жіночої особистості в сучасному суспільстві, пошуках гармонії й розуміння в сімейних стосунках, у взаєминах із чоловіком і розкривається авторками з жіночої точки зору, через призму внутрішнього світу жінки, її психології, сумнівів, суджень, мрій, переживань, що є художньою особливістю жіночої творчості.

Проблематика гендерного характеру – одна з найбільш розроблених і специфічних тем жіночої прози, що виявлено на основі зіставлення новел Л.Тарнашинської “Фудзіяма” та О.Лишеги “Квіти в темній кімнаті”.

Морально-етична і соціально-психологічна проблематика  є змістовим каркасом оповідань Г.Гордасевич “Транзитні пасажири”, О.Забужко “Дівчатка”, Є.Кононенко “The very woman”, “Нові колготи”, Л.Пономаренко “Нічия”, “Прожир”, “Голуби на дзвіниці”, “Земляне серце”, Л.Тарнашинської “Гидке каченя” та ін. Якщо тексти феміністичного спрямування позначені нівеляцією і зміщенням бінарних опозицій (добро-зло, любов-ненависть та ін.), морально-етичних центрів, то тексти традиційного і „синтетичного” напряму демонструють високий рівень морально-етичної свідомості, боротьбу за людське в людині, гармонію буття, духовне відродження, а не деградацію (Г.Пагутяк).

Розкриття вічних побутових проблем сім’ї, батьків і дітей, взаємозв’язку поколінь простежено в оповіданнях Г.Гордасевич “Надія”, “Ланка та її мама”, С.Йовенко – “Не лякай мене, крихітко”, В.Мастерової – “Вовкулака”, Г.Пагутяк – “Калинова сопілка”, Л.Тарнашинської (зб. “Сходження на Фудзіяму”), Н.Бічуї (“Бенефіс”, “Зернятко і яблуня”). Детальніше особливості інтерпретації цих проблем у жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. розглянуто на прикладі оповідання С.Йовенко “Не лякай мене, крихітко”, в якому побутова ситуація непорозуміння членів однієї родини (новий зразок “Кайдашевої сім’ї”) протиставляється масштабній чорнобильській трагедії. Погляд на події – це завжди погляд “очима жінки”, яка опиняється в різних ситуаціях “житейської колотнечі”, але залишається жінкою, матір’ю, дружиною. Натомість письменники-чоловіки, здебільшого центруючи проблему стосунків поколінь, розв’язують її дещо по-іншому. Вони частіше опираються на традиційне, загальноприйняте трактування теми,  з елементами моралізаторства і дидактики, не відшукують новий ракурс інтерпретації. Проаналізувавши новели Є.Гуцала на цю тематику (“Як вам ведеться, мамо?, “По – хазяйськи”, “Нарешті син вибився в люди” та ін.), можна виокремити декларацію автором типової ситуації байдужості дітей до старих батьків. Коли у Є.Гуцала наявна універсальність бачення, тяжіння до типологічних тенденції зображення художніх явищ, то у С.Йовенко – це заглиблення “Я” у свій мікрокосм, де превалює одиничний жіночий досвід.

Репрезентацію дитячої проблематики в жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. розглянуто на прикладі новел В.Мастерової (“Брати”, “Сиродій”, “Подарунок”). Порівнюючи твори В.Мастерової і Гр.Тютюнника (оповідання “В сутінках”, “Перед грозою”, повісті “Облога”, “Климко”), можна переконатися, що авторка змістово й формально опирається на новелістичну традицію прозаїка, його літературний досвід. В осмисленні даної проблеми на високому естетичному рівні гендерна відмінність художнього мислення жінки-письменниці і чоловіка-письменника зведена до мінімуму, оскільки центральним є не аспект жіночого чи чоловічого світосприйняття, а  діти-герої.

Екзистенційно-філософські мотиви (риса епохи 80-90-х років ХХ ст., за В.Даниленком) присутні в прозі Л.Пономаренко, Г.Гордасевич, Є.Кононенко, С.Йовенко, О.Забужко та ін. При зіставленні новели Л.Пономаренко “Помри зі мною” та Ю.Гудзя “Навпроти снігу” (вони об’єднані фактично підтекстовим мотивом центральної екзистенційної проблематики – незреалізована любов жінки, її “невилюбленість”) виявлено домінування лірико-романтичного принципу осягнення проблем людини і світу у прозі письменниці та реалістично-натуралістичного – у прозі письменника.  Проблема самотності і спроба подолати “відчуження” в кожного з них розв’язується своєрідно. Якщо Л.Пономаренко подає психологічний (динамічний) портрет героїні, імені якої навіть не називає (займенники “він” і “вона” – ще один наголос на статі), а  психологічна патологія жінки (модна тема в добу модернізму, коли істерія трактувалася як невід’ємна категорія жіночого) носить статевий характер і позначена авторським “вписуванням тілесності в текст”, то  Ю.Гудзь образ Таїсії Павлівни транслює крізь призму сприйняття хлопчика Вави (наявна чоловіча суб’єктивність і чоловіча наративна модель письма). Письменник не заглиблюється у душевні порухи жіночої душі, натомість Л.Пономаренко виявляє себе неабияким знавцем психології жінки, зосереджуючи увагу на зовнішньому вияві внутрішнього стану й на емоційних переживаннях, інтровертній сфері буття. Її героїня “відкрита” й відверта у виповіданні “себе”. Це “чуттєве” жіноче письмо.

Специфіка мислення, поведінки, психології, мови, творчості, тексту жінки-письменниці й чоловіка-письменника простежена і в порушенні мистецької теми. Питання творчої самореалізації жінки письменниці (коріння якого сягає повістей О.Кобилянської “Людина”, “Царівна”) висвітлено у художніх творах через призму автобіографічного аспекту. Письменниці 80-90-х років ХХ ст. демонструють своє бачення творчого процесу, “вписування” жіночої творчості в культурну парадигму часу, актуальність і відмінність “жіночого письма”. Національно-історична тематика у творах жіночої прози порушується рідко, оскільки вимагає масштабності, всеохопності, багатоплощинності розповіді.  Переважно жіноча проза – це  проза “теперішнього часу”, психологічно заглиблена у внутрішню сутність, тоді як історична проблематика екстравертно спрямована, має горизонтально-подієве розгортання сюжету. Винятком є хіба що оповідання Н.Бічуї (“Дрогобицький звіздар”, “Королівські лови”) і роман С.Майданської “Діти Ніоби”.Побіжно письменниці торкаються питань суспільного характеру. Особливою в цьому плані є проза С.Йовенко, в якій відлунює чорнобильська тема.

Тематика прози є квінтесенцією авторського світогляду і стилю, а її розгортання демонструє властиві жіночому письму риси: суб’єктивність, автобіографічність, сповідальність, жіночу модель образної та наративної систем.

    Другий підрозділ другого розділу – “Проблема жанрово-стильових модифікацій прозових творів   письменниць” – складається з чотирьох параграфів. Перший – “Жанрова “нетрадиційність” малої жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.” – присвячений питанню розвитку новели й оповідання  В.Мастеровою, Л.Пономаренко, С.Йовенко, Є.Кононенко, Л.Тарнашинською та ін. Акцентовано на специфіці їх малої прози, пов’язаній із креацією специфічного жіночого досвіду та авторськими новаторськими пошуками.

Розгортаючи творчість у жанровій  площині оповідання, новели, етюда, авторки презентують “нетрадиційні” й оригінальні зразки новелістичної культури (Л.Тарнашинська, зб.“Сходження на Фудзіяму”), оповідань, побудованих на окремому факті, в яких через призму однієї деталі відтворено широкий спектр проблем (В.Мастерова, “Брати”, “Подарунок”; Г.Гордасевич, “Ланка та її мама”), оповідань-мініатюр із “обірваним на півслові сюжетом”, несподіваними поворотами, “зламами”, кульмінаційними точками сюжетної лінії (цикл “Трагічні оповідання” Г.Пагутяк,  “Звірюка”, “Черемха над проваллям”, “Столітник” Л.Пономаренко та ін.), “вертикальної” (психологічно заглибленої) “малої  прози” (Л.Пономаренко), побудованої на трагізмі (В.Мастерова), оповідань як літературно-фольклорних, історичних ремінісценцій, нарисів про історичних і легендарних осіб (Н.Бічуя “Дрогобицький звіздар”, “Королівські лови”).

“Експериментальна проза” Галини Пагутяк” – другий параграф другого підрозділу дисертації, у якому розглянуто своєрідність прози Г.Пагутяк. Творчість письменниці вирізняється неординарним  художнім світом, індивідуальним стилем, жанровими імпровізаціями. ЇЇ умовно можна поділити на два періоди: твори, написані та видані у 80-х  роках (зб. “Діти”, “Господар”, “Потрапити в сад”, “Гірчичне зерно”) та твори 90-х років ХХ ст. (зб. “Записки Білого Пташка”,  “Захід сонця в Урожі”). Якщо повісті та оповідання першого періоду хоч частково підлягають літературознавчому визначенню цих понять, а також у них можна виокремити домінування реалістичного чи фантастичного стилю, то твори 90-х не вписуються в жодну однозначну кваліфікаційну жанрово-стильову парадигму.

Прозі Г.Пагутяк притаманні й окремі ознаки “жіночого письма”: жіноча суб’єктивність, автобіографічність, ліризм, емоційність, фрагментарність. Однак її твори не піддаються однозначному прочитанню чи застосуванню гендерного підходу при інтерпретації, а вимагають глибокого  аналітичного розгляду. У них фактично відсутній світ жінки як такий (на противагу творам інших авторок, що, власне, є особливою рисою аналізованої жіночої прози), “затерто” статеві характеристики персонажів, знято елемент жіночого в образній та наративній сферах тексту (крім роману “Господар” та оповідання “Захід Сонця в Урожі”).

Характерною ознакою творчості письменниці є високий рівень суб’єктивності художнього мислення, підтекстовість. “Мандруючі” з тексту в текст образи-символи Чорного і Білого Пташків, Перевізника, шипшини, інтертекстуальність, розказані героями події-історії, розгорнені екзистенційно-філософські,      релігійно-містичні   мотиви  є внутрішніми синтезуючими чинниками, які перетворюють прозу Г.Пагутяк у своєрідний метатекст.

Експериментальність у змістовому й жанрово-стильовому планах виявилась у вмінні створити специфічний “герметичний” художній світ, в якому інтегроване реальне  й ірреальне, дійсне й умовне (“Записки Білого Пташка”, “Смітник Господа нашого”), елементи казкового і лірико-романтичного (“Лялечка і Мацько”, “Бесіди з Перевізником”), психологічного і фантастичного (“Господар”, “Гірчичне зерно”). “Маленькі романи”, нетрадиційні повісті (“Книга снів і пробуджень”) свідчать про своєрідне використання сюрреалістичних тенденцій, традицій класичного і “нового” роману, карнавального хаосу, постмодерної гри (“Смітник Господа нашого”), символомислення та біблійних ремінісценцій (“Радісна пустеля”); акцентуванні на художніх прийомах сну (як форми неусвідомлюваної психіки), фрагментарного “потоку свідомості”, специфічного хронотопу (як правило, тривимірного часу і двовимірного простору); композиційної мозаїчності та принципі кінематографічного монтажу тощо.

    Наступний параграф – “Специфіка художньої презентації “чорнобильського жанру” Світланою Йовенко”. Термін “чорнобильський жанр” вводить в українську літературу М.Павлишин (“Чорнобильська тема і проблема жанру”), розглядаючи жанровість твору як складовий елемент його діалогу з соціально-культурним контекстом, в основному на рівні ідейно-тематичному, змістовому. Принцип такого підходу до аналізу прози С.Йовенко є правомірним, хоч, можливо, доречніше тут вживати термін „чорнобильський дискурс”. Твори письменниці позначені “всеприсутністю Чорнобильського знаку”, їм властиві окремі ознаки “чорнобильського жанру”,  а також жіночий погляд на поставлену проблему.

С.Йовенко висвітлює обрану тему через призму жіночої суб’єктивності, створюючи “мозаїку облич, доль, вчинків, що складають Чорнобиль”. Символічне бачення сягає біблійних ремінісценцій і торкається загального образу українського народу, виражає апокаліптичні й життєствердні істини. Образ зони трактується двозначно: як територія, найсильніше уражена радіацією, і як “модель світу, в якому існує жінка й існує не як вільна істота, а як інша, як людина, яку позбавлено права голосу”.  Саме у своєрідному жіночому баченні чорнобильської трагедії, місця жінки в зоні, внутрішнього авторського переживання “чорнобильського синдрому”, що на рівні поетики віддзеркалено в жіночих образах, психологізмі і емоційності стилю, й сповідальності, автобіографічності письма й полягає специфіка творів  С.Йовенко.

У четвертому параграфі – “Жанрова своєрідність романів Оксани Забужко, Софії Майданської, Євгенії Кононенко, Галини Тарасюк та ін.” –  проаналізовано найпоказовіші романи жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.

О.Забужко в романі “Польові дослідження з українського сексу” відверто демонструє своє  жіноче бачення як у змістовому, так і  в жанрово-стильовому планах (мова від першої особи, безпосередність виповідання, фрагментарність, емоційність розповіді тощо). У центрі твору – образ жінки на тлі нівеляції традиційних стереотипів образу чоловіка, інверсії гендерних ролей. Обравши жанр роману, письменниця конструює твір у вигляді лекції (форма викладу твору асоціюється з читанням лекції). У публіцистичних та есеїстичних відступах  крізь призму жіночого суб’єктивізму-самоствердження, що чергується з використанням принципу “вписування тілесності в тест”, декларації жіночої сексуальності за допомогою стилістичного прийому зізнання, емоційного виповідання, інтерпретує широке коло питань національного, філософського, мистецького, морально-етичного й особистого характеру.

Інтеграцію традиційного і модерного способів побудови художнього твору репрезентують романи С.Майданської “Землетрус”, “Діти Ніоби”, в яких у жіночій інтроспекції суспільно-історичної тематики відбиті апокаліптичні мотиви, есхатологічний тип художнього мислення письменників кінця століття.  Маємо зразок “жіночого письма” із суб’єктивним, індивідуальним, одиничним світом жінки, її досвідом, психологією, внутрішнім “Я”. Національні мотиви стають не диференціальним, а перехресно-інтегруючим чинником, створюють пафос єдності розгалуженого, розпорошеного на окремі людські долі сюжету.

Національно-фольклорними, релігійно-філософськими ремінісценціями виокремлюється з масиву “жіночої романістики” 90-х років ХХ століття “Казка про калинову сопілку” О.Забужко, в якій на тлі жіночого буття рецептовано біблійний мотив братовбивства (образ Ганнусі асоціюється з образом Каїна).  Екстраполяція останнього в сестровбивство носить гендерний характер, є ядром жіночої моделі образної системи. Причинно-наслідковий зв’язок (спокутування батьківських гріхів дітьми), релігійно-християнська алюзійність, фольклорно-казкова стилізація наближають твір до форм переказу, легенди з “народних уст”, сукупності окремих оповідань-історій містично-реалістичного характеру, до “химерної прози” з фольклорною образністю, підкресленою ліричністю оповіді, що відбито й у своєрідному авторському жанровому визначенні – “казка”.

Містичні концепти мають місце й у романах відмінного стильового спрямування Є.Кононенко “Імітація” і “Зрада”, які репрезентують авторську інтерпретацію сучасності з акцентом на вищій, духовно-моральній сфері буття. 

    Жанр роману обирає і Г.Тарасюк.  Проблематичний спектр роману  “Смерть – сестра моєї самотності” охоплює кілька аспектів: екзистенційно-психологічний, морально-етичний, історично-національний, гендерно-соціальний.  Нестандартна побудова твору у вигляді щоденника-сповіді надає йому рис автобіографічності. Образ сильної жінки з її “маленькими секретами-заповідями”, екзальтованим відчуттям тріумфу, влади над іншими нівелюється фінальним акцентом, закладеним у прагненні “гармонізувати” буття. Композиційна строкатість, відсутність деяких конкретизуючих елементів у сюжетному розвитку, ескізність та монтаж  часовопросторових, реально-уявних категорій провокують своєрідний стиль самого роману, рецепцію його читачами. 

    У проаналізованих романах О.Забужко, С.Майданської, Г.Пагутяк, Г.Тарасюк, Є.Кононенко виявлено тематичні мотиви апокаліпсису, людської екзистенції, філософії абсурду сучасного існування, інтеграцію гендерного, жіночого та національного аспектів, використання подібних принципів творення художнього світу, репрезентації “жіночого письма”. Жанр роману  в жіночій прозі виокремленого періоду асимільовано до різних  прозових форм: лекції, щоденникової сповіді, умовно-реальної фантастики, детективного бестселера.

У третьому розділі роботи –  “Система художніх образів в українській жіночій прозі 80-90-х років ХХст.”, який складається з трьох підрозділів,  проведено аналіз образної системи художніх творів, здебільшого представленої  вибудованою на жіночому досвіді й світосприйнятті “жіночою моделлю”.

Перший підрозділ – “Модель героя і особливості характеротворення в українській прозі 80-90-х років ХХст.” – містить дослідження таких проблем, як: герой/героїня української  прози 80-90-х років ХХ ст., форми характеротворення та портретописання, домінувальні риси, притаманні персонажам. Так, якщо до 80-х рр. ХХ ст. переважали у літературі герої типові, то з кінця 80-х – початку 90-х домінують індивідуальні образи. Герой  сучасної літератури мислить новими категоріями, відчувається криза старих ідеалів і формування нових. На противагу соцреалістичним “зовнішнім” портретам головних героїв, активно впроваджується художнє відтворення трансцендентного світу персонажів, їхніх думок, почуттів та переживань за допомогою різних художніх засобів. Стрижнем характеротворення стає психологізм.

Психологічна авторська розповідь (коментарі психологічного стану героя, інтерпретація його вчинків,  сповідь, сни, щоденник, видіння)  – невід’ємна риса “жіночого письма”, індивідуального стилю С.Майданської, О.Забужко та інших письменниць. О.Забужко фіксує внутрішній конфлікт головної героїні Оксани (“Польові дослідження…”). Активними є “внутрішній” авто-діалог (розмова героя з самим собою), в якому відчуваються два голоси роздвоєної душі (як і в повісті “Я, Мілена”) та “ускладнений” монолог (внутрішній монолог, у структуру якого вплетено уявний діалог). Жіноча суб’єктивність із активізованим інтровертним поглядом на жінку посилюється сповідальністю письма авторок, що в свою чергу відображається на жанрово-стильовому рівні твору і на типології жіночих образів.

Героями “жіночої прози” 80-90-х років ХХ століття найчастіше є творчі особистості, що попри “надломленість”, деструктивність, “відчуття духовної неповноцінності”, фобії і манії, відзначаються високим рівнем інтелекту. (“Землетрус”, “Провідна неділя” С.Майданської; “Польові дослідження з українського сексу”, “Інопланетянка”, “Я, Мілена” О.Забужко; “І німе нерозуміння” Л.Тарнашинської; частково “Дві в колодязі” Л.Пономаренко; “Жінка в зоні”, “Юлія” С.Йовенко).

У жіночій прозі 80-х (твори Н.Бічуї, Г.Пагутяк, Г.Гордасевич, Л.Пономаренко) можна виокремити дві групи персонажів: позитивні і негативні, а в 90 –х модель героя значно трансформується. Характери будуються за принципом “кривих дзеркал”, які непослідовно відтворюють дві сутності людини: добру, прекрасну і злу, огидну. Так,   розхристаність, розмитість, а одночасно заглиблення в екзистенцію героя, стають провідними принципами характеротворення. Альтернативою героя реального (презентованого О.Забужко, С.Майданською, С.Йовенко, Л.Тарнашинською та ін.) є герой умовний, створений фантазією, часто наділений людськими рисами (Г.Пагутяк, “Радісна пустеля”, “Смітник Господа нашого”).

У сучасній жіночій прозі переважає психологічний динамічний  портрет.  Авторки простежують внутрішні переживання, показують глибину свідомості й підсвідомості героя, в яких значною мірою відбита сутність жіночої природи, вираження особливого жіночого бачення світу. Останнім часом автори уникають повних портретописань, домінують “умовні обличчя”, зосередження на деталі, яка несе асоціативну інформацію, є символічним кодом. Спостерігається увага до опосередкованого і безпосереднього  відтворення характеру героя. У побудові  образної системи можна виокремити такі тенденції: героєм, як правило, є творча особистість (хоч часто “деструктивна”); акцент поставлено на інтровертній сфері, на психології героя, його екзистенції (яка часто співзвучна буттю суспільному, національному); переважає зображення кризових станів людини (фобії, манії, депресії), пов’язаних з апокаліптичним, есхатологічним типами мислення, співзвучними епосі кінця століття. У жіночій прозі означеного періоду центральним є образ жінки, для якого характерні різноманітні характеристики.

Другий підрозділ третього розділу – “Типологія жіночих образів” – містить класифікацію та аналіз жіночих образів у жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. У проведенні типології жіночих образів використано “збірний критерій”, який включає структуру образу, поведінку героїв, що залежать від тематичного центру твору і сповідуваної письменницями тенденції творення художніх текстів і артикуляції “жіночого письма” (традиційного, “синтетичного”, феміністичного спрямування). Звичайно, подібні класифікації створюються передусім для зручності й завжди відзначаються умовністю, однак є одним із засобів систематизації матеріалу, що потребує аналізу й оцінки. Проаналізовано типи жіночих образів: дівчина, яка самореалізацію власного “Я” бачить у вдалому заміжжі  (Юлія з повісті Є. Кононенко “Сестра”); мати; “пасивна жінка”; жінка-аристократка духом; жінка-романтик; жінка, що живе за законами свого часу; “перехідний тип” (від пасивної до активної) жінки; “нова жінка”; феміністка.

Чи не найпоширенішим є тип “нової жінки”, репрезентований  О.Забужко: Оксана (“Польові дослідження...”), Ганна (“Казка про калинову сопілку”), Рада (“Інопланетянка”), Мілена (“Я, Мілена”), Дарка (“Дівчатка”). У жіночому характері тісно переплетені фемінні й маскулінні риси. Авторка не просто висвітлює характер героїні, а й зупиняється на процесі її становлення (“Дівчатка”). Специфічним є використаний художній принцип “опозиції” – зіставлення й порівняння характерів, паралельного показу двох світів, емоцій і пристрастей двох типів жінок.

    Поширеним є також тип жінки-аристократки духом, який змальовує С.Майданська (Делія з “Провідної неділі”, Анна з “Землетрусу”, Марта з роману “Діти Ніоби”), презентуючи гендерну колоритність, дотримуючись принципу симетричного моделювання жіночих і чоловічих характерів, поєднуючи фемінні та маскулінні риси. Натомість культ матері, материнський інстинкт С.Майданська драматично розкриває в  типовому образі Рахілі: переживання за долю своїх дітей, їх життя сягають критичної межі й стають для неї фатальними. З цим пов’язана назва роману “Діти Ніоби”, що є суцільною метафорою.

У 90-х письменниці демонструють інший рівень свідомості, пропагують інші норми моралі, поведінки, демократизацію гендерного плану та риси фемінізації. Однак попри постмодерну нівеляцію морально-етичного критерію в образотворенні, деформацію гендерного плану, пропаганду “ненормованості”, розмитості героя/героїні, можна стверджувати, що в характеротворенні   жіночої прози цього періоду наявні риси протилежного змісту. Маємо на увазі типи жіночих образів другої групи: тип жінки-аристократки духом і тип жінки романтичної, такої, як Юлія – головна героїня однойменної повісті С. Йовенко.

Розроблена типологія жіночих образів у творчості письменниць 80- 90-х років ХХ ст. засвідчує наявність трьох груп моделей: героїні, які відповідають традиційним патріархальним уявленням про роль і місце жінки в сім’ї і суспільстві; жінки, в характерах яких синтезовано заперечення патріархальних поглядів і апологетику традиційних норм; образи жінок, які відстоюють феміністичні тенденції з претензіями на „власний простір” (таким чином авторки трансформують модерну феміністичну традицію української літератури попереднього fin de siecle та регенерують особливості сучасної постмодерної епохи, морально-етичних цінностей суспільства). 

Письменниці розкривають складний світ жінки-матері, дружини, подруги, колеги, вибираючи для цього різноманітні конфігурації гендерних стосунків, зовнішніх обставин, використовуючи принципи сповідальності письма, психологічної авторської  самохарактеристики персонажів у внутрішньому монолозі та діалозі, реалізуючи окремі автобіографічні моменти

У третьому підрозділі третього розділу – “Автобіографізм як один із основних і специфічних принципів   характеротворення у жіночій прозі” – в основному на прикладі прози О. Забужко розглянуто тенденцію  автобіографізму як особливої риси “жіночого письма” в жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст., що не є новою на українському літературному грунті, адже плідно розвивалася Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською.

Звернення  до автобіографізму – тієї особливості, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника, психологічно-аналітичної інтерпретації пережитого, зумовлені процесом “повернення” і переосмислення минулого, природою жіночого художнього мислення (потреба виповідання власного досвіду, зовнішнього осмислення свого “Я”). Автобіографічний концепт (з національним акцентом) є одним із базових у творах О.Забужко, в яких поєднані три сфери, виділені Г.Винокуром у структурі автобіографії як жанру, – “сфера переживання” – “сфера духовного досвіду в широкому значенні слова” – “сфера особистого життя як творчості”.

У роботі зроблено спробу побудувати “автобіографічний синерген”(К. Дуб), враховуючи творчий доробок О.Забужко. Крім творчості О.Забужко, прикладом використання автобіографічного конструкту як принципу характеротворення та нарації є проза Г.Тарасюк, С.Йовенко (“Про що мовчить Книга Йова”), а загалом автобіографічні моменти (хоч би і в зображенні своєї епохи, долі жінки в сучасному суспільстві) присутні в прозі кожної письменниці (на рівні введення в твір реальних фактів з власного життя, завуальованих під історію головних героїв і т. п.). За допомогою наративних концептів (мова від першої особи, сублімація образу автора в образ головної героїні, манера виповідання у формі сповіді, щоденника, внутрішнього монологу) та образної системи письменниці активно використовують автобіографічний конструкт і відкрито демонструють особливості  “жіночого письма” та внутрішній світ жінки.

    У “Висновках” узагальнено результати дисертаційного дослідження художніх особливостей жіночої прози 80-90-х років ХХ ст., яка, сформувавшись у контексті літературного процесу, є виразником основних його мистецько-світоглядних та художніх тенденцій, має свою специфіку, зумовлену особливістю художнього мислення, “жіночого письма” і природою жіночої творчості.

Активізація жіночої творчості у кінці ХХ ст. наштовхує на проведення аналогій з попереднім fin de siecle, аналіз еволюції української жіночої літературної традиції, певним чином пов’язаної із феміністичними тенденціями. Прозові твори письменниць демонструють жіночий досвід, художній світ жінки і художні засоби літературної виразності, які сприяють зображенню жіночих емоцій, типу мислення і світорозуміння. У дослідженні класифіковано поняття “жіноча література”, “жіноча традиція”, “жіноча творчість”, “жіноче письмо”.

Авторки по-різному розкривають теми гендерно-феміністичного, морально-етичного, соціально-психологічного, екзистенційно-філософського, мистецького, історико-національного спрямування у текстах традиційного, “синтетичного” та феміністичного характеру, але так чи інакше –  специфічно (через призму жіночого (інколи автобіографічного) досвіду, художніх засобів і принципів “жіночого письма”), засвідчуючи відмінність жіночого погляду на життєві проблеми і їх розв’язання. В останньому можна переконатися, зіставляючи і прочитуючи тексти, написані чоловіками й жінками-письменниками крізь призму гендерного аналізу (твори Л.Тарнашинської, О.Лишеги; С.Йовенко, Є.Гуцала; В.Мастерової, Г.Тютюнника; Л.Пономаренко, Ю.Гудзя та ін). Специфічними є артикуляція жіночої й чоловічої суб’єктивності, глибина психологізму в розкритті внутрішньої суті жіночих образів, використання художніх засобів, стильових принципів.

 Письменниці 80-90-х років зробили  помітний внесок у розвиток новели, оповідання, повісті, роману. Найяскравішим прикладом жанрових експериментів є повісті Г.Пагутяк (“Пан в чорному костюмі з блискучими гудзиками”, “Бесіди з Перевізником”, “Книга снів і пробуджень”, “Записки Білого Пташка”), художніми особливостями яких є інтеграція свідомого й несвідомого, дійсного і умовного, казкового і символічного, алогічність композиційного і сюжетного розвитку. “Маленькі романи”, романи в новелках, повість-балада (“Соловейко”), повість, побудована на фрагментах за кінематографічним принципом монтажу (“Книга снів  і пробуджень”) – приклад міграції, дифузії жанрових конструкцій у творчості Г.Пагутяк і в  сучасній українській прозі. Твори “чорнобильського жанру”, позначені жіночим баченням проблеми, презентує С.Йовенко.

У жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. переважають синтетичні жанри: роман-лекція (“Польові дослідження...” О.Забужко), щоденникова сповідь (“Смерть – сестра моєї самотності” Г.Тарасюк), умовно-реальна фантастика (“Радісна пустеля” Г.Пагутяк), “потік свідомості” (“Смітник Господа нашого” Г.Пагутяк), історично-художній “документ епохи” (“Землетрус” С.Майданської), “національна історія в іменах” (“Діти Ніоби” С.Майданської), детектив (“Імітація” Є.Кононенко). Попри поліаспектний та послідовний розвиток романного жанру, результати дослідження виокремлених творів дають підстави фіксувати процес становлення одного з етапів українського романного мислення, позбавленого “багатолюдності”, історизму, епічності, натомість насиченого художньою дійсністю, трансформованою крізь гостро суб’єктивне сприйняття, квінтесенцію авторської індивідуальності.

В основу умовної моделі-схеми героя прозових творів  80-90-х років лягає інтровертна сфера, психологія особистості, домінування індивідуального над загальним, динамічного портрета над іншими, суб’єктивний принцип зображення. Образ жінки виступає смисловим вузлом твору і є основним у жіночій прозі. Критерієм поділу розробленої типології жіночих образів є структура образу, поведінка героїв, тематика, тенденція текстотворення. Особливого колориту, нових граней психологічної інтерпретації художнього світу героїнь надають жіноча суб’єктивність, ліризм, відвертість оповіді.

 Творчість О.Забужко засвідчує, що домінантним принципом характеротворення виступає автобіографізм. Взаємовідношення автор-герой, позиція “зовнішньознаходжуваності” авторки щодо своєї героїні, перебування їх в одному полі і навіть часткового ототожнення актуальні для стилю прозаїка.

Інтегрування наукових поглядів, оцінок та висновків В. Агєєвої, Н.Герасименко, О. Забужко, Н. Зборовської, О. Корабльової, Л. Кулакевич, М.Моклиці, С. Павличко, І. Старовойт, Л. Таран, С. Філоненко та інших літературознавців  щодо об’єкта дослідження сприяє всебічному і повному висвітленню художніх особливостей жіночої прози 80-90-х років ХХ століття як феномена, літературного явища, визначенню головних рис і тенденцій її розвитку. Вивчення творчості письменниць 80-90-х років ХХ ст. дає можливість пізнати художнє мислення авторок, “вписування їх власного слова” в мистецьку ситуацію постмодернізму з характерною полідискурсивністю, жанровим синтезом, стильовою еклектикою та якісно іншими художньо-естетичними орієнтаціями; поглиблює наукове осмислення сучасного літературного процесу.