ДРАМАТУРГІЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША: ДУХОВНІ ВИМІРИ, ПРОБЛЕМАТИКА, ЖАНРОВИЙ ДІАПАЗОН

Краткое содержание

У “Вступі” з’ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність; визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень і результатів; подано інформацію про апробацію результатів і висновків роботи, про її структуру.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження” містить короткий огляд міфо-релігійних писань і висловлювань мислителів та митців про дух і духовність; стислий аналіз наукових праць філософів, психологів і літературознавців, у яких іде мова про духовність взагалі або про духовне багатство творів літератури. Наведено й прокоментовано основні концепти й концепції духовності, подано тлумачення змісту базової для даного дослідження термінології.

У підрозділі 1.1. “Процес формування та інтерпретацій змісту категорії “духовність” простежено процес виникнення й формування первісних уявлень людей про душу і дух у міфо-релігійних писаннях – у “Вавілонській теодицеї”, “Пісні про Гільгамеша”, “Повчанні Птахотепа”, “Рігведі”, “Авесті”, Біблії та ін. Огляд показав: духи, божества і боги стародавнього світу сприймалися добрими або злими відповідно до того, які (добрі чи злі – з точки зору людей) дії вони вчиняли. А середньовічні боги, будучи повністю самовладними, визначали й творили добро чи зло тільки на свій розсуд – самі знання людей про добро і зло оголошено великим (первородним) гріхом, хоча дуже швидко в теології того ж таки Середньовіччя з’явилися і добротворці-ангели, і злотворці-демони. Саме тоді думки та дії людей стали характеризуватися як богоугодні (духовні) або як небогоугодні (антидуховні). І знову, як і в язичництві (наприклад, у “Велесовій книзі”), божественне й людське злилося в одне уявлення про систему одухотворених думок і дій Сина Божого, святих і людей звичайних, одним із яких був християнин Володимир Мономах, який усе своє життя творив добро і всьому народові Київської Русі, і окремим людям. Саме християнські теологи й богослови (Оріген, Августин та інші) упродовж усього Середньовіччя заговорили про душу людини як про такий “дар Божий”, який людина може “освітлити” чи “очорнити” своїми думками і діями, але перш за все – намірами. Ще конкретніше й міцніше “пов’язали” ступінь “чистоти” душі людини з характером її поведінки вітчизняні та зарубіжні філософи Г. Сковорода, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Г. Гегель, а особливо М. Грот та Ф. Ніцше – вони поставили “якість” душі, духу й духовності людини у повну залежність від її добро- чи злотворчих намірів; бездушних і бездуховних оголошено “по той бік добра і зла” (Ф. Ніцше).

Є. Блох, М. Мерло-Понті та десятки інших філософів ХХ ст., все ще виходячи з дуалістичних тлумачень душі, духу й духовності, бачили їх надматеріальними. Але тенденції пов’язувати сутність цих явищ то з інтелектом, то з психікою, зі свідомістю чи світоглядом підводили дослідників до найсуттєвішого – до спрямованості думок і дій людини на добро- чи злотворення, а тому будь-яка діяльність людини, не спрямована на добро чи зло остаточно оголошена бездуховною. В цьому плані є особливо показовими праці С. Франка, В. Соловйова, І. Петрова, О. Курбатова та ін.

Психологи, зокрема інтуїтивісти А. Бергсон та М. Лосский, також приходять до того, що саме добро- та злотворення людей стають найважливішим (визначальними) факторами характеристики їхньої психіки і духовності, які майже ідентифікуються.

Огляд процесу формування уявлень і понять про душу, дух і духовність у літературі показав, що письменники в руслі згаданих загальних тенденцій також убачають духовність у добро- чи злотворчі спрямованості думок і діяльності людей: персонажі їхніх творів характеризуються саме цілеспрямованістю діяльності на творення блага чи лиха іншим людям. На сьогодні вже є й дисертаційні дослідження, присвячені вивченню духовного багатства творчих спадків окремих письменників (Ю. Сафонов та Л. Волошук), значні праці про духовний світ героя (І. Дзюба та Н. Шляхова), про духовний простір української ліро-епічної прози (Г. Штонь) та ін. Врешті-решт у підрозділі 1.1. з’ясовано: по-перше, питання й проблеми духовності людей настільки вагомі й актуальні, що абсолютна більшість міфотворців, теологів, мислителів, науковців, митців і дослідників літератури ставлять саму сутність людини й сенс її існування в повну залежність від характеру її духовності; по-друге, первісні уявлення людей про добрих і злих духів, про добрий чи злий дух героїв та бого-людей, про чорні й світлі душі людей у прадавніх міфічно-релігійних пам’ятках пов’язані зі спрямованістю їхніх думок, дій на добро- чи злотворення; по-третє, такі філософи, як Г. Кониський, Г.Сковорода та М. Грот, а також психологи повністю схилялися до того, що духовність людини – це передовсім спрямованість її внутрішнього світу та діяльності в світі навколишньому на творення блага й добра або лиха і зла; по-четверте, знайомство зі спробами багатьох українських митців слова осягнути сутність духовності показало: більшість із них також схильні вважати за духовність передовсім спрямованість людських думок і дій на добро- чи злотворення. Особливу увагу митці приділяли функціям душі ліричного “Я” їхніх творів.

У підрозділі 1.2. “Духовні пошуки П. Куліша” окреслено ті найважливіші етапи, чинники й детермінанти формування духовності цього автора, котрі найочевидніше відображають сам процес становлення й поступ його внутрішніх прагнень та установок на його особисту добро- чи злотворчу діяльність у навколишньому світі. Для цього було обрано такі форми спілкування митця з самим собою і з навколишнім світом, у яких найяскравіше виявлялися і внутрішній світ автора (щоденник, листи,
особливо – автобіографічні твори), і цілеспрямованість його діяльності в навколишньому світі (літературознавчі й публіцистичні праці). У процесі дослідження з’ясовано: П. Куліш упродовж усього життя роздумував над власною праведністю і справедливістю, над своїм ставленням до конкретних людей – перш за все до добротворців (П. Плетньова, Т. Шевченка, Я. Грота, М. Білозерського, М. Пирогова та ін.) і злотворців його сучасності та історії народу України (Микола І). При цьому митець поступово й упевнено підводить себе й читача до таких висновків про свою власну духовність: по-перше, в суспільстві він постійно шукав собі місце серед безпосередніх творців і носіїв блага, добра і добротворення (окрім названих, І. Вернадський, М. Погодін, М. Гулак та ін.); по-друге, П. Куліш формував у собі стійкі переконання в тому, що він своєю правдивістю повинен “одвертати інших людей від лиходійства” і злотворення; по-третє, митець сам зрозумів, що повага до письменника вимірюється не “вірою публіки” в нього, а його “доброю совістю” й “високою” духовністю, тобто ступенем схильності до добротворення. До цього найважливішого і найціннішого висновку письменник дійшов не одразу, а через довготривалі пошуки, через сумніви й протиріччя в становленні до себе й до друзів, через поцінування й переоцінки чужих і власних роздумів, прагнень, дій і вчинків – шляхом оцінки свого способу й своїх цілей життя. А вищими формами духовності для П. Куліша стали добродійність і навіть жертовність в ім’я народу.

У другому розділі “Духовність драматургії П.Куліша 1860-1883 років” проаналізовано установки дійових осіб і автора обраних творів, духовну наснаженість їхньої проблематики в діапазоні жанру “драма”.

У підрозділі 2.1. “Духовні сходинки драматичних пошуків П.Куліша 1860-1883 роках” у хронологічному порядку розглянуто духовність перших діалогізованих творів. Усі ці твори різноманітні і за формою (від діалогізованого “уривка” “На берегу ставка” до драматичної поеми “Нагай”, від короткого “поіменованого діалогу” до “оповідання” з очевидною домінантою багатьох “поіменованих діалогів” тощо), і за змістом (від біблейського сюжету про царя Ірода і до Хмельницького, від життя полонянки-українки на чужині до поведінки шляхтянки пані Пузинської в Україні, від конкретно-історичної Гайдамаччини до містифікацій про потойбічний світ і т. ін.), і за ступенем художньої довершеності (від нічим і ніяк не детермінованих діалогізованих “уривків” до сюжетно завершеної, але сценічно майже непродуманої драматичної поеми). І ще більше цей ряд творів вирізняється з-поміж усієї його драматургії неоднозначністю і невизначеністю багатьох (як авторських, так і персонажних) суспільно-світоглядних та етико-естетичних позицій: від захоплення Козаччиною і Коліївщиною в першій п’єсі “Колії” (на кшталт “Гайдамаків” Т. Шевченка) до панського страху перед жорстокістю месників-козаків. З’ясовано, що вказаний період був для драматурга підготовчим, оскільки за 23 роки з-під пера цього автора не вийшла жодна художньо довершена багатоактна п’єса. А в його творах малих жанрів – усе в статиці: залишаються прозорими і в принципі незмінними у кожному творі полюси тільки добра і зла – зміни спостерігаються лише під час переходів від твору до твору, міняються перш за все масштаби задумів і дій. І саме ці стабільні орієнтири дійових осіб і автора дозволили з’ясувати, що драматург у цей час не просто від твору до твору зростав духовно, а скоріш “піднімався” по цих своєрідних “сходинках” до осягнення загальнонародних і загальнолюдських масштабів духу боротьби за визволення.

У підрозділі 2.2. “Мальована Гайдамащина” як осягнення духу самовизволення народу” доведено, що П. Куліш, зробивши особисті коментарі до “мальованих” та інсценізованих іншим (“незнаним”) автором подій основними, зумів у цьому творі висловити свої тодішні погляди на Гайдамаччину, в яких відчувається відверте і глибоке співчуття митця конкретним козакам, масі знедолених і в той же час відверту зневагу до виявів сліпої мстивості як завойовників, так і визволителів. Цього П. Куліш досягає, нашаровуючи на загальнонародну героїзацію визволителів і месників негативне ставлення інтелігента ХІХ ст. до фактів здичавілої озлобленості передовсім ватажків збунтованого “плебсу”. У цьому автор бачив “безпощадну” правду історії, яка мусить застерігати загарбників від “диких” задумів і наслідків їхньої діяльності. І хоча цей твір усе ще викликає дискусії, у ньому прекрасно розкривається неоднозначний дух Хмельниччини, Гайдамаччини, й, зокрема, Коліївщини, адже душі козаків, гайдамаків і коліїв виявляються не тільки в монологах, а й у фрагментах їхнього “внутрішнього мовлення”, у роздумах персонажів і “незнаного автора”, в думках самого П. Куліша – вони розкриті світлими та чорними, часом зовсім незрозумілими – “загубленими” (як це трапилося з Сорочкою, котрий не міг умерти без сповіді, бо не знав, яка в нього душа). Загалом добро- чи злотворчі наміри дійових осіб пояснюються дуже глибоко і всебічно. Та й дух помсти принижених і ображених українськими можновладцями й інонаціональними загарбниками показаний і світлим, і “забрудненим кров’ю” жінок та дітей – Омельки та Мирони нерідко втрачали любов і навіть повагу до Бога. Постійні прагнення й поривання окремих українців, соціальних спільнот і цілої нації до праці, волі й незалежності відтворюються П. Кулішем дійсно об’єктивно і болюче – у самому процесі цих рухів. Не забував письменник думати й над тим, як виглядає наш народ в очах інших народів (“найволелюбніший”, “найревнивіший”, “найдоброзичливіший” і разом з тим “наймстивіший”) і як інші народи ставилися до унікально виразної духовності українців (“з повагою” і “зі страхом” одночасно). Тобто письменник ставить і вирішує не суто історіографічні, а перш за все духовні проблеми українців у тодішньому світі. І саме тут “хворобливий” гуманізм автора зіткнувся з кривавою закономірністю помсти “озвірілих” і “здичавілих” знедолених. З іншого боку, будучи безпощадно об’єктивним, автор досить різко оцінював творчість колишніх і сучасних йому “істориків-патріотів”.

Виходячи з усього цього, слід відзначити: “Мальована Гайдамащина” – це реалістичний і високодуховний твір.

У підрозділі 2.3. “Духовна цінність “діалогізованого додатка” до “Хутірної поезії” “Козацька і панська розмова на тому світі, а підслухав і подав письменній громаді П. Куліш” та драматичної поеми “Нагай” досліджено складність духовних позицій представників різних соціумів – селян, козаків, панів і вчених. У першому творі народний дух козацтва не просто протиставляється егоїстичному духові панства, а й доводиться: “не все козацтво – народ, і не все панство – антидуховне”. А “недогарок” “Нагай” – це така формально й змістовно спрощена, але духовно ускладнена художня композиція із діалогів, у якій спотворений дух “національного перекотиполя”, вченого Нагая, стикається з таким невиразним духом Громадських Мужів та з духом чотирьох представників “низового козацтва” (“чурів”) з Лугу, для яких усе дуже просто: або ти українець-козак, або ти ворог України. Навіть найбільш обережний Нагай Сипко, всіма “фібрами душі” прив’язаний до “вотчини”, що дісталась йому майже даром, нізащо не віддає її. За цією зматеріалізованою бездуховністю й зрадницькою антидуховністю лише зрідка проглядаються безсилі прояви людяності й духовності іншого персонажа – Пригари, які зводяться до порад та “розрад” іншим людям. Ні поверхова обізнаність Нагая з історією, ні нестійке бажання Мужів навернути Нагая до України, ні фанатична відданість чурів справі “козакування”, ні тим більше прив’язаність більшості дійових осіб до матеріальних статків не дають усім цим людям стати справді високодуховними – за “високими” словами дійових осіб, не видно жодного акту реального добротворення. З’ясовано, що одним із найпереконливіших доказів духовного дозрівання автора і героїв можуть бути “сцени і уривки драматичні” – п’ять доповнень (своєрідних “діалогізованих ескізів”) до драматичної поеми “Нагай”. У всіх цих сценках ставляться й розв’язуються надзвичайно гострі соціальні (“Сельського життя ХVІІІ віку”) та переважно політичні проблеми.

Отже, аспектний аналіз діалогізованих творів першого періоду показав, що становлення П. Куліша як драматурга на першому етапі виявилось довготривалим, але досить плідним у плані його духовного поступу, адже за цей період автор зробив кілька важливих кроків. По-перше, він сформував себе як виключно об’єктивну особистість і в той же час “випробував” себе і як традиційного драматурга з досить чітко визначеними художньо-духовними константами (“Колії”, “Іродова морока”, “Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми”); і як драматурга-новатора, котрий уже тоді вводив у текст п’єси глибинні екскурси в минуле та передбачення майбутнього, психоаналітичні роздуми, примітивні описи та широкомасштабні зіставлення (“Козацька і панська розмова на тому світі...”); і як митця, здатного ефектно поєднувати в одному творі фрагменти прози, публіцистики й драматургії з елементами віршованого фольклору. По-друге, в усіх цих “підготовчих” творах увагу автора сконцентровано на поетапній еволюції духовності проблематики минулих століть України. У кожному із цих творів письменник фіксував своєрідні етапи поступу душ, духу й духовності героїв, занепаду – антигероїв і “плебсу”. Але драматурга цікавили передовсім ті дійові особи історії, які генерували ідеї добро- чи злотворення; ті діячі суспільства, духовність яких виражалася найяскравіше. При цьому письменник виявив і надзвичайні вміння характеризувати поетапні константи духовності цілих соціальних спільнот. По-третє, в цей час драматург не брався за написання жодної багатоактної п’єси перш за все тому, що ці малі твори, як правило, слугували своєрідними поетапними “діалогізованими ілюстраціями” до його великих полотен на історичні теми. І саме тому майже всі основні й визначальні рішення героїв та антигероїв цих “ілюстрацій” були “одноразовими” (тимчасовими), нерідко інстинктивно-інтуїтивними, а не глибоко усвідомленими. По-четверте, усвідомлені і поступові зміни у духовних позиціях персонажів творів цього періоду фактично не спостерігаються – вони помітні лише при переходах від п’єси до п’єси. А тому кожна з них – це зіткнення духовності й антидуховності: від твору до твору, як зі сходинки на сходинку, йшов П. Куліш до справжніх духовних висот своєї драматургічної творчості. По-п’яте, на цьому етапі письменник показує, що на шлях свідомого добротворення стають лише окремі козаки. “Здичавілі” й “озвірілі” від ненависті й злості гайдамаки та колії жорстко вбивають польсько-католицьких загарбників, їхніх жінок і навіть дітей, хоча деяких із них (“найживучіших”) зрідка “вихрещують” у православні, ще рідше – усиновляють.

У третьому розділі “Духовна зрілість “драмованої трилогії” П. Куліша” досліджено процес остаточного утвердження установок дійових осіб трилогії на добро- та злотворення, розкрито процес високого духовного прозріння самого автора; духовні зіткнення героїв і антигероїв п’єс і всієї трилогії, духовну наснаженість проблематики жанру.

У підрозділі 3.1. “Духовні колізії п’єси “Байда, князь Вишневецький” проаналізовано складну систему зіткнень, протистоянь і цілеспрямувань внутрішнього світу і спрямувань діяльності героїв у зовнішньому світі. Наповнивши твір досить великою кількістю монологів, “слів убік” і ремарок, які так чи інакше характеризують саме внутрішній світ дійових осіб, П. Куліш зумів не тільки виявити, а й глибоко та виразно охарактеризувати душі більшості головних дійових осіб п’єси, а також соціальних спільнот. Так, чітка спрямованість думок, дій та вчинків Байди на добротворення викликала в його друзів і ворогів повагу, а тому, звертаючись до нього, частіше всього вони вживають слова “великодушний князю”. Найвищою ознакою високості й світлості душі Байди є те, що він глибоко усвідомив, що для реального творення добра в конкретних життєвих ситуаціях, для породження високого духу добра і добротворення потрібна самовідданість і навіть готовність до самопожертви. Духовна роздвоєність особистості Байди виявляється лише в тому, що в ньому одному живуть і діють два чоловіки: той, у якого “в тяжкі хвилини розум мало важить”, і той, у якого “розум гетьманує над серцем”. Не менш складною виявляється й духовна характеристика Андибера – постійного, за п’єсою, опонента Байди і доброго від природи чоловіка, який сформувався в горі й у багатоликій громаді. При цьому з’ясовано і багато нових ознак та характеристик духовності дійових осіб і всього твору, але найважливішими є такі: 1) найглибше розкрита сутність та еволюція духовності Байди й Андибера: перший помітно піднімався до прагнення творити добро в цілому світі, а другий невпинно скочувався до бездуховної зневаги до свого соціального антагоніста – Байди; 2) дух слів, думок і діяльності Байди (та його побратимів) і Андибера (з його “низовим” оточенням) подано чітко й однозначно – і добротворча, і злотворча спрямованість задумів обох цих персонажів відверті й очевидні; 3) однозначними подано й характеристики духу представників козацької старшини, яких автор називає “козацькими язичниками” та “ідеологами” козацької “сваволі”; 4) Байду чи не вперше в літературі показано не стільки як народного героя, а як такого героя історії України, котрий, маючи прекрасну душу й високий дух інтелігента, самовідданого захисника України і вселенської Правди, так і не зумів реалізувати свої найвищі і найблагородніші наміри в житті, бо не зміг “спуститися” зі своїх соціально-снобістських “висот” до глибоких і багатогранних інтересів та прагнень низового козацтва й трудового народу країни – він навіть не хотів по-справжньому усвідомлювати все те; 5) душу й дух гетьмана-простолюдина Андибера також розкрито дуже переконливо, але з помітною авторською упередженістю, оскільки й самого П. Куліша лякала та “темна” і “дика сила” та “вольниця”, яку Андибер не тільки “втілював у собі”, а й активно використовував її, робив усе, щоб вона відкинула найблагородніші наміри Байди.

А врешті-решт перед читачем п’єси постає надзвичайно складна система таких внутрішніх (душевних) і зовнішніх (духовних) ознак і рис характерів та перипетій, котра важко піддається глибинному осмисленню сучасними читачами.

У підрозділі 3.2. “Сила духу Козаччини в п’єсі “Цар Наливай” розкрито духовність керівника повстанського руху проти польського поневолення; духовні перипетії між національно свідомими українцями та поляками, між багатими й бідними, православними й католиками, між віруючими й атеїстами; високі прагнення героя творити добро на благо України і засуджувати національний та інонаціональний паразитизм; несправедливість між соціальними спільнотами, між сильними та гонористими особистостями. При цьому душа Наливая – це і глибоко усвідомлена необхідність, і навіть інтуїтивна потреба героя в справедливості й “правді серця”. Тобто це – не тимчасові бажання визволяти когось конкретного, а стійке прагнення до рівноправного співіснування людей і націй. І тому дух героя однозначно світлий і високий. Про це говорять навіть його вороги – Оришевський, Острозький та ін. Автор простежує і сам процес духовного прозріння Наливая та Хмелецького, які (хоча ще й маневрують між обов’язками дисциплінованих воїнів та призначеннями громадянина України) починають глибоко усвідомлено боротися проти несправедливості, повністю осмислюють добро- та злотворчу сутність своїх намірів і намірів завойовників. Значна частина другорядних дійових осіб п’єси чітко визначених духовних позицій не має (вістовці, Бурлій, Лавник тощо) – вони думають і діють частіш усього за наказами інших, а тому їхні дії та вчинки є лише відлунням (реалізацією) добро- чи злотворчих намірів шляхти або козацької старшини. Це чи не одна з найпринциповіших позицій Кулішевого бачення ролі козацької старшини і козацького “плебсу” не дуже давньої для нього “минувшини України”.

Отже, духовний та виховний потенціал п’єси надзвичайно високий – твір вносить у свідомість читачів українців та іноземців, багатих і бідних, віруючих і атеїстів достатньо чіткі визначення й межі добра і зла, добротворення й злотворення; породжує високі прагнення творити добро і засуджувати міжнаціональний паразитизм.

У підрозділі 3.3. “Вища духовна зрілість героя і автора п’єси “Петро Сагайдашний” з’ясовано: справжнє духовне збагачення та утвердження керівника держави приходить лише тоді, коли він починає керуватися не своїми амбітними та егоцентрично-особистісними і навіть не пафосними мотивами-гаслами й масштабним мисленням та діянням, а коли він почне виходити на глибоке розуміння суспільної ситуації й прагнень цілого народу та міжнародного становища держави. Так, Сагайдашний, поклавши на полях кривавих битв тисячі людей, тільки під кінець життя зрозумів, що справді турбуватися про свій народ треба не переможним помахом шаблюки, не походами на інші народи, а забезпеченням своїй нації миру та спокою, а отже, всілякого процвітання. На цей раз герой характеризується автором і дійовими особами лаконічно й виразно: душа його світла, тому що він осмислив усі власні помилки й гріхи – тепер Сагайдашний має тільки добротворчі наміри, надії та плани. А оскільки у героя вже немає жодних сил, найкращим реалізатором його високодуховних задумів стає (у цьому творі вже зрілий у всіх відношеннях) Хмелецький. Він, будучи своєрідним “наскрізним” персонажем двох частин трилогії, пройшов шлях і бездумного виконавця чужої (переважно злої) волі, і людини, здатної об’єктивно оцінити власні думки і дії. А тому він сам глибоко осмислив, що добро своєму народові можна принести не сліпою службою окремим князям, не вибором “кращих” для себе і для народу вожаків, а осягненням дійсно найважливіших сподівань цілої нації, гармонізацією своїх прагнень та інтересів із надіями народу, а головне – шляхом реалізації всіх добротворчих намірів і планів як окремої особистості, так і народу в цілому. Саме тому ця дійова особа всіх обох частин під кінець твору стає фактичним високодуховним героєм усієї трилогії. Інші дійові особи п’єси в плані духовності маловиразні: Вістовці, Козак-оброчник, Музики й Весільні гості здатні виявляти лише окремі елементи духовності чи антидуховності, та й то скоріш під впливом чи на вимогу їхнього керівника. Отже, п’єса “Петро Сагайдашний” – це твір духовно наснажений, з високим духовно-виховним потенціалом, оскільки й герой, і абсолютна більшість дійових осіб – це справді досвідчені, по-житейськи і по-військовому мудрі люди, вони справді дбали і про благо окремих людей та козацтва, і про мир та добробут цілого народу. Головні злотворці також чітко визначені в їхній антидуховності: безпощадні в боротьбі за своє майно, за власну славу та владу, рідше – в турботі про суто матеріальні інтереси, ще рідше вони турбуються про долю країни-завойовниці – Речі Посполитої. П’єса П. Куліша “Петро Сагайдашний”, не дивлячись на всі її сценічні вади й недоліки, багатослівність реплік, – це принципово новий етап вияву високої духовної зрілості дійових осіб і митця.