| Краткое содержание: | У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, її зв’язок із науковими програмами, визначено мету й завдання, предмет і об’єкт роботи, основні методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію.
У першому розділі – «Теоретичні засади дослідження та рецепція українського інтелектуального роману критикою та літературознавством» – подано огляд критичної й наукової літератури за темою дисертації, визначено теоретичні аспекти, методологічні й методичні принципи дослідження.
Перший підрозділ – «Екзистенціалізм як філософсько-естетичне явище: сутність та основні поняття» – становить теоретичне підґрунтя роботи. Приділено увагу розмежуванню таких базових понять, як «екзистенційний» / «екзистенціальний» / «екзистенціалістський». Під екзистенційним мисленням варто розуміти будь-яке мислення, центральним поняттям якого виступає людська екзистенція. Виникнення екзистенційного мислення пов’язано з тим моментом, коли людина вперше усвідомила себе в світі, замислилась над власним існуванням у ньому. Дана проблематика, безперечно, завжди була популярною в світовій літературі (починаючи ще з часів античності). Що ж до понять «екзистенціальний» / «екзистенціалістський», то переважною більшістю літературознавців вони вживаються як синоніми, хоча й існує точка зору В. Заманської щодо їх розрізнення. Так, оперуючи поняттям «екзистенціальний», дослідниця говорить про той історично вкорінений тип свідомості, який сформувався на певному етапі еволюції людини й суспільства і який торкається проблем буття людини, її свободи, її вибору, зрештою, її екзистенції. Термін «екзистенціалістський» В. Заманська використовує лише стосовно західноєвропейських, зокрема французьких філософів-екзистенціалістів, які безпосередньо декларували свою належність до філософії існування (Ж.П. Сартр, А. Камю). У контексті ж нашої дисертації терміни «екзистенціальний» / «екзистенціалістський» вживаються як синонімічні, оскільки співвідносяться за значенням із лексемою «екзистенціалізм», що означає течію в філософії та літературі, яка виникла в західноєвропейській культурі в 1920–1930-ті роки (Х. Ортега-і-Гассет, М. де Унамуно, М. Гайдеґґер, К. Ясперс) і сформувалася в самостійне явище в 1940–1950-ті роки (Ж.П. Сартр, Г. Марсель, М. Мерло-Понті, С. де Бовуар, А. Камю).
Вивчаючи український інтелектуальний роман 20-х рр. ХХ ст. крізь призму філософії екзистенціалізму, ми вдалися до з’ясування суті релевантних екзистенціальних модусів чи екзистенціалів (способів людського існування), які сприяли з’ясуванню екзистенціальної специфіки художніх творів того чи іншого митця. На основі праць найбільш яскравих представників екзистенціальної філософії (С. Кіркеґор, М. де Унамуно, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, М. Бубер, Ж.П. Сартр, А. Камю) виокремлюються такі головні екзистенціальні модуси, як екзистенція, страх, буття-для-смерті, біль, самотність, свобода, вибір, відповідальність, Dasein, буття-в-світі, закинутість, голос совісті, комунікація, межова ситуація, зустріч, буття-у-собі, буття-для-себе, буття-для-іншого, нудота, абсурд, самогубство, метафізичний бунт тощо. Увесь комплекс цих екзистенціальних концептів, пов’язаних з існуванням індивіда, безперечно, сприяє осмисленню своєрідності українського інтелектуального роману 20-х рр. ХХ ст.
У другому підрозділі – «Жанрова природа інтелектуального роману» – розглядаються інваріантні ознаки таких феноменів, як «філософський» / «інтелектуальний» / «екзистенціалістський» романи, що дає можливість виділити кожен із них в окрему специфічну жанрову форму.
Як відзначають науковці (В. Агеносов, М. Бенькович, В. Бікульчюс, А. Бочаров, Т. Гуріна, Ю. Давидов, Н. Павлова), інтелектуальний роман ХХ ст. має генеалогічну спорідненість із філософським романом ХVІІІ – ХІХ ст., а отже, й зберігає його основні структурні особливості: численні теорії, що висловлюються, як у науковому трактаті; підпорядкованість характерів і ходу подій певній філософській ідеї; наявність «підтримуючих елементів». Проте, незважаючи на спільну структурну модель, в інтелектуальному романі ХХ ст. виявляється чимало нововведень, які не були відомі філософському роману попередніх епох: надто довгі теоретичні висловлювання; «багатозначність» («діалогічність») філософської ідеї; схематичність людських характерів, що символізують певні погляди або психологічні стани; новий тип героя-інтелектуала, схильного до рефлексій, самоспоглядання; посилена умовність як один із можливих шляхів вираження художньої ідеї у творі, підвищення його інтелектуального потенціалу; іронічність, скептичність, навіть пародійність авторського дискурсу; «відкритий фінал» тощо.
Серед основних поетикальних характеристик інтелектуального роману, що є об’єктом даного дисертаційного дослідження, літературознавці (Н. Бернадська, Н. Колошук, С. Павличко) відзначають також зосередженість на екзистенціальних проблемах людського існування (екзистенції), зокрема на раціональності / ірраціональності людської поведінки, внутрішній роздвоєності людської особи, відчуженості, нездійсненності свободи, абсурдності буття тощо.
Утім за своїми жанровими ознаками інтелектуальний роман початку ХХ ст. суттєво відрізняється від екзистенціалістського (хронологічні межі досліджуваного явища окреслюються 40–60-ми рр. ХХ ст.). До найважливіших досягнень означеного феномена науковці (Є. Євніна, Н. Жлуктенко, В. Івашова, Д. Наливайко) справедливо відносять те, що в ньому всебічно відкрилася внутрішня (екзистенційна) розгубленість індивіда, який опинився перед обличчям непереможної смерті під час Другої світової війни, перед обличчям абсурдного світу, що сповнений несподіваних випробувань. Відповідно, головним об’єктом екзистенціалістського роману є не просто герой-інтелектуал, який шукає своє місце в житті, а самотній, «відчужений» герой, який повинен пройти через т.зв. сартрівський «відчай», щоб зробити «вибір», тобто знайти свою міфічну «свободу» як порятунок від абсурдного світу.
У третьому підрозділі – «Український інтелектуальний роман 20-х років ХХ століття в оцінці критики та літературознавства» – зауважено, що наукова рецепція творів В. Підмогильного («Місто», «Невеличка драма»), В. Домонтовича
(«Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус»), Є. Плужника («Недуга») та М. Могилянського («Честь») здійснювалася трьома етапами: кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст., 40-ві – початок 80-х рр. ХХ ст., кінець 80-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.
Перший період науково-критичного огляду інтелектуальних романів 20-х рр. ХХ ст. характеризується появою ряду розвідок, у переважній більшості з яких через ідеологічну заангажованість мотивна структура творів українських митців не могла бути належним чином оцінена. Тогочасні критики й рецензенти (М. Доленго, П. Колесник, Г. Майфет, М. Мотузка, А. Музичка, Л. Підгайний, А. Хуторян, Ф. Якубовський та ін.) робили наголос, як правило, на глибокій соціальності романів, не заглиблюючись у їх складний філософський підтекст. Утім, незважаючи на вульгарно-соціологічні оцінки української інтелектуальної романістики 20-х рр., деяким рецензентам удалося виділити такі домінанти художньої парадигми творів, як звернення до психологізму, філософська постановка основної ідеї, композиційна цілісність романів тощо.
Наступний етап дослідження української інтелектуальної романістики 20-х рр. ХХ ст. представлений іменами таких літературознавців, як З. Голубєва, Ю. Бойко, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, М. Ласло-Куцюк, Ю. Шерех. Аналізуючи художню парадигму інтелектуальних романів зазначеної доби, ці дослідники вказують на їх модерний філософський підтекст, відзначають іронічність як стильовий прийом, інтертекстуальні зв’язки, зокрема сюжетно-композиційні парадокси, алюзії (явні й приховані), літературні ремінісценції тощо.
Означена тенденція до переосмислення творів українських митців 20-х рр. крізь призму їх семантичних особливостей, провідних мотивів, певних елементів поетики дістає більш повне розв’язання в роботах сучасних літературознавців (В. Агеєвої, Ю. Ганошенка, О. Гриценка, Ю. Загоруйко, Н. Колошук, В. Мельника, С. Павличко, Л. Пізнюк, М. Тарнавського та ін.). У своїх розвідках учені застосовують чимало нових методологій щодо аналізу інтелектуальних романів, зокрема активно залучаються такі аспекти їх дослідження, як феміністичний, психоаналітичний, міфопоетичний. Поворот у науково-критичній думці останніх років пов’язаний також із дедалі більшою схильністю дослідників до розгляду інтелектуальної романістики 20-х рр. крізь призму ідей філософії екзистенціалізму як домінанти художнього мислення українських митців. Серед екзистенціальних модусів, які відіграють центральну роль у філософському сприйнятті аналізованих творів, літературознавці виділяють такі, як абсурдність буття, відчуженість, самотність, нещирість («лиха віра»), нездійсненність сподівань, відповідальність особистості за власне існування, вибір між раціональним / ірраціональним, духовним / тілесним началами людської екзистенції тощо.
Другий розділ дисертації – «Художня модель буття в інтелектуальній романістиці В. Підмогильного» – складається з двох підрозділів, у кожному з яких з’ясовано особливості екзистенціалістської концепції буття на прикладі романів В. Підмогильного «Місто» й «Невеличка драма».
У першому підрозділі – «Філософія людської екзистенції в романі «Місто» – осмислюється екзистенціальна філософічність названого твору В. Підмогильного,
що проявляється крізь призму провідних бінарних опозицій тексту: «свого» / «чужого», духовного / тілесного, раціонального / ірраціонального начал людської екзистенції. Дослідницький інтерес викликає ряд екзистенціальних мотивів твору: абсурдність навколишнього світу, «нудота», яку відчуває людина при зіткненні з ним, відчуття відчуженості, самотності, актуалізація пошуків сенсу буття. Усі ці екзистенціальні проблеми пов’язані передусім із буттям головного героя твору Степана Радченка, який прямує на пароплаві із села на навчання до Києва. Стан відчуження, що характеризується емоційними хвилюваннями втрати, розлуки, зростає в міру віддалення героя від «свого» простору (села) та наближення до «чужого» (міста). Ознаки відчуження на початку роману набуває образ ріки, який в контексті міфологічних уявлень людства трактується як своєрідна межа (кордон) між двома світами, що в даному випадку виступають як бінарні опозиції «свій» / «чужий». Так, по дорозі до міста перед Степановими очима відкривається уся безмежність сільського («свого») простору. Усвідомлення ж відсутності в міському («чужому») просторі таких природних об’єктів, як «квітуча земля», «безмежне небо» та «свіжа вода», що все життя давали герою відчуття небувалої легкості, розкутості та свободи, породжує в його душі відчуженість та абсурдність, а отже, суперечність між «буттям-у-собі» та «буттям-у-світі».
Мотив відчуженості й абсурдності на початку твору фокусується навколо ще двох образів-символів – «розведений міст» і «пронизливий гук пароплава». Загальновідомо, що міст в міфопоетичній традиції виступає перш за все як образ зв’язку між різними точками сакрального простору. У цьому сенсі міст є «ізофункціональним» щодо шляху, точніше, – найбільш складної його частини; він сприймається як певна імпровізація ще невідомого, не гарантованого шляху. У даному ж контексті міст є своєрідним символічним пунктом переходу головного героя з минулого в майбутнє, від одного світу («свого») до іншого («чужого»). Так, наближаючись до «чужого» міста і залишаючи позаду «свої» рідні сільські береги, Радченко відчуває ворожість і небезпеку. Подібне конотаційне значення має й гук пароплава, що озвався в Степановому серці «болісною луною» і дав «останній сигнал його минулому».
Сам же топос міста, до якого потрапляє Степан, зійшовши з пароплава на берег, також сприймається як абсурдний, хаотичний простір, що прагне знищити людину, загрожує її особистісній автентичності. Герой перебуває у стані тривоги, що маніфестує конфліктність «буття-у-собі» та «буття-у-світі», переживає загрозу наближення небезпеки. Утім, загострюючи відчуття власного «Я», тривога й небезпека згодом перетворюються на своєрідний індикатор, який допомагає герою В. Підмогильного краще оцінити ситуацію, відчути необхідність позбутися суперечності між «буттям-у-собі» та «буттям-у-світі». Протидія цьому зовнішньому, ворожому світу в свідомості Степана Радченка породжує так звану «лиху віру» (мовою Ж.П. Сартра) – стан інтенціональності, нещирості, ілюзії існування. Герой обирає стиль міського («ворожого», «чужого») життя, що зовсім не відповідає його стереотипам поведінки, його ментально-світоглядним установкам. Як пригнічена й відчужена особистість він прагне знайти притулок і штучний комфорт, вживаючись у нову роль міського жителя. Згідно з екзистенціальними міркуваннями
Ж.П. Сартра, подібне існування нещирості людської екзистенції досить нетривке, оскільки вона (нещирість) належить до того виду психічних структур, які можна назвати «метастабільними». Тож «розсіювання» нещирості головного героя В. Підмогильного відбувається в момент переоцінки власної системи цінностей, думок і вчинків. Важливого семантичного значення в даному контексті набуває фінальна сцена твору. Так, сходи, якими Степан Радченко «притьмом збіг на шостий поверх», символізують собою послідовні «кіркеґоріанські» стадії сходження (самопізнання і самоутвердження) героя в абсурдному світі: від естетичної (коли його життя визначалося зовнішнім світом, він «плив за течією» і вимагав від життя лише задоволень), етичної (на цій стадії він зробив свідомий вибір, усвідомлено обрав свій подальший шлях, керуючись почуттям обов’язку) до релігійної стадії (герой глибоко усвідомлює своє покликання, він досягає такого ступеня, коли зовнішній світ уже не має для нього особливого значення, принаймні не може стати перешкодою на шляху до реалізації його творчих планів). «Відкритий» фінал аналізованого твору черговий раз засвідчує, що людська екзистенція, творчо спрямована на трансцендентне буття, здатна піднятися над абсурдною буденністю і подолати її. Автор вказує на так зване «зцілення» головного героя від нещирості, «лихої віри», що виявляється в написанні «повісті про людей».
Проблема абсурдної людини в абсурдному світі розкривається в романі «Місто» й через образ Максима Гнідого, який постійно знаходиться в пошуках відповіді на важливі онтологічні питання: що є життя і яке місце людини в ньому? Пошуки героєм відповіді на ці основоположні питання обумовили захоплення художньою літературою. На відміну від музики, що розчиняє людину в «бутті-у-світі», книжка, як відомо, сповнює її прагненням до самопізнання. Внаслідок філософських роздумів хлопець доходить висновку щодо існування конфлікту між задумом та його реалізацією, між реально існуючим життям і людським уявленням про нього. Усвідомлення ж цієї суперечності «буття-у-собі» та «буття-у-світі» породжує в душі героя відчуття самотності як постійної ознаки людської екзистенції в умовах абсурдної дійсності. Втікаючи від цього тотального, руйнівного стану, герой шукає порятунку в алкоголі як заміннику духовних потреб, чим і дозволяє абсурду перемогти над собою.
Важливу роль в осмисленні художньої моделі буття в аналізованому романі В. Підмогильного відіграє образ поета Вигорського. Як екзистенціальний герой він сповідує ідею скінченності й абсурдності людського буття, почуття розчарування, безнадії, розгубленості в цьому світі, розуміння марності будь-яких дій. Відтак істотною ознакою людської екзистенції поет уважає страждання, яке є невідворотним. Прагнення до щастя для нього є чимось занадто тривіальним, несумісним із внутрішньою катастрофічністю людського існування. Утім, незважаючи на трагічне світосприйняття, герой шукає власний вихід із даної ситуації, прагне перебороти настрої зневіри й розчарування. Подібно до Степана Радченка, Вигорський прагне вийти з абсурдної ситуації через акт творчості. Він переконаний, що саме в художньому (а не науковому) пізнанні людина проникає в світ мрій і хоча б на деякий час звільняється від болю й страждання. Спасіння від світу суєти й печалі, на думку Вигорського, можливе також в аскетизмі. Філософсько-екзистенціального значення в даному контексті набуває образ «дороги», «шляху», «путівця», «мандрівника» як символу пошуку людиною власної самості, природного й автентичного буття, а також надії на подолання відчуження людської екзистенції від абсурдної навколишньої дійсності.
Суть людської екзистенції в романі «Місто» В. Підмогильного розкривається і через образ Зоськи. Так, особливістю екзистенціального світобачення героїні є відчуття страху (метафізичного страждання) перед своїм безповоротним зникненням. Усвідомлюючи, що «ми всі помремо» і «не вмерти не можна», дівчина все-таки мала якусь таємну надію стати винятком із «холопської долі живого». Проте повільне «охолодження» коханого ставить її в «межову ситуацію» – екзистенційний вибір між буттям і небуттям. Кохання без взаємності, без міцного духовного зв’язку розцінюється як абсурд. Відтак Зоська обирає єдиний, на її погляд, вихід із беззмістовної, абсурдної ситуації – самогубство.
У другому підрозділі другого розділу – «Філософія жіночого існування в романі «Невеличка драма» – аналізується колізія жіночої / чоловічої поведінки в добу соціалістичних перетворень кінця 20-х рр. ХХ ст. Провідні бінарні опозиції досліджуваного твору (духовного / тілесного, раціонального / ірраціонального) розкриваються за допомогою різних типів маскулінної й фемінної самостей. Для розуміння гендерних стосунків героїв В. Підмогильного вельми важливим у світлі екзистенціалістських інтенцій є модус любові, що окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності в з’єднанні з іншою особистістю та світом. Так, головна героїня твору Марта Висоцька як романтична натура відмовляється від приземлених, прагматичних стосунків, натомість прагне пристрасного, неповторного почуття з усією його інтимністю, замкненістю радісного пориву, поділом світу на двох і решту. Утім ці дівочі мрії, як виявилося, є нереальними у світі, де домінують чоловіки, які уособлюють у собі тілесне, раціональне начало людської екзистенції. Так, наприклад, Юрій Славенко як «механізована» особа соціалістичного суспільства, запрограмована на певні дії, вчинки і навіть думки, зрікається почуттєвих і романтичних стосунків, приносить їх у жертву раціоналістичним стратегіям буття. Подібну життєву позицію в романі репрезентує Дмитро Стайничий. Внутрішня сутність його особистості, індивідуальність світовідчуття та світосприймання підпадають під вплив абсурдної дійсності 20-х років, яка сповнена парадоксальних ситуацій, що не піддаються логічному осмисленню. У добу соціалістичного будівництва особиста сфера, на його думку, повинна відходити на другий план. Шлюб для нього – це не союз двох, в основі якого – кохання, духовна близькість, а лише прагматична спілка задля продуктивної праці і «спільного будівництва». Що ж до образів Іванчука та Безпалька, то для них жінка – це лише об’єкт почуття, а кохання – лише екзистенційний пошук самоствердження, виключна сексуальність, яка виявляється жорстокою, руйнівною силою для жінки. Відповідно, драма жіночої екзистенції, яку В. Підмогильний ще в заголовку твору номінує як «невеличка драма», полягає у даному контексті саме в конфлікті між настійним прагненням «сильної» статі утвердити свою самодостатність через жінку і становищем жінки у патріархальному
суспільстві, яке перетворює її в підлеглий об’єкт.
Третій розділ дисертації – «Екзистенціальна парадигма романістики В. Домонтовича» – складається з двох підрозділів, кожен з яких присвячено аналізу екзистенціальних концептів, мотивів, поглядів та ідей українського митця на прикладі романів «Дівчина з ведмедиком» та «Доктор Серафікус».
У першому підрозділі – «Екзистенціальні виміри буття-людини-у-світі в романі «Дівчина з ведмедиком» – основну увагу зосереджено на драматичній розколотості людської особистості, якій випало жити в кризову постреволюційну добу (дата початку оповіді – 1922 рік) – добу загальної деструкції та неґації. Так, головний герой роману Іполіт Миколайович Варецький чітко усвідомлює всю абсурдність свого існування в постреволюційній дійсності, усвідомлює нездійсненність своїх мрій і сподівань, пов’язаних із революцією. Перед ним постає картина злиденного існування вчителя в нових умовах – умовах сірого, убогого буття, що цілком логічно породжують в душі «революційного романтика» відчуття відчуженості, самотності, ізольованості, відірваності від реальності тощо.
У контексті екзистенціальної проблематики роману В. Домонтовича осібне місце посідає образ постійного шукача «неправдоподібних істин», поета й художника Стефана Хоминського, провідним гаслом якого є деструкція. Як деструктивіст Хоминський обстоює ідею «ангажованого» (за Ж.П. Сартром) мистецтва, констатує можливість руйнування мистецтва в класичному розумінні цього поняття. Його ірраціональному світогляду властиві мотиви стоїцизму, прагнення до «бунту» через усвідомлення хаотичності й абсурдності свого існування. Героя приваблює війна й революція, ідея заперечення як такого, ідея вибуху, процес розкладу речей і суспільства, схеми революційного експерименту. У своїх літературних маніфестах він підносить деструктивні гасла мистецької руйнації світу й світової руйнації мистецтва зокрема. Замість об’єктивної дійсності в своїх творах герой зображує новий об’єкт – суб’єктивний світ однієї людини – митця. Він абсолютизує світ власних переживань та емоцій, тобто реалізує не що інше, як тенденцію до самопізнання, самовираження і самовдосконалення.
У романі «Дівчина з ведмедиком» в осмисленні проблеми жіночої екзистенції відіграє важливу роль образ Зини Тихменєвої. «Відвойовуючи» в «Іншого» право на жіноче самовираження і свободу, Зина як «нова» жінка «бунтує» проти дотримання усталеного розподілу гендерних ролей у суспільстві. У зв’язку з цим вона заперечує ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася «другою статтю», залежною істотою по відношення до чоловіка. Аби довести свою правоту, перевірити себе на «нову» мораль, дівчина замислює нечуваний, надто нетрадиційний на той час експеримент – втрата дівоцтва поза шлюбом. Героїня В. Домонтовича усвідомлює, що почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. У зв’язку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зину зробити два дивовижні кроки – спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Така, на перший погляд, абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення в праці «Друга стать» С. де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Тож можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки досягає певного рівня свободи жіночої екзистенції.
Екзистенціалістська парадигма аналізованого роману «Дівчина з ведмедиком» розкривається й крізь призму вставного оповідання твору про жахливий злочин Миколи Буцького. У центрі уваги автора – не лише зовнішній конфлікт, трагедія вбивства тяжко хворої дружини як наслідок злиденного, неможливого існування в умовах постреволюційної дійсності 20-х рр. ХХ ст., а й конфлікт внутрішній – трагедійне роздвоєння, боротьба в душі героя: дати коханій жінці повільно сконати в голодних муках чи позбавити її нелюдських страждань. Екзистенційна приреченість, відчай і зневіра визначають ту кризову, «межову» ситуацію, в якій опинився персонаж В. Домонтовича.
У другому підрозділі третього розділу – «Екзистенціал самотності як предмет художньої рефлексії в романі «Доктор Серафікус» – розглядається центральна проблема твору В. Домонтовича – проблема внутрішньої (екзистенційної) і зовнішньої (соціальної) самотності. Актуалізатором мотиву самотності на рівні текстових знаків тут виступає перш за все антропоцентричний заголовок твору – «Доктор Серафікус», який ще заздалегідь, до ознайомлення із текстом, скеровує увагу читача на те, що в основі художнього світу твору лежатиме історія приватного життя особи. У контексті інтелектуального роману В. Домонтовича – це історія головного героя твору професора Василя Хрисанфовича Комахи, який через свою дивакуватість, несхожість, відчуженість, аскетичну самотність був поіменований друзями доктором Серафікусом. Переживання аскетичної самотності головним героєм В. Домонтовича є вельми характерним в умовах екзистенційно-антропологічної кризи в Україні початку ХХ ст.: внаслідок «демонічного» характеру техніки, яка захопила всі сфери існування, людина втрачає особистісне начало, розчиняється в масі, перетворюється на «комаху», залишається відірваною від свого коріння і, врешті, втрачає відчуття «життєвості», стає байдужою до всього і замикається в собі. Така самотність, спровокована соціальними чинниками, знаходить вияв не тільки як ізольованість, замкненість, зосередженість, а й як депресія, соціальна пасивність.
Екзистенційна самотність, на відміну від її соціального аспекту, стосується смислової наповненості життя героя В. Домонтовича, є знаком його самості, допомагає йому відродити щось втрачене внутрішнім світом, а отже, вона є фундаментальною характеристикою людського буття. Однією з особливостей екзистенційної самотності Серафікуса можна вважати почуття заглибленості в самого себе, самопізнання й самовідтворення. Можливість же діалогу з собою й самозаглиблення варто розглядати перш за все крізь призму екзистенціалу мовчання, що представляє собою модерну форму інваріантного компонента соціокультурного буття людини та соціуму і має назву лімінального стану.
Згідно з теорією філософів-екзистенціалістів, вихід за межі як внутрішньої, так і зовнішньої самотності можливий через налагодження повноцінного особистісного спілкування у вузькому колі друзів та близьких. Незважаючи на те, що героя В. Домонтовича обтяжує зближення з «Іншим» (бо важливим є само-буття), в ньому на рівні підсвідомого все ж існує потреба цього. «Пробудження» Василя Хрисанфовича Комахи від узвичаєного, «серафічного» життя й осмислення своєї самості (немов збоку) розкривається через стосунки з іншими персонажами твору, з якими зводить його доля, – Ірцею, Тасею, Корвиним, Вер.
Четвертий розділ дисертації – «Екзистенціальні мотиви в романах «Недуга» Є. Плужника та «Честь» М. Могилянського» – має два підрозділи, в кожному з яких досліджено мотивну організацію художнього світу авторів романів «Недуга» та «Честь».
Центром уваги першого підрозділу – «Мотив любові в художній системі роману «Недуга» Є. Плужника» – є любовні колізії, які є засобом осмислення філософії людського буття, різних життєвих моделей, різних типів сексуальності. Дилема екзистенційного вибору між раціональним / ірраціональним, духовним / тілесним, приватним / громадським постає передусім перед головним героєм твору Іваном Семеновичем Орловцем. Радянський спосіб життя спонукає героя жити за своїми абсурдними законами, згідно з якими справжнє кохання може бути лише серед людей «трудящих», оскільки вони мають спільні ідеали, спільну революційну мету, боротьбі за яку віддають себе цілком. Закохуючись же в жінку з класово «чужого» середовища (оперну співачку Ірину Едуардівну Завадську), Орловець порушує «нову» парадигму життєвих схем і моделей, що й спричиняє дискомфорт, відчуження і навіть невроз («недугу») на міжособистісному рівні. Несподівано виникле почуття приваблює і водночас відлякує героя. Любов осмислюється ним то як фізичний потяг до жінки, то як духовне єднання з нею, тобто порушується проблема співвідношення тілесного / духовного у взаєминах статей. Складна психологічна ситуація породжує в душі Орловця відчуття нудоти, самотності, відчуженості, байдужості, відчаю, внутрішньої порожнечі, страху як наслідку абсурдності життя 20-х рр. ХХ ст. Відчуваючи себе знервованим та самотнім, Орловець звертається за допомогою в боротьбі з «недугою» до своїх друзів, колег, навіть до дружини Наталки. Утім, наштовхуючись на стіну непорозуміння, герой ще болісніше переживає відчуженість і самотність. Розв’язка ж внутрішнього конфлікту Орловця настає несподівано: він звільняється від кохання-«недуги». У такому «відкритому» фіналі аналізованого твору цілком логічно вбачається вплив соцреалістичного канону: герой звільняється від своїх почуттів, що вже не відповідають його комуністичним прагненням, він як представник трудового класу, будівник нового життя починає усвідомлювати повну залежність свого особистого життя від «будівництва» доби.
Авторська концепція кохання розкривається і через образи інших персонажів твору – інженерів Сквирського та Звірятина. Так, в образі Звірятина підкреслюється спрощене, дещо спримітизоване розуміння міжстатевих стосунків. Кохання до Завадської розцінюється героєм лише як ірраціональний потяг, як своєрідна гра, суть якої – домогтися переваги над «класовим ворогом». Принципово
протилежну життєву позицію займає Сквирський, філософія якого цілком співзвучна з одним із принципів езистенціалізму, який водночас є головним принципом життя людини взагалі, – «існування людини передує сутності», тобто людина творить саму себе, своє життя, осягає свою сутність, уже існуючи. З цього витікає важливий наслідок: ніяка зовнішня сила, ніхто, крім даної людини, не може реалізувати її долю, її людську сутність, її розуміння життя. Екзистенційні питання буття Сквирський розглядає крізь призму модусу кохання. Свої життєві принципи (в основі кохання має лежати не лише свідомий вибір, а й повага та любов до жінки як до особистості, а не як до об’єкта еротичної насолоди) герой реалізує у стосунках із Завадською. Будучи свідомим того, що вищим проявом жіночої екзистенції є свобода вибору, Сквирський не нав’язує своїх почуттів коханій, дає можливість їй самій розібратися у своїх поглядах. Утім від’їзд героя на Урал – це не тільки спосіб перевірити глибину почуттів Ірини Едуардівни, але й втеча від відчуженості, абсурдності навколишньої дійсності. Відчуваючи відсутність гармонії зі світом, із «масою» людей («звірятиними», які не можуть бути нічим іншим, як перепоною на життєвому шляху і обмеженням свободи «Я»), герой шукає можливості усамітнитися, щоб самореалізуватись, самовдосконалитись і самоствердитись.
У другому підрозділі четвертого розділу – «Мотив «автентичності» / «неавтентичності» людського буття в романі «Честь» М. Могилянського» – розглядається специфіка екзистенційного вибору між справжнім («автентичним») і несправжнім («неавтентичним») існуванням. Так, для справжнього існування, яке вільна обрати людина, треба відгукнутися на поклик своєї екзистенції, звернутися до себе, повністю усвідомити свою самотність в абсурдному світі, трагізм свого тимчасового, нестійкого, скінченного буття і при цьому зберегти вірність собі, тій меті, якій можеш віддати своє життя. Натомість несправжнє існування людини полягає у спробах втекти від самої себе, від свідомості своєї конечності, від своєї «приреченості на свободу», відповідальності.
В аналізованому романі М. Могилянського філософське осмислення «автентичності» / «неавтентичності» людського буття здійснюється крізь призму модусу «честі» як найвищого критерію моральності, репрезентатором якого виступає передусім головний герой твору – Дмитро Андрійович Калін. Життєвим кредо героя, користуючись висловом В. Винниченка, є ідея «внутрішньої гармонії» або «чесності з собою», джерела якої, як відомо, знаходяться ще в Біблії. Двадцяте ж століття розвинуло її як одну з основоположних ідей філософії екзистенціалізму. Необхідною передумовою на шляху людини до «чесності з собою», на думку Дмитра Андрійовича, є дотримання нею принципу «сродної» (за Г. Сковородою) праці – її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. Так, «сродною» працею, справою усього життя для головного героя аналізованого роману стала хірургічна медицина, яка була тим могутнім «енергетичним зарядом», що став домінуючим і провідним у його поведінці та діяльності, визначальним у виборі ціннісних орієнтирів та сенсу життя.
Зі смертю ж пацієнтки (Ірми Юріївни Ляліної), яка сталася невдовзі після невдало проведеної операції, Дмитро Андрійович опиняється в «межовій» ситуації, поява якої при трагічних поворотах долі, як правило, загострює у людини відчуття
тривоги, що й змушує її усвідомити своє повне відчуження від світу та трагічну самотність власного буття. Втративши почуття особистої людської гідності й честі, що усе своє життя мав за міру всіх речей, герой М. Могилянського усвідомлює, що перед ним розкрилася безодня, навколо себе він відчув лише велику порожнечу, безкраю пустелю й самотність. Герой втратив не тільки сенс у житті, а й глибоку віру в нього і в свої сили, у можливість займатися не тільки «самовідтворенням», а й впливати на суспільство, брати активну участь у його житті та самоутверджуватись у своєму покликанні. Таке почуття безглуздості існування, усвідомлення безвиході, безнадії, що формується в процесі критичного розмірковування про ситуацію, що склалася, «паралізує» Дмитра Андрійовича, він втрачає волю до життя, в нього загострюється бажання смерті (самогубства).
Важлива роль в осмисленні художньої моделі буття в романі «Честь» належить також мотивам любові, самотності, свободи, смерті як фундаментальним характеристикам людської екзистенції, що несуть на собі потужний онтологічний заряд. Усі ці екзистенціальні концепти, безперечно, дають підстави говорити про те, що М. Могилянський перебував в полі тяжіння модерністичної філософсько-естетичної системи.
У висновках представлені результати дослідження. Так, проведений аналіз українських інтелектуальних романів 20-х рр. ХХ ст. яскраво засвідчує їх глибоку екзистенціальну філософічність, котра породжена передусім національною культурною традицією й безпосереднім впливом реальних проблем українського буття пореволюційної доби, а також загальноєвропейською думкою. Виділяючи основні ознаки жанру інтелектуального роману, ми прийшли до висновків, що інтелектуальний роман початку ХХ ст. не можна зрозуміти, якщо не знайдено ключ до його потаємних шифрів, до його метафізичного чи глибокого психологічного підтексту. Не можна уявити собі серйозне та аргументоване дослідження того чи іншого художнього твору цієї доби без звернення до психоаналізу З. Фройда, ідей Ф. Ніцше, без зв’язку його з усією атмосферою «філософії життя», а також без глибокого зв’язку з екзистенціальною філософією.
Українським письменникам, безперечно, близька та екзистенціалістська модель світу, за якою кожна людина є самодостатньою особистістю: у своїй концепції художнього осмислення буття вони, як і зарубіжні філософи-екзистенціалісти, також приймають за відправну точку саме таку особистість, яка шукає виходу з абсурдного середовища у відчуженості від світу, самоізоляції, зосередженні на своєму внутрішньому «Я». Серед типів самотності, представлених в українських інтелектуальних романах, є такі: самотність-усамітнення як реакція на абсурдну дійсність, як добровільне уникнення контактів з іншими людьми, що має на меті зосередження на якійсь справі, предметі, самому собі (Максим Гнідий і Вигорський («Місто» В. Підмогильного), Сквирський («Недуга» Є. Плужника)); самотність-відповідальність як «приреченість» кожної людини на самостійний вибір способу дій (Дмитро Андрійович Калін («Честь» М. Могилянського)); самотність-відчуження як складний розлад особистості зі світом, панування дисгармонії, страждання, кризи «Я» (Степан Радченко («Місто» В. Підмогильного), Василь Хрисанфович Комаха («Доктор Серафікус» В. Домонтовича), Іван
Семенович Орловець («Недуга» Є. Плужника)). Акцентуючи увагу на проблемі самотності, українські митці з психоаналітичного погляду розкривають стан внутрішньо-екзистенційної відокремленості особистості від соціуму та цілий ряд відчуттів, викликаних ним. Так, самотність породжує тривогу і страх, загострює почуття неприродної порожнечі, що проймає весь внутрішній світ особистості.
Особливого значення в аналізованих інтелектуальних романах набуває проблема творчості як екзистенційний вибір митця, як продуктивний шлях пізнання істини, справжнього («автентичного») існування. Найяскравіше ця проблема реалізується в романі «Місто» В. Підмогильного, де митець розглядається як людина, котра творчістю може перебороти абсурд та нудоту життя і повернути собі відчуття цілісності, гармонії, виправдати своє існування.
Однією з особливостей екзистенціалістської моделі української інтелектуальної романістики 20-х рр. є прагнення її авторів розкрити складну діалектику приватної / громадської сфер людської екзистенції. Любов як модус людського буття є екзистенційним центром переважної більшості аналізованих романів. Утім екзистенціал любові у творах виявляється в різних варіантах: як можливий вихід із абсурдного колообігу буденщини («Місто» В. Підмогильного); як романтична ілюзія («Невеличка драма» В. Підмогильного); як своєрідний інтелектуальний потяг («Доктор Серафікус» В. Домонтовича); як специфічний обряд ініціації, через який треба пройти, щоб ствердити свою жіночу незалежність («Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича); як невроз («недуга»), що викликає розчарування й внутрішнє роздвоєння особистості («Недуга» Є. Плужника).
Типовою ознакою екзистенціального дискурсу досліджуваних творів є розрізнення справжнього («автентичного») й несправжнього («неавтентичного») існування людини («Місто» В. Підмогильного, «Честь» М. Могилянського). Справжнє існування – це перехід від об’єктивного, предметного світу до рівня екзистенції, відчуття унікальності й неповторності своєї особистості. Несправжнє існування – це існування у вигляді самообману, «життя з усіма», «життя, як у всіх», пливучи за течією, без усвідомлення свого «Я», без розуміння справжнього покликання.
Екзистенціальність українських інтелектуальних романів 20-х рр. виявляється не тільки у відповідній філософській наповненості творів певними художніми мотивами, а й у специфіці їх художніх образів, які відтворюють настрої приреченості, відчуженості, абсурдності буття, проливаючи світло на авторське світовідчуття. Інтелектуальне художньо-образне тло усіх досліджуваних творів набуває поліфонічного характеру, втілюючись у філософських діалогах та монологах персонажів. Рушійною силою розвитку образів, зосібна головних героїв, стає протистояння духовного / тілесного, раціонального / ірраціонального, свідомого / підсвідомого начал людської екзистенції.
Художня парадигма аналізованих романів розкривається й крізь призму ігрового начала, що сприяє виявленню провідних ідей. Ігрова перспектива є визначальною в поведінці багатьох персонажів В. Домонтовича, для яких характерна відстороненість, відчуженість від життя. Виступаючи в ролі «акторів», вони створюють певні правила гри, згідно з якими інша людська екзистенція
розглядається як об’єкт маніпулювання. Інтелектуальна гра в текстах В. Домонтовича стимулює погляд на речі, відмінні від звичайного, загальноприйнятого, провокує переглянути будь-які норми, правила, канони, морально-етичні цінності тощо.
Таким чином, в процесі дослідження української інтелектуальної романістики 20-х рр. ХХ ст. ми з’ясували, що означений феномен характеризується передовсім зверненням до особистісного виміру людського буття, посиленою увагою до проблем, негараздів, радощів, тривог та сподівань людини, новим прочитанням людського єства як одвічно неоднозначного, суперечливого, як поєднання розсудливості й пристрасті, раціонального / ірраціонального, духовного / тілесного, патріархального / матріархального, маскулінного / фемінного начал людської екзистенції. У цілому, всі ці концепти дають підстави говорити про екзистенціалістську модель аналізованих творів, а їх авторів схарактеризувати як цікавих концептуальних мислителів екзистенціального спрямування. Складні ж соціально-політичні та історичні умови розвитку суспільства, що склалися на початку ХХ ст. в Україні, безперечно, сприяли виникненню національної специфіки екзистенціального філософування. Відтак ряд екзистенціалів у творах українських митців 20-х рр. (самота, відчуженість, абсурдність, нездійсненність сподівань, душевний біль) є закономірними, пріоритетними у відображенні проблем, породжених драматичною постреволюційною епохою, новими людськими стосунками тощо.
|
