| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, її наукову новизну, розкрито стан вивчення проблеми, сформульовано мету й методи дослідження, його хронологічні межі та науково-практичне значення.
У першому розділі – “Становлення літературних відносин П. Куліша з галичанами” – розглядається галицько-український літературний процес початку 1860-х рр. і Кулішева участь у ньому, критична перцепція письменником русофільської парадигми, з’ясовуються ідейні засади його відносин з русофілами (“польське питання”), їхні наслідки.
1.1. “Основ’янський” період діяльності Куліша й галицьке українське літературне відродження (початок 60-х років ХІХ ст.). Наприкінці 1850-х – на початку 1860-х рр. синхронно активізувалися літературні процеси в підавстрійській і в підросійській Україні, завдяки чому пожвавилися й поглибилися взаємини Куліша з галичанами й буковинцями, розвиваючись у двоєдиному руслі. Письменник нав’язав кореспонденцію з так званою старою Руссю – Я. Головацьким і редактором “Слова” Б. Дідицьким, які декларували свою відданість “народній ідеї”, і водночас встановив стосунки з молодшою генерацією, “молодою Руссю”, що проголосила наміри творити нову літературу народною мовою, продовжуючи традиції “Руської Трійці” й орієнтуючись на художньо-естетичні надбання східноукраїнських письменників.
Кулішева перцепція західноукраїнської літератури на початку 1860-х рр. зумовлювалася: а) його особистим досвідом перебування у Галичині під час подорожі 1858 р., коли він побачив занепад націотворчих, зокрема літературних процесів унаслідок зовнішіх факторів (польська культурна, суспільно-політична й економічна експансія); б) ознайомленням з творчістю прихильників розвитку галицько-української літератури й науки на основі книжної мови, або “язичія”, що існувало у формі історичного правопису та розвивалось паралельно з літературною мовою, базованою на усній народній, обслуговуючи “учені” запити галицько-українського суспільства. Відтак у Кулішевих оцінках тогочасного суспільно-літературного процесу Галичини присутні два основні концепти: уявлення про національно-культурний рух русинів як протистояння асимілятивній польській політиці; узагальнювальний критичний погляд на галицьку літературу як таку, що в ній панує “язичіє”, котре визначає тенденції її розвитку та головні риси.
Професійну культуру на основі “язичія”, що домінувала в усіх сферах національно-культурного буття, Куліш піддав нищівній критиці, причому як у приватному листуванні, так і в низці статей, опублікованих в “Основі, “Меті”, а згодом і у “Правді”. Одним з основних постулатів Кулішевої критики було положення про ненародність літератури русофільського сапрямування (у плані мовному, художньо-естетичному, ідейно-смисловому, просвітницькому), залежність від мовно-літературної (за уявленням Куліша, схоластичної) традиції попередньої епохи. Великопанськість, чужоетнічний характер галицької літератури він пояснював крізь стереотип “польської експансії” і з впливом польської шляхетської (аристократичної) культури пов’язував функціонування “язичія”, що ним, мовляв, галицький інтелектуал, зберігаючи свою “руськість”, намагався відмежуватися від простолюдина. Водночас Куліш указував на небезпеку роздвоєння єдиної національної літератури, яке знакували кардинальні мовно-правописні розбіжності.
Кулішеву критику було підхоплено й розвинуто в середовищі студентської та гімназійної молоді, яка проголосила себе спадкоємцем літературного зачину “Руської Трійці” і повністю прийняла східноукраїнську парадигму національно-культурного розвитку, виражену в “Основі”, творах Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова. Рух за утвердження нових естетичних засад галицької української літератури поступово перетворився у впливову силу, яка пронизувала всі форми громадської сфери: інституції, пресові органи, публічні заходи. Новий літературний напрям відразу знайшов підтримку з боку Куліша, який нав’язав регулярне листування з молодорусинами (А. Кобилянським, Д. Танячкевичем, К. Климковичем, редакцією “Вечерниць” та “Мети”).
Саме літературно-критичні праці Куліша, спрямовані на осмислення та обстоювання процесів національно-культурного розвитку на основі народності, фольклоризму, були тою потужною теоретичною зброєю, що її використовували молодорусини для утвердження й пропаганди нових концептуальних засад галицько-української літератури. Услід за Кулішем, галицькі народовці, публіцисти й критики (Д. Танячкевич, К. Климкович) проповідували принципи романтичного демократизму. Народ як досконалий колективний творець проголошувано вищою моральною сутністю, обов'язковим предметом художнього “дослідження”, а його словесність постульовано прикладом для наслідування. Героїчне минуле, відповідно, акумулювалося в діях козацтва – останнього “заповідника” й виразника народного духу.
Одним із визначальних засобів становлення нової літератури в Галичині на початку 1860-х рр. було ознайомлення молодорусинів із творами східноукраїнських письменників, передусім Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, публіцистикою “Основи”, що здійснювалося значною мірою через їх передруки у “Вечерницях”. Особливо велику роль відігравали передруки художніх творів, публіцистичних та літературно-критичних праць Куліша (про що свідчить хоча б те, що вони становили понад 50 відсотків усіх републікацій).
Участь Куліша в західноукраїнському літературному процесі першої половини 1860-х років відбувалася також шляхом першопублікації в галицьких часописах його художніх творів (ідилія “Дівоче серце”, поезії “З-за Дунаю”, “Дунайська дума (друга половина)”, оповідання “Мартин Гак”, повість “Брати” та ін.), що їх він особисто надсилав спершу з метою підтримати нове літературне прямування, згодом – за неможливістю друкуватися в Російській імперії.
Проголошуючи єдність із письменством Наддніпрянщини й відмежовуючи себе від літературного русофільства, протиставляючи своє бачення шляхів національно-культурного розвитку усталеним традиціям та естетичним уподобання старшої генерації, молодорусини творчо ізолювалися в галицько-руському середовищі й могли розраховувати лише на власні сили та допомогу культурних діячів з підросійської України. З останніх, окрім В. Бернатовича, а згодом і О. Кониського, лише П. Куліш мав з ними сталі стосунки, надаючи їм великої моральної і матеріальної підтримки й будучи, таким чином, живою ланкою, що в’язала їхні змагання з українським літературним процесом у Росії.
1.2. Паралітературні питання: українсько-польські відносини у перцепції Куліша і галицьке русофільство. У підрозділі висвітлюється участь Куліша в літературному процесі Західної України, зокрема його відносини з русофілами, через призму ставлення до проблеми українсько-польських відносин.
Свої взаємини з галичанами Куліш будував під кутом бачення галицько-українського літературного розвитку як свідомого очищення “рущини” від “польщини” та опозиційності галицько-української та галицько-польської культурних парадигм. Таке розуміння особливо уваразнилось під час його урядової служби у Варшаві. У 60-х роках письменник і в окремих статтях (“Полякам об украинцах”), і в принагідних судженнях, викладених у листах, і в художніх творах (поеми “Солониця”, “Кумейки”, незавершена п’єса “Колії”), відомих у Галичині чи то в першодруках, чи то в републікаціях, проводив ідею розмежування українського та польського національно-культурних чинників, актуалізовував її в образній формі з метою пробудити у співвітчизників почуття національної гідності. Письменник засуджував ту частину польської шляхти, яка тенденційно зверхньо, а почасти й вороже сприймала культурно-просвітницьку діяльність українців.
У плані художньо-естетичному Куліш пропагував творчу настанову: брати теми й сюжети, близькі народові, трактувати їх відповідно до народних уявлень, “ведь поэт есть не что иное, как прямой продукт народного чувства, народных понятий”. Призначення поета – віддзеркалювати народний погляд на минувшину і не “заліковувати” старі рани, породжені шляхетсько-козацькими війнами, а “посредством прошедшего будить настоящее”.
На урядовій службі у Польському королівстві Кулішеві доводилося діяти в руслі політики царизму. Ця праця, однак, узгоджувалася з його демократичними поглядами й національною позицією, оскільки він брав участь у реформуванні відносин польських поміщиків і селянства, щоб нівелювати вплив великомаєтної шляхти та католицького духовенства на рух, спрямований на відродження великодержавної Речі Посполитої, невід’ємною частиною якої мислилася й Україна. Служба Куліша у Варшаві викликала одностайне схвалення серед галицьких русинів. У їхніх очах Куліш послідовно виконував свою національну програму, задекларовану в низці публікацій кінця 1850-х – початку 1860-х років, яка, за неможливістю реалізовуватися в повному обсязі, здійснювалася лише в рамках вирішення “польського питання”, зокрема шляхом підтримки галицько-руського “елементу” на противагу польським впливам.
Практична діяльність Куліша-урядника під час варшавської служби сприяла відновленню його відносин з русофілами як впливової серед русинської інтелігенції сили, що займала “тверду” непримиренну позицію в ставленні до “польщини”. Властиво, ці відносини передусім ґрунтувалися на схожості у трактуванні ними “польського питання”. Проте схожість ця була поверхневою, лише на рівні термінології. І Куліш, і русофіли активно оперували такими категоріями, як “русское дело”, “слава русского имени”, розуміючи їх по-своєму. (Куліш у листі до Я. Головацького 1866 р.: “Теперь Вы видите меня на другом, более серьезном поприще. Я служу все тому же русскому делу, которому и Вы с такими успехами посвящаете свои труды и способности”.) У той час, коли суть поглядів галицьких русофілів полягала в духовному єднанні з Росією та орієнтації на слов’янофільські централістичні ідеї, що їх виражали М. Катков, І. Аксаков та ін., Куліш звужував ці поняття в основному до розв’язання насущного “польського питання”, яке розглядав у ракурсі українських проблем.
Таким чином, Кулішеві контакти з русофілами пов’язувалося не так із його суто літературними інтересами (які він втілював через народовців), як із суспільно-політичними ініціативами та зумовлювалися ідеологічними міркуваннями.
Галицькі русофіли прагнули використати авторитет Куліша і заручитися його підтримкою в утвердженні своїх, зорієнтованих на так званий єдиний руський духовний простір, панславістських ідей і дискредитацію народовського літературного руху та його базових складових (зокрема, фонетичного правопису – “кулішівки”). Народовцям інкримінували, нібито вони під впливом польських чинників ведуть до роздвоєння “силъ духовныхъ на поприщи церковномъ, политичномъ и литературномъ”. Уявлялася та сама, розпропагована російською публіцистикою, схема трактування українофільського руху як “польської інтриги”: підтримка поляками одних (українофілів-народовців) на противагу іншим (об’єдинителям-русофілам) з метою розщеплення духовного потенціалу червонорусів і відтак повного їх підкорення та асиміляції. Категорична позиція: “<...> всякая трансакція съ поляками противится безъусловно здоровой мысли и всћмъ преданіямъ русского народа” (О. Ливчак) –стала єдиним пунктом порозуміння русофілів з Кулішем.
Розбіжність поглядів у принципових питаннях щодо шляхів розвитку національної культури врешті-решт призвела до конфлікту між Кулішем і русофілами, а також до резонансної полеміки, до якої долучилася російська преса і яка спричинилася до звільнення Куліша з урядової служби та його тіснішого зближення з народовцями. Його оцінка москвофільського напряму після цих подій прикметно виражена в листі до О. Партицького: “Нічогісінько вони не втнуть без рідного елементу, що нехтують ним з химерної політики. Схожі вони на скопців, що, боячись видуманого святошами гріха, збулись такої сили живої, що без неї і тілом чучвеніють, і душею зав’ядають”.
У другому розділі – “Поглиблення та розрив літературних відносин Куліша з галицькими народовцями” – досліджуються різні аспекти Кулішевої участі в літературному житті Галичини: популяризація творчості Шевченка, спроба критичної верифікації його творчості; праця над перекладом та переспівом Біблії з огляду на перцепцію галичан; участь у редагуванні “Правди”; припинення практичних відносин з народовцями й відхід од літературного процесу Галичини.
2.1. Куліш – популяризатор творчості Шевченка в Західній Україні. Західноукраїнське суспільно-літературне відродження 1860-х рр. відбувалося під значним ідеологічним і поетико-естетичним впливом поезії Т. Шевченка, яка стала однією з основних парадигм художнього мислення молодого покоління галицько-українських письменників. У Галичині утверджувався культ Шевченка, канонізувалася спроектована на національні проблеми його творчість і відтак формувалася нова художня естетика.
Участь Куліша у цьому процесі була визначальною. Відповідно до обставин його суспільно-національної активності, її можна умовно розділити на дві фази. Перша – періоду видання “Основи”, коли, як Куліш згодом писав у листах до Ол. Барвінського, “треба було тільки хвалити Шевченка, щоб ширилась його книга по світу”. У цьому періоді Кулішеві статті й промови на вшанування пам’яті Шевченка, численні літературно-критичні праці, в яких осмислювалися роль і місце його поезії в розвитку нової української літератури, ранні народовців прочитували як “апостольське одкровення”, передруковували їх у “Вечерницях”, виголошували на декламаційних вечорах.
Наприкінці 1850-х і особливо на початку 1860-х рр. Куліш накидав основні пунктири оцінок, які в Західній Україні розвинулися в ідеологеми. Народовське бачення української літератури як форми духовно-інтелектуального життя народу, віддзеркалення “народної душі” як сутності духовного відродження і спонуки до національного катарсису та оцінка під цим оглядом творчості Шевченка як своєрідного втілення народних прагнень, нового національного ідеалу – усе це було виразно споріднене з Кулішевим трактуванням поезії Шевченка.
Друга фаза – від середини 1860-х рр. – зумовлювалася Кулішевою перцепцією галицької літератури. Тісніше зблизившись із народовцями й ближче ознайомившись з їхніми творами, Куліш відзначив їх залежність від поетики Шевченка і його провідних думок, сприйнятих у Галичині через призму козацько-гайдамацької героїки. Його оцінки поезії Шевченка набирають критичного характеру, спричиненого, по-перше, естетизацією і концептуалізацією позиції Куліша (який еволюціонував у напрямку створення власної теорії “культурництва”), по-друге, Кулішевим прагненням подолати культивовану в Галичині “козацько-гайдамацьку” стихію, зумовлену, на його переконання, Шевченковими впливами.
Прикметна особливість другої фази популяризації творчості Шевченка – її дуалізм. З одного боку, Куліш намагався закласти основи критичного прочитання “Кобзаря” і послабити культове пошанування його автора, що набрало розмаху “громадянської релігії”, подати Шевченка як живу людину, яка мала свої слабкості й могла помилятися. З іншого боку, у своїй оригінальній поезії та драмі кінця 60-х років (вірш “Три брати”, містерія “Іродова морока”), він виявив стилістичну, ідеографічну й ситуативну залежність від поезії та культу Шевченка, що пояснюється прагненням донести галичанам у найбільш доступній, сприйнятливій формі своє бачення актуальних питань (необхідність перекладу Святого Письма), перспектив національного буття (Україна здобуде волю лише засобами науки й культури), свою естетичну програму (орієнтування на уснопоетичну народну творчість та європейську класичну культуру).
Окремий аспект Кулішевого пропагування Шевченкової поезії в Галичині – публікація невідомих текстів (поеми “Великий льох” і, ймовірно, “Іван Гус”). Симптоматичною є й участь Куліша у львівському виданні 1867–1868 рр. “Поезії Тараса Шевченка”, до якого він брався написати біографію поета.
2.2. Кулішеві переклади і переспіви Біблії. Їх перцепція в галицькому суспільстві. Потреба перекладу Біблії народною українською мовою в ХІХ ст. була зумовлена передусім не релігійно-конфесійними, а літературно-естетичними і культурно-просвітницькими чинниками. Розвиваючись у руслі преромантичної та романтичної системи цінностей, нова українська література спонукала письменників звертатися до поетичних праджерел, одним з яких вважалося Святе Письмо. З іншого боку, проголошення принципу народності як одного з найістотніших критеріїв розвитку національного письменства вело до абсолютизації “душі” народу, утвердження й естетизації його розмовної мови, культивування християнської етики й моралі як підвалин національного світогляду.
Коли з'явилися перші Кулішеві переклади й переспіви Святого Письма, у Західній Україні вже існувало певне “замовлення” на біблійні тексти народною мовою, що зумовлювало ставлення окремих діячів і цілих угруповань до самого факту перекладу як важливого чинника національно-культурного розвитку.
Оцінюючи перекладацьку працю Куліша (спочатку ведену самотужки, згодом у співавторстві з І. Пулюєм), його видавничу діяльність (у яку було задіяно декілька народовців) і, врешті, активне пропагування власних перекладів і переспівів в Західній Україні, можна відзначити проблему обопільної зумовленості перекладної творчості Куліша та її перцепції в галицькому суспільстві. З одного боку, він усвідомлював самоцінність своєї праці, справедливо вважаючи, що нею підносить статус українського слова, поширюючи його функціонування на духовно-християнську сферу. Як митець, Куліш вкладав у біблійні переклади свій індивідуальний творчий досвід, що особливо відбилося на початковому етапі, коли, шукаючи сталої концепції, він експериментував зі стилем, лексикою, а поетичні книги Біблії вважав за можливе подавати у переспіві. З другого боку, ламаючи багатовікову традицію культивування біблійних текстів церковнослов’янською мовою, Куліш прагнув зробити переклад дохідливішим з перспективою загальнонаціонального вжитку, і відтак змушений був зважати на те, як його буде сприйнято.
Не маючи попередників, які б оприлюднили свою працю, і не відаючи, якою буде суспільна реакція на український переклад і його мовностилістичні особливості, що руйнували б усталений стереотип сприйняття, Куліш торував собі шлях методом апробації. Беручи за основу українську розмовну мову (зокрема, в її діалектному вираженні) й народнопоетичну творчість, подекуди йдучи за аналогією до західноєвропейських новочасних перекладів, він змушений був враховувати багатовікову традицію функціонування церковнослов’янського тексту. Інша проблема, з якою зіткнувся Куліш на початках своєї праці й на яку він мусив постійно зважати, – це ненормованість літературної української мови, зокрема правопису, слабка, майже відсутня дифузія західно- і східноукраїнських мовних елементів. Для канонічного тексту, що ним мали користуватися по всій Україні, це створювало значні труднощі, і він наперед був приречений на несприйняття з боку найбільш безкомпромісних і призвичаєних до говорів свого регіону реципієнтів (адже переклад іменувався як народний).
Головна причина критики з боку галичан перших перекладів (“Книги Мусія”, “Йов”) полягала в тому, що Куліш створював їх, орієнтуючись насамперед на східноукраїнського читача. Цим пояснюється велика кількість регіоналізмів, для українців Галичини малозрозумілих, й уникання західноукраїнських мовних елементів, що на них, як він вважав, помітний відбиток наклала “польщина”.
Кулішева праця над перекладом у другій половині 60-х – на початку 70-х рр. найбільше характеризується процесом пошуку. З огляду на сприйняття галичанами, його концепція перекладу істотно переосмислювалася й еволюціонувала від дещо вільного перекладу-парафразу з широким використанням розмаїтих діалектних форм до унормованого дослівного перекладу з певним опертям на церковнослов’янську традицію. У цьому періоді можна простежити доволі значні “коливання” у таких засадничих питаннях, як вибір джерела (об’єкту) перекладу, мовностилістичні принципи, суспільна мета.
Перед Кулішем поставало двоєдине завдання: дати народові переклад Святого Письма рідною, зрозумілою йому мовою і тим самим утвердити й піднести її статус, розвинути виражальні можливості, збагатити літературу новими поетичними образами.
Працюючи над переспівом Книги Йова, Пісні Пісень і Псалтиря, Куліш, як слушно спостеріг Є. Нахлік, вдався, властиво, до реформування українського віршування, активно впроваджуючи в нього замість народно-пісенних розмірів силабо-тонічні. Можна ствердити, що особливе місце в українській літературі, яке Куліш надавав біблійним перекладам, понад усе пов’язувалося саме з переспівами. У роботі над ними він мав змогу щонайбільше виявити творчу індивідуальність, практикуючи нові формально-поетичні засоби й розвиваючи свою культурницьку концепцію новою образною мовою.
Як вважав Куліш, переконуючи в цьому і галичан, його переклад Біблії матиме епохальне значення для українців, через нього нація здобуде культурну легітимність в очах світової спільноти: “Ось-бо стоїмо вже в дверях нового періоду бороття України за своє людське і народне право… Незабаром увесь християнський мир довідається, що є на світі нова Християнська п’ятнадцятимільйонна сім’я”. Тому наприкінці 1860-х – на початку 1870-х рр. письменник майже повністю віддався перекладацькій праці і, по суті, полишив оригінальну художню та літературно-критичну творчість.
Роботу над перекладами Куліш розпочав у Варшаві і на час виїзду до країн Західної Європи на початку 1869 р. мав уже завершені повністю або частково Мойсеєве П’ятикнижжя, Псалтир, переспів книги Йова і, можна припустити, деякі переклади Євангелії. У перші кілька місяців він опублікував у “Правді” й окремим відбитком переспів Йова, а також, як коректурні аркуші, Мойсеєве П’ятикнижжя, яке також згодом вийшло окремою книжкою. Псалтир Куліш кількаразово переробляв: першу редакцію було закінчено у Варшаві, другу (у березні–квітні) у Венеції, третю (у травні–червні) у Празі та Відні. Оголосивши навесні того року про видання Псалтиря, яке мав здійснити А. Вахнянин, Куліш змінив намір і надрукував його 1871 р. у Львові за допомогою В. Барвінського. Тоді ж він видав у Відні переклади Євангелії, що їх завершив у співпраці з І. Пулюєм.
У галицькому суспільстві переклад було сприйнято неоднозначно, на що впливало ряд різнорідних чинників: мовні, правописні, церковні, особисте ставлення до перекладача.
2.3. Куліш – редактором “Правди”. Найпліднішими відносини Куліша з галичанами виявилися у 1867–1871 рр., коли, зацікавившись львівським народовським літературним тижневиком “Правда” і поступово заангажовуючись у видавничу роботу, він урешті став його головним редактором.
Як редактор Куліш вніс зміни у загальну концепцію видання, першочергово публікуючи твори наддніпрянських письменників, які, на його думку, мали слугувати для галицьких літераторів взірцем народності в художніх текстах.
Ідейно-естетична зорієнтованість на східноукраїнську словесність уявлялася Кулішем як одна з необхідних умов якісного реформування галицько-української літератури. Письменник прагнув якнайповніше ознайомити галичан із тими східноукраїнськими творами, які, на його думку, відповідали критеріям “народньої музи” та історичної достовірності. Лише акумулювавши в собі новочасні надбання української літератури і взявши за взірець усну народну творчість, а також збагативши себе європейським художнім досвідом, галицькі літератори, за Кулішем, здатні продукувати високовартісні художні тексти. Цей вектор триєдиного літературного розвитку галичан (східноукраїнська словесність, народні першоджерела і європейська культура) письменник пропагував як такий, що сприятиме подоланню епігонського переспівування Шевченка й поступово усуватиме в писемній культурі ознаки художньої традиції попередньої доби (чужоетнічні, пансько-шляхетські, народозневажливі).
У цьому періоді він опублікував на шпальтах “Правди” знакові для літературного процесу Галичини твори І. Нечуя-Левицького, Т. Шевченка, Ганни Барвінок, В. Коховського, О. Стороженка, а також свої власні. Водночас він узяв активну участь у доборі текстів для читанки (хрестоматії усної народної словесності та нової української літератури), що її готував Ол. Барвінський для старших класів гімназій. Вплив Куліша на формування читанки був настільки значний, що його певною мірою можна назвати неафішованим співупорядником і редактором видання.
Одним із дієвих засобів утвердження принципу народності в західноукраїнській літературі Куліш вважав рішучий перехід на фонетичний правопис. Наприкінці 60-х рр. Куліш через свої видання, а також “Правду”, пропагував послідовну фонетизацію (відмовившись від “ъ” після кінцевих приголосних), яка в умовах галицьких правописних суперечок мала великий розголос і здобула багатьох прихильників серед народовців. Проте письменник не обмежувався суто правописними вимогами, а виставляв і такі, що стосувалися самого “духу мови”, її орфоепіки та лексики. Сповідуючи переконання: галицька література повинна влитися в єдине загальнонаціональне русло, – він намагався прищепити їй східноукраїнські орфоепічні норми, насаджував діалектну лексику Східної України.
З Кулішевою участю у “Правді” народовці пов’язували сподівання, що він вестиме літературно-критичну рубрику, де подаватиме свої статті, присвячені сучасній західно- і східноукраїнській поезії, прозі, драматургії (як це було в “Основі”). Однак, уникаючи ширших контактів з галицькою молоддю, всіляко маскуючи свою творчість під псевдонімами, нехтуючи формами літературної критики й публіцистики (яка іноді присутня лише в його листуванні), Куліш поступово ставав осторонь актуальних проблем сучасного літературного життя і його діяльність звузилася, по суті, лише до спільної з І. Пулюєм перекладацької праці над Біблією.
Як критик Куліш протягом цього періоду, спонукаючи галицьких літераторів обирати для творчості той чи той тип художнього мислення, уникав чітко окреслених формулювань, понять “романтизм”, “реалізм”. Тим не менше, аналізуючи Кулішеве листування та його діяльність як редактора “Правди”, можна зробити висновок, що він пропагував течії етнографічного романтизму й етнографічно-побутового реалізму (у контексті якого розглядав й оповідання І. Нечуя-Левицького та німецького письменника Б. Авербаха), а також поезію, яка взорувалася на європейську класику, переважно преромантичну і романтичну (Міцкевич, Пушкін, Гете, Гайне, Шиллер), нищівно критикував епігонів Шевченка та в цілому спонукав молодих літераторів до перекладацької праці (шляхом вільного перекладу або переспіву) як ефективної школи вироблення власного оригінального стилю. Основними критеріями художньої вартості, що на них він орієнтував галичан, були: етнографічна й історична достовірність (вимога знати свою минувшину, народні обряди, звичаї, вірування та адекватно їх відтворювати). Водночас, попри досконале володіння народною мовою як літературною (обов’язкове знання усної народної творчості й продуктивне вживання народної лексики, фразеології, образних ресурсів), Куліш ставив вимогу засвоєння європейського художнього досвіду. Ці критерії зумовлювалися прагненням творити високохудожню літературу з виразно національним обличчям, яка у слов’янському і світовому контексті посідала б окреме помітне місце.
Найістотніший вплив на галицький суспільно-літературний процес Куліш здійснив на рівні ідеології. У Галичині він виявив себе як літератор, історик, політик, видавець, однак усі ці складові його діяльності підпорядковувалися двоєдиній меті: скерувати культурний рух галицьких українців в єдине національне русло і, створивши в Галичині відповідні умови, здобути для української ідеї європейське визнання.
Протягом 1860-х рр. Куліш був найактивнішим діячем, через якого здійснювався процес єднання Східної та Західної України, тривалий час він належав до тих небагатьох, через кого галичани дізнавалися про культурне життя підросійських українців, а ті, своєю чергою, долучалися до ініціатив галичан. Водночас, розцінюючи Галичину як плацдарм, де українці можуть вільніше, ніж у Російській імперії, розвивати свої національні потреби і відтак спроможні будуть формувати загальнонаціональний поступ, Куліш прагнув скоригувати національно-культурний рух у краї, утвердивши свою ідейно-естетичну систему цінностей.
У висновках підсумовано результати дослідження.
Участь Куліша в літературному процесі Західної України 1860-х рр. була багатоплановою й у цілому поділялася на два етапи. Перший – “основ’янського” періоду – пов’язаний зі становленням у Галичині літературного руху молодорусинів, зорієнтованого на художньо-естетичні й мовно-правописні надбання східноукраїнського письменства ХІХ ст. Другий етап – постваршавського періоду 1869–1871 рр. – характеризується далекосяжним амбітним (і кінець-кінцем неуспішним) наміром посісти в ньому ключове місце, скоригувати його розвиток, втіливши свою культурницьку програму. Проміжним етапом треба вважати період варшавської служби Куліша, коли його погляди концептуалізувалися (відбувся виток в інтелектуальній біографії) і його перцепція русофільської культурної парадигми від фази часткового прийняття перейшла до повного заперечення.
Основна прикмета Кулішевої діяльності в галицькому культурному середовищі – її ідеологічний характер. Куліш переймався в Галичині не тільки й не так розвитком літератури як тексту, художньо оформленого українського слова, що має естетичну самоцінність, як ставив масштабнішу мету: засобами красного письменства й ширше – усіма можливими культурницькими засобами поєднати Західну і Східну Україну в одне національне тіло, утвердити свою історіософію, створити умови для культурної інкорпорації України в Європу.
Кулиш П. Полякам об украинцах (Ответ на безымянное письмо) // Основа. – 1862. – Кн. 2. – С. 78. Студинський К. Слідами Куліша // Записки НТШ. – Львів, 1928. – Т. 148. – С. 252. Студинський К. До історії зв’язків П. Куліша з Осипом Ливчаком // П. О. Куліш: (Матеріяли і розвідки). – Львів, 1929. – Ч. 1. – С. 33. Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862–1884 рр.: Матеріали до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною. – Х.; К.: Пролетар, 1931. – Т. 1. – С. 51. Барвінський О. Спомини з мого життя. – Львів, 1912. – Ч. 1. – С. 188. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш як реформатор українського віршування // Записки НТШ. – Львів, 1997. – Т. 234. – С. 57. Студинський К. Слідами Куліша. – С. 273. |
