| Краткое содержание: | У Вступі проаналізовано стан дослідження обраної теми, обґрунтовано її актуальність і наукову новизну, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено теоретико-методологічну базу, подано рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів, вказано на зв‘язок дисертації з науковими програмами і планами кафедри.
У першому розділі «Художня інтерпретація історичного факту у прозі Юліана Опільського» тексти письменника розглядаються насамперед під кутом зору визначальних жанрових ознак історичної прози. Звернення до часто порушуваної у літературознавстві проблеми співвідношення між історичним фактом і вимислом (автор найновішої на сьогодні дисертації з теорії історичної прози Д.Пешорда називає це співвідношення «статусом історичного шару») зумовлене актуальністю її у літературно-критичних виступах Юліана Опільського та специфікою реалізації у його художній практиці. Названа міра історичності твору літератури у художній концепції історії цього письменника невіддільна від його філософського осмислення «світової минувшини». Історичні романи і повісті Юліана Опільського розглядаються також у призмі конструювання художнього часопростору, оскільки вони – «панорама життя протягом століть» (М.Ільницький) – мають у цьому плані виразні особливості.
1.1. Міра історичності художнього твору. Співвідношення історичних та «неісторичних» (або «антиісторичних») моментів аналізуються у дисертації як складова художньої концепції історії Юліана Опільського, що викладена у його літературно-критичних виступах («Втеча перед дійсністю», «В путах девотизму», «На стрічу розцвітові», «Вороги правди», «Фрази й сензації», «Сюжети з чужих літератур»). Достовірний історичний факт розглядався у галицькій критиці 20-х рр. як «нічим незаступний чинник», майже всі жанри тогочасної літератури у Галичині були позначені «печаттю історичної достовірності» (Б.Мельничук). Скрупульозність Юліана Опільського у вивченні історичних фактів (аж «до ґудзиків») була відомою його галицьким сучасникам, хоча він, як зізнавався, не виробив «особливої формули» у їх художньому потрактуванні. Добре обізнаний з усталеними на той час у європейському літературознавстві вимогами історичності художнього твору, письменник задекларував прихильність до української традиції сюжетотворення стосовно дозування історичного факту і вимислу (історична проза П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, І.Франка). Засадничі настанови Юліана Опільського виключали ілюстрування історії, захаращення твору психологічними чи ультракривавими страхіттями. Міра опертя на історичні факти визначалася передусім його естетичною самонастановою на з’ясування у творі «духу епохи». Звідси достовірність як домінанта історичної белетристики вимагала «вжитися» насамперед у культуру, побут, світогляд цієї епохи.
У художній практиці Юліан Опільський апелював насамперед до духовної атмосфери часу, інтелектуального життя. Інтерпретацію історичних фактів він підпорядковував проблемам своєї сучасності. Читачеві неважко було помітити перейнятість письменника «журбою князів про єдність руських земель» (М.Рудницький). Мистецький хист, за Юліаном Опільським, автор твору історичної белетристики мав змогу проілюструвати змалюванням домислених і вимислених подій та постатей. Письменник допускав вільне поводження з історичними фактами при умові, «якщо стиль задержаний добре». Тенденція (а не «агітаційна бібула») в історичному творі також мала бути у згоді з духом часу. Загалом же достовірні і домислені (вимислені) факти автор історичного твору мусив в’язати «в одну цілість, яка робила б враження сучасности». Літературознавчий розгляд співвідношення у творах Юліана Опільського достовірного факту і вимислу (домислу) спонукав дисертанта до аналізу у цьому параграфі жанрових особливостей «Упирів», «Сумерку», «Тіні велитня», оскільки жанрова приналежність названих творів викликала неодностайність серед дослідників.
Враховуючи особливості співвідношення між документом, вигадкою, домислом, романи і повісті Юліана Опільського відносимо до художньо-історичного різновиду історичної прози (класифікація Стефанії Андрусів), у межах якого умовно виділяємо дві підгрупи. Перша з них – це романи і повісті, що продовжують традицію «Чорної ради». У них увага автора більш-менш порівно розподілена між історичним фактом і вимислом (домислом). Сюди належать повісті «Іду на вас», «Поцілунок Іштари», «Ідоли падуть», «Діти Одина», романи «Сумерк» і «Тінь велитня». В їх композиційному центрі відомі історичні постаті і вигадані персонажі, особиста доля яких залежить від долі історичних героїв. У сюжетному розгортанні таких творів, як «Упирі», «Вовкулака», «Золотий лев», повістей на теми із стародавньої історії («Гарміоне», «Танечниця з Пібасту», «Під орлами Роми», «Аллах» ) помітне місце займають вигадка і домисел, головними героями виступають вигадані оcоби, хоча письменник не оминає визначних історичних постатей. Наближення цих творів до історико-художнього різновиду зумовлене їх проекцією на сучасність як характерною стильовою рисою Юліана Опільського.
Аналіз специфіки художнього структурування історичного факту і вимислу (домислу) у прозі письменника засвідчує його загострено критичний підхід до української та зарубіжної історіографії та майже наукове осмислення політичної діяльності деяких історичних постатей.
1.2. Історіософська інтерпретація історичного факту. У цьому підрозділі обґрунтовано актуальність наукового вивчення історіософії Юліана Опільського як універсальної схеми його художнього мислення та простежено у найзагальніших рисах її естетичну реалізацію. Відповідно до насущних у тогочасному українському суспільстві потреб національного самопізнання історіософська інтерпретація історичних фактів Юліана Опільського опиралася на давні державницькі традиції, що загалом було характерним для історичної прози Західної України 20–30-х рр. ХХ ст. Узгоджуючи українські національні й загальнолюдські завдання в контексті історичного розвитку, письменник підняв у творах цілий ряд гуманістичних проблем, підводячи читача до новочасного осмислення власної історії і своєї національної сутності. До «тверезого аналізу ситуації» (ця головна, за М.Ільницьким, тенденція в історіософії української поезії 20–30-х рр. є домінуючою і в художній історіософії Юліана Опільського) його спонукали значною мірою наслідки Першої світової війни. Художнє вирішення цієї історіософської проблеми легко прочитується у натуралістичному змалюванні боїв, у фактах морального падіння людини, прояву у ній звіриних інстинктів тощо. Тема національно-визвольної війни як вимушеного самозахисту пронизує роман «Тінь велитня». Зображене у «Сумерку» та «Упирах» постає яскравою опозицією до ідеї «цивілізаційної місії» польської шляхти в Україні, проведеної Г.Сенкевичем («Огнем і мечем»).
Справедливу критику викликала дещо тенденційно потрактована історіософська проблема «народньої маси» («непідкупна, безоглядна, всемогуча»), що вийшла на поверхню текстів, насамперед романного жанру, реалізуючись в особливостях розгортання конфліктів та у системі образів. Водночас Юліан Опільський не оминав фактів зради з боку «народньої маси» задля деякого поліпшення матеріального становища, здобуття тимчасової свободи тощо. Це увиразнено у повісті «Золотий лев», в основі якої трагічний в українській історії факт покарання Данилом Галицьким «татарських людей». Загалом зрада у творах Юліана Опільського поінтерпретована як соціально-психологічне явище.
У художньому баченні майбутнього суспільного устрою Юліан Опільський пішов уже второваними шляхами: у літературі насамперед Т.Шевченком, в історіографії – прихильником давньоруського громадівства В.Антоновичем. Тлумачення основ державобудування («Сумерк», «Золотий лев», «Ідоли падуть») майже співпадало з історіософією «Історії України-Руси» М.Грушевського.
Концепція народу як «єдиної сили» у творах Юліана Опільського не нівелювала ролі «одиниці» в історичному розвитку нації і держави. Це увиразнено акцентуванням на деяких аспектах діяльності як видатних особистостей («мужів історії»), так і «малих людей». Сукупно вони репрезентують історіософську концепцію людини. Національно-державницьке спрямування історіософії Юліана Опільського спричинилось до ідеалізації історичних постатей (князі Володимир, Данило Галицький, гетьман Сагайдачний), на прикладі яких мали «набиратися державного характеру» нові покоління бездержавних українців. Письменник не скорочує шляху своїх героїв до усвідомлення ними першорядності національних обов’язків, не позбавляє вад, допускає до фатальних помилок, тобто веде через ряд певних еволюційних щаблів. Таким способом «приватна» людина стає людиною «публічною». Ця трансформація є важливою стильовою рисою Юліана Опільського. Висвітлюючи факти багатовікового «підневільництва» українців, письменник заглиблюється у його історичні витоки, торкається болючих генетичних складників національного характеру.
Ключовим моментом історіософії Юліана Опільського є його увага до загальнолюдських цінностей. Загальнолюдське («людяне») обов’язково оперте на духовні засади. Релігійні акценти, що виявляються, зокрема, в «побожності» персонажів (головне для багатьох із них — «жити духово»), спонукають до заперечення тверджень про антирелігійне спрямування творів цього письменника. Доречніше говорити про антикатолицькі тенденції у них. Некоректність автора у творенні негативного типу священика не варто заперечувати. Оголення, інколи аж до непристойності, представників духовного сану зумовлене історіософією Юліана Опільського. Вона нагострювалася насамперед подієвим контекстом його творів, у якому неминуче поставала проблема окатоличення українців; пасивністю діячів церкви у радянській Україні; розвитком богословської науки католицької орієнтації та української католицької літератури в Західній Україні. «Їдкий дотепник» Юліан Опільський з його радикально-православною орієнтацією не завжди був об’єктивним спостерігачем цих процесів.
1.3. Часопросторові виміри історичного факту. Одна із жанрових домінант історичної прози – часова різниця між змальованими у текстах подіями і власне авторським буттям – увиразнюється у текстах Юліана Опільського насамперед у заголовках, які засвідчують дотримування сповідуваного принципу «строгого реалізму». Конкретизація художнього часу виявляється у самій структурі творів, зокрема у «прив’язаності» дії до історичних орієнтирів, реалій, дат. Історичний часопростір спостерігаємо найперше у творах, в яких Юліан Опільський виступив продовжувачем традицій Кулішевої «Чорної ради». Це «Іду на вас», «Сумерк», «Поцілунок Іштари», «Тінь велитня», «Ідоли падуть», «Діти Одина». Історичний фактаж, на який опиралася уява письменника, зобов’язував дотримуватися зафіксованих у літописах та в дослідженнях з історіографії конкретних географічних топосів, які все-таки не обмежили просторових обширів у його творах. Художнє «розширення» географічних вимірів історичного факту розсуває не лише подієвий, але й змістовий план повістування. Циклічний час, зміна пір року, добовий цикл разом з подієвим калейдоскопом і датуванням підсилюють динаміку зображеного, оживлюють часовий плин. Жанрова специфіка повісті спонукала Юліана Опільського вибирати з часового потоку найбільш суттєві фрагменти, які реконструюють вже усталені погляди персонажів, а для позначення швидкого часоплину обмежуватись лише вказівками на зміну пір року. У художній структурі романів легко помітити давню думну традицію, яка позначилася на хронотопі.
Нетрадиційне поєднання структурних площин та виявлення тривимірності історичного часу зумовлені особливостями індивідуального стилю Юліана Опільського і змістом історичного матеріалу. Помітною рисою концептуального і перцептуального пластів у повістях і романах письменника є їх тісний взаємозв’язок: особистісні часопростори персонажів органічно вливаються у потік історії, яка обумовлює їхні дії, динаміку внутрішнього життя тощо. Таке злиття хронотопів дало можливість Юліану Опільському відтворити, за його висловом, «живу історію». Вона, як часопросторовий надперсонаж, входить у життя героїв уже в сюжетній експозиції. Власне історія веде з ними динамічний діалог, впливає і змінює їх (з одного боку, персонажі Юліана Опільського збагачуються матеріально, досягають високого становища у суспільстві, а з другого – стають сильними духом, формуються як національно свідомі особистості). Знайомство читача з головним персонажем відбувається здебільшого через зображення побутового часопростору. Саме у ньому з належною повнотою відтворено спосіб життя і мислення персонажа як людини конкретної епохи, а уже потім акцентовано на опосередкованому чи безпосередньому впливі конкретних історичних подій на його долю. Спокійний побутовий хронотоп несподівано переростає у динамічно-напружений, екстремальний, що пов’язано насамперед з відображенням військових баталій. Чергування сповільненого і напруженого хронотопів (останній переважає у творах Юліана Опільського) створює певну ритмічну організацію творів.
Реалізацію відкритості хронотопу (прикметна риса), взаємодію концептуального і перцептуального часопросторів організовують у текстах Юліана Опільського найперше мотиви дороги та зустрічі. На відміну від традицій історичної прози ХІХ ст., де характер протягом повістування залишався здебільшого «вірним самому собі», письменник спонукає своїх героїв до світоглядної еволюції, веде їх своєрідними пороговими стадіями. Повнота історичного часу характерна не тільки для романного жанру, але й для повісті Юліана Опільського. Тривимірність забезпечують тут ретроспекція і особливо часова перспектива, що виражається здебільшого через міфологічний час (сновидіння, інтуїтивні передчуття, знаки-знамення). Дослідницької уваги заслуговує часова перспектива у романах «Упирі», «Сумерк», «Тінь велитня», оскільки прокурсивний рух художнього часу тут безпосередньо сягає початку XX століття.
Фабульний час у текстах Юліана Опільського існує всередині сюжетного. У невеликих за обсягом повістях («Танечниця з Пібасту», «Золотий лев») відстань між сюжетом і фабулою мінімальна. Ретроспекція і часова перспектива разом із ліричними відступами розріджують художній час, уповільнюють його протікання, увиразнюючи при цьому чітку ритмічну організацію повістування Юліана Опільського.
Другий розділ «Поетика композиції художньо-історичних творів Юліана Опільського» присвячений дослідженню композиційно-стильової реалізації художньої концепції історії Юліана Опільського. Дисертант акцентує тут на визначальних структуротвірних елементах, особливостях творення персонажної сфери та викладовій стратегії письменника.
2.1. Визначальні структуротвірні елементи. Основні структуротвірні елементи історичної прози Юліана Опільського чітко увиразнені уже в першому творі – «Іду на вас» (1918). У підрозділі дисертант детальніше зупиняється на композиційно-стильовому аналізі цієї повісті, проводячи паралелі з пізніше написаними творами. У контексті тогочасної історичної прози повість «Іду на вас» виділялася «кованою» структурою – 18 глав з майже «крилатими» заголовками. Назві твору Юліан Опільський надавав особливої ваги. Стиль заголовка, за його вимогою, повинен відповідати стилю викладу. Так, назва першого його твору став (дещо видозмінений вислів князя Святослава «хочу на вас іти») натякала на відтворення реальних подій, вказувала на визначальну рису політичної діяльності Святослава, зрештою, на її згубність для володаря і держави, що і підтверджується ходом сюжетного розвитку. Заголовки деяких творів мають символічне наповнення, як, наприклад, «Упирі», «Сумерк», «Тінь велитня». Уособлюють моральне звиродніння людини назви повістей «Вовкулака», «Поцілунок Іштари», «Діти Одина».
В «Іду на вас» зарепрезентовано типовий для Юліана Опільського спосіб компонування художнього світу: політичний конфлікт, головна сюжетна лінія – історична, концентричний тип сюжету з елементами хронологічного, історичні ремінісценції у висловлюваннях персонажів та мовленні автора. У повістях «Поцілунок Іштари», «Ідоли падуть», «Аллах», романах «Упирі», «Сумерк», «Тінь велитня», крім зовнішнього – політичного, розгортається і головний внутрішній конфлікт, особистісний, який розгалужується на своєрідні мікроконфлікти і в атмосфері якого живуть персонажі. В «Іду на вас» уже проглядається соціальний конфлікт, який найбільшої гостроти досягає в романах. У повістях «Гарміоне», «Танечниця з Пібасту», «Вовкулака», «Золотий лев», «Під орлами Роми» максимально втілена одна з найперших вимог Юліана Опільського до історичних творів, сформульована у критичному відгуку на «Мазепу» Б.Лепкого, – відтворювати «дух епохи». Морально-етичний конфлікт у центрі названих повістей з відгалуженнями концентричного сюжету формують власну систему структуротвірних елементів. Загалом у творах Юліана Опільського конфлікти реалізуються у класичному повнокомпонентному сюжеті з ідейно навантаженими зачинами і кінцівками. Письменник відмовився від традиційного в історичній прозі XIX ст. хронікального зачину. Настроєво-віщувальні барви зачинів можна зіставляти з аналогічними в Панаса Мирного. Завершальними структурними компонентами у творах Юліана Опільського є епілоги, які акумулюють ідейний зміст («Танечниця з Пібасту», «Золотий лев», «Діти Одина») чи інформують про подальшу долю персонажів («Сумерк», «Під орлами Роми»). Пафосу «мислячих історичних творів» (Р.Іваничук) надає романам і повістям Юліана Опільського, особливо «Іду на вас» та «Сумерк», відкрита кінцівка. Послідовність протікання сюжетного часу порушується здебільшого перенесенням дії в інші художні площини (письменник, наприклад, залишає Святослава і перетранспортовує читача то у таємний замок Калокира, то у Залісся), зворотним «відмотуванням» часу (асоціативні та авторські ретроспекції), введенням позафабульних чинників (пейзажі, інтер’єри, портрети, авторські відступи). Лірично-філософські відступи, публіцистично забарвлені історичні екскурси є найголовнішими засобами вираження його цілком «власного погляду на історичні постаті і події». Смислове навантаження («дух епохи») у структурі творів Юліана Опільського несуть численні описи обрядів та міфологічні пейзажі. Авторські коментарі, які витлумачують значення історизмів, та уточнення ускладнюють синтаксичну структуру фрази, згущуючи її інформаційний зміст. Інколи письменник порушує сповідуваний ним принцип пропорційного вживання мовних ресурсів, перенасичуючи текст, як, наприклад, у романі «Тінь велитня», варваризмами та діалектизмами, що спричинило різку, але об‘єктивну критику його творів з боку М.Рудницького.
2.2. Персонажна сфера. У творах Юліана Опільського художньо змодифіковані класичні в українській літературі характерологічні типи. Система персонажів як певна цілісність вибудувана у цих творах на «загальнолюдському підкладі». Високі людські чесноти уособлюють відомі особистості з української історії – князі Володимир («Ідоли падуть»), Данило Галицький («Золотий лев»), гетьман Сагайдачний («Упирі»). Опозиційними до них – не витримують загальнолюдських норм моралі – постають князь Святослав, візантійські імператори Костянтин та Василь Порфірородні («Іду на вас»), великі литовські князі Свидригайло і Жигимонт, польський король Ягайло («Сумерк»), ассірійський цар Сінахірба («Поцілунок Іштари»), французький імператор Наполеон («Тінь велитня»). Важливо підкреслити, що названих історичних персонажів, крім Данила Галицького і Сагайдачного, першим увів в українську історичну прозу Юліан Опільський.
Серед вигаданих та маловідомих історичних постатей виділяємо типи «благородного» героя, фатальної, підступної чи вірної жінки, «помічника з народу», «виверткого злодія», зрадника тощо. Ці типологічні групи єднають прозу Юліана Опільського з історичними жанрами української класики. На відміну від визначних особистостей української історії, вигадані або маловідомі «благородні» герої зображуються письменником без зайвої ідеалізації. Деідеалізацію провокує найперше одна із засадничих вимог Юліана Опільського — «конечна... еволюція світогляду». Національна пасивність персонажів та їх сумніви у доцільності громадської діяльності закономірно трансформуються у суспільну активність (промовистою є постать Юрка Угерницького з «Упирів»). Одним із способів деідеалізації персонажів, навіть національно свідомих, є їх тестування «на міць» протистояти згубним тілесним похотям і пристрастям, як це спостерігаємо найперше у романах «Сумерк» чи «Тінь велитня». Не побороти «хоробливих» пристрастей, за Юліаном Опільським, значить зробити перший крок до зради. Новаторство письменника виявилось у художньому потрактуванні типів зрадника і «виверткого злодія», які суттєво відрізняються (наділені проникливим розумом) від аналогічних у творах А.Чайковського чи В.Будзиновського.
У прозі Юліана Опільського легко помітити два способи введення персонажа у текст: концентрований опис з подальшим портретним і характеризуючим уточненням і фрагментарний («порціями»). Фрагментарне змалювання головних персонажів, яке переважає, доповнюється здебільшого психологічними штрихами. Загалом портретистику Юліана Опільського вирізняють взаємопереплетення елементів живописного й абстрактного портрета, портрета паспортних даних (традиції класики) та власна манера «підсумовування» портретів з очевидним передозуванням тропів, особливо при портретописанні типів із «клубка шершенів».
Персонажі Юліана Опільського, націлені на «речі державні», не позбавлені замилування земним і прекрасним. Треба відзначити, що «хтивість» суттєво вирізняє їх з-поміж персонажів історичної прози ХІХ — поч. ХХ ст. В історичних творах цього періоду «моральні» люди не мали права впадати у «сороміцькі» тілесні похоті. Прижиттєві критики Юліана Опільського звинувачували його у «грубому сенсуалізмі», який прочитували насамперед у текстах «Сумерку» і «Тіні велитня». Ці критичні закиди можна вважати небезпідставними стосовно роману «Тінь велитня» та повісті «Аллах», у яких письменник із властивим йому нахилом до натуралістичних описів оприлюднює найінтимніші почуття своїх персонажів.
Характеристика персонажів вияскравлюється засобами індивідуалізованого мовлення (варваризми та вульгаризми, поєднання різномовних текстів, цілі уривки з історичних джерел, особливості інтонування та синтаксичного ладу). Сповідально-біографічні монологи та безпосередні авторські міркування виступають засобами інтервентного психологічного аналізу. Співвідношення зовнішньої і внутрішньої мови у творах Юліана Опільського неоднакове. У повістях «Гарміоне», «Танечниця з Пібасту», «Під орлами Роми», «Діти Одина» переважає екстервентний психологічний аналіз, що значною мірою обумовлено традиціями класики. У романах та повістях «Іду на вас», «Вовкулака», «Поцілунок Іштари», «Ідоли падуть», «Аллах» зовнішня і внутрішня характеристики гармонійно поєднуються, урівноважуються.
2.3. Способи викладу у прозі Юліана Опільського. Важливими параметрами характеристики наратора у творах Юліана Опільського є визначення позиції суб’єкта викладу стосовно художнього світу і міра його присутності у структурі твору. Легко помітити, що кут зору наратора у цих творах подвійний, тобто він оцінює події водночас з декількох різних позицій.
У творах Юліана Опільського зміну позиції наратора у плані оцінки демонструє насамперед поліфонія кутів зору персонажів на історичні події. Важливе місце при цьому займає пряме оцінне втручання-невтручання наратора у текст. Відавторський наратор Юліана Опільського набирає виразних рис публіцистичного наратора. Кути зору персонажів на ту чи іншу історичну подію чи «людину історії» неодмінно поповнюються безпосередньою оцінкою публіцистичного наратора в авторських відступах, а також за допомогою оцінних епітетів. Його оцінки обов’язково доповнює іронічний наратор чи наратор-резонер. Останній з різним ступенем заангажованості функціонує в усіх без винятку творах Юліана Опільського. Тип публіцистичного наратора елімінується насамперед у романах «Упирі», «Сумерк», «Тінь велитня», повістях «Іду на вас», «Гарміоне», «Під орлами Роми», «Аллах», «Діти Одина». Повість «Поцілунок Іштари» вирізняється присутністю наратора-резонера, активність якого виявилася найперше у подачі численних історичних коментарів. У повістях «Іду на вас», «Танечниця з Пібасту», «Вовкулака», «Золотий лев» форма викладу тяжіє до прозорої нарації. Оцінна позиція суб’єкта викладу прочитується у них інтуїтивно, він ніби ховається за своїми персонажами, а його симпатії чи антипатії з’ясовують здебільшого оцінні епітети.
Основним способом вираження різних кутів зору у мовленнєвому плані творів Юліана Опільського є використання у фразеологічній площині наратора елементів чужого тексту. Проникнення «чужого слова» у мовлення суб’єкта викладу засвідчують насамперед найменування. Крім них, «чужими словами» виступають елементи мовленнєвого тексту того чи іншого персонажа, які надають фразі Юліана Опільського яскравого оцінного забарвлення. Невласне пряма мова є також прикладом впливу «чужого слова» на мовну партію суб’єкта викладу. Зміна кута зору наратора у таких випадках пізнається інтонаційно. Замінена пряма мова здебільшого підсилює достовірність зображеного, ідейний пафос, зокрема ідею незнищенності нації («Упирі»), проблему національної зради і покаяння («Упирі», «Золотий лев») тощо. Така форма викладу уприсутнює наратора, увиразнює його просторовий кут зору, уможливлює безпосередню передачу оцінної позиції стосовно історичних подій. Характерною особливістю мовленнєвого плану романів і повістей Юліана Опільського є часті звернення наратора до читача, що – поряд з публіцистичними відступами, заміненою прямою мовою, сталими формулами («і справді», «словом») – демонструють його «голосну позицію». Ці апелювання виконують роль певних філософських, «житейських» узагальнень, пояснюють ті чи інші дії персонажів, розкривають нерідко їх внутрішній світ. Вони актуалізуються у творах з найменш видимою присутністю наратора у тексті («Вовкулака», «Поцілунок Іштари», «Золотий лев», «Ідоли падуть»).
У часопросторовому плані наратор Юліана Опільського веде повістування, як правило, із власної позиції. При її співпаданні з позицією персонажа суб’єкт викладу подає історичні події здебільшого «очима» героя, тобто синхронізується з ним в усіх внутрішньокомпозиційних планах. Різнобіжність наратора і персонажа у просторовому плані найчастіше засвідчує у творах Юліана Опільського позиція «пташиного польоту» (опис батальних сцен, зображення загального вигляду селищ, дворів, фортець тощо).
Проникнення наратора у психологію персонажів відбувається здебільшого через злиття його мовленнєвого тексту з внутрішнім мовленням персонажів. Монологи набирають форм самозвіту, спогадів, мрій. Типовою є різка зміна емоцій персонажів, оскільки вони неврівноважені у почуттях, сумніваються у правильності своїх «історичних постанов», попадають у стан афекту. Істотною рисою викладової манери Юліана Опільського у психологічному плані є присутність наратора-стороннього спостерігача, позиція якого актуалізується словами відчуження. У повістях із домінуванням морально-етичного конфлікту («Гарміоне», «Танечниця з Пібасту», «Вовкулака», «Золотий лев», «Ідоли падуть», «Під орлами Роми», «Діти Одина») його присутність зведена до мінімуму. Авторська увага у текстах названих творів зосереджується на аналізі внутрішнього світу персонажів.
У Висновках викладено результати дослідження поетики історичної прози Юліана Опільського, чия ідейно-художня концепція спрямовувалась на самореалізацію українства. У складному процесі тогочасного кардинального переосмислення українського минулого та утвердження нових соціальних моделей цього минулого Юліан Опільський вирізнявся помітним критицизмом у ставленні до національних цінностей та акцентами на їх «загальнолюдському підкладі». Це зумовило поступовий відхід письменника від історичного роману, що пов’язувався у галицькому суспільстві з романтичними устремліннями, до повісті як жанру реалістичного. Художня реалізація міри «історичності» у творах цих жанрів випливала із авторської концепції історії. Романтично-реалістичний підхід до поєднання історичного факту і вимислу (домислу), увага до духовних запитів зображуваної епохи, взаємодія художньо-дослідницького і пригодницького начал роблять твори Юліана Опільського історичними за темою, сповненими історизму мислення і ставлять їх у ряд творів класичної історичної прози. Домінуючою рисою історіософії письменника є аналітизм і нетипова для галицьких письменників 20-30-х рр. принциповість у відстоюванні визначальних національних ідей. Новаторство Юліана Опільського виявилося насамперед у розширенні часопросторових координатів його художньо-історичних творів. Інформаційна насиченість, тематична розгалуженість, панорамність, проекція на сучасність – як основні стильові ознаки – зреалізовані у «кованій» структурі жанру повісті і роману. Промовисті, майже «крилаті» заголовки, чіткий поділ на розділи і глави, подієва послідовність, що не виключає перенесення дії в інші художні площини, дотримування географічних топосів становлять типовий для Юліана Опільського спосіб компонування художнього світу. Соціально-політичний чи національний (зовнішній) і особистісний (внутрішній) конфлікти завершуються у класичному повнокомпонентному сюжеті. Персонажна сфера творів Юліана Опільського з її очевидною діалектикою «противенства» – взаємодії різнополярних натур вводить художньо-історичну прозу цього письменника у контекст української класики. Нараційна стратегія у творах Юліана Опільського зарепрезентована третьоособовою формою викладу, яка представляє тип всезнаючого наратора. Взаємопроникнення і взаємопереплетення кутів зору всезнаючого наратора і нараторів-персонажів у композиційній структурі творів увиразнюють ідейно-естетичну концепцію та образ автора-письменника, пропонують читачеві плюралізм думок. Аналітичне осмислення поетики історичної прози Юліана Опільського як системної цілості дає підстави розглядати її як предтечу нової хвилі (60-80-ті рр. ХХ ст.) української історичної романістики.
Опільський Юліян. Втеча перед дійсністю // Нові шляхи. – 1929. – Т. 4. – С.112. Ільницький М.М. Минувшина – наука на майбутнє // Опільський Юліан. Твори: В 4 т. – Львів: Каменяр, 1994. – Т. 1. – С. 4. Опільський Юліян [підписано Vindex]. Вороги правди // Нові шляхи.– 1930. – Т. 5 – С. 150. |
