| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й окреслено завдання роботи, вказано на наукову новизну результатів проведеного дослідження, його зв’язок із науковими програмами, способи практичного застосування отриманих результатів, окреслено методологічну базу дослідження, подано відомості про апробацію основних положень роботи.
У першому розділі – “Теоретичні аспекти вивчення дискурсу національної ідентичності” – осмислюються теоретико-методологічні можливості вивчення національної самототожності в межах художньої літератури та літературознавства. Базуючись на досягненнях сучасної філософії та літературознавства, в дисертації окреслено різні значення терміну “дискурс”, вказано на його зв’язок із поняттями влади та ідеології, дано робоче розуміння дискурсу національної ідентичності як будь-якого залежного від націоцентричного світогляду систематичного висловлювання. При цьому сама національна ідентичність розглядається, услід за Е.Смітом, як один із найважливіших націологічних термінів, котрий виражає культурно-історичну сутність будь-якого колективу чи людини. Водночас було висвітлено найбільш продуктивні методи інтерпретації дискурсу національної самототожності – герменевтики, дискурс-аналізу, націології – та апробовано їх використання щодо націологічних праць І.Франка та С.Гантінґтона.
У другому розділі – “Історія літератури як дискурс національної ідентичності” – увагу зосереджено на історико-літературному тлумаченні національної самототожності красного письменства. Тому у підрозділі 2.1. – “Інтерпретації доби незалежності та їх націологічний аспект” – простежено літературознавче вираження історико-націософських міркувань у постімперський період. Важливим фактом постійності та продуктивності застосування класичних та апробації нових наукових методологем, базованих на дискурсі національної ідентичності, став огляд часопису “Слово і Час” за період від 1990 до 2007 року. Зроблено висновок, що представлений у “Слові і Час” корпус різножанрових літературознавчих праць, які тісно діалогізують зі сферою націологічної проблематики, можна вважати репрезентативним стосовно всього постколоніального літературознавства.
У дисертації обґрунтовано звернення до історико-літературних досліджень С.Андрусів (“Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (2000)), В.Моренця (“Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” (2001)), Л.Сеника (“Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (2002)), Н.Шумило (“Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ – поч. ХХ ст.” (2003), Ю.Мариненка (“Місія: проблеми національної ідентичності в українській прозі 40-50-х років ХХ століття” (2004)), О.Вертія (“Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття” (2005)). Було враховано, що окреслені історичні дослідження пріоритетною вважають національну самобутність мистецтва слова і дозволяють осмислити дискурс національної самототожності як залежне від національного світогляду систематичне висловлювання, що стосується наукового та художньо-літературного осмислення й формування української ідентичності. Враховуючи герменевтичний, дискурсивний та націологічний ракурси розгляду проблеми, було виділено декілька основних методичних елементів, які утворюють феноменологічну структуру метадискурсивного тлумачення.
Проведений у другому підрозділі – “2.2. Історико-теоретичні метадискурси С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило: осмислення національної ідентичності літератури” – аналіз праць С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило, виявив не лише типи розуміння національної ідентичності, способи її методологічної інтеграції (через неоміфологізм у С.Андрусів, компаративізм у В.Моренця, системологію у Н.Шумило), а передусім ефективність її застосування в історико-літературних тлумаченнях.
У дисертації показано, яким чином С.Андрусів вдається розкрити сенс модусу національної ідентичності в межах західноукраїнської літератури міжвоєнного періоду. По-перше, героєм-актантом наративізації західноукраїнського тексту 30-х років “була не так окрема людина, як етнос, нація”. По-друге, промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворює своєрідну “українську космогонію”, яку утворили великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Але всіх їх “пронизує, організовує й об’єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах проліберальних чи прокомуністичних”. По-третє, у досліджуваній монографії виражена важлива думка про те, що метарозповідь Львівського тексту, його “домінантні коди національної ідентичності” впливають на постколоніальну Галичину й галичан як “всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її «духа печать», відбиток, Слід – неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, самоосмислення, розповідання про себе і інших світові”. У роботі зазначено, що використання націоцентричної інтерпретації дозволило дослідниці переконливо окреслити основні космологічні та етноохоронні жанри львівського літературного тексту 1930-х (історичну белетристику, “сільську” і жіночу прозу, поезію) у творчості А.Чайківського, Ю.Липи, І.Филипчака, У.Самчука, Г.Журби, І.Вільде, Н.Лівицької-Холодної, Б.-І.Антонича, Б.Кравціва, Є.Маланюка, О.Ольжича та ін. Відзначено вплив концепції С.Андрусів на історико-літературні дослідження інших учених.
Виявлено, що порівняльно-історичне витлумачення національних шляхів поетичного модернізму дозволяє В.Моренцю прийти до висновків, якими автор намагається відкоригувати очевидну “однобічність” новітньої “критичної рецепції раннього українського модернізму”: “…можливо, не варто дошукуватися різких позитивних змін там, де позитивність самої зімни виявляється під питанням? Чи не коректніше спробувати збагнути й висвітлити, які конструктивні художньо-філософські пропозиції спромігся винести на розгляд світу даний тип поетичного мислення саме завдяки своїй національно-культурній зумовленості, а не попри неї?”. Відзначається, що саме глибоке розуміння національної самототожності допомагає авторові здійснити оригінальне й панорамне витлумачення українського та польського поетичного дискурсів першої половини ХХ ст., націоцентрично конкретизувати компаративістичний методологічний стрижень, здійснити успішні полемічні виклади власної дослідницької позиції та прийти до історично обґрунтованих висновків стосовно досліджуваних модерністичних досвідів. Зокрема, ефективність націологічного підходу дослідника виявляється в увиразненні іманентних та запозичених рис поетичного модерну, розрізненні таких важливих історико-літературних категорій, як модернізм / модерність чи формалізм, футуризм та авангард, яскравішому вирізненню прикмет таких літературних напрямків і стилів, як конструктивізм, неокласицизм, катастрофізм, візіонеризм, міфологізм тощо, виражених у творчості П.Тичини, С.Виспянського, С.Реймонта, П.Карманського, К.Тетмаєра, М.Семенка, М.Бажана, С.Млодоженця, Ю.Пшибося, М.Зерова, Л.Стаффа, Ю.Тувіма, М.Рильського, Є.Плужника, В.Свідзинського та ін.
У роботі доводиться, що саме поглиблена увага у процесі історико-літературного аналізу до національної самобутності та загальнокультурного, націотворчого значення досліджуваного періоду допомагає Н.Шумило здійснити продуктивне дослідження: “Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. за рівнем самоусвідомлення літератури, зокрема, в ході полемік та пародіювання (включаючи листування, ремінісценції у прозових творах), здатності самоорганізовувати власний талант, утворювати «школи» навколо новітніх творчих особистостей, схильних до експериментаторства, та загалом за характером втілення в мистецтві слова духовного досвіду як традиціоналістів, так і новаторів, становить осібний і важливий період на шляху формування органічності дальшого національного літературного розвитку”. Закоріненість авторки в націологічному дискурсі допомогла їй структуровано розглянути поняття національної самототожності літератури за допомогою категорій національної іманентності, національного стилю, національної ментальності, вона допомогла їй концептуалізувати поняття національної літератури, органічного шляху літературного розвитку, допомогла розкрити причини опозиційності західноєвропейському модернізмові та здійснити переконливий системний аналіз української художньої прози і літературної критики кінця ХІХ – поч. ХХ ст. як процесу самоусвідомлення українськими авторами самобутності національного літературного розвитку. Вагомим внеском у новітнє історико-літературне тлумачення стало вивчення національної суті оновлення української прози на межі століть у неоромантичних, реалістичних, бароково-готичних, психологічно-прозових, імпресіоністичних, експресіоністичних тощо творах О.Кобилянської, М.Коцюбинського, С.Васильченка, В.Стефаника, В.Винниченка, О.Турянського, Н.Кобринської та ін.
У наступному підрозділі – “2.3. Націологічний потенціал історико-літературного метадискурсу (Л.Сеник, Ю.Мариненко, О.Вертій)” – продовжується аналізування історико-літературного метадискурсу. Відзначається, що методологічна позиція Л.Сеника виписана доволі докладно. Виразним є закорінення автора у націоцентричну проблематику, його вирізняє також власне чітке розуміння національної ідентичності художньої літератури. Інтердисциплінарне історико-естетичне та націологічне прочитання українського роману 20-х років ХХ ст. як антиімперського “роману опору” спонукає говорити про ефективність інтерпретаційної моделі Л.Сеника. Проаналізована монографія доповнює те розуміння дискурсу національної самобутності, яке можна помітити в інших студіях цього автора. Зокрема важко не погодитися з тим, що “поняття ідентичності захоплює різні сфери діяльності народу (нації), як матеріальні так і духовні”, і “в кінцевому наслідку, має естетичний вияв”. А також з певною (як і в інших авторів) універсалізацією національної тотожності: “…втрата національної ідентичності є загрозою для існування не тільки літератури як елемента повноцінного національного духу, а й нації, бо з втратою літератури почнеться обмеження функцій національної мови, а відтак і зруйнування нації”. На матеріалі творчості М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Йогансена, Г.Шкурупія та ін. досліднику вдалося поглиблено окреслити різні жанрові форми роману “розстріляного відродження” – політичний роман, психологічний роман, утопічний роман, лівий роман тощо – як “української прози трагічної свідомості”.
Попри певні недоліки та суперечливі моменти, Ю.Мариненку вдалося переконливо показати на прикладі української прози 40-50-х рр. ХХ ст. одну із найважливіших функцій художньої літератури – “утвердження етнічної, національної ідентичності того народу, до якого ця література належить”. Переконливим є виявлення автором націотворчих смислів письменства досліджуваного періоду: експліцитних, відвертих в еміграційних авторів (Л.Мосендз, Т.Осьмачка, Д.Гуменна, І.Багряний, В.Домонтович, У.Самчук та ін.) та імпліцитних, прихованих у творчості радянських письменників (О.Гончар, О.Довженко, М.Стельмах та ін.). Осмисливши значний обсяг націологічно центрованої літератури, Ю.Мариненко вибудував доволі продуктивний методологічний підхід системологічного типу, що підтверджується висновковими спостереженнями: “У цілому вектор національної ідентичності став для вітчизняної літератури середини ХХ ст. потужним об’єднувальним чинником. Роз’єднане політичними кордонами українське письменство цього періоду зуміло створити свій текст, свою художню цілість, яка здатна подолати всі бар’єри, набудовані антиукраїнською державою”. У контексті “націєтворчої місії літератури” вдалось осягнути специфіку генези української прози, її тематичних, жанрово-стильових (“Землі Обітованої”, “ідеальної людини”) та історіософічних концепцій.
У дисертації доводиться думка, що глибоке закорінення О.Вертія в дискурс національної ідентичності дозволяє йому не лише у народознавчому та фольклористичному ключі конкретизувати власне літературознавче розуміння української самототожності, не лише вибудувати оригінальну інтердисциплінарну методологічну базу, а й дати переконливий, із мінімумом суперечливих моментів, аналіз одного із найважливіших призначень вітчизняної літератури 70-90-х років ХІХ ст. – “утвердження народних основ духовності найширших суспільних верств і прошарків, формування на цьому ґрунті національної свідомості та українського укладу всіх вияві життя нації”. Дослідник, через простеження художньо-естетичного освоєння народного світогляду, вагомо конкретизує національні особливості становлення і розвитку української літератури в межах прозових та поетичних досвідів українських класиків: П.Куліша, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, М.Кропивницького, Панаса Мирного, Олени Пчілки, О.Кониського, Б.Грінченка та ін.
Аналіз розглянутих монографій та інших праць дав можливість простежити ефективність історико-літературного застосування націологічної інтерпретації стосовно української літератури від останньої третини ХІХ і до середини ХХ століття; дозволив також виявити авторські розуміння національної самобутності.
Здійснений аналіз у третьому розділі – “Українська постколоніальна модель дискурсу національної ідентичності” – допоміг узагальнити випрацювані істориками літератури інтерпретаційні ідеї. У першому підрозділі третього розділу – “Постколоніалістичний контекст дискурсу національної ідентичності” – здійснено осмислення актуалізованого в українських дослідників дискурсу національної ідентичності в контексті постколоніальної критики. Досліджувані автори у своїх працях не стільки поборюють імперські стереотипи, скільки насамперед вивчають і в такий спосіб реставрують / конструюють посутні елементи національної самобутності власної літератури. У цьому аспекті монографічні розвідки українських учених цілком узгоджуються із відповідними елементами постколоніальних студій. Насамперед ідеться про те, що у досліджуваних авторів поняття національної самотожності є ключовим і осмислюється на ґрунтовному теоретико-методологічному рівні. Особливо детально й широко це питання висвітлено у дослідженнях С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило. З точки зору постколоніалізму стає очевидним, що саме дискурс національної ідентичності допомагає осягнути дослідникам сутнісні, в підколоніальний період заборонені риси української літератури, аргументувати повернення замовчуваних імен, окреслити більш переконливий культурно-історичний контекст, глибше дослідити її жанрово-видову та стильову специфіку, що об’єктивізує процес пізнання майже столітнього періоду розвитку української літератури: від 70-х років ХІХ – до 50-х років ХХ ст.
У наступному підрозділі – “3.2. Дискурс національної ідентичності й історико-літературний метадискурс” – на базі досліджуваних історико-літературних праць виявляється й окреслюється низка системотворчих та системоутворених елементів гіпотетичної моделі дискурсу національної самобутності. Це дозволяє осягнути евристичний потенціал історико-літературного метадискурсу. Говориться про націоцентричну літературознавчу рефлексію і виявляється, що дає запропонована істориками літератури українська модель у контексті самого постколоніалізму (наприклад, зняття суперечностей: постколоніальність / антиколоніальність, націоналізм / космополітизм, націоцентризм / мультикультуралізм та ін.). Крізь призму отриманої моделі з’являється можливість розгляду історії літератури як дискурсу національної ідентичності, як історії національних ідей, смислів чи націоцентричної суспільної думки (світогляду) та естетичних форм їх вираження.
У Висновках узагальнюються основні результати дослідження та накреслено рекомендації щодо використання здобутих результатів. У дисертації окреслено різні значення терміну “дискурс”, дано його визначення, висвітлено продуктивні методи інтерпретації дискурсу національної ідентичності. Окреслено парадигму постколоніального літературознавчого мислення. Доведено, що в її межах системотворчу роль відіграє саме націологічна інтерпретація.
Поглиблений аналіз історико-літературних праць С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило, Л.Сеника, Ю.Мариненка, О.Вертія дав можливість окреслити продуктивність застосування націологічної інтерпретації стосовно української літератури. Інтегрування дискурсу національної ідентичності допомогло українським історикам літератури чіткіше і вмотивованіше періодизувати розвиток українського письменства від 70-х років ХІХ до 50-х років ХХ ст.; глибше проінтерпретувати велику кількість творів українських авторів в межах цього періоду; виявити націоохоронні функції у межах низки літературних жанрів, стилів та напрямів; увиразнити іманентні та запозичені літературні риси; простежити національну сутність процесів художнього новаторства, літературного діалогу, опору імперському режимові тощо; окреслити тематичні та жанрово-стильові риси; виявити специфіку художньо-естичного освоєння народного світогляду та ін. Так було увиразнено характерні напрямки конструювання націологічної інтерпретації в історико-літературній сфері українського постколоніального літературознавства.
Було доведено, що використовуваний українськими авторами дискурс національної ідентичності об’єктивізує процес історико-літературного пізнання і дає можливість прийти до більш достовірних літературознавчих висновків. Обґрунтовано, що літературознавчий дискурс національної ідентичності в українській постколоніальній науці про літературу продуктивно розвивається, має відчутні здобутки і є одним із найперспективніших напрямів новітньої історико-літературної інтерпретації.
|
