| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, частково з’ясовано ступінь її опрацювання в науково-критичній літературі, визначено мету і завдання роботи, а також висвітлено ті теоретико-методологічні критерії, на яких базується подальше дослідження, аргументовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.
У першому розділі – “Архетипні структури” та “архетипні формули”: методологія дослідження і проблема понять” окреслюються причини насиченості архетипами художнього доробку Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської, визначається роль, яку виконують прамоделі в їхніх творах, з’ясовується міра опрацювання теми дисертації у науково-критичній літературі, а також проводиться необхідний для подальшого дослідження поділ архетипів на “структури” та “формули”, визначається їх зв’язок з мотиваційно-вчинковими площинами художніх творів. Розділ складається із двох підрозділів (1.1. Архетипіка творів письменниць fin de siecle Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської: стан дослідження проблеми, зумовленість і роль; 1.2. Поділ архетипів на структури і формули та їхній зв’язок з мотиваційно-вчинковими площинами художніх творів).
Майстер художнього слова виступає призмою, крізь яку висвітлюються різні зв¢язки людства: Людина – Всесвіт, Людина – Природа, Людина – Соціум, Людина – Людина. Навіть у творах автобіографічних, сповідального характеру авторська особистість “розсмоктується”, натомість виступають названі зв¢язки – з їх закономірностями та специфікою. Саме момент виходу за межі своєї суб¢єктивності у процесі творчості письменника ілюструє перехрещення його внутрішнього світу зі світом зовнішнім, проекцію Людини, її поведінки на Соціум та загалом на Універсум. За таких умов автор спроможний подати найбільш закономірний хід змальовуваних подій, найбільш наповнений розвиток певного образу, тобто з¢ясувати витоки цих подій та образів і, кажучи словами О.Архипенка, “втілити причини у реальних формах”.
Будуючи ті чи інші образно-подієві схеми, системи, вкладаючи у них певну ідею, письменник завжди повинен враховувати усі можливі зв¢язки персонажів світу художнього твору та впливи на них, часто змушений вдаватися до ретроспекції під час розгляду мотиваційно-вчинкових площин. У цьому процесі з¢являється чимало деталей, які підкреслюють специфіку зображуваної ситуації, та моментів, котрі зумовлюють розвиток певної події як закономірності. Саме такі деталі, моменти вимагають посиленої уваги літературознавців, звичайно, під час досліджень відповідної спрямованості. Дотично на цьому зупинявся ще Гнат Хоткевич: аналізуючи “Землю” Ольги Кобилянської, він наголошував на необхідності зважати на “дрібниці” (“найдрібніші проявлення волі, характеру” персонажа, його “фрази з минулого” та ін.).
Зокрема, у таких нюансах (символах, алегоріях, алюзіях тощо) і закодовані мотиваційно-вчинкові площини твору, його ідея, які є трансформаціями (проекціями на авторову сучасність) правічних поведінково-світоглядних систем. Власне, трансформації цих систем є відображенням архетипіки того чи іншого художнього твору.
Будь-який текст художньої літератури, незалежно від періоду його написання, напряму, від манери та стилю письменника, певною мірою містить у собі прояви архетипів, оскільки внутрішньою метою кожного твору є пізнання Людини, її сутності, її місця у світі, Людини як мікрокосму, через який можна увійти в макрокосм. Звичайно, “розміри” архетипної панорами в різних творах відмінні, нерівнозначні; це зумовлено, передусім, сутнісною організацією самого автора, періоду та умов, за яких він творив (творить).
Найбільш “продуктивні” в плані архетипіки твори, написані в періоди “напруження” (морально-соціального, суспільно-політичного, історично-часового). Такою була епоха, в яку жили, творили письменниці Наталя Кобринська (8.06.1855 – 22.01.1920), Ольга Кобилянська (27.11.1863 – 21.03.1942) та Євгенія Ярошинська (18.10.1868 – 21.10.1904).
Неординарність цих жінок і як особистостей, і як белетристок засвідчена зацікавленням їхньою творчістю, починаючи з часу виступу кожної із них на ниві українського письменства і до наших днів.
Із сучасників Н.Кобринської її творчість прагнули осмислити Д.Лукіянович, М.Грушевський, С.Єфремов, О.Грушевський. Для більшості із них залишався неприйнятним її “містико-символічний” доробок. Лише Д.Лукіянович спробував пояснити несподівану переміну художньої манери письменниці зумовленістю цього процесу самою атмосферою доби, вказав на важливість у творчості белетристки емоційно-інтуїтивного чинника, підсвідомого начала (“трансцендентальні вражіння”).
У радянський і пострадянський час спадщину Н.Кобринської досліджували чимало науковців, серед яких О.Мороз, І.Денисюк, К.Кріль, В.Качкан, Ю.Кузнецов, Ф.Погребенник, М.Шалата, Н.Шумило. Більшість дослідників зосереджували свою увагу на біографії письменниці та на проблемно-тематичному аспекті її творів. Уже з початком 90-х рр. літературознавці намагаються переосмислити погляд на художній доробок Н.Кобринської. М.Шалата вказує на тонкість натури та надзвичайну глибину духовного світу письменниці, також наголошує на медитаційному характерові оповідання “Дух часу”, а це свідчить про те, що творчість Н.Кобринської стала перехідним етапом до нової стилістики; І.Денисюк зробив важливий крок у вивченні жанрової специфіки письменниці, виокремивши в її доробкові “літературну казку-новелу” та “новели неофольклорного складу” (називає “Душу”, “Омен”, “Св.Отця Николая”); Ю.Кузнецов чи не першим кардинально змінив погляд на своєрідність стилістики прози Н.Кобринської, коли відніс оповідання “Дух часу” і “Судія” до сповідальної прози, що стала одним із етапів формування українського психологічного імпресіонізму, риси якого притаманні вже цим творам, на чому наголошує літературознавець, зосереджуючи увагу також на символічних моментах, екзистенціальній проблематиці. Т.Гундорова зосередила свою увагу на Н.Кобринській як письменниці-символістці, ввівши її таким чином у контекст українського модернізму. Н.Шумило, розглядаючи містико-символічні твори Н.Кобринської крізь призму бароково-готичних традицій, не лише з’ясовує ще один бік стильового синкретизму, властивого манері письменниці, але й констатує в її творах морально-філософські колізії, які виникли в результаті руйнації позитивістського погляду на світ, також робить наголос на тому, що, “помічаючи символізм та містицизм у новітній літературі, Н.Кобринська намагалася знайти підґрунтя для цих явищ у національній культурі”.
Отже, маємо значну базу, яка спонукає до розгляду архетипної панорами творів Н.Кобринської.
Чимале коло науковців досліджувало також творчість Є.Ярошинської (І.Франко, О.Маковей, Д.Лукіянович, А.Коржупова, П.Стецько, Ф.Погребенник, І.Приходько, В.Филипчук, Л.Ковалець, О.Романенко, Л.Козинський та ін.), але більшість із них наголошували на фактах біографії, педагогічній і громадській діяльності, твори розглядалися переважно з погляду тематики й проблематики, у руслі реалізму; як своєрідна ознака творчості Є.Ярошинської виділялася морально-дидактична настанова. Значна увага приділялася висвітленню соціальних конфліктів. Хоча вже Ф.Погребенник звернув увагу на пошук Є.Ярошинською нових форм зображення дійсності, на її прагнення “глибше проникнути в духовний світ людини”, що знайшло своє вираження у “соціально-психологічній” новелі; цим літературознавець увів творчість письменниці в український літературний контекст кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У 90-ті роки І.Приходько наголошує на вмінні белетристки оперувати деталями, майстерно будувати діалог. Дослідниця виділила у прозі Є.Ярошинської новелу, новелу-мініатюру, образок, казку, байку, повчальне оповідання, легенду. І.Приходько порушила питання про некоректність, несправедливість того, що художній талант Є.Ярошинської ставлять нижче, ніж Н.Кобринської та О.Кобилянської, наголосила на тяжінні Є.Ярошинської до осмислення морально-етичних проблем, національного питання. Спостереження І.Приходько стосовно кінематографічності фабули “Перекинчиків” підводять до міркувань про притаманність творам буковинської письменниці рис імпресіонізму.
Те, що в творчості цієї белетристки з реалістичним способом відображення дійсності поєдналися риси імпресіонізму, відзначив Л.Козинський. Дослідник по-новому, оригінально трактує художній доробок Є.Ярошинської, застосовуючи методи герменевтики та психоаналізу; відзначає діалогічність, уривчастість, стислість, виразність, штриховість письма, притаманні стилю белетристки, а також характерне для її творчого методу поєднання морально-етичної проблематики з філософсько-естетичним компонентом “світогляду письменниці, який живився знанням світової художньої практики, народної творчості”. Дослідник наголошує на тому, що в художній системі Є.Ярошинської яскраво відбито її “детермінантно-індетермінантне” світобачення (це спостереження допомагає зрозуміти, якою Є.Ярошинська бачила роль людини в буттєвому космосі, тобто підводить до архетипу людини у художній системі письменниці).
Згадані дослідження свідчать про непересічність постаті Є.Ярошинської, багатогранність її художнього світу, органічність її творчості як для тогочасного українського літературного процесу, так і для епохи загалом.
Безперечно, із трьох письменниць найбільш досліджуваною є О.Кобилянська. Її творчість осмислювали О.Маковей, І.Франко, Леся Українка, Г.Хоткевич, С.Єфремов, Л.Луців, П.Филипович, Н.Томашук, Ф.Погребенник, З.Гузар, Б.Мельничук, В.Вознюк, М.Наєнко, І.Денисюк, Ю.Кузнецов, В.Працьовитий, Т.Гундорова, С.Павличко, С.Кирилюк, Р.Чопик, Я.Мельничук-Роман та інші.
Щодо осмислення в науково-критичній літературі місця й ролі прамоделей, то ще Г.Хоткевич відчував “архетипну сутність” зокрема “Землі”, що окреслила Т.Гундорова. Також поступом до розуміння архетипної глибини цієї повісті стали інсценізація В.Василька та постановка за нею В.Опанасенка (він зумів відкрити “задній план” твору), сценічна адаптація англійською мовою М.Сейго і Г.Польової “Adam’s sons”.
У справі осмислення архетипіки творів О.Кобилянської чи не найбільше зробили С.Кирилюк та Р.Чопик. Крім того, що праці С.Кирилюк, в яких вона докладно розглядає мотиви, міфологеми, образи, символи, проблему внутрішнього роздвоєння, що притаманні художній системі буковинської авторки, становлять цінний фактичний матеріал для аналізу архетипної панорами творів письменниці, в них проаналізовано окремі “архетипні комплекси”, детально проаналізовано роль і місце архетипу Бога в художній системі О.Кобилянської.
Праці Р.Чопика сприяють дослідженню архетипіки творів письменниці з Буковини, по-перше, тим, що літературознавець встановлює міжтекстовий зв’язок у творчості О.Кобилянської; по-друге, виводить з її художньої системи образ України, намагаючись збагнути причини її “рокованості” та авторське вирішення цієї проблеми; по-третє, розглядаючи градацію “Щося” в творах О.Кобилянської, підходить до архетипа Вищої Сили; по-четверте, приділяючи неабияку увагу чоловічому й жіночому первням, представленим персонажами О.Кобилянської, заглиблюється у питання жіночності української нації.
Отже, розглянуті праці становлять досить солідну базу для осмислення ще однієї грані художніх систем цих письменниць. Крім того, основою та імпульсом до погляду на творчість зазначених белетристок крізь призму прамоделей є сама епоха, в яку вони жили і творили.
Кінець ХІХ – початок ХХ століття в Україні позначений стильовим синкретизмом: у творчості різних письменників поєдналися риси неоромантизму, психологічного імпресіонізму, символізму, бароково-готичних традицій, декадансу, що свідчило про руйнування позитивістської картини світу, про пошук нових форм і способів зображення дійсності, про заглиблення у внутрішній світ людини, звернення до екзистенційної проблематики, до сфери ірреально-чуттєвої, про превалювання візіонерського типу творчості.
Період “напруження” позначений підвищеним інтересом до власних витоків та, одночасно, відчуттям відірваності від коріння (і національного, й загальнолюдського), що було спричинено надзвичайно раптовими цивілізаційними змінами і внутрішньою непідготовленістю людини до них, суспільно-політичним, соціальним, національно-культурним пригніченням. Отже, закономірними були активізація явища “переоцінки цінностей” та духовна паніка, “екзистенційний жах”, епохальні відчуття та передчуття, що зумовило прорив архетипів (як на рівні індивідуальної, так і колективної психіки, зокрема – етнопсихіки). Цей процес яскраво відбито у творчості Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської. Аналіз архетипіки їхніх художніх творів дозволяє поглибити розуміння специфіки авторської інтерпретації світу з усіма наявними у ньому зв’язками, доповнює погляд на роль зображально-виражальних засобів, персонажів, мотивів, уведених письменницями у свої художні світи; також розглянута у світлі архетипів психологічна атмосфера твору допомагає переконатися у міцності зв’язку багатьох поколінь людства та, водночас, в якомога більш повному трактуванні персонажів і змальованих подій. Наприклад, у новому світлі постають під час архетипного аналізу твори Н.Кобринської; це стосується не лише її казок і тих творів, які ілюструють пошуки в дусі символізму (наприклад, “Омен” найповніше можна осягнути лише з допомогою архетипного аналізу), а й доробку раннього періоду творчості письменниці; приміром, у “Дусі часу” прозоро виступає архетип боротьби-творення (тема зміни поколінь). Широку архетипну панораму розкриває цикл “Воєнні новели”, твори якого, власне, ілюструють руйнування архетипу, але не письменницею (хоча таке явище характерне для творчих пошуків, особливо, “періодів напруження”), а людською поведінкою, яку змальовує авторка. Так само під час дослідження архетипіки творів Є.Ярошинської розкривається глибинний пласт художнього світу цієї письменниці. Якщо, наприклад, розглядати оповідання “Золоте серце” та “Єї повість” крізь призму архетипної формули жертвопринесення, то випливають на поверхню не лише морально-етичні конфлікти, а й проявляється жорстока, але закономірна послідовність – принесення жертви заради створення чогось нового, докорінних перемін (у випадку зазначених творів – жертва заради створення щасливого гармонійного шлюбу, що ілюструє – за М.Еліаде – “обряд переходу”). Так і “Битва” О.Кобилянської – болюча експресія, крик, небажання приймати руйнівні цивілізаційні зміни, з одного боку. З іншого – це трансформація архетипу боротьби Всесвітнього Порядку та Хаосу (процесу творення); але, на відміну від оповідання Н.Кобринської “Хмарниця”, де Порядок представлений Людиною, а Хаос – невідомими стихійними силами, у “Битві” усе міняється місцями: Людина перетворюється на руйнівника, порушуючи принцип аналогії, а невідоме, табуйоване (“хаотичне” – у людській уяві) виявляється уособленням Вічного порядку, Лада. “Битва” – це, послуговуючись виразом Є.Мелетинського, “творення “навиворіт”, попередження про порушення знакового балансу і про покарання – за законом причини та наслідку. У цьому зв`язку казка “Брати” Н.Кобринської стала цілком закономірним, логічним продовженням оповідання О.Кобилянської; люди уособлюють у “Братах” безлад, вони принесли Хаос (бойові дії, руйнацію) на “окультурені” їх предками території, перекреслили все усталене, таким чином відрубавши себе від свого коріння, зв`язок з яким на той час і так уже досить “підгнив”. Архетип боротьби Гармонії та Хаосу у творах подібного характеру має есхатологічне наповнення.
З метою систематизованого підходу до розгляду архетипних панорам їхніх творів прамоделі поділено на “архетипні структури” (праформи) і “архетипні формули” (прадії та сукупність, послідовність прадій). Дисертантка приходить до такого поділу, зіставляючи праці К.Юнга, В.Перетца, Н.Фрая, Т.Манна, М.Еліаде, Є.Мелетинського. Також, аналізуючи літературні інтерпретації архетипів, можемо говорити не лише про їх загальнолюдський характер, а й робити висновки про національну своєрідність трансформації прамоделей, – “наднаціональні” та “онаціональнені” архетипи (за визначенням М.Ігнатенка).
Серед прамоделей першої групи у художніх системах письменниць зустрічаємо архетипи Самості, Центру, Великої Матері (prima materia), Часу, Смерті, Людини, тіні, аніми та анімуса (у різних стадіях), немовляти, мудрого старого, культурного героя, деміурга, Бога (Вищої Сили); архетипного характеру набувають образи Місяця, Сонця, Води, Лісу, а також кольори. Друга група у творах цих белетристок найбільш яскраво представлена архетипними формулами боротьби-творення, посвяти, гріха, жертвопринесення, андрогінізації, а також процесом індивідуації.
Трактування архетипіки також створює можливість глибшого аналізу мотиваційно-вчинкових площин окремих персонажів та їх груп на тлі певного художнього твору (з усією його специфікою). Зв’язок між архетипами та мотивами (спонуками дій та поведінки певного індивіда, у нашому випадку – персонажа) є незаперечним. Дисертантка проводить наступні паралелі: “колективне несвідоме” – первинні мотиви, “особистісне несвідоме”- вторинні мотиви (останній парі властива часткова співвіднесеність, оскільки стосовно вторинних мотивів значною є саме усвідомлюваність). Під час аналізу архетипних формул у художніх творах неабияке місце посідає психологічна мотивація вчинків персонажів, і важливим є чітке окреслення безпосередньо пов’язаних з архетипами не лише первинних, а й вторинних мотивів, оскільки 1) лише за цієї умови є можливим повне осягнення змістового навантаження образу-персонажа, 2) нерідко саме аналіз вторинних мотивів призводить до розкриття у новому ракурсі архетипної специфіки персонажа. Приміром, панночка із “Природи” О.Кобилянської постає еліадівською людиною, “ще не втягнутою у потік історичної обумовленості”; віддаючись пристрасті, вона і гуцул не просто імітують архетипну формулу – вони перебувають у місці і Часі першого парування. У цьому часі їх поведінка цілком природна і закономірна, не обмежена ніякими моральними рамками “часу історичного” та їхнього суспільства. З іншого боку, головна героїня новели прагне вияву власного “Я”, прагне звільнитися від заскорузлості свого оточення, відчути себе володаркою власного життя, дати вихід творчій енергії (виразити особисті враження від навколишнього світу), а для цього панночці необхідно дати вихід пристрасті. У цьому разі саме така послідовність самовираження підводить до архетипної структури культурного героя-деміурга, який, щоби отримати знання, створити щось, повинен спочатку перенародитись, втратити себе старого, пережити смерть, а отже, потрясіння.
У запропонованому ракурсі “Природа” постає реальним прикладом переплетення архетипних структур та формул; їх взаємопов’язаність з мотиваційно-вчинковими площинами, ілюструє закодованість художнього твору, його заданість на тлумачення, розкриття одночасно і макро-, і мікросвіту.
У розділі дисертантка робить висновок про те, що архетипний аналіз художніх систем Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської уможливлює висвітлення ще одного рівня творчості кожної з них, дозволяє збагатити погляд на своєрідність авторської інтерпретації навколишнього світу і доповнити наукову думку стосовно ролі образів, мотивів, уведених письменницями у свої твори.
У другому розділі – Архетипні структури та формули – моделі психологічного розвитку художніх творів Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської – доводиться, що доробки усіх трьох письменниць як складові одного “герменевтичного кола” є цінними документами їхньої епохи, що багатогранно відтворюють “портрет” тогочасної людини; з’ясовується роль архетипів у сприйнятті образних систем белетристок. Розділ складається із двох підрозділів (2.1. Своєрідність відображення психологічних рис персонажів – результат авторської інтерпретації навколишнього світу; 2.2. Архетипи як настанови рецепції образних систем Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської).
У рецепції художніх творів досліджуваних письменниць архетипи займають три функціонально-настановчі рівні: заголовок (“Дух часу”, “Чортище”, “Рожа” Н.Кобринської, “Золоте серце”, “Двір життя” Є.Ярошинської, “Людина”, “В неділю рано зілля копала...”, “Лісова мати” О.Кобилянської), початковий алгоритм (танець у “Землі”, сон Нестора про павука у повісті “Через кладку”), елементи-випередження (образ колишнього друга як трансформація тіні у маренні головного героя оповідання “Судія” Н.Кобринської, весільне деревце із її “Рожі”, озеро в “Панні і мужичці” Є.Ярошинської, сонце і море у повісті О.Кобилянської “Людина”).
На залученні Н.Кобринською, Є.Ярошинською, О.Кобилянською до своїх образних систем певних прамоделей, своєрідності їх трансформації позначилися специфіка авторської інтерпретації навколишнього світу, відмінні життєві обставини, цілі, завдання та загалом – світоглядні позиції (тобто, спостерігаємо переплітання колективного несвідомого і особистісного несвідомого). Приміром, у Н.Кобринської Сонце ніколи (за винятком “Простибога”, де воно постає трансформацією Самості, як і в “Людині” О.Кобилянської) не буває “світлим” – воно своєю розпеченістю віщує тривогу, небезпеку (“Хмарниця”), “чорнотою” передає втрату смислу буття, помутніння психіки (“Блудний метеор”), “мутністю” і “кривавістю” передає відчуття душевного “ниття”, створює атмосферу присутності гріха (“Очі”). Подібне місце посідає у творчості О.Кобилянської образ сонця “нічного” – Місяця (“Людина”, “Земля”, “За готар”, “Під голим небом”, “Місяць” та ін.), виступаючи в ролі свідка, виконує інформативну функцію; також йому притаманна властивість витягати на поверхню приховану сутність людини, тому його поява у творах О.Кобилянської, як правило, передує “виходу на арену” архетипної структури тіні. З функцією інформативності та наголосом на причетності до таємниць буття, до сфери несвідомого виступає Місяць в оповіданні Є.Ярошинської “Вечірні думки”, у повісті Н.Кобринської “Задля кусника хліба” та в її ж “Братах” і “Судільницях” (віддзеркалює певну ситуацію у Всесвіті). Подібну роль виконує у творчості кожної із письменниць архетип Лісу (ІV історія циклу “Судільниці” Н.Кобринської, “Земля”, “Місяць” О.Кобилянської, “Рожі а тернє” Є.Ярошинської).
У всіх трьох письменниць прослідковується зображення процесу індивідуації (насамперед, прагнення самих авторок до інтелектуально-духовного вдосконалення, як кроку до суспільної повноцінності), який в їхніх творах супроводжується архетипними структурами Самості, Центру та немовляти. Трансформацією останньої є Наталка із “Царівни” О.Кобилянської (Самість і Центр представлені тут символом дуба), Настуня із “Св. Отця Николая” Н.Кобринської (цілісність і центральність означені образом церкви у рідному селі: з подібним зустрічаємось у “Ніобі” О.Кобилянської), Стефан – герой твору Є.Ярошинської “Двір життя” (центральні архетипні структури окреслені на рівні назви оповідання). Поява символів Самості у цих творах свідчить про рух до психічно-духовного вдосконалення, Центру – про повернення до витоків – і особистих, і національних.
Паралельно з індивідуацією в художніх системах письменниць розгортається архетипна формула боротьби-творення (зокрема, такий її етап, як тема зміни поколінь), що відбиває суспільні процеси: руйнування старого стилю життя, моралі, заперечення правильності усього загальноприйнятого, творення свого світу, утвердження нових цінностей, тому гостро постає екзистенційна проблема буття-небуття, втрати сенсу існування. Це простежується в оповіданні “Дух часу” й повісті “Задля кусника хліба” Н.Кобринської, в оповіданнях Є.Ярошинської “Борба і побіда”, “Золоте серце”, “Святий вечір”, в її повісті “Перекинчики” та в алегорії “Сон”, у повістях О.Кобилянської “Людина”, “Царівна”, “Ніоба”. Своєрідна картина приходу нової епохи з усіма її “плюсами” та “мінусами” вимальовується під час порівняльного аналізу у наступній послідовності творів “Дух часу” Н.Кобринської, “Битва” О.Кобилянської, “Гість” Є.Ярошинської. Уже самі назви, доповнюючи одна одну, конденсують у собі різні етапи архетипної формули боротьби-творення (І – творення-зародження: відчувається присутність не лише нового, а й іншого, поки що внутрішнього, ритму життя; ІІ – змагання Хаосу та Космосу: зворотний бік нових здобутків інтелекту – прорив цивілізації, боротьба не на життя, а на смерть світів старого і нового; ІІІ – кінцевий етап, остаточне утвердження нового, яке відкрито, зухвало і дещо жорстоко заявляє про себе, засвідчує свою тотальну присутність).
У кінці розділу робиться висновок про те, що порівняння архетипіки творів Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської дозволяє не лише осмислити специфіку трактування дійсності кожною із них, а й створити загальну атмосферу тієї епохи й образ її людини.
У третьому розділі – “Онтологічно-смислові схеми художніх світів Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської: роль прамоделей у розкритті “заднього плану” твору” – висвітлюється своєрідність показу кожною із письменниць сенсу буття крізь призму їхніх персонажів, як відображення переживань людей періоду “напруження”, з’ясовуються основи, принципи, закономірності буття (власне, представлені в такому вигляді, який випливає з онтологічно-смислових схем художніх світів белетристок). Аналіз побудовано на основі двох прамоделей: архетипної формули боротьби-творення та архетипної структури Вищої Сили (coincidentia oppositorum), зокрема – на руйнуванні цього архетипу. Розділ складається з двох підрозділів (3.1. Онтологічно-смислові схеми: висвітлення крізь призму алгоритму боротьби-творення; 3.2. Руйнування архетипу).
У своїй повноті прамодель боротьби-творення (як рух до перенародження) постає під час аналізу онтологічно-смислового рівня художніх світів белетристок. Важливо те, що в розглянутих під таким кутом зору творах розкриваються не лише універсальні, а й національні аспекти буття. В онтологічно-смисловому контексті художніх систем Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської ключовими постають архетипи Центру, Великої Матері (prima materia), Часу, тіні, жертвопринесення, посвяти (з обрядами переходу: смерть, шлюб, інцест), гріха, культурного героя(-деміурга), андрогінізації.
Знамення перенародження маємо вже в “Дусі часу” та “Судії”, де асоціації символу лабіринту віщують посвяту, а ось збірка Н.Кобринської “Казки” зображує архетипну формулу боротьби-творення в усій її повноті – і на рівні окремої людини, і на рівні нації, і на світовому рівні. У збірці висвітлюється проблема жіночності української нації, зокрема проблемні риси українців, які, виходячи з етнічної “природи”, їм приписуються (поступливість, неорганізованість, суспільно-політичну пасивність, “собінамисліє”), найяскравішим втіленням яких виступає Матій із другої частини “Чортища”. Проте з концепції збірки випливає, що руйнація йде від незгармонізованості Духом жіночого начала в чоловікові та від неоформленості духовним загалом жіночої природи, первісної матерії (“Судільниці”), натомість оформлена, одухотворена prima materia (Велика Мати-Берегиня) покликана охороняти Центр, Космос від Хаосу. Концептуальним продовженням збірки “Казки” стали твори “Омен” та “Брати”. Перший у сюрреалістичній формі віщує війну та руйнування Австро-Угорської імперії, засвідчує епохальну необхідність очищення українського етносу від негативних рис, віщує Нове Творення (символ голубів). Надією на відродження просякнута також казка “Брати”.
Міжтекстовий аналіз творів Є.Ярошинської теж відкриває пов’язаність між ними архетипною формулою боротьби-творення. В легенді “Брати” письменниця констатує необхідність перенародження, очищення українців на етногенному, духовному рівнях. Цікаво, що негативні риси жіночої природи авторка проектує на польку, що бачимо і в О.Кобилянської (“Вовчиха”, “Апостол черні”): ймовірніше за все, це пояснюється намаганням довести чужорідність таких рис українцям, їх набутість, непритаманність жіночній природі України, адже саме жіноче начало (Берегиня) “втримувало” світ праукраїнців. (Те, що Є.Ярошинська вбачала функцію української жінки в “оберіганні домашнього вогнища” (Центру Космосу – внутрішнього світу (його формування) людини, сім’ї, нації), чітко видно з її творів для дітей). Твори “Проклятий млин” (фіксується стадія nigredo), “Золоте серце” (стадія albedo), “Рожі а тернє” (“одухотворення речовини”) відображають різні етапи Творення, засвідчуючи у такий спосіб формування нового етапу в історії нації та психодуховне становлення особистості. Образок “Останнє пристановище” подібно до твору О.Кобилянської “Пресвятая Богородице, помилуй нас!” передає страх перед руйнацією Створеного.
О.Кобилянська також художньо зафіксувала ситуацію остаточного формування української нації та нової людини. Згідно з космічними ритмами, почавши Творення з розриву первісної єдності (“Природа”) та жертвопринесення (“Людина”), О.Кобилянська випробовує на своїх персонажах обопільне “примірювання рис” (андрогінізація), шукаючи рівноваги (“Людина”, “Царівна”, “Через кладку”, “За ситуаціями”, “Апостол черні”), роблячи спробу поєднати такі риси, які стали б генною та духовною основою нації. Утвердження нового відбувається в “Апостолі черні”. Пошук рівноваги зумовлений також намаганням збагнути сутність “Щося” (трагічне усвідомлення відбувається в “Землі”). Повернення до витоків задля виходу на новий виток, необхідність очищення зображено в повісті “В неділю рано зілля копала...”, в якій події накладаються на купальський ритуал.
Творчості досліджуваних письменниць притаманна прогностична функція (у цьому плані йшлося вже про “Омен”). Є.Ярошинська та О.Кобилянська фіксують прорив несвідомого (вихід на поверхню тіні у легенді “Брати”, у творах “Місяць”, “Земля”), що засвідчує стан психічного, душевного “розщеплення”, духовного занепаду, відірваність від витоків, а також руйнування головного архетипу Бога і як результату – прориву Хаосу, Фатуму у життя людей. Абсурдність існування, зумовлена втратою традиції (духовного зв’язку) зобразила О.Кобилянська у новелі “Під голим небом”. Воєнні твори і Н.Кобринської, і О.Кобилянської показують панування Фатуму, руйнування Космосу, порушення причинно-наслідкових зв’язків. Прихід “театру абсурду” відзначила ще Є.Ярошинська у творі “Смерть за життя”, констатуючи духовну безплідність у людській спільноті.
Отже, архетипний аналіз творів Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської робить можливим відтворення картини доби fin de siecle, допомагає глибше збагнути процеси, що відбувалися у той час, зрозуміти психологію тогочасної людини та увиразнити уявлення про внутрішній світ самих письменниць.
У Висновках зроблено загальні підсумки дослідження. Встановлено, що архетипна насиченість творів Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської мотивується насамперед контекстом самої епохи fin de siecle. Архетипний аналіз творчості цих белетристок дозволяє не лише увиразнити уявлення про авторське осмислення суб’єктно-об’єктного світу, про роль окремих компонентів онтологічно-смислових схем письменниць, а й робить можливим побачити, збагнути добу на рівні людської психології, ірреально-чуттєвої сфери, на рівні онтологічно-екзистенційному.
Архетипні панорами творів Н.Кобринської, Є.Ярошинської, О.Кобилянської (особливо під час комплексного аналізу) відкривають особливості етнопсихіки українців, спонукають до заглиблення у проблему жіночності української нації, остаточне формування якої, власне, й констатують.
|
