| Краткое содержание: | У Вступі обгрунтовано вибір теми, визначено її актуальність і новизну, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено об’єкт та предмет аналізу, описано методи дослідження, подано джерельну базу, вміщено відомості про апробацію одержаних результатів.
В розділі І – “Витоки жанру мелодрами в українсько-європейському контексті” – окреслюються на основі існуючих дефініцій найбільш стійкі, характерні риси жанру та шляхи його розвитку від кінця XVIII – до початку ХХ ст. Дисертант пропонує в цьому розділі свою дефініцію.
Почавши свій розвиток у Франції, жанр мелодрами набув широкого розповсюдження в російській літературі, а в кінці ХІХ – на початку ХХ століття – і в літературі українській. Він став репертуарним, сценічним; серед драматургів виділились письменники, що працювали переважно (або й виключно) в цьому жанрі (в російській літературі – О. Островський, П. Нєвєжин, М. Кукольник, М. Полєвой, К. Бахтурін, Р. Зотов, В. Дяченко та ін.).
В українській літературі мелодрами писали І. Гушалевич, С. Воробкевич, О. Суходольський, Я. Кухаренко, С. Писаревський, П. Котляров, А. Стороженко, К. Гейнч та ін. Драматурги розробляли в основному такі різновиди жанру, як любовна, етнографічно-побутова, соціально-побутова та історична мелодрама.
В ІІ половині ХІХ століття мелодрами соціального звучання (соціальні, соціально-побутові п’єси) створюють С. Руданський, М. Нордега, С. Гулак-Артемовський, Ф. Недоля та інші. Окремі твори мелодраматичного характеру написані й українськими драматургами-класиками, зокрема творцями “театру корифеїв” М. Старицьким (“Талан”, “Ой, не ходи, Грицю…”, “Циганка Аза”, “Маруся Богуславка”, “Крест жизни”), М. Кропивницьким (“Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук”), І. Карпенком-Карим (“Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Гандзя”, “Мазепа”, “Наймичка”, “Безталанна”, переробки “Батькова казка”, “Чортова скала” та ін.). Елементи мелодраматичної поетики широко використовують драматурги і в інших жанрах – власне драмі, комедії, трагедії.
В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в жанрі мелодрами активно працюють письменниця Л. Яновська (відомий прозаїк, автор біля двох десятків драматичних творів) та І. Тогобочний – автор багатьох широковідомих у свій час репертуарних мелодрам – на свої та запозичені сюжети.
В залежності від часу, літературного процесу, художніх завдань митця стильова модель мелодрами змінювалась, урізноманітнювались варіанти онтологічно-змістового та естетичного спектрів, зберігаючи такі традиційні риси жанру, як підвищена сюжетна, ситуативна гострота, емоційність, настроєвість, контрастність образів та ін.
У сучасній критиці мелодрамами нерідко іронічно називають недосконалі п’єси, в яких глибина драматичних конфліктів підміняється зіткненням банальних пристрастей. Проте така критика може стосуватися не так жанру в цілому, та ще й п’єс, створених майстрами, а відверто слабких творів будь-якого драматичного жанру.
Сучасний театрознавець О. Клековкін застерігав, що всі спроби класифікувати жанри, спираючись лише на емоційну домінанту, приречені на недостатність, оскільки тут ми потрапляємо на хитку територію суб’єктивних почуттів, відчуттів, настроїв тощо. Він же підкреслював наявність у драматургії здебільшого “сумішей” – змішаних форм, зокрема розширював і жанрову палітру мелодрами за рахунок виділення підвидів мелодрами-комедії і мелодрами-трагедії.
Спроби дати часткове визначення жанру маємо і в окремих працях, присвячених історії і теорії драми (Хропко П. “Мелодрама (до проблеми жанрових особливостей)” // В кн.: “Дослідження з української літератури”, К., 1978; Фролов В. “Мелодрама” // В кн.: Фролов В. “Судьбы жанров драматургии”, М., 1979; Дмитриевская М. “Превращение мелодрамы” // В кн.: “Современная драматургия”, в 2 т., М., 1987; Івашків В. М. “Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст.”, К., 1990, та ін.). На часову стійкість (“живучість”) жанрової форми мелодрами вказують театрознавці П. Паві, Т. Хадсон, О. Клековкін та ін.
Враховуючи вищезазначене, представлено власну дефініцію жанрової форми мелодрами, акцентуючи її стійкі характеристичні риси і побутування їх у творчості митців кінця ХІХ – початку ХХ ст.
В підрозділі І-1 – “Формування різновидів мелодрами у ранній творчості Л. Яновської” – досліджуються поетикальні риси мелодрами-комедії драматурга “На Зелений Клин” та мелодрами-трагедії “Повернувся із Сибіру”, а також сюжетно-композиційні та стильові риси одноактівок. Визначаються прийоми комічного і трагічного перебільшення у творах (мелодрама-комедія і мелодрама-трагедія).
Жанр мелодрами у Л. Яновської пройшов певну, дуже характерну еволюцію – від побутової мелодрами до психологічної, що співпадало із загальними тенденціями розвитку літератури межі століть. Так, у ранній творчості Л. Яновської – комедії “На Зелений Клин”, мелодрамі “Повернувся із Сибіру”, комедійних одноактівках “На сіножаті”, “Блискавиця”, “З великої хмари малий дощ” вдало поєднуються, синтезуються елементи побутової драми (чи комедії) та мелодрами. Причому амплітуда і характер контамінації чи синтезу цих двох форм різні: від введення окремих незначних мелодраматичних моментів і засобів (“На Зелений Клин”, “На сіножаті”) до мелодраматичного сюжету, героїв, ситуацій, контрастності особливого емфатично-напруженого характеру мовлення дійових осіб, трагічного фіналу (“Повернувся із Сибіру”). Так, у мелодрамі-комедії “На Зелений Клин” маємо комічні перебільшення, що сягають інколи рівня шаржу і гротеску, одіозний образ куркуля-лиходія, змальований у гостро-комічній мелодраматичній манері. Шарж і гротеск здебільшого присутні й в комічних одноактівках анекдотичного змісту, допомагаючи передати духовну мізерію і потворність міщансько-чиновницького буття.
“Густий мелодраматизм” трагічних ситуацій і, особливо, “кривавого” фіналу зустрічаємо у Л. Яновської у п’єсі “Повернувся із Сибіру”. Вперше змальовано письменницею в цій мелодрамі-трагедії й неординарний тип мелодраматичного лиходія з селян – Дмитра. Йдеться про виняткову, до певної міри патологічну психологію людини, якій дає відчуття задоволення, навіть насолоди жорстокий, лихий вчинок. В цьому для нього – відчуття власної сили і вищості, вміння маніпулювати іншими людьми. Широко використовуються у творі різноманітні експресивні засоби мовлення: голосіння, просторіччя (Марина, її мати), прийом гострослів’я (мовна партія Дмитра, згодом Марини).
Дослідниця Н. Зборовська зазначала, що гострослів’я є могутнім психічним фактором, оскільки тенденції і потяги психічного життя використовують його у своїх цілях: “нетенденційне гострослів’я, почавшись як гра, вступає у зв’язок з тенденціями (непристойними, недоброзичливими, цинічними, скептичними та ін.) і дає більші можливості для їх задоволення”. Цей прийом – цинічного і грубого або скептичного гострослів’я неодноразово використовує Л. Яновська в мелодрамі саме у мові лиходія Дмитра – для нього це засіб реалізувати свою невдоволеність, життєві й любовні, сексуальні невдачі. В цьому образі відбився і характерний для межі століть психопатичний дискурс, що існував поряд з психоаналітичним і передавав деформації, розлади психічного життя. “Його можна віднайти, – зазначала С. Павличко, – в кровожерності й брутальності, якими позначена велика кількість текстів початку 20-х років, а також в окремих повторюваних, можна сказати, нав’язливих мотивах – самогубства, божевілля, ненормальності”. На підставі розглянутої мелодрами Л. Яновської можна стверджувати, що навіть сільська тематика тут втрачала традиційну об’єктивність викладу і набувала рис невротично збудженого і напруженого мовлення, що відбивало втрату психічної цілісності людиною у психічно неврівноваженій епосі.
Розділ ІІ. Соціальне наповнення жанру мелодрами початку ХХ століття. Одним з ключових моментів для мистецтва початку ХХ ст. є підсилення соціальності – це стосується художніх моделей буття різних жанрів – в тому числі (і чи не в першу чергу) жанрів драматургії. В річищі соціальності еволюціонує й мелодрама – хоча й продовжує моделювати життя за своїми специфічними законами.
Вже наступна репертуарна п’єса Л. Яновської – “Дзвін до церкви скликає, та сам у їй не буває” (“Лісова квітка”) – відзначається широкою соціальною і моральною проблематикою, а в жанровому плані становить поєднання, тісну контамінацію художніх ознак соціально-побутової комедії і мелодрами. У мелодрамі грунтовно виписано соціально-побутовий фон подій, виразно індивідуалізовані характери, їх відзначає психологічна наповненість і “неординарність” (І. Франко), – що й дає можливість увиразнити драматичний конфлікт. Але мовні партії героїв п’єси, зокрема з інтелігенції, відзначаються літературністю (на відміну від реплік персонажів з простолюддя). Я. Мамонтов відзначав, що до літературних дефектів її (Л. Яновської – К. Ж.) треба зачислити також невиразність або нехарактерність персонажів (за винятком таких, як Зінька в п’єсі “Лісова квітка” і деяких ін.). Це відбилося і на мові її персонажів: в більшості п’єс вони розмовляють рівною, чистенькою літературною мовою, без жодних характерних ознак. Мелодраматичні ж ознаки виявляються у надмірній риториці й декламаційності, особливо в численних тирадах позитивних героїв (народників Орисі, Сергія).
Ключові моменти розв’язання проблеми “людина – суспільство”, конфлікт цих провідних для української драматургії означеного періоду домінант буття представлено у мелодрамах Л. Яновської “В передрозсвітньому тумані”, “Без віри”, “Жертви” (“В підвалі”)”, написаних на початку ХХ ст. Так, “драматичний нарис” “В передрозсвітньому тумані” виразно відбиває той “розгардіяш”, плутанину й непослідовність думок і дій представників різних прошарків села, що існували в суспільному житті напередодні революції. Центральне місце в драматичному конфлікті п’єси займає ставлення дійових осіб до земельного питання – основи основ сільського буття. Тут розбіжність у поглядах зумовлює наявність кількох сюжетних ліній, що розширює проблематику твору, але породжує водночас і деяку ускладненість сюжету, характерну для мелодрами.
Падіння духовності і моралі через передреволюційний занепад економічного становища села, дедалі зростаюча роль у хліборобсько-селянському житті грошей, “чистогану”, які руйнують старі доброзвичайні стосунки, в першу чергу в сім’ї, відтворює письменниця в трагічній мелодрамі “Олена”. П’єса з успіхом виставлялась на сцені, хоча її надмірний мелодраматизм (обмова, брутальні образи, зрада, самогубство невинної жертви, підпал) не раз викликав критичні відгуки у пресі.
Суспільний розгардіяш, сум’яття, відсутність “спорідненості світоглядів” змальовує Л. Яновська й у п’єсі “Без віри” – але тут це розмаїття думок, поглядів, намірів дійових осіб, пошуки ними гармонії, віри традиційно розкриваються не в сільському, а в міському середовищі: чиновництва, творчої інтелігенції, освіченої молоді. Тут нерідко прояви світоглядного нігілізму співіснують з комплексом романтичних стереотипів. В жанрово-поетикальному ключі п’єса має два напрями: в ній детально виписані зовнішні обставини, побутові риси буття – і паралельно – розкрито внутрішній, психологічний стан людини з її моральними пошуками, неврозами, “боротьбою із самим собою” – тобто в ній поєднано риси і традиційної побутової, і новітньої психологічної драми. Нерідко у письменниці (в п’єсі “Без віри” зокрема) ці два плани погано суміщаються, і синтез “старого” з “новим” відбувається тільки за умови введення мелодраматичних ефектів – “випадків”, несподіванок, крайніх виявів чуття. Ослаблюють художню, естетичну цілісність мелодрами, а відтак знижують рівень п’єси і властива їй пишномовність та багатослівність, наявність яких у даному жанрі Л. Яновської відзначав С. Єфремов.
Підкреслено трагедійний характер має мелодрама Л. Яновської “Жертви” (“В підвалі”)”, події якої розгортаються в робітничому середовищі в часи революції 1905-1906 рр. В ній зокрема простежено, як відбилися прагнення й пошуки людиною свого місця в житті, соціальної справедливості і правди, суспільної й індивідуальної гармонії у страшну революційну епоху, коли все зрушилося, зруйнувалося і грядуть ще страшніші зміни.
Дійові особи п’єси – робітнича родина старого водовоза Махтея: фабричні робітники, кустарі-заробітчани, люди в прямому розумінні слова “з підвалів” – міського суспільного дна. Всі вони протягом дії твору проходять своєрідну “нисхідну еволюцію” – з їх стосунків зникають злагода, взаєморозуміння, взаємна підтримка, любов. Зникає і крихкий добробут сім’ї. все менш зрозумілими стають для героїв п’єси події зовнішні – на фабриці, в місті – та й стосунки внутрішні, між членами своєї сім’ї, хоча саме ці “поплутані стосунки” (С. Єфремов) дедалі більше визначають поведінку й долю дійових осіб. Саме вони подрібнюють кардинальний конфлікт соціального характеру (робітники – роботодавці) на безліч менших, часткових, особистісних. Увиразнюється соціальний конфлікт лише у трагічному фіналі п’єси.
В революційній ситуації початку ХХ ст. герої п’єс Л. Яновської “Без віри” і “Жертви” (“В підвалі”)” виявили себе не як революціонери-борці, а лише як жертви трагічних обставин. Вони невиразно мріють, прагнуть кращого життя, але добитися нічого не можуть і в цілому більше втрачають у соціальній завірюсі, ніж здобувають. Мелодраматично-трагічні фінали обох п’єс показують крах цих мрій та надій (самогубство героїні у п’єсі “Без віри”, загибель Гната (“Жертви”), який вже нібито й осягнув істину в революційній боротьбі, безглузда й страхітлива смерть його дитини, розстріл агітаторки – “дівчини у жовтому платочку”, – яка не змогла керувати робітничою боротьбою у “Жертвах”). Л. Яновська, всупереч пануючій соціальній доктрині про дедалі більшу згуртованість робітництва у революційній боротьбі, підкреслює зростаючу екзистенційно-індивідуалістичну відчуженість людини цього часу у середовищі собі подібних. Очевидно, в цьому виявились декадентські впливи на творчість драматурга.
ІІ-1. Поетикальні виміри малих драматичних форм. “Малі” драматичні твори – жарти, етюди, одноактівки мелодраматичного характеру під пером Л. Яновської продовжують висвітлювати ті ж проблеми, що й об’ємні мелодрами на 4 чи 5 дій: їх темою здебільшого є викриття міщанства з його бездуховністю, лицемірством, обмеженістю, а то й агресивністю. Гостре комічне начало виявляється у прийомах шаржу (“З великої хмари малий дощ”, “Серденьку золотому від серденька щирого”), гротеску (“Блискавиця”) та інших прийомів мелодраматичного перебільшення. Використовує письменниця в творах цього типу і фольклорний елемент, за допомогою якого відстоюється народна мораль і етика, народно-національні естетичні погляди (“На сіножаті”, “Поводатир”). Фінали п’єс на 1 дію завжди несуть у собі мелодраматичний момент несподіванки, анекдотичного випадку; їх сюжети побудовані на анекдотичній основі.
Розділ ІІІ. Ліро-психологізм мелодрам Л. Яновської (“Людське щастя”, “Noli me tangere”, “Огненний змій”). Початок ХХ століття ознаменувався сутнісними змінами в літературі – як у її проблематиці, всезростаючих соціологізмі й філософічності, – так і в поетиці, яка тяжіла до поглибленого психологізму. Д. Антонович відзначав зміну художніх напрямів у цілому: “Сентименталізм і романтичність, – писав він, – які спочатку припадали до смаку, або в кожнім разі, не лізли у вічі, тепер стали неприємно вражати; те, що раніше видавалося зовсім реальним (йдеться про побутовий реалізм – К. Ж.), починає справляти враження наївного і дуже далекого від реалізму, як його почали розуміти на сцені в другій половині 90-х років”. “Це був час, – додавав театрознавець, – коли на перше місце вийшов театр літературний. – Тоді в Скандинавії з’явився модерний психологічний (підкреслення моє – К. Ж.) театр Ібсена, тоді з Бельгії розійшлися по Європі варіанти театру символічного – Метерлінка, і театру соціального – Верхарна. Але все це були нові модерні театри”.
Нові тенденції, що в першу чергу виявились у посиленні внутрішнього, настроєвого, філософського струменів у драматичній літературі, виникають і розвиваються і в драматургії українській. Поступово утверджується, як і в прозі, суб’єктивно-індивідуалістична концепція людини і пов’язана з нею система виражальних засобів, зокрема урізноманітнюються форми психологічного аналізу.
І. Франко також відзначав зміни у співвідношенні соціального і психологічного начал в літературі доби століть – з перевагою останнього. “Вірне те, – писав він, – що література в міру дозрівання поглиблюється, але вияснімо ж собі характер того поглиблення. Воно йде не від індивідуальної психології до соціології, а навпаки, від соціології до індивідуальної психології”. Психологічне в літературі зазначеного періоду постає як соціальне. Ці зміни великою мірою позначилися і на жанрі мелодрами.
Психологічні й філософські проблеми, пов’язані з пошуком людиною гармонії, щастя в житті, ставить і своєрідно розв’язує Л. Яновська у п’єсах початку ХХ століття – “Людське щастя”, “Noli me tangere”, “Огненний змій”, “Четверта аксіома”. Всі ці твори – психологічні мелодрами. С. Єфремов зазначав: “Оскільки побут у творах Л. Яновської одсувається на задній план, наперед виступають просто психологічні проблеми, запити людини, людської особи, хоч і поставленої в певні рямці побутових обставин” (підкр. моє – К. Ж.). Критик наголошував на самодостатності людської індивідуальності як основі психологічного образу. Підкреслював Єфремов це і в конкретному зв’язку з психологічними мелодрамами Л. Яновської, зокрема з першою з них – “Людським щастям”, а саме з філософською спрямованістю твору. В душі кожної людини, підкреслював він, живе невмируща туга за щастям, волею та правдою, і ця туга вічно жене її шукати того щастя, хоча б це вело на видиму загибель, руйнування надій. Це – перша і головна психологічна проблема, довкола якої відбуваються всі події у психологічних мелодрамах авторки. І разом з тим – щастя невловиме, “огидна мана, витворена в фантазії й закрашена лиш суб’єктивними мріями”. Але водночас критик відзначає і те, що песимізм Яновської – “це не песимізм, скажімо, Едгара По з його фаталістичним “ніколи”, “не руїнницький песимізм, що до мертвоти веде і квієтизму. Щастя – не порожня мрія, і в шуканні його вже є подоба щастя – і письменниця всіма своїми творами кличе до такого вічного шукання”. Утвердження нових гуманістичних відносин між людьми, побудованих на любові й взаєморозумінні, драматург поєднувала з мрією про відродження людини, розкриття складності й багатовимірності її індивідуальності – з прагненням підняти її до повноцінного життя (це особливо стосується жіночих образів у мелодрамах Л. Яновської).
Продовжує розвивати психологічну проблематику письменниця і в мелодрамі “Noli me tangere” – окреслюючи яскраво виражені в постатях дійових осіб два світогляди, дві основні сили, які рухають людиною, її діяльністю – альтруїзм і егоїзм. М. Сріблянський зазначав, що ця мелодрама Л. Яновської відповідає на питання, поставлене В. Винниченком у його творі “Щаблі життя”: чи мають право жити ті, що не мають свідомості життя, отже, не мають і свідомості смерті? (Історія з ідіоткою-матір’ю Мирона Антоновича). “П’єса (Яновської – К. Ж.) має своїм завданням, – додає критик, – осоромити Винниченкового героя. Але замах цей не вдався”. Письменниця, на відміну від автора “Щаблів життя”, наголошувала на однозначно альтруїстичному вирішенні цього питання.
Цієї ж думки дотримується і М. Євшан. Він стверджує, що Л. Яновська у мелодрамі “Noli me tangere” старається “станути в опозицію проти духа нового часу; в опозицію… крайньо нещиру, навіть негідну”. Критикуючи певну заданість, упередженість у розстановці сил героїв її п’єси, він додає, що центральний пункт пересувається тут з самої драми в проповідь милосердя, а одно з другим не має нічого спільного. Думається, рацію має сучасний літературознавець Н. Шумило, яка підтримує ідейну позицію авторки мелодрами. “Свою п’єсу “Noli me tangere” Л. Яновська написала у відповідь на “Щаблі життя”, – пише вона, – обстоюючи думку про право на життя всього живого на землі, навіть “низьких” типів людського роду. Її п’єса була співзвучна комплексу пізніших швейцерівських ідей”. Це підтверджує типово мелодраматичний несподіваний фінал: самогубство лікаря, який не зміг убити невиліковно хворого пацієнта.
В цілому для п’єси характерні почуттєві надуживання, несподівані, екстремальні, майже фантастичні ситуації, характерні для романтичної поетики.
Серед психологічних мелодрам Л. Яновської особливим ліризмом, поетичністю відзначається п’єса “Огненний змій”, в якій також піднімаються моральні й етичні проблеми інтелігенції. Досить цікаво постають у творі гендерні проблеми, що вписуються у характерну й актуальну для свого часу опозицію: зіткнення, протистояння сильних жінок і слабких чоловіків.
Спираючись на творчість двох сучасниць Л. Яновської – Лесі Українки і О. Кобилянської, – дослідниця С. Павличко слушно зазначала, що в опозиції “сильні жінки – слабкі чоловіки” певною мірою трансформована філософія Ніцше. Жінка у повістях Кобилянської піднімається до рівня романтичної героїні (надлюдини), тоді як чоловік здебільшого є негативним персонажем, і ця негативність походить з безхарактерності, слабкості волі, нерідко схильності до алкоголізму. Такий же приблизно конгломерат чоловічих типів і характерів виводить у своїх психологічних мелодрамах і Л. Яновська, причому ця модерністська феміністична тенденція виступає у жанрі мелодрами, зокрема ліро-психологічної мелодрами “Огненний змій”, особливо виразно, підсилено.
Другим вагомим змістовно-естетичним моментом, властивим літературі fin de siecle, є, як уже зазначалося, її невротичність. В розглянутих психологічних мелодрамах “невротичне”, нервове стає наскрізним, “психопатичний компонент” (Павличко) стає плідним формотворчим нервом пізніх мелодрам Л. Яновської.
Розділ ІV. Жанрово-естетичний простір мелодрам І. Тогобочного. В той час, як Л. Яновська у своїй художній еволюції пройшла шлях від побутової і соціально-побутової драми до соціально-психологічної і психологічної, І. Тогобочний пройшов шлях дещо інший.
Мелодрами Тогобочного, різноманітні за жанровими ознаками й особливостями, становлять собою зразки любовної, соціально-побутової, соціальної та історичної мелодрами, заснованої, проте, не на канонах романтичної естетики, як це ми бачили у Л. Яновської, а естетики реалістичної – навіть з виразними елементами натуралізму. Тема нещадної боротьби добра і зла, правди і кривди набуває у мелодрамах митця більшої історичної і побутової конкретності, суспільної вагомості, а носії позитивних чи негативних рис завжди постають соціально зумовленими типами.
Героєм мелодрам Тогобочного найчастіше виступає борець, протестант проти суспільної несправедливості, кривди. Слід відзначити, що цей тип з’являється в ряді мелодрам (і не тільки творів цього жанру) в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, виразно розвивається, еволюціонує в літературі. Від пасивних нарікань на своє гірке життя (наприклад, Павло Недоля в “Грішниці” В. Потапенка, герої п’єс Л. Яновської “В передрозсвітньому тумані” і “Жертви”) такі герої переходять до активного протесту, боротьби за соціальну справедливість, рівні права для всіх (Антон у “Борцях за мрії” І. Тогобочного, Омелян та Андрій з мелодрами О. Суслова “Без заглавія”, Данило з п’єси “За волю і правду” Т. Колесниченка та ін.).
У п’єсі Тогобочного з мелодраматичним фіналом “Бунтарі” простежено розвиток образу героя-борця в буремну епоху 1905 року. Яскравими прийомами мелодраматичного письма змальовано тут і образи “п’явок людських” – сільської буржуазії, поміщиків. Одіозні, морально потворні образи Калістратів, Жуків, Пузикових, Лоханкиних, Ракитних у мелодрамах І. Тогобочного створені – при всій емоційній підсиленості письма – в рамках реалізму, без шаржування й перебільшень.
В реалістичному ключі представлені також обставини дії, увиразнюється етнографічно-побутовий елемент. Широке змалювання народного побуту, органічне використання народних пісень, відтворення звичаїв і обрядів ще більше наближало мелодраму до народного глядача. Це відзначав І. Франко, який широко використовував народну пісню, фольклор у своїх драмах, “Украденому щасті” зокрема. Він неодноразово підкреслював, що український театр широко користувався народною піснею, а чудові українські пісні, згармонізовані такими майстрами, як М. Лисенко, в свою чергу здобували собі серця всіх глядачів.
Розкладницький вплив на душі людей грошей, “капіталу” показує Тогобочний в яскравих побутових мелодрамах “Душогуби”, “Вихрестка”, “Чаклунка”, “Не убій”, “Черниця” та ін. До соціально-економічних конфліктів і протистоянь, які впливають на життя людини, деформуючи його, додаються також конфлікти національні, релігійні, морально-етичні – творячи загалом широке, багатопроблемне поле драматичного твору.
Відзначаючи як основний прийом жанру “гру на почуттях”, С. Балухатий ще на початку ХХ ст. стверджував, що сюжет повинен мати “виразну емоційну основу”, тобто перебувати у становищі, яке “неминуче породжує почуття у персонажів і безперервний струм емоцій у глядача”. При цьому мелодрама використовує події, які потрясають глядача: вбивства, обман, батьківське прокляття тощо. Все це ми бачимо в мелодрамі І. Тогобочного “Душогуби”. Згідно законів жанру особливої емоційної сили набирають тут фінальні діалоги і монологи (за С. Балухатим – “останні жагучі слова героїв”).
Принцип наростання емоцій виявляється, як зазначає дослідник, і “у формах дії, що зустрічає перешкоду до свого скорішого завершення, тобто прийом спорадичного гальмування дії”. У “Душогубах” це – тимчасова затримка подій через параліч матері, подолання хвороби і врешті повне розкриття правди (і привселюдне покарання злочинця).
Саме С. Балухатий, розглядаючи прийоми сюжетотворення та характеротворення в мелодрамі, підкреслює неодмінність в ній завдань дидактично-моралізаторських, спрямування “уваги глядача на прийоми ідейного плану”. Це виразно виявляється і в мелодрамах І. Тогобочного.
В плані композиційному підкреслюється особливе значення для цього жанру таких моментів, як наявність таємниці, роль випадку, несподіванки тощо (риси, великою мірою характерні й для мелодрам І. Тогобочного). І, нарешті, узагальнюючи, вказуючи на тенденційність даного жанру, С. Балухатий додає, що “мелодраматичний каркас можна знайти в будь-якому жанрі драматургії, де матеріал п’єси, не сценічний, не художньо-виразний сам по собі, прикріплюється до динамічної драматургічно-сценічної основи, де наявні форми опуклі, яскраві, конфлікти гостродраматичні, поглиблені сюжетно, мова відверто емоційна”. Саме цими своїми властивостями жанр мелодрами і збагачує можливості драматургії в цілому.
Користувалися успіхом у глядача й одноактівки (динамічні діалоги) І. Тогобочного трагічного чи сатиричного характеру з сюжетами, взятими з життя. Одноактні п’єси диктувалися насамперед вимогами актуальності, нагального втручання в суспільне життя. Майже всі українські драматурги використовували цю мобільну форму драматургічного дійства (І. Франко, М. Кропивницький, В. Самійленко та ін.), драматичні етюди й ескізи створювали представники модерних течій – символісти й неоромантики.
Драматичні етюди Тогобочного на 1-2 дії “Совість”, “Черная неблагодарность”, “Смерть за свободу” та ін. мають виразно соціальне спрямування і відбивають наростаючу революційну ситуацію в країні. За своїми поетикальними вимірами вони є ніби предтечею п’єс-агіток дещо пізнішого часу – 20-х рр. ХХ ст.
В цілому творчість найбільших репрезентантів жанру відбивала тенденції часу й літературного процесу, прямуючи у Л. Яновської до психологічної мелодрами, у І. Тогобочного – до соціальної. Поетика мелодрам доповнювала й урізноманітнювала здобутки українського драматичного мистецтва підвищеною емоційністю, загостреністю інтриги, розширенням почуттєвих аспектів у характеристиці образів, сюжетною багатогранністю, наскрізною емфатичністю мовно-стильових прийомів. Ці тенденції продовжують діяти і сьогодні.
У Висновках синтезовано результати дослідження феномену мелодрами в її змістових, жанрово-композиційних, мовно-стильових (поетикальних) рівнях. У теоретичному вступному розділі розглянуто існуючі жанрові дефініції, критичні оцінки, характеристики сюжетно-фабульної структури з метою окреслити стійкі характерні риси жанру, – дати власне визначення мелодрами.
Відзначено, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в жанрі мелодрами в українській літературі активно працюють письменниця Л. Яновська (відомий прозаїк і автор біля двох десятків драматичних творів) та І. Тогобочний – автор багатьох широковідомих у свій час, репертуарних мелодрам – на свої та запозичені сюжети.
З’ясовано, що в залежності від часу, літературного процесу, художніх завдань митця стильова модель мелодрами змінювалась, урізноманітнювались варіанти її онтологічно-змістового та естетичного спектрів, зберігаючи такі традиційні, стійкі риси жанру, як підвищена сюжетна, ситуативна гострота, емоційність, що передається через емфатичність мовлення, контрастність (антиномічність) образів та ін.
Досліджено, що ці риси особливо виразні у драматичній творчості Л. Яновської. Під пером драматурга жанр пройшов певну, дуже характерну еволюцію – від побутової мелодрами до психологічної (що співпадало із загальними тенденціями розвитку літератури межі століть). Так, у ранній творчості Л. Яновської вдало контамінуються елементи побутової драми чи комедії і мелодрами. Причому амплітуда і характер взаємопроникнення і взаємодії цих двох форм різні: від введення окремих незначних мелодраматичних моментів і засобів до мелодраматичного сюжету, героїв, ситуацій, а також особливого емфатично-напруженого характеру мови.
В мелодрамах-комедіях комічні перебільшення сягають інколи рівня шаржу і гротеску, як і одіозні образи лиходіїв, змальовані у мелодраматичній манері.
В мелодрамах як комічного, так і трагічного характеру широко використовуються різноманітні експресивні засоби мовлення: просторіччя, голосіння, прийом гострослів’я, романтичної інверсованості фрази тощо.
Підкреслено, що в мелодрамах-трагедіях відбився характерний для межі століть психопатичний дискурс, що існував поряд з психоаналітичним і передавав деформації, розлади психічного життя. На підставі розглянутих мелодрам можна стверджувати, що навіть сільська тематика тут втратила традиційну об’єктивність викладу і набула рис невротично збудженого і напруженого мовлення, що відображало втрату психічної цілісності людини у психічно неврівноваженій епосі.
Неврівноваженість епохи революції 1905-1907 рр., суспільний “розгардіяш” змальовує Л. Яновська й у п’єсах “Без віри”, “В передрозсвітньому тумані”, “Жертви” – тут розмаїття думок, поглядів дійових осіб, пошуки ними гармонії, віри розкриваються і в сільському, і в міському середовищі. В жанрово-поетикальному сенсі п’єси мають два рівні: в них докладно виписані зовнішні обставини, побутові риси буття – і внутрішній, психологічний стан людини з її комплексами, неврозами, “боротьбою з самим собою” – тобто в мелодрамі виявляються риси і побутової, і новітньої психологічної драми.
Психологічні й філософські проблеми, пов’язані з пошуком людиною свого щастя в житті, ширше ставить і своєрідно розв’язує Л. Яновська у мелодрамах початку ХХ століття (“Людське щастя”, “Noli me tangere”, “Огненний змій”, “Четверта аксіома”).
Розвиваючи психологічну проблематику в пізніх мелодрамах, письменниця окреслює два світогляди, дві основні сили, які, протистоячи, рухають людиною, її діяльністю – альтруїзм і егоїзм; і наголошує на потребі альтруїстичного вирішення світоглядних проблем.
Досить цікаво у мелодрамах постають гендерні проблеми, що вписуються у характерну й актуальну для свого часу опозицію: протистояння сильних жінок і слабких чоловіків.
В той час, як Л. Яновська у своїй художній еволюції пройшла шлях від побутової і соціально-побутової мелодрами до соціально-психологічної і психологічної, І. Тогобочний пройшов шлях дещо інший.
Мелодрами Тогобочного, різноманітні за жанровими ознаками й особливостями, становлять собою зразки любовної, соціально-побутової, соціальної та історичної мелодрами, заснованої на канонах естетики реалістичної – навіть з елементами натуралізму. Тема нещадної боротьби добра і зла, правди і кривди набуває у мелодрамах митця більшої історичної й суспільної конкретності, а носії позитивних чи негативних рис постають соціально зумовленими типами. Героєм мелодрам Тогобочного найчастіше виступає бунтар, протестант проти суспільної несправедливості, кривди.
В реалістичному ключі змальовано обставини дії, використано етнографічно-фольклорний елемент – що наближало мелодраму І. Тогобочного до народного глядача. В суто поетикальному ключі мелодраматичні елементи постають як несподіваність, випадок, таємниця, на відміну від творів Яновської, у якої такими елементами є підсилена емоційність, емфатичне мовлення, ліризм, трагізм розв’язки.
В цілому творчість найбільших репрезентантів жанру мелодрами відбивала тенденції часу й літературного процесу. Поетика їх мелодрам збагачувала й урізноманітнювала здобутки українського драматичного мистецтва.
|
