| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульована мета й основні завдання, визначено об’єкт і предмет, методологію, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, її апробація.
У першому розділі “Роман зв’язку часів: історико-критичний дискурс” розглянуто позиції літературознавців стосовно жанрової специфіки романів зв’язку часів і подано робочу дефініцію цього жанрового різновиду. Здійснено аналітичний системний огляд критичних суджень, висловлених стосовно низки романів, що стали безпосереднім об’єктом дослідження. Визначено місце романів зв’язку часів у контексті жанрово-стильових пошуків пострадянської української історичної романістики.
У підрозділі 1.1. “Роман зв’язку часів як жанрова модифікація історичного роману” систематизовано розрізнені фрагменти теоретичних та історико-літературних досліджень, які визначали риси романів зв’язку часів як специфічного різновиду роману.
Перші теоретичні спроби осмислити роман зв’язку часів належать радянському літературознавству 70-х років. Саме в цей час, на думку В. Дончика, актуалізувалася “тенденція художнього, духовного історизму”. Про зв’язок часів як ознаку змісту або ж яскраву характеристику персонажа заговорили Г. Бєлая, В. Оскоцький, М. Наєнко, В. Марко,
М. Фащенко. Щоб позначити художні твори, які втілювали ідею зв’язку часів на формальному рівні через монтаж сюжетів історії й сучасності, В. Дончик запропонував термін роман зв’язку часів. Для таких романів “схрещення” часів стає провідним композиційним прийомом.
Романи зв’язку часів варто розглядати як жанрову модифікацію історичного роману зі власними характерними ознаками. Композиція таких романів поєднує кілька сюжетів, що належать віддаленим один від одного часовим пластам. Поряд з опосередкованою художньою реконструкцією історії, письменники вдаються до власного досвіду для моделювання синхроного сюжету. У романах зв’язку часів на перший план виходять теми зв’язку часів та історичної пам’яті.
У підрозділі 1.2. “Критична рецепція романів зв’язку часів” здійснено огляд, систематизацію, аналіз і корекцію критичних суджень, висловлених стосовно низки романів, що стали безпосереднім об’єктом дослідження.
Найбільше уваги критика приділила роману “Диво” (1968) П. Загребельного, до якого звертаємося як до початкової віхи розвитку традиції романів зв’язку часів. Перша реакція критиків на новаторську композицію була різною: її називали “страшною”, “химерною”, “складною”, “зухвалою”. Згодом критика визнала її концептуальність і визнала за художнє відкриття. Нова жанрова модифікація виявилась надзвичайно продуктивною в українській літературі. Удруге П. Загребельний вдався до моделі “зв’язку часів” у романі “Тисячолітній Миколай” (1994). Цьому твору присвяченні лише скупі абзаци розвідок А. Шпиталя, М. Слабошпицького, в яких акцентується міфологічний образ головного героя й полемічна авторська позиція. Літературознавці пов’язували хронотопічну ускладненість композиції з епічною масштабністю роману, проте не заглиблювалися в аналіз такої взаємодії.
Майстерно використав аналізований жанровий різновид Р. Федорів у романі “Єрусалим на горах” (1993), присвяченому болісній темі української історії – взаємодії митця з часом. Для втілення свого задуму письменник наповнив роман зв’язку часів поліфонічним звучанням проблем та ідей.
Роман Ю. Хорунжого “Злет і заземлення Григорія Полетики” (1994)
проаналізувала в контексті української історико-біографічної прози 60-90-х років ХХ століття
А. Меншій. Вона віднесла роман до художніх біографій асоціативно-психологічного типу, проте навіщо Ю. Хорунжий обрав роман зв’язку часів для втілення свого задуму, дослідниця не пояснила.
Активно відгукнулася критика (Н. Горбач, В. Дончик, Ф. Кейда, О. Проценко,
В. П’янов) на появу роману Ю. Мушкетика “Прийдімо, вклонімося...” (1997) і фактично проігнорувала наступний у часі роман цього ж автора “Морок” (2001). Обидва твори мають виразні жанрово-стильові характеристики романів звя’зку часів і гідні більшої уваги.
Роман “Каміння, що росте крізь нас” (1999) Т. Зарівної став удалим прозовим дебютом поетеси. Те, що на твір відгукнулися переважно жінки-літературознавці (Л. Таран,
В. Петренко, Н. Поклад, І. Лобовик), можна пояснити феміністичною тональністю твору. Критика відзначила високий рівень монтажності і психологізм твору. Роману притаманні щільна метафоричність, оригінальний сюжет і гострі соціально-феміністичні акценти.
Альтернативно-історичні романи “Дефіляда в Москві”, “Конотоп”, “ЛжеNostradamus”
В. Кожелянка стали сенсацією 90-х років ХХ століття. Їхня оригінальність та нестандартність, спровоковані постмодерною парадигмою, привернули увагу читачів і критиків (Ю. Чекан, В. Дишкант, Є Баран, С. Матвієнко, І Старовойт), а також професійних істориків. І. Беркут у вступному слові до “Дефіляди в Москві” зауважив, що автор веде наступ на “комплекс стереотипів, сформованих пропагандою – комуністичною, націоналістичною чи ще якоюсь”. Саме тому реакція на романи В. Кожелянка неоднозначна: від звинувачень у знущанні над історією до схвалення та захоплення.
Незважаючи на низку рецензій, статтей, відгуків, студій, присвячених аналізу окремих романів зв’язку часів, системного аналізу поетики цього жанрового різновиду немає.
Для адекватної оцінки естетично-художніх пошуків у жанрі роману,
у підрозділі 1.3. “Жанрово-стильове розмаїття пострадянської української історичної прози” окреслено жанрово-стильове тло пострадянської української
історичної романістики. Українські літературознавці (С. Андрусів, В. Дончик,
М. Ільницький, Л. Тарнашинська) вважають прикметами “нової хвилі” українського історичного роману концептуально-аналітичне осмислення минулого. Відбувається активізація жанру історичного роману, тематично-проблемне переакцентування (контрнаратив, заповнення “білих” плям історії), стильове урізноманітнення.
Українська історія осмислюється у взаємозв’язку з національним характером. Психоемоційні, свідомі й підсвідомі риси національного менталітету стають невід’ємним компонентом реконструкції історії. Активізується художнє моделювання історії в теологічно-містичній площині. На відміну від матеріалістичної моделі, яка пояснювала історію чинниками соціально-класового характеру, релігійна концепція історії передбачає поєднання людської та божественної історії. Особливого звучання в українських історичних романах “Орда” і “Рев оленів нарозвидні” Р. Іваничука, “Ніч після сходу сонця” К. Мотрич, “Вічний Іван” І. Міняйла, “Єрусалим на горах” і “Палиця для прокажених” Р. Федоріва набуває тема гріха й спокути, проектована на історичну долю нації.
Хоча пострадянський український історичний роман зазнає потужного впливу двох мистецьких дискурсів: модерністського і постмодерністського, необхідно визнати, що реалістичний стиль, хоча й видається анахронічним, продовжує впливати на розвиток жанру.
Цікавими з точки зору поетики є модерні історичні романи, серед яких “Орда” і “Рев оленів нарозвидні“ Р. Іваничука, “Єрусалим на горах” і “Чудо святого Георгія о Зміє”
Р. Федоріва, “Вічний Іван” І. Міняйла, “Око прірви” В. Шевчука. Агресивно-чуттєва образність цих романів розкладає історію на рівні архетипів, символів, знаків, міфів. Звертаючись до найбільш трагічних сторінок української історії, ці твори генерують ефект подібний до фрейдівского психоаналітичного “катарсису”, який досягається завдяки переходу підсвідомих комплексів на рівень образів. Модерним історичним романам властиві нехронологічні сюжетні схеми (циклічні, розщеплені, кількашарові). Експерименти з художнім часом притамані й романам зв’язку часів, які стали об’єктом нашого дослідження.
Пострадянський український історичний роман формується в умовах перехідної культурної епохи під впливом естетичних концепцій реалізму, модернізму й постмодернізму, що й зумовлює значною мірою пошук і апробацію нових жанрово-композиційних форм, тематично-проблемну різновекторність, розмаїття стильової палітри.
Другий розділ “Тематично-стильові домінанти українських романів зв’язку часів” присвячений прийомам і засобам розгортання тематичної тріади: історична пам’ять, час, історіографія-історіософія.
У підрозділі 2.1. “Історична пам’ять – передумова зв’язку часів” доводиться, що тема історичної пам’яті є стрижневою для романів аналізованого різновиду. Специфіка її художнього розгортання полягає в тому, окрім свідомої історичної пам’яті, часто йдеться про її міфічні, містичні, підсвідомі виміри.
Письменники наділяють і гіперболізують здатність неживих предметів зберігати і передавати історичну інформацію. Такою властивістю володіють центральні образи романів – історичні артефакти, які набувають значення естетично-стильових синонімів історичної пам’яті. У романі “Диво” П. Загребельного такими концептуальними образами стають Софіївський Собор і пергамент; в романі “Прийдімо, вклонімося...” Ю. Мушкетика – образ гайдамацького літопису; в романі “Морок” цього ж автора – образи собору та ікони; в романі “Каміння, що росте крізь нас” Т. Зарівної – парсуна; в романі “Злет і заземлення Григорія Полетики” Ю. Хорунжого – літопис “Історії Русів”; у романі “Єрусалим на горах” Р. Федоріва – фреска. Образ-артефакт – важливий елемент розгортання теми історичної пам’яті. Навколо нього розташовується решта художніх образів, деталей, сюжетних ситуацій.
У романі “Тисячолітній Миколай” П. Загребельний концепт історичної пам'яті гранично зближує з образом головного героя Миколая Сміяна. Письменник модифікує біблійну міфологему Каїна й Авеля і проектує її на долі двох братів – Миколая Сміяна й Марка Несміяна: Перший рухається до реанімації історичної пам’яті, а другому на шляху до кар’єри стає вигідне історичне безпам’ятство.
Нетрадиційно підходить до теми історичної пам’яті В. Кожелянко у своїх романах “Конотоп”, “Дефіляда в Москві”, “ЛжеNostradamus”. Ігноруючи історичні факти, він “вивертає” історичні поразки на тріумфи. Така художня стратегія – компенсаторна. Автор намагається вилікувати мазохістський синдром, притаманний українській ментальності, яка, на думку І. Дзюби, має “виразне тяжіння до постійного нагадування трагічних сторінок історії”.
В аналізованих романах письменники окреслюють сучасний стан колективної історичної пам’яті українців, розмірковуючи над чинниками, що впливають на її формування/деформування, стверджують думку про необхідність її оновлення й очищення від імперських міфологем і стереотипів. У цьому романісти вбачають запоруку відновлення національної самоідентичності українців. Близькість авторських концепцій історичної пам’яті, втілених в аналізованих романах зв’язку часів, зумовила ефективність творчих задумів митців, суголосність принципів і прийомів їх художньої реалізації.
Підрозділ 2.2. “Аспекти часу: від філософії до метафори” розпочато описом трьох філософських концепцій часу: платонівсько-ньютонівської, арістотелівсько-айнштайнівської і синергетичної. Якщо історія як наука віддає перевагу платонівській філософії часу, прив’язуючи події до дат та укладаючи хронологічні таблиці, то художня література вдається до всіх трьох концепцій часу. Стильові особливості твору значною мірою залежать від того, яка концепція часу є домінантою. В історичних романах традиційно співвіснують Час-1 і
Час-2. Перший проявляється в дотриманні хронології, в традиції позначати інтервали часу, вимірювати час роками, місяцями, а другий – у релятивізації часу, в активному використанні можливостей суб’єктивного часу. Постмодерн актуалізує Час-3 в анахронізмах та алогізмах.
Втілена в романах зв’язку часів художня концепція часу має риси всіх трьох образів час. Складна авторська філософія часу виявляється в авторських відступах, у прямій мові й внутрішніх роздумах персонажів, реалізується в тропах, символах, архетипах. Тему часу допомагають загострити опозиції минуле-сьогодення, життя-смерть, смерть-безсмертя, мить-вічність. Їх сюжетно-образна реалізація посилює філософічність творів.
Часто час минулий (історичний) і час теперішній (фабульний час романів охоплює переважно радянські часи та/або роки незалежності) мають протилежне емоційне забарвлення. Митці схильні ідеалізувати праминуле і негативно характеризувати радянські часи. Щодо часів незалежності, то письменники переважно оцінюють їх як кризовий час.
Опозиція життя–смерть оригінально реалізується в романах “Морок”
Ю. Мушкетика та “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного, в яких небіжчик є головним героєм і навіть наратором. Цей цікавий прийом дає змогу гранично загострити проблему життя й смерті, надати філософської глибини роздумам, оцінити прожите й зроблене. Аналізовані романи переконливо доводять, що Ю. Мушкетику,
П. Загребельному, Т. Зарівній, Р. Федоріву, В. Кожелянку надзвичайно імпонує реінкарнація як філософська ідея і як художній прийом.
Осмислюючи взаємозв’язок людини й часу, письменники створюють особливий вимір, у якому характеристики часу й людини щільно переплітаються. Аутодеєгічна форма нарації, до якої переважно вдаються автори аналізованих романів, провокує активне використання белетристами часу внутрішнього, психологічного.
Тема часу пронизує словесно-образний рівень творів. Р. Федорів у романі
“Єрусалим на горах” синтезує фольклорно-язичницьку та християнську образність часу. Митцю властиве міфологічне сприйняття часу як живої істоти, що проявляється через зооморфні та антропоморфні образи: лис, павук, кінь, діва, апостол, чорнокнижник.
У романі “Тисячолітній Миколай” домінує гнітючий і тривожний образ часу, квінтесенцією якого є образи тягар, страх, розпач, нещастя, смуток, біль. Щільна метафоричність темпоральної образності у романі “Каміння, що росте крізь нас” Т. Зарівної оприявнює поетичну іпостась авторки. Образний спектр часу надзвичайно багатий: прірва, годинник, гербарій, стіна, нитка, вітер, віз, сутінки, каміння, міст, кулька, блискавка, літописець, зупа, хитра собака, феєрверк, старий фотограф, мотлох, шмат, дно.
Темпоральна образність роману “Злет та заземлення Григорія Полетики”
Ю. Хорунжого – традиційно-раціоналістична та образно-узвичаєна. Митець узалежнює морально-етичні погляди людини від часу, в який їй випало жити.
У ролі стилістичних преференцій Т. Зарівної виступають вишукані щільні метафори.
П. Загребельний віддає перевагу епітетам, у яких емоційно забарвлює час, а складні розгорнуті метафори у нього мають філософське звучання. Р. Федорів вдається до язичницько-фольклорної міфопоетики. Ю. Мушкетик розгортає образ часу в суперечливих метафорах та порівняннях. Ю. Хорунжий намагається осягнути час раціонально та з’ясувати його роль у долі людини. В. Кожелянко сміливо експериментує з художнім часом, іронізує над ним, абсурдизує його. Часова образність у романах зв’язку часів багата й поліфункціональна.
У підрозділі 2.3. “Історіософські мотиви й історіографічні акценти” проаналізовано властиві романам зв’язку часів художні історіософію й історіографію.
Ще в романі “Диво” П. Загребельний виклав декілька контраверсійних поглядів на історію як науку. Виразниками індивідуалістичних теорій стають негативні герої Шнурре, Хазе і Вассеркампф. Їм опонують Отави, наголошуючи на історичній ролі народу і на необхідності історичної справедливості. Конфлікт поглядів дублюється в історичній частині протистоянням можновладця й історика: князь Ярослав і літописець Пантелій мають різні уявлення, що таке історія і як її писати. П. Загребельний у романі “Диво” вдається до дерогативних образів для осмислення історії: брехня, хвала і слава, плітки і паскудства, глупства можновладців. Водночас ідеали історії – це велич, високі дії; правда.
Амбівалентний спектр образів дає підстави зробити висновок: історія може бути такою, якою її роблять люди.
Історіософсько-історіографічні проблеми порушуються і в романах
“Прийдімо, вклонімося...” Ю.Мушкетика, “Злет і заземлення Григорія Полетики”
Ю. Хорунжого, головні герої яких – Олег Зайченко, Григорій Бут – історики.
Крізь фахову призму автори досліджують проблеми історії зсередини, аналізують такі вплив на неї таких історіографічних факторів як вигода, неправова ситуація, групові,
національні, партійні, регіональні, сімейні уподобання, філософські, релігійні,
політичні погляди історика.
Художньо демонструються механізми “пригнічення історії” в СРСР у романах “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного, “Єрусалим на горах” Р. Федоріва, “Прийдімо, вклонімося...” Ю.Мушкетика. Письменники наголошують на ідеологічній залежності історії як науки. Сюжети аналізованих романів доводять, що нищення й перекручення історії є ефективними методами упокорення та колонізації. Більшість персонажів пристосовується до обставин і залишається байдужою до процесів пригнічення, лише сміливці намагаються протидіяти.
Композиційно романи зв’язку часів реалізують концепцію історичних циклів
(Ф. Ніцше, О. Шпенглер, Дж. А. Тойнбі). Історичний досвід України, якому властиві перервність і циклічність, виявився надзвичайно придатним для осмислення в межах концепції Вічного повернення. За вдалим спостереженням І. Дзюби, Україні “... доводиться мати справу не лише зі спільними для усього людства проблемами ХХ й ХХІ століть, але й з проблемами, що перейшли з ХVІІ століття, з ХVІІІ століття, з ХІХ століття”.
У романах зв’язку часів знаками історії стають образи колеса, кола, циклу. Окрім словесно-образного рівня, цикли реалізуються й через аналогічне розгортання різночасових сюжетів, і через деталі-перегуки, героїв-двійників. Письменники схильні віктимізувати українську історію, акцентувати її драматичність. Концептуальною є образна пара історія – трагедія, яка реалізується на словесно-образному рівні через розмаїття тропів.
Подолати трагічну модель української історії намагається В. Кожелянко, вдаючись до “поетики реваншу” (Ю. Костюк). Перекодовуючи історичні поразки на перемоги, автор перетворює трагедію української історії на комедію, анекдот, фарс. Для його романів визначальною стає концептуальна пара історія-гра.
У романах зв’язку часів увага до теми історії проявляється різноаспектно: в адекватній історичній реконструкції, в морально-етичній оцінці історичних подій, у аналізі історії як процесу і як науки. Викривається заангажованість істориків, а отже, й історії політичними, ідеологічними, релігійними, патріотичними чинниками часу. Домінантні образні пари історія-коло та історія-трагедія доповнюють традиційні пари історія-вчителька, історія-суддя (Ю. Хорунжий), містична історія-фатум
(Ю. Мушкетик, П. Загребельний), релігійна історія–провидіння (Т. Зарівна), постмодерна історія-гра (В. Кожелянко) і дегоративна історія-повійниця
(Ю. Мушкетик).
У третьому розділі дисертації “Поетика композиції романів зв’язку часів” розглянуто специфіку композиційної форми аналізованого жанрового різновиду.
Підрозділ 3.1. “Композиційні параметри романів зв’язку часів” присвячено аналізу композиційної своєрідності романів зв’язку часів, для якої провідним стає прийом монтажу. Монтаж комбінує, конденсує та перемежовує художні часи, уможливлюючи парадокси композиції: зсуви та інверсії, пастки, алогічні поєднання й невизначеність. Композиція романів зв’язку часів, як правило, поєднує віддаленні часи, які не можуть належати і вміщатися в життя і пам’ять одного героя.
За допомогою монтажу горизонтальні зв’язки “раніше”-“пізніше”
трасформуються у вертикальні зв’язки “низ”-“верх”. Такі зміни художньої організації надають композиції ознак просторової форми, що стала популярною в
літературі ХХ століття. Теоретик Д. Френк мотивує занепад часової форми в літературі тим, що “історія більше не сприймається як об’єктивний каузальний рух у часі, з чіткими межами епох, ... різниця між минулим та сучасним стирається”. Просторова форма постає художнім відбитком центрального предметного образу-архітектурної пам’ятки у романах “Диво” П. Загребельного,
“Морок” Ю. Мушкетика, фрески у романі “Єрусалим на горах” Р. Федоріва.
Монтажні принципи можуть співпадати з архітектонічними. Якщо це так, тоді різночасові сюжети розмежовуються за розділами й можуть виділятися друкарськими засобами, як у романах “Диво” П. Загребельного, “Каміння, що росте крізь нас” Т. Зарівної, “Прийдімо, вклонімося...”, “Морок” Ю. Мушкетика, романах В. Кожелянка. Композицію цих романів умовно можна назвати сепаратною. Вона домінує у випадку, коли історичний сюжет набуває вигляду авторської/персонажної раціонально-свідомої реконструкції. Сепаратна композиція акцентує ідею втрати зв’язку часів, оприявнює розриви між минулим і сучасністю.
Якщо монтажний і архітектонічний принципи не співпадають, тоді різночасові сюжети взаємопроникають у межах розділів, як у романах “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного і “Єрусалим на горах” Р. Федоріва. Композицію цих романів умовно позначаємо як дифузну. Вона стає можливою, якщо різночасові сюжети переплітаються на рівні підсвідомості й уяви персонажа. Така форма – результат зрощення художньої умовності та гомодієгічної нарації. Дифузія акцентує взаємозв’язок минулого й сучасності, їх взаємоприсутність. Композиція романів постає як своєрідний мета-зображально-виражальний засіб. Створюється особливий стереоскопічний ефект, який провокує моральні, духовні, політичні, філософські перегуки на рівні надтексту.
У підрозділі 3.2. “Функціональна роль “відкритого” часу” з’ясовано необхідність соціально-історичної визначеності художнього часу в романах зв’язку часів. Проаналізовано різноманітні засоби й прийоми досягнення такого ефекту. Насамперед, це календарне датування, соціально-історичні прикмети, психологія персонажів, стилізація, архаїзація мови. У романі “Диво” П. Загребельного темпоральне маркування сюжетів забезпечують хронотопічні заголовки. Схожі прийоми використовує письменник і в романі “Тисячолітній Миколай”. Митець ділить його на три “введення” з назвами, які є часовими орієнтирами.
Окрім хронотопних назв частин, соціально-побутових деталей, історизмів та архаїзмів, історичних прикмет, відомих подій та імен, у романі “Тисячолітній Миколай” ефект відкритого часу підтримується завдяки стильовій домінанті
введень, яка синхронізується з історичним часом сюжетних подій. Стильова домінанта першого введення “Смерд” – фольклорна, з характерними вкрапленнями календарно-обрядових пісень та народнопоетичних стилізацій. Барокове звучання другої частини “Вік ХVІІ. Введення друге” створюється завдяки “плєтєнію словєс”. Стильові акценти частини “Вік ХХ. Введення третє” утворюють риси документалізму й реалізму.
Функціональна роль відкритості часу полягає в позначенні часу сюжетної дії, у координації сюжетів між собою. Ефект відкритого часу досягається в аналізованих романах низкою способів: календарним датуванням, хронотопічними заголовками, насиченням соціально-історичними та соціально-побутовими прикметами, стильовою технікою, інтертекстуальними засобами, вживанням хронологічно маркованих образів.
У підрозділі 3.3. “Специфіка сюжету та композиційні стрижні” проаналізовано засоби забезпечення концептуальної єдності різночасових сюжетів і визначено умовну сюжетну схему.
Розгортаючи в одному романі кілька сюжетних ліній, які належать віддаленим часовим пластам, письменники мають подбати про сильні об’єднуючі елементи, композиційні стрижні. Наскрізний образ найчастіше виконує роль композиційного стрижня в романах зв’язку часів. Надійним композиційним “містком” між сюжетами історії та сучасності романів “Диво” П. Загребельного, “Каміння, що росте крізь нас”
Т. Зарівної, “Прийдімо, вклонімося…” і “Морок” Ю. Мушкетика, “Злет та заземлення Григорія Полетики” Ю. Хорунжого, “Єрусалим на горах” Р. Федоріва стають образи артефактів. Ці образи функціонують як метаперсонажі: навколо них закручується сюжет сучасної та історичної частин романів. Наскрізний образ стає потужним гравітаційним центром романів, що злютовує різночасовий сюжетний матеріал у художню
цілісність.
Загальна сюжетна схема романів виглядає так: на героя, нашого сучасника, справляє сильне враження віднайдена історична пам’ятка. Момент знахідки має важливе сюжетотворче значення, адже саме він мотивує подальше розщеплення композиції. У роман
“включається” історичний сюжет, який розкриває таємницю авторства історичної пам’ятки. Її реставрація, опис або ж опрацювання надихають героя на роздуми та уявне відтворення обставин і людей, причетних до її створення і збереження. Часто сюжети мають риси детективу, оскільки історична реконструкція поєднується з розслідуванням. Письменники ставлять своїх героїв у ситуацію морального вибору: вони можуть відмовитися від роботи
з артефактом або продовжити історичне дослідження, ризикуючи своїм благополуччям, здоров’ям, кар’єрою. Фінали аналізованих романів досить трагічні: часто вони пов’язані із знищенням або зникненням цінної знахідки. Невдача компенсується
надією, що в майбутньому ситуація зміниться.
Наскрізний образ може набирати різних форм: образ-картина, образ-історичний документ, архітектурний образ, образ-персонаж. Якщо перші варіанти не суперечать логіці, адже артефакти справді мають здатність тривати крізь часи, то останній варіант (моделювання наскрізного образу людини) вимагає використання прийомів художньої умовності та фантастики.
Використовуючи прийоми наукової фантастики, Ю. Мушкетик у романі “Морок” моделює комп’ютерну свідомість загиблої в позафабульний час героїні Марії. У своїх романах “Конотоп” та “ЛжеNostradamus” В. Кожелянко вдається до художньої умовності езотерично-містичного ґатунку: за допомогою містичних ритуалів його герої “кармопортуються” з одного часу в інший. У романі “Тисячолітній Миколай”
П. Загребельний вдається до антонімічної модифікації біблійної міфологеми Агасфера, щоб змоделювати наскрізний, “тисячолітній” образ головного героя.
Окрім наскрізних образів композиційна цілісність аналізованих романів забезпечується низкою додаткових прийомів і засобів. Моделювання гомогенного художнього простору є дієвим чинником, здатним зчеплювати різночасові сюжети.
Однорідність конфлікту також сприяє концептуальній цілісності романів зв’язку часів. Конфлікт “людина-влада” розгортається на кількох зрізах історії в романі “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного. Конфлікти “влада – митець”, “влада – історик” реалізуються через різночасові сюжети романів “Диво” П. Загребельного, “Єрусалим на горах”
Р. Федоріва, “Злет та заземлення Григорія Полетики” Ю. Хорунжого, “Прийдімо, вклонімося…” Ю. Мушкетика.
Щоб посилити зчеплення різночасових сюжетів і унаочнити ідею реінкарнації, письменники часто вдаються до моделювання героїв-часових двійників. Цей прийом підтримує дзеркальний ефект: герої сприймаються як відображення один одного. Сюжетні аналогії сприяють композиційному зчепленню. У романі “Каміння, що росте крізь нас”
Т. Зарівної сюжетними аналогіями є любов Славки до Курінного та любов Зірки до князя. У романі “Морок” Ю. Мушкетика аналогії сюжетів Х та ХХ століття пов’язані з будівництвом собору. Схожі долі чекають на братів Сміянів у романі П. Загребельного “Тисячолітній Миколай” і в Х, і в ХVІІ, і в ХХ століттях. Прийом сюжетних аналогій і перегуків дає змогу письменникам оприявнити історичні паралелі, вказати на зацикленість історії, на універсальність екзистенційних проблем, на позачасову сутність людської душі.
Композиційне зчеплення романів зв’язку часів підтримується в художній тканині творів зближенням різночасових реалій на рівні речень. Це характерна риса стилю романів “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного, “Єрусалим на горах” Р. Федоріва, “Прийдімо, вклонімося...” Ю. Мушкетика.
У романах зв’язку часів арсенал композиційних стрижнів розмаїтий. Функцію композиційного стрижня можуть виконувати різні елементи: наскрізний образ, художній простір, конфлікт, герої-часові двійники, сюжетні аналогії та інші.
Вони забезпечують цілісність монтажно-ретроспективної композиції романів зв’язку
часів.
У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження поетики романів зв’язку часів.
Аналіз українських романів зв’язку часів показав, що вони є модифікацією роману історичного, черговим етапом його еволюції. Від класичного зразка їх відрізняє композиційне поєднання сюжетів, що розгортаються в кількох часових пластах. Ускладнення форми дає змогу письменникам художньо розгорнути та дослідити теми історичної пам’яті й духовної спадкоємності. У реалізації домінантних тем провідними стають не лише сюжет і персонажі, але й предметні образи історичних пам’яток. Митці наділяють артефакти здатністю зберігати і передавати історичну інформацію. На предметні образи автори покладають поліфункціональну композиційно-сюжетну роль. Їхні романні долі набувають символічного звучання і постають як жанрово-стильові синоніми історичної пам’яті. Атрибутами таких образів є наскрізність, смислова насиченість, символічність.
У сюжетах аналізованих романів намір героїв дослідити артефакт зазнає невдачі. За радянських часів тоталітарна система знищує і пам’ятку, і науковця, а за часів незалежності перешкодами стають байдужість і корумпованість влади. Письменники з болем акцентують увагу на руйнуванні історичних пам’яток, на історичній дезінформації, на втраті морально-духовної спадкоємності поколінь. Водночас митці пом’якшують песимістичний пафос романів, вдаючись до містичних елементів. Романісти художньо гіпотезують про роль підсвідомості як прихованого резервуару історичної пам’яті. За екстремальних обставин героям романів “Єрусалим на горах” Р. Федоріва, “Каміння, що росте крізь нас” Т. Зарівної, “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного, “Прийдімо, вклонімося...”, “Морок”
Ю. Мушкетика, “Конотоп” і “ЛжеNostradamus” В. Кожелянка відкривається, що вони живуть не вперше; у них пробуджується метафізична підсвідома пам’ять, яка стає провідником у історичне минуле. Такий сюжетний хід часто мотивується ідеєю реінкарнації. Сюжетна реалізація цієї ідеї здійснюється за допомогою міфологізації, прийомів наукової фантастики, містичних елементів.
Велику увагу приділяють письменники темі часу, яка набуває значення самостійної проблемно-тематичної домінанти. Філософія релятивності й неоднорідності часу обумовлює складну кількарівневу композицію романів. Окрім того, час стає безпосереднім предметом рефлексії та елементом характеристики персонажів, здатним одним штрихом позначити їх психологічний стан і світовідчуття. Словесно-образно осягаючи час, письменники вдаються до розмаїття метафор, епітетів, порівнянь, оксюморонів, персоніфікації. Образні джерела варіативні:
філософські (П. Загребельний), язичницько-фольклорні (Р. Федорів), раціонально-логічні (Ю. Хорунжий), діалектичні (Ю. Мушкетик),
абсурдно-езотеричні (В. Кожелянко).
Письменники розглядають історіософсько-історіографічні моменти в способах художньої реконструкції історії, в морально-етичній оцінці історичних подій, в аналізі історії як процесу і як науки. Проблема об’єктивності літописця-історика стає провідною у романах “Диво” П. Загребельного, “Прийдімо, вклонімося...” Ю.Мушкетика, “Злет і заземлення Григорія Полетики” Ю. Хорунжого, “Конотоп” В. Кожелянка.
Письменники художньо моделюють історію на основі циклічної концепції історії. У романах зв’язку часів її формальними виразниками стають сюжетні повтори, спіралі й аналогії. Митці схильні віктимізувати українську історію, акцентуючи на її драматичності і трагічності. У творах автори по-різному визначають причини й наслідки зацикленості української історії.
Композиція романів зв’язку часів – візитка жанру. Трансформуючи жанрові канони класичного історичного роману, митці надають українським романам зв’язку часів нових формальних ознак. Розщепленість художнього часу зумовлює жанрову своєрідність композиції, для якої монтаж набуває провідного значення. Якщо монтажний принцип збігається з архітектонічним, то відбувається сепарація різночасових сюжетів за розділами, а якщо ні, то маємо дифузію. Сепарація акцентує ідею втрати зв’язку часів, а дифузія, навпаки, – взаємопереплетення минулого з сучасним. Остання є більш складною формою, яка потребує неабиякої авторської майстерності.
Просторова якість композиції романів зв’язку часів здатна відзеркалювати художню геометрію головного предметного образу, як правило, архітектурної споруди. Така композиція має концептуально-естетичне значення. Вона перетворюється на відносно самостійний образний конструкт, наснажується потужною ідейно-образною енергією. Ускладнена форма помножує зображально-виражальний потенціал художніх елементів різних рівнів, забезпечує стереоскопічний та експресивний ефекти.
Відкритість художнього часу є необхідною умовою композиції романів зв’язку часів. Традиційно письменники досягають такого ефекту за допомогою календарного датування, а його відсутність компенсується хронотопними назвами, соціально-побутовими деталями, інтертекстуальними елементами, історизмами та архаїзмами, стильовими домінантами, суголосними з відтворюваним у сюжеті історичним періодом.
Розгортаючи кілька сюжетів у віддалених часових пластах, митці мають подбати про надійні засоби забезпечення цілісності художнього твору.
Композиційними стрижнями стають наскрізні образи різних форм: образ-картина, образ-історичний документ, архітектурний образ і навіть образ людини, що проживає декілька життів у різних часах. Мотивація наскрізного образу людини робить необхідними прийоми художньої умовності. Додатковими засобами забезпечення цілісності творів стають художній простір, конфлікт, герої-двійники, сюжетні аналогії.
У сюжетах аналізованих романів зв’язку часів наявні схожі ходи і тому можна відстежити умовну схему. Схематичність могла б зменшити новизну, знизити художню вартість творів, зробивши сюжет передбачуваним, проте аналізовані твори самобутні і цікаві. Майстерність письменників перетворює сюжетну схему в живий організм. Сюжетна схема романів зв’язку часів не є жорсткою умовою: у кожному окремому випадку є свої нюанси, за схожими моделями створюються оригінальні варіанти.
Гнучка жанрова поетика роману зв’язку часів придатна для втілення широкого спектру проблем, для реалізації нових нестандарних художніх рішень, для проведення експериментів у сферах змісту й форми. Його перевагами є гібридність, здатність до трансформації і стильова відкритість. Цей жанровий різновид модифікується, засвоюючи риси соціального, психологічного, детективного, пригодницького, жіночого, філософського, фантастичного, політичного та інших жанрів, урізноманітнюючи сучасну прозу.
Дончик В. Г. Істина – особистість. – К.: Рад. письменник, 1984. – С. 95. Беркут І. Парад комплексів. Післямова до роману // Кожелянко В. Дефіляда в Москві. – Львів: Кальварія, 2000. – С. 153 Дзюба І. Деякі проблеми української культури // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – №153. – С. 6. Дзюба І. Деякі проблеми української культури // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – №153. – С. 6. Фрэнк Д. Пространственная форма в современной литературе // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. – М.: МГУ, 1987.– С. 212. |
