| Краткое содержание: | І розділ. Історико-культурні обставини XVI–XVIII ст. як чинник впливу на перебіг літературного процесу в Україні. Значна частина мистецьких тенденцій і напрямів в Україні, зокрема, досліджуване нами літературне явище – етикетна латиномовна поезія, зародившись у другій половині XVI ст., досягла найбільшого розвитку в XVII ст. і занепала у XVIII-ому. Це не здасться випадковим, якщо враховувати, що історія національної культури загалом чи окремого її явища невіддільна від історії народу та всесвітньої культури.
Чіткого виначення етикетної поезії, переконуємося, сьогодні годі шукати у словниках літературознавчих термінів чи підручниках з літературознавства, де це поняття звичайно цілком замінюється іншим – панегірична поезія. Така заміна – наслідок втрати терміном “панегірик” первісного значення підвиду етикетної поезії. Усунення термінологічної неточності панегірична – етикетна поезія ускладнюється тим, що сьогодні в літературознавстві функціонує низка спільнокореневих термінів і понять: “панегіризм” “панегірична література”, “панегіричний тон / мотиви”, “панегіричне приписування якостей” – ці вирази та аналіз їхнього контексту свідчать про те, що діапазон значень прикметника “панегіричний” останнім часом розширився і нині міститься у межах від “підлабузницький” до “похвальний”. Ми пропонуємо остаточно усунути негативну коннотацію терміну “панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському літературознавстві; у тому разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), користуватися іншим – “сервілізм”; також замінити означення “панегірична поезія” на “етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь. Сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування – віршовані звинувачення.
Традиційно від перших спроб створення більш-менш повної картини історичного розвитку вітчизняної літератури й упродовж довгих років в українському літературознавстві ставлення до латиномовного періоду та одного з яскраво репрезентованих у ньому жанрів – етикетної поезії – було стійко негативним: у XIX ст. похвальну латиномовну поезію гостро критикували (О. Левицький, М. Сумцов, П. Пекарський, М. Костомаров). Побіжно предмет нашого дослідження згадується у статтях та розвідках нинішніх українських знавців давньої української літератури – Д. Наливайка, В. Яременка, Ю. Микитенка, Б. Криси; прагнення об’єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо у роботі М. Андрущенко; на чи не найповніше дотепер висвітлення у нашій науці етикетна латиномовна поезія здобувається у дисертації О. Савчук; дослідницький інтерес – не завжди доброзичливий (Т. Беньковський, Л. Гейгер) – за кордоном привертали загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова) та окремі її види (епіталами – С. Скіміна) тощо. Але те, наскільки міцно вкорінилися ці літературні традиції, примушує літературознавців згодом замислитися над глибинними причинами цього явища, результатом чого стає поступова зміна у його сприйнятті.
Культурна інтеграція України в Європу – процес, який має багатовікову історію. Українсько-західноєвропейські контакти якісно нового характеру починаються з середини XIV ст.: у 1353 р.: за документальними свідченнями, у Сорбонні навчаються декілька студентів з Рутенії (України); в університетах Італії (Падуанському, Болонському та ін.) протягом XIV–XVIII cт. отримали освіту бл. 600 юнаків з України. Викладання у цих освітніх закладах, як і в решті європейських університетів, провадилося латиною.
На українських землях, де здавна проживали представники різних народів, окрім церковнослов’янської та латинської, у вжитку перебували деякі інші мови, що мали писемну форму: польська, німецька, гебрайська, грабар – залежно від регіону. Зі зростанням етнічної свідомості у східних слов’ян (XVI–XVII ст.) посилюються пошуки “власної античності” – це виявляється у зверненні до мовної архаїки. Церковнослов’янська як сакральна мова набуває особливого престижу; тогочасні українські книжники вважають, що багатством виразових засобів вона не поступається латинській та грецькій. Утім не досить обґрунтованим вважаємо твердження, що вже у першій половині XVII ст. паралельно зі становленням барокової концепції людини і світобудови в українській поезії відбувається відкидання ренесансної концепції та латинської і польської мов її вияву.
Упродовж останніх десятиліть увагу дослідників дедалі частіше привертає творчість поетів українсько-польського культурного пограниччя (коректний термін, що стосується передусім митців, які писали латиною та польською або ж українською, якщо йдеться про поляків за походженням, мовами). В українському літературознавстві вивчення українсько-польських контактів ведеться вже багато років і має значні набутки, однак за радянських часів існування цих контактів у давній період розвитку літератур ігнорувалося.
Доцільність включення до давньої української літератури письменників українсько-польської, польсько-української, українсько-білорусько-литовсько-польської (у різних вараціях) літературних спільнот, підкреслював ще І. Франко. Проте віднесеність митця до різних літератур не викликатиме подиву, якщо буде враховано культурний контекст доби. Як наголошує О. Савчук, ренесансну поезію XVI ст., що була створена вихідцями з України або на її землях, можна назвати українською лише умовно. Водночас, попри наднаціональність новолатинської літератури, її історія пишеться з обов’язковим урахуванням специфіки розвитку літератур в окремих країнах.
Перебільшенням вважаємо беззастережну глорифікацію ролі латинської мови у розвитку української культури XVI–XVI ст. Процеси полонізації та окатоличення українців тоді не без підстав тісно пов’язувалися з поширенням латинської мови, чому певною мірою сприяли навчальні заклади Товариства Ісуса Христа. Водночас прищеплення учням єзуїтських колегіумів пан’європейських культурних стереотипів, релігійної толерантності забезпечувало безумовно позитивний чинник для збагачення латиномовної культури в українському суспільстві того часу.
Наявність позитивної динаміки у сприйнятті латиномовної культури православними українцями спостерігається вже наприкінці XVI ст. Згодом цей процес підкріплюється переорієнтацією національної освіти на західноєвропейські зразки. Зацікавлення дослідників якістю та мовними особливостями латини, яка перебувала в українському культурному вжитку XVI–XVIII ст. цілком виправдане. Практична цінність такого дослідження (українська парость латинської мови часто становить труднощі при перекладі, водночас вона не описана у традиційних граматиках) поєднується із загально-теоретичним значенням: так, М. Безбородько вважає хибною думку про те, що в ході процесу взаємодії мов зазнавала змін лише власна мова народу, оскільки цей процес є двостороннім.
Кінець XVI– пер. пол. XVII ст. в Україні прийнято вважати початком національного піднесення: пожвавлюється духовно-культурний розвиток у різних її регіонах, відбувається формування національної еліти. За нашими спостереженнями, творці й об’єкти етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. – люди не лише заможні, а й здебільшого титулована знать, родовиті вельможі. Вказівка на власне русинство багатьох із авторів етикетної латиномовної поезії є виявом розвитку національної свідомості. Дуже часто автор похвального твору з певних міркувань не оприявнював свого імені – саме тому сьогодні не так легко встановити справжні межі поетичного спадку талановитих письменників того часу, чия творчість здіймається над “суцільним валом масової поезії, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур”.
ІІ розділ. Етикетна поезія та жанрова система української літератури XVI–XVIII ст. Літературний матеріал XVI–XVIII cт. різноманітний за жанрами, темами, формами і піддається доволі чіткому категоріюванню: релігійно-філософська лірика, полемічно-публіцистична, духовна, історична, похвальна, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна поезія. Тому твердження на зразок: “Панегіризм став чи не основною причиною безплідності української літератури другої половини XVII i XVIII ст.” – можна пояснити двома причинами: насамперед, зодовільним станом збереження значної кількості величальних текстів і, по-друге, недостатньою обізнаністю з тогочасними давньоукраїнськими творами інших жанрів.
Етикетна латиномовна поезія постає замість величальних, урочистих промов: з нагоди уродин, шлюбу, зустрічі, розставання тощо. Відбувається значна риторизація поезії, скажімо, у трактаті Ф. Прокоповича риторичні фігури не винесені в окремий розділ, а розглядаються разом з теоретичними питаннями поезії. Автору, який складає епідектичну (похвальну) промову чи віршоване величання, звернене до особи, поетики та риторики вказують на спільні джерела винайдення думки: а) природа людини, її тілесні і духовні якості; б) славетність роду, його близькість до керівної верхівки; в) здобування досвіду і знань; г) діяльність, вчинки особи – найважливіша підстава; д) той чи інший збіг обставин, що може зробити оповідь цікавішою.
Аналіз класифікації видів поезії, по-різному представлених у двох поширених на той час поетиках (Hortus poeticus (1736) М. Довгалевського та De arte poetica (сер. XVIII ст.) Ф. Прокоповича), підтверджує, що етикетні твори належали до двох поетичних видів – 1) епічного (поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики – похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia); 2) ліричного (ода, дифірамб, гімн). Усі різновиди, про що свідчить уже їхня назва, зародилися у давній Греції. Однак вказані два види поезії походять від різних видів мистецтва: ліричний – з хорових народних співів, епічний – з риторики. Цим зумовлені їхні основні відмінності: у формі (лірика – це вірші, епіка – поеми), віршовому розмірі, обсягу поетичного твору тощо.
Цілком очевидно, що хід розвитку кожного окремого виду похвальної поезії у національних літературах значною мірою відрізняється. Скажімо, ода у XVI–XVII ст. набула великої популярності у французькій, у XVIII ст. – російській літературах. В українській літературі у XVII–XVIII ст. значним успіхом користувалися панегірики, що пригнітило розвиток оди та дифірамбу.
Межі та наповнення образно-тематичного ареалу (ОТА), тематичні особливості, арсенал художніх засобів та прийомів образотворення вирішальною мірою зумовлені, переконуємося, художнім стилем, у руслі якого творилися зазвичай етикетні вірші. Із відходом доби Відродження, на зміну якому приходить Бароко, спостерігається тенденція до перетворення античності на джерело образів, сюжетів, стилістичних моделей, жанрів та форм, а також сприйняття людини в літературі цього часу як домінуючого предмета уваги, її життя і смерть стають гідними оспівування. Наприкінці XVІІ ст. барокові тенденції (пристрасть до пишної метафоричності, прагнення розхвилювати, осліпити, вразити) починають згортатися, розбурхана художня уява входить у береги, далі прямуючи руслом, прокладеним античністю; це цілком логічно, якщо зважити на потужність імпульсу ренесансних ідей, – відбувається перехід до класицизму.
ІІІ розділ. Образно-тематичний ареал української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. Аналіз латиномовних текстів та певної кількості україномовних перекладів віршів XVI–XVIII ст., написаних у визначних культурних центрах України, дає змогу стверджувати, що образно-тематичний ареал етикетної поезії поділяється на три основні зони: 1) персонажі античної міфології, історії, знаки античних реалій; 2) образи природи; 3) уособлені якості, почуття, абстрактні поняття. Велика насиченість античними міфологічними іменами та реаліями спричинена прагненням наслідувати класичні зразки, що відбувалося на ґрунті прекрасної обізнаності освічених верств суспільства з античною міфологією та історією. Беручись до створення вірша, автор мав перед собою вироблену схему кожного виду похвали. Змістовою опорою твору слугували компоненти ОТА – міфологічні, історичні чи персоніфіковані образи.
Значна частина опрацьованої нами латиномовної поезії тяжіє до провідного у класицизмі драматичного жанру – це виявляється у поділі тексту на репліки дійових осіб (іноді численних), зі слів яких читач дізнається про те, кому і з якої нагоди написано вірш, доволі динамічному сюжеті і дотриманні вимоги триєдності, у відсутності описів навіть за наявності розгорнутої фабули. При всьому багатоманітті української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. найцікавішим матеріалом для дослідження нам видається тематика творів, що формує основні її жанрові підвиди – епіталами, епіцедії, енкомії, генетліакони, евхаристика.
Епіталами. Провідним мотивом шлюбних віншувань було висловлення причетними до дійства захвату з приводу поєднання доль двох щонайдостойніших людей, які звичайно виступали у вірші в образах богів (“Дім головних небесних світил”), благородних звірів (“Мисливець Кохання”), птахів (“Орел Радзивільський”) тощо.
Епіцедії. З огляду на суть події, яка слугувала приводом для написання епіцедіїв (кончина світського чи духовного можновладця), тут усіляко підкреслювалася значимість суспільної діяльності померлого, акцент із особистих чеснот дещо зміщувався на життєві здобутки, смерть людини зображувалася як непоправне горе для всієї країни (“Плачі великі”, “Останній спадкоємець великого імені”, “Серце, перше серед живучих” та ін.).
Енкомії (панегірики). Якщо первісно твори цього підвиду етикетної поезії присвячувалися окремому подвигу звитяжця, тобто причиною написання ставала конкретна нагода, то у досліджувані нами часи поет, вихваляючи особу, не обмежував себе ні в часі, ні в просторі, ані в матеріалі (Г. Самборитянин “До Пилипа Паднієвського”, Г. Бузановський, “Вірш про Богдана Хмельницького”). Панегірики другої половини XVIІ– початку XVIIІ ст. остаточно переходять у царину елітарної словесності.
Генетліакони. Вірші з нагоди дня народження, а частіше – іменин, надто, коли йшлося про особу духовного сану, звичайно розпочиналися з історії імені, далі – зіставлення діянь патрона та іменника. Автор часто зашифровував ім’я свого героя у рядках твору, як це робить М. Довгалевський у звеличувальному творі для митрополита Іларіона Заборовського.
Не варто цілком ототожнювати етикетну поезію з похвальною, оскільки темою окремих її підвидів не було прославлення чи улещення – передусім ідеться про прокляття та вірші на втіху. У перших, звичайно значно менших за розміром, ніж похвали та віншування, автор вдавався до численних риторичних запитань та вигуків, узагальнених описів злодіянь суб’єкта, обов’язково провіщав йому всілякі нещастя (Г. Тичинський, “На Зоїла”). Вірші на втіху присвячувалися рідним і друзям, засмученим кончиною близької людини (Ф. Прокопович “До Теофіла Зігфріда Байєра, зажуреного смертю сина”).
Українські митці й теоретики поетичного мистецтва здавна визнавали, що доречне вживання тропів та риторичних фігур сприяє глибшому розкриттю і засвоєнню змісту поетичного твору. Зокрема, за їхніми уявленнями, художні засоби поділялися на тропи і стилістичні фігури; ті й інші були двох видів – словесні (тропи, фігури думок) та смислові (тропи, фігури речень). Серед прикладів використання словесних тропів у досліджуваних нами творах української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. найчастіше трапляються метафора, синекдоха, метонімія, серед смислових – гіпербола, алегорія, перифраз. Стилістичні засоби представлені словесними фігурами додавання (анафора, анадиплозис, синонімія, градація), подібності (антитеза, парономазія), пропуску (асиндетон, полісиндетон) та смисловими – фігурами речень (інверсія, еліпсис, риторичні запитання, ствердження, заперечення, вигуки, окличні речення).
Значна риторизація поезії XVI–XVIIІ ст. виявлялася, зокрема, у використанні “загальних місць” – топосів. Серед типових мотивів у латиномовних етикетних віршах можна назвати: звеличення предків та їх діянь, викриття мінливості Фортуни, поєднання доль в одну Гордієвим вузлом; швидкоплинність життя; заклик до веселощів; любов – п'янкий трунок; стріла, що влучає в серце; довголіття Нестора чи Пріама і под.
Упродовж XVI–XVIII ст. динаміка використання античних образів як інтелектуального коду відзначається помітною уповільненістю. Простежити ці зміни можливо лише зі значної часової відстані. Переважна більшість образів античної міфології перетворилася на символи: їх вживання сприяє збагаченню сенсового плану коштом економії мовних зусиль. У досліджувану нами епоху номенклатура богів та героїв істотно змінюється, проте не у часовому проміжку: друга пол. XVI–XVIII ст., а залежно від підвиду етикетної поезії. Так, автори епіталам, епіцедіїв, призначених для широкої аудиторії, рідко виходять за межі використання загальновідомих міфологічних персонажів (Гіменей, Діана, Юпітер, Аполлон, Марс). Водночас енкомії, надто ті, що писалися поетами-ерудитами для своїх не менш обізнаних адресатів і не були приурочені до конкретних дат і подій, переповнені вишуканими, рідкісними міфологемами, абстракціями та античною екзотикою.
Автори етикетних латиномовних віршів вдавалися також до використання згадок про історичні постаті стародавнього світу (Александр Македонський, Траян, Помпей, Піндар, Лавінія, Лівія), – причини цього полягали у тому, що а) поет, зуживши теоніми, зрештою починав відчувати брак високоморальних образів серед небожителів, а також б) у гуманістичному прагненні олюднити ідеальне, довести можливість його існування на землі.
Українська поезія XVII ст. (перша половина): Антологія / Упоряд., вступ. ст. та прим. В.В. Яременка. – К.: Рад. письм., 1988. – 380 с.
Історія української культури. У 5-ти т. – Т. 3. – Українська культура др. пол. XVII– XVIIІ ст. – К.: Наук. думка, 2003. – 1246 с.
|
