ІСТОРІОСОФІЯ ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, окреслено ступінь опрацювання в науково-критичній літературі, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, охарактеризовано його наукову новизну, методологічні засади, теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та її структуру.

Перший розділ – „Художня історіософія в українському гуманітарному просторі” – присвячено з’ясуванню ступеня адаптації поняття „історіософія” в сучасній гуманітарній терміносистемі і досліджено історію становлення історіософських концепцій в українській науковій та художній літературі.

У підрозділі 1.1 – „Загальнотеоретичні аспекти використання терміна історіософія” – подано тлумачення понять історіософія і художня історіософія, описано процес введення в науковий обіг обох термінів. Спроби історіософічного осмислення дійсності сягають часів античності. Кожна наступна інтелектуальна традиція витворювала власну модель історичного мислення. У роботі розглядається дефініювання історіософії українськими та російськими дослідниками (О. Пріцаком,
А. Колесниковим, В. Ткаченком; М. Кареєвим, В. Керімовим, А. Ракітовим).

Сучасні гуманітарні науки розв’язують важливі проблеми на засадах історичного аналізу певних явищ, керуючись методами історичної психології (реконструкція соціально-психологічної картини епохи), історико-етнічної психології (етнопсихологічна реконструкція), історичного розуміння (вміщення інтелекту сучасника в межі певної епохи – ідентифікація з персонажем, або ж реконструкція мислених, продуманих актів самим персонажем), цілераціональності історії тощо. Якщо власне історики-науковці – це дослідники, що шукають стійкі координати в “історичному просторі”, які б з відносною надійністю вказували на місце в ньому певного значного феномена, виводили б його зі сфери випадковостей (в якій науці, власне, робити нічого) у сферу закономірностей, то дослідник, який, вивчаючи загадкові співвідношення буття і свідомості та вдивляючись у минуле, вичленовує певну фабулу зі своєю зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою, цікаву своєю визначеністю, відносною ізольованістю і завершеністю, й обов’язково відшукує іншу, паралельну історичну фабулу – для порівняння й об’єктивної оцінки, є історіософом. Саме слово “історіософія”, за М. Тартаковським, відоме ще з часів Геродота, “однак до сьогодні залишається ніби нічийним і абсолютно невизначеним... Так би мовити, “мудрість історії”, метафора, не більше”.

А. Ракітов встановив, що термін “історіософія” введено в науковий обіг В. Цешковським (у книзі – Cieszkovski V. “Prolegomena zur Historiosophie”, Berlin, 1838). Він його використав для позначення гегелівської філософії історії, а також спекулятивної теоретичної історії взагалі. Історіософія являє собою осмислення історії, точніше, теоретичне знання про історію, емпіричне знання про яку дає історіографія. Вона намагається з’ясувати закономірності, тенденції, загальні схеми й структури історичної реальності, але спирається не стільки на первинні історичні й археологічні джерела, скільки на вторинні. Отже, історіософія являє собою теоретичний тип знань; її поява провокується якоюсь неординарною подією або частіше – цілим збігом різних обставин, що ставлять на порядок денний не стільки гносеологічні питання історичної науки, скільки гносеологічні питання історичного буття людства.

Аксіологічний аспект історії – прерогатива історіософських концепцій, реалізованих у художніх текстах. Сьогодні, на думку Р. Юсуфова, на порядок денний виносяться питання про історіософію літератури. Поки що не запропоновано відповіді на запитання, через які причини той чи інший народ створює поряд з науковою історіософією, історіософію в ідеях і образах художньої літератури.

Виявлено, що українська художня історіософія (або аксіологічний аспект української історіософії) виростає з філософсько-сцієнтистських поглядів, сформованих у лоні вітчизняної історичної, політологічної та філософської науки ХІХ – початку ХХ ст., оскільки наукова гуманітарна думка означеного періоду характеризується спрямованістю на вирішення подвійного завдання: перше – виявлення раціональної структури, сутності, загального закону історії; друге – створення такої системи ідей, на основі якої можна було б надати колективним і здебільшого стихійним формам людського життя належної цілераціональності, свідомої передбачуваності.

У підрозділі 1.2 – „Народовство” та федералізм у вітчизняній історіософії другої половини ХІХ століття” – розглянуто специфіку формування у лоні української історіософії ідей народництва та федералізму. Виникнення і розвиток української історіософії віднесено до ХІХ ст. і презентовано іменами М. Максимовича, В. Антоновича, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша.

М. Максимович 1827 року зробив першу спробу охарактеризувати різницю між психікою українців та росіян. М. Костомаров підійшов до історії з позицій аналізу минулого народу, а не держави. Романтична месіанська філософська концепція М. Костомарова визначена С. Козаком як історіософсько-христологічний її різновид, який “мав служити платформою політичного з’єднання слов’ян і справити моральний вплив на людство”. Однак найбільшою історіософською проникливістю характеризується у XIX ст. поезія Т. Шевченка. Світоглядні позиції поета зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Символічним кодом у його візії світу зосереджуються колективні надії і пам’ять, минуле, сучасне й майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову правду й приховані колективні гріхи, “золотий вік”, який був і ще повернеться. В історичному інтелектуальному ключі це спрямовується на глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі, природним чином поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мислення – козацько-становий патріотизм XVIII ст. як апофеоз України, її історії та права з романтичним апофеозом своєрідної світової релігії народу, баченої всуціль позаісторично. П. Куліш робив ставку на релігійне єднання українців, змальовував негативний соціальний, а не національний бік Хмельниччини, тобто засуджував війну, засоби, до яких вдавалося козацтво у протистоянні з Польщею. Є. Нахлік назвав П. Куліша “творцем теорії духовного опору великодержавній експансії” і вважав заслугою митця-історіософа те, що він “фактично перший розкрив до нього ігноровану істотну (якщо не основоположну) – фатальну – роль у возз’єднанні України – Росії промосковськи настроєних українських православників”.

Класифікацію історіософських надбань XIX ст., деталізацію окремих ліній в історіософії кирило-мефодіївців, розгорнуте тлумачення лише нечітко окреслених, але вагомих концептів української історіософської думки, врешті-решт, критику й розвінчання помилкових, ефемерних візій історичного минулого українства здійснив у своєму глобальному, як за розмірами, так і за науковим та історіософічним рівнем якості, доробку М. Грушевський. Народництво й федералізм, провідні ідеї творчості
М. Грушевського,  характерні й для всього українського руху другої половини XIX – початку XX ст. Отже, українські мислителі XIX ст. сформували наукову, аксіологічну і політичну сфери національної історіософії. Вони були творцями ідеї окремішності й соборності української нації, ідеї, яку обґрунтували необхідними науковими документами.

З’ясовано, що історіософські концепції авторів другої половини
ХІХ ст. спрямовані на постулювання українського етносу як сформованої в процесі етногенезу самодостатньої одиниці, а також на обґрунтування ідеї лінеарності вітчизняної історії. Перспективи створення власної держави базуються на засадах федералізму. Увага авторів історіософських концепцій зосереджувалася на двох пасіонарних періодах в історії українського народу – періоді Київської Русі та козацьких воєн XVI–XVII століть.

У підрозділі 1.3 – „Елітарно-державницька спрямованість української історіософії ХХ століття” – історіософські шукання українських авторів ХХ ст. охарактеризовано з позицій елітарно-державницьких концепцій, артикульованих не тільки у вітчизняних, але й у європейських філософських і науково-публіцистичних студіях. З’ясовано, що філософський аспект української історіософії становлять проблеми цивілізаційного місця (історичного простору) України, факторів дискретності, стрижня українського історичного процесу, його періодів, рушійних сил (суб’єктів) і законів історії. Сцієнтистський пласт вітчизняної історіософії стосується проблем осягнення поняття “український народ”, розтлумачення ролі державності, боротьби між “лісом” і “степом” в цивілізаційній історії Східної Європи, історичного призначення і ролі різних станів чи інституцій – церкви, козацтва, шляхти тощо. Аксіологічний аспект української історіософії ХХ ст. найповніше реалізований у публіцистичній та літературній діяльності авторів- шістдесятників.

Історіософська концепція шістдесятництва була спрямована на спростування антиукраїнської радянської ідеологічної моделі історії України, спричинилася до вироблення поглядів, що ними Українська держава користується й нині, які пройшли перевірку на витривалість, довели свою науковість і усталилися як фундамент політичної доктрини нової України. Разом з тим слід усвідомлювати пріоритетність історичної проблематики, першорядність поставлених і розв’язаних історичних проблем, без яких був неможливий подальший рух у напрямку до освоєння культурно-філософських та політико-ідеологічних аспектів сучасного життя. Творчість Ліни Костенко служить зразком історіософського висвітлення в поезії національної політичної доктрини української держави.

У підрозділі 1.4 – „Історіософська поезія Л. Костенко у літературній критиці та дослідженнях” – систематизовано праці, що стосуються аналізу поетичних творів Л. Костенко з історичною домінантою. Виявлено, що поява в українському літературному просторі Ліни Костенко мала резонуючий характер. На тлі поезії шістдесятників саме її вірші були позначені історіософським осмисленням минувшини. Критика, щоправда, нечасто оперує терміном історіософія щодо поезії Л. Костенко. У поезії Л. Костенко відзначають впливи філософії дзен, філософії екзистенціалізму, кордоцентризму (екзистенціалізм та кордоцентризм в О. Ковалевського розведено як поняття, тоді як
Л. Левчук світоглядні орієнтації української ментальності означає єдиним терміном – екзистенціально-кордоцентричні). Дослідники говорять про наявність рис стоїцизму, гераклістичності, пантеїзму, антропоморфізму в поезії Л. Костенко. Найчастіше використовуються поняття філософічність і філософсько-медитативна площина. А от термін історіософічність щодо поезії авторки (особливо, лірики) зустрічається нечасто: до нього вдаються Г. Клочек, О. Ковалевський, Д. Гусар-Струк.  

Новітнє костенкознавство тяжіє до творення політичного портрета поетеси, висвітлення діяльності поетеси в контексті програми “Чорнобиль”, реагування на громадську діяльність Л. Костенко, коментування громадських акцій, що стосуються нагороджень поетеси певними преміями, участі авторки у творчих вечорах, підтримки ініціативної групи з висунення Л. Костенко на здобуття Нобелівської премії тощо.

У другому розділі – „Християнський і загальнолюдський виміри етичних домінант в історіософській поезії Л. Костенко” – увагу зосереджено на ціннісному критерії оцінювання історії у ліричних та ліро-епічних творах поетеси.

У підрозділі 2.1 – „Специфіка відтворення минулого в поезії
Л. Костенко” – доводиться, що для поетичного макрокосму Ліни Костенко характерним є медитативне перенесення ліричної героїні у бажаний світ минулого. Це перенесення показано через віднайдені поетесою адекватні слова для побудови у віршах моделей “іншосвіття”.

Позиція авторки загалом співзвучна з прийнятими в літературі принципами побудови авторського мікро- і макросвіту. Йдеться про твердження, що власні переконання, судження митця завжди більш вагомі, аніж об’єктивні картини й докази, які стоять поза ними. Ідея часової єдності світу, на якій засновано мотив переміщення, мандрівок у минуле, набуває в історіософській поезії Ліни Костенко онтологічного звучання, примушуючи читачів задуматися над проблемою особистої відповідальності індивіда за долю всієї цивілізації.

Л. Костенко користується теорією “глобальної історії”,  “симультанної історії”, вперше розробленою вченими французької “школи Анналів” (М. Блок, Л. Февр). Ця теорія зокрема стверджує, що часові й просторові координати для історії як такої не мають істотного значення. Кожна подія, що зафіксована людською пам’яттю, триває неперервно й одночасно, у минулому – теперішньому – майбутньому, і не прив’язана до конкретного простору. Отже, містика історії, історія в сьогоденні, „ікси історії”, її уроки-зразки злетів і падінь, перемог і поразок – все це маємо в поезії Л. Костенко, авторки, у якої „абсолютний слух до „голосу віків”.

У підрозділі 2.2 – „Загальнолюдський етос в історіософській ліриці та ліро-епічних поемах авторки” – аналізуються твори Л. Костенко, присвячені з’ясуванню актуальних для українства проблем (національного індивідуалізму, почуття національної меншовартості тощо). Показано, що розв’язання даних питань здійснюється в історіософській поезії авторки на матеріалі як вітчизняної, так і світової історії. Український письменник в умовах тоталітарного режиму мусив бездоганно володіти езопівською мовою. Може, тому у віршах Ліни Костенко так багато про чужі культури, історію інших народів. Свідомо підібрані злободенні алюзії, ремінісценції є тими засобами, які дозволяли Л. Костенко гостро й водночас обережно втілити у слові творчий задум. Наприклад, проблему провінційності українства, його невігластва в питаннях національної самоідентифікації, антипатії до митця як духовної еліти нації показано у поемі „Циганська муза” через ремінісцентний образ Папуші – циганської поетеси.

Дослідження хронотопу „Древлянського триптиха” Л. Костенко дозволило показати вміння авторки проводити чіткі паралелі між світом людини Х століття і сучасниками, а також відстежити лінеарність процесів, які мають в історії аксіологічні виміри.  

Причину трагедії нашого  історичного буття Л. Костенко так само вбачає в національному індивідуалізмі. Носіями ідеї національної єдності в
Л. Костенко зазвичай виступають жіночі типи. Змалюванню діяльності жінок, які певною мірою вплинули на характер української історії (не завжди позитивно), присвячено поезії “Чадра Марусі Богуславки”, „Горислава-Рогніда”, „Стара церковця в Лемешах”. Взагалі створення культурологічних портретів у віршах Л. Костенко здійснюється з урахуванням особистісної системи цінностей і з позицій аксіологічного аналізу історичної епохи та місця змальовуваної постаті в контексті цієї епохи. Як історіософ, поетеса схильна до універсалізації певних історичних явищ і подій. У вірші “Руан” авторка повторює висловлену у поезії різних років думку про самотність героїв у суспільному середовищі, про гіркоту розчарування в тому народі, заради якого приймають смерть, про дивну жорстокість натовпу, жадібного до видовищ смерті, мук і страждань, і про вміння героїв не озлобіти, не втратити переконання в правильності обраного шляху.

Характер дослідження віршів Л. Костенко у підрозділі 2.3 – „Християнська етична настанова в історіософській ліриці поетеси” – зумовлений наявністю у творчості поетеси істотного пласту творів, базованих на біблійних сюжетах. Християнська культурна традиція, зокрема євангельська, посідає в художній літературі й образотворчому мистецтві незаперечно важливе місце. Російський філософ
О. Горський зазначає: “Ніхто не зможе і не зуміє заперечити значимість Христа як художнього образу”. Точкою відліку, з якої поетеса починає аксіологічний аналіз Святого Письма, стає біблійна історія, пов’язана зі смертю Іоана Предтечі. Можливо,
Л. Костенко звернулася до образу пророка через необхідність підкреслити факт гармонійного поєднання у світогляді українства язичницької та християнської морально-етичних настанов. Таке поєднання наявне в біблійному дискурсі (гармонійна єдність Старого й Нового Заповітів здійснена через постать Іоана Предтечі).

Вірші Л. Костенко, у яких використано євангельські мотиви, цікаві тим, що поетеса в них не здійснює детального переспіву певного сюжету, не будує поезію на хистких паралелях асоціативності, а чітко вимальовує епоху, створює власний, інтенціональний світ, залишаючись нашою сучасницею й, водночас, ніби змальовуючи євангельські події поглядом очевидця („Брейгель. Шлях на Голгофу”, „Саломея”, „Давидові псалми”). Вміння надати біблійним, міфологічним текстам історіософського звучання, перенести їх з царини теологічно-казкової у світ національної історії, наповнити новим етичним змістом пам’ятки літератури, зберегти при цьому красу поетичного слова давніх авторів, – ознака, яка виразно виокремлює поезію Л. Костенко з потоку літературного матеріалу другої половини ХХ століття.

Поезія Л. Костенко демонструє певну суголосність християнського етосу з етосом загальнолюдським, хоча носії описуваних вартостей є, здебільшого, членами християнського світу  (винятками постають Іма Сумак, Папуша, По-Лицю-Дощ та ін.). У ліриці поетеси відбувається певний симбіоз етичних норм, постульованих християнством і прийнятих у світі не-християнському. Тобто авторка виносить на вартісний рівень тільки ті риси, які є чинними для будь-якого соціуму.

У третьому розділі – „Історичний роман у віршах «Маруся Чурай»: трансформація легенди про піснетворку-отруйницю в світоглядний зріз українського суспільства середини XVII століття” – розглядається специфіка побудови сюжету роману з огляду на світоглядні пріоритети людини середини XVII ст.

У підрозділі 3.1 – „Маруся Чурай” Л. Костенко в контексті інтерпретацій легенди про піснетворку-отруйницю” – узагальнено літературно-критичний матеріал, пов’язаний з інтерпретаціями української народної пісні „Ой не ходи Грицю...” та легендарними оповідями про Марусю Чурай. На кінець 1960-х років, за твердженням
Г. Нудьги, існувало близько 25 драматичних творів, у яких експлуатувалися сюжети балади про Гриця та легенди про Марусю Чурай. Далеко не всі твори (драматичні, поетичні, епічні) витримали випробування історією, не всі заслуговували на прихильну оцінку сучасників. Якщо у попередніх варіантах Маруся не завжди була авторкою пісень, то на 1960-ті роки мотив піснетворства в даній історії стає домінуючим і „витісняє всі інші”, наприклад, мелодраматичні, соціально-побутові.

Протягом багатьох десятків років дослідники-літературознавці переконували читацьку аудиторію в тому, що Маруся Чурай – легенда. Заперечили історичну підставу її існування В. Бєлінський, Т. Шевченко, І. Франко, М. Возняк, П. Филипович, Г. Нудьга, Л. Пономаренко. Як про легенду сказано про Марусю Чурай у словниках
В. Владимирова, В. Сиповського. Автори ж художніх творів, а також деякі науковці наполягали й наполягають на історичності постаті дівчини.

На час, коли в Л. Костенко визрів задум написати історичний роман про Марусю Чурай, дискусії, присвячені історичності/легендарності піснетворки, не дали однозначної відповіді. Це не зашкодило концепції твору, оскільки поетеса на перших сторінках задекларувала умовність сюжету словом якби: „Якби знайшлась неопалима книга”, і тим самим блокувала навіть гіпотетичну можливість долучити своє ім’я до тієї чи іншої воюючої сторони у з’ясуванні дилеми: чи справді існувала Маруся Чурай.

У підрозділі постулюється думка, що на вибір героїні для історичного роману вплинуло бажання поставити в центрі роману людину геніальну – обдаровану від Бога, „людину великого духу не стільки за об’єктом, скільки за інтенсивністю” (Кант), здатну „до створення істинних художніх цінностей” (Гегель). Однак людина-геній, що виросла на українському ґрунті, не відома світові, більше того, ми самі належно не оцінили її, тому Л. Костенко обирає генія, талант якого, як і більшість рівних йому, пішли „в прірву”, „в безодню”, в чорну діру нашого бездержавного існування”. Для
Л. Костенко вагомим було зобразити геніальну особистість – українку – в соціальному середовищі, з оголеним приватним життям духу. Сюжетна канва роману демонструє суголосність з постулатом „школи Анналів”: „концентрована” взаємодія всіх виявів життя міститься в людині, тому вагомою для пізнання минулого є „історія повсякдення”, історія, яка проходить через Дім людини, через її приватне життя.

Винятковість генія Марусі Чурай в контексті світоглядних пріоритетів, що панували в українському середовищі в середині XVII  століття, є явищем не стільки унікальним, скільки вагомим як приклад для розуміння цілісної історіософської концепції історії України в творчості Ліни Костенко. Звідси й зосередження уваги автора на постаті піснетворки Марусі Чурай. Адже поетеса, розглядаючи історію України, подає останню крізь призму духовних цінностей. Виразником духовних шукань нації для Л. Костенко є людина творчо обдарована, поет. Тому естетичну й етичну парадигми українського життя в XVII столітті і репрезентує дівчина – духовно багата, талановита співачка й поетеса.

Позитивне використання досвіду минулих поколінь можливе за умови вичерпного аналізу певної історичної епохи. Серед необхідних складових цілісної історичної картини має бути й аналіз світогляду людини описуваного періоду. Тому в підрозділі 3.2 – „Світогляд української людини середини ХVII століття в інтерпретації сюжету про Марусю-отруйницю” – вказано на важливості розуміння світоглядних пріоритетів української громади середини XVII століття у випадку, коли постає необхідність екстраполяції досвіду цього суспільства в сучасні координати. Так, з’ясовано, що етична парадигма української людини описуваного періоду базується на ряді чинників: перш за все, на чітко окресленій градації понять „людина чесного ложа”, „значна людина” і „людина подозренна”; на врахуванні особливостей Маґдебурзького права у поєднанні з християнською етикою. Виділено іманентні українству психологічні риси, описано елементи побуту, організації родинного життя, а також співжиття у громаді – нюанси, які роблять описувану епоху виразною, живою і цікавою для ознайомлення.

Аналізуючи світогляд української людини середини XVII ст., дисертантка розглядає його, по-перше, крізь призму майнових потенцій індивіда, і, по-друге, враховує уже наявні в поведінці українців історично та національно (чи етнічно) визначені норми, ідеали, типологічні моделі повсякдення, ціннісні категорії в побутовому житті тощо. Світоглядна модель людини XVII ст., створена Л. Костенко, містить усі внутрішні суперечності, притаманні суспільству того періоду, зважаючи на „гетерогенність” цього суспільства.

У романі Л. Костенко змалювала тільки міську частину українського суспільства. Сільське населення у творі не розглядається, хоча в розділі „Проща” змальовано селян Волині, але на їх світогляді авторка прямо не зупиняється. Це не означає, що Л. Костенко виносить селян на марґінес власної історіософії через їх глибоко середньовічний тип мислення (бо, як зазначає Ж. Ле Ґофф, у всьому європейському просторі середньовіччя як феномен у селі тяглося до ХІХ ст. включно), з притаманним йому феодальним способом життя. Просто суспільна еліта, яка для поетеси якраз і слугує об’єктом активного інтересу, була зосереджена в середині
XVII ст. у полкових містах (таких центрів за Б. Хмельницького налічувалося 36).

Серед козацтва поетеса виділяє козацьку старшину, очолювану гетьманом, як верхівку української еліти. У романі показано шанобливе ставлення, щиру любов до цього національного прошарку, наприклад, в описі зустрічі киянами Хмельницького та його війська. Полкова козацька еліта, що складається з полковника та полкових, міських урядовців, уже не така однорідна. Л. Костенко не розводить по різні боки щодо козацтва поняття шляхетності (ні в плані походження, ні крізь призму служіння польській короні). Для неї шляхетність – це категорія етична, а не похідна від слова шляхта, тому в романі не зосереджено увагу на з’ясуванні питання, чи є Гриць Бобренко, Іван Іскра, Лесько Черкес або Мартин Пушкар реєстровцями. Тут вагомим є критерій честі.

Оскільки в художній історіософії важливим є ціннісний критерій, то у підрозділі 3.3 – „Аксіологічний аспект в аналізі історії та роман Л. Костенко „Маруся Чурай” – розглянуто трагічну колізію в історії України з позицій аксіологічного оцінювання дійсності.  Так, очевидці буремних подій (до яких у романі відносили Марусю, дяка, Іскру, Хмельницького) по-різному реагують на неґації: люди, причетні до влади, війська, є достатньо загартованими й готовими до творення і держави, і її слави. Творчі особистості, вражені кровопролиттям, голодом, особистими трагедіями, не спроможні взятися за перо. Як результат, Українська держава, яка не була фантомом
XVII століття, а справді існувала, не підтримана політиками, не репрезентована гідними посольствами в світі, не оспівана поетами, не описана науковцями, хоча й була очолювана Великим гетьманом, через свій „неодукований люд” щезла не тільки з мапи світу в наступні століття, але й свідчення про неї в сучасному
(1960–70 рр.) світі стали дискретними і віднесеними на марґінес української радянської історії.

Отже, в ситуації, що складалася в радянській Україні 1970-х років,
Л. Костенко окреслювала такі шляхи збереження української нації як феномену, які не передбачали б збройних повстань, воєн тощо. Вона пропонувала українству дії, притаманні суспільству субпансіонаріїв (за Л. Гумільовим), що передбачає життя нації в стані миру, створення культурних цінностей, а отже, презентацію себе у світовому товаристві через культуру, а не мілітарну спроможність. Стимулювати жагу українців до націотворення повинен був й історичний досвід, один фрагмент з якого Л. Костенко віртуозно відтворила у романі „Маруся Чурай”.

У четвертому розділі – „Історіософський аналіз діяльності Богдана Хмельницького в романі Л. Костенко “Берестечко” – розглядається історіософська концепція діяльності великого гетьмана, втілена у даному творі.

У підрозділі 4.1 – „Специфіка побудови історичного сюжету у творах сучасних авторів та роман Л. Костенко „Берестечко” – обґрунтовується думка, що у контексті української романної традиції 1990-х років „Берестечко” (1999) може бути означене як історико-синтетична модель твору в історичній белетристиці, оскільки демонструє суму ознак, притаманних цьому видові: тяжіння до переосмислення трагічних подій і конденсації особливостей національної історії, наявність алюзій, філософських роздумів, ліричних медитацій; аксіологічна місткість досягається через об’єднання в єдине ціле звичайного й екстраординарного, проминального і вічного. Твір Л. Костенко вписується в національно-екзистенційну українську традицію, є її яскравим продовженням – через осмислення проблем буття індивіда в структурі національних проблем: від екзистенції – до національної онтології. Естетичне мислення поетеси близьке за характером до екзистенційно-онтологічного, Гайдегерівського, типу – творчою метою для нього є не стільки художнє освоєння явища життя, скільки виявлення закономірності буття, породженням якої є дане явище.

Аналіз історичних джерел, пов’язаних з вивченням Берестецької битви, дає підстави вважати, що історичний роман Л. Костенко “Берестечко” не є виключно художньою версією вищеописаних подій, хоча в ньому авторка зуміла виразно і вичерпно вималювати власну концепцію поразки під Берестечком, вкладаючи постульовану точку зору у вуста самого гетьмана Богдана Хмельницького. Даний роман є глибоко історіософським твором, оскільки в ньому “описано” подію за “законами” і “вимогами” історіософського тексту: увагу автора фіксовано на з’ясуванні причин поразки під Берестечком, а не описі власне битви; ситуацію подано не як об’єктивну картину, а крізь призму індивідуального сприйняття
(Б. Хмельницького), і, взагалі, аксіологічний аспект домінує над фактологічним. Сукупність перелічених ознак дає можливість назвати текст зразком історіософського аналізу діяльності великого гетьмана.

У підрозділі 4.2 – „Особистість Богдана Хмельницького в контексті державницької діяльності” – аналізуються приватне життя гетьмана і його державницька діяльність. Відзначено, що в історіософській концепції України, створеній Л. Костенко у власному поетичному просторі, постать Богдана Хмельницького є надвеликою й унікальною. Підкреслено, що твори, які передували появі „Берестечка” Л. Костенко, позначені спільним недоліком: автори (П. Куліш,
П. Загребельний, Г. Сенкевич, Б. Прус) не прагнули створити твір про Богдана Хмельницького, який уславив би ім’я гетьмана в світі, а презентували образ романтичного розбишаки, лева-змія, генія, людини, яка багато п’є. Цілісну ж особистість, дипломата-полководця, який усім серцем уболівав за свій знедолений народ, можна побачити у „Берестечку” Л. Костенко.  

Тут показано, що період життя, змальовуваний у романі, був для Хмельницького часом, коли гостро постала необхідність визначитися у пріоритетах щодо зав’язування дружніх стосунків з сусідами, які стали б потенційною підмогою у боротьбі за визволення української землі з-під влади Польщі. Коливання у виборі між Литвою, Семиградом, Кримом і Москвою відтворені у романі вичерпно і яскраво: Москва – “Дрімучий світ. Ні слова, ні науки / Все загребуще, нарване, хмільне //”, Польща – “землі моєї західний Батий!”; союз із ханом – “мій чорний сон”, орда – “гадюка-пожариця”, “повзе – трава під нею вигоря!”. У контексті вищевикладеного чітко простежується позиція Хмельницького щодо майбутнього “возз’єднання” з Росією: сталося воно не з доброї волі, а через гостру необхідність зберегти бодай частково завойовані у ході Визвольної війни свободи. Згодом імперські впливи деформували психіку українця. Виходом з ситуації, що склалася, має стати процес “опритомнення нації, її повноцінне входження у світове товариство” (Л. Костенко). Концептуалізація підвалин, на яких має стояти українська держава, мусить базуватися на Книзі, Культурі і Слові: “В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово”. Ця теорія втілена і в “Берестечку”.

Через показ особистого життя Хмельницького і змалювання його стосунків із полковниками, (за висловом М. Грушевського, „лицарським колом” гетьмана)
Л. Костенко досягла максимальної вичерпності у побудові цілісного образу гетьмана, оскільки суспільно-політичний, громадський аспект життя індивіда є лише часткою єдиної органічної цілості, яка складає характер особистості. А отже, й образ Хмельницького-гетьмана був би неповним без екскурсів у його родинне життя, без арґументації його стратегічних кроків внутрішніми болями, закоріненими в інтимну сферу.

У підрозділі 4.3 – „Естетичне навантаження образів-символів у контексті творення історіософії роману” – здійснено аналіз образів- символів, які несуть у даному творі глибоке естетичне навантаження. Підкреслено, що образи вишитого рушника, крил, булави є засобами артикулювання трагічної колізії в історії України. Опис снів гетьмана, які здебільшого є у романі повторюваними (як-от сон про „зеленого коня”), допомагає читачеві побачити найпотаємніші сторони життя Богдана Хмельницького. А сни про „двоглавого орла”, „поле з черепами, поросле блекотою” є, власне, символічними узагальненнями відносин з Росією, позначених імперською загарбницькою політикою.

Часте звертання Богдана Хмельницького до Біблії є у романі не лише вказівкою на глибоко релігійну свідомість гетьмана, але й слугує засобом увиразнення вагомості міркувань героя. Через порівняння з біблійними  Йоною, Ілиєю, Давидом, Мойсеєм розкрито пророчу сутність постульованих у романі ідей.

Показано, як Л. Костенко наголошує на важливості переосмислення подій Берестецької битви 1651 року в сучасних координатах. Автор актуалізувала у романі проблеми, які потребують негайного вирішення: консолідація українства; подолання комплексу національної меншовартості і формування національно важливих пріоритетів як у внутрідержавному контексті, так і в політиці зовнішній; збереження батьківської культури, мови, віри; ствердження себе як нації у Слові; плекання в світовому універсумі реноме народу чесного, порядного, гідного, самодостатнього. Свого часу Хмельницький зміг осягти ці проблеми в час найбільшого душевного смутку і повести народ за собою. Л. Костенко застерігає сучасників: нинішнє покоління уже стало на дорогу, яка веде в нікуди – “Слабкі народи будуть перемелені в млині історії”, а тому така “раритетна” нація, як українство, не має жодних перспектив вижити, окрім негайного опритомнення і повноцінного входження у світове товариство.

У Висновках дисертації відзначається, що історіософія Л. Костенко базована на закладеній українськими культурними діячами ХІХ–ХХ століть філософсько-історичній, культурологічній та мистецькій традиціях. Як форма історичного мислення історіософія Л. Костенко виявляє себе у контексті характерології, ментальних рис, етнопсихологічної організації (це персоналістські, кордоцентричні складові, релігійно-етичні, естетичні особливості національного світовідчуття і світогляду).

Вона має лінеарний, а не дискретний характер. Поступове розширення кола емпіричних знань про світ, світову й вітчизняну історії, провокує щоразу перетворення емпіричного матеріалу в теоретичне знання про світ. Парадигма морально-етичних цінностей, які формують обличчя даної історіософії, позначена рисами загальнолюдського, універсального етосу, хоча такі національні ментальні риси, як антеїзм, екзистенційність і кордоцентризм, є домінуючими. Вона базована на принципах людяності, які є чинними у будь-якому конфесійному середовищі. Персонажі з Євангелія і Старого Заповіту є носіями універсальних моральних вартостей. Апелювання до Біблії є засобом увиразнення онтологічного трагізму українського історичного життя.

Носієм етичних й естетичних вартостей, згідно з історіософією
Л. Костенко, є людина обдарована. У сфері націософії це завжди пасіонарна особистість (Богдан Хмельницький, Іван Богун, Мартин Небаба, Павлюк, Томиленко, Сахно Черняк; Жанна Д’Арк, Кромвель), у царині культури – субпасіонарій (Маруся Чурай, Т. Шевченко, І. Сошенко, І. Миколайчук, А. Горська; Іма Сумак, Папуша; Гіпатія, Галілей, Марія Складовська, Ян Гус, Джордано Бруно).

Поетеса не є прихильницею постулату про визначеність людської долі. Однак вона і не ототожнює поняття „власне буття” та „сенс буття”. Тобто її історіософія у пошуках сенсу історії, сенсу історичного буття індивіда стоїть посередині між двома декларованими у сучасній історіософії тезами і може бути окреслена таким чином: тільки виняткова особистість (а осягнення власної винятковості можливе через активне вивчення дійсності й розуміння невідворотної необхідності служити власному народові, максимально реалізувавши свій потенціал) здатна визначити поле власних можливостей, своє призначення.

Історіософія Л. Костенко може бути означена як питома ознака мистецького мислення і світовідчуття поетеси, риса, притаманна – у філософсько-історичному, соціопсихічному, ментальному планах – творчості авторки як цілості, „розчинена” в ній і саме в цьому сенсі всеосяжна, всепроникна.