| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено її актуальність і ступінь новизни, сформульовано мету та завдання роботи, її предмет, акцентовано теоретико-методологічну основу, окреслено теоретичну і практичну вартісність одержаних результатів та форми їх апробації, а також зазначено структуру та обсяг роботи.
У першому розділі дисертації „Художня модель світу: теоретичний дискурс” осмислено інтерпретацію поняття моделі світу в літературознавстві, визначено роль світосприйняття автора у структуруванні моделі світу в художньому творі. Схарактеризовано світоглядні й естетико-поетикальні засади моделювання світу в поетичній творчості Ю.Тарнавського.
1.1. „Модель світу: філософський, літературознавчий, лінгвістичний аспекти”. Розгляд художньої моделі світу систематизує вивчення творчості кожного митця, адже вона (модель) презентує авторське світобачення, розуміння письменником ідеалу, унаочнює значущі для нього складові світу, акцентує відношення між ними. Вона є результатом суб'єктивного (авторського) його сприйняття, впорядкованого, образно оформленого й реалізованого в художньому творі. Особливості художнього втілення світу дозволяють вести мову про функціонування в художньому творі моделі-аналога (твориться відповідно до уже наявних об'єктів, реальних з позиції творця відношень між ними) і моделі-зразка (змодельований автором світ пропонується ним як зразок). Унікальність літератури як виду мистецтва полягає в тому, що моделювання реалізується в ній подвійно: моделюючи дійсність, що відбилася протягом тисячоліть у свідомості народу, мова виступає „моделюючою системою”. Основою моделі світу в такому ракурсі є система бінарних опозицій (Т.Цив'ян), яка віддзеркалює дійсність не лише в мові загалом, а й у мові художнього твору. Таким чином, осмислення моделі світу в художньому творі дозволяє синтезовано вивчити світоглядні, філософсько-естетичні основи творчості, естетико-поетикальний аспект їх утілення, здійснити диференціацію творів (чи творчості загалом) за типом творчості, тобто узагальнити й систематизувати різні ракурси вивчення творчої спадщини митця.
У підрозділі 1.2. „Інтерпретація типу творчості Юрія Тарнавського в літературознавстві” висвітлюється сумарний досвід вивчення поезії Ю.Тарнавського, його творчих пошуків у ракурсі типу творчості. Дослідники його творчості, насамперед поетичної, відзначають широкий діапазон виявлення в ній світоглядних й естетико-поетикальних позицій митця (екзистенціалізм світоглядного підґрунтя – О.Астаф´єв, Ю.Барабаш, Б.Бойчук, А.Бондаренко, Т.Гундорова, Н.Зборовська, М.Ільницький, В.Моренець, Т.Остапчук, М.Ревакович, Б.Рубчак; сюрреалізм естетико-поетикального рівня – О.Астаф´єв, Ю.Барабаш, Б.Бойчук, А.Бондаренко, М.Ільницький, І.Котик, М.Сорока; конструктивізм стилю перших збірок поета – В.Моренець; реалізм пізньої творчості – Т.Салига; кубізм у драмі – Т.Гундорова; постмодернізм останніх поетичних творів митця – Ю.Барабаш, Т.Гундорова, Н.Зборовська). Одностайність більшості з них у визначенні превалювання екзистенціалістського й сюрреалістичного в поезії Ю. Тарнавського, як і його розвитку в напрямку до постмодернізму, єдності елементів реалізму й кубізму зумовлена характером художнього матеріалу.
У другому розділі „Концептуальність моделі світу в поезії Ю.Тарнавського” мова йде про специфіку світобачення поета, формулюються критерії диференціації моделі світу в поезії Ю.Тарнавського, її різновиди (концептуальна та індивідуально-авторська; зразок чи аналог), тип ліричного героя в ній, розглядаються системотворчі складові моделі світу, характер їх динаміки й способи художнього втілення. У поетичній творчості Ю.Тарнавського виразно простежуються модерністичні тенденції художнього моделювання дійсності, зумовленого людською суб'єктивністю, вираження співвіднесеності людини й дійсності. Концептуально значущими для різних типів моделей світу є не стільки складові моделі світу, скільки особливості зв’язку, взаємодії між ними. Значущими компонентами моделі світу є „людина-дійсність” (людина з її складним внутрішнім світом та природа і (чи) соціум як середовище існування людини), тип ліричного героя. Індивідуально-авторська модель світу в поезії Ю.Тарнавського є явищем складним, подекуди синкретичним. Її природа випливає із сутності типу творчості поета, що дозволяє вести мову про два різновиди моделі світу, які мають відповідне (у межах модернізму) концептуальне підґрунтя.
2.1. „Світ цивілізації в поезії Ю.Тарнавського: екзистенціалістський вимір” складається з двох підрозділів.
2.1.1. „Замкненість світу цивілізації з погляду ліричного героя”.
У поезії Ю.Тарнавського зображений здебільшого світ цивілізації. Його рисою є відчуженість стосовно людини, що і є домінантою екзистенціалістської моделі світу. У її інтерпретації головним є художнє осмислення позиції людини в цивілізаційному, байдужому до її стану світі, що зумовлює характеристику дії світу на людину. Позиція людини в обставинах такого світу трактується як активно інтровертивна: ставлення ліричного героя до світу виявляється через вираз глибокої й постійної рефлексії світу й занурення у власні переживання. Характеристика світу передана через настроєві епітети („висохлі ріки доріг”, „в залізобетоннім / садку”), авторські оксюморони („обрій / за тобою / буде викривлений”), метафори („груба корова / снігу / мукає / за вікном”; „городчик, / зарослий бур'яном часу”), порівняння („авто, холодне, як погляди / прохожих”; „Ніч чорна, / мов дно історії”), що розгортають тему агресивності світу. Її відчуття поглиблюється за допомогою деталей ігнорування ним (світом) особистісного. Реалізація цього змісту як „заперечення декорацій” (М.Ільницький) зближує таких двох несхожих поетів як Ю.Тарнавський і І.Драч (у І.Драча „Некрологи ровесників спалюють мої очі. / Іржавіють друзі і в кар’єру люто спішать”, „Як шалено росте залізо, / Лізе в танки, в ракети, в броню, / Лізе в тіло і в душу лізе”), що засвідчує типологічний зв’язок літератур, діаспорної і материкової, у способах моделювання світу.
Екзистенційно загострене бачення навколишнього світу як порожнечі, хаосу, світу байдужого й агресивного, породжує хворобливу реакцію ліричного героя. Попри розуміння банальності („як смак банана / в роті”) своїх відчуттів, він усвідомлює свою приреченість як залежність від постійних мушу і повинен. Невипадково у багатьох віршах Ю.Тарнавського варіюється дієслово мушу: „я мушу”, „я примусив себе”, „я мусітиму”, „мушу наповнити яму / слізьми”. У наголошуванні повинності Ю.Тарнавський перегукується з Лесею Українкою. В обох поетів обов’язок інтерпретується як обтяжлива умова існування людини в суспільстві, хоча Леся Українка й не заперечувала „повинності” як обов’язку індивіда перед суспільством, громадою, що є основою патріотичного героїчного чину, вважаючи, що „вибір має бути вільним”. Звичайно, вибір між „мушу” і „можу” (аналогічно й у Ю.Тарнавського) не знімає трагізму в осмисленні цих образів, а лише екзистенційно напружує його.
Людина, не знаходячи розуміння у відчужуючому й байдужому світі, за уявленням поета, концентрується на пошуку гармонії. Результати, набуті у процесі кількаразового „звіряння” свого „я” і реалій дійсності – відчуття болю й самоти. У розвитку мотивів болю, самоти, відчуження, викликаних дійсністю й буттям людини в ній, що є головними в багатьох творах Ю.Тарнавського, формується індивідуально-авторська модель світу на екзистенціалістських концептуальних засадах. Це зокрема простежується у віршах циклів „Життя в місті”, „Ідеальна жінка”, „Фотографії, це квіти”, „Ось, як я видужую”, „Врослі вірші”, „Дорослі вірші”, поемах „Оперене серце”, „У ра на”, „Місто київ та ям”. Паралельно в них розгортаються мотиви пошуку ліричним героєм сенсу життя як гармонії зі світом та відчуження від світу. Людину зображено у взаєминах із соціумом, із жінкою, із самою собою. Акцентовані почуття болю, незадоволення існуванням екстрапольовані на осмислення теми смерті – фатуму, що трансформує сенс життя людини. У цій площині Ю.Тарнавський вибудовує екзистенціалістську модель світу як аналог.
Суб’єктивне начало визначає в поезії Ю.Тарнавського концепцію світу й модель світу у відповідності до світобачення ліричного героя. Це вмотивовує своєрідне співавторство ліричного героя у створенні моделі світу й інтерпретацію його (ліричного героя) типу творчої установки. Поняття співавторства ліричного героя в поетичному творі ґрунтується на структуралістській і постструктуралістській теорії про „смерть автора” (Р.Барт). М.Фуко пропонує замість автора-особи автора-функцію. Ю.Тарнавський передає роль творця (автора) моделі світу ліричному героєві. Таким чином, ліричний герой стає носієм певного типу творчої установки (інтровертної чи екстравертної). Це авторський прийом, який увиразнює варіанти модерністичної моделі світу. Внаслідок утвердження індивідуальної волі, поглядів і пріоритетів, що акцентуються ліричним героєм у поезії Ю.Тарнавського свідомо, тип його творчої установки у межах екзистенціалістської моделі світу можна трактувати як інтровертний.
2.1.2. Мотив „подолання відчуження” в художній інтерпретації Ю.Тарнавського. У розвитку індивідуально-авторської моделі світу в поетичних творах Ю.Тарнавського від екзистенціалістського позанаціонального світу до українського ознаки українськості наявні в образах жінки, родини, Батьківщини. Вони є факторами „подолання” відчуження, в яких екзистенціалістська модель світу сфокусовує в собі риси оптимістичні (цикл „Дорослі вірші”, поема „У ра на”). Активізуючи і прямо, й асоціативно традиційні для українського читача дуальні єдності (жінка - берегиня, родина - затишок, Батьківщина - ненька), вони визначають напрям трансформації моделі світу від позанаціональної до національно зорієнтованої (тобто української). У ліричному героєві Ю.Тарнавського як у справжньому представнику епохи раціоцентризму закладена здатність подолати відчуження, проте він виявляється подоланим подіями, які за своєю силою і некерованою спонтанністю є поза раціо (так Ю.Тарнавський тлумачить наголошувані ним історичні моменти). У такому ракурсі ознаки українськості вжиті автором антитетично до домінантного змісту моделі світу, інтерпретуючи останній як викривлений український („Дорослі вірші”, „У ра на”).
2.2. „Сюрреалістична світобудова в поетичній творчості Ю.Тарнавського”. У творах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Анкети”, „Поезії про ніщо”, „Вино і ропа”, „Нулі й одиниці”, „Зео півонії” світ змодельований сюрреалістично. Його образ сповнений алогічних зв’язків, він фантастичний, ілюзорний, часом химерний; вибудовується за спонтанною „логікою” асоціативного мислення ліричного героя. Подібні характеристики світу ідентифікують його як модель-зразок. Означення „зразок” у такому контексті не тотожнє ідеальному, хоча й включає його. Світ безсвідомого, в який занурено ліричного героя, містить образи, проблеми цілком реальні для людини: і позитивні („щасливі коханці”, літо, „тендітність зелені”), і негативні (могили, самогубство, війни, хвороби, поховання). Відповідно модель-зразок не є ігноруванням емоційно неприйнятного для людини. Зразковою з концептуальної позиції сюрреалістів може бути модель такого світу, в якому при відсутності заборон, ціннісних пріоритетів стверджується значущість того, що людина визначає сама. У ракурсі такого світосприйняття постає колажна картина світу, яка стверджує єдине – пріоритетність скеровуючої ролі несвідомого людини. У Ю.Тарнавського до колажної картини дійсності потрапляють образи пілюлі, телефону, гробів, трупів, зотлілого паперу, задухи пилу, м’яса, краєвиду, води (моря, ріки), домівок, готелю, а також сну або образів зі сну. За психологічними характеристиками особистості людина в цьому світі – екстраверт: уся увага ліричного героя спрямована на світ зовнішній. Світ в аналізованих циклах поета, не зважаючи на те, що він зображений ірреальним і змодельований внутрішніми резервами людини, заступає для ліричного героя реальний, агресивно тиснучий світ. Ліричний герой прагне віднайти задовольняюче його довкілля, але в прагненні його переробити, вдосконалити проявляє себе пасивним. У рамках сюрреалістичної моделі світу він пасивний екстраверт.
Оскільки несвідоме ліричного героя визначає характеристики світу, то у створенні сюрреалістичної моделі-зразка теж виразно помітне його авторство. Поет, який загалом заперечує застосування сюрреалістичної техніки письма, тобто несвідомої, неконтрольованої творчості, раціонально імітує ірраціонально змодельовану дійсність. Він робить носієм несвідомого, яке презентоване в його поезії і продукує модель ірраціонального світу, ліричного героя. Відповідно, автор є творцем ліричного героя, а ліричний герой – моделі світу (моделі-зразка). Характеристики ліричного героя – „режисера” (М.Моклиця) моделі світу – визначають тип його творчої установки як екстравертний, адже він у процесі творення підкоряється несвідомому творчому імпульсу.
Властивості змодельованого світу – спонтанність, алогічність, колажність – зумовлюють своєрідність засобів художньої виразності. У створенні моделі-зразка світу сюрреалістичного типу особливу роль відіграють метафора („Ми ховалися за теплом, твореним нашими жменями”), порівняння („Чоловік лежить з / руками, білими / й відкритими біля тіла, як кишені, / вивернені назовні”), авторські неологізми („життєтрус”, „серцетрус”, „метафортеця”). Суперечності реального світу є чинниками його моделі і постають закодованими. Розшифрування їх змісту здійснюється на асоціативному рівні й має більш суб’єктивний, порівняно з висловленими прямо, характер.
Реалії дійсності посідають важливе місце в художньому виокресленні сюрреалістичної моделі світу. Це продиктоване необхідністю акцентувати тиск існуючого світу на ліричного героя, щоб вмотивувати його занурення в ірраціональне: стан тиснучого світу не може не віддзеркалюватись у безсвідомому людини. Тобто, реалії світу, агресивного до неповторності людини, образно проявляються як модель-аналог в ірраціональному світі моделі-зразка. Вони відзначені переважно за допомогою епітетів і метафор („квадратові / неділі, придавлені кубами міста”), порівнянь (самота, „як голе / тіло”). Байдужість і агресивність світу до людини в межах сюрреалістичної моделі світу інші порівняно з аналогічними прикметами екзистенціалістської моделі світу: їх характеристики різняться за своєю вмотивованістю. Причиною тиску світу на людину й неприйняття його нею є притаманне світові (насамперед цивілізації) прагнення підкорити особистісне в людині, уніфікувати його (особистісне начало) до потреб культури й цивілізації. Звідси й акцентування дійсності, байдужої до особистісного в людині, й сприйняття нею світу, повного „контрольних механізмів” культури. Це й умотивовує увагу поета у творенні моделі світу до характеристик ліричного героя.
Диференціюючими критеріями моделі-зразка й моделі-аналога є, по-перше, розгортання мотиву агресії й, по-друге, роль ліричного героя в моделюванні світу. Творча установка ліричного героя в презентації моделі-аналога є інтровертною. Ю.Тарнавський наголошує його свідому рефлексію дійсності: реалізація мотиву агресії є її наслідком, він організовує відношення між складниками моделі реального світу. Очевидно, що тип творчої установки в поезії Ю.Тарнавського ріднить сутність моделі-аналога у творах з різним концептуальним підґрунтям – сюрреалістичним й екзистенціалістським.
У межах сюрреалістичної моделі світу в поезії Ю.Тарнавського ступінь проникнення ознак моделі-аналога (тобто реального світу) в модель-зразок (тобто в ірреальний світ) є різним. Він визначається панорамністю втілення мотиву агресії (характерної для моделі-аналога) чи наявністю фантазійних, подекуди сновидних образів (домінантних у моделі-зразку). Синкретичністю таких ознак відзначається модель світу у віршах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Вино і ропа”, „Зео півонії” (наприклад, „з рівнобіжних ночей, з яких можна переходити з одної в другу і якими можна проходжатися, як вулицями, з нашого повороту крізь сни людей замість віддалі”; „із-під підлог свідомості худі щури сумління / вилазять гризти черстві буханці душ”; „свідомість вуличним пилом проникає в пусте помешкання мозку”). Риси химерної спонтанності ірреального світу простежуються в циклах „Анкети”, „Поезії про ніщо” й „Нулі й одиниці” („босі ноги місячного світла”, „босі ноги місяця”, „босоногий місяць”; „чоловік блювотою досягає місяця”, „зорі відбиті в калюжах блювоти”, „блювота зір”). Співіснування моделі-аналога й моделі-зразка в межах сюрреалістичної моделі світу свідчить про внутрішньостильовий синкретизм індивідуально-авторської моделі світу в поезії Ю.Тарнавського.
Синкретизм як основа моделі світу в поезії Ю.Тарнавського, проявляється і тоді, коли в екзистенціалістську модель світу вмонтовано алогічні зв’язки між реаліями, елементи гри з ними (ряд віршів циклів „Ось, як я видужую”, „Оперене серце”, „У ра на”, „Фотографії, це квіти”, „Ідеальна жінка”, „Дорослі вірші”): „Нам призначено навіки жувати це гірко-солодке тіло ротом часу”; „думка / пронизує мій мозок, / чи моє життя, / бува, / не пропало так, / як цей пополудень”; або екзистенціалістично навантажені образи впроваджено в сконструйовану за сюрреалістичними „законами” дійсність („Поезії про ніщо”): Смерть відбувається / спокійно, так як стіл / стоїть посеред кімнати”. У першому випадку результатом такого синкретизму є зняття трагічного пафосу, оптимізація екзистенціалістської проблематики; у другому – притлумлюється карнавальна атмосфера сюрреалістичного світу, актуалізуються загальнолюдські (екзистенційні) питання пошуку сенсу життя, глобалізується осягнення ліричним героєм світу і його місця в ньому. Особливим є випадок залучення сюрреалістичної техніки письма у творенні екзистенціалістської моделі світу в поемі „Місто київ та ям”. У ній через констативну манеру стилю розгорнуто мотив відчуження, оголено рису байдужості світу, виражено відчуття приреченості людини потерпати в умовах такого світу.
У третьому розділі „Своєрідність художнього вираження концепції світ – людина” увагу зосереджено на аналізі художнього втілення вихідних мисленнєвих опозицій як презентаторів типів людського мислення і способів художнього моделювання дійсності в поезії Ю. Тарнавського.
Для художнього моделювання світу Ю. Тарнавський використовує опозиції. Їх аналіз дозволяє узагальнити принципи вичленення складових моделі світу в його поетичних творах, простежити їхні взаємозв’язки й динаміку. Подібний підхід є закономірним, оскільки, за Ю.Лотманом, модель світу, закодована в мові, розкривається через опозиції, в ній функціонуючі: розкриваючи закодовані в природі мови смисли, вони виражають і регулюють модель світу в цілому, й національну зокрема. Опозиції репрезентують базові для всього людства типи мислення, що нерозривно пов’язані з етапами його розвитку: первісним та античним (А.Анісімов); притаманна їм рекурсивність уможливлює їх варіативну повторюваність у творах різних епох. У поезії Ю.Тарнавського розгортання опозицій закорінено в рекурсію вихідної опозиції „мисливець-жертва”, що в авторській моделі світу набуває своєрідної інтерпретації та способу вираження.
У підрозділі 3.1. „Екзистенціалістська інтерпретація опозиції „мисливець-жертва” висвітлюються особливості художнього вираження опозиції „мисливець – жертва” в контексті екзистенціалістської моделі світу в поезії Ю.Тарнавського.
У циклах „Життя в місті” і „Ось, як я видужую” виявлено початкову трансформацію опозиції „мисливець-жертва” – змістовно наближену до первісної схеми мислення, яка відзначається сталістю смислового навантаження складових. У дебютному циклі „Життя в місті” позиції „мисливець” надано тотального характеру. Її сутність виражено через опозицію свій-чужий, одним із утілень якої є опозиція „природа-цивілізація”, що найактивніше інтерпретується автором. Образ цивілізації в названому циклі є домінуючою іпостассю навколишнього світу. Його ключові прикмети – образи каменю, одягу, статуї, машини, будинку, що взяті зі світу неживої природи або рукотворної дійсності. Аналогічні й означення світу цивілізації – твердий, холодний, тісний, гострий, – що увиразнюють риси його агресивності, тиску на людину, яка асоціативно постає жертвою, та наголошують фатальну приреченість останньої. Концептуально значущими в розвитку драматизму цієї опозиції є також образи тіла й імені. Перший співвіднесено з позицією „свій”, другий – утілення нав’язаного людині світом, непотрібного – „чужий”. Таким чином у циклі Ю.Тарнавського „Життя в місті” визначаються ціннісні пріоритети ліричного героя.
У циклі „Ось, як я видужую” зміст опозиції мисливець-жертва, що розгортається теж відповідно до первісної схеми мислення, конкретизується шляхом поєднання спрощеності форми й ліризму. Осмислення проблеми справжності, що зумовлене чітким визначенням ліричним героєм ідеї власного світу, позбавленого суперечностей, що виявляє гармонію людини і світу. Ця ідея лишається нереалізованою через агресивність світу навколо. Проте у змодельованому в циклі світі акцентується ідея „погодження” людини з ним.
3.1.1. „Парадокс „ідеальної жінки”. Диференціація образів жінки в еволюції моделі світу виконує скеровуючу функцію в її розвитку. Образ жінки домінує в циклах „Ідеалізована біографія” й „Ідеальна жінка”. У циклі „Ідеалізована біографія” образ жінки підпорядковується розгортанню мотиву пошуку гармонії світу й змінюється – від гармонійного в очах ліричного героя („У твоїх устах / стебла вітру / і моє ім'я”; „Приносиш зі собою / вітер / і шелест листя”), через змалювання деформації довкілля, яке проявляє свою іманентну обмежуючу й стримуючу сутність до людини („не можу визволитися з-під риштовань / правил цієї планети!”) до наголошення спустошливої дії кохання („Та тепер я – порожнеча: / ти забрав усе!”) й утвердження самотності („Забув / вже навіть / смуток / за тобою. / Пусто, / як після / похоронів / власної / душі!”). Причину цьому герой вбачає у спотворюючій людську натуру цивілізації: „Не хочу / імені, / ні тіла, / ні свідомості!”. Наведені образи постають символами цивілізації, а наскрізний у всій творчості Ю.Тарнавського образ імені, емблема умовності того, що привносить в людське існування цивілізація, виражає відчуження.
Цикл „Ідеальна жінка” розгортає ланцюг трансформацій – Мавка – Вампір – Смерть – емансипована жінка – Мавка – Мати – мати-Природа, – які роблять очевидним характер взаємозв’язку жінки з ліричним героєм, який змінюється також. Остання трансформація образу жінки долучається до іпостасі „мисливець”, тоталізуючи відчуження й самотність: „її ім’я / зникло, / мов потяг / на обрії, / я залишився / сам / серед тундри / часу”. Динаміка цього образу акумулює зміни в характеристиці опозицій, що дозволяє екзистенціалістську модель світу в названих циклах Ю.Тарнавського співвідносити зі схемою античного мислення. Образ жінки в такому контексті можна визначити індексом впорядкування елементів світу, що поглиблює розуміння сутності його моделі: наголошення парадоксальності образу жінки в сприйнятті її ліричним героєм виокреслює й світ навколо нього як парадоксальний.
3.1.2. „Мотив руйнації як кульмінація в зображенні цивілізаційного світу”. Образ жінки значущий для трансформації опозиційних образів й еволюції екзистенціалістської моделі світу („Дорослі вірші”, „У ра на”) у розвитку мотиву руйнації, як вираження наслідків цивілізації. У циклі „Дорослі вірші”, наприклад, простежується зміна іпостасей вихідної опозиції, яка здійснюється в кілька етапів: 1) „мисливець” – світ цивілізації, „жертва” – ліричний герой, жінка поряд із ним (родина); 2) „мисливець” – світ цивілізації, жінка, „жертва” – ліричний герой-самітник; 3) „мисливець” – світ цивілізації, жінка, ліричний герой, який є типовим представником агресивної цивілізації, „жертва” – фізичне і, як наслідок, духовне здоров’я людини, навколишній світ, Всесвіт; 4) „мисливець” – ліричний герой, який усвідомив наслідки власних дій (дій людства) і який відчуває потребу покарати винуватців трагедій і катаклізмів, „жертва” – ліричний герой як символ упевненості в незнищенності й непокараності людства. Відтворюючи еволюцію моделі світу поет активно апелює до реалій історії України, що споріднює його пізню поезію з творчістю Євгена Маланюка.
Аналізуючи роль звернень до історичного минулого в поезіях Є.Маланюка, Л.Куценко підкреслює важливість не лише прагнення поета відновити зв’язок поколінь і „в минулому дати відповідь на причини сучасних трагедій українського народу і нації”, а й „повернути нас до вічних істин, до аксіоматичних понять власної землі, власної держави і самоцінності громадянина цієї держави, дорікаючи нам найболючишими гріхами самозречення, відсутності національної самоповаги, „безбатченківства”, байдужості до власної долі”. Гнів Ю.Тарнавського, що звучить у його поетичних зверненнях до історії й сучасності українського народу має ту саму природу – причини й мету. Образи „псарні”, „брехні”, „нашийників” постають символами багатовікової долі українського народу. Їх пафос як вияв обурення автора спрямований на те, щоб викликати обурення в читача.
Динаміка вихідної опозиції „мисливець-жертва” унаочнює еволюцію базисної опозиції – від первісної до античної. Наступний крок у розширенні меж опозицій – підпорядкування їх осмисленню проблем національних і загальнолюдських („У ра на”). У висвітленні останніх простежується декілька етапів: 1) відчуження продукує бездуховність; 2) байдужість породжує трагедії; 3) духовний занепад веде до фізичного самознищення. Ліричний герой, який є носієм екзистенціалістської відповідальності кожного за долю всіх, виносить вирок собі. Жертва стає мисливцем. Первісна схема мислення еволюціонує – трансформується в античну. Особливістю реалізації опозицій в екзистенціалістській моделі світу Ю.Тарнавським є те, що ліричний герой, виконуючи роль мисливця, водночас є і „жертвою” як утілення еволюції і людини, і моделі світу загалом.
3.2. „Опозиція „мисливець-жертва” як основа сюрреалістичної моделі світу” Модель світу, змістовно екстрапольована на сюрреалізм („Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Поезії про ніщо”, „Пісні Є-Є”, „Анкети”, „Вино і ропа”, „Зео півонії”, „Нулі й одиниці”), вибудовується як складне й неоднозначне переплетіння ірреального (модель-зразок) і реального (модель-аналог) світів, у художньому прояві яких опозиція „мисливець-жертва” визначає їх співіснування. Її функція стосовно ліричного героя в межах сюрреалістичної моделі світу теж диференціююча.
Сюрреалістична модель світу в поетичних творах Ю.Тарнавського найактивніше представлена моделлю-зразком. Проте ліричний герой у ній не абстрагується від дійсності повністю. Образ реального світу зумовлює наявність опозиції. Саме через опозиції реально існуючий світопорядок репрезентується очима ліричного героя в циклах „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Вино і ропа”, „Зео півонії”. Вони домінують у розвитку мотиву агресії („Часами вибухи гармат, немов з-за гір, доноситься з листів, присланих з фронту”), де статусу жертви набуває людина („Життя починається тільки тоді, / коли тіло стає здригатися від сп’ять ревматизму, / і коли вперше крізь радіоприймач серця / чути нерівний код смерті”) в умовах цивілізації. Складник опозиції „мисливець” постає в різних іпостасях (природа – земля „хоче кусати / наші стани”, жінка – „перехрестя, принесені жінкою, що втекла з великого міста, як гамір, виповнюють кімнати”; соціум – „ніколи не відчиняться двері <…>, перед якими і я, і моє серце, і рот, упали б на коліна <…> і звільнили б мої цілунки від цифр, і чорнила, і смаку металу”). Їх сутність корегує всепроникаюча дія цивілізації. У названих циклах визначене на образному рівні співвідношення складових опозиції незмінне. Їх статичне смислове навантаження зберігає за опозицією „мисливець-жертва” зміст носія первісної схеми мислення. Тобто, в сюрреалістичних творах модель-аналог, що презентує реальний світ у межах ірреального, відповідає первісній схемі мислення. Ірреальний світ, утверджуваний домінуванням у людині несвідомого („молоде подружжя сидить <..> дивляться безпорадно <..>, знаючи, що ніколи не вдіють нічого проти великих, чорних дір у собі”), розгортається спонтанно-колажно без залучення опозицій для його вираження.
Прагнення ліричного героя витіснити реальний світ із змодельованого ним ірреального простору відображено й назвами деяких циклів („Поезії про ніщо”, „Без Еспанії”). Наприклад, назва „Без Еспанії”, заперечуючи просторову визначеність, а отже, наявність реального об'єкту осмислення, наголошує другорядність останнього й пріоритетність суб'єктивного. М.Ільницький тлумачить її як метафору: „Без Еспанії” – без батьківщини, без традиції”. Вибрана географічна назва акцентує спонтанне, енергетичне, емоційно нестримне й екзотичне. Недаремно найвидатніший сюрреаліст С.Далі вважав Іспанію найірраціональнішою і наймістичнішою країною у світі. Заперечення Ю.Тарнавським у назві „без”, з одного боку, надає відтінку відсторонення (насамперед від тих станів, які асоціативно викликає образ Іспанії), з іншого, залучає до осягнення те, що не піддається назвам і визначенням – безсвідоме. У цьому натяк на те, що автор (він це визнає і сам) відштовхувався від назви збірки Пабло Неруди „З Іспанією в серці”. Такий контекст розширює коло можливих інтерпретацій: у серці щось інше → порожнеча в серці (в душі, за душею) → моральна порожнеча. Підтверджує цю множинність і вислів самого письменника про значення центрального образу циклу, що суголосний тезі Т.Еліота про те, що зміст вірша може сприйматися читачами по-різному, бо кожен з них може спиратися на свій досвід або на універсальні ситуації, не враховуючи авторський задум. Ю.Тарнавський вважає, що образ країни треба розуміти як образ жінки. Це споріднює його цикл зі збіркою Б.Бойчука „Вірші для Мехіко”, автор якої „уявив собі Мехіко як жінку”, „коханку, жадану, але невловиму”.
У циклах „Поезії про ніщо”, „Анкети” й „Нулі й одиниці” домінує образ ірреального світу, риси реального в них зведені до мінімуму. Це підкреслено шляхом ігнорування опозицій. Засоби художнього зображення світу ірреального різноманітні. У циклах „Поезії про ніщо” й „Анкети” констативно фіксується підкреслено суб’єктивне світосприйняття ліричного героя. Фантазійність уявлюваного світу знаходить своє виявлення в системі своєрідних порівнянь й метафор (чи не найбільш уживані вони в циклі „Нулі й одиниці”), авторських неологізмів, що передають спонтанність, хаотичність думок, викликають несподівані асоціації, розкривають несподівані зв’язки, акцентують рівнозначність усього у світі (пріоритети при цьому визначає безсвідоме людини). Експериментування автора з формою, зокрема в циклі „Нулі й одиниці”, вмотивоване, як визнає й сам поет, його професійною діяльністю. Ці засоби сприяють імітуванню Ю.Тарнавським спонтанних вражень і почуттів. Реалії світу, які, як згадувалося вище, все ж наявні в поезіях цих циклів як знаки тиску й агресії, не представлені прямо. Характеристики дійсності закодовані в щільно сконцентрованій імітації автором проявів людської суб’єктивності й потребують розшифрування. Презентація реального світу поза опозиційністю (тобто за законами ірреального) розширює коло тлумачень й інтерпретацій образів і мотивів, а наявність опозицій постає ідентифікатором прямого віддзеркалення реального світу в межах ірреальної моделі світу поезій Ю.Тарнавського.
У Висновках систематизовані та узагальнені найважливіші результати дослідження теми „Модель світу та форми її художнього вираження в поезії Юрія Тарнавського”. Визначаючи поезію Ю.Тарнавського як модерністичну, ми виділяємо дві моделі світу в ній – екзистенціалістську й сюрреалістичну.
Екзистенціалістська модель світу ґрунтується на вираженні відчуття відчужуючого, байдужого світу, домінантною іпостассю якого в поезії Ю.Тарнавського є світ цивілізації, який підпорядковує собі й природу. Мотив відчуження людини світом і пов’язаний із ним мотив пошуку ліричним героєм сенсу життя як гармонії домінують у віршах циклів „Життя в місті”, „Ідеальна жінка”, „Фотографії, це квіти”, „Ось, як я видужую”, „Врослі вірші”, „Дорослі вірші”, поемах „Оперене серце”, „У ра на”, „Місто київ та ям”. Акцентовані почуття болю, незадоволення існуванням екстрапольовані на осмислення теми смерті як фатуму, що трансформує сенс життя людини, підпорядковані створенню моделі світу – аналога. Мотив подолання екзистенціалістського відчуження в поезії Ю.Тарнавського зінтерпретовано як мотив повернення додому і є однією із смислових домінант індивідуально-авторської моделі світу. У його розвитку поет апелює до образів з українського національного простору (культурного й історичного), що не засвідчує звернення Ю.Тарнавського до традицій ані на зображальному, ані на виражальному рівні. Вони (образи) введені в контекст модерністичної моделі світу й узгоджуються з її пріоритетами.
Важливою характеристикою модерністичної моделі світу в поезії Ю.Тарнавського є суб’єктивізм, що визначає ракурс представлення світу. Відповідно, значущими є спрямованість уваги ліричного героя й те, як (за допомогою яких механізмів) він пропонує своє бачення світу. Перше визначає психологічний тип ліричного героя в поезії Ю.Тарнавського, який в екзистенціалістській моделі світу є активно інтровертивним. Друге – тип творчої установки ліричного героя, що є виявом своєрідного співавторства стосовно моделі світу, що теж інтерпретована Ю.Тарнавським як інтровертна.
У художньому осмисленні світу Ю.Тарнавському типологічно близькі Х.Л.Борґес з його поглядом на світ, на потребу людини відчувати своє авторство щодо нього й ставленням до мови в означеному контексті; Р.-Ґріє й А.Камю – за характером осмислення долі людини у світі; Т.Еліот, П.Неруда, представники Нью-Йоркської групи Патриція Килина, Віра Вовк, Богдан Бойчук, Емма Андієвська й українські письменники Леся Українка, І.Драч, Т.Мельничук – за своєрідністю мотивів та інтерпретації образів (світу, міста, дому, води); Ю.Клен, Є.Маланюк, О.Ольжич – за емоційним сприйняттям історичного минулого України. Досить помітним є перегук поета Ю.Тарнавського з деякими письменниками американської літератури як на текстовому рівні, так і на рівні ракурсу осмислення світу. У його поезіях, як і у творах Дж.Лондона, Т.Драйзера, С.Льюїса, світ – це насамперед світ міста, чужого ліричному героєві. Осмислення проблеми „я-інші”, ознаки „інакшості” людини у світі зближують творчість Ю.Тарнавського з творами представників афроамериканської літератури Америки (Р.Райт, Д.Болдуїн), з якими його – людину – єднали і фактори побутування на чужині: віддаленість від Батьківщини, потреба збереження національної самоідентифікації для самозбереження духовного й необхідність асимілюватися в новому оточенні задля фізичного виживання.
У творах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Анкети”, „Поезії про ніщо”, „Вино і ропа”, „Нулі й одиниці”, „Зео півонії” художньо виокреслено сюрреалістичну модель світу. Світ, змодельований у ній, неоднозначний: з одного боку, автор створює світ ірреального, ірраціонального, з іншого, характеристики реального світу (в різних циклах в різний спосіб й різною мірою) також присутні в ньому.
Ірреальний світ поезій Ю.Тарнавського, що змальований спонтанним, колажним, алогічним, утворює модель-зразок. Реальний світ у них зображений агресивним щодо людини, сповненим тиску й заборон, які продукують культура й цивілізація. Осмислюючи агресивність світу як реальність і, відповідно, художньо моделюючи модель-аналог, Ю.Тарнавський вплітає її в тканину моделі-зразка. При цьому в осмисленні реального світу очевидна співвіднесеність із екзистенціалістською моделлю світу, що цілком закономірно: розвиваючись в одну культурно-історичну добу, сюрреалізм й екзистенціалізм – кожний своїми засобами – намагалися дати відповіді на одні й ті ж питання, осягнути спільні проблеми. Статус індексу в системі моделювання дійсності в поезії Ю.Тарнавського надано і образу жінки.
Властивості моделювання світу в поезії Ю.Тарнавського зумовлюють своєрідність засобів художньої виразності. У створенні сюрреалістичної моделі світу особливу роль відіграють метафора, порівняння (часто натуралістичні), авторські неологізми сюрреалістичного змісту. Вони послуговуються вираженню ознак ірреального світу. Суперечності реального світу, що презентовані в моделі-зразку, закодовані. Їхнє розшифрування здійснюється на асоціативному рівні й має більш суб’єктивний, порівняно з висловленими прямо, характер.
Функціонально диференціюючим у розрізненні моделі-зразка (світу фантазійного) й моделі-аналога (світу реального) в межах сюрреалістичної моделі світу в поезії Ю.Тарнавського є ліричний герой: за психологічною характеристикою особистісного типу він – пасивний екстраверт; тип його творчої установки – інтровертний (для моделі-аналога) або екстравертний (для моделі-зразка).
У межах модерністичної моделі світу в поезії Ю.Тарнавського простежується синкретизм на рівні поетики (співіснують модель-аналог й модель-зразок, із домінуванням останнього; в екзистенціалістську модель світу вмонтовано алогічні зв’язки між реаліями, елементи гри з ними або введено екзистенціалістично навантажені образи в сюрреалістично передану дійсність).
Засобом структурування моделі світу в поетичних творах Ю.Тарнавського є опозиції. Їх наявність чи відсутність диференціює її різновиди. Властивий сюрреалістичній моделі світу синкретизм проявляється і через опозиції. У сюрреалістичному відтворенні ірреального світу в поезії Ю.Тарнавського (модель-зразок) відсутні опозиційні відношення між колажно представленими елементами дійсності („Поезії про ніщо”, „Анкети”, „Нулі й одиниці”). У віршах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні Є-Є”, „Вино і ропа”, „Зео півонії” світ реалій у сюрреалістичній моделі світу проступає виразніше, що й актуалізує опозиції: минуле – теперішнє, духовне – матеріальне, я – вони. Функціонально вони підпорядковані розкриттю сутності дійсності й орієнтовані змістовно на вихідну опозицію „мисливець – жертва”. Мисливець – світ цивілізації, агресивної до людини. Жертва – людина, у сприйнятті якої фіксується лише загрозливе її внутрішньому світу, що ототожнене із загрозою існуванню. Відповідно, зміст опозиції „свій” (все природне, органічне в людині і поза нею) – „чужий” (все техногенне і контролююче) є незмінним. Односпрямованість й статичність змістового наповнення опозиції „мисливець-жертва” виявляють зорієнтованість створеної Ю.Тарнавським сюрреалістичної моделі аналога світу на первісну схему мислення.
Ускладнене функціонування опозицій має місце у творах, де простежується еволюція екзистенціоналістської моделі світу, яка реалізується поетом по-різному. У віршах циклів „Життя в місті”, „Ось, як я видужую” образи міста як „в’язниці життя”, суму, болю, імені, готелю уособлюють стан відчуження й активізують відношення „моє-твоє”, „я-вони”, „свій-чужий”, відтінюючи приреченість людини у світі і співвідносячи її позицію у світі з іпостассю жертви. Змістові зміщення є одним із засобів ускладнення функціонування опозицій („Дорослі вірші”) й еволюції моделі світу. Поема „У ра на” пропонує модель світу, що повністю ґрунтується на античній схемі мислення. Історичний масив (образи і мотиви) в поемі виступає в іпостасі „мисливець”, агресивні дії якого однозначно й одновекторно націлені на людину. Ліричного героя відрізняє від „жертви” зі схеми первісного мислення високий рівень рефлексії й самоаналізу, екзистенціалістської відповідальності за долю людства. Відповідно, місце „жертви” він посідає символічно.
Еліот Т. Музика поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – 2-е вид., доповнен. За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис. – 2002. – С.99.
|
