КОНЦЕПЦІЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ У ТВОРЧОСТІ С. ЙОВЕНКО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, визначено ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, наукова новизна дослідження, його зв’язок з науковими програмами, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікацію результатів досліджень.

У першому розділі “Концепція світу і людини: теоретичний аспект” розглядаються філософські та теоретико-літературознавчі засади вчення про концепцію світу і людини в ньому (А. Бочаров, Л. Буєва, М. Жулинський, Л. Кіракосян, П. Кононенко, В. Марко, Л. Шевченко, Н. Шляхова). У сучасних гуманітарних науках концепція світу і людини визначається як система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу, до іншої людини, що розглядаються у взаємозв’язку та взаємозумовленості. У літературознавстві поняття “художня концепція світу і людини” склалося на основі системного підходу до художнього твору і передбачає, що дослідник, інтерпретуючи твір, має справу з особливою системою відображених у слові перевідтворених реалій буття (час, простір, природа, соціально-історичні обставини, типи суспільної поведінки, естетичні й моральні уявлення, погляди на людину, суспільство, народ, історію і т. п.). На думку багатьох дослідників, художній образ світу є авторською моделлю світу, створеною за допомогою словесно-мовних засобів, і яка базується на досягнутих на даний момент знаннях про суспільне і внутрішнє життя людини, де остання – це структуроутворюючий та ідеологічний центр, осередок духовного життя. Зосереджуючись на конкретних питаннях концепції світу і людини, дослідники сходяться на тому, що вона не зводиться до систематизації і відтворення якостей людини. В її основі уявлення художника про все, що складає й оточує людину. Тому закономірно, що зображення суспільства і тих процесів, які в ньому відбуваються, зливається із зображенням людини. У зв’язку з цим більшість дослідників надають перевагу поняттям концепція людини і концепція особистості. Слід зазначити, що останні ще не усталились в літературознавстві, а дослідники не стільки полемізують між собою в їх трактуванні, скільки доповнюють один одного. З-поміж літературознавчих дефініцій концепції світу і людини в дисертації обрано за вихідне положення про концепцію людини, розгорнуте в монографії В. Марка “Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі”, в основі якої як принципи й способи відображення персонажів, так і система соціально-художніх поглядів митця (чи групи митців) на людину, оцінка її діяльності з позицій певного ідеалу, чим переважно зумовлюється вибір героя й обставин, в яких він діє.

У другому розділі “Антропокосмізм світу в поетичному зображенні С. Йовенко” зазначено, що художня концепція світу і людини в поезії С. Йовенко формувалась, еволюціонувала протягом усієї її творчої діяльності. Домінантними образами світу в поезії С. Йовенко, хоча вона й не оминає категорично соціуму, є природа, Космос, мистецтво. У цих параметрах як основна втілюється ідея єдності світу і людини. Лірична героїня зливається з природою, але в цьому злитті ні вона, ні природа не домінує, вони рівні. Таке ставлення до світу спостерігається вже в перших збірках поетеси, де воно виявляється через антропоморфізацію та метаморфізм. Ідея єдності світу й людини заявлена у вірші “Людина сказала дереву “ти” (збірка “Бузок у січні”) і найяскравіше виражена поезіями збірки “Ти – хто поруч”. Олюднення природи для поетеси означає не підкорення її інтересам людини, а надання їй людського сенсу, прилучення природи до людського буття як органічно необхідної частини, що єднає людей. Наступний етап у втіленні цієї ідеї – її поєднання з ідеєю космізму, вписаності людини і природи в Космос. Модель світобудови в поезіях С. Йовенко не є антропоцентричною, але їй властивий антропокосмізм (у поезії соцреалізму людина поставала в центрі світу, а світ зводився до рамок “Радянської Вітчизни”, де вона була перетворювачем світу, в цьому плані був поширений образ поета-слуги народу, що оспівує труд і закликає до нього). У поезіях збірки “Обличчя справжня мить” Космос постає частиною людського побуту, побут – частиною Космосу, а весь світ – як цілісна модель, в якій порушення окремих зв’язків веде до руйнації природної космічної гармонії.

У вираженні ідеї єдності світу і людини в поезії С. Йовенко вагомим є образ музики. Світ, за С. Йовенко, великий оркестр, де кожен виконує свою партію (“У голосі покоління”); людина в ньому постає як “інструмент найважчий”. Повоєнний світ уявляється поетесі в образі зболеного органа. Через асоціативний ряд світ – оркестр, орган – оркестр виникає образ органа як моделі світу, де кожна деталь має своє призначення і без якої не буде гармонії звучання. Ототожнення світу й музики сягає античних і середньовічних уявлень про “космос, що звучить”, і передусім концепції Григорія Нісського, за якою світ сприймається як певна музична гармонія, що у великій багатоманітності своїх виявів підпорядкована певному ладу і ритму, сама собі співзвучна і ніколи не виходить з цієї співзвучності. Їх відгук спостерігаємо в ліриці В. Коржа, де нотний стан є символом світобудови й одночасно моделлю світу поезії. Погляд на світ як на космічний оркестр зближує поезію С. Йовенко і з творчістю М. Чурльоніса, класика литовської національної музики, художника початку ХХ ст., зокрема з його візіями світового оркестру й симфонії життя, де люди – ноти, і з поезією П. Тичини, якою вона захоплюється (звідси й велика кількість ремінісценцій та епіграфів з його творів у її віршах). В інтерпретації концепції світу С. Йовенко неодноразово вдається до образу Києва, що сприймається нею як вісь Всесвіту, до якої треба доростати підноситись духовно і фізично. Акцентуючи єдність ліричної героїні із Києвом, авторка порівнює її із взаєминами батька й доньки.

В основі просторово-часової моделі світу в ліриці С. Йовенко лежить ідея універсального синтезу, що виявляється через опозиції кінечне – безкінечне, минущість – вічність і реалізується на рівні мотивів і образів. У ній є два образи часу – космічний і людський. Космічний час, безкінечний, циклічний, уявляється у вигляді кола. Людський час, обмежений народженням і смертю, – лише відрізок на колі космічного часу. Усвідомлення миттєвості людського життя в поезії С. Йовенко закорінене у філософію античності, зокрема гераклітівську концепцію “Все тече, все минає” і Горацієву – “Ми тільки порох і тінь”. Для її ліричної героїні характерне відчуття власної “малості” перед лицем вічності. Невічність людського існування виражається у творах С. Йовенко через систему метафоричних порівнянь: життя порівнюється із весняним снігом, що “промайне й мине”, з “паморочним летом”, в якому лірична героїня згорить, як “вбогий лист осінній”; людина в цьому світі – “листок берези”, що “полетить за вітром”, “квіт”, “невічний цвіт бузковий”.

Схема земного буття людини в поезії С. Йовенко включає в себе перебіг природних процесів, що інтегруються в повний, завершений у собі цикл – від ранньої весни до сльотавої осені та зими. Але в художньому осмисленні світу природи надано перевагу осені, образ якої є втіленням мудрих законів всесвіту, духовної зрілості. З мотивами циклічності часу й проминальності людини в поезії С. Йовенко поєднано мотив смерті: образ смерті асоціюється з порою снігів, порою спочинку, відходом за обрій, образом тиші, що набуває ознак онтологічного символу смерті. Драматизм відчуття смерті в поезії С. Йовенко знімається виразом усвідомлення ліричною героїнею постійності цього явища як закону природи. Життя і смерть у її сприйнятті – опори світобудови, а проминальність людини спроектована на нескінченність буття взагалі. У зв’язку з цим виникає тема реінкарнації, людської пам’яті (“Через роки”, “Пам‘ять – продовження долі”). У розвитку останньої помітний перегук з ідеєю платонівського анамнезису – прапам’яті, містичного пригадування, незмінної присутності минулого в душі кожної людини. Лірична героїня С. Йовенко відчуває в собі невитрачені сили попередніх поколінь, свою включеність у нерозривний ланцюг передачі нащадкам духовної енергії предків, де смерть є природним продовженням життя.

У структурі образу світу в поетичній творчості С. Йовенко людина постає в якості ціннісного об’єкта і суб’єкта, з яким усе співвідноситься. Це співзвучно з естетикою шістдесятників, які реабілітували в українській літературі й культурі людську особистість, індивідуалізм. “Кожна душа, – стверджує поетеса, – окремий світ”, “планета”, скільки існує душ – стільки і світів. У такому співвідношенні людини і світу відчутні ідеї філософії М. Бердяєва. Одночасно людина мислиться нею як частинка великого цілого, що виокреслюється за допомогою метафор. Своєрідним при цьому є зіставлення людини з народом через бінарні образи: віти і дерево, нива і колос, колос і зерно. Сутність буття людини виражена оксиморонно: бути на вістрі щастя і горя, добра і зла. Постійне перебування на “грані між” прочитується як необхідна умова існування. Справжнє життя, за характеристикою поетеси, – постійний рух. На противагу гетевському “зупинись, миттєвість” у поезії С. Йовенко час не має зупинки. Інтерпретуючи закон постійного руху, стимулу життя людини у світі, поетка використовує образи вогню, дороги, моря, стріли, зберігаючи їх міфологемний зміст. З ними пов’язаний і образ землі, що порівнюється із “мільйоннорозвихренним вуликом”, куди люди-бджоли несуть свої здобутки. Через мікрообрази роботи розкрито домінантну рису характеру ліричної героїні – могутню діяльну волю, утверджується Людина-творець, яка творить світ і змінюється сама, вдосконалюється разом з ним. Вона трактується як унікальна, неповторна особистість, здатна вирватися із реальних соціальних рамок, стати самотворцем.

У третьому розділі “Концепція особистості: своєрідність її вираження в поезії С. Йовенко” відзначається, що в поезії С. Йовенко особистість як домінанта співвіднесеності світ – людина осмислюється через художнє вираження позицій поет і світ, поет і поезія, жінка і світ. Останнє зумовлює структуру розділу.

У підрозділі 3.1. “Образ поета як уособлення феномена духу” з метою висвітлення сутності концепції світу і людини в поезії С. Йовенко розглядається своєрідність її бачення проблеми призначення поета у світі, концептуальність образу митця, своєрідність її вираження на всіх рівнях тексту. Інтерес поетки до цієї проблеми засвідчують і її поезії, і критичні статті про творчість різних письменників. Вона є провідною в усій її творчості, еволюціонуючи в напрямку поглиблення творчої особистісної сутності. У поезіях другої збірки (“Обличчя вітру”) означено традиційний погляд на проблему: призначення творчості – служіння народу, Вітчизні; поет – індикатор часу, перетворювач світу, борець за мир і справедливість. Однак, на відміну від загальноприйнятого в літературі соцреалізму утвердження героїчного начала й обов’язковості такого служіння, С. Йовенко виходить із естетики страждання. Через страждання поет навчається бачити і відчувати великий світ і лише душевна розтривоженість і біль роблять з нього Деміурга. Своє переконання, що творчість – результат страждань, С. Йовенко засвідчує ліричними роздумами про долі Т. Шевченка, Лесі Українки, Ганни Світличної. З цими постатями в її віршах теж пов’язано ідею активного діяння. Такий народницький стереотип поета є продовженням традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, шістдесятництва ХХ ст., для яких в умовах бездержавності слово було чи не єдиною зброєю і оберегом нації. С. Йовенко стверджує високу місію поета й поезії, усвідомлюючи трагізм митця в реальному житті.

У трактуванні образу поета С. Йовенко йшла від концепції поета-борця, яка була зумовлена атмосферою ідеологічного протистояння, до образу поета-Майстра. Перехід до акцентування естетичних критеріїв творчості простежується в циклі “Уроки поезії” (1978), віршах “Сальєрі”, “У гору Франкову”, де творчий процес порівнюється з каменярським “трудом тяжким”, підйомом на гору Франкову, образ якої є символом високого рівня. Еволюція в цьому напрямку помітна і в другій редакції вірша “Початок”, в якому образ Матері змінено на образ Музи, що ознаменувало нове розуміння ролі мистецтва. Лірична героїня названих творів ставиться до поетичної творчості як до ремесла, в якому весь час треба себе удосконалювати. У такому ракурсі в трактуванні образу Поета С. Йовенко не уникає прикмет його виокремленості: митець – самітник, він постійно шліфує техніку вірша та прагне гармонії в дисгармонійному світі, що певною мірою зближує письменницю з неокласиками. Через зіставлення гори, айсберга та поета утверджується культ сили волі, гордого індивідуалізму, особистої свободи, прагнення вершин, недоступних для загалу. Еволюція художньої концепції поета в різні періоди творчості письменниці вмотивована передусім розвитком її філософських та естетичних позицій.

В еволюції концепції поета у творчості С. Йовенко простежується два етапи (при цьому знаковою стала збірка “Обличчя справжня мить”): 1) від початку творчої діяльності до 1979 року – утилітарно-прагматичний погляд на призначення поета і поезії як засобу служіння суспільству, вираження якого відрізняється жертовно-романтичним пафосом; 2) від 1979 –поцінування творчості з позицій естетичних критеріїв і поява образів поета-майстра і Саду Майстрів. Образи поета-борця і поета-майстра при цьому не заперечують, а доповнюють один одного.

У поезії С. Йовенко вирізняються два типи поета : поет безстатевий і жінка-поет. Для її ліричної героїні-поетеси властиве традиційно-романтичне сприйняття неба як зосередження ідеалу, до якого прагне душа, що близьке уявленням про орфічне походження душі з неба. Свідомість ліричної героїні-поетеси постійно звернена до неба, образ якого часто пов’язаний з ідеєю “верху”, з піднесенням, польотом, що є уособленням творчої свободи, нестримної уяви і фантазії, визначальним при цьому є мотив окриленості. Творчість для ліричної героїні С. Йовенко – це припливи і відпливи натхнення, це муки шукань до трагедійного надриву. У характеристиці співвіднесення творчість – страждання домінуючим є оксиморонний образ “радість муки”. Образ творчості амбівалентний – це “музика”, “захват” і одночасно “жар”, “пропасниця”, після яких залишається порожнеча. У зв’язку з концепцією жінки-митця автор піднімає проблему творчості й побуту в житті жінки. Через бунт проти патріархального суспільства, в якому заперечується жіноча творчість, і усвідомлення власної підвладності жіночій долі (прагнення родинності, дому, щасливого материнства), лірична героїня приходить до висновку про неможливість поєднати ролі жінки-матері, жінки-господині і жінки-творця, що у свою чергу зумовлює роздвоєність ліричної героїні між побутом і творчістю. Проблема співвіднесеності жіночої творчості й побуту у творах С. Йовенко розв’язується як усвідомлення необхідності гармонії в житті. Це підкреслюється за допомогою мікрообразу канатоходця: якщо лірична героїня порушить рівновагу між побутом і творчістю, то загине: мистецтво життя полягає в здатності відчувати грань і вмінні підтримувати рівновагу. Втілюючи ідею вічного балансування між творчістю і побутом, письменниця використовує побутові образи.

У підрозділі 3.2. “Інтерпретація образу жінки в поезії С. Йовенко” в процесі аналізу поетичних творів С. Йовенко визначено, що в них концепція людини, її єдності із світом розгорнута через образи жінок, різних типів: матері, жінки-естета, діячки. Традиційний образ жінки-матері в поезіях С. Йовенко маємо лише у двох її збірках “Обличчя вітру”(1975) і “Бузок у січні”(1977), де він є уособленням найвищої цінності і краси світу. Її риси – ніжність, ласкавість, вміння розрадити і втішити. У вірші “Материнство” поетеса наділяє ліричну героїню-матір здатністю переживати за дітей всієї землі і всіх часів. Від образу плачу дитини С. Йовенко органічно переходить до виявлення всеземного людського болю; масштабність її мислення передається через планетарний образ-метафору: “Дитяточко моє – земля кричить”. Матері в поезії С. Йовенко властиве відчуття й жіночої великості “вічним клопотом хатнього вогнища”, “праведним гнівом, огромом любові”, якої не збагнути маленькому світу, що є традицією міфу (античного, слов’янського). За словами ліричної героїні, всі ми – діти Матері-землі, та одночасно вона відчуває себе вічною матір’ю, її образ алюзивно нагадує міфічного Атланта, який не тільки тримає на собі весь світ, а й захищає його. Для усієї ж творчості поетеси домінантним є образ енергійної, діяльної і рішучої жінки, якій властивий інтерес до інтелектуального пізнання дійсності та творчості. У спілкуванні, відчутті світу вона виявляє риси елітарності та естетства. Такий образ жінки має місце вже в першій збірці С. Йовенко.

На противагу традиційним жіночим образам, жінка в поезії С. Йовенко прагне реалізувати себе не лише як матір, дружину, а й як особистість. Утверджуючи самодостатність жінки, лірична героїня прагне до паритетних стосунків у коханні, вибирає маскулінні цінності й норми (незалежність, право вибору, прагнення пережити ризик, поставити себе в екстремальну ситуацію), що надає їй демонічних рис. У душі ліричної героїні-жінки панують протилежні начала – добро і зло, Ангел і Демон. У С. Йовенко дещо зміщено традиційну семантику образу ангела: домінуючим в його характеристиці є не праведність, досконалість, а покірність, без’язикість, безборонність; демонічне начало асоціюється з пошуком і бунтарством. Демонізм її ліричної героїні ближчий не до християнського, а до язичницького, де не було жорстких меж між добром і злом, а духи – демони були двоякими: могли бути і добрими, і злими. Лірична героїня-жінка у віршах С. Йовенко – людина великої пристрасті, багатого духовного життя, тому вона не задовольняється прісним хатнім щастям, протестує проти ситого міщанства й примітивного існування. “Знудьгована буденним даним, звичним”, її душа жадає “свята і потрясінь” – чогось несподіваного, неусталеного, яскравого і трохи божевільного. Втіленням цих прагнень є образ “бузку у січні”, що сприймається як символ цвітіння душі всупереч природним і людським законам. На думку З. Фройда, свято – це дозволений чи навіть обов’язковий ексцес, урочисте порушення зоборон, а потреба святковості – це захисна реакція на усталений буденний життєвий світ, потреба в релаксації, відпочинку. Під впливом цієї потреби людина дозволяє собі зовсім вільне нормотворення, інакше творче, спонтанне, природне життя. Потреба небуденності для ліричної героїні С. Йовенко – це потреба хоча б тимчасового відмежування від усталеного життєвого світу з його звичним, набридливим часом і простором, а образ бузку в січні стає символом своєрідного прориву за межі повсякденності.

Вагомою в поетичному осягненні світу жінки у творах С. Йовенко є тема любові. Вона трактується як животворче начало, що облагороджує і возвеличує людину, як спосіб розчинитися в іншому, відмовитися від егоїстичних претензій, жертовність, самозречення і найвища насолода, останнє підкреслено образом “вінця несталого і тернового”. Любовна лірика С. Йовенко містить широкий спектр почуття – від його найвищої піднесеності, коли любов набуває ознак божевілля, до спокійних пригасаючих тонів. У світі кохання лірична героїня імпульсивна, пристрасна, не здатна на дріб’язкову помсту; навіть винуватцю своїх страждань вона не буде отруювати життя, бо розуміє, що “любов не обручка, не купиш довіку”, любов – це хвиля: “її забирає ріка, щоб наслати іншу”. Образи поета і жінки в поезії С. Йовенко органічні в інтерпретації загального образу людини.

У четвертому розділі “Макросвіт і мікросвіт у зображенні С. Йовенко-прозаїка” доведено, що модель світобудови в прозових творах С. Йовенко зумовлена трагічністю неприйняття героями сучасної дійсності. Згідно з вченням Г. Сковороди, весь світ складається з “макрокосму” (навколишній світ), “мікрокосму” (людина) і світу символів (Біблія). Кожен з цих світів має “дві натури” – зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно пізнати людину, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині. Не випадково, зображуючи події та життя сучасників, письменниця акцентує увагу на тих змінах, що відбуваються в духовному світі людини під впливом соціальних катаклізмів і екологічної катастрофи в Чорнобилі. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Хронотопічні параметри художнього образу світу в прозі С. Йовенко” один із головних у прозі С. Йовенко мотив відчуженості героїв осмислюється на побутовому, психологічному рівнях, як ознака стану світу. Їх життя змальовується як тягар, що викликає біль і втому. У відтворенні такого стану концептуальним є хронотоп. Простір зображених подій і дій героїв, їх побутування найчастіше локалізований, замкнутий і обмежений (квартира, гараж), що з одного боку, потрібно письменниці для того, щоб максимально зосередити увагу на переживанні персонажа, а з іншого – виразити ідею замкнутості, відмежованості, відокремленості героїв від інших. Як просторовий образ квартира – замкнений, відгороджений мікросвіт екзистенції героїв, якому протистоїть зовнішній світ. Квартира, гараж – це своєрідний світ справжнього життя, стиснутий простір, де дія замкнена в максимально вузькі, локальні межі, що дає можливість розкрити сутність життя й психологію героя в її соціальних модифікаціях. Авторка до мінімуму зводить побутові реалії та риси інтер’єру, уникає багатобарвності. В оповіданнях “Таємниця самітника”, “Привіт Мальчишу” окремі побутові деталі функціонально навантажені як знак психологічного світу героїв. Квартири Актриси (“Канте хонде”), Юлії (“Юлія”), Інни (“Жінка у зоні”), Марти (“Хіба ти вбивця?!”) – мікрокосм бажаного родинного затишку, де проявляються природні інстинкти жінки. Цей “домашній” простір найчастіше означений такими деталями як книги, квіти, музика, що створюють атмосферу інтелектуального життя. У зовнішній схемі конфліктів згаданих творів С. Йовенко відчутний легкий мелодраматичний відтінок (Вона закохується, а Він виявляється негідником). Інна, Марта, Юлія – усі вони мріяли про лицаря, підсвідомо чекали на нього, і їх трагедія в тому, що вони, скористаймося влучним висловом героїні М. Мітчелл Скарлетт, наділи “лаштунки” омріяного героя на людей, в принципі випадкових (Юлію міг оперувати інший лікар, Олесь міг пройти повз Інну, Максим міг не запросити Марту на концерт). Випадковість таких стосунків в оповіданні “Хіба ти вбивця?!” виражена через зображення людського життя як броунівського руху. Мотив випадковості, започаткований у сцені першої зустрічі Марти з Максимом, з розвитком сюжету набуває символічного значення: в тій сцені, де вона спускалася сходами в гурті жінок. У духовному досвіді людства сходи визначають передусім співвіднесеність між небом, землею і пеклом – добропорядністю і гріхом. Використовуючи хронотоп сходів, авторка запрограмовує майбутнє “моральне падіння” героїні, яка погодиться на стосунки з одруженим чоловіком. У повісті “Жінка у зоні” випадковість стосунків Інни й Олеся заявлена в епізоді їх зустрічі на станції метро. Станція – перехрестя доріг, долі, вона поєднує в собі відоме сьогодні з невідомим завтра. Інна потрапляє в складну ситуацію в місці найбільшого скупчення людей, але з усього натовпу лише одна людина подає їй допомогу – Олесь. Образ станції метро як символу самотності в повісті доповнений образом гуртожитку, в якому героїня зустрічається зі своїм коханцем, що теж символізує безпритульність, нестабільність і хиткість їх взаємин.

Незважаючи на географічні вказівки координат місця дій, хронотоп у сюжеті творів максимально розширений і тяжіє до глобальності. Топоніми не звужують просторової всезагальності: Україна у творах С. Йовенко – це весь світ. Реалії редакції, лікарні – метонімія певного укладу життя, характерного для всіх, а закритий редакційний топос, топоси лікарні, “спірної комісії”, кладовища, зони постають як складові частини своєрідно осмисленої художньо закодованої реальності, самовпевненої й цинічної сили, що межує з жорстокістю. Художній світ у прозових творах С. Йовенко становить собою “зашифровану” онтологічно-буттєву модель світу, де наявний трагічний кофлікт ідеалу та дійсності.

У підрозділі 4.2. “Образ зони як втілення руйнації світу” аналізуються поема “Вибух”, повість “Жінка у зоні”, оповідання “Не лякай мене, крихітко!” з метою розкриття образу чорнобильської зони як моделі світу, що йде до загибелі. Драматизм світу зони у названих творах виражено через ситуації, образи-символи, реалістичні деталі, психологічно насичений пейзаж. У центр зображення катастрофічної ситуації С. Йовенко ставить образи зони і жінки в ній як такої, що найбільше страждає від руйнування світу. У поемі “Вибух” аварія на ЧАЕС постає як планетарна катастрофа, зміст якої розкривається через персоніфіковані образи Землі і Неба, які просять захисту від атомного джина. Світ у поемі – це спустошений край, знівечений край мертвих, драматизм якого підкреслено контрастними деталями (“весна цвіте” – смерть, “яблука квітнуть” – руїна), одухотвореними образами (“ґрунт пручається, голосить”, “мертві криниці у целофанових капшуках”, “зла трава”, “мертвий сік”, “мертве поле”). Картина руїни, хаотичного руху на місці колишнього міста викликає почуття болю у ліричної героїні, яка переживає моральний занепад українського народу, але вірить у його відродження, оновлення. Трагедія народу в поемі інтерпретується як боротьба й очищення. На першому плані у творі постає образ пожежі, який із знаку реальної події перетворюється на символ караючої длані, символ очищення в суспільстві. В оповіданні “Не лякай мене, крихітко!” в образі пожежі втілена трагедія руйнування роду, особистості, духовності, що й призвело до катастрофи. У зіставленні образів обгорілих могил, території, обпаленої Чорнобилем, і “завороженої” могили матушки доля зони постає як кульмінація буття людини у світі без віри в Бога, а полум’я, що пройшло по могилах, викликає асоціації з пекельним вогнем, який пожирає грішників. У розкритті драматизму світу зони в оповіданні функціонально значимим є прийом зіставлення колишнього й теперішнього Чорнобиля (“поліський рай” і “мінне поле невидимої війни”) через психологічно насичений пейзаж (“сосни на прощання кивають верхами”, “кладовище на пагорбі обгорілими хрестами востаннє нам в очі заглядає”).

Світ чорнобильської зони в повісті С. Йовенко ”Жінка у зоні” подається через сприйняття головної героїні як маленька держава в державі зі своїм новим побутом, звичками, мораллю. У цьому образі поєднано дві окремі просторові площини, які існують поряд із героями, це – місто Чорнобиль з тридцятикілометровою зоною відселення і саркофаг. Світ зони має ще одне обличчя. Це та її частина, що призначена для відвідування, створена ліквідаторами для заспокоєння екскурсантів – журналістів і делегацій. У цій “живій”, “чистій” зоні ростуть перед саркофагом троянди, розкішні рясні кульбаби в яскравій соковитій травичці, ретельно “промитій і винюханій дозиметрами”, що ніби аж сміються “своїми жовтими сонечками”. Створюється враження, що в цій “чистій” зоні кінець світу вже минув і починає будуватись новий світ, в якому немає місця людям. Так виникає система образів Україна – Чорнобиль – зона. Чорнобиль – це Україна в майбутньому, те, до чого вона йде, й останнім її кроком буде зона – маленький Апокаліпсис. Зона – попередження для людей, щоб вони зупинились у своєму бездумному русі в прірву. Змальовуючи світ у творах про Чорнобиль, С. Йовенко наближається до екзистенціалістського розуміння існування людини як абсурду, її відчуженості від природи й людини як частини цієї природи.

Підрозділ 4.3. “Людина у світі Чорнобиля”. У творах про Чорнобиль (поема “Вибух”, повість “Жінка у зоні”, оповідання “Не лякай мене, крихітко!”) С. Йовенко в епіцентрі зображеного відчуття людиною близької й неминучої смерті та його впливу на психологію особистості. Письменниця висуває гостру проблему чорнобильців у суспільстві людей, які не зазнали ураження радіацією. Заявлена в поемі “Вибух”, де епізодично йдеться про вагітну онуку, яка не хоче прихистити свою бабусю, бо та заражена радіацією, проблема в оповіданні “Не лякай мене, крихітко!” набуває філософського узагальнення. Головній героїні оповідання здається, що в хаті забуті не фотокартки, а “весь рід залишений напризволяще”. Руйнація і спустошення хат, порушення звичної течії життя веде до деформації душ: страх за власне здоров’я стає сильнішим за родинні почуття й обов’язки. У зв’язку з цим у повісті “Жінка у зоні” розгортається мотив духовної кризи, носіями якої постають образи чоловіків з Прип’яті. Комплекс “жертви”, “приреченості”, що запанував в їхніх душах, вмотивовує думку героїв про недоцільність всього того, що входить до поняття “нормальний життєвий шлях” (освіта, професія, створення сім’ї, народження дітей). Наскрізним у характеристиці такого стану є образ смерті, зміст якого поглиблюється шляхом повтору епітета “мертвий”, яким означується світ природи, цивілізації, стан людини (мертве сонце, мертвий сніг, мертве місто, мертва трава, мертвий сон). У повісті “Жінка у зоні” цю функцію виконує своєрідно трансформований мотив “танцю смерті”, асоціативно пов’язаний з міфом про Саломею та Ісуса Хрестителя. Наголошуючи аморальність суспільства, авторка фіксує перемогу Хаосу, пробудження стихійного начала в людині, що веде до її фізичного знищення. З розвитком цього мотиву виявляється стан безнадії героїв, екстрапольований на теми зла й порожнечі, життєвої невлаштованості. У зоні життя спинилось, воно здається “танцем на власному гробі і чужих кістках”. Драматизм побутування людини в зоні відтінено за допомогою колористичних ознак з переважанням чорного кольору, що теж здебільшого є прикметою смерті.

У повісті “Жінка у зоні” через сприйняття героїв (чоловіків-ліквідаторів) відчутно постають (в підтексті), з одного боку, проблема несумісності жінки й зони, а з іншого – розуміння того, що відсутність жінки, яка є берегинею і продовжувачкою роду, веде до загибелі. Їх сюжетне розгорнення в зображенні стосунків чоловіка й жінки “в зоні”. У повісті образ жінки постає у двох іпостасях: дочорнобильська – дружина, мати, хранителька роду і постчорнобильська – “хижа трава”. У розвитку мотиву втрати материнства в постчорнобильському суспільстві С. Йовенко перегукується з І. Драчем, Б. Олійником, М. Зобенко. У “Чорнобильській мадонні” І. Драча і в оповіданні М. Зобенко “Чорнобильська мадонна” виражено почуття жаху, зумовленого реальною загрозою. Героїні цих творів бояться втратити материнство. Героїні Б. Олійника і С. Йовенко вже його втратили. У поемі Б. Олійника “Сім” наголошено моральне падіння жінки-п’яниці, яка з похмілля продає за “трьошку дитину в пелюшках”, бо “матір в собі вже давно пропила”. С. Йовенко зображує емансиповану жінку, яка прагне вижити як особистість в умовах зони, де мати не потрібна, бо жінка в ній є об’єктом короткочасної сексуальної любові, предметом побуту. Її героїня повісті прагне знати правду і цим врятувати людей. Ідея захисту землі й народу, очевидно, зумовлює і вибір імені героїні (Інна). У повісті ім’я обігрується таким чином, щоб відтінити іншість героїні. Крім того, за своїм звуковим складом це ім’я співзвучне зі словом Інь, що є символом духу землі і людей. Образи Божої Матері та чайки, що в’ється над сплюндрованим гніздом з мертвими чаєнятами, пов’язані в повісті з семантикою захисту.

В оповіданні “Не лякай мене, крихітко!” чорнобильська трагедія втілена на рівні в переживань головної героїні, крізь призму “подій” в її родині. Тема твору, на перший погляд, побутова, але з розвитком сюжету вона набуває концептуального значення. Зіставлення героїнею “хатньої війни”, що відбувається в сім’ї, й чорнобильської “невидимої війни”, як і протиставлення людського горя мізерності сімейних чвар, підпорядковане з’ясуванню причин чорнобильської аварії, а не сімейного лиха. Подаючи паралельно епізоди життя окремої родини та світ зони, авторка устами героїні означує їх спільним знаменником “війна” і таким чином, екстраполюючи долю сім’ї на долю зони, стверджує, що “хатня” і чорнобильська “війни” мають спільного винуватця. У літературі, де трагедію найчастіше розглядали як результат збігу обставин, розбещеності та корумпованості керівництва, С. Йовенко чи не найпершою ще в поемі “Вибух” заговорила про те, що в чорнобильській трагедії винен кожен громадянин суспільства. І якщо героїня оповідання “Не лякай мене, крихітко!” намагається виправдати своїх дітей зовнішніми обставинами, то для себе вона не знаходить виправдання – вона винна, бо не навчила їх протистояти лиху, не навчила слухати світ і людей. Зображуючи долю однієї родини, прозаїк висуває ідею відповідальності кожного за все, що відбувається у світі.

У підрозділі 4.4. “Мотив самотності людини як утвердження абсурдності світу у творах С. Йовенко” простежується своєрідність вираження у творах С. Йовенко взаємозалежності абсурдності світу і драматизму людського існування в ньому, що розкривається насамперед з розвитком мотиву самотності. Якщо в поезії С. Йовенко самотність лише внутрішня: стан самоти героїні найчастіше інтерпретований як закономірність інтелектуального розвитку, необхідна умова для формування справжньої особистості, як наслідок прагнення до пізнання світу, то в її прозі самотність вмотивована зовнішніми причинами: вона – наслідок соціальної та екологічної катастрофи, руйнації роду (“Про що мовчить книга Йова”, “Не лякай мене, крихітко!”), втрати духовності, меркантильності, загальної продажності, репресивної природи держави (“Привіт Мальчишу”).

У повісті “Про що мовчить книга Йова”, своєрідно інтерпретуючи архетип Йова, самотнього страждальця за гріхи, які він не коїв, письменниця зображує долю героїні Василинки, яка народилась у несприятливих умовах повоєнного часу і з дитинства прагне подолати комплекс неповноцінності, який вона переживає у зв’язку зі станом здоров’я. Поглиблює вираження стану самотності опозиція дорослий – дитина, в основі якої непримиренне зіткнення природженого прагнення дитини до добра, краси з жорстокістю дорослих. У внутрішніх монологах героїні наголошено, що її самотність зумовлена і відсутністю спілкування з батьками, які постійно перебували на роботі, складними умовами життя сім’ї, відчуттям своєї небажаності і особливо деформаціями в психології матері, її патологічною суворістю, що була наслідком її понівеченого голодом дитинства, скаліченої війною юності, зрадженим першим коханням. Хвора дитина потребувала любові, ласки, аби вижити, навчитися бути щасливою в цьому незатишному світі, а жорстоке виховання матері зробили світ доньки, яка все життя жила з почуттям сирітства і провини, безрадісним, самотнім і замкненим.

В оповіданні “Привіт Мальчишу” мотив самотності реалізований через опозицію людина – суспільство. Пташечка, як і більшість героїв С. Йовенко, самотній, не зважаючи на те, що він постійно оточений людьми. Він є своєрідним взірцем, який акумулює в собі прагнення до діяльності на благо інших, готовність заради цієї мети зректися власних інтересів. При цьому Пташечка не скаржиться на поневіряння, яких зазнає на своєму шляху: щира його допомога постраждалим від землетрусу, Чорнобильського вибуху сприймається його оточенням як нікому не потрібний подвиг, а викриття ним лжеветерана Слимака викликає асоціацію з битвою Дон Кіхота з вітряками. Порівнюючи Пташечку з Мальчишом, Корчагіним, оповідач відсилає читача до універсальних інтертекстуальних джерел: “Казка про воєнну таємницю, Мальчиша-Кибальчиша і його тверде слово...” А. Гайдара, “Як гартувалася сталь” М. Островського, “Овод” Е.-Л. Войнич, що у свою чергу апелюють до Євангелія та грецького міфа про Алкіда. Мальчиш – Корчагін – Овод – образи, в яких персоніфікована ідея самопожертви, боротьби за ідеали добра і правди. Та якщо у міфах, творах Войнич, Островського, Гайдара характеристики цих образів витримані в суворих і романтичних тонах, то у С. Йовенко – в іронічному. Іронія в її оповіданні спрямована на заперечення Пташечки й знецінення ідеалів, які він сповідує. Іронічність зіставлень підкреслює несумісність таких як Пташечка зі своїм часом. Доля Пташечки, світ у якому він побутує, його каліцтво у зіставленні з вірою “у світле комуністичне майбутнє” викликають думку про ілюзорність того, в що вірили Мальчиш, Павка Корчагін, марність їх зусиль і жертв. На відміну від зображеного у творах М. Островського, А. Гайдара, у С. Йовенко марність зусиль Пташечки очевидна. В образі Пташечки уособлено анахронізм людини, яку перенесено з одного часу в інший.

В оповіданні “Таємниця самітника” самотність героя викликана не стільки матеріальною знедоленістю чи професійною нереалізованістю, скільки неможливістю виявити своє природне призначення чоловіка: бути опорою, лицарем, бути єдиним для своєї коханої. Бажання мати поруч людину, якій ти потрібен, стає таємницею життя героя, яка концептуально зумовлює його самотність. Уявлюваний ним образ жінки вибудовується на сприйнятті живого як мертвого і мертвого як живого. Деталі його зображення набувають символічного змісту: живі жінки (актриска, коханка) – це ляльки, а ляльки, яких він підбирає на смітниках, – в його уяві справжні жінки. Накреслений ним ідеал жінки є запереченням того світу, в якому його, за переконанням героя, немає. Образ ляльки як втілення несправжнього механічного життя, яке може стати іграшкою в чужих руках, – ознака суспільства, де немає місця справжнім почуттям, де панує відчуженість людини від іншої, їй подібної, від світу.

Концепція людини, як і світу, в оповіданнях і повістях С. Йовенко найчастіше осмислюється на рівні зображення стосунків між чоловіком і жінкою, а багаторазово акцентований стан їхньої самотності – теми кохання (“Канте хондо”, “Хіба ти вбивця?!”, “Таємниця самітника”, “Юлія”, “Жінка у зоні”). Художній світ у повістях – це загалом світ жінок-інтелігенток, представниць мистецької чи наукової еліти, які прагнуть реалізувати себе і як творчу особистість, і як жінку, коханку, матір. Такий тип жінки в прозі С. Йовенко заперечує традиційний у літературі соцреалізму образ жінки, що зображувалась у праці (найменш кваліфікованій та фізично виснажливій – робітниця, колгоспниця; чи не найбільш поширеним був, крім них, образ вчительки, здебільшого в сільській прозі). Феномен жіночої самотності в прозі С. Йовенко трактується не з позицій фемінізму як відсторонення від цілісного світотворення, а як наслідок соціальних обставин. У її творах немає заперечення фалоцентричної культури, приниження чоловіка і возвеличення жінки, бунту проти шлюбу, родини, критики заміжжя як єдиної запоруки повноцінного існування жінки. Письменниця сповідує взаємозалежність статей і виражає тугу героїнь за справжнім душевним світом – ідеальним коханням, що може дати відчуття внутрішньої гармонії. Зображуючи життя героїнь, світу, в якому вони побутують, письменниця виділяє як домінантну рису абсурдність, осмислюючи її як основу драматизму долі жінки, відчуженої від світу, що руйнується.

Герої прозових творів письменниці трагічно самотні, не дивлячись на те, що вони постійно оточені людьми. Розгортаючи мотив самотності героїв С. Йовенко створює тип “несвоєчасної людини”. Герої думками, життєвою спрямованістю прив’язані до духу романтичної епохи, до високих ідеалів, знецінених безжалісним наступом цивілізації. Стан їх самотності зумовлений також зміною їх суспільної свідомості. Герої прози С. Йовенко – типи вчорашніх романтиків, яким не місце в сучасному житті. У ньому такі люди, як Інна, Марта, Юлія, Актриса, Пташечка, Самітник виявляються непотрібними, несумісними із часом, вони почувають себе зайвими, незрозумілими, нездатними пристосуватись, а отже – приреченими. Акцентуючи суспільну бездуховність, С. Йовенко вірить, що все ще може змінитися, тому її герої, зазнавши глибокої поразки в житті, не вмирають (як це мало б бути згідно з філософськими канонами екзистенціалізму).

Драма героїв С. Йовенко має загальнолюдський характер. Письменниця розглядає швидше не специфічну національну проблему, а філософську, метафізичну. Фінал повістей і оповідань письменниці відкритий. Таке закінчення характерне для багатьох творів сучасних письменників, які вже не хочуть бути провидцями і віщувати майбутнє. Відкритість їх фіналів свідчить про багатоваріантність вираження трагічного і драматичного відчуттів самої авторки.

У висновках підсумовано й узагальнено основні положення та результати дослідження, відзначено, що концепція світу і людини неоднорідна в поетичних та прозових творах письменниці. У її поезії світ постає як цілісна модель, де порушення окремих зв’язків веде до руйнації природної космічної гармонії. Домінуючими складовими такого світу є Космос, природа, мистецтво. Поетеса утверджує Людину-діяча, яка творить світ і змінюється, вдосконалюється сама. Уособленням концепції людини в поезії С. Йовенко є образи Поета і Жінки, пов’язані з мотивами творчості, кохання, призначення людини у світі. У прозі зображено апокаліптичний світ, квінтесенцією якого є образ Чорнобильської зони. Це світ, де людина вже не є господарем; вона спустошена й безсила, а її життя – це постійна боротьба за виживання, а не удосконалення світу. У його змалюванні вагомими є своєрідність хронотопічної організації сюжету, образ зони і символіка руйнування світу і життя в ньому (хрест, бур’ян, хижа трава тощо), означення смерті, антитеза і т. п.

Неадекватність художнього трактування світу й людини в різні періоди творчості С. Йовенко зумовлені передусім розвитком філософської та естетичної її позиції і соціально-економічним та політичним станом суспільства. Герої прозових творів письменниці трагічно самотні. Розгортаючи мотив самотності письменниця створює тип “несвоєчасної людини”. Її герої думками, своєю життєвою позицією прив’язані до духу романтичної епохи, до високих ідеалів, але вони знецінені безжалісним наступом цивілізації, бездуховності. Зображуючи їх, С. Йовенко творить тип вчорашніх романтиків, яким не місце в сучасному житті. Акцентуючи суспільну бездуховність, С. Йовенко вірить, що все ще може змінитися, її герої, зазнавши глибокої поразки в житті, не вмирають (як це мало б бути згідно з філософськими канонами екзистенціалізму).