| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, наукова новизна та доцільність дослідження; визначено мету, завдання роботи; окреслено теоретично-методологічні засади роботи, зв'язок із науковими програмами та планами, вагомість і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі "Парадигма дослідження історичної прози" подається оцінка стану вивчення історичного роману в літературознавчій науці. Об'єктом аналізу є теоретичні дослідження В.Державіна, Г.Лукача, М.Кодацького, Г.Ленобля, Р.Мессер, М.Сиротюка, М.Ільницького.
У контексті сучасних досліджень історичної прози закцентовано увагу на місце й роль документа і факту в історичному творі. Теоретичну основу складають праці Л.Александрової, С.Андрусів, А.Гуляка, М.Ільницького, Ф.Кейди. Досліджуючи роль документа в історичному творі, Л.Александрова відзначає, що будь-який запозичений митцем факт, позначений значною долею суб'єктивізму, проходить подвійну, а інколи потрійну (якщо дані взяті зі спогадів) трансформацію. При дослідженні історичної прози М.Ільницький говорить про подвійну роль автора у творі ‑ автора-коментатора і автора-учасника подій. Досить поширене в історичній прозі введення в тканину твору "літописця" сприяє, на думку дослідника, посиленню відтворення колориту епохи та створенню враження автентичності подій.
Аналіз теоретичних праць, присвячених історичній прозі, дозволяє зробити висновок про те, що в сучасному літературознавстві утвердилися дві точки зору: історичний роман ‑ це самостійний жанр (Г.Ленобль, Л.Александрова та інші), це ‑ різновид роману (С.Андрусів, А.Баканов, Є.Баран).
Проаналізовано також ряд інших наукових праць, у яких висвітлено проблеми, що стосуються поетики історичного роману. У дослідженнях М.Сиротюка, хоча дещо заідеологізованих в дусі тогочасної доби, досить детально розглядаються малодоступні на той час історичні твори. Чимало місця відводиться аналізові співвідношення історичної й художньої правди. Покликуючись на засади реалізму, М.Сиротюк відзначає, що правда художня й правда історична перебувають у взаємозв'язку і доповнюють одна одну.
Другий розділ дослідження висвітлює історіософські та ідейно- естетичні погляди історичних романістів другої половини ХІХ ст. Тут, зокрема, йдеться про визначальні чинники, які впливають на процес відтворення історичної епохи. На формування історіософських поглядів М.Старицького, М.Костомарова ‑ представників "Старої Громади" ‑ великий вплив мав поширений тоді позитивізм, засади "народно-культурницького напряму", одним із ідеологів якого називають І.Нечуя-Левицького. Ця течія виникла в Європі в середині ХІХ ст. і мала виразно філософський характер, в Україні ‑ це скоріше суспільно-ідеологічна течія із замішками народолюбства; віри в моральні сили народу, в те, що лише опертя на народ дає сподівання на виведення України з історичного глухого кута, в якому вона опинилася. Виняткову роль у розвої політики національного відродження, на думку позитивістів, мала відігравати інтелігенція, яка, як зазначав І.Франко, повинна "зідентифікуватися з народом,<...> власною працею, власним життям бути приміром народові, <...> як та культурна закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту".
Одне із завдань українських культурних діячів, що на цьому етапі сповідували ідеї позитивізму, полягало в необхідності виборення національної незалежності як запоруки розвитку нації. Ідея незалежності, початковий ступінь якої полягав у вимозі культурно-національної автономії, стає одним із елементів історіософського дискурсу історичних романістів другої половини ХІХ ст. Поряд з цією ідеєю активно розвивалась ідея виняткової призначеності українського народу. Такі ідеї найчіткіше були заявлені в "Книгах буття українського народу" М.Костомарова. Згодом вони стали широко пропагуватися в художній літературі та публіцистиці, наукових дослідженнях. Будучи одним із ідеологів "Старої Громади", І.Нечуй-Левицький, як і М.Костомаров, переймався означеними ідеями, роблячи інколи надзвичайно рішучі висновки щодо ролі й призначення українського народу, висловлюючи опозиційні міркування щодо великоруської літератури, розглядаючи її, в окремих публіцистичних трактатах, як певну перешкоду в справі національного самоздійснення культури української. Подальший стрімкий розвиток української літератури, нації, на думку автора, забезпечує міцний духовний фундамент ‑ фольклор, мова нації. І.Нечуй-Левицький, як і всі "громадівці", переймався питанням заснування національної періодики, яка б відображала реальне становище українців. Він активно виступає проти виняткової ролі в практиці українських шкіл російської мови, яка сприяла запрограмованому імперською владою процесу денаціоналізації українців. Отже, очевидними є прогресивні національні переконання І.Нечуя-Левицького; слід зазначити, що рішучість і безкомпромісність цих переконань надовго утруднила "легалізацію" його історичної й публіцистичної спадщини в Україні радянській.
Історіософські погляди М.Старицького виявлялися в його художніх творах і культурно-просвітницькій роботі. Діяльність М.Старицького була багатогранною і плідною: він займався перекладами ("Сербські народні думи і пісні", байки І.Крилова, твори У.Шекспіра, Й.В.Гете, О.Пушкіна, М.Лермонтова), знайомлячи українство з малодоступними європейськими мистецькими шедеврами, був засновником і меценатом першого професійного українського театру, виступав проти заборони введення в репертуар українських труп українськомовних п'єс, сам активно працював над поповненням театрального репертуару. Із впевненістю можна стверджувати про пропагандистський характер діяльності М.Старицького в царині українського слова, історії: пишучи російською мовою історичні твори, письменник прагне в такий спосіб ознайомити широке коло російських читачів із українським минулим, традиціями, культурою. М.Старицький відзначається притаманним йому стилем написанням історичних творів ‑ зокрема широким уведенням в текст російськомовних творів української лексики.
Працюючи переважно на російському культурному полі, Д.Мордовець зберіг предківську любов і шану до всього українського, однак відірваність від українського контексту, захоплення різними новими віяннями, за якими він не завжди встигав, робили його скоріше "архіватором" історії, аніж вдумливим дослідником-істориком, істориком-письменником. Характерні для нього вагання у питанні національному, відсутність послідовності в поглядах, брак чіткої ідейної орієнтації даються взнаки впродовж усього творчого життя.
Отже, в історіософських поглядах історичних романістів другої половини ХІХ ст. рефлексувалися споконвічні ідеї, притаманні українській історіографії та літературі в цілому: ідея соборності України, високого призначення українського народу, пов'язане з цим розуміння національного духу, характеру. Їхня творча спадщина, суспільно-політичні, філософсько-естетичні погляди цілком відповідають національно-відроджувальній традиції як домінуючій у позитивістській течії української літератури, витоки якої губляться в епòсі романтизму.
Третій розділ ‑ "Джерела та їх трансформація в історичній прозі другої половини ХІХ ст." ‑ об'єднує два підрозділи. У першому ‑ "Історичне джерело" та його вплив на формування історичного веризму" йдеться про те, що в історичній прозі цього часу документ поступово починає посідати значно вагоміше місце і витворює одну з жанрових ознак прози, якій притаманне тематичне звернення до минулого. Джерелом того чи іншого художнього твору історичної тематики будемо вважати ті тексти, які в цьому творі мають відповідне представлення на ідейно-тематичному, сюжетному, образотвірному й мовно-стилістичному рівнях.
Для історичних творів факт, почерпнутий із джерела, становить об'єктивізоване емпіричне підґрунтя знань, він формує художню дійсність роману. На думку дослідників історичної прози, таке слідування історичним фактам було свідомим прийомом, елементом "гри в історію". Разом з тим, цей факт у творчій лабораторії письменника піддавався літературній обробці: вибору загального і повторюваного, ієрархічному впорядкуванню відповідно до прийнятих критеріїв важливості (наприклад, першорядності подій історичної ваги перед приватними).
Трансформуючи життєву правду в правду художню, створюючи образ реальної особи, романіст проводить ретельні історичні дослідження, ґрунтовані на наукових методах, вивчає всі документи і матеріали, що проливають світло як на саму особу, так і на людей, що її оточували, та епоху, в якій вона жила; письменник критично осмислює їх, незважаючи на те, що функціонально різними є результати творчості митця та висновки історика. Процес добору та вивчення матеріалу потребував від письменника спеціальної підготовки. У зв'язку з цим, варто звернути увагу на такі два моменти підготовчої роботи: дослідження та інтерпретація подій на основі першоджерел, що, як правило, давало можливість витворити власні погляди на описувані події; або ж на основі історичних праць, уже раніше створених істориками (зокрема, тим же М.Костомаровим), проте через таке посередництво втрачалась автентичність першоджерела, накладалася суб'єктивна думка історика. При цьому, художньо трансформуючи певні події, митці змодельовують цілий комплекс типових образів і відповідно до найхарактерніших канонів віддзеркалення минулого досягають органічного поєднання історичної реальності й художнього домислу. Це дозволяє в образній формі переконливо втілити задум, ідейно-художню концепцію і водночас відтворити дух зображуваної епохи.
Оскільки центральною темою історичної прози другої половини ХІХ ст. є події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, то генетичними джерелами найчастіше стає народнопоетична творчість і козацькі літописи. М.Старицький, І Нечуй-Левицький, М.Костомаров, Д.Мордовець, на відміну від історичних романістів першої половини ХІХ ст., дедалі рідше послуговуються зразками народної творчості, втім повністю іще не відмовляються від цього важливого чинника відображення історичної свідомості народу. Автори історичних полотен широко залучають до своїх творів фольклорні дані в тому випадку, коли описувані історичні події збереглися тільки в народній творчості або ж через брак довіри до історичних документів. Яскравим підтвердженням наведеної думки може послужити повість М.Старицького "Облога Буші". Описані в творі події 1654 р. мали велику історичну вагу, проте козацькі літописці дуже скупо відгукнулися про них, народна ж творчість уславлює не лише оборонців Буші в цілому, а й згадує про дочку сотника Завісного Орисю та її нещасливе кохання. Подібні випадки переваги фольклору над історичними даними трапляються в інших творах письменника ‑ "Останні орли", "Кармелюк". Щодо останнього твору, то М.Старицькому належить перша спроба історико-літературної конкретизації та дослідження особи У.Кармелюка. До джерел роману можна віднести белетристичну розвідку польського історика Й.Роле "Кармелюк" (опублікована вперше польською мовою під назвою "Opryszek, opowiesc zdarzen prawdziwyh" 1879 р.), однак й вона тяжіє до народних переказів. Основним джерелом роману стали фольклорні статті, вміщені в "Киевской старине" (№4 1884; №7 1886; №5 1889). Про використання кармелюківського фольклору можна зробити висновок із ліричного відступу, яким закінчується роман: "А народна творчість робила своє діло. Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазій й окутувала ореолом слави смутний образ отамана Кармелюка". Використання та введення зразків народної творчості М.Старицьким поряд із історично зафіксованими даними свідчить скоріше не про повернення до фольклору, а про творчу манеру письменника, про надання переваги в творі романтичній традиції.
Щодо козацьких літописців, то вони були важливим чинником формування історичної концепції, яка в свою чергу відбивалася у романах, ставала предметом численних літературних досліджень. Цей тип джерела дає трактування, оцінку подіям, є носієм певних концепцій історії та світоглядних засад, а також, будучи сповненим топосів та умовностей, промовляючи мовою тих часів, накладає свій відбиток на образну тканину роману. Уже на початку твору письменники збирають і синтезують головні складові цього зразка, за якими створювалися хроніки, змінюючи, проте, суб'єктивну точку зору, з якої веде оповідь літописець, на об'єктивовану, від третьої особи, тому часто письменник сам змушений посилатися на типізовану точку зору "сучасних літописців", залишаючись при цьому стороннім спостерігачем, котрий з часової відстані веде мову про описувані події. Надзвичайно важливою є роль цих пам'яток у створенні світоглядної перспективи висвітлення подій у творах. Саме з цих автентичних джерел автори історичних романів черпали уявлення про найхарактерніші риси суспільної ментальності, колоритні характери, виробляли систему оцінок і переконань із релігійної, громадсько-політичної та побутової сфери життя суспільства ХVІІ ст. Козацькі літописи були найоб'ємнішим автентичним джерелом інформації. Вплив літописної традиції позначився й на сюжетно-композиційній структурі творів: детальний хронологічний звіт про події, які передували описуваним у творі подіям, введення "изъявленія" ‑ наративно, через особисті спогади чи діалоги автори історичних творів розповідають про родовід героїв, опис природних катаклізмів, знамень напередодні історично значимих подій. Ведучи мову про родинні стосунки героїв, автори знаходять у літописному джерелі факт, що пояснював би причини певної поведінки героїв, зокрема пов'язаної з родинним вихованням. Значимість козацьких літописів для історичної прози полягає і в тому, що часто повторювані в них ситуації у "відшліфованому" варіанті та інтерпретовані з огляду на часовий проміжок трапляються в усіх аналізованих романах і повістях. Йдеться передусім про типові схеми ситуацій, схожість певних реакцій у подібних життєвих перипетіях; це дає можливість зробити висновок про визначальну роль літописів для пізнання письменниками історичного минулого у всіх його проявах ‑ громадського та світського, військового й родинного.
Окрім козацьких літописів, великий вплив на розвиток історичної прози другої половини ХІХ ст. мала історична науково-популярна публіцистика, яка саме в цей час була на піднесенні. Серед історичної публіцистики, яку широко залучали історичні романісти, варто відзначити історичні монографії М.Костомарова, В.Антоновича, О.Левицького, П.Куліша. Дуже часто інтерпретація історичної події, подана в монографіях М.Костомарова, переносилася на сторінки художньо-історичних творів ‑ як самого М.Костомарова, так й інших авторів (відомо, що за монографією М.Костомарова Ю. Федькович написав трагедію "Хмельницький"). Створені на основі художнього сприйняття інформації з різноманітних джерел образи й картини не є сухим викладом історичних подій 1648-1657 рр., є не фактографічним відтворенням стосунків між історичними постатями, а художніми узагальненнями історичного минулого, які мають певне ідейне навантаження, здатні викликати в читача відповідні емоції. Разом з тим, не завжди дії і вчинки окремих героїв відповідають тим фактам життя і діяльності їх прототипів, які встановлені сучасною наукою. Це можна пояснити значно меншою кількістю тих джерел, які мав у розпорядженні М.Костомаров порівняно з сучасними дослідниками, а також, певною мірою, не досить критичним ставленням М.Костомарова до цілого ряду історико-літературних джерел; тут виявилось і художнє начало: йдеться про прагнення автора створити живий образ козацького гетьмана чи іншого героя, який би міг діяти саме так у подібних історичних умовах.
Жанрове багатство історичних джерел і майстерне їх використання письменником безпосередньо впливає на форму й стиль творів. М.Старицький як історичний романіст прагне максимально правдиво відтворити та передати дух зображуваної епохи. Трилогія "Богдан Хмельницький" нагадує детальний белетризований виклад історії Визвольної війни 1648-1654 рр., однак чимало місця автор відводить творчому домислу та вигадці, надає перевагу авантюрно-пригодницьким епізодам і лірико-романтичним відступам. На вибір М.Старицьким джерела, думається, в першу чергу впливає пригодницький характер висвітлених подій в джерелі, їхня логічність. Узявши за основу трилогії "Богдан Хмельницький" однойменну монографію М.Костомарова, М.Старицький не в усьому погоджується з істориком. Письменник неодноразово звертається до літопису Величка як автентичного джерела, в якому події подані більш логічно: напад Дачевського на Хмельницького, арешт останнього в Бужині, зустріч із реєстровими козаками на Дніпрі та інші. Проаналізувавши наявні історичні джерела, створивши величний образ гетьмана Б.Хмельницького, письменник звертає увагу й на ті історичні постаті, яким менш "поталанило" у белетристиці й історії, це стосується Максима Кривоноса та Івана Богуна. В історичних джерелах мало свідчень про Максима, але якщо і є, то вони подані у стриманих тонах. М.Старицький вдається до створення гострих колізійних ситуацій: особиста ворожнеча між Максимом і Яремою Вишневецьким.
Як історичний романіст у дусі просвітницького напряму, І.Нечуй-Левицький дає розгорнуту експозицію і широку фабулу дидактично-моралізаторського характеру: князь Ярема Вишневецький з однойменного роману зазнає душевних і тілесних мук, а згодом занепадає й увесь його рід через те, що князь став відступником і перевертнем. Історіософські погляди І.Нечуя-Левицького найбільше позначилися саме на змалюванні образу Яреми, в характері якого злився вроджений козацький демократизм і набута за роки навчання в єзуїтській школі зверхність і ненависть до православ'я, що згодом переросла в патологічну ненависть до українського народу в цілому. Текстологічний аналіз роману дає можливість стверджувати, що джерельною основою у відтворенні історичної епохи та подій слугувала вище згадувана монографія М.Костомарова, щодо висвітлення приватного життя князя, то письменник послуговувався даними щоденника Богуслава Машковського.
Історичний період гетьманування І.Виговського був довший час неоднозначно інтерпретований в історичній літературі за намагання об'єднатися з Польщею. Роман "Гетьман Іван Виговський" наскрізь перейнятий авторськими морально-етичними відступами. Генетичне коріння такої письменницької дидактики сягає народних джерел і літописної традиції. В історичних романах, як і в соціально-побутовій прозі, І.Нечуй-Левицький виступає вдумливим, копітким дослідником, у даному випадку не тільки людських душ і характерів, але й історії. Ідейно-тематична канва роману ґрунтується на особистому розумінні, баченні письменником цієї епохи. Письменнику імпонує той факт, що молодий гетьман прагне виправити історичну помилку Хмельницького, бо й сам автор уболівав за незалежність України. З притаманною глибокою психологізацією, маючи досить скупі, часто суб'єктивні дані козацьких літописців, а також монографію М.Костомарова "Гетьманування Івана Виговського", І.Нечуй-Левицький створив образ "опального" гетьмана, розум і талант якого на багато років випереджали тогочасну громадсько-політичну думку. До джерел, якими послуговувався письменник, варто віднести й розвідку Й.Роле "Жінки при Чигиринському дворі", черпаючи звідси дані приватного життя гетьмана. Текстуальний аналіз романів І.Нечуя-Левицького та наявних тогочасних історіографічних джерел свідчить про те, що автор віддає перевагу монографіям М.Костомарова.
Використання історичних джерел у творах Д.Мордовця мало скоріше орнаментальний характер, автор, видається нам, використовує їх не задля урізноманітнення композиції твору чи підсилення фабули, а скоріше демонструє власну обізнаність із джерелами ‑ чи то фольклорними, чи то історичними документами, "перенасичуючи" цими знаннями твір. Таке "хизування" історичними знаннями інколи провокувало автора на надто сміливе введення історичних анахронізмів. Свого часу В.Антонович критикував письменника за "недогляди". Однак анахронізми у прозі Д.Мордовця, видається, були свідомим авторським прийомом, що загалом притаманне жанрові історичної прози. Джерельну основу його творів в однаковій мірі складають народні думи та пісні, а також літопис Самовидця.
Як добре ерудований історик, М.Костомаров у своїх повістях "Кудеяр" та "Чернігівка" історично достовірно характеризує описувану епоху, не перенавантажуючи текст твору цитатами історичних документів, подаючи подеколи натяки на джерело інформації. Повість "Кудеяр" ‑ це історія про напівлегендарного героя-розбійника російського та українського фольклору. В українському фольклорі цей образ відображає сімейні традиції північної частини українців: основний конфлікт розгортається навколо кохання Насті Кірпотенко і Михайла Бочаренка (Кудеяр). У російському фольклорі (а саме йому автор віддає перевагу) цей образ функціонує по-іншому: з одного боку, ототожнюється з історичною постаттю Кудеяра Тишенкова, що зрадив росіян на користь татар у 1571 р., а з іншого ‑ з князем Юрієм Васильовичем, сином княгині Соломонії Сабурової. У повісті М.Костомаров створив узагальнений образ Кудеяра, наділивши його рисами обох прототипів. У повісті "Чернігівка" М.Костомаров започатковує новий стиль використання документів: будуючи твір на основі судового позову та судової справи, він додатково вводить історичні дані, які достовірно відтворюють описувану епоху. Подібне поєднання судових документів та історичного матеріалу, а також фольклору подибуємо і в М.Старицького ‑ у творах "Кармелюк" та "Останні орли". Започаткований М.Костомаровим і успішно продовжений М.Старицьким прийом використання судових документів як джерела, згодом, на початку ХХ ст., стане домінуючим у творчій практиці іншого історичного романіста ‑ Ор.Левицького. Зовсім інший стиль, інша манера використання джерел в історичних романах М.Старицького, що відображають період Визвольної війни 1654-1657 рр. Письменник, добре знаючи цю епоху та джерела, пов'язані з нею, вільно володіючи матеріалом, майстерно підійшов до його використання, органічно поєднавши досить об'ємний фактаж зі всіма романтичними атрибутами; при цьому він не перенавантажує свої твори цитатами з відомих історичних джерел.
У другому підрозділі ‑ "Трансформація джерел в історичній прозі другої половини ХІХ ст." ‑ предметом аналізу виступає прозовий дискурс. Вартий уваги той факт, що в мові наратора часто трапляються слова різного "походження". М.Бахтін відзначав, що "романне слово" "має" виявляти свій "родовід", зв'язок із іншими текстами, однак, інтегруючись у романну структуру, воно піддається істотним перетворенням як з боку контексту, так і під впливом жанрових характеристик. Історичні романісти другої половини ХІХ ст., використовуючи різні джерела при написанні творів, вводять у тканину твору слова (висловлювання), сказані уже кимось, примушуючи їх служити своїм новим ідеям. Таке використання "чужої мови" особливо помітне тоді, коли в першоджерелі висвітлено авторське, суб'єктивне трактування подій, історичний же белетрист прагне втілити свою ідею. Так, негативне ставлення до особи І.Виговського в українській історіографії відповідного часу не завадило створенню в цілому позитивного, "прогресивного" його образу в однойменному романі І.Нечуя-Левицького. Факт падіння Кам'янця описують і М.Старицький, і Д.Мордовець, при цьому в арсеналі обох знаходились однакові історичні свідчення. Проте, якщо перший за допомогою цього факту умотивовує душевні муки П.Дорошенка, то другий використовує його, щоб підтвердити віроломство гетьмана, його владолюбство. Подібну ситуацію спостерігаємо і в підході до створення образу І.Мазепи у творах М.Старицького і Д.Мордовця: однакова фабула й джерела інформації використані задля різних ідейних наповнень і навантажень.
Авторська оповідь теж до певної міри позначена впливом "чужої мови", проте вона (мова) виражена здебільшого в прихованій формі. У контексті мови оповідача мова джерела служить авторові стилістичним зразком, надає йому готові формулювання, впливаючи на експозицію та епілоги творів. Інколи протиставляючись авторській, "чужа мова" артикулюється в тканині твору з яскраво підкресленою незалежністю, тоді фрагмент джерела функціонує як вікно у минуле, як "слово давніх часів".
Отже, чужі елементи або підпорядковуються авторській мові, або їй протиставляються. Щодо історичного роману, то "чужа мова" тут найчастіше функціонує як голос давнини, як автентичне свідчення минулого. Вона виступає не лише елементом літературного твору, а й актуалізує первісний контекст (документ, лист, щоденник, інший художній текст). Різноманітні сигнали вказують на присутність "чужого слова" в текстах твору: це й анонімне цитування, посилання на історичні джерела в примітках і в тексті твору, створення образів авторів пам'яток, архаїзація мови, зміна перспективи оповідача, яка найчастіше засвідчує про перехід від слідування від одного джерела до іншого, особливо якщо вони належать до різних типів.
Природа історичного роману допускає введення в його тканину різних жанрів, як художніх ‑ вставні думи, легенди, поеми, драматичні сценки, листи, так й історичних документів ‑ накази, універсали, договори, судові позови. Введені в роман означені жанри здебільшого зберігають свою жанрову та мовну своєрідність. Більш того, ціла група жанрів ‑ щоденники, літописи, біографічні дані, листи ‑ відіграють у творі конструюючу роль. Історична проза другої половини ХІХ ст. може служити зразком використання різних джерел і способів зв'язку між мовою автора та джерелом і характеризується різною мірою насичення вставними жанрами.
Найпоширенішим способом введення в тканину твору джерела для історичної прози другої половини ХІХ ст. є стилізація. Роль письменника-стилізатора в цьому випадку полягала у тому, щоб, використовуючи "чужу мову", відтворити свою точку зору на описувані події. М.Старицький використовує цей засіб здебільшого для відтворення історичних документів (укази, статути): "Ми, ласкою Божою Владислав ІV, король польський, великий князь литовський і російський <...> Ви самі себе позбавили своїх прав і привілеїв і назавжди втратили право вибирати собі старшину. На місце гетьмана, якого ви раніше собі обирали, вам дається комісар із шляхетського звання..." Д.Мордовець вдається до стилізації козацьких літописів: "Того ж года, на непристанное Дорошенково желание помочи от турка, сам турецкий царь, или султан, пришел под Каменец-Подольский..." Стилізація свідчить про розуміння письменниками важливості документів як головного джерела інформації та закріплення документалізму як жанрової ознаки історичного роману. Окрім того, історичні романісти вводять у тканину твору через мову наратора або мову героїв прямі чи дещо модифіковані цитати першоджерела. Приміром, у трилогії "Богдан Хмельницький" М.Старицького гетьман, ведучи переговори через посередництво Чарнецького після Жовтоводської битви, говорить "мовою" однойменної монографії М.Костомарова. Для порівняння: М.Старицький ‑ "Толковать же с вами о наших делах мы не можем, так как у вас нет в лагере ни сенатора, ни уполномоченого <...> отдайте мне все ваши пушки, боевые припасы и знамена и идите себе домой"[5,1,273] і в М.Костомарова: " Я ничего не требую от вашего войска <...> потому что у вас в лагере нет ни сенаторов, ни уполномоченых <...> отдайте нам ваши пушки и идите себе спокойно домой". Одним із прийомів трансформації в основі твору першоджерела є його цитування із зазначенням джерела інформації: "этот рассказ киевлянина взят из "Летописи Самовидца. Изд. Ор. Левицкого (стр.158-160)"[1,273]. Прийом посилань "за свідченням літописців" виконує роль "голосу давнини", однак тут важливим є не стільки конкретне походження наведених фактів, скільки загальна думка, яку висловлюють літописці. Вказуючи на історичне джерело, автор твору моделює в такий спосіб атмосферу історичної достовірності, дозволяє читачеві, занурившись в епоху, вийти за рамки тексту твору.
Отже, аналіз джерел історичної прози другої половини ХІХ ст. засвідчує, що в ній дедалі органічніше закріплюється роль документалізму, на що вказує намагання авторів імітувати в своїх творах документи як засіб змалювання епохи. "Чуже слово" при цьому функціонує як показник "колориту давнини", а також своєрідної полеміки між двома точками зору: "сучасних хроністів" й автора-історика, який виявляє необмежену компетенцію як щодо історичних фактів, так і щодо можливостей інтерпретації. Чималу роль у процесі закріплення документалізму відігравала читацька аудиторія та нове, започатковане П.Кулішем, розуміння історичного роману як розповіді про справжні події. Історичні романісти другої половини ХІХ ст. найчастіше прагнуть синтезувати документальну основу та художній вимисел.
У четвертому розділі ‑ "Історична проза як чинник формування національної ментальності" ‑ йдеться про важливе значення соціально-психологічних настанов у житті людини та людської спільноти. Згідно висновків багатьох філософів, істориків, психологів життя кожної нації визначають певні глибинні схеми поведінки й архетипи; їхня тяглість засвідчується в історичному процесі від найдавніших часів до сьогодення.
Під менталітетом у дослідженні ми будемо розуміти спільне психологічне оснащення представників даної культури, що визначатиме поведінку конкретної людини чи соціальної групи в цілому.
Зрозуміло, що менталітет нації не формується сам собою, на його становлення впливають різні чинники. Серед таких, що відіграли важливу роль у формуванні та історичному розвиткові українського менталітету, Д.Чижевський виділяє дві історичні доби ‑ княжу та добу "бароко" (чи козаччину). Національно-культурне відродження, яке тривало майже все ХІХ століття, "приносить силу і надію не іззовні, а з власної самовіднови і має якусь силу тривалості супроти кризи поневолення"; сприймалося як форма національного піднесення через звернення до класичної давнини. Саме до козаччини, як до найвиразнішого періоду в історії України, найчастіше звертаються письменники.
Проаналізувавши історичну прозу другої половини ХІХ ст., ми виділили й охарактеризували найважливіші архетипи українського народу, які так чи інакше впливали, впливають, творять ментальність нації: архетип Землі ‑ України, Степу, Родини, Хати, Козака-воїна, Запорозької Січі. Названі архетипи позначаються на формуванні не тільки ментальності, але й впливають на риси національного характеру; сприяють подоланню притаманного українцям комплексу меншовартості, розвиваючи почуття гордості за власну історію та народ, поверненню до національних традицій, унеможливленню денаціоналізації суспільства, виробленню поваги до чужої гідності. Художній твір як витвір людської фантазії має властивість безпосередньо чи опосередковано впливати на читацьку аудиторію. Витворені літописцями, а згодом історичними романістами певні психологічні настанови в образах гетьманів, національно свідомих громадян спрямовані на усвідомлення читачами національної величі, любові до рідної землі. Навіть історичним чи художнім міфам, витвореним у народній свідомості, випадало ставати особливим об'єктом національної гордості. Ключові особистості, такі, як Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, й до сьогодні в свідомості кожного українця ототожнюються з незалежністю, соборністю України. Окрім ствердження цих психологічних настанов, автори розглянутих нами історичних романів, художньо проаналізувавши козацьку епоху як один із визначних етапів духовно-історичного життя нації, вказують на помилки та прорахунки, на обставини, які негативно вплинули і впливають на процеси виборення незалежності. Письменники, що творили історичну прозу другої половини ХІХ ст., в умовах бездержавності та розірваності території України намагалися застерегти наступні покоління від необдуманих історичних кроків, показуючи, до чого вони можуть призвести; спрямування їхніх творів має не лише морально-етичний, а й політичний характер. Таке сміливе подання гострих проблем національного життя чи й не було однією з причин тривалого "забуття" історичних творів у період підневільного історичного буття України.
Висновки. Дослідження історичної прози другої половини ХІХ ст. дає можливість зробити певні узагальнення щодо ролі й місця джерела та його трансформації в історичному творі. Козацькі літописи в другій половини ХІХ ст. стають найпоширенішим джерелом не лише художньої літератури, а й історіографії. В історичному творі за літописами закріплюється подвійна роль: інформаційна й художня. Отже, вони формували не лише історичну концепцію, яка знаходила своє втілення в художньому творі, а й безпосередньо впливали на поетику твору, композиційні риси, типи оповіді, наратора, стилістичне забарвлення.
Ретельний текстуальний аналіз дозволяє зробити висновок, що насиченість історичної прози джерелами та їх трансформація може бути різною: від повного визнання за квазі-норму до зазначення якоїсь однієї ситуації; можна спостерігати тотожність джерела й пізнішого художнього твору в різних площинах: ідейно-тематичній, образотворчій, стилетворчій. На приналежність до джерела може вказувати мова оповідача чи персонажа твору. Щодо історичного роману, то "чужа мова" тут найчастіше функціонує як голос давнини, як автентичне свідчення минулого. Вона виступає не тільки елементом літературного твору, а й актуалізує свій первісний контекст (документ, лист, щоденник, історичне дослідження чи інший художній текст). Історичним романістам другої половини ХІХ ст. притаманне поєднання документальності, ретельної розробки історичної теми з певним психологічним поглибленням образів, персонажів ‑ людей, доля яких детермінована часом.
У дослідженні йдеться про вплив історичної прози на формування української ментальності. Українська література закладала підвалини та ставала унікальним духовним стимулом національного визрівання українського народу, усвідомлення ним необхідності боротьби за національну незалежність, підготувала суспільні настрої для сприймання революційних змін на шляху виборення державності на початку ХХ ст., відтворюючи славне історичне минуле, повертали забуті чи вилучені з історичного обігу імена діячів, які були причетні до визначення долі українського народу, чим сприяли формуванню національної ментальності.
|
