ТВОРЧІСТЬ МЕЛЕТІЯ СМОТРИЦЬКОГО У КОНТЕКСТІ РАННЬОГО УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО : ТВОРЧЕСТВО Мелетия Смотрицкого В КОНТЕКСТЕ РАННЕГО УКРАИНСКОГО БАРОККО

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність, мету й завдання дослідження, з’ясовано теоретико-методологічну основу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, розроблено термінологічний інструментарій роботи, зокрема, арґументовано використання дисертантом поняття міфу – встановлюється історична й теоретична адекватність терміна.

У першому розділі “Діалектика рецепції Мелетія Смотрицького” відстежується загальний стан досліджуваної проблеми, аналізуються характер та особливості сприйняття творчості письменника від часу появи перших творів на початку XVII століття до наших днів.

Говорячи про рецепцію Смотрицького, оцінюємо міру його творчого таланту, експериментувань. Проте прагматично-релігійна функціональність творів письменника давньої епохи визначала й інші аспекти – конфесійну приналежність, статус і місце в ієрархізованому суспільстві, заступництво князя чи причетність до братств та інших релігійних груп ранньобарокової епохи.

Критерій конфесійної приналежності письменника став визначальним у науково-критичній літературі. Це, до речі, обумовило існування двох історіоґрафічних тенденцій чи стереотипів, які визначали зміст майбутньої рецепції творчості Смотрицького – православної й католицької (унійної). Дилема Смотрицького й гострота релігійної полеміки XVI-XVII ст. за інерцією відображалася у науковій літературі. В історії українського письменства основний наголос робився здебільшого на переході Смотрицького в уніатство, а життя й творчість поділялися на два періоди: до – і після переходу, або православний та унійний. Таке спрощення унеможливлювало осмислення мотивації вчинків письменника, аналіз творчості Смотрицького не тільки з двох крайніх позицій, а й пошуку третьої моделі, власне, тієї авторської проекції давньоукраїнського письменника, що таки виривалася з двох вічно непримиренних світів, прагнула до синтезу і культурного порозуміння.

З'ясовуючи особливості прижиттєвої рецепції Смотрицького, доводиться також говорити про ефект читацької ідіосинкразії (не сприйняття, хворобливої реакції), притаманній як опонентам Смотрицького зі сторони католицької церкви, так і його непостійним прихильникам з-поміж православних русинів. Причини цієї ідіосинкразії треба вбачати у площині релігійно-культурної конвенції тієї епохи та культурі читача.

Дисертант докладно вивчає проблему творення біоґрафічного стереотипу унійними та православними релігійними письменниками, розглядає особливості реконструкції образу Смотрицького вченими-істориками. У цьому аспекті проаналізовано праці вітчизняних та зарубіжних вчених – С.Голубєва, І.Франка, М.Грушевського, А.Осінського, А.Брюкнера, Ю.Бартошевича, Т.Грабовського, А.Гапена, М.Чубатого, І.Федишина, о.Богдана Куриласа, о.Мелетія Соловія, В.Микитася, П.Яременка, В.Короткого, А.Абрамовича, Ришарда Лужного та ін.

Спробою руйнування та деконструкції стереотипів, розвинутих історико-літературознавчою наукою щодо творчої особи Смотрицького, стала праця Девіда Фріка. У ключі історико-літературної антропології американський славіст репрезентує образ українського письменника як містифікатора, який у результаті сам стає жертвою своєї невизначеності та подвійного життя. Дослідник представив образ Смотрицького позбавленим дихотомії між двома культурами – латино-польською та візантійсько-руською.

У ІІ розділі роботи проводиться дослідження особливостей творчої моделі Мелетія Смотрицького. Дисертант виходить з оцінок творчості Смотрицького як “явища складної ідейно-художньої структури” (Д.Наливайко), “комедіанта стилю” (І.Франко), у якому поєдналися традиції середньовічної літератури у її візантійсько-руському варіанті, ренесансні, реформаційні елементи латино-польської культури.

З’ясовуються джерела впливів різноманітних дискурсивних практик на формування Смотрицького як письменника, а саме: православної (візантійсько-руської), католицької (латино-польської), зокрема, єзуїтської, та протестантської традицій. Характерно, що уособленням цих своєрідних культурних моделей ставали інтелектуальні середовища, в яких перебував Смотрицький, навчаючись в Острозі – “греко-слов'янському Атенеумі” (кін. XVI ст.), Віленській єзуїтській академії (1601-1605) та протестантських університетах Німеччини (Лейпциґа, Нюрнберґа, Віттенберґа) (1605-1608).

Смотрицький засвоював різноманітні риторичні системи, класичної риторики Аристотеля, Цицерона, Квінтіліана чи актуального у тогочасних інтелектуальних колах динамічного й химерного стилю бельгійського гуманіста Юстуса Ліпсія.

Стосовно риторики, йдеться про елементи творчої свободи Смотрицького, які виявлялися у виборі письменником культурно-естетичних моделей та оригінальному втіленні їх в індивідуальній творчій практиці.

Творчість Смотрицького є настільки органічно еклектичною, що надзвичайно важко визначити чітку риторичну тенденцію. Прикладом тому, знаменитий “Тренос”, де, з одного боку, відстежується стиль середньовічних querelae (з лат.: скарга, жалоба), впливу риторики Цицерона, Меланхтонової судової риторики, genus judikale (Д.Фрік), дискурсивної практики єзуїтів, а, з іншого – старозавітної традиції, ритміки ламентальних псалмів, розвинутої у візантійсько-руській традиції. Також, захищаючи традиції православної Церкви перед католиками, Смотрицький оперує арґументами протестантів, потрактовуючи Церкву як винятково невидиму й духовну установу; використовує творчу спадщину італійських поетів-гуманістів Франческо Петрарки, Мантуана Баптисти, історика-мемуариста XV ст. Бартоломея Платіні. У другій половині творчості Смотрицького, яка умовно позначується формальним переходом на сторону унійної церкви, чималий вплив на cвітоглядну позицію Смотрицького мала одна з найцікавіших та популярних релігійно-утопічних праць у тогочасній Європі протестанта Маркуса-Антоніуса де Домініса “De republica Ecclesiastica” (Romae, 1623; Wilno, 1624).

Зауважимо, що одним із аспектів використання Смотрицьким єзуїтського досвіду постає містифікація авторської позиції та модифікація реальності – творення уявних альтернативних моделей світу. Цей приклад авторської ініціативи обумовлювався поширеною у ранньобароковий період теорією містифікації – ars dissimulandi (з лат.: мистецтво удавання, лицемір'я).

Великою мірою на творчу позицію Смотрицького вплинула також  гуманістична концепція автора як генератора ідей. Засади цієї концепції сформували, по суті, творчу позицію та літературну програму Смотрицького, який був переконаний, що його творче покликання – це посланництво від Бога. У “Треносі”, вустами оприявнюваного образу автора Теофіла Ортолога, Смотрицький зізнається, що прийшов “рятувати народ руський од загибелі”. В передмові до “Апології”, присвяченій київському воєводі Олександрові Заславському, свою творчу та релігійну місію він подає як “жертводайність”.

Отже, основними проявами творчої активності Мелетія Смотрицького є переосмислення ним кількох культурних традицій. Мету творчості письменника, яка спрямовувалася у річище дидактики, визначала теорія моралістичної краси. Таким чином, творчість Смотрицького розвивається у контексті християнського гуманізму (А.Боровський) як по ренесансної й ранньобарокової ідейно-естетичної формації. Вона передбачала:

1)       впровадження принципів індивідуалізації творчої праці письменника;

2)       прагнення оновити, модифікувати світ;

3)       вплинути на хід подій риторичними засобами емоційної рефлексії, або:

4)       методом контроверсії – протиставити цінності ідеального та  деґрадованого світу.

Ці теоретичні максими, притаманні творчості Смотрицького, розвиваються нами у трьох підрозділах. У наступній частині першого розділу (2.1. Auctoritas auctores: харизматичність як спосіб оприявлюваності творчих інтенцій Смотрицького) на підставі опрацьованих творів ранньобарокового письменника досліджуються різні типи авторської репрезентації, що розглядаються як вид містифікації та один із способів вираження творчих інтенцій Смотрицького. Так, у “Треносі” автор передає свої настанови через містифікований образ Теофіла Ортолога (з гр.: Боголюб Правдослов), особи грецького походження. В “Апології” він ототожнює свою діяльність із біблійними образами Мойсея, Ієремії та апостола Павла. Відстежується функціональність цих образів, які у тексті формально виконують функцію топосів авторитетності.

Ідею письменства як “вогнища пророків” Смотрицький декларував упродовж усієї творчості. Складається враження, що весь тягар за переповідання істини він переносив на харизматичний образ пророка або метафору, сповнену надзвичайними та переконливими відомостями про правдивий авторитет письменника. Припускаємо, що для Смотрицького образ пророка став не тільки формою вираження та означення ідей, а й своєрідним засобом індивідуалізації його як митця. Головним чином умовою сприйняття твору була авторитетність, статус і позиція автора у суспільстві.

Треба відзначити, що принцип типологічного уподібнення до авторитетів, сповнених надзвичайними якостями, стає органічною потребою, усвідомленою Смотрицьким як один із прийомів творчого вираження. По-перше, образ пророка чи величної в історії Церкви або народу постаті втілювали пристрасність та одержимість, вони ставали взірцем стихійності та емоційності риторичних виступів. По-друге, їхня функціональність, що зумовлювала рефлексивний та агітаційний характер твору, спрямовувалася на досягнення єдиної мети – переконати та об’єднати читачів довкола проголошуваної концепції чи релігійної програми. Емоційна та рефлексивна форма вираження, яку забезпечували вищезгадані авторитети, надавала верифікованим настановам автора особливого призначення, запевняла читача у їх важливості та достеменній правдомовності. По-третє, факт пророчої місії передавав динаміку особистого, інтелектуального та емоційного переживання письменника, його громадської позиції та небайдужості до проблем Церкви.

У другому підрозділі 2.2. Апологія читача, або ілюзія примарного адресата, дисертантом розглядається питання творення Смотрицьким образу ідеального читача, який здатний засвоїти весь комплекс ідей втілених автором у творі. Він виявлявся у передмовах-епіґрамах, які супроводжували основну наративну частину твору. Таким ідеальним реципієнтом, як правило, був князь або ж інша авторитетна постать. У сфері нашого дослідження постають посвяти князям Янушеві Острозькому в “Антиґрафах”, Михайлові Вишневецькому в “Треносі”, Олександрові Заславському в “Паранезисі” і Томашеві Замойському в “Апології”. Смотрицький моделює ідеального читача, визначаючи не тільки параметри сприйняття пропонованої книги, а й постулює образ харизматичного володаря, якого адресат повинен наслідувати, а аудиторія – захоплюватись. У подібних віршованих “похвальних словах” і дидактичних ораціях Михайло Грушевський убачав “чисто етикетальну” функцію. Не заперечуючи думки авторитетного вченого, дисертант припускає дещо глибше і багатофункціональніше призначення передмов-посвят. По-перше, у формуванні образу ідеального читача Смотрицький звертався до князя не як до реальної особи, а як до ідеального володаря, optimus princeps (з лат.: найкращий з перших). Підтвердженням такої відносної правдивості залишалося ім’я, атрибути та ознаки князівського роду. Образ адресата проектувався в ідеалізованій реальності, досконалому світі чеснот його роду або ж у контексті знакової системи, яка цю ідеальність втілювала. Прикметно, що, звертаючись в “Антиґрафах” до Януша Острозького, Смотрицький бачить перед собою образ не реального князя-католика, а сина славетного батька – захисника інтересів православних русинів. У Януші Острозькому письменник уявляє такого князя, який перебуває ще у сумнівах і готовий повернутися до “віри своїх предків”. Так, письменник ідеалізує дім Заславських (“Паранезис”), (“Апологія”) із погляду візуального багатства й упокорення у ньому природних стихій.  Київський дім воєводи увиразнюється камерною атмосферою ідеального світу “маленької Аркадії”, де в гармонії перебувають і злі, і добрі сили. Його двір зображується як конструкція ідеального світу, у якому “бестії та небесні слуги разом тріумфують”, навіть “чудо морське” перед князем з’явилося, щоб виявити знак свого шанування. Князь Заславський є взірцем благочестя, і саме тому вищі сили величають його. Створюючи ідеальний образ князя, Смотрицький модифікує його оточення, світ. З цією метою він звертається до своєрідної аркадійської конвенції і топіки, що здобула надзвичайну популярність і розвинулася згодом в особливий напрям барокової літератури. В ідеалізації князя домінантну функцію виконує астральна символіка, стверджуючи тим самим усеохопність князівської величі й слави. У її вираженні Смотрицький вдається до своєрідної значеннєвої інверсії: світ мовби змістився перед вшануванням достойностей свого харизматичного володаря: “місяць і зорі перед ним схиляються”, а “земля й море віддають шану і повагу”. По-друге, в оспівуванні чеснот ідеального володаря автор зосереджувався на його майбутньому. У посвяті мовою символів та алегорій маніфестувалися принципи ідеальної програми письменника, які в оповідній манері розгорталися в основній частині твору. Смотрицький прагнув побачити у реальному адресаті предмет втілення своїх омріяних ідей. Крім того, формування культу optimus princeps не носило локального, автономного характеру, тобто цілепокладання автора не обмежувалися тільки адресатом князя. У комунікативному процесі ідеальні параметри, згідно з правилами риторики, становили загальний взірець наслідування для іншого кола читачів, яких Смотрицький означував “народом руським”. До цього зобов’язував яскравий ефект ушанування володаря усіма небесними світилами й частинами світу – зорями, місяцем, землею, морем, із якими, до речі, ототожнювалося реальне довкілля читачів.

Взірцева особистість князя втілювала, як правило, певну ієрархію цінностей. У своїй структурній єдності вони творили своєрідний “вінок чеснот” або ж кодекс поведінки лицаря-князя, що утверджувався на засадах не зруйнованої, але тільки похитнутої Церкви. Зауважимо, що цей принцип перегукується із середньовічною традицією агіоґрафічних творів, однією з функцій яких було кшталтування благочестивого християнина за взірцем біоґрафічної моделі святого сподвижника. Ідеальне зображення князів Януша Острозького, Михайла Вишневецького та Олександра Заславського увиразнювало ідею громадянського обов’язку, ознаки мужності, небайдужості, наполегливості, вірності цінностям “батьківської віри”.

У третій частині розділу розглядаємо ще один прояв творчої активності письменника. 2.3 Модус емоційного є характерною ознакою не тільки діалектики риторичної персвазії XVI-XVII ст.ст., а й естетичної програми Смотрицького. Це підтверджує засвоєння ним загальнолітературних і мистецьких тенденцій естетики бароко. Перевага емоційного модусу визначала структуру текстів Смотрицького. Майже кожний свій твір він будував у такий спосіб, аби перші розділи впливали на волю й почуття читача. Вони ніби готували своєрідне емоційне підґрунтя до засвоєння тих частин твору, у яких автор з’ясовував питання богословського чину. Висловлюючись мовою риторичної теорії, Смотрицький надавав перевагу принципові movere (з лат.: вразити), який виражав імпресивну (психологічну) функцію, поступаючись при цьому риторичним поняттям docere (з лат.: навчати) i delectare (з лат.: розважати, забавляти, захопити). За такою риторичною схемою створений “Тренос”. Схожий підхід характерний “Апології”: задум Смотрицького полягав у тому, аби першим розділом своєї “переґринації до країв Східних” вразити православного читача. Оприявлені факти безнадійного становища “ойкумени” православної Церкви стають для Смотрицького неспростовним доказом радикальних перемін у його долі, вони пояснюють зміну конфесійних переконань православного архиєпископа. Нерідко переконання читача здобувалися шляхом впровадження Смотрицьким високо патетичної фігури – прозопопеї (Р.Радишевський). Наприклад, у “Треносі” цей прийом набував особливої емоційної виразності тоді, коли виголошення, нарація вкладалися в уста персоніфікованої Церкви-Матері і супроводжувалися вираженням почуттів обурення, докором, ламентацією, воланням емотивної фігури тощо.

 Однією з форм вираження емоційного пафосу у творчості Смотрицького стала ламентація. Як своєрідний знаковий код культури, лямент передбачав особливий тип мови, у формі якої втілювався модус трагічного відношення до дійсності. Разом із тим, християнська традиція догматично розвинула мотив плачу, апологетизуючи “сльози” як “прикмету праведності” (Л.Ушкалов). Долоризм в осмисленні Смотрицького інтеґрував у собі не тільки емоційне вираження скорботи, смутку чи жалю з приводу втраченого, а й релігійний дидактизм та індивідуальну візію дійсності, модифікуючи її у трагічній тональності. Так у “Треносі”, мовою ляменту, смутку Смотрицький повідомляє про події, які ще не відбулися. Трагедія “зради” українських аристократичних родів своєї Церкви, описана у творі, функціонує у площині потенційно можливої перспективи. Відомо, що на час написання “Треносу” криза, передана у формі безутішного плачу, не досягла таких усеобіймаючих вимірів насправді. В іншому творі Смотрицького - “Ляменті у світа вбогих на жалісне переставлення Леонтія Карповича”, ламентація органічно поєднувалася з ритуальною функцією тексту. Твір надзвичайно цікавий як приклад барокової метафізичної поезії – основна увага зосереджувалася на феномені смерті та алегорії “omnia vanitas” (з лат.: усюдисущна суєтність), марнотності світу. Те поле трагізму, яке у “Треносі” визначається тотальністю і всюдиприсутністю “зла”, виражається почуттями “безпорадності”, “втратою величі”, “безсиллям”, “бoлем”, “самотністю і покинутістю” Церкви-Матері, у “Ляменті” переростає в апологію тимчасового терпіння героя.

Ефект емоційного досягався Смотрицьким у зображенні центрального образу “Треносу” – Східної Церкви-Матері. Автор представляє його в розвитку, динаміці. З одного боку, зосереджує увагу на його святості, величності, монументальності, яка залишилася у минулому і є втраченою. А з іншого, репрезентує її нинішній стан – убогості, приреченості, покинутості. Обігруючи “естетику потворного” (Д.Чижевський), Смотрицький зображував образ Церкви у жахливо-натуралістичний спосіб. Уже з перших сторінок твору образ Церкви-Матері, переданий епітетами “обідрана”, “оголена”, “незносними ладунками, тягарем обтяжена”. Емоційний ефект перевдягання скеровувався на те, аби викликати у православного читача почуття жалю до образу скривдженої Церкви-Матері. У зверненні до традиційного в естетиці бароко прийому антропоморфізації чи натуралізації культових образів спостерігаємо своєрідний антропологічний злам – засвоєння Смотрицьким нового типу культури, яка вивершує людські почуття у релігійному творі, наділяючи ними божественний образ.

Одним із засобів досягнення емоційних ефектів є обігрування Смотрицьким давнього топосу Ubi sunt...? (з лат.: Де вони...?). Як правило, його функціональна мета полягала у прагненні зосередити увагу читача на священному, нетлінному і міфологічному вимірі життя, викликати жаль до того, що втратило цінність (Й.Гайзінґа). В осмисленні топосу українським письменником  основна ідея зводилася до проблеми переміни загального життя Церкви: Де поділася та давня святість? (“Тренос”). Здебільшого топос зображався у контексті земного, марнотного світу і часопростору, загальної ідеї vanitas vanitatum et omnia (з лат.: суєта суєт). Питальна конструкція Ubi sunt...? є також питанням про цінність реального для Смотрицького світу, який стоїть перед загрозою занепаду. З цього погляду топос передає, з одного боку, означену візію дійсного світу як простору марнотності, суєтності й деструкції, а з іншого, опосередковано виражає чуття туги за втраченим ідеальним світом православної Церкви.

Характерною ознакою творчої позиції Смотрицького та моделювання ним образної системи світу є активне використання риторики котроверсії і протиставних співвідношень – антитез, діалогу ідей. 2.4. Риториці контроверсії або мистецтву антитези творчості Смотрицького присвячена четверта частина другого розділу дисертації. Нами з’ясовується риторична та світоглядна обумовленість протиставності, антиномії. Риторика контроверсії становить одну з домінантних чинників творчої та релігійної програми Смотрицького. Її реалізацію можна відстежувати на різних рівнях авторського задуму. Антитетичні формули активно функціонували як стилістичні прийоми. Антитеза поєднувала у собі функції діалектичного засобу, центру мовної прозорості та композиційної упорядкованості. Приклад такої протиставної діалектики натрапляємо в одному з перших творів Смотрицького – “Антиґрафах”, написаних у формі відповіді Володимирському та Берестейському єпископові уніатів Іпатію Потію. Принцип антитези, який організовував структуру твору, оприявнювався автором вже у його назві – латинською antygraphos, тобто всупереч написаному.

Протиставність реалізовувалася також на рівні гри стилем, де, з одного боку, у творах Смотрицького інтеґрувалися елементи богословської проповіді, трактату, а з іншого – трагічний пафос тренів, ламентацій (“Тренос”) чи мандрівних оповідей (“Апологія”). Незважаючи на те, що у площині змісту та ідеї вони становили органічну єдність, із погляду ж формальної структури, протиставність жанрових моделей була доволі відчутною. Смотрицький увиразнював її особливостями мовної стилізації – голосіннями, пророчими погрозами, манерою неквапливої оповіді або ж патетикою проповіді. Мовний контраст, який  загострював і акцентував думку автора, забезпечував твору художній ефект, що органічно сприймався читачем. Для нас це один із доказів жанрової синкретичності тогочасної поетики твору. Принцип контрасту втілювався в антитетичних образах Церкви-Матері та героя-мандрівника з “Апології”. Амбівалентна сутність виражалася в алегоричній фігурі смерті у “Ляменті у світу вбогих”. Ефект протиставного діалогу, як один із видів риторики контроверсії, виявляємо вже у перших розділах “Треносу”. Своєю формою він нагадує типово бароковий принцип словесного відлуння, або ж  “ехо”, що обумовлював риґористичну конструкцію розмови у формі запитань і відповіді. У “Треносі” антитетична форма не є увиразненою, а тому потребує певних зусиль, аби її реконструювати. Питанння приховані у монолозі Церкви-Матері, у її докорах, тоді як відповіді з’являються у наративній частині твору, де письменник подає арґументацію вищеверифікованих священним образом звинувачень.

Оцінюючи творчість Смотрицького, робимо висновок – художнє осмислення Смотрицьким релігійних проблем, які становлять домінанту його творчості, здійснюється у контексті ранньобарокового явища християнського гуманізму, що стає універсальною як для шляхтича, вихованого на літературних зразках латинської поетики, так і для православного русина, який ревно сповідував цінності традиційного візантійско-руського письменства. Вочевидь, ця неоднорідність манери автора “Треносу” є ознакою доби і його постійних творчих шукань та експериментів. Смотрицький прагне мовби примирити етично-доктринальну та естетичну сторони письменства. Розглядаючи “слово” як елемент текстуальної фікції, як засіб досягнення своєї мети, звертаючись до традиційних образів і сюжетів, і, переосмислюючи їх символічно-ідейний зміст, автор “Треносу” вносив новий струмінь в українську полемічну прозу. Позиція Смотрицького як письменника нового часу втілилася у прагненнях видозмінити, модифікувати дійсність та пошуку текстуальних способів реалізації своїх візійних проектів.

У третьому розділі роботи “Ранньобарокова модифікація дійсності Мелетія Смотрицького” запропонована інтерпретація проектів пересотворення світу. Характерна для літературознавчих досліджень польського вченого Александра Брюкнера “порівняльна позиція” втілилася у цікавій для нас аналогії, яку він провів між Мелетієм Смотрицьким та Станіславом Оріховським. Невипадковість в ототожненні українського письменника із яскравим представником польського ренесансного гуманізму зумовлюється не тільки відносною подібністю їхнього життєвого шляху: обидва здобули гуманістичну освіту, навчалися у протестантських університетах Німеччини, неодноразово змінювали свої конфесійні орієнтири, – а й, вочевидь, світоглядною позицією, яка втілювалася у переосмисленні гуманістичних тенденцій, зокрема, в “квазі-утопічних”, візійних проектах пересотворення дійсності. Творчість цих письменників об’єднує публіцистична рефлексивність і прагнення до ідеальної ревізії суспільних структур, яке у тексті створює перспективу побудови власного художнього світу. Якщо для Оріховського основний зміст уявної візії полягав у проекції щедрого, облагородженого та величного образу польського королівства як ідеальної держави, то предметом ідеалістичних пошуків Смотрицького була Церква – єдина суспільна й культурна організація православних русинів кінця XVI–початку XVII століть.

Треба сказати, що ідея досконалої Церкви не є сталою у Смотрицького, вона щоразу видозмінюється, автор надає їй іншого семантичного звучання в залежності від конфесійних устремлінь. Також, ідеалістична рефлексія письменника скеровувалася у русло ідеологічного обґрунтування історичної та культурної самобутності руського народу через сакралізацію його минулого, “святої старовини”. Смотрицький проводив ідейні паралелі поміж давніми, старозавітними народами і сучасним становищем у Речі Посполитій православних русинів-українців.

Уявну дійсність своїх творів Смотрицький модифікує у контексті драматичної візії світу. Модифікація реальності побудована Смотрицьким на протистоянні двох часових перспектив – сучасного і минулого. Якщо дійсний стан речей він валоризує, наприклад, у “Треносі”, до рівня драми, руїни Церкви, нерідко ототожнюючи його з біблійним міфом занепаду, то минуле для нього становило джерело справжніх цінностей величної епохи християнства. У християнській культурі воно завжди виражалося поняттям “доброї старовини”, будучи часом початків і мірилом теперішніх часів. Відповідно, процес модифікації теперішньої і минувшої дійсності взаємообумовлювався: міфологізуючи минулий час апостолів і християнських князів Київської Русі, Смотрицький сподівався перевести святість, велич і славу нащадків на оточуючу дійсність. У такий спосіб він намагався змінити й врятувати світ від неминучої загибелі, до речі, ним же й оприявлюваної. Тому його реальність є реальністю вже втрачених цінностей. З погляду ж концептуальної перспективи, релігійно-ідеологічної наповненості та художньої ідеалізації дійсності, ідеалістичні устремління Смотрицького можна умовно виокремити, поклавши в основу міфологічні моделі як одну із форм вираження ідей ранньобарокового письменника та візійних проектів пересотворення громадянського і релігійного життя українців початку XVII ст.

3.1. Міф Автора. Своєрідним ключем до тексту “Треносу”  Смотрицький обирає образ уявного автора – Теофіла Ортолога. Вочевидь, завдяки йому формується первісний горизонт сприйняття читачем твору. Теофіл Ортолог, через якого оприявнюється реальна постать письменника, є своєрідною маскою, мотив якої надзвичайно характерний для барокової доби. Призначення міфу автора не тільки у тому, аби забезпечити у процесі сприйняття читачем тексту авторитетне покровительство, сакралізувати працю. Смотрицьким створюється образ ідеального оповідача, що поєднує у собі різні культурні традиції. За своєю структурою ім’я Теофіл Ортолог  утворювалося шляхом поєднання кількох слів, у яких заздалегідь закладався теологічний зміст. Грецьке за походженням ім’я харизматичного автора “Треносу” виражало сутність благодаті та догматичну приналежність до міфо-символічного світу, яким уявлявся для православного українця початку ХVII століття Схід і землі, на яких відбувалися священні події, описані у Біблії та книгах Отців Церкви. Прочитування зі старогрецької мови імені автора “Треносу” Теофіл Ортолог як Боголюб Правдоустий, Боголюб Провдослов виявляло конотацію присутності своєрідного “соціоетнічного коду”, обумовлюючи причетність уявного автора-оповідача до особливого світу, культурного простору Святої історії. Заглиблюючись у проблему специфіки творення міфу автора, дисертант дослідив механізми міфологізації авторської праці як харизматичного речника істини з позицій ранньобарокової дискурсивної практики. Відстежується вплив біблійної традиції, яка визначала тип автора як переповідача істини, з'ясовується функціональність образу Теофіла Ортолога у контексті твору.

3.2 Міф Церкви-Матері: проекція ідеального світу. У підрозділі розглядаються різні інтерпретації образу Церкви та його художнього переосмислення в українській релігійній літературі. Дисертант відстежує семантичну еволюцію образу від біблійної, патристичної традиції (Св. Кіпріан (Тасцій Цецілій) до переосмислення образу сучасниками Смотрицького – Герасимом Смотрицьким (“Ключ Царства Небесного”) та Кліриком Острозьким (“Отписи”). Відзначається багатоплановість, динамічність та своєрідність образу Церкви-Матері у версії Смотрицького. Проводиться аналогія ляментації Церкви-Матері Смотрицького з циклом політичних віршів польських поетів Рокошу Зебжидовського, які також звертаються до марійного культу та універсальної метафори Матері-Вітчизни.

Враховуючи, що “Тренос” Смотрицького спрямований на опозицію до католицької церкви, яка свої ідеальні устремління втілювала в образі Бога-Отця як верховної батьківської сили, нами зіставляються дві культурні максими, виражені в образах Церкви-Матері Смотрицького та Бога-Отця Петра Скарги (“O iedności Kościоła Bożego”, “Kazania sejmowe”). Зауважимо, що у ширшому культурологічному контексті ці дві метафоричні конструкції виступали як своєрідна проекція дійсності, означуючи культурну ідентичність епохи, у якій вони актуалізувалися. З ними пов'язувалася бажана перспектива уявного світу. На відміну від західної, латино-польської системи, модель ідеального світу в православній культурі слов’ян проектувалися через культ материнської першооснови. В універсальній метафорі Церкви-Матері, яка є емоційним стрижнем знаменитого “Треносу”, втілювалася ідея втраченої єдності. Через метафоричний образ український письменник проголошував цінності ідеального єднання руської православної еліти навколо материнського начала, за родинними й духовними ознаками, які втілював цей образ. В суспільному сенсі ці основні засади скеровувалися на державоцентричну модель: католицькою релігійною культурою – Deus-сили, православною – страждання, смирення, убогість, покора та аскетизм. Таке глобальне проектування можна охарактеризувати з точки зору повернення до первісного автентичного міфу (міф Золотого віку). Абстрагуючи ці ідеї, приходимо до зредукованої схеми: Скарга – ідея пересотворення світу суспільної структури, встановлення ієрархічної системи релігійних і політичних положень. Натомість, православний Смотрицький реінтерпретував ідею метафізичного рівня – спокутування гріха; апологетизація материнських страждань, смиренності й послідовності “у вірі батьків наших” стає благодаттю від Бога в отриманні прав для руського народу, як ідеальної, “Богом обраної”, духовної спільноти.

3.3 Міф Права. Утілення своєрідної ілюзії громадянства русинів у Речі Посполитій осмислює Смотрицький у “Виправданні невинності”. Тут письменник знову звертається  до механізму сакралізації, стверджуючи, що нікому не дано відбирати чи узурповувати священне і природнє право у вірі, яке успадкували нинішні православні русини від своїх предків. Історію отримання віровизнаннєвого і політичного права українцями Смотрицький описує як особливий вид Божої благодаті, подібний до тієї, яку отримали євреї, прийнявши Закон через Мойсея. Необхідність у підтвердженні давньої ідеї про спадкоємність русинами священного права обумовлювалася конкретними обставинами, що склалися у Речі Посполитій після створення у Києві православної ієрархії, митрополії (1620).

На відміну від попередніх, ранніх проектів Смотрицького, ця стратегія виглядає прагматичнішою і раціонально-продуманою. Вона позбавлена тієї містичності, яка облагороджує і міфологізує ідею “третього права”, верифіковану Смотрицьким у “Треносі”. Свою ілюзію письменник репрезентує як уже давно визрілий злободенний факт, що підтверджується цілком очевидними арґументами. Таким чином, міф давнього права верифікується у публіцистичній формі – як раціонально-продумана тактика. Цікавим видається метафоричне потрактування Смотрицьким пошуку правової ідентичності як довговічних мандрів.

3.4. Міфологема мандрів. (Ідея вічного пошуку). Давній топос, який у паломницькій літературі завжди супроводжувався описом ідеальної картини Святих місць (П.Білоус), в “Апології переґринації до країв Східних” Смотрицького наповнюється іншим значенням. Замість сподіваного опису величі, усталеного образу одвічних цінностей Святих місць, Смотрицький описує картину руїни Східної Церкви в Константинополі та Єрусалимі, втрату її давньої слави й могутності. При цьому, автор “Апології” залишається ще у полоні усталених значень, які закріпилися за цим традиційним топосом. Через міфологему мандрів і оголошення своєї причетності до місць перебування Ісуса Христа, Смотрицький передає ідею освячення себе і своєї архиєпископської місії, щоб підтвердити своє божественне бачення речей, які проголошує у творі. Через осмислення топосу мандрів, який ставить письменника у позицію безпосереднього свідка руїни священного, факт звинувачення Смотрицьким авторитетних релігійних письменників та церковних ієреїв виглядає у творі обґрунтованим та переконливішим.

Зауважимо, що в “Апологіі” актуальність міфу про автентичну віру-основу Східної Церкви, який утверджувався “Треносом”, знеславлюється прагненням автора знайти “істинну Церкву” або ж особисто пересвідчитись у її життєдайності в Єрусалимі та Константинополі. Апологія Східної Церкви у “Треносі” змінюється звеличенням “мандрів”, які засвідчують ефемерність духовних цінностей православної Церкви, виявляють завмирання давньої величі Східних патріархій. Ці два твори Смотрицького  обрамлюють функціонування міфу автентичної Східної Церкви – від апологетики православ’я (“Тренос”) до його заперечення (“Апологія”). Вони представляють два різновиди ідеалістичного уявлення письменника майбутньої долі православних русинів.

У Висновках підсумовуються основні результати дослідження.

Інтерпретація творчої спадщини яскравого представника літератури раннього українського бароко Мелетія Смотрицького відкриває нові грані майстерності письменника і становить прикметну сторінку історії української літератури. Розгляд творчості Смотрицького як структурної єдності дає змогу масштабніше уявити новизну світорозуміння епохи бароко, чіткіше простежити естетичний та релігійно-філософський зміст його творів.

На відміну від своїх сучасників Смотрицький випадає з чітких тенденцій релігійної полеміки початку XVII століття, бо ставить собі завдання значно ширше, аніж дати відповідь конкретному опонентові, спростувавши чи утвердивши істинність богословських питань. Творам Смотрицького притаманна концептуальність вираження.

Проаналізовані міфологічні моделі творчості Смотрицького є основою загальної релігійно-тематичної концепції, що згодом розвинулася у полемічній прозі першої половини XVII століття (“Оборона церковної єдності” о. Льва Кревзи, “Палінодія” Захарії Копистенського). Їх об’єднує ідея повернення до джерел руського християнства й прилучення Русі до апостольської традиції, збереженої і переданої греками. У контексті ідеологічної функціональності вони сприймаються як міфи тієї епохи. Оскільки, “давність” чи, точніше кажучи, “авторитет давнини” становив у культурі раннього бароко цінність доказу, який леґітимізував та ушляхетнював візантійсько-руський етос у Речі Посполитій.

Серед усіх цих загальних параметрів, які створюють уявлення про Смотрицького як про неординарну й виняткову особистість свого часу, найхарактернішим, мабуть, є те, що, не відмовляючись від старого розуміння часу, як субстанційного і вічного, він одночасно йде назустріч модерним ідеям, новій культурі, здійснюючи, щоправда, безнадійну спробу об’єднати дві культурні концепції західної й східної цивілізацій у своєму світі. Смотрицький знаходиться на пограниччі стильових епох ренесансу й бароко. Творчість Смотрицького є своєрідним прикладом культурного симбіозу та барокової еклектики. Його письменницька стратегія, яка скеровується на почуття, кшталтування читачевої свідомості, є естетичною засадою барокової програми.