| Краткое содержание: | У вступі актуалізується і вмотивовується важливість обраної теми, висвітлюється стан вивчення питання, формулюються мета й напрямки дослідження, його завдання, обґрунтовується наукове та практичне значення роботи, дається коротка характеристика методологічно-теоретичних засад дисертації.
Перший розділ — “Історичні ремінісценції” — складається з короткого огляду літературної та культурної ситуації в Україні початку 20-х рр. XX ст., а також, окрім описового історико-біографічного, має документальний характер. Завдання першого розділу дисертації полягає у викладі біографії Аркадія Любченка, історично важливих подій і головних епізодів літературного життя 20-х рр., того часу, коли виникла і діяла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), в пізніші роки — Пролітфронт.
У короткому вступі до першого розділу представлено історичні витоки ВАПЛІТЕ, що брали початок з утворення студії “Урбіно”. Ця студія виникла 1925 року при “Гарті” і мала власний часопис “Квартали”. Варто наголосити, що сама назва студії визначала характер і коло проблем, які об`єднали митців, та стала ключем до розгадки: у місті Урбіно був народжений відомий представник італійського відродження Рафаель. Тож назва “Урбіно” відігравала асоціативну роль, адже українське відродження 20-х рр. ХХ ст. теж виявило зацікавлення до національних пріоритетів, культури, мови тощо. Взагалі, діяльність “Урбіно” була короткотривалою, але саме у вузькому колі цієї студії усталилися ті світоглядні і мистецькі переконання, які згодом стануть визначальними для ВАПЛІТЕ: вільне і професійне мистецтво, орієнтація на кращі світові надбання. Ці погляди, виголошені М.Хвильовим у статті “Про "сатану в бочці" або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян”, спричинили літературну дискусію. Вона, у свою чергу, поділила митців на два ворожі табори. А.Любченко був одним із тих, хто підтримував ідеї М.Хвильового і реалізовував їх у своїй творчості.
1.1. Аркадій Любченко: віхи життя. Тут представлено уточнену біографію Аркадія Любченка з акцентами на найважливіших подіях його життя, що так чи інакше позначилися на світогляді та творчості письменника.
Так, зокрема, досліджено, що у 1918-21 рр. А.Любченко перебуває на боці УНР, що не минуло безслідно для формування його поглядів і, напевне, стало однією з причин, чому Любченко стає членом і фундатором ВАПЛІТЕ.
Життя та еволюція прозаїка подані в контексті діяльності літгрупи, подій в країні тощо. Відтак, очевидним стає факт, що 20-ті були для А.Любченка, як і для більшості митців, роками естетичного росту, натомість 30-ті стали випробувальним етапом не тільки для художнього розвитку письменника, а й існування. Нелегкі 40-ві рр. акумулювали ситуації виживання та стали своєрідним лакмусовим папірцем переконань та художнього мислення А.Любченка.
1.2. ВАПЛІТЕ — “Літературний ярмарок” — Пролітфронт. Докладному аналізові піддано суперечливі вихідні дані створення ВАПЛІТЕ, окреслено характер творчих засад і роботи літературного об`єднання (ВАПЛІТЕ — “Літературний ярмарок” — Пролітфронт), відтворено історію існування групи і специфіку її стосунків з іншими літературними організаціями, стиль поведінки. Також тут зосереджено увагу на непримітній, проте важливій, ролі А.Любченка-секретаря, в чиї обов`язки входило офіційне листування, зовнішні та внутрішні зв`язки ВАПЛІТЕ і Пролітфронту.
Один із головних аспектів цього підрозділу полягає в критичному огляді літературної ситуації 20-х рр. Розглядаються та аналізуються характерні полеміки, дискусії, суперечки між ВАПЛІТЕ (Пролітфронтом) і різними літературними угрупованнями, що знаходили вираження не лише через публіцистичні виступи, статті в поточній пресі тих років, а також у приватному листуванні та інколи у творах письменників. Так, зокрема конфлікт ВАПЛІТЕ з “Новою ґенерацією” подається в контексті листування М.Семенка з Г.Колядою, цитуються також думки М.Куліша і А.Любченка щодо цього суперництва. А протистояння ваплітянців (проліфронтівців) ВУСПП, Молодняку висвітлює низка архівних документів і докладний аналіз полеміки; опозиція ВАПЛІТЕ до цих так званих провладних груп розглянута особливо уважно, оскільки була останньою з можливих.
Незгоди між ВАПЛІТЕ та “Новою ґенерацією”, ВУСПП, Молодняком позначилися як на взаємних стосунках, критичних оцінках, так і на становленні талантів молодих літераторів цих груп, зокрема й Аркадія Любченка. Стилі поведінки ВАПЛІТЕ і Пролітфронту були впливовими формуючими чинниками як для світогляду Аркадія Любченка (навіть через 20 років у щоденнику письменник занотує своє негативне ставлення до футуристів і те, що й далі триматиметься й упроваджуватиме ідеї ВАПЛІТЕ), так і для його письменницького таланту, наприклад, у творах “Образа”, “Чого я ніколи не напишу” знаходимо відгомін полемік та власного несприйняття чи несхвалення творчої манери або позицій того чи іншого письменника.
Отже, зупиняючись на важливих подіях літературного життя 1920-х рр., авторка дисертації у першому розділі намагається відтворити історичний контекст, в якому формувався творчий світогляд А.Любченка, окреслити розгорнуте “робоче” тло для наступних двох розділів роботи, де увагу сфокусовано безпосередньо на творах письменника.
Другий розділ — Проза А.Любченка 1920-х рр.: етапи творчого розвитку — представлений оглядом і аналізом прози Аркадія Любченка 20-х років, а також короткими компаративними характеристиками творів автора та тих письменників, чия літературна продукція була близька за манерою, тематикою, проблематикою чи мала певний вплив на становлення і розвиток авторської манери.
Прозаїк увійшов у літературу двома різними, з погляду використання художніх засобів, стилістичних прийомів, творами (“Гордійко” та “Зяма”), які, зрештою, визначили розвиток його творчого шляху у 1920-ті рр. Оповідання “Гордійко” започаткувало психологічно-реалістичний тип прози, що практикувався Любченком упродовж 20-х паралельно з експериментальним, а пізніше з так званим “вітаїстичноромантичним”.
Проза Аркадія Любченка 20-х рр., як і проза будь-кого з його сучасників тяжіла до досвіду попередників або ж мала певні перегуки з літературними доробками колег по ВАПЛІТЕ. Зокрема реалістичний тип мислення письменника зазнав впливу манери М.Коцюбинського, В.Винниченка, а “вітаїстичноромантичний” — М.Хвильового.
2.1. Становлення творчої манери: реалістичний тип. Любченків реалізм виявив себе у низці творів (“Чужі”, “В берегах”, “Дні юності”, “Із темного передпокою”, “Тихий хутір”, “№ 2002” і т.п.), які мають тверду основу традиції, що зберігалася на стильовому, жанровому, наративному рівнях, актуальну тематику та проблематику 20-х років. Ця проза ускладнена психологізмом, переломними ситуаціями, імпресіоністичним інтонуванням внутрішнього світу персонажів. Автор принципово не виділяє важливого й другорядного, врівноважуючи таким чином суб`єктивне враження, певне віддзеркалення реальності, й об`єктивне, саму реальність. Центральною темою творів реалістичного ґатунку стає опозиційність двох світоглядів, вічний конфлікт старого і нового. А.Любченко моделює ситуації непорозуміння між рідними, близькими людьми, спонукає своїх персонажів розв`язувати проблеми, шукати свій шлях реалізації у світі, виходячи з власних переконань. Переважно тут представлений світ тверезомислячих, упевнених у собі людей. Вони націлені на успіх, їхні погляди спрямовані вперед. Як правило, герої такого штибу переконані в тому, що власне життя, утвердження в світі залежать від них самих. Або ж вони “виростають” до думки про необхідність самостійності та самореалізації.
Контрастними до такого типу персонажів виступають розчаровані чи не пристосовані до умов нового світу герої, котрі не сприйняли нових соціальних перетворень, не перейнялися новими поглядами на життя, проте це не лише, так би мовити, представники старого ладу, серед них є й колишні сподвижники нового, для яких такий шлях розвитку світу став обтяжливим через провоковану динаміку, активність і, зрештою, зреченість та відданість. Вони посідають і сповідують інші життєві позиції, кредо, у шкалі їхніх пріоритетів інші цінності: тихий хутір, спокійне влаштоване життя, вигідне пристосуванство і т.д. Ця модель буття проектується письменником через внутрішню екзистенцію душі того чи іншого персонажа та протиставлення тим, не менше психологізованим, молодим активним героям, які наперекір усьому прагнуть реалізуватися, знайти своє місце в новому світі; для кожного з них моделюються ті ситуації, що висвітлюють нові грані їхніх характерів, пояснюють погляди на життя, вчинки. Цей тип персонажів займає у прозі А.Любченка найпомітніше місце й еволюціонує впродовж 1920-х рр., однак найповніше він розкривається в “активноромантичних” творах автора, щоразу маючи виразне протиставлення.
Отже, письменник культивує психологічне вивчення людської природи в конкретних переломних ситуаціях, відтворює її діатриби, звернені до світу. Також у деяких творах (наприклад, “З темного передпокою”, “Кукіль”, “В берегах”) А.Любченко, як і В.Підмогильний, вивчає, зображує людину або в “пограничній” ситуації, або підводить її до неминучого порогу-випробування.
2.2. Альтернативний пошук мистецького вираження. Експериментальний шлях прози А.Любченка почав розвиватися паралельно реалістичному і, окрім певної долі “романтики”, настрою 20-х рр., успадкував ще й дещицю романтизму, імпресіонізму і деякі риси експресіонізму. Розпочавши експериментувати зі стилістикою, ліризуючи нарацію, утворюючи орнаментальні зачини у “Зямі”, прозаїк пішов далі у новелі “Гайдар”, вдаючись до орієнтирних романтичних зразків, що базувалися на фольклорній традиції. “Гайдар” А.Любченка — за манерою, тематикою, організацією твору — певною мірою перегукується з “Легендою” М.Хвильового й писався, радше, як мистецький пошук. Новел такого кшалту, як “Гайдар”, “Зяма”, в практиці прозаїка обмаль, проте якраз вони є індикаторами можливого впливу прози М.Хвильового й експресіонізму на творчу манеру А.Любченка.
2.3. “Образа” А.Любченка. Окремої уваги в доробку письменника 20-х рр. заслуговує повість “Образа”, що продовжує ряд ваплітянської сатири на радянського обивателя та пристосуванця. Автор звертається до нетипових для його прози характерів, ситуацій, тем, висвітлюючи при цьому тодішні наболілі проблеми: пристосуванство, чванливість, снобізм і, водночас, дегуманізацію, духовний дискомфорт. Також в “Образі” відтворюється ситуація “росту” людини, активні пошуки й самоствердження в світі, актуалізується право вибору людини.
2.4. “Вітаїстична” домінанта творчості А.Любченка. У цьому підрозділі приділено увагу концепції “активного романтизму”, що став характерною рисою Любченкової прози і водночас певним перехідним етапом до іншого способу творення у 1930-ті рр. Також були проведені паралелі між “Вертепом” А.Любченка та “Майстром корабля” Ю.Яновського, оскільки в цих творах найбільше проявилася “вітаїстична” тенденція обох письменників.
“Вітаїстична” домінанта творчості прозаїка почала формуватися в другій половині 20-х рр. і прикметна тим, що всотала дух і настрій, вироблені українською епохою відродження, еклектизувала стилі і напрями, презентувала художню розробку теорії М.Хвильового про новий стиль (“Via dolorosa”, “Китайська новела”, “Два листи”, “Вертеп”).
2.4.1. Теорія “романтики вітаїзму” та її художня реалізація. “Романтика вітаїзму” як теорія не тільки не отримала належного розгляду та трактування науковцями, але й не була визнана багатьма з них як художня практика. Проте деякі дослідники (В.Агеєва, З.Савченко, М.Шкандрій) схильні вважати, що теорія М.Хвильового таки була реалізована в українській літературі, і відзначають серед її особливостей неоромантичні, експресіоністичні риси тощо. “Романтику вітаїзму” розпізнають, насамперед, у Ю.Яновського, А.Головка, одначе в творчості А.Любченка знаходимо не лише “вітаїстичні” рефлексії, але й художню рецепцію концепту М.Хвильового.
Теорія М.Хвильового про “активний романтизм” мала безумовний і плідний вплив на творчість А.Любченка. Перейнявшись думками памфлетів М.Хвильового, А.Любченко тяжіє до зображення “романтичного” поєднання індивідуальності, її тонкої настроєвості, з новим, “пролетарським” змістом, синтезуючи реалістичні та неоромантичні стильові настанови, імпресіоністичні й експресіоністичні тенденції. У Любченковій творчості простежуємо не так захоплення манерою М.Хвильового, як його ідеями. Вплітаючи в прозу орнаментальну декоративність, акцентуючи на змістовному значенні нового образу героя 20-х рр., А.Любченко поглибив теоретичні концепції М.Хвильового про новий універсальний стиль доби (“романтику вітаїзму”) і створив власну художню розробку нечітко окресленого Хвильовим поняття, об`єднавши неоромантичні, експресіоністичні та імпресіоністичні риси. Художню реалізацію цього концепту було втілено в таких творах, як-от: “Два листи”, “Via dolorosa”, “Китайська новела”, “Вертеп”. Взагалі, ваплітянський етап творчості прозаїка став певною мірою новим щаблем у креативному мисленні письменника.
Головною темою цих творів лишається протистояння, однак воно не настільки різке і драматичне, щоби трактувати його як неоромантичне. Наразі акцент зміщується на активність, оптимізм, витримку та інші чинники, котрі формують позицію людини, її життєвий та опірний потенціал, — усе це, власне, стає визначальним у художній практиці “активного романтизму” А.Любченка. Такі ж риси, себто: увага до активного начала, плакатна контрастність, екзотичність, деклараційність, підпорядкованість тексту певній ідеї, думці, — також були суголосні, як відомо, німецькому експресіонізму. Але поряд з ними письменником задіяно елементи неоромантизму (лірична піднесеність, пафосність, розгорнуті метафоричні образи, жадання ідеалу), імпресіонізму (засоби психологічного аналізу, фіксація настроєвості, яскрава колористика) тощо.
Стильова домінанта в манері прозаїка варіююється, змінюється (хоча реалістичний тип художнього мислення продовжує свій розвиток в окремих творах), набуває нових ознак і вираження; вона стає “активноромантичною”, збагачується потужним ліричним струменем, романтичною й експресіоністичною наснагою (себто: емоційною піднесеністю, пафосним ставленням до зображуваного об`єкта, декларативністю), активізацією ідей “романтики вітаїзму”, а також імпресіоністичним інтонуванням окремих моментів. Таким чином, можна твердити, що в манері А.Любченка сформувалася настанова поєднати, синтезувати стилі.
2.4.2. “Вертеп” — “Майстер корабля”: паралелі. Порівняльна характеристика “Вертепу” й “Майстра корабля” була зумовлена тим, що в цих творах найяскравіше проявилися “вітаїстична” манера А.Любченка та Ю.Яновського. (З.Савченко твердить, що в “Майстрі корабля” Ю.Яновського стиль “активного романтизму” сягнув апогею, а пізніше, після “Майстра...”, почав нівелюватися, теж саме спостерігаємо у художній практиці А.Любченка). Отож, було важливо розглянути, порівняти засоби втілення, художню реалізацію “романтики вітаїзму” обома письменниками.
А.Любченко та Ю.Яновський демонструють поліфонічність (за М. Бахтіним) “активноромантичних” мотивів, організованих у повістях новаторськи: спогади про становлення кінематографу з перспективи майбутнього, процес розбудови держави у “Майстрі корабля” і новели-“образки” з певними темами, сюжетами, взятими в рамку, що віддзеркалювали становлення нової України у “Вертепі”. Ю.Яновський використовував при втіленні свого задуму неоромантичні засоби. А.Любченко продовжує намагання поєднати елементи різних художніх систем, серед яких у “Вертепі” переважають експресіоністичні.
2.4.3. “Вертеп” як політекст. Ідеї, дух, манера ваплітянського етапу творчості А.Любченка знайшли своє синкретичне вираження в повісті “Вертеп”, що має багато смислових нашарувань. Це зумовлює розгляд “Вертепу” як тексту з багатьма складовими. Тут спостерігається тенденція до синтезування думок, ідей Миколи Хвильового, висловлених у памфлетах, і художніх рефлексій уже відомих філософських істин (циклічна теорія О.Шпенглера, світи матерії й ідей Платона, ідея Геракліта плинності всього) тощо. Повість цікава з багатьох точок зору: композиційної побудови, тематики, мотивів, образотворення — і в цілому утворює текст з багатьма тематичними розгалуженнями, що підпорядковуються кільком головним мотивам, але, разом з тим, несуть додаткове навантаження. У Любченковому “Вертепі” найяскравіше проявилися риси експресіоністичної художньої системи, що вплинула як на тематичний (мотив життя і смерті), так і структурний (фраґментарність, контрастність персонажів, подій, почерговість “медитативних” і “подієвих” новел, яскрава декларативність і плакатність новел повісті, сигніфікація ідей у діалогах чи ситуаціях) рівні.
“Вертеп” цікавий ще й з погляду структурування. Ю.Шерех запропонував своє бачення і прочитання повісті, ставлячи у центр мотив відродженої України. Однак, зважаючи на те, що, згідно з постструктуралістською теорією, будь-яка структура як така не є однозначно правильною чи єдиною, дослідниця не відкидає і не заперечує твердження Ю.Шереха, а натомість виділяє поряд із цим мотивом інший, не менш важливий, та пропонує прочитання повісті, відштовхуючись від мотиву життя і смерті. Цей мотив проходить, виявляючись інколи на імпліцитному рівні, через увесь твір і утворює структуру схожу на незамкнутий циклічний оберт, що матиме нові й нові етапи, забезпечуватиме рух вперед, творитиме нове “життя”, виходячи зі “смерті”.
Повість має ще й елементи міфологізму, що реалізовані в певних образах-архетипах, мотивах та Любченковій сценографічній схемі “Вертепу”. Як відомо, вертеп має вертикальну двоповерхову будову, символізуючи “небесне” і “земне”, однак письменник знімає обов`язкові бінарні опозиції “рай” — “пекло” чи то “небо” — “земля”, подаючи розгорнуту горизонтальну: степ — місто, праве вікно — ліве вікно, що поєднуються реципієнтом, який стає потенційним співавтором при читанні “Вертепу”.
Абстрактне мислення, розгорнуті метафоричні образи повісті не відповідали настановам “пролетарського” стилю, що закріплюється дедалі міцніше в літературі кінця 1920-х років. Однак маємо відзначити ті зміни, що починають діяти в творчості А.Любченка наприкінці 20-х. рр. Прикметно, що критики того часу, аналізуючи повість, нерідко оперують поняттями “класовість”, “партійність” тощо. Проте “Вертеп”, попри всі можливі припущення і схожості, — не соцреалістичний твір. У повісті, точніше в новелах “Атлетика”, “Mistere profane”, “Танок міського вечора”, на наративному, образотворчому, дискурсивному рівнях прочитуються схожі з соцреалізмом імперативи. Це ще одне підтвердження, що “монументальний” стиль фальшував та інтегрував стиль таких творів, як “Вертеп”, виробляючи, започатковуючи власну систему.
Підсумовуючи, варто зазначити, що розглянуті у другому розділі творчі перспективи становлення прози А.Любченка були реалізовані через психологічний реалізм та поєднання романтичних, експресіоністичних, імпресіоністичних рис. Ключові первні стильової манери прозаїка синтезувалися у другій половині 20-х років у “вітаїстичну” домінанту, нове художнє виявлення дійсності. Це не тільки відкривало інше естетичне бачення доби, а й вибагливо збільшувало її художні можливості.
Третій розділ — Генеза соцреалізму в творчості А.Любченка — містить коротку характеристику історико-культурної ситуації початку 30-х рр. ХХ ст.; стисло висвітлене питання вивчення соцреалізму українськими та зарубіжними вченими; тут також обґрунтовано доцільність використання дискурсивного аналізу при розгляді творів соцреалістичного періоду та дослідженні творчості Аркадія Любченка 1928-45 рр.
Соцреалізм, з сучасного погляду, постає як викривлення і привласнення певних художніх систем. Наприклад, реалізм, задекларований у назві єдиного радянського стилю, найменш педалювався митцями, його називання було більш позірним. Д.Наливайко стверджує, що реалістичні “засадничі принципи художнього мислення лишилися соцреалізму чужими й неприйнятними. Соцреалізм [...] виходив не з реальної дійсності, а з апріорних уявлень про те, якою вона має бути, зображав як реально існуюче те, що повинно бути”. Таким чином витворювалося міфологічне поле творчості, кітчевість культурної продукції, вигідні умови для існування масової радянської літератури, але, опріч цього, виникало роздвоєння митців, чи то внутрішнє, про яке можемо і не здогадуватися, чи то зовнішнє, спроектоване в творах. Така амбівалентність, роздвоєнність, була спричинена спробою поєднати непоєднуване — радянську ідеологію і власні творчі інтенції, що стало також певною прикметою утвердження соцреалізму в літературі.
Соцреалізм був інспірований у літературі не тільки виключно владою, а й митцями, котрі виступали інколи креаторами, інколи посередниками-“рупорами” ідей, думок вождів. Отож цілком припустимо, що соцреалізм зародився і утвердився не в серпні 1934 року на Першому (установчому) з`їзді радянських письменників, а значно раніше. Саме з цієї причини до уваги взято твори А.Любченка кінця 20-х рр., оскільки якраз в них, застосовуючи дискурсивний аналіз, можна побачити зміни в авторських орієнтирах або ж простежити, як адаптовувалася манера письменника до нових вимог, оцінити результати асиміляції чи прихованого протистояння у творах 30-х років.
Функції дискурсу соцреалізму полягають у реструктуризації психології реципієнта, налаштовують його на моральний, етичний, або “виховний”, вивірено ідеологічний, тобто політичний, рівні твору. Їхню дію забезпечують такі чинники креації художнього світу, як-от: кітчевість, маскультура, міфотворення, що сприяли розвиткові узагальненого спрощення, приземлення, баналізації твору, орієнтації на невисокий рівень естетичного розвитку реципієнта.
1928-30 роки в еволюції Любченка-письменника представлені різноманітними за стилем і поетикою творами. Головним чином у прозі цього часу вирізняються нарис “Синьоока сестра України” (1928), новела “Кров” (1929), оповідання “Проста історія” (1930). Їхня загальна настроєва тональність, теми, манера викладу спричинюють те, що можна назвати зламом або дезорієнтацією автора. Кожен із цих творів започатковує окремий шлях розвитку Любченкової прози і таланту, наприклад: “Синьоока сестра України” і “Проста історія” — настанови на кітчевість, омасовленість, міфологізм, а “Кров”, певним чином продовжуючи психологічно реалістичну лінію творчості письменника 20-х рр., рефлектує екзистенційні тривоги, переживання та роздвоєнність самого автора.
3.1. Формування засад соцреалізму. Перехід А.Любченка від “романтики вітаїзму” кінця 1920-х до соцреалізму у 1930-ті рр. — нехай і без величальних “пісень” вождю та партії, а лише в наслідуванні чи стилізації політичних вимог, нав`язуваних письменникам партійною критикою, — засвідчує болісний процес переробки відчуття і сприймання світу, підпорядковування художнього мислення диктатові зовні. Внутрішні зміни, спричинені зовнішнім тиском, проектували більш схематичні шляхи репродукування світу, простіші та зрозуміліші для масового споживача. Звідси частіше звертання письменників до публіцистики, нарисів, сфокусованих на відтворення актуальних “радісних буднів”. Мова партійних гасел, вимоги — риторичні та ідеологічні — провладних критиків “переплавлюються” у літературну “продукцію”, що апелювала не до естетично, а політично налаштованого реципієнта.
У 30-ті рр. догматики соцреалізму заперечували доцільність романтизму у “складі” нового стилю, а про “активний романтизм”, який М.Хвильовий проголошував як альтернативний вусппівському “пролетарському стилю”, зрозуміло, не могло бути й мови. Проте всілякі сприяння зникненню, фактично заборона “активного романтизму” не могла призвести до його цілковитої нівеляції. “Активний романтизм” і надалі використовується, наприклад, А.Любченком, але поступово модифікується, втрачаючи новаційні засади, певним чином “деромантизується”, зберігаючи головний акцент на активному, вольовому імпульсі. Він був використаний соцреалістичним мисленням і трансформований у мажорний, оптимістичний стиль 30-х рр.
“Синьоока сестра України” — нарис досить симптоматичний для тієї доби (такі з`являлися все частіше, до того ж, як правило, на замовлення), який втілював “дискурс влади”, тавтологізуючи готові формули, приміром такі, як: “братні народи”, “Батьківщина-мати” та ін., помножуючи їхній повсякденний вжиток, а також вплив на колективне підсвідоме використанням щирої манери викладу, колективних архетипів. Повчання, моральні настанови, ідеологічні приписи, тиражовані в нарисах передових газет Радянського Союзу, виробляли у некритично налаштованого реципієнта сприймання лише радянського кітчу, міфологізованого й романтичного. Генеза кітчу, відмова від якості, ідеологізація буде продовжена Аркадієм Любченком у творах, як прозових, так і драматичних, написаних упродовж 30-х років (“Танк”, “Грізні бійці наступають” “Путь”, “Сорочка”, “Дружина”, “Сила”, “Катря”, “Моє-твоє”, “Тайна”, “Фікус” та ін.).
3.1.1. “Бриколажі” соцреалізму. Міфологізм займає чільне місце в літературі соцреалізму. Засади міфологізму розглядаються з багатьох теоретичних аспектів, однак найбільш відповідним, на думку дослідниці, є трактування Р.Барта. Теоретик пропонує аналізувати дискурсивне поле міфу: його фразеологію, набір стереотипів тощо. Він розглядає міф як ідеологічний витвір, викривлену реальність, що задовольняє реципієнтів, замовників і реалізаторів. Така природа міфу найближча соцреалістичній. Адже соцреалістичний міф задіяв у своєму “робочому полі” політичну мову й бажання маси та посередництво митців.
Творчість Аркадія Любченка 30-х рр. (за винятком таких новел, як: “Кров”, “Кострига”, “Ворог”) можна називати соцреалістичним міфотворенням. Письменник починає практикувати креацію особливого світу, завжди однозначного й обов`язково життєподібного. Цей світ не має чітких історичних рамок, власне, вони йому непотрібні, бо його час розгортається лише в тяглості реальності й майбутнього, його інтенція націлена на те, щоби реципієнт упізнавав себе в ньому, вірив у цей міфологізований образ світу і наслідував його.
3.1.2. “Кінофабрика”. Найбільш вдалими зразками міфологізації у доробку А.Любченка можна назвати драматичні твори (“Земля горить”, “Тайна”, “Катря”, “Моє-твоє”). В них чи не найповніше виражені механізми креації міфу, названі Бартом: “тожсамість”, “тавтологія”, “квантифікація якості”, суть яких полягає у наслідуванні певного прикладу або способу життя, або ж поведінки, характеру ідеальної людини, ототожнення з нею, асимілювання, що, в свою чергу, провокує омасовленість, продукування однотипного. Так, наприклад, сценарії письменника, як жодна із прозових речей, зображували бездоганну картину країни-раю, міфологізували устрій радянського життя, репрезентували позитивних героїв у стилі соцреалізму, інтереси котрих (навіть суто особисті, глибоко інтимні) мали “підпорядковуватися” інтересам народу. О.Забужко твердить, що саме в драматургії було можливим змінімізувати авторські внутрішні протиріччя, спротиви зовнішнім вимогам і максимізувати відповідність канонам, бо “на передній план висувається суто ігрова сторона творчости, компенсуючи й надкомпенсуючи всі інші (тобто безкорисливість і насолода як підставові характеристики мистецької діяльности зберігаються, але майстерність важить непорівнянно більше за чуттєвість: проживати писане на рівні власного душевного досвіду необов`язково)”.
3.2. Амбівалентність і її нівеляція. Зовнішній тиск (психологічний пресинґ, встановлена ієрархія актуальних тем), а також внутрішня дезорієнтація тих митців, які болісно сприймали прірву між бажаним і дійсним, між власними художніми прагненнями і вимогами “згори”, утворювали майже абсурдну, в екзистенційному сенсі, ситуацію. В такій атмосфері була написана одна з психологічних новел А.Любченка “Кров”, що певним чином віддзеркалювала ситуацію виживання в 30-ті рр. У ній вовча зграя підпорядковує індивідуальне своїм законам, вона не лише визначає поведінку, вчинки індивіда, а й проектує одвічне коло залежності й відповідальності. Любченко розкриває цілком людську поведінку у типово “межовій” ситуації, використовуючи для цього промовистий образ вовчої зграї.
На початку 1930-х, пишучи наступну новелу — “Ворог”, А.Любченко знову використовує “тваринну” тематику для відтінення людської психології та абсурдної ситуації. Господар із “Ворога”, знаючи, що все відберуть, вирішив занапастити те, що було найдорожчим у його господарстві — коня Коську. Усе людське постає прагматичним і наперед визначеним: загнати коня, зробити все, аби він не дістався колгоспові. Страх, тривога, переживання, що їх мав би відчувати господар за цих обставин, натомість наявні в поведінці Коськи — тим ніби підкреслюється, що в цьому світі все перевернулося. Твір, через його амбівалентність, можна розглядати в двох планах: зовнішній, який реалізований шляхом вписування в “офіційний” дискурс через порушення злободенної теми, і внутрішній, що спроектований затаєним бажанням сказати власне слово про колективізацію і розкуркулення.
Дихотомність, комплекс екзистенційної проблематики повторюється Аркадієм Любченком у новелі “Кострига” (1933), проте лише з тією різницею, що переносяться вони у суто людський світ. На перший план винесено проблему поведінки людини в непростій ситуації, розглядається психологія селянина, подаються його внутрішні терзання і зовнішня рішучість у діях.
Схожою обіцяла стати й новела “Хліб” (1933), проте складні стосунки тут, ворожість між братами, завершуються досить невмотивованим і неправдоподібним швидким порозумінням, навіть прозрінням старшого брата, котрий крав хліб з колгоспного поля. Ця новела, попри намір написати твір запрограмованої реакції і дії, себто присоромлення і перевиховання “ворожого елемента” 30-х рр., уже не мала тієї нагнітаючої амбівалентності (як персонажів, так і імпліцитного автора), котра прочитувалася у “Ворозі” та “Костризі”. У “Хлібі” больовий поріг роздвоєння знято, хоча написано цю новелу в липні 33-го, всього через кілька місяців опісля “Костриги”.
Роздвоєння, амбівалентність самого Аркадія Любченка мала досить тривіальні корені: те, що писалося, і те, що дозволяли друкувати, перебувало в гострій суперечності і пояснювалося загальною ситуацією в країні, бажанням друкуватися, жити, нарешті. Це означало прийняти умови залежності.
Очевидно, в цьому полягали головні передумови переорієнтації А.Любченка. “Кров”, “Ворог”, “Кострига” стали порогом, який письменник мусив переступити, і, переступивши, він опинився в “силовому полі” конформізму, що, починаючи від новели “Хліб”, педалюється упродовж 30-х рр. Амбівалентність, що подекуди прогресувала, тепер зникає під тиском зовнішніх чинників. Письменник прислуховується до порад критиків, прагне, щоб його твори відповідали “духові часу”. Його талант зазнає щоразу більшої “корозії”, підпорядкувавшись, принаймні позірно, догмату єдиного радянського стилю.
Конформістська тенденція у творчості Аркадія Любченка 1930-х рр., що проявилася в сценаріях і п`єсах, активно зазвучала й у творах для дітей (“Грізні бійці наступають”, “Смілива розвідка”, “Бій з водою”, “Молодий косар”), а також у нарисах (“Сила”, “Гайдамаки”, “Донецькими шляхами”, “Друже мій” і т.д.), що з`являлися дедалі частіше. Письменник прагнув “вписатися” у літературу соцреалізму, мало того, він цілковито перейнявся її методами міфологізації й ідеологізованої кітчевості, якими послуговувався і тоді, коли над ним і не нависав дамоклів меч радянської системи.
3.3. А.Любченко в час війни. У роки війни А.Любченко повторив досвід 30-х рр., написавши нариси для газети “Нова Україна” і новелу “Остання ніч”, вдаючись до механізмів соцреалістичного творення. “Дискурс влади”, що, зрештою, зайняв домінуючу позицію в творчій продукції письменника, проявився і в щоденнику. Проте тут Любченко виявляє себе не таким оптимістичним і впевненим, як у нарисах. Власне, щоденник, окрім багатого інформаційно-біографічного матеріалу, віддзеркалює всі зовнішні й внутрішні інтенції митця, відтворює ситуацію роздвоєння, його пошуки, політичні симпатії тощо. Щоденникові записи початку війни слугують доказом підпорядкування А.Любченка тоталітарному засиллю, але пізніші свідчення віддзеркалюють своєрідний злам у свідомості автора, певним чином прогнозують його “зцілення” як людини і як письменника. Він планує створити альманах “Батьківщина”, в якому б головними стали ваплітянські ідеї, національні пріоритети. Однак цей проект не був реалізований — Аркадій Любченко помер.
Отож, у підсумку третього розділу слід наголосити на тому, що талант А.Любченка часів становлення соцреалізму поступово втрачав свій художній потенціал, асимілювався, позначений модифікацією творчих засад, розроблених у 20-ті рр. (наприклад, “активного романтизму”). Творче мислення А.Любченка просякає словомисленням соцреалізму. Письменник вдається до міфологізування, пише етично й ідеологічно спрямовану прозу, що відповідала соцреалістичним вимогам. Амбівалентність, подвійність окремих новел, що виражали екзистенційний стан персонажів і певним чином самого автора та становили альтернативу проскрибовим соцреалістичним, врешті-решт, зникають під зовнішнім тиском.
У висновках підсумовуються результати роботи. Системний розгляд діяльності та художньої практики письменника дозволив охарактеризувати становлення і розвиток художнього мислення Аркадія Любченка, розглянути його “технічні” і творчі пошуки, реалізовані в 1920-ті рр., показати посилення тенденційних мотивів у прозі кінця 20-х та в 30-ті рр., дослідити в ній впливи часу, проявлення конформістських інтенцій, як-от: “романтика вітаїзму” чи соцреалізм, та проаналізувати причини їхньої появи.
Наукове завдання — розглянути творчість А.Любченка цілісно — постало перед авторкою дисертації після опрацювання архіву письменника, його художнього доробку, а також низки статей, присвячених прозаїкові, автори яких, на жаль, обмежувалися здебільшого фактами енциклопедичного характеру чи писали розвідки про окремі твори 20-х рр. З цих причин в коло дослідження були включені та проаналізовані як ранні, так і пізні, менш відомі, зразки прози А.Любченка, що представляють динаміку стильових, жанрових, тематичних орієнтацій. Відповідно до поставлених наукових завдань була сформульована тема дисертаційної роботи: "Еволюція художнього мислення Аркадія Любченка: від “романтики вітаїзму” до соцреалізму", що охопила майже все прозове надбання письменника, а також дозволила розглянути його творчість на тлі української літератури 1920-30-х рр. ХХ ст.
Метa роботи полягала в тому, аби проаналізувати закономірність і особливість становлення Аркадія Любченка як письменника в цілому, виходячи з його творчої еволюції, простежити переплітання традиційних і авангардних віянь, що мали неабиякий вплив на розвиток його художнього мислення, їхню роль у формуванні світогляду та естетичного ідеалу А.Любченка у 20-х, 30-х, 40-х рр.; у дослідженні виділено основні етапи модуляцій художнього характеру прози письменника. Також зосереджується увага на визначенні зв`язку А.Любченка з літературним рухом 1920-30-х років.
Авторкою були отримані такі наукові й практичні результати роботи: розкрито й досліджено історико-літературне тло 20-х років, в контексті яких формувалися світоглядні позиції, розвивалися естетичні орієнтації прозаїка; визначені основні етапи творчої генези й домінантні риси манери прозаїка; дана характеристика поняттю “романтика вітаїзму” (“активний романтизм”) та розглянуто розвиток цього явища у прозі А.Любченка; проаналізовано інтеґральні компоненти соцреалізму в доробку письменника.
|
