УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДОНЕЧЧИНИ 20-80-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

У Вступі до дисертації обгрунтовано актуальність дослідження, визначено об¢єкт наукового пошуку, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено методологічне спрямування, розкрито наукову новизну, висвітлено практичне значення дослідження, подано дані про апробацію роботи.

Перший розділ “Суспільно-культурна ситуація на Донеччині 20-80-х рр. ХХ ст.” складається з трьох підрозділів, які визначають головні передумови розвитку літературного процесу  шахтарського регіону даного періоду.

У першому підрозділі “Діалектика літературознавчих підходів у трактуванні творчих процесів на Донеччині” розкрито значення поняття “канон” з позицій сучасного літературознавства і подано аналіз однієї з інституцій канону, а саме, літературної критики.

Погоджуючись з думкою літературознавця Т. Гундорової про визначальну роль періодичних видань у процесі канонізації, дисертантка, досліджуючи розвиток літературної критики у шахтарському регіоні у 20-80-х рр. ХХ ст., відзначає майже стовідсоткову партійну заанrажованість донецької періодики даного періоду. На прикладі місцевих літературознавців                О. Селівановського, І. Трійняка, В. Стуса показано, як місцева влада знищувала об¢єктивну думку в регіоні, натомість сприяючи поширенню критики на замовлення.

У другому підрозділі “Історико-культурні умови розвитку донецького регіону 20-50-х рр. ХХ ст.” висвітлено політичні, соціальні та духовні аспекти, що визначали специфічність всіх сфер суспільного життя Донеччини доби тоталітаризму і вплинули на становлення й функціонування  новітньої української літератури в шахтарському краї.

На початку ХХ ст. Донеччина як регіон із потужним промисловим потенціалом стає центром пильної і тривалої уваги з боку радянського керівництва. До першочергових проблем, що вимагали постійного контролю й вирішення, влада зарахувала не стільки економічну і виробничу сфери, скільки аспекти соціально-культурного життя шахтарського краю. З одного боку, влада дбала про культурний розвиток народу, з іншого, ретельно стежила, аби рушійною силою всіх реформ був пролетаріат, неосвіченість, обмеженість духовних потреб якого давала можливість легко його контролювати. Як зазначав дослідник творчості В. Сосюри Василь Гришко, “перше десятиріччя совєтської влади на Україні було <…> двоїстим за своїм об¢єктивним історичним характером. І в цей двоїстий час існували всі об¢єктивні підстави <…> для примирення й співжиття разом і українського, і комуністичного начал…”. Подібна роздвоєність, зауважує дисертантка, відзначилася на всіх сферах суспільного життя.

Паростки новітньої української літератури на Донеччині пробиваються із заборон, репресій тоталітарної системи. Нова влада вважала первинною необхідність освітнім закладам і культурним установам виховувати “будівників комунізму”, відданих комуністичній партії. Таким чином, вже у 20-ті роки в регіоні намічається тенденція створення пролетарської культури. Письменницьким осередком стає журнал “Забой”, перший номер якого побачив світ у 1923 році. Саме на його сторінках у 1929 р. вестиметься широка пропаганда української мови в регіоні.

Та сталінський режим сприймав її як негативне явище, яке гальванізувало почуття національної приналежності. Боротися з цим можна було лише репресіями.  Масовий терор 1929-1938 років став однією з важливих умов функціонування тоталітарного системи. Завдяки йому нищилася політична опозиція, повністю контролювався суспільний і культурний розвиток.

Подібна ситуація на Донеччині не покращала і наступного десятиліття. Шахтарський регіон у 2-й пол. 40-х рр. відчув посилення ідеологічного диктату, що не обминув жодної сфери життя суспільства, на долю якого випало безліч важких випробувань. Для письменників партія визначала, про що писати і як писати, не допускаючи найменших відхилень від догматів соцреалізму.

Періодика та окремі збірки 40-х рр. перенасичені лірикою подібного змісту. Лише інколи, між рядків, проступають справжні почуття автора, що хвилюють його небайдуже серце. Про особисті переживання місцевих ліриків, хто заявив про себе в часи апогею тоталітаризму, читач мав змогу дізнатися лише останнім десятиліттям, коли роками приховане від всевидячого ока партії нарешті оприлюднюється у нових збірках із поміткою “заборонене”. Дисертантка наголошує, що поняття “національного” в літературі Донеччини настільки викорінювалося, що читачу, виплеканому на тогочасній прокомуністичній періодиці, і сьогодні важко повірити в існування у донецькій літературі І пол. ХХ ст. справжнього, щирого начала, яке знаходить втілення в рядках окремих збірок місцевих ліриків, де розглядаються одвічні людські цінності – Добро, Краса, Любов, Істина (як, наприклад, у збірці Л. Колеснікової “Стріла,  що мчить до зір” (1997 р.), де зібрано неопубліковані за попередні 40 років вірші), що стали естетичною засадою філософії представників нового українського відродження.

Третій підрозділ “Ідея національного відродження в українській літературі Донеччини 60-80-х рр. ХХ ст.” присвячений дослідженню суспільно-культурних умов шахтарського регіону, за яких відбувалося становлення національної ідеї в місцевій літературі 60-70-х рр., розвиток українського літературного процесу в період посиленої русифікації краю 80-х рр.

Аналіз історичних документів і зразків літературної творчості дає підстави стверджувати про розвиток шістдесятницького руху в донецькій культурі, яка становила собою невід¢ємний сегмент загальнонаціонального феномена. У регіоні відбувалася активізація національної свідомості творчих осередків, але цей процес гальмувався невсипною цензурою місцевої влади за публікаціями, проробками письменницьких організацій та кожного письменника зокрема.

Вивчення архівних матеріалів дало можливість дисертантці казати про нові факти літературної біографії держави. Так, одна з яскравих особистостей літератури  Донеччини 2-ї пол. ХХ ст. – Г. Гордасевич – на тривалий час була позбавлена можливості спілкуватися з читачем за відкрите протистояння радянській владі, а її перша збірка “Мажорна гама” (1965), сповнена ідеями шістдесятництва, зберіглася лише у вигляді авторського рукопису на полицях обласного архіву. Так само радянська влада чинила і з іншими письменниками шахтарського регіону, хто намагався відбити психологію і світогляд окремої Людини, а не громадянина соціалістичного суспільства.

Незважаючи на розвінчання культу вождя в середині 50-х років, вихід літератури за рамки регламентації соцреалізму в шахтарському краї і в наступному десятилітті відбувався мляво порівняно з широким розгортанням цього процесу в столиці. Занадто далеко зайшла політика денаціоналізації краю.

Суспільно-політична ситуація 70-х рр. у країні погіршується новим вибухом політичного терору, що виявився у посиленні русифікації, усуненні від друку численних представників шістдесятництва, їх арештом. Донеччина, що зберігає статус регіону з посиленим контролем радянської цензури, не зрікається ідей національного руху, якими пройняті публіцистичні статті О. Тихого, лірика П. Бондарчука, М. Яременка, Г. Гордасевич та ін.

Українська культура І пол. 80-х рр., як і економіка держави, відчуває брак оновлення. Жорсткий політичний тиск остаточно знищив надії на національне відродження, виплекані двома попередніми десятиліттями. Завдяки цим заходам у культурі країни визначилася загальна тенденція посередницького споглядання. Мало хто з авторів мав рішучість повторити подвиг колег по перу. До того ж політика русифікації, що набула шалених обертів, сприяла різкому обмеженню національних питань, до яких зверталися письменники. Казати про абсолютну відсутність започаткованих шістдесятниками ідей в українській культурі 80-х рр., було б неправильно, бо наслідки руху такого масштабу не могли пройти безслідно. Вони залишили відбиток на спадщині багатьох представників творчого процесу, але до широкого читацького кола потрапили лише десятиліттям пізніше, в часи широкого розгортання демократизації, що означилася як новий напрям розвитку суспільства з 2-ї пол. 80-х рр. і одним із критеріїв свого функціонування обрала активізацію громадської думки.

2-га пол. 80-х рр. на Донеччині характеризується пожвавленням українського літературного процесу. І хоча відсоток українських публікацій у місцевій періодиці становить 20-30%, збільшується кількість авторських збірок, художньо довершеною стає лірика донецьких поетів. Поступово, хоча і важко, література позбавляється догматів соціалістичного суспільства, намагаючись закріпитись на позиціях особистих людських цінностей та ідеалів.

Другий розділ “Провідні концепти української поезії Донеччини 20-50-х рр. ХХ ст.” складається з двох підрозділів, в яких висвітлено жанрово-тематичну та стильову своєрідність української поезії Донеччини, досліджено такі аспекти, як духовність ліричного героя і самобутність індивідуальної авторської манери.

Перший підрозділ “Поезія Донеччини 20-30-х рр. ХХ ст.: здобутки і втрати” присвячений вивченню ліричної і публіцистичної спадщини М. Шаповала, ранньої поетичної творчості В. Сосюри, розкриттю національних і радянських мотивів у ліриці донецьких авторів 30-х рр.

Наскрізною темою поетичних творів і публіцистичних статей відомого літератора і соціолога М.Ю. Шаповала виступає тема волі. Вся його спадщина, що останнім часом стає досяжною українському читачеві, підпорядкована ідеї національної незалежності і боротьби за свободу української нації. Громадянська поезія М. Шаповала позбавлена вишуканої метафоричності. Вона зосереджена на провідних здобутках попередників і накресленні мети для нащадків.

Мотив волі стає провідним і в публіцистичних працях автора, як, наприклад, у статті “Новітнє яничарство”, написаній у 1922 р., де в основу світоглядної концепції письменника покладено боротьбу “проти яничарства і проти неволі”.

Вивчення літературної спадщини місцевих авторів обгрунтовує думку про те, що письменники, які увійшли в літературу Донеччини вже за часів радянської влади, відчували її “допомогу” у виборі тем і образів. Робітнича тема, на яку неодноразово скеровувала партія донецьких письменників протягом 20-30-х рр., визначилася як провідна з моменту становлення радянської української літератури на Донбасі. Численні спроби молодих поетів проявити себе в даному напрямку, знаходили реалізацію в періодиці шахтарського краю. Подібні літературні сторінки не відзначались оригінальністю через схожість обраних мотивів і спосіб їх подання у газеті чи журналі. Донецька періодика 20-х рр. свідчила про розгортання літературного процесу під ретельним наглядом радянської влади, яка у перше десятиліття свого функціонування під гаслами боротьби за краще майбутнє пролетаріату спрямовувала максимум зусиль на зміну світогляду багатьох українців, хто повірив у більшовицькі гасла.

Результатом подібного маніпулювання долею людини може служити внутрішня трагедія одного з кращих представників донецького літературного Парнасу – В. Сосюри, який через все своє життя проніс душевну роздвоєність і неможливість остаточного вибору між національним і комуністичним, імперським. Його заборонена лірика 20-х рр. – яскравий приклад реалізації авторського “я” в період становлення нової влади. Внутрішня дисгармонія, породжена зміною соціальних і політичних ідеалів, наклала відбиток на подальшу творчість В. Сосюри.

Багатьма рядками своїх ліричних звернень до читачів письменник щиро сповідується, розмірковує, сумнівається, адже в його душі відбувалася боротьба двох начал: національного і комуністичного. Як свідчить поет, серце постійно розривається через неможливість обрати одне з них. Все, що подарувало йому дитинство і юнацтво, наскрізь пройняте любов¢ю до України. Тому його перші вірші закликають до боротьби за національну незалежність України, до єдності тих, хто вболіває за її майбутнє.

Поезії В. Сосюри 20-х рр. сповнені трагізму: трагічна доля України є одноразово особистою трагедією автора. Внутрішній розлад, роздвоєність поетової натури, що спричинено руйнуванням духовних домінант і химерністю новітніх радянських ідеалів, обумовлюють мінорний настрій даних віршів. Поет у цій безвиході вдається до філософських розмірковувань. Передаючи особисту невизначеність, В. Сосюра паралельно малює драматичну картину розвитку української історії. Авторська душа сповнюється болем через приниження гідності українця. У віршах із подібним мотивом поет намагається уникати спогадів, які спонукають розум аналізувати невтішні уроки історії. Виправдовуючи ілюзорне радянське майбутнє, В. Сосюра то хапається за нього, то протиставляє йому традиційні цінності своїх предків. Але, незважаючи на присутність ідей революції у творчості видатного письменника 20-х рр., національне начало, породжене і сформоване рідною землею – Донеччиною, домінує в ліриці автора.

Українська література 30-х рр. обмежена в місцевій періодиці часовими рамками 1933-1939 рр. Надрукована в період жахливих репресій (причому їх посилення у 1933 р. та 1937 р. супроводжувалося збільшенням українських публікацій партійної спрямованості у провідному журналі), вона передбачає пріоритетність радянських тем і образів. Це загальна тенденція, якої дотримувалися місцеві молоді літератори, щоб мати змогу спілкуватися з читачем, а не безвинно гинути у сталінській машині репресій, як кращі представники творчої Донеччини – Г. Баглюк,            О. Селівановський, Л. Скрипник та ін. Деякі місцеві письменники воліли писати “у шухляду” і свої твори 30-х рр. оприлюднили у постсталінську добу. Але ті, хто з¢являлися на сторінках “Літературного Донбасу” в жахливе лихоліття, втілюючи у життя партійні завдання, зберігали на дні серця патріотичні почуття. Досить часто незграбні рядки, що оспівували рідну землю, були непомітними за масою урочистих метафор, новоутворених епітетів на честь радянського керівництва. Але кинуті крадькома декілька слів про Україну чи ніжні рядки обмеженої до неможливості цензурою інтимної лірики, як у Г. Триліського чи М. Упеника, свідчать про тихе, але незгасиме жевріння національного духу в шахтарському регіоні в період тоталітарного апогею.

Другий підрозділ “Українська поезія Донеччини повоєнних років” розкриває стан місцевої літератури від повоєнного періоду до 60-х рр., відмічає зростання національної свідомості авторів у період розвінчання культу Сталіна, простежує розширення ідейно-тематичного горизонту лірики шахтарського краю у 2-й пол. 50-х рр.

На основі тематично-художнього аналізу повоєнної поезії Донеччини дисертантка відзначає її підпорядкованість партійній цензурі, скутість авторів у виборі асоціативної палітри. Дещо поліпшає ситуація у суспільно-культурному житті регіону в часи розвінчання культу Сталіна.            50-ті рр. відзначені в літературі шахтарського краю відносним багатством інтимної та пейзажної лірики, появою першої збірки віршів для дітей Г. Кривди. У другій половині десятиліття відчуватиметься уникання суспільних ідеалів, проголошених партією і вождем, і тяжіння до щирих почуттів у любовній поезії Г. Кривди, М. Чернявського, В. Соколова, Л. Колеснікової та ін.

Третій розділ “Жанрово-тематичне та художнє розмаїття української поезії Донеччини 60-80-х рр. ХХ ст” складається з трьох підрозділів, що висвітлюють формування шістдесятницького руху в шахтарському регіоні, розкривають своєрідність втілення пошуків національної ідентичності у громадянській поезії 70-х рр., подають аналіз української лірики Донеччини 80-х рр.

У першому підрозділі “Шістдесятництво на Донеччині” розглянуто розвиток процесу нового українського відродження в шахтарському регіоні, відзначено роль у культурному житті держави представників дисидентського руху – В. Стуса, М. Руденка, О. Тихого, І. Світличного, досліджено поетичну спадщину поета-емігранта В. Біляїва, розкрито жанрово-стильову оригінальність лірики В. Голобородька, зосереджено увагу на поезії місцевих авторів, які в умовах нестихаючого партійного контролю орієнтувалися на ідеї шістдесятнитцва.

Досліджуючи громадянську поезію Донеччини 60-х рр., дисертантка відмічає новий підхід до теми творчості в ліриці місцевих авторів. Звернення до Правди, Істини, Добра присутні у спадщині практично всіх донецьких письменників. Поети намагаються позбутися стереотипу партійних митців і звертаються до справжніх цінностей народу.

Відхід від радянських ідеалів донецьких авторів спостерігається в ліриці, присвяченій темі Батьківщини. Поряд із насиченою партійними гаслами літературою, в окремих збірках поетів загострюється мотив історичної пам¢яті, відчувається переосмислення і визначення справжньої Вітчизни для українця. Образ України поступово протиставляється Радянському Союзу, набуваючи суто національних кольорів у поезії В. Міщенка, Є. Летюка,  М. Яременка та ін.

У 60-х рр. виразнішого звучання набуває філософська лірика у творчості Л. Талалая,                     Г. Гордасевич, Л. Колеснікової та ін. Теми швидкоплинності часу, мінливої поведінки долі, незбагненності буття стали провідними мотивами віршів філософського змісту, що відкривали шлях до розуміння окремої особистості в рівному соціалістичному суспільстві.

Окрему увагу варто приділити поезії для дітей, що знайшла своє відображення у творчості              Г. Бойка, В. Кузнєцової та Г. Пономаренка. Художній світ поезій персоніфікований, насичений яскравими фарбами.

Серед цього тематичного розмаїття донецької поезії 60-х років, що, залишаючись під контролем партії, зберігала орієнтацію на естетико-філософські, особисті ідеали шістдесятників, розглянуто діяльність представників дисидентського руху, хто життям і душею був пов¢язаний із шахтарським краєм. І. Світличний, В. Стус, О. Тихий, М. Руденко вважалися неформальними засновниками і лідерами нового процесу відродження у 2-й пол. ХХ ст. на Україні. Їх літературна діяльність стала для однодумців і нащадків символом мистецької чистоти.

Перший пункт першого підрозділу “Невидана збірка Г. Гордасевич: спроба прориву у велику літературу” присвячений новому факту літературної біографії нашої держави – дослідженню ідейно-тематичного і художнього багатства дебютної збірки відомої письменниці.

У результаті опрацювання архівних матеріалів дисертанткою були знайдені два неопубліковані рукописи першої книги Г. Годасевич “Мажорна гама” (1965), що збігаються за змістом лише у восьми віршах. Ідейна спрямованість першого відзначається категоричністю особистих принципів ліричної героїні і тяжінням до національних надбань, другий, як вважає дисертантка, був спробою письменниці хоч якось потрапити до друку, тому позбавлений національної гостроти.

Громадянська лірика, вміщена в першому рукописі збірки, чітко відповідає життєвому кредо письменниці “бути проти радянської влади”. Вірші з подібним мотивом орієнтовані на ідеї шістдесятництва і заперечують ідеали, проголошені комуністичною партією.

Філософська лірика Г. Гордасевич вперше в літературі Донеччини 2-ї пол. ХХ ст. звертається до теми щастя, розглядає її з позиції окремої особистості, орієнтується на ментальність українця і відкидає класові цінності соціалістичного суспільства.

Досліджуючи любовну поезію авторки, дисертантка відзначає появу нового типу ліричної героїні в українській літературі шахтарського краю. Перед читачем постає образ рішучої, вольової жінки, яка відстоює своє право бути щасливою. Лірична героїня енергійна, пристрасна і водночас – ніжна, м¢яка, щира.

Аналізуючи пейзажну лірику Г. Гордасевич, дисертантка підкреслює нову інтерпретацію пейзажних мотивів в її ранній творчості. Так, осінню тему розкрито тут відмінно від загальноприйнятого спаду гостроти почуттів, вицвітання фарб, дощового настрою. Перед читачем постає яскраво-багряна осіння природа.

Оригінальність збірки спостерігається й у стильовому оформленні текстів. Домінування синтаксичних фігур над пишномовністю художніх засобів обумовлюють енергійність та емоційність поетичного викладу. Інтерпретація фольклорних мотивів у ліриці Г. Гордасевич підкреслює ментальність першої збірки письменниці.

Другий підрозділ третього розділу “Пошуки національної ідентичності в громадянській поезії Донеччини 70-х рр. ХХ ст.” присвячений дослідженню провідних мотивів громадянської лірики шахтарського регіону, яка в умовах русифікації і жорсткого партійного контролю орієнтувалася на ідеї шістдесятництва.

На матеріалі творчості 70-х рр. І. Білого, В. Кочергіна, І. Низового, Л. Талалая, П. Бондарчука, М. Яременка та інших донецьких письменників дисертантка визначила наступні мотиви громадянської лірики: тема творчих пошуків, поетової долі, тема Батьківщини та її історичного минулого, тема призначення людини в житті.

Тема творчості набуває різкішого звучання в ліриці О. Орача, Л. Колеснікової, Н. Ткачук та ін. Автори персоніфікують поезію, відстоюють збереження рідної мови як запоруки подальшого існування української нації.

Тема відродження української ментальності тісно переплітається з темою любові до України. У місцевій літературі збільшується кількість творів, в яких оспівується велич і краса рідного Донбасу. Поети не відмежовують шахтарський регіон від рідної держави, вони з любов¢ю кажуть про свою малу і велику Батьківщину. Використання українських фольклорних образів і символів у пейзажних замальовках вказує на подальше викорінення теми Радянського Союзу з громадянської лірики Донеччини.

У 70-ті рр. в літературі піднімається питання про призначення людини в житті. Попередні роки дали можливість інакше подивитись на громадянина. Це вже не суспільна істота, що в будь-який час може потрапити під коліщата системи. Це оновлена людина, яка має робити особистий вибір із власних міркувань і уподобань, може вийти за межі колективного, має право на особисте щастя.

Третій підрозділ “Українська поезія Донеччини в умовах нового витка русифікації краю” розкриває функціонування української літератури шахтарського регіону в завершальний етап доби соцреалізму і в початковий період горбачовської “перебудови”.

Як зауважує дисертантка, лірика 80-х рр. позбавлена двозначностей, завуальованості образів, особисті болі і переживання знаходять реалізацію у художньо вивершених творах, ігноруючи приписи цензури.

Тема України присутня у творчості кожного автора. Оспівуючи любов до рідної землі, українська поезія Донеччини, на відміну від попередніх років, орієнтується на історичне минуле держави, вбачаючи у визвольній боротьбі предків шлях до подальшого існування українського народу. Поняття “волі” стає центральним у творчості місцевих авторів. Воно отримує суто українське семантичне забарвлення і позбавляється радянського контексту.

Вивчаючи лірику, присвячену темі історичного минулого, дисертантка відмічає появу в донецькій літературі збірки І. Савича “Крізь полярні завої” (1989), в якій зібрано твори 50-60-х рр., де розвінчано культ Сталіна, викрито жорстокість тоталітарної системи.

Дисертантка наголошує на посиленні філософського начала в поезії 80-х рр., що окреслила новий підхід до часових вимірів життя. Вірші з подібним мотивом відзначаються антропоцентризмом, підкреслюють активність окремої людини, її роль у формуванні власного майбутнього.

Окрему увагу у філософській ліриці 80-х рр. дисертантка відводить медитативній і сугестивній поезії, властивим їм засобам передачі світосприйняття, використанню асоціативних елементів, обраним мотивам.

 В інтимній ліриці 80-х рр. збільшується кількість творів на родинну тематику, в той час, як любовна поезія відзначається посиленою ментальністю, тяжінням до народної тропіки, символіки.

Пейзажна поезія Донеччини відзначається зосередженням на актуальній проблемі всіх часів – збереженні природних багатств. Розкриття в донецькій літературі злободенних проблем було однією з ознак активізації творчого мислення в регіоні. Письменники чітко усвідомлювали свою роль в суспільстві і виступали не звичайними відображувачами “своєї” чи “чужої” свідомості-чуттєвості, а активними суспільними діячами. Крім того, їх пейзажна лірика була спрямована на виховання естетичних смаків людини, збереження духовних цінностей народу.

Українські поети Донеччини не залишились осторонь лірики для дітей. 80-ті рр. відзначилися появою двотомного видання поезій для дітей Г. Бойка, де значна кількість творів присвячена дітям молодшого шкільного віку.

Аналізуючи українську поезію Донеччини 80-х рр. ХХ ст., дисертантка відмічає орієнтацію всіх тематичних домінант на національні здобутки українського культурного процесу в період тотальної русифікації краю, що сприяло подальшому закріпленню української ідеї в літературі регіону і спростовувало усталену думку про письменників Донеччини як апологетів партійної системи.

У Висновках зроблено загальні підсумки дослідження:

Формування новітньої української літератури в шахтарському краї відбувалося в умовах зміни політичного курсу країни, що спричинило співіснування радянських ідеалів і національних цінностей у творчості місцевих авторів. Приборкання вибуху національної самосвідомості Системою наприкінці 20-х рр. обумовило подальше закріплення радянських гасел у культурному житті Донеччини і вимушене уникання національних проблем у місцевій літературі.

Розуміючи роль періодичних видань у творенні соцреалістичного канону, донецькі автори, щоб вижити і мати змогу спілкуватись із читачем, змушені вдаватися до завуальованої асоціативності, алегоричності, за якими проглядають справжні думки і переживання. Затиснуті в декретованих вимірах соцреалізму у всіх сферах вислову вільної думки, письменники прагнуть бути щирими в обмеженому партією тематичному векторі літератури. Допомагають поетам здобутки усної народної творчості, які завжди перебували поза цензурою, поза партійним керівництвом. Тому поезія 30-х рр., обмежена у свободі слова, відзначається багатством зображальних засобів.

Орієнтація українських письменників Донеччини на відстоювання духовності і ментальності українського народу продовжується і в повоєнному десятилітті в умовах жорсткого партійного контролю за видавництвами і домінування робітничої теми в літературі.

У роки посилення ідеологічного режиму на чільне місце в періодичній літературі виносяться комуністичні гасла, які закликали до викорінення національних тенденцій в художній творчості і на перший план ставили ідеалізований образ великого Сталіна і нескореної Москви. Але видані в 50-х роках ХХ століття поетичні збірки донецьких ліриків уславлювали героїзм українського народу в роки Другої світової війни, стійкість і мужність жінки-матері. У цей час активізується творча свідомість авторів шахтарського краю. Вони не залишають осторонь людські переживання, естетичні надбання суспільства, що знайшли своє відображення у любовній, пейзажній ліриці            2-ї пол. 50-х років.

60-ті рр. в українській літературі шахтарського краю відзначилися орієнтацією на ідеї нового національного відродження. Характерною рисою громадянської поезії донецьких шістдесятників є звернення до творчості талановитих попередників – І. Франка і Т. Шевченка. У ній майстри слова вбачають Істину, до якої прагне кожний справжній поет.

Справжнім здобутком української поезії Донеччини 60-х рр. стала неопублікована перша книга Г. Гордасевич “Мажорна гама”. Лірика поетеси, вміщена в цій збірці, визначає художньо-поетичний стиль авторки і обумовлює життєвий вибір Г. Гордасевич бути проти радянської влади.

Література шахтарського регіону 70-х рр. ХХ ст. відзначається пошуками національної ідентичності в умовах розгортання політики русифікації, що нищила будь-які прояви української духовності в літературі.

Ідея національного відродження, спрямована проти інтернаціональної політики радянського уряду, вповні розкрилася у творчості одного з засновників дисидентського руху на Україні –               О. Тихого. Провідна думка його статей щодо збереження національних надбань знайшла підтримку в поетичному колі Донбасу, яке зосередилось над проблемами рідної мови і рідної держави в місцевій літературі.

В умовах посиленого політичного тиску, втіленням якого була русифікаторська політика, література Донеччини І пол. 80-х рр. зберігала орієнтацію на національні цінності та ідеали.

У сфері художньо-виражальних засобів і стилістичних фігур спостерігається широке застосування всіх форм текстового оформлення. Насичення громадянської поезії стилістичними фігурами, гіперметафоричність інтимної та пейзажної лірики, використання народної символіки, інтерпретація фольклорних образів свідчать про утвердження національного начала в донецькій літературі 80-х рр. ХХ ст.

Акцентувавши увагу на всіх здобутках і втратах українського літературного процесу на Донеччині доби соцреалізму, дисертантка заперечує думку про письменників шахтарського регіону як апологетів сталінської доктрини. Змушені працювати й уславлювати партію в умовах радянської дійсності, вони зберегли національне начало в літературі. Виходячи за межі регламентованого цензурою, донецькі автори розширювали ідейно-тематичний горизонт поезії, тяжіли до символіки та образності усної народної творчості, т. ч. обстоюючи духовність і ментальність рідного народу на сторінках власних збірок.