| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання роботи, її теоретичне і практичне значення, вміщено відомості про апробацію одержаних результатів.
Розділ 1. Формозмістова єдність творів Л. Талалая в найхарактерніших
її виявах.
1.1.Функціональні особливості локальних метафор Л. Талалая.
Підрозділ є своєрідним вступом до аналізу віршів-метафор Л. Талалая.
Володіння метафоричними засобами, на чому свого часу наголошував Аристотель, має для поета принципове значення. Німецький естетик Е. Ельстер увів до теорії поезії поняття “норма значущості метафори”. Якщо застосувати його до творів Л. Талалая, то можна помітити, що цей показник тут надзвичайно високий. Як і в П. Тичини, М. Рильського, В. Мисика, у Л. Талалая метафори “живонароджені”. Їм притаманна сутнісна, засаднича новизна. Натурфілософська спрямованість лірики Л. Талалая, її рефлексивність зумовлюють не тільки поетичне “оживлення”, а й “оречевлення”. Особливо характерною ознакою досліджуваної художньої системи є антропо-, зоо- та ботаноморфна метафоризація. Рівень її продуктивності близький до рівня образотворчої активності метафорики у творах Т. Шевченка і П. Тичини. Найуживаніший образотворчий засіб Л. Талалая персоніфікація – явище багатофункціональне і багатогранне. Головні її функції – психологізація світу, який оточує ліричного героя, розкривання тих його граней, що недоступні буденному зору, надання поетичному образу стереоскопічності, ретроспективності, алегоризація змісту.
У творах Л. Талалая серед метафоричних різновидів зустрічається досі не досліджуваний у нашому літературознавстві вид образного перенесення, який у роботі названо деміургізацією.
1.2. Звернення Л. Талалая до віршів-метафор як вияв тяжіння до структурно-смислової єдності твору.
Усталеності щодо означення видової форми вірша-метафори у сучасному літературознавстві немає. Її називають “бінарною композицією”, “розгорнутою метафорою” (В. Грехнєв), “бінарною композиційною формою”, “паралельною розгорнутою структурою” (Є. Ужогова, Є. Хаєв) тощо. Б. Іванюк у монографії “Метафора і літературний твір” називає цю форму віршем-метафорою, вирізняючи головні її види: вірш-порівняння, вірш-алегорію, вірш-символ. Цю ж класифікацію і термінологію використано в реферованій роботі.
Праця Б. Іванюка відкриває нові можливості для розуміння формозмісту маловивченого масиву художньої літератури, яким є видові форми вірша-метафори. А ця проблема, хоча спроби її дослідження були (Н. Чамата), для українського літературознавства залишається актуальною.
Вірш-метафора зустрічається у багатьох зарубіжних класиків (деякі назви творів подаємо російською мовою): В. Гюго – “Безсмертній”, “Як у ставках, що снять в гущавині лісній...”; О. Пушкіна – “Аріон”, “Луна”, “Я пережив свої бажання...”; М. Лермонтова – “Парус”, “Челнок”, “Утёс”; Н. Бараташвілі – “Чинара”; Ф. Тютчева – “Лебедь”, “Фонтан”, “Когда в кругу убийственных забот...”, “Лето 1854”, “Море и утёс”; А. Рембо – “П’яний корабель”. Іноді на такі поетичні форми натрапляємо у Т. Шевченка – “Ой діброво – темний гаю!”; П. Грабовського – “Процвітала рожа...”, “Пловець”, “На морі”; В. Самійленка – “Українська мова”, “Найдорожча перлина”; М. Вороного – “Мавзолей”; О. Олеся – “Лебідь”, “Іскра”, “Айстри”; Юрія Клена – “Потоп”; Б.-І. Антонича – “Бджола”, “Підсвідомість”; М. Стельмаха – “Жолудь”. В українській літературі другої половини ХХ ст. до вірша-метафори вдаються: Д. Павличко – “Мотиль”, М. Вінграновський – “Лошиця з дикими і гордими ногами...”, В. Стус – “Цей корабель виготовили з людських тіл”, М. Клименко – “Громовий відгомін”, В. Кордун – “Сніговійні коні” – та інші поети. У більшості з них – своя методика вирощування розгалужених образів, творення підтексту, хоча помітні і деякі риси спорідненості: для структурування змісту, розгортання картини найчастіше використовуються засоби персоніфікації, зооморфної та ботаноморфної метафоризації, оречевлення, широке поле асоціацій. Якщо у доробку згаданих сучасних українських поетів є чимало розширених метафор і лише по кілька віршів-метафор, то у Л. Талалая і перших, і других – десятки. Це зближує його з найбільшим майстром зазначеної поетичної форми в російській літературі Ф. Тютчевим.
Серед великої кількості віршів-метафор Л. Талалая поетична форма вірша-порівняння зустрічається рідко. Віршем-порівнянням з асоціативним типом зв’язку між головними композиційними складниками є мініатюра “Блискавка”. Функції “предиката” тут виконує метафорично розгорнутий опис явища блискавки. В його структурі – низка ботано-, зоо- та антропоморфних метафор: “То – наче дерево корінням – у небо прагне прорости”, “То піднімає крила сині...”, “То ніби в травах на поляні свої ж відшукує сліди...”. “Предмет” у тексті виражено двома першими рядками: “Як думка генія сліпого, що непідвладна і йому...”. У творі уподібнюються “думка генія сліпого” і блискавка. “Предикат” (блискавка) за ходом рецепції його читачем здійснює багатоступеневий зворотний асоціативний вплив на “предмет” (“думка генія сліпого”), висвітлює його, проектує у підтекст. Ця проекція і є головним художнім змістом твору.
У доробку Л. Талалая вірш-метафора особливо широко представлений віршем-алегорією (“Келих”, “Люстро”, “Переправа”, “Протяг”, “Листок”). Інакомовність творів цього плану найчастіше виростає з персоніфікації. Розуміння змісту творів, викладене у дисертації, у більшості випадків звірене з авторським шляхом бесіди з поетом.
Одним із проявів художнього новаторства Л. Талалая є синтез форми вірша-символа з формою вірша-порівняння. У цьому плані особливо характерний вірш “Відлига”. Смисли його перших двох строф перебувають у стосунках “предмета” (образ внутрішнього світу людини у другій строфі) і “предиката” (образ природи у першій строфі). Змістова повнота, аргументованість зіставлення, жанрова модальність надають їм рис естетичної реалізованості окремого твору – вірша-порівняння. Останні чотири строфи теж мають ознаки самодостатнього художнього цілого – вірша-символа. У нім наявний текстуально виражений “предикат” – опис відлиги у кроні дерева. “Предмет” (символічні смисли, які розгортаються в уяві реципієнта у різних площинах: психологічній, родинно-побутовій, соціальній) еліптовано. Він може прочитуватись, як своєрідне родинно-емоційне чи родинно-побутове дерево, де нижні, старі гілки (читаймо: батьки) часто приймають на себе той життєвий тягар, що обважнив верхні, молоді гілки ( у підтексті – дітей). “Старі гілки” іноді аж потріскують “від снігу чужого”, але їм нікуди подітись, бо вони нижні. Подібне можна спостерігати і в суспільній ієрархії. Множинність смислів еліптованого предмета засвідчує належність другої половини твору до різновиду віршів-символів. Оскільки аналізовані структури синтезовані у формозмістову єдність – вірш “Відлига”, в загальній його структурі наявні один інтегрований “предикат” (опис подій у кроні дерева) і два “предмети”, другий із яких володіє цілою множиною смислів. Таким чином, виконавши смислооб’єднуючу функцію, синтез різновидів вірша-метафори надав змістові твору особливої повноти. Синтез здобутків світової літератури помітний і на інших рівнях поетичної практики Л. Талалая – від версифікації до змістотворення.
1.3. Автологія у віршах Л. Талалая.
У дискурсі Л. Талалая переносні засоби вираження функціонально домінують над прямими. Однак питома вага останніх значно вища, ніж у творах інших поетів. На матеріалі аналізу вірша “Берег. Чорніє човен” у роботі продемонстровано застосування Л. Талалаєм ефекту оберненої лійки для підвищення рівня художньої інформативності тексту, на матеріалі структурного аналізу віршів “Сідає зграя горобців ...”, “Іти, чи близько, чи далеко ...” – розкрито особливості прийомів досягнення образної органічності твору, повноти його змісту за рахунок поєднання дії прямих і переносних засобів вираження.
Як показує дослідження, автологічним елементам у текстах Л. Талалая відводиться і роль автономного продуцента образів, і функція настроювання читачевого сприйняття на осягнення змісту ключових метафор. Генеруюча взаємодія метафорики і автології істотно розширює можливості поетового слова, надає йому надзвичайної місткості в плані найтоншого нюансування психологічних, філософських смислів.
Загалом приймаючи застереження А. Ткаченка щодо більшої застосовності термінів художня деталь і художня подробиця до епосу і драми, дисертант вважає, що при дослідженні значної частини лірики, зокрема медитативної, ця потреба є досить актуальною. Тут часто маємо справу з характерними, значущими подробицями, переданими нейтральною мовою, які, не будучи ні ключовими образами, ні образами-символами, ні різновидами тропів, в художній моделі твору є функціональними.
Особливий вплив на лірику Л. Талалая справила творчість українських неокласиків, передовсім М. Рильського, а також – В. Мисика, К. Герасименка. Близькість їх поетик проявляється саме на рівні промовистої подробиці. Завдяки деталі Л. Талалай досягає глибини, достовірності образу. Часто художній штрих у нього – таке висвічування котроїсь із граней дійсності, яке вражає читача своєю несподіваною новизною, породженою феноменальною поетичною зіркістю автора. Один із секретів цього – застосування градації (клімаксу і антиклімаксу), різка зміна фокуса поетового, а відтак і читачевого зору: від панорамного до детального бачення і навпаки. Нерідко Л. Талалай деталізує образ, вдаючись до індивідуалізації подробиці з допомогою мікроштриха.
1.4. Внутрішня гармонізація творів Л. Талалая.
Л. Талалай надзвичайно тонко відчуває внутрішні генеруючі можливості слова. На відміну від поетів, котрі інколи перенасичують текст тропеїчними елементами (В. Затуливітер, І. Іов), Л. Талалай гармонізує зміст своїх текстів, навмисне послаблюючи виражальні можливості одних художніх компонентів з метою посилення інших. У вірші “Очерети” метафоричне розрідження перших рядків перших двох строф випрозорює їх зміст у сприйнятті читача, щоб створити передумови для символізації головного об’єкта уваги – очеретів, сприяє проявленню у них обрисів насторожених ворогуючих армій. Малюючи уявну ретроспективну картину, поет не відриває її від реальності цілком, а час від часу повертає уяву реципієнта до первинного враження: звичайного, буденного сприйняття пейзажу. Завдяки підтриманню оптимальної віддалі між реальним і уявним у наступних строфах авторові вдається нюансувати і поглибити картину. Навмисне розрідження автономної метафоричної атмосфери окремих рядків дає можливість сприйняттю читача утворити передбачені поетом асоціативні зв’язки між їх змістом і змістом наступних – не просто метафоризованих, а наділених символічним підтекстом (небо – символ Добра, Справедливості, Божих заповідей; течія багряна – образ кривавої річки війни тощо). Виникає узгодженість усіх компонентів і елементів у їх дії, спрямованій на створення у сприйнятті читача не тільки місткого символічного образу, а й поетичного зворушення та подивованості глибиною духовного світу ліричного героя, котрий спроможний побачити в сьогочасному, хвилинному давноминуле, пережити й осмислити його.
Для своїх поетичних картин Л. Талалай обирає найбуденнішу основу, але відкриває за нею читачеві найнебуденнішу змістову перспективу. Саме кут зору, його проникливість, глибина мистецького бачення світу вирізняють Л. Талалая серед сучасних поетів.
1.5. Явища інтертекстуальності, асоціативність.
У поезії Л. Талалая синтезуються здобутки різних літературних шкіл, художні прийоми багатьох ліриків. Виявом цього є інтертекстуальність. Серед найчастіше уживаних інтеракцій – алюзії та ремінісценції, що служать першоелементом при творенні розгорнутого, багатошарового підтексту. У досліджуваному дискурсі задіяний алюзійно-ремінісцентний матеріал із найрізноманітніших джерел світової культури: від Біблії, “Слова про похід Ігорів” – до творів сучасних зарубіжних і українських письменників. Розгорнутою синтезуючою ремінісценцією з екзистенціалістських текстів Ж.-П. Сартра, А. Камю, В. Голдінга та ін. є вірш “І жовтень одійшов оркестром золотим...”. Наявна у нім і ремінісценція з вірша Л. Костенко “І засміялась провесінь: – Пора!”. Функція метафори “час – плуг” у Л. Талалая та, що й у Л. Костенко: вияскравлення “образу-переживання-думки” про нестримність, незглибимість часу. Але у Л. Талалая у контексті ремінісценції з’являється слово “ніч”. В результаті твір набуває густішого екзистенційного забарвлення. Алюзії та ремінісценції у текстах Л. Талалая – засіб творення хронотопу. У вірші “Все меншає і меншає тепла” зіставлення часових і просторових координат (старість – чужина, юність – рідний край), використання алюзії на перебування Т. Шевченка у засланні та ремінісценцій образу зорі із його поезій періоду заслання не тільки створюють основу для виникнення в уяві реципієнта масштабних хронотопічних образів, а й служать головним чинником у творенні образу драматичного переживання ліричним героєм свого фізичного і духовного старіння.
Щоб створити новий ракурс бачення зображуваної події чи явища, Л. Талалай вдається до вивертання відомих мистецьких образів. Використовуються прийоми художньої переробки усталених словосполучень, цитація, фольклорна стилізація, запозичення.
Серед найхарактерніших ознак поетичної системи Л. Талалая – асоціативність. Рівень охоплення нею життєвих явищ від книжки до книжки зростав. Особливої глибини, масштабності, рис концептуальності вона набула у збірці “Потік води живої”, ставши виявом найповнішого розвою поетового таланту сприймати світ цілісно. Його творам особливо властиві глибинні асоціації, продуковані на рівні інтуїції. У дисертації зазначені грані поетики Л. Талалая розкрито на матеріалі аналізу вірша “Багаття не видно, лиш пахне дим...”. Потік асоціацій ліричного героя нерідко подається поетом як “потік свідомості”. На відміну від творів Д. Джойса, Т. С. Еліота, для “потоку свідомості” ліричного героя Л. Талалая характерні психологічна цілісність, плавність психічних реакцій. Л. Талалай часто будує вірш як низку образів-асоціацій, що природно витікають одна з одної (“Все меншає і меншає тепла...”, “Полин”). Крім односпрямованого асоціювання змісту компонентів у творах поета відбувається також перехресне асоціювання змісту окремих текстових складників.
Розділ 2. Художній світ Л. Талалая.
2.1. Імпресіоністсько-символістська спрямованість образів, притчевість у віршах Л. Талалая.
Поштовхом до оволодіння поетом імпресіоністичною технікою стало відвідування семінарів О. Межирова на Вищих літературних курсах у Москві (1967-1969). Ця стильова манера вперше яскраво проявилась у збірці “Осінні гнізда” (1971), а згодом і в наступних книгах. У ранніх творах Л. Талалай вдається до суґестії через звукопис. У вірші “Ти мовчи, і мовчи, і мовчи!..” мальовниче повторення приголосних т, с, н, яке підсилює враження безмежного холодного простору, котрий проліг між закоханими, виконує образотворчу функцію близьку до тієї, що здійснюється сонорними у знаменитій “Осінній пісні” П. Верлена. Л. Андрєєв вважав П. Верлена представником символістського імпресіонізму. В українській поезії такі елементи помітні у ранніх творах О. Олеся, П. Тичини. Близька до нього і поетика багатьох творів Л. Талалая. Це виявляється уже в назвах віршів. Зміст текстів засвідчує, що ці назви або багатозначні, символічні: “Чумацький Віз”, “Колодязь”, “Переліт”, “Вечір”; або акцентують увагу на враженнях, відчуттях: “Відчути на світанні”, “Послухати птицю”, “Туман під місяцем у полі”, “Місячної ночі”, “Білий світ у мерехтінні”. Є у Л. Талалая і вірші, в яких прямо мовиться про символістсько-імпресіоністську спрямованість поезії на вираження того, що не піддається висловленню (“Надихане бруньками”). Імпресіоністична настанова на розмитість граней у зображуваному є наслідком філософського світорозуміння і особливостей світосприйняття Л. Талалая. Життя природи, людини, її духу він бачить у динаміці. Об’єктом його художнього дослідження стає буттєвий плин. Осягаються не стільки зовнішні його вияви, скільки внутрішні, глибинні. Це зумовлює особливості тематичні й образотворчі.
Чимало віршів Л. Талалая мають дво- або багатошарову структуру, де перший план складають предмети, речі, конкретні явища, а на другому плані ховаються ідеї, які поступово виростають до рівня символів, що розкривають складність світу природи, духовного світу ліричного героя – романтика, інтелектуала, митця.
З неодномірністю поетичного образу Л. Талалая пов’язана притчевість його творів. Серед них – “Притча про каміння”, “Сонце над водою”, “Запилений знахар”, “Відлига”, “Саркастична балада про браму”. Здебільшого вони розкривають морально-філософські або загальнофілософські роздуми автора. Нерідко Талалаєва притча є медитацією, зміст якої суперечить догматам офіційної ідеології або уявленням, що панують в суспільстві. Саме в такому ключі розкривається алегоричний план вірша “Коли порушена межа”, вперше опублікованого 1989 року, де в образі комунального помешкання постає радянська імперія.
2.2. Пам’ять, уява, інтуїція і поетичний образ Л. Талалая.
У дихотомії душі і розуму як чинників пізнання світу Л. Талалай віддає перевагу душі, вважаючи, що “Тільки тоді, коли розум підпорядкований душі, може народитися справжня висока поезія...”. Чимало творів поета відбивають різні психічні стани: сновидні, на межі між сном і неспанням, дрімотні, своєрідні сни наяву, підсвідомі імпульси, раптові осяяння, що засвідчує тяжіння до вираження інтуїтивних буттєвих начал людини.
У ранніх творах Л. Талалая підсвідоме відбивається лише в узагальнених мікрообразах на рівні констатації факту існування потаємного внутрішнього світу. Згодом ліричний герой поета все частіше звертається до інтроспекції і все розлогіших розмірковувань над загадками підсвідомого. Ще з 70-х років минулого століття Л. Талалай знайомий з ученням З. Фройда, естетикою А. Бретона, творчістю сюрреалістів. Теоретичне розуміння психоаналітичних положень виявляється у нього в поєднанні з практикою власного інтуїтивного досвіду: “І роздивляючись долину, Піщаний берег і траву, Я відчуваю, що хвилину Оцю не раз переживу...”.
Іноді глибоке переживання історичних, психологічних реалій спонукає поета до містифікації. Як містична сила постає у вірші “Той голос був...” образ прапам’яті, вищої правди, Духа. Містичною енергією виповнюються символічні образи зникання, забуття, прапітьми, безодні, виру, вихора, колиски, калини, голосу Духа тощо. З міфічним розмахом змальовується боротьба сил добра і зла за душу одноплемінця-сучасника, котра втрачає зв’язки з етно-національними коренями. Головний у творі – образ Духа. Він є втіленням інтуїтивних буттєвих начал, що передаються від покоління до покоління, утворюючи духовну сув’язь. У вірші засобами інвективи таврується ганебність відмови індивідуума від своєї сокровенної людської сутності, розвінчується психологія відщепенства. Драма духовного виродження розкривається в образах, що нагадують кошмарне сновидиво. Особливу функцію виконує застосування заперечувальних форм висловлювання. Малюючи фантасмагоричну картину зникання, втрачання пам’яті і, разом з тим, спираючись на віру у її незнищенність, всім попереднім змістом твору підготувавши використання прийому заперечення, у складному діалозі з опонентом поет досягає особливої переконливості і особливої сили ствердження своїх духовних імперативів. Подібне застосування заперечувальних форм висловлювання у ролі ствердження зустрічається у М. Вінграновського (“До любові”). Характерно, що при наростанні у тексті сили заперечення, у підтексті наростає художня сила ствердження. Цей прийом у роботі названо ефектом прямо пропорційної залежності художньої сили ствердження від сили заперечення.
На початку 70-х років вектор філософських і поетичних зацікавлень приводить Л. Талалая до проблеми зв’язків часу, як форми існування світу, і пам’яті (свідомості і підсвідомості), як форми відображення цього існування. Протягом 70-80-х років ця проблема у сфері естетичних шукань поета стала домінуючою.
2.3. Медитативність, філософічність лірики Л. Талалая.
Розкриваючи свою концепцію художньої творчості, Л. Талалай услід за Т. С. Еліотом стверджує, що поезія виконує функції передовсім емоційного порядку. Лірика самого Л. Талалая наскрізь просякнута почуттями. Глибокий психологізм – одна з найхарактерніших її ознак. Разом з тим, емоційне тут аналізується, перетікає в розмислове. Ліричний герой прагне “...зрозуміти... Свавілля стихії в собі”. Медитативна насиченість творів Л. Талалая постала не одразу. Протягом 70-80-х років відбувалась глибока еволюція від чисто ліричного змісту до лірико-медитативного. А перші паростки поетичного розмірковування з’явились ще у віршах 60-х років (“Вуглець”). У багатьох творах 70-х років констатується спрага ліричного героя до пізнання і самопізнання. Філософічність, увага до онтологічних, гносеологічних питань виявляється у запитальному способі його думання. Запитальність – одна із форм його духовного існування. Інтелектуальність лірики Л. Талалая проявилась у розробці власне філософської тематики. Тут образне осмислення знаходять категорії часу, простору, руху, розкриваються світоглядні, етичні проблеми. Особлива медитативна насиченість властива творам Л. Талалая, що мають форму вірша-метафори. Більшість з них написана у 80-х роках. На матеріалі аналізу мініатюри “Супутниця” у роботі показано, як талант поета звичайному зоровому образу надає неабиякої медитативної наповненості, насичує його розмірковуванням про взаємопов’язаність всього сущого, про складну психологічну природу людини.
А. Мачадо говорив, що у ХХ ст. вірш став надто ускладненим, перевантаженим концепціями, що його образам “не вистачає сердечного тепла і емоційної глибини”. Намагання форсованим маршем подолати провінціалізм у літературі, швидко європеїзуватись, властиве сучасній українській віршотворчості, нерідко приводить до емоційної вихолощеності, порожньої рафінованості. На противагу їй високоінтелектуальна лірика Л. Талалая наснажена особливим сердечним теплом і емоційною глибиною. Рівновага емоційної та інтелектуальної насиченості – свідчення її мистецької повноцінності.
2.4. Образні повтори Л. Талалая як вияв художньої системності.
Ще у 80-х роках Т. Салига помітив у творах Л. Талалая різноманітні повтори. Рецензуючи книжку “Потік води живої”, О. Логвиненко веде мову про часте повторювання у ній образів диму, роси, трави і називає це явище “прикрими недоліками”. Невиправдані повтори ( і на рівні мікрообразу, і на рівні мотиву) у поетовому доробку справді трапляються. Є тут майже однозвучні і однозначні рядки: “ Як душа після пісні”, “ На душі – неначе після скрипки”, “І на душі, як після втрати...”. Однак дослідження показує, що повторюваність більшості образів автором не тільки усвідомлювана, а й запрограмована. Вони розвиваються протягом усієї його творчості. Подібне завважене М. Коцюбинською у поезії Т. Шевченка і є питомою ознакою значного масиву української лірики. Аналіз низки Талалаєвих повторів засвідчує ілюзорність враження їх непродуктивності. Одним із часто вживаних в українських поетів є образ краплі. Філософської глибини і оригінальності надав йому В. Мисик. При зіставленні вірша В. Мисика “Крапля” з однойменним твором Л. Талалая проявляється талант Л. Талалая у вже відомому відкривати все нові і нові грані, його художницька спроможність через структурованість підтексту досягати змістової універсальності образу.
Прийом повторювання помітний на різних рівнях досліджуваного дискурсу: лексичному, синтаксичному, метричному, фонічному. Серед “самоповторів” Л. Талалая потрібно розрізняти функціональні і випадкові. Перших у творах поета значно більше, ніж других.
2.5. Ключові образи Л. Талалая.
У творах Л. Талалая особливо часто зустрічаються образи вогню, диму, неба, луни, коня, птаха, плину, дороги, мли, туману, безодні, насіння, саду, яблука, весни, літа, осені, темряви, світла, тіні та деякі ін. Це – ключові образи.
Прагнучи поетичного розкриття таємниць природи, Л. Талалай вдається до архетипів. Один із них – образ водної стихії. Його різновиди (вода, річка, потік) є у міфології, творах Тао-Юань-Міна, Данте, Й. В. Гете, Т. Шевченка, М. Зерова. Зазначені образи тут часто пов’язані з образом часу. Це характерне і для віршів Л. Талалая. Але якщо у згаданих та інших поетів символіка води – тільки окремий компонент їх творів, то у Л. Талалая художнє втілення часу в образі річки, водяного потоку є наскрізним, концептуальним. Н. Фрай стверджує, що символіка води має власний цикл. Весь він яскраво проявлений у творах Л. Талалая. У кожній новій книзі поета ця символіка набуває нових змістових граней, що пов’язано зі світоглядною, психологічною еволюцією ліричного героя.
Ключові образи із сфери природи для української літератури особливо характерні. Загальні і яскраво самобутні риси має образ саду. Він часто зустрічається у поезії Т. Шевченка, М. Рильського, В. Свідзинського, А. Малишка, Л. Первомайського, Л. Костенко і одним із наскрізних є у віршах Л. Талалая. Еволюціонуючи впродовж усієї творчості поета, в останніх його книгах цей образ постає у різних модифікаціях, але найчастіше виступає алегорією юності і старості. Незвичайний для української поезії образ саду – художня домінанта вірша Л. Талалая “Той самий сад. Той самий світ”. Розпочинаючи твір наведеним рядком, поет загострює увагу читача на образі внутрішнього світу ліричного героя, що є підтекстовим змістом образу саду. Тут яскраво проявляється спроможність поета на високому художньому рівні реалізувати психологічну неодномірність особистості ліричного героя. Останній не тільки заново переживає свої минулі враження. Він одночасно переживає різні колишні душевні стани. Читача зачаровує художній ефект застосованого Л. Талалаєм прийому, котрий дозволяє одночасно перебувати мовби у різних “кімнатах” і на різних “поверхах” душі ліричного героя. Образ саду-душі, що розщеплюється, множиться, у цьому вірші акумулює такі настроєві і медитативні нюанси, які в художній літературі розкриваються вперше.
На рубежі 80-х і 90-х років В. Моренець відзначив високу гармонію душі ліричного героя Л. Талалая зі світом, відсутність мотивів трагедійності у його сприйнятті швидкої проминальності життя. Усвідомлення “конечності руху” і сьогодні, на початку ХХІ століття, не потьмарює цієї гармонії. Але суперечливі соціальні трансформації 90-х років змінили умонастрій ліричного героя Л. Талалая, призвели до того, що “чорніє сад”, спричинили драматичні і трагедійні мотиви в ліриці поета.
Ключові образи у творах Л. Талалая виконують роль асоціативних вузлів, кореневої системи дискурсу. Вони продукують численні похідні художні елементи, розгалужуються. Серед загалу ключових образів значну частину складають індивідуально-авторські. Це образи імли, марева, луни, піску, крони, гілки та ін.
Причини повторюваності образів у творах Л. Талалая частково розкрили В. Базилевський і Т. Салига. Цілісне дослідження усього доробку поета показує, що йому органічно властиві і “ненасить у відтворенні мікрокосму”, прагнення осягнути світ “через його майже невидимі для нормального ока електрони, нейтрони і протони”, і оперування сталими, але майже завжди варіативними в надрах свого змісту, образними компонентами. Таким чином поетичний пошук спрямовується не тільки вшир, а й вглиб. Вивчення формозмісту повторюваних образів показує художньосмислову неоднозначність, ключовий характер більшості з них. Повторюючись у структурі нових творів, ключові образи стають асоціативними вузлами, які, взаємодіючи з іншими образами, продукують щоразу нові настроєві і медитативні нюанси змісту. Наявність ключових образів засвідчує органічність художнього світу Л. Талалая, концептуальність його світогляду і поетики, належність багатьох творів до філософського метажанру.
2.6. Поетичне осягнення часу як форми існування світу.
Ще Л. Новиченко писав про загострене емоційне відчуття часу в ліриці Л. Талалая. Це прямо або опосередковано виявилось уже в назвах його книг: “Журавлиний леміш”, “Осінні гнізда”, “Не зупиняйся, мить”, “Допоки твій час”, “Така пора”. У саморусі до художнього осягнення буттєвих глибин Л. Талалай віднайшов свій неповторний шлях. Він пролягає через мистецьке утвердження особистісного часу, як найбільшої життєвої цінності. Своє розуміння проблеми особистісного та суспільного часу поет протиставляє облудним догмам радянської ідеології. З художньою яскравістю втілені ще у творах О. Хайяма, романтиків, роздуми про минущість усього сущого у ліриці Л. Талалая набувають нових нюансів. Тут усе не тільки існує у стані вічних змін, а й живе “В передчутті наступних змін”. Це передчуття – один із виявів їх постійності, безперервності. Особливої глибини і повноти осмислення часу набуває в останніх книгах Л. Талалая. Тут внесок письменника в українську літературу примножується найтоншим поетичним дослідженням мікрокосму, образною масштабністю в художньому освоєнні макрокосму, пронизливою ліричністю в переживанні нових граней світобудови, що відкриваються ліричному героєві.
У творах Л. Талалая час розкривається як спосіб існування світу, як його всевладний закон. Для осягнення цього закону, форм його вияву поет створив свою філософську мову. Її основою є ключові поняття, ключові образи-алегорії, образи-символи.
2.7. Історіософські мотиви у ліриці Л. Талалая.
Філософсько-естетичне осягнення часу як буттєвого закону – домінанта творчих пошуків Л. Талалая. Значне місце серед них займає поетичне осмислення історії. Як і в Є. Маланюка, у Л. Талалая “... ознаки різних часів “перетасовані” між собою і творять цілісність за законами асоціації ідей...”. У цій сфері, як і Юрій Клен (“Попіл імперій”), Є. Маланюк (“Варязька балада”), Л. Костенко (“Скіфська одіссея”), Б. Олійник (“Трубить Трубіж”), Л. Талалай тяжіє до філософських узагальнень.
Провідними історіософські мотиви стали у книзі “Крилом по землі”. Найповніше вони виявились у віршах “Слово правди дорогої”, “Чавунний запилений сунеться вечір”, “Меч”, “Ось так і минає, іржавіє літо”, “І заворушиться граніт”, “Багаття не видно, лиш пахне дим”, “Ось так і минає і влада, і слава”. Найхарактерніші їх ознаки – хронотопічність, алегоризація і символізація змісту, психологізм.
У висновках узагальнено основні результати дослідження.
У дисертації розкрито головні риси поетичної системи Л. Талалая, світоглядну і естетичну самобутність його творів, рівень їх мистецької досконалості, окреслено місце письменника в літературному процесі.
З’ясовано, що в основі поетики Л. Талалая – синтез його індивідуально-авторських художніх ідей і художніх концепцій різних літературних течій, шкіл, майстрів слова. Висока художня інформативність творів поета – результат образної місткості формотворчих елементів і їх образної взаємодії. Одна з найхарактерніших ознак досліджуваного дискурсу – антропо-, зоо- та ботаноморфна метафоризація. У творах Л. Талалая виявлено досі не досліджуваний спосіб образного перенесення, який у роботі названо деміургізацією.
Розвиваючи медитативні прийоми О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева, Т. Шевченка, Б.-І. Антонича та інших поетів, Л. Талалай розширив образні можливості віршів-метафор. Новаторство проявилося у синтезі їх різновидів. Поглибленню художності творів сприяє досконале володіння українським письменником прийомами внутрішньої гармонізації змісту.
Новаторство Л. Талалая полягає також у глибині поетичного розмірковування і почування, що виявляється у всеохопній і надзвичайно інтенсивній асоціативності. Серед сучасних письменників Л. Талалая вирізняє кут зору на світ, глибина його мистецького бачення. Одним із аспектів асоціативності у поезії Л. Талалая є інтертекстуальність. Найхарактерніші її види тут – алюзії та ремінісценції. Зустрічаються авторемінісценції, образні аналогії, цитація, творчість за мотивами, стилізація, запозичення. На відміну від творів багатьох представників постмодернізму, залучення інтертекстуальних елементів до власного тексту у Л. Талалая – ефективний засіб генерування нових художніх смислів. Здобутки символізму, імпресіонізму, сюрреалізму, школи “потоку свідомості” та ін. Л. Талалай органічно поєднав з медитативним, філософічним ладом. Знакова риса досліджуваної поетики – багатошаровість образів. Головний їх зміст – морально-філософські або загальнофілософські роздуми. Розглянутому дискурсу властивий тонкий психологізм, високомистецьке проникнення у сферу підсвідомого. У наявності ключових образів виявляється цілісність поетового світогляду і художнього світу, належність багатьох творів до філософського метажанру.
В центрі письменницької уваги Л. Талалая – буттєвий плин. Поет істотно продовжує пошуки О. Хайяма, В. Вітмена, Б.-І. Антонича в царині філософсько-естетичного осягнення метаморфоз життя. Йому належить заслуга в найтоншому образному дослідженні тих часових змін у мікрокосмі, психіці, які художньою літературою раніше недобачалися. Історіософії поета властиві образна масштабність, панорамність, ретроспективність, символічність, психологізм, ліризм.
Якщо раніше дослідники завважили відмінність світогляду ліричного героя Л. Талалая від світогляду екзистенціалізму, то його вірші 90-х років засвідчують стирання цієї відмінності. Робота висвітлює синтез у творчості Л. Талалая поетичної традиції і модернізму
Талалай Л. Останній романтик // Дніпро. – 1999. – № 9-10. – С. 138. Мачадо А. Избранное. – М.: Худож. лит., 1975. – С. 177. Базилевський В. Похвала Леонідові Талалаю. З нагоди 60-річного ювілею // Літ. Україна. – 2001. – 15 листопада. – С. 5. Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Львів, 1995. – С. 221. |
