Історична проза Івана Филипчака: проблематика і поетика

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан вивчення проблематики, формулюються основні завдання та теоретико-методологічні засади дослідження.

Перший розділ – “Тематика, генологія та імагологія історичної прози Івана Филипчака” – присвячено з’ясуванню місця історичної прози І.Филипчака та традиціями української та світової історичної белетристики в аспектах функціонування жанру та художньої інтерпретації історичного факту. У підрозділі 1.1. – “Жанрово-тематичні та ідейні домінанти” – проблематика та ідеологія історичних повістей І.Филипчака аналізуються в контексті літературного процесу на Західній Україні 1920-30-их років, а також у зіставленні з класикою жанру – історичними романами В.Скотта. Відзначається органічність романтичного напряму (Скотт, Дюма) для історичної прози, автори якої все частіше для фабули твору обирають події, важливі для національної історії, а їхніми героями стають відомі історичні особи, політичні та культурні діячі; й дедалі більше, вже в епоху позитивізму, історична белетристика постає на науковому джерельному ґрунті.

У 1920-30-ті роки письменники Східної України залежали від так званих “соціальних замовлень”,  цензури й репресій, партійних догм, тому центр розвитку національної  історичної прози зміщується на Західну Україну (Б.Лепкий, В.Бирчак, В.Будзиновський, О.Назарук, І.Крип’якевич, М.Голубeць, А.Лотоцький, А.Чайковський, Ф.Дудко, Ю.Косач, Ю.Опільський, Катря Гриневичева, Н.Королева). У цій прозі, адресованій широкому читацькому загалові, переважає популяризаторський струмінь, а відтак – пригодницька й екзотична спрямованість, легкий сюжет і незначна ідейно-психологічна проблематика (хоча серед видань траплялися і високохудожні твори). Патріотична настанова історичної прози була цілком суголосною з напрямом, який почав формуватися ще наприкінці ХІХ століття у творах  П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, Д.Мордовця, І.Франка, М.Старицького і який можна вважати продовженням позитивістського “тенденційного” роману. Ідею “матеріального і духовного” служіння народові, який століттями живе “на нашій не своїй землі”, втілював серед інших й І.Филипчак – причому не тільки в історичній, а й у соціально-побутовій прозі.

Хоча часопросторові характеристики повістей Филипчака засвідчують дуже широке, романне охоплення історичних подій, власне через звуження сфери внутрішнього життя персонажів та нерозвиненість побічних сюжетних ліній письменникові був ближчий жанр повісті. Його історичні повісті поєднують у собі всі три жанрові різновиди (за класифікацією С.Андрусів), але більшість творів належить усе ж таки до традиційного художньо-історичного типу. Цикл творів про часи Київської Русі ідеально втілює ідею національного державотворення – в окремих сценах суспільного життя наших предків, у значущих подіях і знаменитих особистостях певного історичного часу явити сучасникам цілісний образ, детальну картину історії України, що мало слугувати одночасно як пізнавальній, так і націєтворчій меті “зміцнення сердець”. Локальний патріотизм письменника спонукав його шукати на цих драматичних сторінках історії ті, що стосуються Галицької землі – Галицько-Волинського князівства і, зокрема, Лемківщини. Саме Галицька держава, її дещо ідеалізований художній образ, став фактором “зміцнення сердець” у таких повістях Івана Филипчака, як “За Сян!”, “Будівничий держави”, “Іванко Берладник”, “Княгиня Романова”, “Дмитро Детько”. У цих творах просвітянсько-дидактична функція декомпонує модель романтичної історії В.Скотта, емоції читачів переносяться з фіктивної “романсової” інтриги на “справжню” інтригу самої історії. Як у “Трилогії” Г.Сенкевича, так і в повістях Филипчака про Київську Русь історичні постаті є не тільки символами протилежних історієтворчих сил – вони безпосередньо присутні в сюжетній інтризі, наповнюють її фрагментами власних біографій, викликають у читача симпатії чи антипатії – тобто є головними героями творів. Ці повісті, для яких уже з дефініції характерне “просвітницьке бачення історії”, є також найяскравішими прикладами функціонування домислу і тенденційної вибірковості історичних фактів. Привноситься тут і новий елемент – мотив дидактичний, який був Филипчакові по-особливому близький. Виховання дітей має тут значно глибші асоціації – воно рівноцінне вихованню народу, більше того – подібно до релігійних практик, воно вимагає самопожертви з боку вихователя і цілковитої відданості себе заради блага інших.

Послаблення тенденційності, (через белетризацію) характерне для повістей “Анна Ярославна – королева Франції та “Над Калкою”, але єдиним твором Филипчака, який можна віднести до історико-художнього різновиду, є повість “Кульчицький – герой Відня” – найбільш показова для просвітянсько-просвітницької моделі його історичної прози. Хоча цей художньо-історичний тип віддалений від романтичної поетики вальтерскоттівського зразка, проте історико-політичні проблеми набувають у ньому романтичної чи неоромантичної загостреності, що мала слугувати алегорією і прямою апеляцією до теперішнього авторського часу, а при цьому історико-художній тип слабував на позитивістський синдром толерантності до імперської держави, був зразком побудови буржуазного суспільства у межах такої імперської системи навіть перед загрозою національній ідентичності. Просвітянсько-патріотичний проект Филипчака мав просвітницьку філософську вимову, в якій панувало переконання, що “випадкова”, історична екзистенція людини ставала цінністю тільки тоді, коли підпорядковувалася загальній ідеї прогресу. Кульчицький стає зразком для наслідування, вдалим історичним прикладом успішного українця з європейською орієнтацією – позитивістом-буржуа  ХVІІ століття, політично лояльним до імперської влади.

Письменникові по-різному вдається розв’язувати проблему відмінностей між когнітивними особливостями історичної епохи та епістемою власного часу (ідея іноді змушувала автора вдаватися до вимислу на шкоду історичній правді), але І.Филипчак умів поєднати дух історичної епохи з актуальним моментом, використати саме той елемент історичної епістеми, який був вигідний йому в ситуації теперішнього авторського часу. Це стосується, зокрема, й такої частини “історії ідей”, як проблема “свого – чужого”, яка розглядається в підрозділі 1.2. – “Історичний образ чужинця”.

Тенденційна спрямованість творів І.Филипчака змушувала його скеровувати читацьку симпатію до “свого”, показувати його переваги, більшу цінність у порівнянні з чужим (вигідні сторони українського способу життя, досягнення української культури, моральну вищість України і навіть врожайну цінність рідної землі в порівнянні з будь-чим чужинським, а особливо з сусідами, тобто тими, хто таїв безпосередню загрозу). Одними з найдієвіших були прийоми розподілу персонажів на позитивних (своїх) і негативних (чужих), а також оповіді про Україну вустами чужинців. Згідно з обраною тактикою і тенденційними настановами тут мали домінувати, по-перше, вигуки захоплення, підкріплені інформативними партіями про кількість і якість описуваного, по-друге, нотки роздратування, які одночасно з замилуванням “своїм” мали пробуджувати неприязнь до заздрісних чужинців. І оповіді створювали для українського читача ефект “одивнення” звичайного, щоденного, що входить у І.Филипчака як складова частина до загальної стратегії дистанціювання від об’єкта задля кращого фокусу, в якому було б помітно якомога більше його позитивних рис. Особливими позитивами серед українців наділені лемки і Лемківщина, що дозволяє говорити про локальний патріотизм автора (“За Сян!”, “Княгиня Романова” та ін.); та попри особливий статус лемків, автор завжди намагався підкреслити їхню єдність з усім українським народом і їхню українську національну ідентичність. Натомість чуже завжди виглядає непривабливо, у присвячених йому фрагментах твору автор найчастіше застосовує іронічний підхід і навіть часом відверто глузує з тієї чи іншої особливості чужинців. Толерантність І.Филипчака щодо представників інших націй зростає в міру того, наскільки географія, історія та політика віддаляють їх від України.

Цікавістю імагологічних спостережень автора відрізняються монголо-татари ("Над Калкою"), описи яких нагадують історико-етнографічну студію. Монголо-татари становлять зовсім інший тип культури, їхня ментальність і спосіб життя абсолютно несумісні зі світоглядом слов’ян, але завдяки цьому етнографічному “протиставленню” письменник увиразнює можливим усвідомлення їхню сутність, як окремого етносу, з такими ж давніми традиціями і своєю самобутньою культурою. Загалом, до компаративного ряду протиставлення України іншим країнам і народам належать греки, турки, чехи, угри, французи, монголо-татари, половці, вірмени, німці, серби, але найбільш концептуальними для імагологічної стратегії Филипчака були поляки і москвини. Це пояснюється актуальністю теим польської та російської експансії. Різке зіставлення свого – чужого має логічне обґрунтування і в історії ідей, адже в середньовіччі “своїй культурі” протистояла “некультура” інших колективів” (Ю.Лотман), а негативне ставлення до поляків підтверджують історичні джерела (“Повість врем’яних літ”, запис під 1069 роком).

Оскільки важливою складовою культури і навіть домінантою культурного візерунку народу, а особливо у середньовіччі, була релігія, Филипчак чимало уваги приділяв протиставленню і поляризації грецького обряду і латинництва, причому для перенесення релігійних конфліктів, властивих для часів уній та авторському часові, письменник іде шляхом навмисного й історично необґрунтованого загострення релігійно-конфесійних проблем у період Київської Русі (дії таких персонажів, як Рейнберн чи Адальберт нагадують тактику єзуїтів). Під цим кутом зору прив’язування релігійного контексту, яке здійснює письменник у мотивах князя Святополка Окаянного й польської експансії Болеслава Хороброго на Київ (“За Сян!”), не підтверджується історичними фактами. Історики свідчать, що похід Болеслава мав суто політичні мотиви, а релігійні питання у взаєминах між слов’янами тоді ще не набрали такої концептуальності, як у пізніші часи.

У повісті “Дмитро Детько” автор мав уже повне право назвати латинників католиками, а греко-слов’янських священиків і віруючих – православними, оскільки в XIV столітті наслідки схизми 1054 року починали відчуватись і на Русі, – тому релігійні проблеми, у зв’язку з питанням національної ідентичності, поставлене тут набагато сильніше, ніж в інших творах.

Зміцнення католицької конфесії на Правобережній Україні протягом наступних віків та його наслідки в ХVІІ столітті показані в повісті “Кульчицький – герой Відня”. Образ українця у поляків та поляка в українців перебуває в чіткій залежності від стереотипного ставлення до супротивної гілки християнства, причому дедалі більшу роль починають відігравати соціально-політичні фактори. У цьому творі І.Филипчак засвідчує імперсько-місіонерську політику поляків щодо українців та формування ідеології “вищого” народу, який зі своїм приходом автоматично несе цивілізацію у “варварські” краї. Велике значення у творі відіграє історичний фактор – ретроспективна розповідь-спогад старого Гординського про визвольну війну Б.Хмельницького, а також заявлена ще в повісті “Дмитро Детько” проблема заселення поляками споконвічних українських етнічних територій і нав’язування на зайнятих теренах своєї культури і політичного устрою. Симпатії наратора до українців та іронія щодо поляків виражається тут і в соціально-побутовому аспекті (передусім у ставленні до жінки). Протиставлення ж Московщині виявляється більше на рівні культурної несумісності й нижчості москвинів у порівнянні з українцями (“Іванко Берладник”), звідки випливає навіть різниця між двома православ’ями (“Над Калкою”).

Негативному образові латинників (які необов’язково є поляками: у повісті “Анна Ярославна – королева Франції” І.Филипчак з іронією описує порядки у французьких монастирях) буквально в кожній повісті протистоїть симпатія до більш толерантної і терпимої греко-слов’янської церкви. У творах І.Филипчака герої-греки цілком позбавлені тих негативних рис, якими наділяли їх автори літописів. Така невідповідність з “історією ідеї” свідчить про те, що для письменника існував примат тенденційності, який наказував йому в будь-який спосіб підносити авторитет православної християнської конфесії, принесеної на українські землі саме греками. Тому у Филипчака найкращі українські (особливо київські) церкви є дзеркальним відтворенням константинопольських, а устрої прогресивних княжих дворів Київської Русі мають за зразок двір візантійського імператора, а казкові багатства Києва кореспондують із розкошами Константинополя, причому і Греція, і Київська Русь-Україна подаються автором як південні, “теплі”, в прямому й переносному значеннях, країни – на противагу Польщі і Московщині, які виглядають як північні, суворі, “варварські”.

У своїй історичній прозі письменник постійно намагається асимілювати постульовані ідеї з реставрованим історичним контекстом, тобто вдається до певного компромісу між ідеями та реаліями.

 У підрозділі 1.3. – “Образ давньоукраїнської держави і суспільства” – художня і реальна історична держава розглядається як образ, що міститься в епістемі (ширшому, загальному образі) суспільства певного історичного періоду й не протиставляється “об’єктивній” реальності. Такий образ давньоруської держави багато в чому конфліктує і з нашим сучасним поняттям і розумінням держави, і з тлумаченням І.Филипчака, який так само розумів державу в категоріях Нового Часу. При цьому чим менше даний епізод впливає на формування потрібної авторові ідеї, тим більше шансів у нього бути близьким до історичної ментальності, й чим стратегічнішим є певний епізод у розкритті авторської ідеї, тим більше чужорідних “агентів” із сучасності письменник упроваджує до мовлення історичних персонажів. Втім, наприклад, у повісті “За Сян!” більш образне географічне мислення середньовічної людини І.Филипчак використовує для підсилення враження про екзотичність і могутність Київської Русі. Натомість осучаснення промов, думок, ідей представників різних прошарків суспільства середньовічної Русі та інших держав є чи не найголовнішою вадою, яка знижує художність творів Івана Филипчака і доводить верховенство тенденції над художністю та відповідністю історичній правді.

Письменника-педагога завжди переслідував образ ідеального суспільства, в якому, за Платоном, володар був би мудрецем або вченим, урядування – демократичним, громадянська свідомість – високою, а економіка – запорукою добробуту – розвиненою. Филипчак подав і зразковий образ такої ідеальної держави, яка, на його думку, могла існувати в середньовіччі – Галицьку державу ХІІ століття під зверхністю князя Володимирка та його сина Ярослава Осмомисла (“Будівничий держави”, “Іванко Берладник”). Зрозуміло, що правзірцем такої держави була Візантія (не випадково Осмомисл у молодості перебував на навчанні при дворі візантійського імператора, де захоплювався розкошами цісарського двору й адміністративною структурою). Крім економіки, актуальним був також ідеал “моральної” християнсько-православної держави,  причому наука Христа має завойовувати серця через освіту (навіть народницько-просвітницький зразок “хати-читальні” письменник переселяє на ґрунт середньовічної Галичини). Як і просвітителі ХVІІІ століття, І.Филипчак вірив, що недосконалість і моральні вади суспільства є наслідком неосвіченості, а тому просвіту вважав єдиним реальним засобом досягнення бажаного ідеалу.

Середньовічні українці, ще більше – західноукраїнці (галичани, а особливо лемки) наділені у Филипчака нечуваною на ті часи громадянською і релігійно-конфесійною свідомістю, що виявляється не так у діях, як у мовленні, особливо промовах персонажів. Наприклад, у 980 році лемки скаржаться Володимирові, що “західні слов’яни в спілці з німцями” хочуть “видерти нам нашу святу православну віру”; з уст князів постійно звучить ідея соборності України у сучасному формулюванні; є чимало спекуляцій поняттям “народу”, а в повісті “Дмитро Детько” можна спостерігати навіть своєрідне народження “громадянського суспільства”.

Попри всю штучну “демократизацію” образу влади в давній Русі, І.Филипчак досить правдоподібно відтворює в художніх образах сутність цієї влади (стосунки князя з народом) і стосунки в межах самої правлячої сім’ї, або династії. Сакральний статус князя і його місце у владоносній сім’ї можна побачити на прикладі Іванка Берладника – своєрідного князя-вигнанця, який, попри все, залишається членом сім’ї, а відтак має право розділяти її владу й обов’язки. У багатьох творах засвідчується нероздільність не тільки інтересів княжої родини і держави, а й онтологічна тотожність держави і сім’ї (наприклад, мотив цілеспрямованого одруження для користі держави).

Филипчак образно відтворює ще глибший сакральний характер князівської влади і зв’язки князя із ввіреною йому в опіку “землею” (тобто землею й людьми), що розцінювалось як “причастя”, євхаристичний акт жертви тіла і крові, який символізував ототожнення володаря з землею. Саме євхаристичністю княжого правління пояснюється той факт, що, віддаляючись від православної церкви, Юрій ІІ (“Дмитро Детько”) віддаляється й від народу, який ввірився йому у владарювання, і це віддалення має як об’єктивне, так і ментально-містичне наповнення. Православна віра і спадкове, “причастне” володіння сімейним господарством, тобто державою, є нероздільними поняттями. Присутній також метафізичний мотив єдності землі як прямий наслідок родової спадкоємності князівського роду на основі понять “любові” або “братства” (заповіт княгині Романової).

Історична правдивість характерна й для ґендерної проблематики: жінка у творах Филипчака є продуктом патріархального суспільства і його стереотипів, які забезпечують їй соціальну нижчість і пасивність, повну залежність від чоловіків, безпорадність (метафора Києва і Галича як “Матері” і “Батька”). Для переломлення цього стереотипу письменник вдається до створення кількох героїчних жіночих образів.

Крім володарів, вищих урядових чиновників-бояр, купців і священиків у творах І.Филипчака практично важко дошукатись інших представників давньоукраїнського суспільства. Образи князів загалом відповідають тим традиційним характеристикам, які склались у вітчизняній історіографії і фольклорі. І хоча письменник більше йде за народними, міфологізованими уявленнями про князів, часом він усе ж таки відкриває “поетику” міфологізації того чи іншого образу (на прикладі Іванка Берладника), однак ніколи не проводить чіткої демаркаційної лінії між народними і науково-історіографічними поглядами на історичні постаті.

Для створення історичного колориту автор використовує фольклорні джерела; є чимало епізодів, які відображають стиль життя, манеру поведінки, ментальність середньовічних людей (масовий психоз мілленаризму, красоти візантійського імператорського двору, естетична домінанта у світовідчутті русичів, єдність християнської релігії і поганських традицій). У повісті “Кульчицький – герой Відня” автор слушно приписує українській шляхті сарматські характеристики (як властивість пограничних територій).

Втіленню ідейних засад творчості Филипчака сприяли особливості поетики його історичної прози, яка – в усіх своїх компонентах (форми викладу, концепція героя, структуротвірні елементи і хронотоп) – засвідчила певну консервативність і залежність від класичних зразків ХІХ століття. Про це йдеться у другому розділі праці – “Особливості поетики історичної прози Івана Филипчака”.

Підрозділ 2.1. – “Форми викладу і позиція наратора” – присвячено аналізові функціонування оповіді та мовних партій персонажів. У своїй історичній прозі І.Филипчак звертався до різних наративних традицій – сентиментальної, романтичної, тенденційної, реалістичної, премодерністської. Педагогічна настанова його творів вимагала включення до письменницького арсеналу як романтичної патетики й сентиментального ліризму, так і реалістичної репортажності й тенденційної ілюстративності. Поєднання аукторіальної нарації (за термінологією Ф.Штанцеля) позитивістського тенденційного роману,  оповідач якого володів необмеженими знаннями про художній світ, психологію персонажів, з нововведеннями раннього модернізму (нарація з переспективи персонажа) уможливили зміни наративних стратегій тенденційної прози, головним “інструментальним” завданням якої стало маскування своєї аукторіальності. З метою цього маскування І.Филипчак використовував постійні зміни компетенції наратора (з одного боку – суголосний авторській позиції наратор, об’єктивно-позитивістський оповідач, наратор-історик, а з другого – “голос народу”, “кобзар”, – що має зміцнювати авторитет суб’єкта оповіді), покликані порушити враження ідейно-наративного, відавторського “моноголосся” творів. Незважаючи на це, у прозі Филипчака все ж таки домінували позитивістсько-тенденційні форми викладу. Головними знаряддями поетики такого типу прози були нараторські узагальнення, які складалися з оцінювання, типізації й класифікації художнього світу у зовнішніх щодо нього категоріях, а також коментарі оповідача, ідейно-моралістичною базою яких були позитивістські поняття про функціонування суспільства й християнська етика.

Суто позитивістська нарація, яка плекала ідеал об’єктивності, намагалася бути розповіддю про голі факти, репортажем з дійсності з мінімальним вмістом ліричних відступів, характерних для сентименталізму й романтизму. Наратор І.Филипчака часто прагнув виглядати саме таким безстороннім істориком, про що свідчить величезна кількість цитат і посилань на різноманітні історичні джерела (давньоруські літописи) й наукові історичні праці українських, а переважно польських учених, які мають місце в кожній історичній повісті. Незважаючи на прагнення до фактографічності, письменник не завжди послідовно дотримувався манери позитивістської об’єктивності: ліричні відступи, включення емотивних елементів до “історико-підручникового” стилю, патетика вислову й риторика публічних виступів свідчать про близькість для письменника романтичної традиції.

Одним з головних засобів донесення до читача авторської думки стали висловлювання героїв твору, які, завдяки нарощуванню авторитету персонажів (за допомогою відавторських коментарів, нарації з перспективи персонажа, невласне прямої мови та інших засобів) допомагали нараторові виконувати як ідейно-педагогічні, так і інформативні функції. Висловлювання персонажів набирають ваги і стають вірогідними тільки тоді, коли наратор підтвердить їхній зміст своїм незаперечним авторитетом, у свою чергу перехід од відавторського всезнаючого позитивістського наратора до інших типів оповідача зміцнює авторитет суб’єкта оповіді. Прийом зміни компетенції оповідача дає можливість додаткової характеристики персонажа з точки зору різномасштабних соціальних груп, і тим повніше визначає його характер і окреслює роль у структурі твору. Компетентність відавторського позитивістського наратора у прозі Филипчака підтримували два чинники – “об’єктивна” манера оповіді, яка мала спиратися на історичні факти, та незаперечний авторитет самого звання письменника, його суспільної функції й провідної інтелектуально-педагогічної ролі (вплив конвенції ХІХ ст.).

Оскільки оповідач у третьоособовій реалістичній нарації неодмінно асоціюється з автором і його ідейною позицією (останнє стосується головним чином оцінних партій оповіді), “двомовність” (термін М.Ґловінського), тобто структурний розподіл ідейної сили між висловлюваннями персонажів і оповідними пасажами, є дуже важливою: слова героя можуть представляти тільки його думки й переконання, крім того, вони можуть бути однобічними й заанґажованими й через те дезінформувати читача не тільки щодо оцінки тих чи тих подій, а й щодо самих фактів, про які йде мова. Тому персонажі у творах І.Филипчака часто стають виразниками, а точніше медіумами авторських ідей, адже стратегія відбирання рації у персонажів і монополія на слушність, зосереджена лише в наративних партіях, була б цілковито програшною під кутом зору художньої цінності будь-якого, не тільки тенденційного, твору. Більше того, багато персонажів стають porte-parole’ами, тобто прямими посередниками автора в нав’язуванні своєї думки, героями, в вуста яких автор вкладає свої власні слова. Існує також перевірена позитивістами стратегія доведення до читача інформації про те, що той чи інший персонаж висловлює авторські думки повною мірою і завжди (такий герой представляється наратором як цілковито позитивний) або ж у якісь моменти сюжету. У свою чергу негативний герой вимагає безнастанного засудження з боку наратора у вигляді узагальнень, оцінних коментарів, емоційно, інвективно забарвлених “втручаннь” наратора в оповідь. Всі ці заходи мають позбавити героя двозначності, спрямувати читацьке сприйняття персонажів тенденційної повісті у єдиному чорно-білому руслі.

У наративній матерії історичних повістей Івана Филипчака є чимало парадоксальних моментів, коли використання технічних прийомів, властивих уже не реалістичному, а натуралістичному чи модерністському романові (як невласне пряма мова), стають чинником підсилення тенденційності – коли морально апробований і “ліцензований” автором (чи історичною традицією) герой (porte-parole), усупереч плеканню дистанції між наратором і героєм у позитивістській прозі, міг стати знаряддям доведення авторської ідеї. Герої І.Филипчака часто мали в очах історії набагато більший авторитет, ніж сам автор, тому доручення наративної перспективи такому персонажеві не принижувало ні відавторського наратора, ні самого автора, – слугувало швидше додатковим прийомом, зміною стратегії тенденційної оповіді. Тимчасове ототожнення оповідача з такими авторитетними в національній історії героями, як Ярослав Мудрий, Володимир чи Ярослав Осмомисл, не могло позбавити наратора авторитету (а саме цією проблемою переймалися романісти класичного реалізму). Завданням автора відповідало також використання генологічної традиції роману як міщанського й буржуазного морального трактату, що є невід’ємною складовою виховання модерної нації.

У підрозділі 2.2. – “Сфера персонажів” – аналізуються типологіний ряд героїв у історичній прозі І.Филипчака та стосунки персонажів і автора. Зокрема, зазначається, що у Филипчака домінував естетично непродуктивний тип стосунків автора і героя (за М.Бахтіним), в якому фрагментарна природа персонажа у сюжетно-композиційній єдності твору не формувала його ідейно-антропологічного цілого. Головне ідейне навантаження у його творах несуть відомі історичні постаті (князі Володимирко, Ярослав Осмомисл, Ярослав Мудрий, княгині Романова, Офка, шляхтич Кульчицький та ін.), однак значно цікавішими з естетичної точки зору виглядають історичні постаті, в яких провідну характеротворчу роль відіграє не відтворення історичної правдивості, а авторський домисел.

Висунення головним героєм повістей видатної постаті історії (часто можна також говорити про відсутність головного героя у Филипчака) відрізняє письменника як від конвенції історичної романістики типу Скотта, так і Дюма, – а саме в цій поетиці і, відповідно, з такою концепцією героя були написані історичні романи більшості українських письменників – сучасників І.Филипчака. Його герої найчастіше стають алегоріями певних якостей, за межі яких автор просто не дозволяє їм виходити, позбавляючи їх психології, а значить і ознак життя. Князь Володимир є хрестителем Русі і народним улюбленцем, Болеслав Хоробрий – варваром (“За Сян”), Володимирко – “будівничим” галицької держави (“Будівничий держави”), Ярослав Осмомисл – мудрим правителем, Іванко Берладник – “пропащою силою”, його дружина Горислава – страдницею (“Будівничий держави”, “Іванко Беладник”), Ярослав Мудрий – “зятем Європи” (“Анна Ярославна – королева Франції”), княгиня Романова – самовідданою матір’ю (“Княгиня Романова”), Дмитро Детько – вихователем князя і талановитим урядовцем, княгиня Офка – святою захисницею православ’я і простого народу (“Дмитро Детько”), – до кожного з цих героїв підібрано ярлик, який давить на них часто впродовж усього твору. Письменник застосовує механізми ідеалізації історичних персонажів (що корелює з однозначним очорненням негативних “антигероїв”, серед яких Болеслав Хоробрий, княгиня Ода, Святополк Окаянний, Юрій Долгорукий, Лешко, багаті олігархи-заколотники, бояри Кормильчич, Ковильний, Шкурак, Курдибан, о. Адальберт, Жирослав, Коналінські).

У формуванні художніх форм героїчного І.Филипчак (за винятком деяких повістей) застосовував світоглядну позицію повного пріоритету громадського, суспільного, народного над особистісним. Домінація таких соціальних верств, як володарі, купці, священики, і повна відсутність героїв з простолюду (персонажі, наближені до типів “вірних помічників з народу” – так само ідеалізовані й фольклоризовані Божидар, Яр-Бусович, Вишатич – не є предтавниками простолюду) вносить певну однобічність і в реалізацію конфлікту володаря і народу, який, поруч із конфліктом почуття й громадського обов’язку, є чи не єдиною психологічно продуктивною проблемою прози Филипчака.

Кульчицький є вальтерскоттівською концепцією героя: він більше легендарна, ніж історична постать, і у структурі твору важить не як впливова особистість, а як оказія показати супутній “дух епохи” – дух України, яка була складовою частиною “справжньої” Європи. У цьому ключі абсолютно не важливою стає психологія персонажа – у творі немає Кульчицького як створеної психічної особистості, – є набір стереотипних поведінкових сцен, який з автократичної волі автора чітко ілюструє ту чи іншу “правильну” реакцію героя на різноманітні життєві виклики. Персонаж, народжений для того, щоб стати героєм, уже не має права на власне життя – він стає не повноправним мешканцем художнього світу, а функцією авторської ідеї. До боротьби ідей зводяться навіть найбільш психологічно потенційні мотиви – боріння героя в епізодах вибору. Будучи втіленням героїчного і побутового ідеалу українця, Кульчицький є спробою контраверсії польського Скшетуського з роману Сенкевича “Вогнем і мечем” та Міцкевичевого “Пана Тадеуша”.

Серед найцікавіших персонажів – напівісторичний-напівлегендарний князь Іванко Берладник, основними ознаками якого стають неоднозначність і динамізм, протиставлені “заданим” персонажам-маскам. Іванко схожий на романтичного героя, хоча й не є “сильною і цільною” особистістю – швидше суперечливою, і через те трагічною, але через низьке психологічне наповнення автор показує не трагізм душі, а трагізм долі персонажа. Структурно подібним до Іванка є герой повісті “Дмитро Детько” князь Юрій ІІ. Він показаний у постійній зміні, його характер знаходиться в безнастанному становленні. Багато в чому це зумовлено природною слабкістю його натури: він не має сильної волі, легко піддається впливам, у нього відсутні чіткі політичні переконання, хист керувати державою. Такий характер був необхідний авторові як матеріал, сировина для виховної діяльності Дмитра Детька, адже людину твердої волі й непохитних переконань виховувати було б недоцільно й нелогічно. Сам Детько, у порівнянні з Юрієм, виглядає персонажем більш однозначним і одноплощинним: він - просто ідеал, еталон мудрості, добра, справедливості, цілеспрямованості.

Особливі ідейні ролі у прозі Филипчака відіграють купці та священики як символи економічних і духовних складових держави. Ніби окремим “прошарком” суспільства є жінки. Незважаючи на те, що на початку ХХ ст. в українській історичній прозі були відомі випадки художнього застосування деяких модерністських образів фатальної чи демонічної жінки, Филипчак залишається з традиційним, стереотипним образом жінки, коли у трактуванні жіночих образів більше наголошувалось на духовній красі, ніж на фізичній. Однак деякі жіночі образи дозволяють успішно розвивати модерністську ґендерну опозицію “слабкий чоловік – сильна жінка” (Горислава – Іванко, Офка – Юрій ІІ) й активізують жіночі образи як ідейні і сюжетотвірні компоненти.

У підрозділі 2.3. – “Композиція і хронотоп” – ідеться про найбільш концептуальні структуротвірні елементи історичних повістей І.Филипчака, які дозволяють повніше зрозуміти твір, дати найбільш вичерпну його інтерпретацію, відтворити в аналітичній термінології ідею твору як формозмістову єдність. Безперечно, одними з найелементарніших таких компонентів історичних повістей І.Филипчака є їхні назви, а також, у повістях “За Сян!” і “Княгиня Романова”, назви глав. Загалом, їх можна поділити на дві групи: ті, що вказують на якусь постать, героя твору, і ті, що вказують на просторові ознаки історичних подій, про які оповідається, чи якісь інші “цитати з історичної дійсності” або символічні характеристики (таке називання для тодішньої історичної белетристики було типовим).

В історичній белетристиці І.Филипчака переважає концентричний тип сюжету, але присутні й елементи хронологічного типу. Навіть у тих повістях, де переважає сюжетна лінія одного героя, фабульним центром твору стає історична подія, а не персонаж. Сюжети в більшості своїй відзначаються чіткою часовою конкретизованістю – головним чином за рахунок того, що фабула будується на відомих історичних подіях, датах, місцях – тобто тих орієнтирах, які мають бути відомі читачеві з-поза твору. Переважна концентрація дії на одному персонажеві або на кількох зразу жодним чином не впливає те, чи сюжет дотримується причиново-наслідкового принципу “однієї дії”, чи в ньому переважає проста хронологія подій. Скажімо, в повісті “Княгиня Романова”, незважаючи на об’єднанні сюжету навколо фабули життя княгині Анни, автор часто втрачає відчуття концептуальності подій і вони набирають характеру хронотопічних звітів про чергове місце перебування героїні, стаючи скоріше хронологічною, а не причиново-наслідковою послідовністю. Іншими словами, у цьому творі “внутрішній” сюжет головної героїні, який розповідає про митарства і духовну боротьбу вдови Романової, тоне у “зовнішньому” сюжеті хронологічно відтворених змін місць її перебування, в подіях, які не несуть у собі суттєвого доповнення до образу головної героїні, а тому втрачають художню цінність, свою естетико-онтологічну виправданість.

Зв’язок особистісних хронотопів, часопросторів персонажа, з історичним часом у різних творах І.Филипчака характеризується різними ступенями міцності. Інколи, як у повісті “Дмитро Детько”, попри наявність номінального головного героя, особистісного хронотопу як такого практично немає – він стає функцією історичних обставин і авторської тенденції. Детька можна вважати героєм історичного епосу і, відповідно, епічного хронотопу, а Юрія ІІ – хронотопу романного типу, в якому персонаж, як і події з ним пов’язані, стають художнім образом.

Письменникові притаманний хронотоп закритого типу, але не можна стверджувати, що всі твори Филипчака абсолютно ізольовані, пов’язані з глобальнішим історичним часом, не включені в ширший часовий плин і загальний історичний контекст описуваної доби. Деякі його повісті мають закритий хронотоп, але в межах “відкритого” типу сюжету, який не передбачає обертання навколо однієї особи чи одного місця – він сам є часто суцільним історичним контекстом з ледве прокресленими персональними лініями героїв (“За Сян!”, “Анна Ярославна – королева Франції”).

Як і у творах інших авторів художньо-історичної прози, у повістях Филипчака, відповідно до особливостей сюжету чи різноманітних його ліній, можна спостерігати одночасне існування кількох семантичних типів часу: авантюрного, побутового, біографічного, історичного, біолого-вікового. В більшості історичних творів Филипчака не хронотоп обслуговує сюжетні лінії певних персонажів, а персонажі і динаміка їхнього життя в художньому світі працюють на хронотоп творів, який, у свою чергу, означає – через свої різновиди (історичний, побутовий, авантюрний та ін.) – “дух епохи” і історичний колорит.

Одним з найголовніших чинників історичного колориту і сюжетної експозиції є побутовий часопростір, яким розпочинається майже кожна історична повість І.Филипчака. Це є свідченням творчої манери письменника, який ніколи не починає твір з “відкритої” дії, з динаміки – будь-які дії мають тут статичне підґрунтя, яке готує читача до сприйняття історичного часу і людей в ньому, їхніх звичок, настроїв, соціального статусу, побутових умов (ними часто стають ритуальної події: хрестини, освячення дому, поховання, сватання).

Письменник досягає успіху там, де концептуальний часопростір максимально наближається до перцептуального й де, завдяки сюжетному розвиткові, реалізується якась із загальних типологічних моделей часопростору: мотиви дороги, зустрічі, порога, дому, площі і т.п. (особливо в особистих хронотопах таких героїв, як Кульчицький, Берладник, Юрій ІІ).

Щільність часоплину в історичних повістях Филипчака дуже низька, письменник намагається охопити якомога більші шари часу – тож художньою домінантою його творів стають не герої та їхня психологія, що вимагало б значного уповільнення, ущільнення як їхнього внутрішнього часу, так і часу сюжетного, а часопростір фабули, історичної дії, яка захоплює у свій полон і долі головних героїв. Хронотоп історичних повістей Филипчака майже не знає таких форм художнього часу, як часова інверсія, ретроспекція чи перспектива, письменник намагається не ускладнювати структуру творів і майже ніде не порушує лінійності історичного часу, хоча іноді спостерігаються вкраплення міфологічного часу (легенди про Іванка Берладника, знаки-знамення). Деякі художні елементи композиції творів Филипчака мають ознаки певного сюжетного ритму (повтори).

Попри сюжетно-символічну роль описових партій, пейзажі (замислені автором як “психопейзажі”, в реальності ж вони залишаються на рівні фольклорних паралелізмів) і інтер’єри, які є засобами хронотопізації художньо-літературного образу, мають у повістях І.Филипчака спрямування на сюжетну дію, а не на персонажа. Через те образи героїв виглядають у нього завжди більш статичними, ніж образи подій.

У висновках узагальнено і синтезовано основні результати дослідження.

Історична проза І.Филипчака була типовим продуктом своєї епохи і орієнтувалась на об’єктивне соціальне замовлення західноукраїнського читача 20-30-их років ХХ століття. Домінантними рисами повістей письменника стали продовження традицій історичної белетристики ХІХ віку у сфері поетики, а також потужний тенденційно-дидактичний струмінь, якому підпорядковувались усі ідейно-естетичні елементи художнього світу. Історична проза І.Филипчака була зорієнтована на молодіжну читацьку аудиторію, тому у своїй творчості, через легку фабулу та чітко окреслену національно-патріотичну ідеологію, письменник намагався реалізувати програму “зміцнення сердець”, запропонувати суспільству ідеалізовану художню інтерпретацію таких періодів української історії, які могли стати втіленням ідеалу національної держави (цикл повістей про київську Русь і Галицько-Волинське князівство), були гірким нагадуванням про помилки і жахливі наслідки, до яких вони призвели (“Над Калкою”), витворювали різноманітні особові зразки для наслідування через накреслення доль багатьох позитивних персонажів.

У реалізації ідейного надзавдання перед автором постійно стояла проблема компромісу між історично правдивим відтворенням ментальності, світогляду історичних осіб і пов’язаних з ними історичних подій – та тенденційним домислом, “авторитарною” інтерпретацією імагологічної проблеми “свого – чужого” чи образу держави і суспільства середньовічної України. Двозначність була властива і для поетики історичних повістей І.Филипчака. Віддаючи ідейну перспективу такій формі викладу, як висловлювання персонажів, автор мусив вдаватися до “легітимізації” героїв через авторитет аукторіальної нарації, одночасно вживаючи заходів для її максимального маскування. Історичні персонажі постають алегоріями певних позитивних чи негативних якостей, а слабкий психологізм позбавляє їх можливості стати антропологічною цілістю у структурі художнього світу. Внаслідок цього не хронотоп обслуговує сюжетні лінії персонажів, а персонажі і динамічні мотиви їхнього життя працюють на хронотоп творів, покликаний створювати “дух епохи” та історичний колорит.

Своєю Творчістю І.Филипчак сприяв збереженню народної пам’яті, причому не лише завдяки зверненню до літописної спадщини, вікопомних фактів і подій минулого, а ще й через створення певного емоційного настрою, впливу на почуттєву сферу людської душі, де дата, подія і факт певної епохи переходять із площини документального жанру в художній.