| Краткое содержание: | У Вступі схарактеризовано стан вивчення досліджуваної проблеми, обгрунтовано вибір теми, її актуальність і наукову новизну, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, теоретичне й практичне значення, подано відомості про апробацію результатів дослідження.
У першому розділі – «Світоглядні та літературно-естетичні первні творчості Я. Жарка» – вперше повно, на основі архівних джерел простежено життєвий і творчий шлях митця, багатоаспектність його естетично-мистецьких і громадських позицій – як поета, прозаїка, актора, діяча народницького руху кінця ХІХ ст., активного подвижника української культури на Кубані у 1-ій третині ХХ ст., ім’я якого, на жаль, не посіло заслуженого місця в історії української літератури і культури.
В посмертній біографічній довідці про письменника, складеній, мабуть, його дружиною, Аграфеною Іллівною Жарко, зазначається, що Яків Васильович «сам почав писати 1878 року українські та російські вірші» – тобто саме в час активної революційної діяльності, напередодні обшуків і переслідувань з боку поліції. З повною впевненістю можна передбачити, що на цей період припадає й написання перших віршів циклу «Боротьба», по-юначому палких і емоціональних, висловлених навіть у часи поразок віри в перемогу справи, за яку він бореться разом з товаришами, – віри в неминучий крах самодержавної сваволі.
Ряд віршів циклу «Боротьба» засвідчує ще одну не прояснену сторінку біографії Я. Жарка-революціонера: той факт, що їхній автор був не лише активним, переконаним борцем з самодержавством, але й певний час перебував в ув’язненні. Про це, а також про його належність до народницької революційної організації «Чорний переділ», довідуємося з віршів «За гратами», «В тюрмі», з інших – що й перебуваючи в ув’язненні, Я. Жарко тримався мужньо, вірив: земля буде належати селянам («Наша вона!»), а пробуджений революційним словом «люд» прокинеться від «сну», повстане й переможе.
Першу книгу віршів Я. Жарка («Перші ліричні твори. Ч. 1» видано було 1884 р. у Полтаві. Досить високий рівень поезії і обсяг видання (124 стор.), враховуючи справжню скруту на нові твори тогочасної «небагатої щодо кількості книг малоруської літератури» (М. Костомаров), яка перебувала в жорстких лабетах Валуєвського циркуляру (1863) й особливо Емського указу (1876), засвідчували більшою мірою заохочувальні наміри видавців. Книга молодого автора була стилістично, художньо нерівною: поряд із досить цікавими віршованими спробами в жанрі пісень, поем, низкою яскравих ліричних творів, до першого видання потрапило й чимало віршів невиразних, недоопрацьованих.
Але це з часом добре усвідомив і сам автор – оцінив їх аж надто самокритично. «Та, на жаль собі, – пише він в автобіографії, – я ці нікчемні «вірші» видав у Полтаві…» Що ж до літературного становлення Я. Жарка, поява книжки мала безперечно позитивне значення: вона окрилювала його на дальшу творчість, зокрема в прозі, підтримала – насамперед психологічно – у тяжкий для нього час.
Страшна трагедія відбувається в родині Жарків саме в роки жандармських переслідувань і вимушеного безробіття Якова: впродовж 1879-1884 років помирають від сухот всі брати і одна з його сестер. Рятуючи життя молодшого сина, батьки відправляють його на лікування до Єгипту. Наслідком перебування було повне одужання і чудові 20 віршів медитативно-філософського характеру «З єгипетського циклу» (лише 8 з них було опубліковано в журналі «Життя і революція» 1928 р.).
Починаючи з 1886 року, Я. Жарко стає професіональним актором театральної трупи М. Старицького і М. Кропивницького. Незважаючи на значну акторську завантаженість, він не полишає і літературної діяльності, про що свідчать періодичні публікації його поезій в альманасі «Складка» (видання 1893, 1896 та 1897 рр.), у двотижневику «Зоря» (11 поезій упродовж 1890-1895 рр.), а також підготовка наступної збірки «Молодик. Пісні та думи», яка однак 20.05.1891 р. була відхилена Головним управлінням у справах друку.
У ці ж роки Я. Жарко починає писати й оповідання, які склали видруковану в Полтаві збірку «Оповідань» (1899), успішно випробовує себе в жанрі байки, де розкрилася його природна схильність до сатири й гумору, вже вповні виявлена у акторській грі, й ширше – критичне ставлення Я. Жарка до соціальної й національної несправедливості, засвідчене ще в час практичної революційної діяльності. Повний доробок в цьому жанрі побачив світ окремим виданням («Байки», СПб., 1899) і був схвально оцінений тогочасною критикою.
Ще перед переїздом на Кубань і в перші роки проживання у цьому краї Я. Жарко плідно працює на літературній ниві і часто друкує свої твори в періодиці, літературних збірниках та антологіях. 1899 р. виходять друком одразу дві книжки його творів – «Оповідання» та «Байки», на які схвально відгукуються «Киевская старина» та «Літературно-науковий вістник». У 1901-1905 рр., за найсердечнішого ставлення І. Франка до письменника, з’являється 12 новел і оповідань Я. Жарка в «Літературно-науковому вістнику», добірка віршів у впорядкованих І. Франком «Акордах» («Антологія української лірики від смерті Шевченка», 1903), а 1905 р. – окреме видання його «Пісень», що включало поетичні твори цього жанру й, зокрема, написані після виходу «Перших ліричних творів». Впродовж цього ж року під прізвищем Я. Жарка друкуються одразу три брошури – «Про горілку і лихо від неї», «Про холеру» та «Про холеру і як від неї стерегтися», що утвердили статус автора як просвітителя і діяча «комитета правительства», де він, мабуть, не марно працював.
Останній і найбільший сплеск літературної активності Я. Жарка припадає на передвоєнні роки. Упродовж трьох років у Катеринодарі лише окремими виданнями з’являються його цікавий історичний нарис «На Кубані» (1912), найбільша, безпрецедентна за своєю гостротою збірка «Катеринодарцям. Сатиричні вірші пана Шпильки» (1912) та «Байки. Видання 2-е» (1913). Досить активно в ці ж роки друкуються поезії й оповідання Я. Жарка в періодиці. «Літературно-науковий вісник», «Дзвінок», «Кубанский куръер», «Кубань», «Кубанская жизнь» – такий, можливо аж ніяк не повний, перелік видань, зі шпальт і сторінок яких доходили до читачів Кубані й України твори українського письменника.
У другому розділі реферованої роботи – «Поетична спадщина митця: еволюція ліричних і синтетичних форм» – розглянуто всі відомі цикли віршів Я. Жарка, їх тематико-онтологічні, проблемні й естетичні рівні.
Як відомо, українська поезія помежів’я століть, незважаючи на несприятливі обставини, стала унікальним явищем в духовній культурі нашого народу. Вона ознаменувала важливий історико-літературний поступ у мистецтві слова, глибоко і гармонійно поєднавши такі важливі для поезії сегменти, як суб’єктивність переживання й об’єктивну предметність, емоційне й раціональне начало. «Тоді ж прийшло самоусвідомлення, що поезія – це не тільки безпосереднє вираження почуттів даної окремої особи. Кожен може знайти і збагнути себе в цьому «досвіді одного» (М. Ткачук). Слід зазначити і те, що українська поезія цієї доби виразно модернізується.
Перша публікація ліричних творів Я. Жарка відбулася 1884 року [Перші ліричні твори. Ч. 1. – Полтава, друк. Полт. губ. Правління, 1884. – 124 стор.]. В збірці представлені твори громадянського звучання (цикл «До України»), а особливо широко – пейзажна та інтимна лірика («Ставок маленький серед гаю», «Хмари», «Ранок», «Вечір», «Долиною вітер віє…», «Нащо жить, як миленька забула…», «Кохання», «Любивсь я щиро, вірно», «З другом мене розлучили» та ін.), історичні пісні на тему минулого України («Козак», «Далеко поїхав козак на чужину», «Чумакова доля»).
Збірка відзначається широким жанровим діапазоном: поряд з ліричними віршами зустрічаємо в ній пісню, баладу, рідкісні жанри елегії та епітафії, дві поеми («Челядка» і «Переселенці»). Виявляється тут і подальша наскрізна тенденція до об’єднання віршів у цикли (цикл «В Україні: І. Весна, ІІ. Кохання, ІІІ. На ниві, IV. Розлука, V. Пісня («У березі, дівчинонька…»), VІ. Вернувсь, VІІ. Люба матуся, VІІІ. На могилі, ІХ. Над нивою, Х. Нещасні). Впродовж 1887-1894 рр. окремі поезії Жарко друкує в різних виданнях – альманасі «Складка», найчастіше – журналі «Зоря». У 1899 р. у Санкт-Петербурзі виходить збірка письменника «Байки» (25 творів).
Далі – активне співробітництво митця як прозаїка з Літературно-науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка. І, нарешті, у революційному 1905 році виходить друга збірка віршів – «Пісні» (Катеринодар, друк. Е. Киліус, 1905, 16 стор.), яка, крім опублікованих раніше творів, містила ряд нових поезій фольклорного характеру. В 1912 році з’являється 2-е видання «Байок» (К., друк. Першої Київ. друк. спілки, 48 с.). В архіві письменника залишилися твори перших і останніх років, вірші «З єгипетського циклу», поезії поза збірками.
Інтимна і пейзажна лірика Я. Жарка об’єднана в циклі поезій «Amor mea» («Мов кохання»), яка так і залишилася не опублікованою, зберігаючись в архіві письменника.
В ліриці Я. Жарка 80-х років, здебільшого витриманій в дусі української народної пісні чи романсу, простежено рух і розвиток почуття, його злети й спади, радісні й сумні моменти, в ній утверджується життєтворна, вітальна сила кохання, багатьма моментами наближаючись настроєво до збірки «Зів’ялого листя» І. Франка, «Книги пісень» Г. Гейне. Легкий, граційний стиль (переважно тристопний ямб і хорей) відзначає пісні кохання, поезії-романси «Та що це сталося зі мною», «У моєї чарівниці», «Ген на синій стелі неба», «Розцвіли в саду жерделі», «Я приніс тобі волошки», «Ти сказала: «Мій коханий!». Народнопісенними порівняннями, фольклорними вишуканими й водночас усталеними образами окреслюється краса милої.
Послуговується Я. Жарко і невласне прямою мовою – прийомом, притаманним фольклорові, і авторській творчості, діалогізації лірики, що активно впливав на формування суб’єктивного неосинкретизму, «який у свою чергу корінням сягав фольклорного суб’єктивного синкретизму» (М. П. Ткачук). В останні десятиріччя ХХ ст., відмовившись від уявлень, що йшли від Гегеля, про те, що «ліричний твір є безпосереднім висловлюванням ліричного «я»…, автобіографічним висловлюванням автора», митці окреслюють суб’єктивні форми вираження авторської свідомості ширше: в поезії ми бачимо власне автора, автора-оповідача, ліричного героя, героя «рольової» лірики. Вибудовується концепція взаємодії суб’єкта зображення з об’єктом та адресатом (такою є, наприклад, «багатосуб’єктна і багатоголоса структура лірики Кобзаря»). Таке ж багатоголосся («я» – «ти» – «він») часто зустрічаємо і в інтимній ліриці Я. Жарка, що урізноманітнює розкриття особистісних мотивів поезії.
Поезія кохання, образ коханої доповнюються у поета чистим і світлим образом природи – пейзажною лірикою, що має багатофункціональний характер. Це переважно поетичні мініатюри, такі, як «Місяць в небесах», «Дві зірочки в небі», «У темнім лузі», «Заснуло серце тихо», «Якщо маком золотистим», та поезії романсового характеру: «Важко зітхають троянди», «Чого так пов’яли фіалки пахучі», «Зірка вечірня», «Падає, падає наче сніжинки», «Мені вчувається твій голос», глибоко настроєві, досконалі за формою. Пейзажна та інтимна лірика Я. Жарка по праву може бути віднесена до кращих світових взірців цього жанру.
Трагічна тема розриву з коханою людиною, втрати найдорожчого й найсвітлішого в житті є основою сумно-меланхолійних віршів Я. Жарка більш пізнього часу («І я сказав своєму серцю чулому…», «Мої всі радощі і всі мої печалі») – з присвятою «О. Олесю – Кандибі», та ін.
Інші теми і мотиви, інша тональність відзначають цикл поезій Я. Жарка «Боротьба», співзвучний з громадянською поезією М. Старицького, С. Черкасенка, О. Олеся, Лесі Українки. Тут поезія митця, ніби «відгукуючись» на пораду І. Франка наблизити процес мистецького відтворення світу до гострих суспільних вимог, перейти в поезії «від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка» до потреб громадських, потреб народу, виразно соціологізується й політизується, в ній дедалі виразніше постають картини суспільного лиха, нужди, безвиході для трудящої людини, як і спроб боротьби й опору, протесту («Малюнок», «За гратами», «В тюрмі», «Стіна», «Мовчать гудки», «Погребний марш» та ін.).
З темою боротьби трудящих за свої права, за соціальну справедливість і свободу органічно поєднується тема патріотична, тема України, її народу, позбавленого національних і політичних прав. Йдеться про епоху революції 1905-1907 рр. Її символічний образ окреслюється в поезіях Я. Жарка «Свобода», «На барикади!», «9 січня 1905 року», «Мовчать гудки», «Люблю»
та ін. Самодержавна імперія постає в похмурих символах загальної політичної несвободи («В тюрмі», «Стіна»). Трагічним пафосом пронизані вірші, які, продовжуючи тему революції, говорять про її поразку (цикл «По сумній дорозі»). Яскраву образну конкретику поезій «Нас подолали», «Наша вона!», «Погребний марш» завершує символічний образ хижого двоголового орла, що «шматує й п’є народну кров». Для циклу характерні настрої суму, резиґнації, розчарування. В метафоричних образах сил природи – світлих, вітальних, а згодом похмуро-гнітючих – передано перебіг подій революції – від надії до безнадії («Настав великий час свободи», «Грім ревів», «Сумно пшениця гойдається в полі», «Як у великій панорамі» та ін.).
Критика не раз відзначала художньо-поетикальні ознаки і тенденції такої лірики: сильний публіцистичний рівень, «енергійну дикцію», яку породжують «живі кров і нерви» поета (Франко). Згодом ці риси відбилися у найбільшому кількісно та вагомому за змістом циклі – «Morseaux hoises». Застосування Я. Жарком жанру фрагмента надає творам трагічного та водночас романтичного забарвлення, посиленого відтінком недомовленості. Антитези світло-пітьма, ніч-день, весна-зима символізують протиборство доброго та злого первнів у душі людини, яке вирішується на користь добра. Сполучення соціальних реалій та порухів внутрішнього світу ліричного героя вважається беззаперечно новаторським у поезії першого десятиліття ХХ ст.
Характерним для цієї поезії є широке використання митцями алегоричних і символічних образів. Нерідко вірші, що передають важкий душевний стан поета, повністю побудовані на алегорично-метафоричних образах, їх зіставленні, антитезі.
З особливим пієтетом і чутливістю звучить у Я. Жарка тема України – тема патріотична. Краса, ніжність і велич української природи у поета традиційно сплітається з темою трагедії знедоленого, уярмленого народу України; інколи в цих віршах з’являються виразні ремінісценції з Т. Шевченка.
Значним досягненням Я.Жарка і в плані онтологічно-смисловому й естетичному є його вірші «З єгипетського циклу» – медитативно-філософська поезія, в якій знайшли віддзеркалення враження від єгипетської природи, історії та сучасності колись могутньої країни з роздумами поета про сенс людського життя, про те, як минає світова слава («На руїнах», «Єгипет», «Мумія», «На піраміді» та ін.). З позицій історико-порівняльного та інтертекстуального аналізу розглянуто «єгипетський» цикл Я. Жарка та суголосні йому вірші Лесі Українки («Весна в Єгипті»). Виявлено спільність цілої низки мотивів, які постають не лише як яскраві деталі екзотичного пейзажу, а й як філософеми, що через них заломлюються реалії сучасного письменникам світу. Обидва архітвори визначаються первинами українського орієнталізму, який і до сьогодні лишається однією з найяскравіших сторінок національної літератури та культури. Мала рацію Е. Соловей, коли стверджує, що «для українського менталітету характерною рисою є внутрішня спорідненість, зближеність філософського і теоретичного мислення», що спостережено у поезії Я.Жарка.
На початку 1891 року митець завершує підготовку другої збірки своїх поезії – «Молодик. Пісні та думи». Відкриває його вірш-посвята «Рідний край», в якому знову, але новими барвами змальовується велич і краса рідної поетові землі. Автор дає відповідь на насущні екзестенційні питання у наступних віршах, що постають як фрагменти баченого і чутого під час уявної, в думках і спогадах, мандрівки Україною у цікавому щодо жанру поетичному репортажі з однієї з міських вулиць, де тема соціальної несправедливості, тема невідповідності жалюгідного економічного становища народу багатству і щедрості його землі звучить особливо відкрито й мужньо – на повний голос. Усі сцени, епізоди, що їх спостерігають мандрівники, засвідчують: у житті міста існують великі протиріччя, глибока диференційованість, немає й сліду справедливості, поваги між громадянськими станами. Проте, збірник, який міг стати помітним явищем у всій українській поезії кінця ХІХ ст. і вивести Якова Жарка в число передових поетів свого часу, не побачив світу.
Якісно інша поетична тональність визначає цикл «Пісні», в якому Я. Жарко широко використовує компоненти народно-поетичної стилістики – паралелізми, повтори, постійні фольклорні епітети, тавтологічні звороти, інверсію, зменшувально-ласкаві суфікси, персоніфікацію, щоб найповніше і найвиразніше передати «народну самосвідомість» (М. Ткачук), не гублячи при цьому свій індивідуальний стиль, власну поетичну інтонацію. Частими в циклі є й твори драматично-меланхолійного смутного характеру, в яких ідеться про біди, страждання ліричного героя через передчасну смерть, розлуку, примусове одруження, зраду в коханні, змушений від’їзд з батьківщини «в далеку чужину». Гуманістична домінанта поезій-пісень, забарвлена авторською суб’єктивністю, завжди спрямована на захист простої людини – трудівника.
Розробляючи свою художню систему, Я. Жарко значну увагу приділяє історичній темі, а в поетиці - складним класичним віршованим формам, таким, як рондо (цикл «Рондо»), сонет («Історичні сонети»), не полишаючи й улюблені жанри пісні (здебільшого фольклорного характеру) і романсу (цикли «Малюнки життя», «Рожевими ранками»). У поетику твердої строфічної форми, чия «пам'ять жанру» залишається практично незмінною, Я. Жарко вводить уже усталені в його творчості мотиви, чим надає й рондо, й сонетові якісно нового змісту. Та хоч форма поезій Я.Жарка дедалі більше вдосконалюється, лише окремі з них потрапляють на сторінки періодики.
Серед жанрів лірики Я. Жарка окреме місце посідає віршова мініатюра - цикл дитячих віршів «Діткам». Тут маємо зауважити гуманістичну спрямованість, ігрову форму, легкий дидактично-повчальний елемент.
І, нарешті, слід відзначити особливу оригінальність Жарка поета епічного – автора байок і сатир, на щастя, майже повністю опублікованих (дві збірки байок, цикл «сатир пана Шпильки» – «Катеринодарцям»). Розвиваючи традиції українських байкарів – Г. Сковороди, Є. Гребінки, Л. Глібова, багатих набутків усієї української «сміхової культури» (І. Котляревський, С. Руданський, В. Самійленко та ін.), Жарко створює свою власну форму байки, традиційну і новаторську водночас. Це віршовані оповідки з обов’язковою заключною мораллю-повчанням. Фабула твору часто нагадує розгорнуту притчу, анекдот, казку. Образи дійових осіб у байках суто національні, вихоплені зі світу природи, джерел народного побуту, з фольклору.
Автор прекрасно володіє мовно-стилістичними та фразеологічними багатствами народного мовлення: просторіччям, гострослів’ям, викривально-сміховими прийомами. Соціальний аспект у байках Я. Жарка слабше виражений, переважає морально-етична проблематика. Його байки сюжетно найчастіше становлять побутову сценку, дія в якій відбувається стрімко, динамічно, зримо. Характеристика дійових осіб подається в національному дусі, з широким використанням українських фразеологізмів, сталих ідіоматичних зворотів, прислів’їв і приказок. Використовуються нерідко й елементи притчі-повчання (у своєрідних епілогах-резюме).
В сатирах автора по-злободенному звучить сповнена іронічного «уболівання» у зв’язку з наближенням суспільно-політичних змін «Молитва бюрократа», перегукуються з сьогоденням вірші про події передвиборних кампаній та діяльність обраних управ та дум, поезії на екологічні, етико-моральні теми (цикл «Силуети»). Саме ці твори переконливо засвідчують, що дотепна, мужня і безкомпромісна сатирична муза Якова Жарка і сьогодні не втрачає свого значення, суспільної та політичної гостроти.
Стверджується, що в своєму творчому розвиткові Я. Жарко пройшов шлях як поет-лірик від традиційної романтичної поезії (близької до творчості «запізнілих романтиків», за визначенням В. Погребенника), створив цілий масив поезії реалізмоцентричної, близької ідейно і тематично до поезії І. Франка, М. Старицького, О. Кониського, М. Чернявського та інших попередників і сучасників, сягнув рівня новітньої, модерністської. В поезії боротьби, у віршах медитативно-філософського характеру поет вдається до модерністських прийомів наскрізної символіки й метафоричного мовлення.
В третьому розділі – «Мала проза письменника у векторах ідейно-тематичних та жанрово-композиційних пошуків» – проаналізовано значний масив прозових творів автора (близько тридцяти оповідань та поетичних замальовок у прозі, названих самим письменником «мініатюрами»).
На відміну від поезій, більшість їх була опублікована ще за життя письменника, передусім у збірці «Оповідання» (надрукована в Полтаві 1899 р.), а також у «Літературно-науковому віснику» протягом 1901-1905 рр. та в періодиці дещо пізнішого часу: в двотижневику «Дніпрові хвилі», газетах «Кубань», «Кубанский курьер». Новели й оповідання письменника органічно вливалися в малу прозу цього періоду, яка, в свою чергу, дедалі виразніше ставала актуальним суспільно-проблемним жанром. «Українська новелістика, – зазначає І. Денисюк, – помножує здобутки фольклору на досягнення літературної техніки у своєму письменстві, російському та зарубіжному. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. їй притаманні усі закономірності розвитку, характерні для найрозвиненіших літератур світу».
Глибоконародна, живлена фольклорними джерелами, українська новелістика відбила волелюбні прагнення трудящих, народний оптимізм, гумор, тонку іронію і часто ліричну замрію. Однак, зображуючи життя соціально та національно поневоленого народу, вона нерідко набирала трагічного тону, що зумовило народження оповідань долі і трагічних новел, які виникали на зіткненні особистості з жорстокими соціальними умовами. Свідома тенденція вражати читача кривавими ранами народу, аби ставити визвольні завдання (підкреслення наше – І. Ц.), революціонізувати маси, йшла в парі з глибоким проникненням у духовність героя, в діалектику його душі. Проте, над тональністю високого трагізму превалює пафос «хвали життю», мажорного світосприймання.
Вслід за традиційними «реалізмоцентричним» і «романтичноцентричним» напрямами української оповідної прози на зламі ХІХ – ХХ ст. (особливо в перші десятиріччя ХХ-го) починає розгортатись і активно функціонувати широкий ряд модерністичних напрямів і тенденцій. Як зазначають сучасні дослідники, модернізм в українській літературі відрізнявся від європейського сталішим і міцнішим зв’язком з національним духом, однак близькими були новаторські пошуки модерністів в художньо-естетичному освоєнні дійсності, в екзистенційному трактуванні проблем буття, протесті проти загальновизнаного реалізму, тобто проти заполітизованих (народницьких) тенденцій з їх утилітаризмом та моралізаторством.
В основному це тенденції експресионістичні, імпресіоністичні, неоромантичні, символістські, неореалістичні. Та поряд продовжували побутувати традиційні напрями відтворення дійсності. Саме до таких митців, поряд з А. Тесленком, С. Васильченком, Л. Яновською та іншими «побутовістами» й реалістами у малій прозі, належить і Я. Жарко-прозаїк, який лише у своїй пізній прозі вестиме художній пошук у річищі модернізму.
Проблематика його оповідань і новел традиційно пов’язана з темою села, але перші проби сил у прозі позначені іншою – антимілітаристською, антивоєнною – тематикою («Москаль»). Через «не патріотичне» спрямування оповідання було заборонене до друку в Росії і побачило світ у «Літературно-науковому віснику» лише через 15 років після написання.
Ґрунтовне знайомство з життям промислових робітників - учорашніх селян - визначило провідну тематику нової збірки Я. Жарка, яку склали сім оповідань виразно соціальної спрямованості («Старець», «Заробив!», «Злодій», «По закону», «Дармоїд», «Без матері», «Бідолаха», «В степу», «Андрійко», «Баштанник» та ін.), простежуючи долю сільського і міського трудівника, розкриваючи його поневіряння, Я. Жарко користується переважно народницькими прийомами письма: це хронологічно-послідовний виклад подій, увага до побутової деталі, простота і ясність розповіді, широке вживання просторіччя та ін.
Однак у його сільській прозі виразно відбилися і загальні тенденції, які відзначала критика, характеризуючи цей період: глибока народність, фольклорна основа, уміння передати, попри загальний трагічний тон, волелюбні прагнення трудящих, народний оптимізм, гумор, іронію, «ліричну замрію»… З’являються у прозі митця і лірико-філософські мотиви («Баштанник»).
Досить широкий жанровий діапазон прози Я. Жарка: оповідання, новела, нарис, вірш у прозі, психологічний етюд; слід відзначити і наявність значної кількості контамінативних жанрових форм – оповідання і новели, повісті й оповідання, оповідання й зарисовки тощо. Утверджується, що жанрово-композиційне розмаїття дає можливість автору розширити зображально-виражальні можливості малої прози.
Досліджуючи поетикальні особливості прозових творів Я. Жарка, відзначено багатофункціональну роль таких художніх прийомів, як портрет, пейзаж, опис побуту, інтер’єр.
Проза Я. Жарка відбивала в цьому плані і стійкі традиції української літератури межі ХІХ-ХХ ст., і новаторські імпресіоністичні тенденції, які домінуватимуть дещо пізніше, а поки що лише заявляють про себе окремими рисами. У Я. Жарка це поєднання різних стилів виразно проявляється вже в першому оповіданні «Старець», де описово-зображальний літній пейзаж поєднується з імпресіоністично-метафоричним «виражальним» зимовим. В цілому ж у новелістів цього періоду відбувається своєрідна «реабілітація жанру пейзажу», у проекції на осмислення концепції людини як предмет пізнання тут виступає природа, яка входить у прозу як традиційний образ, на якому вже позначилися здобутки психологічного аналізу, «проби нових тонів» (Левчик Н.).
Дещо іншу художньо-виражальну функцію несе в собі портрет героя (героїв). Більшість із них – портрети-силуети, позначені двома-трьома штрихами, невеликі за обсягом, не надто деталізовані, суто візуальні. Але інколи автор ставить перед собою ширші завдання, портрет виписується докладніше, виразно передає соціальний чи психологічний стан героя.
В оповіданнях виразно задекларовані композиційна простота, хронологічна послідовність і невибагливість народницької прози. Разом з тим Я. Жарко вже в ранніх творах заявив про себе як тонкий пейзажист і портретист виразно імпресіоністичного складу, і водночас як людина, що по-народницьки гаряче співболіває своїм обійденим життям героям, митець, що, попри всі темні плями буття палко й ніжно любить природу своєї батьківщини, її люд – у біді й скромній радості.
В художній структурі оповідань та новел з життя інтелігенції, зокрема в їхній композиційній будові виразно виявляється риса, притаманна прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст., і не лише т. зв. малій, а й великим епічним полотнам, наприклад, романам. Це – широке введення в епічне мовлення драматичного елементу, наближення його до драматично-сценічної структури. Екскурси в минуле, оповідь передісторії чи історії героїв, описи місця або часу дії, портретів і пейзажів перериваються драматичними сценами, діалогами й монологами, прямою мовою.
У прозі Я. Жарка пряма мова виступає прямим діалогом («Злодій», «Заробив!», «Дармоїд», «Без матері»), внутрішнім мовленням-роздумом («Бідолаха»), монологом-ретроспекцією («Баштанник»), суперечкою-зіткненням (там само), запитанням-відповіддю, виясненням ситуації, а то й допитом («Злодій», «Без матері»). Отже, йдеться про поліфонічність прямого мовлення, різноманітність завдань, з якими воно вводиться у художній текст і які художньо-онтологічні функції виконує. Як зазначає В. Днєпров, «діалог має… характер чисто драматичний: він не повідомляє про обставини або події, ні, тут кожне слово – вчинок, кожна фраза – живе спілкування людей і виявлення їхніх характерів». Цей принцип став основоположним для всієї прози ХІХ – початку ХХ століття.
Варто згадати й про такий новий елемент, як внутрішній монолог. Так, в оповіданні «Бідолаха» досить широким введенням внутрішніх монологів (роздуми героя про побачене, його спостереження й міркування) досягається певний глибший психологізм характерів і ситуацій в дусі «нової прози». Проте це тільки підступи до такої прози. У Я. Жарка нові форми та ідеї часу розкриваються в основному у традиційній системі художнього мислення, домінантним залишається реалістично-побутовий стиль з елементами натуралізму, емоційно дещо підсилений мелодраматичними ефектами. Та все ж не можна заперечувати, що саме в психологічному плані, в діапазоні почувань, думок героя авторові пощастило виразно розкрити контрастність, з одного боку, здорової, вихованої чесним трудовим життям, моралі селянина, з іншого – діаметрально протилежної моральної (чи, точніше, аморальної) позиції людей соціального дна.
Серед характерних прозових жанрів письменника були і його поезії в прозі, ліричні мініатюри, ескізи, психологічні студії («Згадка», «Хмари», «Пташки», «Чари» та ін.).
Письменник, прославляючи красу і щедрість, особливий дар рідної землі, з великим болем веде мову про тяжке життя її трударів, зі співчуттям говорить про ті короткі радощі, які дарує їм краса землі, природи, дари землі, хвилини чистого, щирого, але скороминущого кохання. Здебільшого саме цей, рельєфно віддзеркалений, настрій митця, який роздумує про людські радощі і біди, і надає художньої цілісності творам, визначає їхні сюжети й окреслює композицію.
Окрему сторінку у прозовій творчості Жарка посіло оповідання «Артист». Будучи взірцем синтезу мистецтв, особливо поширеного у письменстві кінця 19 – початку 20 століття, воно засвідчило вміння автора змоделювати сценічне дійство не лише на зовнішньому, а й на внутрішньому рівні. Зокрема, це оповідання репрезентує імпресіоністичні риси прози жарка, серед яких – тонкий психологізм, показ сенсорно відчутних картин природи, спроеційованих на стан душі персонажів твору, створення символічних комплексів із, здавалося б, звичних деталей краєвиду або інтер’єру. Тому аналіз цього оповідання засвідчує, що Я. Жарко стоїть на шляхах модернізації малої прози, зокрема уводячи новий тип героя, демонструючи розширений монолог-ретроспекцію, діалог-сповідь, елементи психологічного аналізу, філософські роздуми про людську долю, силу і слабкість людини.
Звернення Я. Жарка до теми «міського» героя, представника творчої інтелігенції посутньо розширило проблемно-тематичний і стилістичний діапазон малої прози митця, яка поступово відходить від традиційної сільської тематики, побутово-соціальних її аспектів.
Доповнюють уявлення про творчість Я. Жарка і його науково-популярні брошури та мемуари. В цілому це був письменник широкого творчого діапазону, який повністю вписувався у свою епоху, розробляв нові жанри і форми, вправно користувався традиційними проблемами оповіді.
Дисертація завершується «Висновками», в яких підсумовуються світоглядні та художньо-естетичні засади творчої діяльності митця як поета, прозаїка, культурно-громадського діяча, актора, просвітителя.
Постать Якова Жарка – це передусім постать письменника-народника, культурного діяча народницького гатунку. Проте у своїй тривалій творчій еволюції митець пройшов різні художні фази – від реалістично- і романтично-народницької творчості до критично-психологічної (навіть з елементами модернізму у прозі); від лірики інтимної і пейзажної до поезії гострих політичних інвектив, поезії боротьби, до сатири громадянського звучання, світоглядних філософських мотивів. Відповідно змінювалась і стилістика його творчості.
Людина глибоко інтелігентна, високої культури, митець свою духовність, що втілилася насамперед у літературній творчості, свій прогресивний світогляд успадкував саме від родини. Батько, чиновник-урядовець, був людиною освіченою, начитаною, з шанобливим ставленням до української літератури і мови. Родина Жарків охоче приймала у себе українських літераторів, діячів культури – С. П. Стебліна-Камінського, Т. Сушицького, О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, батько близько приятелював з М. Кропивницьким. «Українську стихію» культивувала в родині і мати, Олександра Григорівна, яка походила з родини поміщиків Лазебникових, і виростала в родовому хуторі під Полтавою. Старші брати і сестри (всього в родині було десятеро дітей) прищепили Якову любов до театрального мистецтва. Згодом молодше покоління в родині Жарків проймалось революційно-народницькими ідеями. Імена трьох братів Жарків – Олександра, Федора і Якова, під прізвищами Жаркових, вміщено до біо-бібліографічного словника «Деятели революционного движения в России» (М., т. ІІ, 1930; т. ІІІ – 1934). Саме через зв’язки з революційно-народницькими колами Яків був виключений з гімназії «без права поступлення в какое-либо учебное заведение, на государственную и общественную службу». Я. Жарко змушений здобувати знання шляхом самоосвіти (шлях, характерний для багатьох українських письменників). Серйозно студіюючи етнографію, історію, археологію, природознавство, мови, Я. Жарко, всупереч забороні, одержує фах учителя.
Та поліція не залишає його поза своєю увагою: допити, обшуки, навіть короткочасне ув’язнення, постійний – гласний і негласний – нагляд не дають можливості працювати і на учительському терені. Не може він поступити і на будь-яку іншу державну службу. Тож восени 1880 року Яків вступає як актор до театральної української трупи М. Кропивницького, де вже служила його сестра Надія. А в 1884 році у життя Я. Жарка відбулася друга знакова подія: в Полтаві вийшла друком книга молодого поета «Перші ліричні твори. Ч. 1», – досить широка за обсягом – 124 сторінки. У цій першій збірці, сама назва якої передбачала появу другої, представлені вірші, громадсько-патріотична лірика («До України…»), інтимна, пейзажна, історичні пісні на тему з минулого України («Козак», «Далеко поїхав козак на чужину», «Чумакова доля» та ін.).
Аналізуючи першу збірку поезій Я. Жарка, слід пам’ятати, що 80-ті роки, особливо їх початок, були складним, похмурим періодом, коли «на дозволених рукописах конче пишається додаток, що друкувати можна «подъ условиемъ соблюденія русскаго правописанія», фактично неможливого в українській вимові», – як зазначав С. Єфремов. – «Вишукуються сакраментальні слова, – продовжує критик, – як Україна, козак, Січ, які заборонено вживати й які цензура ретельно вимазує. …Цілковитий хаос запанував у цензурній політиці: сьогодні заборонялось те, що було дозволено вчора, і навпаки. Одна тільки тенденція виразно з того хаосу проступала – це змертвити українське письменство, щоб не тільки не мало воно ніякого впливу на громадянство, але позбулось і внутрішніх підстав для свого існування».
Та сталося несподіване, протилежне тому, чого очікувала самодержавна влада. Всупереч «нечуваним утискам» (мається на увазі передусім драконівський Емський указ 1876 р. і все, що з нього випливало. – І. Ц.) засновано заходами М. Кропивницького та Г. Ашкаренка постійний український театр. З’являються такі поважні видання, як «Рада» М. Старицького, в Києві у 1882 році – журнал «Киевская старина», поновлені часописи «Зоря», «Правда», «Буковина», «Народ», «Літературно-науковий вісник». Отже, «незважаючи на повсюдний морок у Росії, – додає С. Єфремов, – українство з часів реакції не тільки не вийшло цілком розбитим, а навпаки – зберегло свої позиції, навіть підсилилось новими, свіжими елементами, що йшли на ту ж роботу національного усвідомлювання, закидаючи потрохи все хитке й непевне та витворюючи грунт для свідомого громадянства. Характерний справді-бо факт: покоління українських вісімдесятників, не дуже, правда, численне – анітрохи не нагадує собою хирного, млявого та кволого покоління загально-російської інтелігенції того ж часу. Українці-вісімдесятники відзначаються, навпаки, бадьорим духом, рухливістю, завзяттям, з якими невпинно йдуть до своєї мети, хоч несуть на собі подвійний гніт – і політичної реакції, і національних утисків. Не багато встояло тоді активних працівників коло українства, але хто встояв – то була вже випробувана сила».
С. Єфремов називає і характеризує ряд письменників з літературного покоління 80-х років: першого – Бориса Грінченка, а також Зінківського, Марковича, Кобринську, Шнайдер, Коваліва, Самійленка, Грабовського, Бобенка, Кононенка, Шелухина (С. Павленка), Коцовського (В. Корженка) і «багато інших». Серед цих «інших» залишився і Я. Жарко, збірки якого через невеликий тираж (видана власним накладом) і провінційність видання Єфремов, мабуть, не мав і тому не схарактеризував – хоча за своїм художнім рівнем вона аж ніяк не нижче стоїть за поезію багатьох названих митців.
Дещо раніше І. Франко у підсумково-аналітичних статтях «Українська література за 1898 р.» та «Українська література за 1899 рік» називає ще більшу кількість імен митців кінця століття – і не тільки старших митців, а здебільшого молодих, які вперше заявили про себе, і не лише письменників Наддніпрянщини, а й Галичини. І в характеристиці цього періоду обидва літературознавці сходяться (Єфремов не раз посилається на Франка). Так само оцінки обох учених можуть торкатися – і торкаються – творчості Я. Жарка.
Цікавими є й узагальнюючі міркування С. Єфремова про те, як вироблялися в епоху 80-х світоглядні (в першу чергу патріотично-українофільські) погляди літературного покоління. Почавши із Жаркового сучасника – Бориса Грінченка, він стверджує: «Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю». Ця любов прокидалася аж ніяк не в процесі офіційної освіти чи офіційного виховання, навпаки: «Десь по глухих закутках, майже самостійно, під впливом випадкової розмови, случаєм прочитаної української книжки або спектаклю української трупи – закльовується зерно української свідомості: уперто шукає воно собі поживи, збираючи ті окрушини старшої літератури, які чудом встигли переховатись під час нечуваних репресій». Люди самотужки, додає критик, крок за кроком, ідуть далі по шляху української самосвідомості, працюють серед найгірших громадських, а часто й особистих обставин… «Не багато спершу цих людей з нового покоління було, але тим вищий їх подвиг і тим більша заслуга їхня, що вони не подались назад і не покинули рідного народу під найбільш критичний час національного існування.
Таким був Борис Грінченко», – завершує свою думку С. Єфремов.
Таким був і Яків Жарко. І своє свідоме українське громадянство, свою глибоку любов до рідного краю він проніс через усе життя.
Незважаючи на пережиті сімейні трагедії, тривалу невлаштованість особистого життя (смерть багатьох членів родини Жарків від туберкульозу, зміну місць роботи і регіонів проживання) утвердження Я. Жарка як поета, розширення діапазону його творчості невпинно продовжується. Його неопубліковані цикли віршів «Amor mea» («Мов кохання»), «Боротьба», «По сумній дорозі» розкривають високий рівень Я. Жарка-лірика, майстра жанрів пісні, романсу, любовного та пейзажного вірша. Легкий, граційний стиль (переважно трьохстопний ямб і хорей), що настроєво зближається з шедеврами світової інтимної лірики, такими, як збірки І. Франка «Зів’яле листя» чи «Книги пісень» Г. Гейне, вірші, що легко укладаються в цикли, передаючи рух і розвиток почуття, його злети і спади… Тонким почуттям відзначаються поезії-романси «Та що це сталося зі мною», «У моєї чарівниці», «Ген на синій стелі неба», «Ти сказала: «Мій коханий!». Автор часто користується традиційними поетикальними прийомами: народнопісенними порівняннями, фольклорною метафорикою, нерідко вводить вишуканий прийом (характерний і для фольклору, і для авторської творчості) діалогізації лірики, що надає їй більшої жвавості та виразності.
Значне місце в поетичній творчості Я. Жарка посіла пейзажна лірика – здебільшого пов’язана з образом України, її природи, її «земної» краси – такі вірші Я. Жарко писав протягом усього життя. В ній немає споглядальності й примиреності з життям завдяки вічному феномену краси. Поет відчуває не лише романтичне захоплення, зачарування дивовижною природою рідного краю – найчастіше в його пейзажних зарисовках-картинах звучить гнів, гіркий жаль через те, що людина, зокрема селянин, за тяжкою працею, злиденністю життя не помічає цієї краси, а нерідко страждає і гине серед казково-прекрасної природи. Отже, у поета нерідко пейзажна поезія контамінується (пронизується, завершується) соціальними нотами («Чайка», «Попрощалося сонце з землею», «Хмара», «Степи безкраї України», «Упав спокій на тихі жовті ниви», «Ще осінь тепло небо голубила» та ін.).
Незважаючи на те, що в ліриці Я. Жарка з’являються і «космічні» мотиви («Сонце», «Сіріус»), його найбільше тягне до земного, рідної природи, її простої і вічної краси. Тож і відзначається пейзажна лірика поета точністю й виразністю деталей.
Значне місце у творчості Я. Жарка поряд з його ліричною, ліро-епічною і епічною поезією посіла мала проза – близько 30 оповідань та поезій у прозі, які сам автор називав «мініатюрами». Оповідання й новели письменника, стаючи актуальним суспільно-проблемним жанром, відзначалися гуманістичним пафосом, демократичним спрямуванням і органічно вливалися в літературний процес помежів’я віків.
Основними поетикальними ознаками малої прози Я. Жарка є: зосередження уваги на долі людини, глибоке проникнення в психіку, документальна точність розповіді, хронологічна послідовність подій, точність, лаконізм мовно-стильових засобів, контамінація жанрових форм, тяжіння до «короткого жанру». Проблемно-тематичні обрії прози Я. Жарка розширюють оповідання психологічно-модерністського характеру: «Артист», «Блакитна квітка», «Чари», «Грішник» та ін. Розробляється митцем і «модна» тема самогубства («Лишній», друга назва – «За хвилину до смерті»).
Характерними прийомами Жарка в прозовій творчості є портретна і пейзажна замальовка – справжній живопис словом («літературний портрет» і «літературний пейзаж»). Портретні модифікації детерміновані ідейно-творчим задумом письменника, його естетичною і суспільною позіцією. Портрет у творах малої прози Я. Жарка об’ємний, детально виписаний, з підкресленням яскравої, здебільшого соціально зумовленої деталі.
В особі Якова Жарка українська література збагатилася ще одним оригінальним талантом. По-своєму осмислюючи традиції попередників у царині поезії і прози, митець започатковує нові підвалини письменства початку ХХ століття, що, в свою чергу, реалізується у розмаїтті парадигм неоромантизму, символізму, «наукового» реалізму, імпресіонізму, експресіонізму та їх взаємоперетіканні в індивідуальних літературних стилях. Багатство художніх тем, сюжетів, ситуацій, образів, зображально-виражальних засобів надають доробкові письменника особливої краси та відкритості до всебічного літературознавчого та культурологічного аналізу.
|
