Рання романістика Володимира Винниченка: еволюція жанрової свідомості та динаміка морально-етичної концепції

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність праці, показано її зв’язок із науковими темами установи, окреслено мету та завдання дослідження, визначено її предмет, об’єкт, та методологію, з’ясовано наукову новизну дисертації та її практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень студії.

У першому розділі “Досвід В. Винниченка у драматичних та малих епічних формах у контексті еволюції жанрової свідомості та морально-етичної концепції” увага звернена на малі епічні форми та драматургію автора в ракурсі зародку проблеми “чесності з собою” та її впливу на жанровий вибір автора та реакції критиків на неї.

У підрозділі 1.1. “Стан вивчення творчості досліджуваного автора” накреслено літературознавче тло, що характеризує творчість В. Винниченка, показано різновекторні тенденції у сприйнятті його художнього письма. Тут ентузіастичне захоплення новаторством оригінального таланту (І. Франко і Леся Українка) межує з несприйняттям Винниченка (письменники старшої когорти: І. Нечуй-Левицький, П. Мирний). Для дослідників останніх десятиліть характерне цікаве зіставлення Винниченко – Ніцше (В. Панченко, Т. Гундорова, С. Павличко, Г. Сиваченко, В. Харкун). Важливою паралеллю до розуміння художнього письма Винниченка став прозовий досвід Ф. Достоєвського, російської модерної школи (Л. Андрєєв, Ф. Сологуб, М. Арцебашев), польського модерніста С. Пшибишевського.

Крім того, у підрозділі йде мова про причини полярності поглядів на Винниченкову спадщину, коротко представлена боротьба між представниками різних поколінь. Цікавою є думка літературознавця Л. Сеника, який стверджує, що психологізм Винниченка став базовим елементом для наступного покоління українських письменників (В. Підмогильний, М. Хвильовий, В. Домонтович).

У підрозділі 1.2. “Малі епічні форми В. Винниченка (морально-етичний аспект)” мова йде про новаторські тенденції в малій прозі досліджуваного автора. Їх ми побачили насамперед у нових зображальних засобах реальної “картини життя” та певному (зародковому) впровадженні в тексти морально-етичної проблематики, що “випадала” з традиційної ціннісної моделі.

Дебют В. Винниченка “Красою і Силою” ознаменував той шлях літературного процесу, де письменник відштовхується від досвіду попередників і створює власну поетикальну палітру з відповідними внутрішніми законами (В. Панченко). Опозиційність Винниченка до старшої когорти письменників є безумовною. Це виникає на всіх рівнях його художнього письма, зокрема на стильовому, позначеному великою еруптивною енергією, експресією несподіваного образу, безпосереднього наративу (М. Євшан, О. Дорошкевич, І. Кончіц, І. Денисюк, М. Слабошпицький).

Варто зауважити, що старша генерація письменників не творила літературний процес абсолютно стагнаційним або ж маргінальним. Урбаністична, злодійська, з життя інтелігенції тематика вже поставала в їхніх текстах (“Хмари” І. Нечуя-Левицького, “Під тихими вербами” Б. Грінченка, “Повія” П. Мирного, “На дні” та “Панталаха” І. Франка і т.д.). Винниченко різниться від них не так тематикою, як засобами вираження, глибшою психологічною вмотивованістю, зміною певних ціннісних орієнтирів. Ця зміна полягає у впровадженні в тканину текстів автора ідеї “чесності з собою”, що ембріонально проявилась у творі “Краса і Сила”. Саме ця ідея проходить лейтмотивом майже через всю малу прозу, драматургію та ранню романістику письменника.

Ідея “чесності з собою” містить у собі досить потужний провокаційний фермент, що діє на традиційні моральні настанови як руйнівна сила; вона існує як альтернатива їм. Саме тому тексти письменника оцінювалися дуже неоднозначно (С. Єфремов, Леся Українка, А. Річицький, І. Франко, М. Зеров, Д. Донцов). Причому спостерігається явище, коли критики позитивно оцінювали малу прозу, але деякі твори драматургії або ранньої романістики (до 1920 року) – нищівно розкритиковували. Помітно, що Винниченко шукає відповідні жанрові форми для втілення своїх парадоксальних ідей. Оскільки малі прозові форми не давали простору для повного розгортання художнього замислу, не могли належно проявити ідею “чесності з собою”, письменник був змушений рухатися далі, вибираючи ті жанрові утворення, що були б адекватними для його ідейно-мистецьких пошуків.

У підрозділі 1.3. “Мала епічна форма автора в рецепції класиків української літератури” ми зосереджуємо увагу на моментах сприйняття Винниченкової творчості з боку українських письменників старшої генерації.

Великого розголосу набуло здивування-захоплення Івана Франка щодо малої прози В. Винниченка: “І відкіля ти такий узявся?”. Ним І. Франко неначе відкрив перспективу інтерпретації Винниченкового художнього письма, підкреслив в останньому нову поетикально-зображальну силу. Автору “Панталахи”, зокрема, імпонувало зображення героїв “дна” у прозі письменника.

Оглядаючи малу прозу Винниченка, Франко докладно зупинився на її моральній проблематиці, оскільки вже тут автор відійшов від чітких та узвичаєних моральних настанов. Автор розвідки “Новини нашої літератури” наголосив на присутності внутрішнього морального цензора в персонажів “дна” “Краси і Сили”. У прозі В. Винниченка І. Франко ідентифікував етичну проблему як автономну сферу, помітив кардинальну переакцентацію моральних настанов, яка відкидає відповідні усталені схеми.

Проза М. Коцюбинського, як і В. Винниченка, була однією з перших хвиль нового письма. Але, на противагу авторові “Цвіту яблуні”, Винниченкова стильова манера відкидала естетизм. Натомість вона пропонувала “бунтарські шукання”, відтак була неврівноваженою, еруптивною.

Тематично спорідненими творами є “Що записано в книгу життя” М. Коцюбинського і “Щаблі Життя” В. Винниченка. У центрі обох – проблема вбивства батьків, що вирішується неоднаково. Герой М. Коцюбинського не переступає через існуючу мораль і не вбиває матері – на противагу Миронові з “Щаблів Життя”. Оповідання “Що записано в книгу життя” можна інтерпретувати як художню відповідь М. Коцюбинського на ту провокативну проблему, що її поставив В. Винниченко у своєму творі. А ці два твори можна назвати своєрідним діалогом двох талановитих прозаїків початку ХХ ст.

Леся Українка на підставі прози Винниченка створила свою концепцію неоромантизму. Вона поставила українського письменника в один типологічний ряд з європейськими модерністами й фахово представила певну подібність Винниченкового стилю до стилю західного модернізму.

У підрозділі 1.4. “Драматургія В. Винниченка як концептуальний експеримент” ідеться про морально-етичні пошуки автора у жанрах драматургії. Саме вони змушували його рухатись до інших жанрових форм. Період написання драм та проблемно-психологічних романів С. Погорілий називає другим характерним увиразненням концепції “чесності з собою”. Саме її художнє вирішення створює низку п’єс: “Дизгармонія”, “Щаблі Життя”, “Memento”, “Брехня”. Ідея “чесності з собою” постає практично в усій драматургії письменника. Мало того, ця ідея значною мірою формує і визначає останню.

Вивчивши рецепцію Винниченкових драм його сучасників, можна з певністю твердити: практично кожен звертав увагу на зацікавлення Винниченка проблемами моралі, її вплив на людську поведінку (І. Кончіц, С. Єфремов, О. Дорошевич, М. Євшан, Г. Хоткевич і т.д.).

Драма “Дизгармонія” – перша спроба автора представити низку проблемних явищ: роль біологічних інстинктів у житті людини, проблему моральної сили / слабкості, значення статевих стосунків. Стежачи за механізмами сюжету п’єси, бачимо, що середовище українських революціонерів, їх життя, звички, конспірація, – це тільки тло, орнамент для вирішення важливих та неоднозначних питань. Такий підхід спричинив появу у п’єсі певного філософсько-публіцистичного елементу. А це сподобалося не всім критикам. Автора звинувачували у публіцистичності, філософуванні, схематизмі. Однак саме інтелектуально-філософські двобої дали підстави В. Гуменюкові визначити “Дизгармонію” як інтелектуальну драму.

Філософічність та імморалізм Винниченкових п’єс має ніцшеанську природу. Мартин із “Дизгармонії”, Мирон з “Щаблів Життя”, Наталя Павлівна з “Брехні” проголошують імморальні настанови, які пізніше ще більше розгорнуться у романістиці письменника. Однак винниченківський імморальний типаж за всієї типологічної подібності не є продукцією однієї великої ідейної матриці. Так, Мартин із “Дизгармонії” є героєм-імморалістом, що намагається бути поза добром і злом. Але це не завжди йому вдається. Боротьба між покликом обов’язку і силою природи (інстинктом) не завжди завершується однаково. Кожен із героїв відкриває перспективу подальших роздумів над цією проблемою.

Винниченко, спровокувавши гостру зливу критичних висловлювань, інтенсифікував літературний процес, по-своєму розгорнув його у модерному форматі. Схожі процеси дещо раніше відбувалися в західно-європейському літературному просторі та в Росії. На Заході промоутерами ідеї творчого експерименту були С. Пшибишевський, Г. Ібсен, Б. Шоу. У Росії – М. Арцебашев, Л. Андрєєв, Ф. Сологуб. Є підстави говорити про певну стимуляцію одного творчого досвіду іншим, про взаємообмін та взаємозбагачення модерними ідеями письменників європейського культурного простору. В. Винниченка слід розглядати у контексті модерної Європи на ідеологічному та художньому рівнях.

Досліджуючи розгортання проблеми “чесності з собою” у драматургічних жанрах, ми можемо глибше зрозуміти її еволюцію у творчості письменника, побачити її багатогранніше. П’єса “Memento” є однією з найбільш провокативних. Її завдання – прорвати “лінію оборони” традиційної моралі. Сюжетом, що містить момент вбивства дитини, автор намагається викликати стрес у глядача / читача. Але це не “переписування” з європейського зразка, а “відштовхування від відомого” (В. Панченко) задля утворення свого художнього мотиву і його ідейно-художнього розв’язання.

Аналогічна ситуація з’явиться у творчості письменника ще не один раз (романи “По-свій” і “Записки Кирпатого Мефістофеля”), але її вирішення буде різним. У жанрі драми поставлену проблему В. Винниченко нібито вичерпує. Але згодом, через чотири роки, у романі “По-свій” він знову до неї повернеться. Адже можливості драми та роману неоднакові. Спосіб існування драматургічних жанрів – конфлікт. Разом із тим сценічна форма не дає широких можливостей зображення. Натомість романний жанр – це широта, всеосяжність, “позаканонність” (М. Бахтін). Романіст має ширші просторові і часові рамки, володіє більшим арсеналом виражальних засобів. Відтак він може повніше і багатогранніше розгорнути певну морально-філософську ідею. Тому Винниченко переходить від драматургії до романістики.

Письменник двічі розгортає сюжетну ситуацію так, що помирає дитина (“Memento”, “По-свій”). Проте штучне експериментування в даному випадку призводить до надмірного філософствування, до своєрідного резонерства. Відповідно художній, мистецький рівень творів падає, автор починає “мудрствувати”, твори набирають характеру “моральних схем, публіцистичних доказів” (М. Євшан, С. Полуян, Є. Чикаленко). Такі невдалі художні експерименти не стали заключним етапом другого періоду творчості письменника. Останній роман цього періоду (“Записки Кирпатого Мефістофеля”) уповні демонструє силу батьківського інстинкту. Відходячи від схематизму, умовності та штучності, Винниченко покращує ідейно-естетичні властивості твору.

Драма “Щаблі Життя” Винниченка перегукується з драмою С. Пшибишевського “Заради щастя”. Це можна побачити на рівні творення ідейно-філософської концепції героя: Млицького у польського драматурга, Мирона – в українського. П’єса “Щаблі Життя” концептуально близька до ранньої романістики автора, вона є своєрідним межовим твором, за яким концепція “чесності з собою” вже втілюватиметься у романі. Відомо, що “Щаблі Життя” не є першою драмою, де автор пробує “розхитати” усталені моральні норми, що детермінують людську поведінку. Але саме тут стає помітно, що жанр драми виявляється замалим для творчих експериментів автора, що останньому вже потрібна більша жанрова форма.

У другому розділі “Рання романістика В. Винниченка у призмі жанрової свідомості та морально-етичної концепції” ми зупиняємось на жанрових особливостях ранніх романних пропозицій автора. У підрозділі 2.1. “Художній експеримент у ранній романістиці” мова йде про експериментальні пошуки автора у жанрі роману. Пошуковість часом призводила до завмирання “пульсу життя” в текстах, до художньо невдалих та надуманих сцен. Конфронтація реалістичної правдивості з апріорно притягненою тезою породжувала своєрідні дисонанси. Все це здебільшого не знаходило підтримки у читачів, оскільки не відображало справжніх почуттів, не виявляло реальної дійсності, її проблем.

Експериментаторство у творчості Винниченка стало об’єктом уважного дослідження сучасних літературознавців (О. Гнідан, В. Гуменюк, Т. Гундорова, Л. Дем’янівська, М. Жулинський, С. Михида, Л. Мороз, В. Панченко, Г. Сиваченко, В. Харкун).

Уже сучасники В. Винниченка вказували на те, що його творчі експерименти стимулювалися філософськими ідеями Ф. Ніцше, зокрема його центральною тезою щодо “переоцінки всіх цінностей”. Можна стверджувати, що саме від філософії Ніцше (наскільки популярної на зламі ХІХ та ХХ ст., настільки й провокативної) йде той неспокійний, пошуковий, шокуючий імпульс, що штовхав Винниченка на різні експериментування. Ідейно-тематичний “реформізм” Винниченка призводив до трансформації реалістичного стилю, розширював його канон. Відповідно виникали новаторські спроби, де реалізм поєднувався з експресіонізмом.

“Чесність з собою” – перший роман, у якому постала проблема “самовідповідальності”. Саме від нього розпочинаються Винниченкові експерименти у романній формі.

Системний аналіз романістики раннього періоду показує еволюцію авторської концепції. Мирон з роману “Чесність з собою”, Петро Заболотько з “Заповіту Батьків”, Вадим Стельмашенко з романів-дилогій “По-свій” та “Божки”, Андрій Халепа з роману “Хочу!” є речниками нової моралі, причому інтерпретація моральних норм тут здійснюється у суто біологічному сенсі. Любов, наприклад, тлумачиться як звичайний інстинкт (Віра – Тарас “Чесність з собою”, Тоня – Данько “Заповіт Батьків”, Лі – Андрій Халепа “Хочу!”). Також проголошується заперечення шлюбу як штучної та невиправданої суспільної інституції. У парі з цією звучить проблема проституції, що вважається одним із найбільш гострих і актуальних питань у ранній романістиці автора. Причому ця проблема у романах В.Винниченка не знайшла якогось посутнього вирішення, залишилась відкритою. Мирон у романі “Чесність з собою”, виправдовуючи проституцію, так і не зміг відстояти своїх переконань до кінця. Саме в подібних моментах моральних конфліктів остаточні судження героя часто не адекватні до проголошуваної ним теорії.

Подібні експерименти суттєво впливали на сприйняття творів Винниченка з боку читацького загалу та літературних критиків. Відтак письменник опинився на марґінесах українського літературного процесу. Це явище пропонуємо визначити як “експериментальну самоблокаду”. Автор намагався вийти за межі української літературної традиції, і тим самим дати нові горизонти бачення людського життя, продемонструвати різнобічність та безмежну багатоманітність буття. Але вихід за ці межі – це насправді не вихід за пороги традиції; це лишень збагачення її новітніми ідеями, оскільки тотальність традиції незаперечна. Експерименти Винниченка надають його творам особливого, неординарного стилю. Вони позначені глибинним психологічним зондажем, сміливим зніманням табу з тем і проблем, які до нього були соромливо замовчуваними.

Мікроаналіз героїв п’єс та романів В.Винниченка виявляє їхню типологічну схожість. П’єса “Дизгармонія” має любовний трикутник Ольга – Грицько – Мартин. У романі “Чесність з собою” його творять Сергій – Дара – Мирон. Повтор такої конфігурації свідчить про намагання автора продовжити розгляд проблеми у більших жанрових масштабах. В обох трикутниках своєрідно розгортається ідея “чесності з собою”. Долі героїнь детерміновані ситуаціями невирішального екзистансу – Дари, Віри (“Чесність з собою”), Ріни (“Божки”). Сюжетні колізії зумовлені ставленням персонажів до провідної ідеї. Там, де героїня знаходить у собі силу протистояти усталеним моральним принципам, її чекає нагорода – Таню (“Рівновага”), Дара, (“Чесність з собою”), Тоня (“Заповіт Батьків”). Ці персонажі підтверджують авторську концепцію: індивідуальність мусить бути монолітною, не йти наперекір своїм бажанням; вона повинна прислухатись до “одвічного голосу крові” (інстинкту). Інших світоглядних принципів дотримуються герої, що “не чесні з собою” і що не дослухаються до голосу Природи. Тому їхнє життєве фіаско закономірне: Віра (“Чесність з собою”), Ріна (“Божки”).

Винниченкове захоплення соціалізмом відобразилося на усій його творчості. Але автор індивідуалізує соціалістичну теорію, на перше місце ставить людську індивідуальність у всіх її проявах. Це призвело до несприйняття творів письменника тими літературознавцями, що стояли на чітких націотворчих позиціях. Так Д. Донцов гостро критикував Винниченка за надмірну увагу до біологічних властивостей людської природи. Винниченкову тезу “підтримуй себе і своє потомство” ідеолог модерного націоналізму характеризує як міщанську, як таку, що притаманна людині типу Санчо-Панси. Теми на кшталт убивства дітей, життя повій, проблема сифілісу і т.д. є неприйнятними для Д. Донцова, Є. Маланюка, Л. Луціва. Згадані критики гостро відгукувались про хистку ідеологічну позицію Винниченкових героїв.

У підрозділі 2.2. “Пошуки новаторської форми. Морально-філософська проблематика” звернено увагу на внутрішню проблематику в романістиці В. Винниченка, на аспекти її художності.

Рання романістика письменника відобразила дисгармонію між прагненням інтелігенції та її вчинками, так звані подвійні стандарти революційного проводу. Чимало персонажів зраджує свої духовні принципи, сходить з обраного життєвого шляху. Автор це блискуче відтворює за допомогою діалогів, монологів, портретних характеристик, інтер’єрних описів, різноманітних сюжетних колізій. Конфлікт у романах автора зображений глибоко і майстерно, оскільки письменник попередньо набув управності в драматургії.

Роман “Заповіт Батьків” своєю проблематикою схожий на роман П. Мирного “Повія” (показ причин виникнення проституції, психологічний зондаж людей “дна”). Згаданий твір Винниченка підіймає табуйовану тему сифілісу, трактуючи її не як морально-етичну проблему, а як суто фізіологічне явище, як звичайну хворобу.

Концептуальна заданість романів породжує їхню спорідненість як за типажами, так і за мотивами. Подієве тло змінюється, але характери, психологічні типи у багатьох випадках постають майже незмінними. Те, що лінія сюжету залежить від усвідомлення / не усвідомлення персонажами своїх помилок (роздвоєності між розумом та інстинктом), – видно з прикладу Ольги з “Дизгармонії”, Віри з “Чесності з собою” чи Тані з “Рівноваги”.

Проблема “чесності з собою” часом може прочитуватись у ракурсі соціалістичних переконань автора. В. Винниченко сприймав соціалізм не як вчення, а як своєрідну релігію. Звідси ідея “чесності з собою” набуває емоційної забарвленості. Якщо персонаж не відчуває серцем того, про що мислить, якщо спирається тільки на раціонально-ментальний конструкт, то настає неминучий світоглядний дисбаланс та внутрішній конфлікт (Юрій Микульський з “Божків”, Тарас Щербина з “Чесності з собою”, Саня з “Заповіту Батьків”).

Прикметами романістики Винниченка є певна штучність сюжетних ситуацій та брак психологічної мотивації у поведінці героїв. Це видно на прикладі стосунків Вадима Стельмашенка з Наташею та Саламандрою (дилогія “По-свій”, “Божки”). Ці стосунки є неадекватними та надуманими. Проте саме вони створюють провокаційний експеримент, дають прекрасні можливості для обігрування проблеми “чесності з собою”. Згадана штучність виникає внаслідок того, що автор у розбудові роману відштовхується від власних пошукових настанов. Але ці прикмети відсутні в останньому романі другого періоду – “Записки Кирпатого Мефістофеля”.

Загалом моральний релятивізм – улюблена тема модерністів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Природно, що цей релятивізм проявився у прозі В. Винниченка, став характерною рисою художньої концепції письменника. Автор намагався довести до читача ту думку, що мораль – витвір людини. І змінювати її треба так, аби вона не суперечила людському задоволенню (інстинктам). Бажання знайти “формулу щастя”, яке Винниченко бачив у рівновазі розумової та чуттєвої сфер психіки людини, приводить його до критики “старої” моралі. Автор наголошує на тому, що постулати моралі буржуазного світу не беруть до уваги, ігнорують або й зовсім пригнічують таке потужне начало як інстинкт.

Головні герої ранньої романістики Винниченка – це переважно переможені революціонери, які змушені: або тікати за кордон, або стати справжніми філістерами, або сповідувати “релігію” імморалізму. Розглядаючи ранню романістику письменника не можна не зауважити, що роман “Хочу!” стоїть дещо окремо від інших творів. У ньому національна модель українського буття постає чіткіше і виразніше. Андрій Халепа в романній дії усвідомлює власне національне коріння. Проте він не реалізовує жоден свій намір. Як і у значної частини персонажів Винниченка, у нього між думкою і діями існує велика прірва.

У третьому розділі дисертації – “Записки Кирпатого Мефістофеля” – як утвердження жанрової свідомості автора та відкриття нової перспективи для морально-етичної концепції” проаналізовано роман “Записки Кирпатого Мефістофеля” в аспектах морально-етичної проблеми та жанротворення. Виділено ті творчі домінанти, що оформились у останньому романі другого періоду.

У підрозділі 3.1 Парадоксальність морально-етичної концепції та її вирішення мова йде про авторський експериментальний пошук у художньому вирішенні морально-етичної проблеми. Ми показуємо високий рівень її духовно-мистецького осмислення в романі “Записки Кирпатого Мефістофеля”. Цей роман  – зеніт жанрової свідомості Винниченка. Йдучи від роману до роману, письменник набуває все більшої майстерності й утверджує свій оригінальний жанровий канон. Романи “Чесність з собою”, “По-свій”, “Божки”, “Рівновага”, “Заповіт Батьків”, “Хочу” – це етапи авторського експерименту над властивостями романного жанру, своєрідна творча еволюція автора. Вона завершується “Записками Кирпатого Мефістофеля”. Це твір найбільш компактний та художньо витончений, позбавлений публіцистичності. У ньому важливе значення відіграє прийом гри. Головний герой Михайлюк носить маску Мефістофеля. Проте він її знімає, коли стає батьком. Тоді він починає бути самим собою – людиною, яка любить, тужить. Іншими словами, живе по-справжньому.

Автор наділяє Михайлюка такими рисами, які ставлять його на голову вище від інших персонажів. Він постає як людина виважена, що вміє глибоко бачити душі інших героїв, аналізувати життя. Але це за умови, коли Михайлюк не є безпосередньо долученим до якихось подій. Коли ж справа торкається його самого, то він утрачає свою здатність бути аналітичним та передбачливим. Такий образ не відповідає ніцшеанській моделі поведінки “надлюдини”.

У “Записках…” основним двигуном людських вчинків є інстинкт. Саме він визначає складні й парадоксальні стосунки між Сонею, Яковом та Сосницьким. Батьківський інстинкт поєднує також пари Варвара Федорівна – Панас Павлович, Клавдія – Михайлюк. Подібні мотиви існують і в інших романах Винниченка, зокрема у творі “По-свій”.

Мотив небажаної дитини з драматургії (п’єса “Memento”) перейшов до роману “По-свій”. Якщо в обох цих творах дитину знищували, то у “Записках…” батьківський інстинкт перемагає. Персонаж не може перебороти на догоду теорії власне батьківське сумління. Відтак життя з його закономірностями перемагає. Тут Винниченко творить оригінальний жанровий канон, що характеризується діалектичністю й глибиною показів життєвих процесів.

Аналіз героїв роману свідчить про їхню типологічну схожість із персонажами попередніх творів автора. Біла Шапочка нагадує Дару з роману “Чесність з собою”, Тоню з “Заповіту Батьків”, Ріну з “Божків”. Загалом “Записки Кирпатого Мефістофеля” – це якісно новий твір, який розширює жанровий канон українського роману. Він є вдалим експериментальним творчим пошуком, що відкриває позитивну буттєву перспективу.

У підрозділі 3.2. “Жанрова специфіка роману “Записки Кирпатого Мефістофеля” проаналізовано жанрову свідомість автора. Акцентовано на художніх засобах, за допомогою яких твориться текстова тканина твору.

У романі Винниченка “Записки…” виразно відчутне автобіографічне начало. Реальні події життя письменника ставали матеріалом для його художніх творів. Стосунки героїв Якова та Клавдії нагадують взаємини Винниченка з Люсею Гольдмерштейн. Проте в тканині тексту ці стосунки зазнають певної художньої трансформації.

“Записки…” художньо майстерніші за попередні романи письменника. Тут немає жорстких ідеологічних догм, художня система скомпонована на вищому естетичному рівні. Проблеми постають без наперед визначеної ідеологічної моделі. Вони виникають і розгортаються так, як цього вимагає життєва логіка, а не теорія – як це було у раніше написаних романах. Це результат розвитку ідейно-естетичної свідомості автора.

У романі пейзажі постають як майстерно виписані образи. Вони створюють емоційну ауру, відповідно передаючи настрої героїв (сум, іронію, радість). Портретні описи не є протокольними фіксаціями певних зовнішніх рис. Контрастність, експресивність, динамічність – ці атрибути індивідуального стилю Винниченка виявилися на різних художніх рівнях “Записок…”.

Портрети героїв часто є своєрідним дзеркалом їхньої духовної сутності. Завдяки їм автор розкриває біологічну природу людини. Також вагому функцію у романі виконує мовна характеристика персонажів. Інтер’єрні описи виразно психологізовані. В одних випадках вони підкреслюють самотність, внутрішнє відчуття втоми і приреченості героїв, в інших – засвідчують їхню соціальну стабільність та життєву вправність.

На прикладі “Записок Кирпатого Мефістофеля” можна побачити як романна форма змушує письменника до діалектичного зображення героїв. У цьому творі Винниченко приходить до усвідомлення, що за відсутності життєвої правди роман перетвориться у “публіцистику в образах”. Тому його експерименти набувають вірогідності, а відтак і переконливості.

У результаті дослідження ми прийшли до висновків, що В. Винниченко, спираючись на українську літературну традицію та працюючи в європейському модерному форматі, оновив літературний процес своїми художніми пошуками. Спираючись на досвід західноєвропейських модерністів, він спричинив новаторські тенденції в українській літературі.

Різноманітність проблематики, майстерність індивідуального стилю, постановка раніше табуйованих тем виводила творчість автора на нові ідейно-естетичні обрії. Така модель художнього письма була неприйнятною для багатьох сучасних авторові критиків. Тільки тепер, з погляду сьогодення, ми можемо побачити усю перспективу Винниченкової ідеї “чесності з собою”. Однозначно оцінити її неможливо. Вона постає як провокативний стимул, котрий призводить до певних висновків та спонукає до подальших дискусій. Концепція “чесності з собою” породжує модель “відкритої літератури”.

Ми показали, що ця морально-етична проблема модифікується в залежності від романних ситуацій. В творчості письменника її варто розрізняти як теоретичну настанову з одного боку і мистецьке втілення – з іншого.

У малих жанрових формах ми побачили ембріональні початки цієї ідеї. Саме тут автор почав розгортати свої творчі експерименти, котрі згодом постануть у більших жанрових утвореннях. Аналіз малих епічних форм автора приводить нас до розуміння ідеї “чесності з собою” на ранньому етапі творчості письменника.

Проблема “чесності з собою” позначена моральним релятивізмом. Це стає причиною того, що твори Винниченка отримують різноманітні тлумачення. Останні залежать від моральних настанов та філософсько-естетичних уподобань читачів. Ми показали, що ідея “чесності з собою”, зумовлює жанрові пошуки. З малої прози Винниченко переходить до драматургії, а далі – до романістики. Роман з його широкими можливостями був найбільш адекватним жанром для експериментів письменника в морально-етичних сферах. Перший зразок цього жанру “Чесність з собою” засвідчив оригінальність творчих пошуків письменника. У ньому постало те коло проблем, що розгортатиметься у подальших романних формах.

Діалогічна природа роману дозволила авторові широко представити внутрішній конфлікт між біологічним і моральним началами в людині. Саме він визначає основну проблематику романів Винниченка. Сила інстинкту значною мірою детермінує людські вчинки.

Парадоксальна, провокативна тематика (дітовбивство, проституція, статеві стосунки) суттєво розширили тематичні обрії українського роману. Винниченко своєю творчістю утверджував нові морально-філософські принципи, осмислюючи в унісон з європейськими модерністами проблеми буття.

Деякі персонажі ранньої романістики письменника є типологічно подібними. Герой-інтелігент у В. Винниченка часто постає слабким, роздвоєним та зневіреним. Автор блискуче володіє технікою сюжетотворення, майстерно будує діалоги, ретельно виписує портрети персонажів.

Підсумковим твором ранньої романістики В. Винниченка є “Записки Кирпатого Мефістофеля”. З художнього боку він найбільш досконалий, компактний та викінчений. У психологічному і філософському ракурсах цей роман можна поставити на рівень найкращих творів великої прози у світовій літературі. Парадоксальність поставлених проблем, інтригуючі сюжетні лінії, оригінальність типажу, внутрішня діалектика героїв та зовнішній діалогізм наративу є визначальними прикметами цього роману. Усе це засвідчує модерні тенденції Винниченкової романної пропозиції.

Експерименти Винниченка в морально-етичних сферах людського життя відобразились на техніці творення романного жанру. Модель “відкритої літератури” Винниченка стала домінантою у письменників наступного покоління (Г. Косинка, В. Підмогильний, М. Хвильвий та ін.).