| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, схарактеризовано стан її наукової розробки, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено теоретико-методологічну базу, визначено об’єкт та предмет наукової роботи, новизну й практичне значення. Подано відомості про апробацію основних положень дисертації та публікацію праць.
Перший розділ – “Категорія християнського символу та його функціонування в художньому тексті” – складається з трьох підрозділів, у яких окреслено категорію sacrum; з’ясовано співвідношення містики і літератури; подано визначення релігійного, біблійного та християнського символізму.
У першому підрозділі – “Трансформація категорії sacrum у художньому тексті” – названо і проаналізовано методи інтерпретації біблійної символіки.
Інтерпретація біблійної символіки – це тлумачення взаємин, які склалися в історії культури між текстами двох творів: текстом Біблії і конкретним текстом художнього твору. У цьому контексті однією з найважливіших проблем, пов’язаних з вивченням біблійних елементів у художньому творі, є проблема sacrum, оскільки біблійний символ у художньому тексті відображає “сакральний” досвід автора, виступаючи результатом діалогу автора з Біблією. В історії європейської культури sacrum як категорія сформувалася й функціонує у трьох ідейно-естетичних парадигмах – міфологічній, релігійно-християнській, соціально-політичній. Ці ідейно-естетичні парадигми є своєрідною методологічною системою координат, яка дає можливість шукати сакральні елементи в українській поезії міжвоєнного періоду.
У дисертації з’ясовується семантика поняття “sacrum”, окреслюються поняття сакрального простору, сакрального часу, сакрального імені, позаяк у художньому творі поняття “сакральне” вживається здебільшого в таких атрибутивних відношеннях. У цьому підрозділі досліджено рецепцію сакрального і профанного простору у творчості Б.-І.Антонича, адже поет до певної міри сакралізує людину як храм Божий, а святилищем цього храму вважає серце людини (наприклад, “У жолобі мойого серця // сьогодні народився Бог”).
У другому підрозділі – “Функціонування релігійних символів у художній літературі як вияви містичної традиції” – з’ясовується проблема співвідношення містики і символу, містики і літератури, поезії зокрема.
Процес творення поетичного світу за своїм характером є дійством містичним, однак лише за допомогою символів можна передати, пояснити, виразити містичний досвід. У дисертації наведено напрями, у рамках яких аналізуються та інтерпретуються зв’язки містики з художньою літературою:1) вивчення реально-історичних зв’язків між містикою і поезією, тобто дослідження конкретних впливів містиків та їхніх творів на того чи іншого автора; 2) вивчення власне теорії поетичної творчості як певного містичного акту; 3) вивчення тих символів у художній цілісності твору, які є класичними для європейської містичної традиції, і привносять містичний первень в ідейний смисл твору, на перший погляд не пов’язаного з традиціями містики.
У дисертації виокремлено жанри містичної літератури, зокрема легенду, притчу, філософську поему, псалом, молитву, філософську медитацію, ліричну сповідь. Акцентовано, що на рівні жанрових і стильових запозичень з Біблії українські поети все більше прагнули до індивідуально-авторських, особистісних пошуків, відходячи таким чином від прямих запозичень, наслідувань і стилізації. У цьому контексті яскравим взірцем слугує творчість Б.-І.Антонича, саме у його поезії біблійні образи, сюжети та мотиви перетворюються на поетичну умовність з більш або менш актуалізованим символічним підтекстом, а сакральна символіка проглядається у, здавалось би, цілком земних, навіть профанних подіях і образах. Наприклад, в “Елегії про співучі двері” люди “прості та безкрилі”, “цілуючи в німій покорі // брудні обніжки вівтарів, // ... моління шлють Христу і Духу, // щоб допоміг здобути гроші // на хліб, на сіль і на сивуху”.
У третьому підрозділі – “Релігійні символи як засіб творення художнього світу” – осмислюється генеза біблійного символізму, описується процес символізації як один із найважливіших засобів осмислення дійсності художником-мислителем. У цьому контексті подаються основні типи екзегези Святого Письма (історичний, алегоричний, тропологічний, анагогічний).
Поставлена у дисертаційній роботі проблема вимагає формулювання та аналізу функціонування в художньому просторі української поезії Галичини міжвоєнного періоду не просто символічних виявів, а саме символізму релігійного, його особливостей і характерних ознак. Символізм релігійний – це об’єктивування релігійних уявлень в образних структурах, які містять у собі вказівку на зміст цих уявлень у вигляді нерозгорнутих знаків, символів. Такими знаками є предмети культу, ритуальні дії, релігійна лексика (Бог, дух, благодать тощо), священні тексти. У підрозділі виокремлено й досліджено проблему біблійних прообразів і прототипів у поетичній творчості Б.-І.Антонича. У дисертації також теоретично розшифровано дефініції символічних дій, символічних візій та обрядових символів.
У художньому творі є потреба розрізняти символ “біблійний” і символ “християнський”. Попри те, що “християнська” символіка має біблійні витоки, вона є поняттям ширшим, оскільки має ще літургічні, агіографічні джерела й відповідні конотації.
У дисертації зроблено спробу осягнути теорію символізму у візантійському богослов’ї, адже воно свідчить про Бога як про “Deus symbolicus”. У теологічних дослідженнях найчастіше розглядається символізм у сфері літургіки й церковного мистецтва, а головно – у річищі екзегези Святого Письма. Символізм у християнському богослов’ї – це особливість світобаченя й світовідчуття, а також джерело богословського пізнання. Вельми послідовною є теорія символу святителя Григорія Палами, який вибудовує свою типологічну схему символів. Він вказує на існування символів-“видінь”, які, служачи Промислові Божому, “чуттєво і образно” являються пророкам, і символів-предметів – тих, які вказують собою на щось інше, відмінне від них, і виконують сигнальні функції. Через символ людина зустрічається з Богом, через символ вібувається богопізнання.
Богослов’я символу знаходить своє межове завершення у христології. Христос постає як символічна повнота, остання межа символізму, яка поєднує в собі непоєднуване. Серед великого розмаїття християнських символів у творчості поетів-“логосівців” особливе місце посідають символи Христового імені. Наприклад, о.Степан Семчук називає Бога Красою, Любов’ю (“Йому – Красі, Йому – Любові // Прийдіте – поклонімся!”); Царем, Життєдайним Рухом, Борцем, Господом і Творцем. У поетичній спадщині Богдана-Ігоря Антонича спостерігаємо дещо нетрадиційну, творчо оновлену символіку Божого імені. Зокрема у збірці “Велика гармонія” поет називає Бога Голубом Святим, Великим Женцем Душ, Гармонією, Акордом музичним, Камертоном, Звуком Доконаним, Величним, Добром і Красою, Всесильним Творцем, Великим Невідомим, Божим Ягням.
Другий розділ – “Рецепція християнської символіки у творчості поетів-“логосівців” – складається з п’ятьох підрозділів. Християнські мотиви були одними з найпоширеніших у творчості “логосівців”, до того ж відбувалося проектування, накладання біблійних подій на тогочасну українську історію. Тому в дисертації здійснюється інтерпретація релігійного, біблійного та євангельського символів у творах “логосівців” і схематично окреслюється аналогічна рецепція біблійних символів в українській літературі міжвоєнного двадцятиліття. Окрім того, у другому розділі визначено роль і місце “логосівців” в українському літературному процесі, головно ж увагу зосереджено на філософсько-естетичній концепції їхньої творчості;
У першому підрозділі – “Ідейно-естетичні засади творчості письменників групи “Логос” – подаються відомості про учасників “Логосу”, про історію заснування групи, а також конспективно викладено ідейно-естетичні та філософські засади їхньої творчості.
Ідейними засадами творчості “логосівців” була християнська мораль, популяризація релігійної тематики та християнської етики, бо лише вона, на думку католицьких письменників, могла протидіяти наступу комуністичної, атеїстичної ідеології. Діяльність “Логосу” була передовсім діяльністю світоглядною, боротьбою за вплив на суспільну свідомість, протидією зростаючому наступу прокомуністичних угруповань.
Позаяк “логосівці” чітко декларували свою приналежність до “католицької літератури”, у дисертації зроблено спробу окреслити поняття “католицький світогляд” та “католицька література”.
У стильовому плані, як зауважило чимало дослідників (Б.Романенчук, Я.Грицков'ян, М.Ільницький, О.Веретюк), група “Логос” зазнала впливу символізму. Літературна творчість “логосівців” представлена переважно поезією, в якій основними мотивами були національно-патріотичні мотиви та мотив єднання з Богом. Поезія логосівців відзначається різноплановістю та розмаїттям жанрів, строфіки, метрики й ритміки.
Загалом у 20 – 30 роках літературна група “Логос” була популярним і впливовим католицьким об’єднанням. Її виникнення і розвиток були мистецькою та ідеологічною відповіддю на вимогу часу. Проникнуті стурбованістю за долю свого народу, письменники “Логосу”, окрім творчої праці, займалися всебічною суспільно-політичною діяльністю. За манерою письма та стилем вони тяжіли до символістської традиції, хоча їхній творчості притаманні неокласичні та імпресіоністичні тенденції.
У другому підрозділі – “Христологічна символіка “логосівців” – аналізуються символічні константи образу Ісуса Христа у творчості поетів “Логосу” за принципами біблійної герменевтики. Найповніше у творах “логосівців” представлено образ-символ “страждущого” Христа. Так, о.Василь Мельник (Лімниченко) ототожнює свою життєву дорогу з тернистим шляхом Христа: “...Там, на моєму шляху, // В таку пору, прискорбну та лиху, // Сумний Христос привидівся мені, // Сумний Христос з хрестом на рамені”. Прикметно, що об’єктом творчої уваги “логосівців” було не лише розп’яття, а весь хресний шлях аж до воскресіння.
У роботі виокремлюються такі найважливіші аспекти символічних значень Христа і хреста у поезії “логосівців”: символ віри; символ надії на порятунок; символ любові Бога до людей; символ страждання; символ спасіння; провісник воскресіння; провісник смерті; символ перемоги, покрову; символ життєвого шляху людини.
У творчості “логосівців” релігійний символ функціонує завдяки символізації предметів культу (хрест, дзвін, каплиця), ритуальних дій (кадження, хрещення), релігійної лексики (Бог, Дух, благодать, ангел), священних текстів. Однак образ-символ Христа представлений найповніше і трактується як символічна повнота. Формально символ Христа можна зарахувати до групи євангельських символів, та переважна більшість старозавітніх символів “проображують” Христа, отож, цей мегаобраз є домінантним і серед біблійних, і серед християнських символів.
У третьому підрозділі – “Богородична символіка” – особливу увагу закцентовано на рецепції Богородичної символіки у творчості “логосівців”.
Літературне угруповання “Логос” об’єднувалося навколо часопису “Поступ”, який був друкованим органом Марійського Товариства Молоді. Марійські Товариства, або як їх ще називали – Марійські Дружини, мали своє особливе призначення у вирі церковного та громадського життя – ревне пошанування Богородиці і на її прикладі плекання та культивування християнських чеснот. У контексті постулатів Марійського Товариства стає зрозумілим часте звертання “логосівців” до образу Богородиці, який, з’явившись у їхніх ранніх поезіях, символічно наповнюючись та згущуючись, супроводжує усю творчість, увиразнюється, кристалізується разом із духовним удосконаленням та зростанням художньої майстерності авторів. Образ Богоматері у поетичній спадщині “логосівців” творився у рамках догматичного католицького богослов’я. Це простежується на рівні ідей та стилю, про це свідчить розлога Богородична символіка.
Богородиця – одвічний символ безмежної материнської любові, самопожертви, непорочності, відданості у служінні Богові і людям, тому й символи, пов’язані з її особою, витончені, довершені, сповнені краси, кожен з них по-своєму відкриває постать Богоматері, свідчить про її божественне призначення, повідомляє про духовні чесноти.
Однак найповніше Богородична символіка представлена у творчості о.В.Мельника-Лімниченка, якого ще називають “Бояном Білої Пані”. У поезії цього автора домінують дві основні мегаознаки особи Богородиці – материнство і заступництво. Наприклад, “Радуйся, Діво! Повна ласки! // В твоїх руках – моя судьба! // Твій омофор неначе брязкіт // Воскресних ранків на гробах!”. Майже вся Богородична поезія о.В.Мельника-Лімниченка носить молитовний характер, а це породжує певні особливості, які слід враховувати, аналізуючи його твори. Богородиця – не лише історична особа, вона для автора – Мати, якою він захоплюється і довіряє свої турботи.
Прикметною рисою поетики усіх “логосівців” стало часте використання фрагментів з традиційних літургійних текстів.
Уся Богородична поезія “логосівців” сповнена класичною християнською символікою, кольористика також традиційно Богородична: домінують білий, голубий, золотистий кольори. Крім того, присутні тут ще інші багатовимірні символи – чаші, сонця, неба, розбитої щогли. Майже вся ця символіка бере свій початок у Святому Письмі та Святому Переданні і, як це притаманно символу релігійному, характеризується відкритістю та невичерпністю інтерпретацій.
У четвертому підрозділі – “Ангельська символіка” – зроблено спробу виявити, систематизувати та проінтерпретувати образи-символи ангелів у поезії “логосівців”.
Особливе місце у поетичній спадщині Василя Мельника-Лімниченка, Степана Семчука, Ореста Петрійчука та Григора Лужницького посідають символічні образи ангелів, які є своєрідними орієнтирами для християн у пізнанні Бога. Як Божі посланці, ангели є посередниками між небом і землею. Ці створіння непідвладні земним законам часу і простору, їх тіла не з плоті і крові, однак їхня присутність викликає у християн певне “благоговіння”, бо вони є свідками Живого Бога.
У дисертації розглядаються елементи вчення Діонісія Ареопагіта та художня рецепція його ідей у творчості “логосівців”. Діонісій Ареопагіт зазначає, що в небесній ієрархії існує дев’ять чинів ангелів. У поезії “логосівців” найбільше символічних образів архангелів. Дуже часто ці образи не даються, а задаються на основі розлогих символічних значень.
В окремих поезіях Василя Лімниченка (наприклад, “Хто кого поборе?”, “Пісня про лицаря”) відчитуємо прихований мотив боротьби між ангелами, описаної в Одкровенні Івана Богослова. Прикметно, що ця боротьба має риси національно-визвольних змагань українського народу, а національні герої наділені ознаками Архистратига Михаїла, серед яких вірність Богові й своєму народові, боротьба зі злом, прагнення справедливості: “І ця війна, ця боротьба вогниста // Згуртує всіх людей під два прапори, // Під знамено Христа і антихриста, // Із кличем змагів: “Хто кого поборе?”.
Образ ангела у поезії “логосівців” творить семантичну парадигму, що складається з різних символічних компонентів. У художній цілісності твору вони набувають таких значень: Ангел – посланець Божий, посередник між Богом і людьми; приклад найдосконалішого служіння Богові; Господній воїн, борець зі злими силами; охоронець людини і покровитель народів; символ дитинної святості; символ Божественної присутності; символ високого, божественного, світлого. Поетичному стилеві “логосівців” притаманні нетрадиційні епітети, пов’язані з образами ангелів. Вони почасти позбавлені класичного богословського підходу, тому, природно, вимагають більш відкритої, вільної інтерпретації.
У поетичній спадщині авторів, творчість яких розглядається у дисертації, бачимо також художні образи так званих “темних” сил, тобто ангелів-бунтівників, які повстали проти Бога. Їхні образи здебільшого пов’язуються з суспільно-політичним контекстом того часу, з війнами, смертю, зрадою Бога і свого народу.
У п’ятому підрозділі – “Концепція “святості” у творах поетів “Логосу” – з’ясовано символічні вияви поняття “святості”, досліджено ідеали святості для “логосіців”, схарактеризовано образи, які є втіленням святості у творчості поетів “Логосу”.
Святість для “логосівців” – це Божий дар, покликання, приклад для наслідування, але також і обов’язок, її головно усимволізовують світло й вогонь.
Одним із образів, який є носієм, вмістилищем святості, є образ ченця, який в українській поезії міжвоєнного двадцятиліття наскрізно символічний. В історичних обставинах, коли знецінювалося людське життя, коли відбувалася жахлива дезорієнтація та девальвація моральних вартостей, зумовлена воєнними лихоліттями, поети звертаються до образу ченця, який є своєрідною антитезою до типової, найчастіше арелігійної людини міжвоєнного періоду ХХ століття.
У поетичних творах про чернецтво спостерігаємо і біблійну, і християнську символіку. Але найповніше й найактуальніше прозвучала новозавітня символіка, яка утворилася навколо особи Христа і прямо чи опосередковано зібрала навколо себе всі інші символи.
Третій розділ – “Трансформація релігійних символів у творчості Б.-І.Антонича” – складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано світоглядні особливості поета, представлено інтерпретацію християнських символів у Б.-І.Антонича з позицій біблійного богослов’я; проаналізовано художні символічні константи Б.-І.Антонича у їх контекстному зіставленні з творами української літератури на біблійну тематику.
У першому підрозділі – “Літургійна символіка у поетичній творчості Б.-І.Антонича”– з’ясовано витоки літургійного символізму, проаналізовано різні види молитви: прослави, прохання, подяки, молитви про прощення провин – у “Великій гармонії” Б.-І.Антонича.
Прикметна риса Антоничевої поезії – закорінення у псалми та інші богослужебні тексти, однак псалми Б.-І.Антонича, безперечно, є новотворами, хоча й простежуються натяки на першоджерело. Так, наприклад, ремінісценції зі 150-го псалма, лейтмотивом якого є славослов’я “Усе, що живе, нехай хвалить Господа”, прочитуються у поезії “Тебе, Бога, хвалимо І” Б.-І.Антонича: “Земля – золотострунна арфа Твоєї слави, // день і ніч – молитва туги і бажання, // небо – людська ціль остання, // все разом – велика гармонія Тебе славить”.
Вагоме місце у збірці “Велика гармонія” посідає музична лексика. Ключове слово “гармонія” пов’язується з “акордом”, “енгармонійністю”, різноманітними формами “пісні” і “співу”. До цього семантичного поля належать також “струни”, “концерт”, “камертон”, а також назви музичних інструментів: “арфа”, “лютня”, “ліра”, “гуслі”, “скрипка”, “фортепіано” і “дзвони”. На особливу увагу заслуговує “арфа”, яка є важливим сакральним символом, оскільки псалмоспіви супроводжувалися грою на арфі або гуслях. До арфи автор підібрав епітети поліфонічного звучання – “золотострунна”, “мільйонострунна”. “Хай арфою Твоєю стану я”, – звертається до Господа ліричний герой у поезії “Magnificat”.
Хоча у “Великій гармонії” багато уваги приділено зовнішній церковній ритуальності, поет завжди ставить себе в особистий зв’язок з Богом, тому “Велика гармонія” може розглядатися як одна велика молитва, “як процес особистісного, інтимного, таємного спілкування віруючого з Богом”.
Другий підрозділ – “Символіка Пресвятої Трійці та Богородиці у “Великій гармонії” Б.-І.Антонича.
Догмат Пресвятої Трійці зазнає у творчості Б.-І.Антонича глибокого художнього осмислення. Усі три Божі Особи (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий) присутні на сторінках “Великої гармонії”.
До Святого Духа ліричний герой Антонича апелює в поезіях “Veni Sancte Spiritus!” і “Зелені Свята”. Мотиви Бога Сина прочитуються у віршах “Gloria in excelsis”, “Resurectio”, “Agnus Dei”, “Ascensio”.. У “Великій гармонії” третя особа Божа – Святий Дух є надією, утішителем, скарбом усяких дібр (дару пізнання, мудрості, мужності). Автор називає Святого Духа “Голубом святим”, “Голубом-Духом”, “Великим Женцем душ”. Б.-І.Антонич просить у Святого Духа морального вдосконалення, духовного поступу. Найвищою символічною іпостассю досконалої особистості є духовний воїн – “гордий та твердий, мов криця”, блакитний лицар Святого Духа. Але наскрізним образом-символом “Великої гармонії” є Перша Особа Пресвятої Тройці – Бог Отець. До Нього ліричний герой апелює у переважній більшості поезій, навіть коли говорить про Бога Сина і Святого Духа, а також про творчість і смерть
Бог Отець у “Великій гармонії” присутній не лише на рівні художнього образу, поет вдається до алюзій, в яких цей образ є лише “заданий” і відчитати його можна через символічні дії, ознаки, проекції.
Б.-І.Антонич часто художньо опрацьовував мотиви створення світу, біблійні оповіді з книги Буття лягли в основу багатьох його творів. Сміливу й далеко не канонічну інтерпретацію Б.-І.Антоничем отримало біблійне оповідання про створення перших людей. Часте звертання поета до Бога-Творця і до самого акту творення пояснюється не лише замилуванням старозавітніми історіями. Через акт креації Всесвіту Б.-І.Антонич намагається збагнути призначення митця, який, уподібнюючись до Бога, також стає творцем нової дійсності. Проблема творчості у системі поезій Б.-І.Антонича на біблійну тематику посідає одне з чільних місць, зокрема у контексті духовно-суспільного призначення мистецтва. Поетова творчість і Бог, пісня і Боже творіння – ось наскрізні образи-символи поезій “Ars poetica II, 2” і “Ars poetica II, 3”.
У “Великій гармонії” Б.-І.Антонича рельєфно вимальовується друга особа Божа – Ісус Христос, якому поет присвячує окрему поезію під назвою “Божий Агнець”, де Христос не постає ані великим чудотворцем, ані могутнім пророком, ані довгоочікуваним Месією, а Божим Ягням: “Ти не гнів, Ти не грім, Ти не кара, // тільки спів, тільки дім доброти та пробачення звук. // Ти не меч, не вогонь, не примара, // дай мені в серця дні відчитати письмо Твоїх рук. // Я кличу до Тебе щодня: // Боже Ягня”. Поет проголошує свою рецепцію Бога – не караючого, а милостивого. Тому, йдучи за традиційно догматичним богослов’ям, Б.-І.Антонич сприймає Христа як “Світло для світу”. Для Б.-І.Антонича все, що існує поза Богом, – темрява. І лише Христос – “для віч вічне світло”, “по темряві рання просвіта”, “пісня сонця і ясного дня”.
Поруч із окресленими образами Бога Отця, Сина і Святого Духа, у поезії Б.-І.Антонича присутній образ Божої Матері. У “Великій гармонії” особі Пресвятої Богородиці присвячені поезії “Страдальна Мати”, “Радуйся, Маріє!”, “Спасай, Царице!”, “Прославлена Мати”. Непохитна віра в Богородицю як у Царицю Неба і Землі, та передусім – як у Матір і Заступницю, є, на думку Антонича, запорукою порятунку людини. Однак у творчості Б.-І.Антонича Богородиця – це не лише Цариця, але й “Mater Dolorosa” (“Страдальна Мати”). Поет свідомо “апокрифізував” образ Богородиці, його твори на богородичну тематику виходять за межі релігійно-догматичного канону.
Збірка Богдана-Ігоря Антонича “Велика гармонія” є неповторною поетичною спробою окреслення і занурення у таємниці людського буття, намаганням homo religiosus (людини релігійної) відшукати основні первні своєї екзистенції, знайти власну дорогу до Бога.
У третьому підрозділі – “Рецепція релігійної символіки у “Книзі Лева” (“Перша глава”) Б.-І.Антонича” – зроблено спробу виявити та проінтерпретувати біблійну символіку у поезіях “Першої глави” “Книги Лева” Б.-І.Антонича в контексті діалогу з біблійним богослов’ям.
Завдяки винятково оригінальному світобаченню, у якому гармонійно переплелися поганська і християнська традиції, релігійна символіка Богдана-Ігоря Антонича поєднує в собі і традиційний – канонічний, і сміливий – особистісний – підхід.
Для Б.-І.Антонича Бог присутній у широкому земному довкіллі. Море, вітер, морський буревій, шамотіння трав, повість лісу, незабудки, сонце, церковні бані, розкішні вівтарі в Антоничевій поезії є свідченням Божої присутності.
У “Великій гармонії” і в “Книзі Лева” метаобраз закладений у заголовок збірки. У кожній главі збірки знак Лева постає у різних іпостасях: знак пророків (“Перша глава”), символ монарха і міста (“Друга глава”), знак воїнів (“Третя глава”). Крім того, Лев усимволізовує силу сонця, волі, очисну силу вогню, сам вогонь. В алхімії Лев символізує золото. В геральдиці він – символ мужності, маєстату влади, земної сили і вітальності ранку. Окрім наведених значень, образ лева має ще глибоке богословське символічне наповнення. Отці Церкви (Василій Великий, Оріген, Августин) згадують про біблійний символ лева як такий, що означує царську гідність Христа. У богословській традиції особа Христа поєднує в собі два символічні образи з протилежним значенням. З одного боку, Лев – символ сили, перемоги, з іншого – Агнець, який є символом самопожертви, беззахисності й покори. Такі поєднання притаманні також поезії Богдана-Ігоря Антонича.
У “Першій главі” “Книги Лева” бачимо старозавітні символи лева, води, вина, терену, які є прообразом найважливішого символу Нового Завіту – Христа і його науки. Оскільки Б.-І.Антонича завжди вабили праглибини релігії, стає зрозумілим використання старозавітньої символіки. Загалом у поетичній творчості Б.-І.Антонича спостерігається якісно нове осмислення християнських символів.
У “Висновках” дисертації подаються узагальнення щодо категорії “sacrum”, аналізуються форми виявів “сакрального” у жанрах містичної літератури, з’ясовуються основні символічні домінанти та способи їх рецепції у творах поетів “Логосу” та Б.-І.Антонича.
Проблема сакрального є однією з найважливіших у контексті функціонування символу в художньому творі. Поезія міжвоєнних років ХХ століття характеризується сміливим переосмисленням християнських символів, що пов’язано зі специфікою світосприймання людини того часу.
У дисертації символ розглядається на трьох рівнях. На першому рівні, у мові Божественній, символ гранично онтологічний, злитий з тим, що собою знаменує. На другому рівні, у мові священній, символ “виявляє” себе назовні, відбувається одкровення Божественного у священному. На третьому рівні, світському, символ набуває реального значення, руйнується його онтологізм, тобто його зв’язок у свідомості людини з божественним світом.
Символопростір Біблії став фундаментом світобачення українських “католицьких” письменників групи “Логос”. У творах “логосівців” домінантним є образ-символ Бога-Творця; головною темою – оспівування Божої величі, пошуки шляхів до Бога, мотиви сумніву, туги за досконалим, величним. Творчість кожного письменника-“логосівця” характеризується тяжінням до біблійних сюжетів та образів, навіть більше, бо майже всі проблеми особистого, суспільного буття чи національного характеру вирішуються з християнських позицій, фундаментом яких є Біблія, особливо Новий Завіт. У художніх творах “логосівців” євангельські образи-символи стають своєрідним “наріжним каменем”, на якому будується сюжет, здійснюється колізія, ставиться і вирішується проблема. Можемо стверджувати, що у творчості поетів-“логосівців” символи Христа і хреста є домінантними, до того ж вони взамодоповнюються і мають такі основні значення: символ віри, надії, Божої любові, символ особистого й національного страждання, провісник воскресіння. Вагоме місце у творах логосівців посідає ідея Христоподібності, тобто наслідування Христа, яке є запорукою освячення людини. Автори-“логосівці” також вдаються до Богородичної символіки. Символічним є введення в поетичний текст ангельських образів та образів святих осіб. Уся ієрархія християнської символіки прямо чи опосередковано свідчить про Христа, підводить читача до Його особи, бо як у біблійній історії Він є Початком і Кінцем, так і у творчості “логосівців” Він є центральною особою, в якій міститься повнота людського й божественного буття.
Рецепція Святого Письма у “логосівців” відзначається проекцією біблійних персонажів на український ґрунт, наділенням їх ментальними рисами українців, наданням національного колориту подіям, іменам, географічним назвам.
Антоничева модель рецепції Святого Письма характеризується новим осмисленням тематики, проблематики й поетики цього архитвору людства, вирізняється самобутністю на тлі української модерної лірики. Християнська символіка постає у цілком незвичному контексті. Проте у межах навіть однієї поетичної збірки Б.-І.Антонича символи дуже часто несуть у собі діаметрально протилежне значення. В окремих поезіях спостерігається певна діалектика сакрального і профанного, взаємопроникнення та взаємоперетікання поганського та християнського світоглядів. У творчості Б.-І. Антонича по-новому зазвучали молитовні тони, у його поезію проникла християнська містика й філософія, проблема відношення людини до Бога, шукання Бога в усьому сущому. Творчість Б.-І.Антонича стала декларацією нового світобачення людини ХХ століття.
Якщо у творах “логосівців” домінує понятійна пара “Бог – нація”, то Б.-І.Антонич намагається переосмислити у своїй поезії понятійну пару “Бог і людина”. Ліричний герой у поезії “логосівців” шукає Бога у святилищі храму, де, згідно з католицьким богослов’ям, Він найповніше присутній у Євхаристії. Б.-І.Антонич виразно не подає свого шляху до храму, тому шукає Бога у своєму серці. Звідси – екстатична наповненість поезії, контемплятивна молитва, духовне сопричастя з Богом.
У контексті творчого переосмислення християнської символіки вагоме місце посідає літургійний символізм. Літургія – основа християнського життя – невід’ємно пов’язана зі Святим Письмом. За християнським ученням, є два способи поєднання з Богом: перший – у Євхаристії, яка звершується на Літургії; другий – у сприйнятті Божого Слова. Існує тісний зв’язок між Біблією і Службою Божою, оскільки Літургія значною мірою побудована на висловах зі Святого Письма.
Більшість поезій Б.-І.Антонича, які входять до “Великої гармонії”, є стилізацію певних літургійних мотивів або навіть окремих молитов (“Ut in omnibus glorificetur Deus” (“Хай у всьому прославиться Бог”), “Veni Sancte Spiritus!” (“Прийди, Святий Духу!”), “Amen” (“Амінь”), “Te Deum laudamus” I, II (“Тебе, Бога, хвалимо”), “Salve Regina!” (“Спасай, Царице!”), “Kyrie elejson!” (“Господи, помилуй!”), що дозволяє констатувати тісний зв’язок творчості Б.-І.Антонича зі Святим Письмом (“Gloria in excelsis” – Лк. 2:14, “Duae viae” – Мт. 6:13-14, “Vinea Divina” – Мт. 20:1-16, “Apage satanas!” – Мт. 4:10 та ін.).
У творчості “логосівців” літургійна символіка тісно пов’язана з церковною обрядовістю. Так, о.Василь Мельник-Лімниченко переспівує молебні стихири до Богородиці у поезії “За всіх молишися, Благая…”, а у творчій спадщині Ореста Петрійчука (О.Моха) прочитуємо елементи сповіді, Літургії Жертви, в о.Степана Семчука знаходимо євхаристійну символіку, є вкраплення з Хресної дороги та Утрені Страстей Господніх.
Отож, християнська символіка органічно й гармонійно вписується у поетичний простір західноукраїнських письменників міжвоєнного двадцятиліття. З одного боку, на рівні тематики і проблематики продовжили традиції української християнської літератури письменники-“логосівці”, з іншого – на рівні індивідуально-авторського сприйняття і високої художньої трансформації символу поліфонічно зазвучала “Велика гармонія” Б.-І.Антонича.
Антофійчук В. “Молитва, як сонце, вічна...” (Жанр молитви в українській літературі) // “Святі чуття, закладені в молитву...”: Антологія української молитви. У 2 кн. – Чернівці: Рута, 1996. – Кн. 1. – С. 4. |
