| Краткое содержание: | У вступі розглянуто історичні події та літературний процес другої половини XIX століття, ступінь вивченості проблеми, обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання дослідження, його предмет і об’єкт, методологію, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі “Жанрово-композиційна своєрідність малої прози” розглядається мала проза О. Стороженка, зокрема, його оповідання згруповані за жанровими різновидами. Проаналізовано сюжетно-композиційну структуру, ситуативні та наративні особливості, образну систему кожного твору. У першому підрозділі порівнюються фольклорно-етнографічні оповідання “Два брати”, “Дурень”, “Три сестри” О. Стороженка з подібними за сюжетом народними казками. Звернено увагу на авторську інтерпретацію народного мотиву, що дає змогу довести оригінальність кожного оповідання письменника. Крім того, в окремі групи виділено оповідання-прислів’я (“Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав”, “Вчи лінивого не молотом, а голодом”, “Лучче нехай буде злий, ніж дурний”, “Розумний бреше, щоб правди добути”, “Скарб”, “Жонатий чорт”) та оповідання-приказки (“Не пусти рака з рота”, “Вивів дядька на сухеньке”), в яких письменник узяв за основу власного сюжету паремійні жанри. Відповідно різниться й сюжетно-композиційна структура у цих творах. Деякі з оповідань порівнюються з аналогічними народними казками та байками. При створенні багатьох типів О. Стороженко сповна використав народний світогляд. Наприклад, образ лихої баби в оповіданні “Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав” нагадує образ відьми з української демонології. Щоб переконливіше розкрити внутрішні переживання персонажів, письменник створював специфічні портрети своїх героїв, що посилювали враження від тих подій, які відбувалися в оповіданні.
Оригінальне місце у тогочасній українській прозі займає фольклорно-побутове оповідання “Межигорський дід”, яке має особливу сюжетно-композиційну структуру. Події, викладені головною героїнею, нагадують потік свідомості, тому сюжетну нитку вловити в тексті досить складно. Такий новаторський спосіб нарації, який використав О. Стороженко, суттєво розширив амплітуду усної й писемної оповіді в українській літературі XIX століття.
У другому підрозділі проаналізовано соціально-побутові оповідання, написані українською та російською мовами. Зрозуміло, що такі твори мають свої характерні особливості. Так, в україномовному оповіданні “Не в добрий час” розкрито як звичайні побутові ситуації, так і важливі суспільні проблеми, зокрема, недоліки муніципальної системи. А от у російськомовних оповіданнях прозаїк ближчий до тих письменників-реалістів, які гостро обвинувачували антидемократичний суспільний устрій. В оповіданнях “Подкидыш”, “Изворотливый малоросс”, “Соседи”, “Колбаса”, “Убийца”, “Голова себе на уме”, “Парижские тайны” він розкрив такі суспільні проблеми, як сирітство, абсурдний механізм судочинства, жебрацтво, відірваність чиновників роботи від реального життя, байдужість поміщиків до простого люду. Однак усе-таки, незважаючи на зображення серйозних реальних подій, у цих творах помітніші ознаки, властиві саме Стороженковому стилю: розважальний характер, стилізація мови, гумористичні елементи тощо. Не менш цікавою за сюжетно-композиційною структурою, ситуативними та наративними особливостями є соціально-побутова повість “Тетушкина молитва”, в якій письменник, наратор і персонаж твору – одна і та ж особа. Тут О. Стороженко вміло використав свої професійні здібності і показав механізм ведення слідства у Російській імперії. У цьому творі він також звернувся до теми “маленької людини”, яка, не маючи належних статків, стає незахищеною в суспільстві. Допомогти їй вижити і зберегти свою честь може, на думку автора, лише вищий сановник, який виступить у ролі ангела-охоронця. Саме ним і виявився оповідач.
До цього ж підрозділу також включене оповідання з автобіографічними елементами “Воспоминание”. У ньому О. Стороженко, розповідаючи про своє знайомство з М. Гоголем, створив цікаве оповідання-портрет, описавши зовнішній та внутрішній світ письменника, показавши еволюцію його таланту. У цьому творі перед нами постає молодий Гоголь, який уже досягнув значного рівня у розумінні психології людей та вмінні спостерігати й майстерно писати про побачене чи почуте. В оповіданні “Воспоминание” відчувається захоплення О. Стороженка М. Гоголем як письменником і людиною.
У третьому підрозділі проаналізовано фольклорно-історичні оповідання. О. Стороженко був насправді закоханий у старовину, його притягувала козацька доба, адже ті часи, на його переконання, були розквітом для України. Він у своїх творах, за словами І. Денисюка, перебуває “весь задивлений і заслуханий у минуле, не має ні уха, ні ока до теперішности…”. В історичних оповіданнях письменника “дідівська епіка про ідеалізовану минувшину підміняє документ”, тому для більшості з них притаманні риси ідилічного жанру. Саме таким оповіданням є “Сотник Петро Серп”. В образі головного героя зібрано усі чесноти козацького старшини, який, навіть ставши хліборобом, не забуває військового вишколу, не втрачає козацького духу. Для історичних оповідань О. Стороженка (“Прокіп Іванович”, “Кіндрат Бубненко-Швидкий”, “Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа”) характерне змалювання минулого України у формі ідилії. Центральна постать таких творів – колишній козак, гайдамака, який бореться або боровся за рідну землю, відстоював справедливість, був охоронцем віри. У них – обов’язкове використання фольклорних та етнографічних елементів з метою правдивого відтворення національного колориту, змалювання козацько-селянського побуту. Тому ці оповідання краще вважати фольклорно-історичними з елементами ідилії.
До цього ж підрозділу ввійшли новели, які створені на основі народних історичних анекдотів. Від оповідань вони відрізняються сюжетно-композиційною структурою. І. Денисюк зазначає, що “новела – це найменша за розміром прозова форма, яка освітлює досить моментально один якийсь об’єкт, подію, картину”. На його думку, твори О. Стороженка “Вуси” і “Голка” – це новели. Адже вони побудовані так, що всі їхні епізоди тяжіють до однієї центральної події. У новелі “Вуси” – це вимога губернатора до військового у відставці зголити вуса, а у новелі “Голка” – це наслідування збіднілим шляхтичем Кондратовичем дій графа Потоцького, пов’язаних із голкою. Ще однією особливістю цих творів є наявність “новелістичного повороту”, який базується на ситуаційному переломі зовнішніх подій. Так, у творі “Вуси” головний герой дізнався про наказ, завдяки якому він може носити вуса, а в новелі “Голка” Потоцький із Кондратовичем ситуативно помінялися місцями, тобто жертвою власного жарту став сам ясновельможний гетьман. Для обох творів характерне застосування наскрізної сюжетотворчої деталі, яка власне й служить каталізатором і лейтмотивом головної ідеї. У цих новелах – це вуса і голка. Речі, що спершу були причинами негараздів головних героїв, потім стали їхніми рятівниками.
У новелах “Голка” і “Вуси” розкривається лише одна сторона життя героїв, їхні характери вже сформовані і втягнені в анекдотичний, достатньо цікавий конфлікт. Також відчутні стислість розповіді, бажання вибрати і зупинитися на найголовнішому, хоч традиційна композиційна структура тут не порушена. Крім того, новели “Вуси” і “Голка” містять не лише розважальний, але й дидактичний зміст. О.Стороженко виховує читача, зацікавлюючи його, адже тоді урок засвоюється найкраще.
У четвертому підрозділі розглянуто “химерні” оповідання. Вони ніби стоять на межі між романтичними творами XIX століття та “химерною” прозою XX століття, для якої певною мірою стали джерелом виникнення. До них належить також низка російськомовних оповідань, сюжети яких базуються на основі української демонології, повір’їв, легенд та переказів.
“Химерна проза” як літературне поняття виникло наприкінці 60-х років XX століття, коли деякі критики починають вважати “жанром” так званий “химерний роман”. Першим зразком був роман О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця”(1958). На думку М. Павлишина, “химерний роман” є ”своєрідним анохроністським відродженням котляревщини”, яка підірвала авторитет першотвору. Недарма П. Куліш уважав, що І. Котляревський ставився з погордою і насміхався з української стихії, яку вправно використовував, обробляючи матеріал літературним способом. Але на розвитку “химерної прози” позначився не лише вплив зачинателя нової української літератури. А. Погрібний вбачає у химерному романі й дух М. Гоголя. Вчений уважає, що І. Котляревський в “Енеїді” зосередився на “життєздатності і легітимності автономної української культури”, а М. Гоголь у повістях “Вечори на хуторі біля Диканьки” і “Миргород” - на “ототожнені українськости з провінційністю”. Таким чином, сміхова традиція І. Котляревського і М. Гоголя, на думку дослідника, суттєво відрізняється. М. Павлишин також переконаний, що “химерний роман аргументує, в більшості випадків, мабуть, і несвідомо, відсталість, несуттєвість, маргінальність і смішність українського”. Отже, на перший погляд, цей український “національний” жанр став ніби доказом проти української літератури як самобутнього явища. Проте насправді “котляревщина” – це спосіб і форма маркування самобутнього, національного. І.Котляревський використовував бурлескно-травестійний “жанростиль” (Г. Грабович), бо він виявився в опозиції до високого, сакрального слова, носієм якого була імперія. Аналогічний шлях пройшов і М. Гоголь, який творив лише “у двох напрямах: напруженої і безпредметної лірики, спрямованої вгору, і іронії, зверненої до всього, що лежить внизу”. Крім того, дослідники творчості М. Гоголя вважають, що сміх у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” і “ Миргороді” виник внаслідок трагічного світосприйняття самого письменника. М. Гоголь підкреслював у своїх творах, що сучасна йому дійсність може виглядати пародією на минуле. Отже, сміх І. Котляревського та М. Гоголя – це співвідношення креативного та руйнівного первнів, тому така традиція водночас прив’язала українську літературу на довгий час до комічної сфери і забезпечила етнічну самоідентифікацію України. Саме така форма викладу давала українським письменникам можливість творити у радянський період, розкриваючи заборонені теми.
Сучасні дослідники часто звертаються до проблем міфологічного простору, химерного моделювання світу, розвитку міфологеми конкретного героя (наприклад, Марка Проклятого з однойменного роману О. Стороженка) у світовій літературі. Вони аналізують творчість письменників XX століття, шукаючи витоків у художній літературі попередніх періодів. Так, Н. Кирюшко зосередила увагу на міфологічно-фантастичній літературі, в якій виділила основні ознаки моделі віртуального світу й об’єкт досліджуваного. До подібних проблем звернувся Я. Поліщук у монографії “Міфологічний горизонт українського модернізму”. Він сформував схему створення модерного героя, який став “людиною пошуку і запитання”, розшифрував культурний код і пояснив слово-образ, розкрив особливості міфу родинної спільності та показав сліди романтичного міфотворення у сучасній українській літературі. М. Павлишин, Р. Онишко, А. Горнятко-Шумилович досліджували “химерні твори” В. Шевчука. Проте жоден із них не згадав малу прозу О. Стороженка. Лише Н. Поліщук у статті “Міфологема вічного мандрівника в українській літературі XIX – XX століття (Марко Проклятий і Петро Утеклий-4)”, простежуючи розвиток архетипу вічного мандрівка, звернулася до творчості О. Стороженка, зокрема його роману “Марко Проклятий”.
На нашу думку, саме оповідання О. Стороженка (“Закоханий чорт”, “Чортова корчма”, “Сужена”, “Стехин Ріг”, “Дорош”, “Мірошник”) потрібно вважати початком “химерної” традиції в українській літературі. Звичайно, ці твори відрізняються від “химерної прози” XX ст., адже у них відсутнє висміювання села як відсталого середовища, немає філософських проблем, що становлять тематичне підґрунтя “химерного роману”. О.Стороженко ж насамперед використовував сміх і народну фантастику, щоб розважити читача. Його оповідання нагадують романтичні твори, але водночас певні особливості наближають їх до “химерних”.
Як відомо, визначальними рисами “химерного роману” вважають фантастичність і сміх; вільну, але цілеспрямовану деформацію часово-просторових зв’язків та відносин; сільський ландшафт; наявність фольклорних елементів та мотивів з історії (період козаччини). Для таких творів характерною є умовність з її різновидами – концептуальною (двопланова розповідь, двосвіття), характерологічною (надприродні здатності героїв), ситуаційною (герої живуть у реальному світі, а потрапляють в ірреальні ситуації) тощо.
Більшість цих ознак властива оповіданням “Закоханий чорт”, “Чортова корчма”, “Сужена”, “Стехин Ріг”, “Дорош”, “Мірошник”. Але варто виокремити й ті ознаки, що притаманні саме Стороженковим “химерним” оповіданням:
Ø наявність двох світів (фантастичного і реального, які настільки тісно переплетені, що утворюють одну хронотопну систему);
Ø метаморфози, що відбуваються з героями;
Ø незвичайні переміщення в часі і просторі;
Ø місце дії – село;
Ø історичний колорит – часи козаччини;
Ø наявність фольклорних елементів;
Ø присутні засоби “химерності” – сміх, народна фантастика;
Ø застосовані всі види умовності.
Класичним прикладом “gothic story” є російськомовне оповідання “Видение в Несвижском замке”, в якому письменник використав готику як принцип організації тексту. Спираючись на подвійну інтерпретацію фабули, письменник він змалював правдиву політичну ситуацію у Російській імперії XIX століття.
О. Стороженко використовував засоби “химерності” не лише у малій прозі, а й при створенні особливих персонажів-характерників, зокрема Гаркуші та Мельхиседока (“Братья-близнецы”) та Марка Проклятого (“Марко Проклятий”).
У п’ятому підрозділі проаналізовано такий сюжетотворчий елемент як топос дороги, що присутній у більшості творів О.Стороженка. На нього письменник поклав різне смислове навантаження, і тому топос дороги уособлює шлях очищення душі, мандрівку у минуле, пошук долі, життєву стежину.
У другому розділі “Роман-хроніка “Братья-близнецы” твір О. Стороженка розглянуто у порівнянні з романами А. Свидницького “Люборацькі”, “Пан Халявський” Г. Квітки-Основ’яненка та повістю М. Гоголя “Тарас Бульба”. У першому й другому підрозділах відповідно проаналізовано сюжетно-композиційні особливості та систему персонажів.
Роман О. Стороженка “Братья-близнецы” був виданий окремою книжкою у серії “Библиотека для чтения” у 1857 році. Сам автор зазначив, що це “очерки Малоросии прошлого столетия”, тобто об’єктом художнього моделювання була Україна XVIII століття.
У цьому творі письменник змалював життя двох поколінь родини будищанського поміщика Бульбашки на тлі тогочасних суспільних подій. П. Хропко підкреслював, що О. Строженко невипадково звернувся до цієї теми, адже “в середині XIX століття, коли так яскраво виявлялися суперечності кріпосницького суспільства, зокрема паразитизм дворянства, злободенними були художні пошуки причин виродження панівних класів”. Він звернув увагу на те, що О.Стороженко змальовує козацьку старшину, яка переродилася у “малоросійське” дворянство, а отже, нащадки відважних предків, яких опоетизовував М. Гоголь у героїчному образі Тараса Бульби, перетворилися в нікчемних Бульбашок. За жанровими ознаками “Братья-близнецы” – це роман-хроніка, тобто літературний твір, у якому послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій упродовж тривалого проміжку часу. У ньому О. Стороженко намагався показати, що козацький дух і благородство не перевелися ні в “малоросійського” дворянства, ні в “запорозьких” розбишак.
“Братья-близнецы” – перший український роман-хроніка, написаний російською мовою. Його сюжетно-композиційна структура подібна до пізнішого роману-хроніки “Люборацькі” А. Свидницького. Обидва твори поділені на дві частини: у першій зображено дитинство та юність молодшого покоління, формування особистостей, взаємини з батьками; у другій йдеться про їхні зрілі роки, злети і падіння головних персонажів. Спільною особливістю також став епілог, у якому письменники коротко розповідають про фінал родинної трагедії. Для романів “Братья-близнецы” О. Стороженка і “Люборацькі” А. Свидницького характерне послідовне розгортання сюжетної лінії. Кожен із письменників намагався заглибитися у внутрішній світ персонажів, пояснити ті чи інші їхні вчинки. А. Свидницький у “дусі часу” використав “реалістичну модель зображуваного” (П. Хропко). Завдяки психологічному портрету Антося Люборацького можливо збагнути думки і почуття персонажа, зрозуміти причини тих чи інших його дій. На відміну од А. Свидницького, О. Стороженко попри все був письменником-романтиком, тому, наприклад, залишилися втаємниченими мотиви вчинків Гаркуші – одного із персонажів роману “Братья-близнецы”. Автор залишив у творі місце для фантазії та інтерпретації читача, який змушений був самостійно шукати відповіді на ці та інші запитання.
Наскрізна проблема обох романів – проблема “батьків і дітей”. Але у кожному творі вона розкрита по-своєму. Різними передусім виявилися об’єкти моделювання головних персонажів: О.Стороженко змалював родину поміщиків XVIII століття, а А. Свидницький – духівництво XIX століття. Однак не тільки соціальна приналежність персонажів і часові рамки зумовили неоднакове трактування проблеми “батьків і дітей”. О. Стороженко прагнув довести, що ідеали минулого ще живуть у душах сучасників, що добра набагато більше, ніж зла. А. Свидницький же показав, що формування характеру особистості повністю залежить від реального соціально-історичного ґрунту. При цьому він розкрив жахливі і непривабливі сторони життя своїх героїв. Отже, перед нами дві українські родини: відносини в одній ідеальні, в іншій – реальні.
У романі “Братья-близнецы” письменник створив своєрідну образну систему, де поруч із звичайними, “буденними” персонажами виведені “химерні”, “характерні” герої. Так, образи братів Семена та Івана Бульбашок прямо протилежні за рисами характеру і здібностями. О. Стороженко частково використав двійникові міфи, в яких зустрічаються два брати–близнюки, наділені протилежними рисами. Один із них добрий, а інший – злий. Справді, у романі автор більше симпатизував Семенові, який був і поміркованішим, і терплячішим, і розумнішим, ніж Іван. Спершу письменник настільки захопився чеснотами Семена, що образ Івана залишився на марґінесі твору як другорядний персонаж. Лише у другій частині роману О. Стороженко повніше розкрив характери братів, їхні добрі та злі сторони. Після смерті матері Семен та Іван віддалилися один від одного. Під впливом зовнішніх обставин Іван змінився, озлобився і замкнувся в собі. Семен же, навпаки, намагався безкорисливо допомагати іншим, прагнув підтримати брата у скрутну хвилину. Так виникла тимчасова антонімічна пара “добро – зло”, притаманна двійниковому міфу. Це протистояння стало особливо помітним в останніх розділах твору.
Правда, близнюковий міф у цьому романі використано частково. О. Стороженко задумав створити незвичайних персонажів, але це завдання виявилося для нього непосильним через невизначеність власної позиції: з одного боку, він хотів зобразити героїчні постаті на тлі “малоросійського дворянства”, а з іншого – показати занепад колишньої козацької слави.
У цьому розділі також порівнюються життєві долі Бульбашок і синів Тараса Бульби. Недаремно прізвище головного героя – Бульбашка. О. Стороженко свідомо використав таку пестливу форму “грізного” колись прізвища Бульба, бо вона тепер уособлює занепад всього українського лицарства, козацького духу. Адже міф України звучить у “Тарасі Бульбі” як реквієм її славному минулому, а в “Братьях-близнецах” – руїна України стала сумною дійсністю. Якщо Тарас Бульба і його син Остап втілюють розквіт і могутність козацької сили, то Семен та Іван Бульбашки – її деградацію. За своїм характером Семен дещо подібний до гоголівського Остапа, а Іван – до Андрія. Усі вони однаково важко сприйняли розлуку з рідними, проте почуття обов’язку перемогло хвилеву слабкість. На полі бою кожен із них проявив себе мужнім воїном, хоча як для Івана, так і Андрія усе-таки головнішими були власні життя і почуття. Кожен із них свого часу зрадив: Андрій – батьківщину, а Іван – рідного брата. На відміну од Андрія та Івана, Остап і Семен завжди дотримувалися кодексу лицарської честі.
І М. Гоголь, і О. Стороженко також аналогічно розкрили тему патріотизму, протиставивши подвиги Остапа – вчинкам Андрія, а дії Семена – діям Івана. Звичайно, у романі “Братья-близнецы” не так гостро стоїть проблема зради, адже й України як самостійної держави вже не було, тому Семен й Іван завзято б’ються у рядах царської армії проти турків. Зовсім по-іншому зображено любов до рідної землі у повісті “Тарас Бульба” М. Гоголя. Андрій зраджує Україну, допомагає полякам, перейшовши на їх сторону, бо “любов одкриє і залізні двері без ключа!” Цей образ викликає більшу антипатію, ніж образ Івана. Сини Тараса Бульби – козаки, “велетні”, які здатні і на великі подвиги, і на приголомшливі зради. Діти будищанського поміщика Бульбашки поруч із ними нагадують мізерні створіння. І лише прагнення автора довести, що не перевелися справжні запорожці, дає змогу оцінити чесноти Семена, визнати його носієм добра. Недаремно один із персонажів подарував хлопцеві Богданову шаблю, промовляючи сакраментальні слова: “Родичі мої такі мізерні, що зношеної шапки доброго козака не варті”.
Таким чином, О. Стороженко показав, що українці як нація знівелювалися, перетворилися на піщинки у великій пустелі Російської імперії. Семенко, хоч і виріс чесною, благородною людина, проте не дорівнявся Остапові Бульбі – справжньому лицареві, в якому поєдналися найкращі риси українського патріота. Остап усвідомлював, що боровся за свободу своєї Батьківщини, і після смерті став героєм. Семенко ж, попри всю військову доблесть, героїзм у боях із турками, залишився дрібним поміщиком, малоросійським дворянином.
О. Стороженко створив у романі цілу галерею другорядних персонажів, які нагадують нам гоголівських героїв. Прикметно, що головну рису характеру визначають їхні прізвища, які мовби “програмують” специфічні стосунки з близнюками. Осібно від інших перебувають “химерні” герої-характерники, які мають виняткові здібності. Так, глибокий слід у житті Семена та Івана Бульбашок залишають зустрічі з Мельхиседоком і Гаркушею. У цих образах можемо виокремити одну з ознак “химерності” – характерологічну умовність (“химерність” героїв привноситься у тканину творів найчастіше через їх незвичайні, надприродні здатності”). Звичайно, умовність характерів відрізняється тим, що ці образи вкраплені у тканину роману-хроніки, а не повноцінного “химерного” твору.
Епізодичний образ Мельхиседока у романі втілює, за задумом автора, релігійну ідею в творі, підкреслюючи, що війна з турками означає для братів-близнюків не лише політичну місію, а й захист християнської віри. Архетип цього образу – вічний священик, прообраз Христа як первосвященика і посередника. Мельхиседек прийняв священство “не за законом тілесної заповіді, а за силою життя нетлінного”. Він не каявся, що вибрав нелегкий шлях і прагнув до досконалості, чим наблизив себе до Бога. І тому Господь вирішив, що кожен із священиків має прийняти таке свідоцтво: “Ти – священик навіки за чином Мельхиседека”. Тому образ Мельхиседока у “Братьях-близнецах” – символічний, у ньому закладений глибокий релігійний зміст, адже на священнослужителів покладена складна місія – поєднання Божого царства із земним світом.
Ближчим до “химерних” образів можна вважати образ Гаркуші. Це фольклорно-міфологічний персонаж, адже в Україні збереглося багато легенд і переказів про його надприродну силу. Гаркушу вважали “благородним” розбишакою, який грабував панські маєтки, вбивав людей, викрадав чужих жінок. Він входить до галереї опоетизованих народом месників (Довбуша, Кармелюка, Засорина), котрі забирали гроші в багатих і допомагали бідним. О. Стороженко не прагнув ні пояснити, ні виправдати “лихих” вчинків Гаркуші, який живе для здійснення “вищої”, однак незрозумілої і невмотивованої мети. Саме невизначеністю власної місії розбійник відрізняється від священика, який став втіленням дороги до Бога, посередником між Господом і людьми.
У третьому розділі “Готичний роман “Марко Проклятий” проаналізовано сюжетно-композиційні особливості твору, з’ясовано міфологічний, релігійний та національно-історичний коди, пояснена символіка, розкрито архетип образу Марка Проклятого. При цьому роман О. Стороженка розглянуто в контексті європейських готичних романів “Замок Оранто” Г. Уолпола, “Метьмот-блукач” Ч. Метьюріна, “Монах” М. Льюїса.
Роман “Марко Проклятий” дослідники оцінювали по-різному. Зокрема, Б. Лепкий вважав, що для цього твору характерні “оригінальність теми, сміливість літературного наміру, широкість малюнку, його пластичність, його психологічне багатство, а врешті гарна, дуже гарна мова”. Стильові особливості роблять, за його словами, “тую поему одним з архитворів українського письменства”. Протилежної думки дотримувався Д. Чижевський, який зазначав, що для історичного образу в О. Стороженка не вистачило знань, тому “це велике торсо має менше інтересу, аніж дрібні оповідання...”. Самобутність і неповторність Стороженкового творіння визнав Є. Нахлік: “Марко Проклятий” – оригінальний експеримент фольклорно-міфологічного, “химерного”, історичного роману”.
Більшість учених справедливо наголошує на тісному зв’язку українського твору з європейською готичною прозою. У ньому письменник зобразив незвичайні події, показав пекельні жахи, моторошну жорстокість, кровозмішування, переслідування, катування. Крім того, образ Марка Проклятого створений за традиціями готичного роману як образ людини з сильним, імпульсивним характером, з некерованими амбіціями і пристрастями. Однак роман О. Стороженка має й свої особливості, бо написаний у руслі національної традиції. Мабуть, тому створена готикою цілісна картина світу ввібрала у себе нотки сміхової культури. Таким чином, “Марко Проклятий” – це не класичний чорний роман, що повинен викликати страх. На відміну од творів Ч. Метьюріна, М. Льюїса, в романі О. Стороженка змальовано лише декілька моторошних епізодів. Але, порівнюючи його, наприклад, із відомим романом “Замок Оранто” Г. Уолпла, переконуємося, що в “Маркові Проклятому” закладений глибокий дидактичний зміст. Адже в романі Г. Уолпла персонажі – маріонетки, які бояться, коли цього хоче автор. Вони нічому не вчать і не навіюють страх. На противагу їм, персонажі у творі “Марко Проклятий” викликають страх, повагу, огиду, нерозуміння. Вони думають, приймають рішення та діють самостійно, хоча іноді їх переслідує фатум – неможливість змінити визначеного Вищою Силою. У Стороженковому творі відсутній також основний готичний символ – собор як утілення не лише духу лицарських часів, а й важливої системи цінностей, підсвідомих пристрастей, некерованих бажань та інстинктів. Воднораз там присутня “філософія зла”, що розглядається як метафізичний первень. Адже без неї не могла існувати рівновага, гармонія всесвіту. Таким чином, людина всього лише пішак у вічній боротьбі добра і зла. Разом із тим тема “жахів” у цьому творі переосмислюється у бурлескно-травестійній тональності (Марко у пеклі). І хоча картини страху, на перший погляд, мають зворотний, комічний ефект, більшість із них найчастіше несе у собі виховне дидактичне призначення. Напевне, тому готичний роман в українській літературі розвинувся у формі “химерного” роману, з різними химерами, чортівнею, козацькими пригодами.
Дуже важливе місце у романі “Марко Проклятий” займає міф, який виступає “абсолютною реальністю, у якій нема місця сумнівам”. Недаремно цей твір – одне із джерел розвитку “химерної” прози XX століття. Для українського “химерного” роману характерна “орієнтація на фольклорну основу, що оживає в давньому українському бурлескові, в деяких оповіданнях О. Стороженка, небилицях С. Руданського, в нестримній фантазії народних казок…”. Крім того, головний персонаж роману “Марко Проклятий” відтворений згідно з традиціями готичного роману. Марко – людина, яка має сильний характер, проте не вміє керувати своїми бажаннями. Цей образ можна порівняти з іншими, досить подібними між собою, персонажами світової літератури, зокрема, з головними героями романів “Мельмот-блукач” Ч. Метьюріна та “Монах” М. Льюїса. Архетипом Мельмота і Марка Проклятого став Агасфер, який вдарив Ісуса Христа, коли Той ішов на Голгофу. Саме через це він був покараний безсмертям і вічним мандруванням. Агасфер – образ Вічного Жида, який виступає ворогом і свідком Христа, грішником, покараним таємничим прокляттям. Поява Агасфера у готичних романах вважається поганим знаком. Прокляття Марка Проклятого також має приносити нещастя людині, яка спілкувалася з ним. Водночас він виступає носієм надії, уособленням важкого шляху спокути. Образ Марка Проклятого ніби підкреслює, що злом, силою не можна досягнути земного блага, благословенного Богом. Саме через прокляття образ Агасфера співвіднесений із Ісусом Христом. Вони повинні обов’язково зустрітися ще раз. І лише після навернення Агасфер зможе перетворитися на добрий знак для всього світу. Так само і Марко Проклятий бере участь у національно-визвольній боротьбі, щоб спокутувати свої гріхи. Адже тільки коли у його “кам’яне” серце потрапить, хоч на макове зернятко, жаль до ближнього, тоді й відбудеться зустріч із Богом. Любов, а не “жорстока справедливість” повинна здобути перемогу у важкій боротьбі за волю. Марко усвідомлює цього відразу, тому його безсмертний земний шлях дуже виявився довгим і складним. У романі немає справжнього християнина, який не тільки на словах чи окремими справами дотримувався би Божих законів, а й здатен був віддати себе повністю Богові, стати прикладом для інших. Дорога покути Марка Проклятого вчить кожного, як потрібно жити.
Крім міфологічного коду, О. Стороженко розкрив релігійний та національно-історичний, зосередивши більше уваги на елементах готичних чи романтичних. Письменник створив низку образів-символів, заклавши в їхній зміст фольклорні ознаки. Він відійшов від реальності, намагаючись розкрити морально-етичний пласт, що базується на християнських догмах.
У „Висновках” узагальнено результати дослідження. Художня спадщина О. Стороженка є не менш цікавою і багатогранною, ніж творчість інших прозаїків XIX століття. Письменник не став популярним за життя, бо у той період панував культ письменників-реалістів, зокрема Марка Вовчка. Літературознавці вважали маловартісними його оповідання й романи, наголошуючи на їхній асоціальності. Насправді ж романтичне, іноді сентиментальне забарвлення творів О. Стороженка було продовженням традицій Г. Квітки-Основ’яненка і М. Гоголя. Письменник також творчо використав кращі елементи сміхової культури І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського. Водночас яскравим проявом його індивідуальності стало багатство мови і розширення амплітуди оповідача. Недаремно, оцінюючи творчість прозаїка, дослідники звертали увагу на майстерність оповіді.
О. Стороженкові вдалося вміло поєднати традицію й новаторство у сюжетно-композиційних структурах, образній та наративній системах і створити розважально-повчальну літературу з глибоким морально-етичним змістом, в якому переплетені народний (міфологічно-фольклорний) та християнський світогляди. Безперечно, джерелами творення сюжетів були уснопоетичні жанри: прислів’я та приказки, легенди та перекази, казки та анекдоти. О. Стороженко не просто копіював чи олітературнював народні сюжети, він їх переосмислював, комбінував, розвивав, створюючи самобутні персонажі. Характери його героїв переважно індивідуальні, хоча окремі риси єднають їх із народними прототипами.
Самобутній стиль письменника визначає не лише образна система малої прози, а й оригінальні жанрові різновиди. Враховуючи тематичні та сюжетно-композиційні особливості, жанрове походження, можна виокремити соціально-побутові оповідання-прислів’я й оповідання-приказки, власне соціально-побутові, фольклорно-етнографічні й фольклорно-історичні, автобіографічні, “химерні” оповідання та новели. Кожна з цих груп має свої жанрові ознаки, що впливають на композиційну структуру твору, розвиток сюжетної лінії, концепцію образів.
В українській прозі О. Стороженко розвинув також сферу нарації, однією з прикмет якої була постійна уявна присутність слухача або читача. Серед його малої прози більшість оповідань – це твори з уснооповідною манерою оповіді, що притаманна, як правило, фольклорним жанрам. За наративними особливостями вирізняються: я-оповідання і оповідання в оповіданні, де присутні два наратори (в обох різновидах розповідь ведеться від першої особи).
Отже, мала проза О. Стороженка поліжанрова. У кожній групі творів письменник використовував різні за походженнями мотиви, що впливало на своєрідність творення сюжетно-композиційних структур та образних систем, і, безумовно, наративних особливостей.
Важливе місце в літературному процесі ХІХ століття займає російськомовний твір “Братья-близнецы”. Цей роман-хроніка суттєво відрізняється від аналогів як в українській, так і у світовій літературах. Зокрема, попри реальне зображення історичних та побутових подій XVIII століття, автор увів у композицію роману вставні елементи: легенди, листи, сни, що властиві романтичним творам. На відміну од А. Свидницького, О. Стороженко створив картину ідеальних взаємин між батьками й дітьми, показав, що ідеали минулого стали основою сучасного життя. Роман “Братья-близнецы” передусім цікавий трактуванням близнюкового міфу, архетипу вічного священика, галереєю добре виписаних соціальних типів.
Роман “Марко Проклятий” – своєрідний художній експеримент автора зі складною сюжетно-композиційною структурою, часово-просторовими переміщення специфічною образною системою. Для нього характерні риси готичних, “химерних”, фольклорно-міфологічних, історичних творів. Певною мірою роман “Марко Проклятий” вплинув на розвиток “химерної” прози XX століття, був її своєрідним підґрунтям.
У романі “Марко Проклятий” основний зміст базується на етичному світогляді українського народу. Крім того, О.Стороженко вдало поєднав і розкрив міфологічний та національно-історичний коди, тому реальні події часів Б. Хмельницького можна проаналізувати за допомогою міфологічної та релігійної систем. Образ Марка Проклятого створений за принципами готичного роману. Це сильна, цілеспрямована, пристрасна людина, здатна на безумні вчинки. Її життєвий” шлях цілком відповідає загальноєвропейській міфологічній схемі народження героя. Цей персонаж, архетипом якого був Вічний Жид, близький до інших аналогів у світовій літературі: Скезоні в “Італійці” Радкліфа, Амброзіо в “Монасі” М. Льюїса, Мельмоті в “Мельмоті-блукачі” Ч. Метьюріна. Усім їм притаманний погляд, що навіює страх; безсмертя і вічне блукання світом як кара за гріхи. Для кожного з них також характерні риси, в яких виражені національні особливості морально-етичного світогляду.
Завдяки символічності у романі “Марко Проклятий” чітко виділяються міфологічні, певні готичні елементи та романтичні особливості. О. Стороженкові вдалося детально розкрити християнську дидактику і побіжно змалювати національно-визвольну боротьбу. Історичні події послужили обрамленням для відтворення життя українського Агасфера. Отже, враховуючи на специфічні стильові ознаки, роман “Марко Проклятий” можна вважати зразком готичної прози.
Отже, О. Стороженко створив різножанрову романтичну й реалістичну прозу, збагатив образну систему, розширив наративні та стилістичні особливості оповідань і романів. Своєю творчістю він безпосередньо вплинув на розвиток української літератури, поєднавши національну специфіку із загальноєвропейською традицією.
|
