ЕВОЛЮЦІЯ ПРОБЛЕМАТИКИ І ПОЕТИКИ У ДРАМАТУРГІЇ ЛЮДМИЛИ СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ

Краткое содержание

У “Вступі” подано огляд основних джерел, з’ясовано стан і проблеми дослідження драматичної творчості Людмили Старицької-Черняхівської, обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну, практичне значення дисертації, визначено предмет, об’єкт, мету, завдання дослідження, теоретично-методологічну основу, зазначено етапи апробації результатів дослідження та публікації, а також структуру роботи.

У розділі 1 — “Ідейно-естетична концепція драматургії Людмили Старицької-Черняхівської“ — здійснено огляд громадсько-культурної та політичної ситуації в Україні кінця XIX — початку ХХ століття, осмислено умови формування світоглядної парадигми й ідейно-естетичної концепції Людмили Старицької-Черняхівської.

Сам суспільний час спонукав виникненню нової проблематики мистецтва слова, яке було покликане, естетично переосмислюючи, відтворювати громадські прагнення й особисті шукання окремої індивідуальності, онтологічні і локальні цінності людини, відображаючи аксіологічні орієнтації своєї доби. Пожвавлення національно-культурного руху українців і виняткова роль у ньому інтелігенції, серед якої чільне місце належало красному письменству, вело до особливої суспільної значимості літературного тексту. Найдоступнішою, масовою формою популяризації нових ідей на кінець XIX – початок ХХ століття став театр. У тогочасних умовах він функціонував не лише як естетична категорія, а й як політична трибуна. Історично обумовлена і онтологічно неминуча в українській літературі – проблема “відродження” в її духовному і державотворчому значенні. Цим, очевидно, пояснюється і посилений інтерес письменників до історичної тематики. В історіософській концепції Л Старицької-Черняхівської центральною є думка про духотворчу енергію історичної минувшини як оплоту державорозбудовчої ідеї. Ідучи слідами корифеїв, Л. Старицька-Черняхівська створює цілу галерею визначних історичних діячів української історії (Б.Хмельницький, П.Дорошенко, І.Мазепа, Д.Апостол, І.Кармелюк). Таким чином письменниця докладає зусиль до творення неоромантичного міфу про славне минуле України, ідеалу лицаря-державотворця, який мав би стати прикладом самопожертви і героїчного чину в ім’я будучини свого народу.

Розуміння Л.Старицькою-Черняхівською традицій як синхронно-діахронного зв’язку різних культурно-історичних епох вказує на невипадковість окремих тем і сюжетів її драматичної творчості. Цей естетичний принцип у творчості Л. Старицької-Черняхівської тісно поєднується з близькою їй концепцією Лесі Українки про повторюваність у сучасному житті давніх міфів та історичних ситуацій минулого.

Поряд із Людмилою Старицькою-Черняхівською її сучасники: Орест Левицький, Гнат Хоткевич, Василь Пачовський, Спиридон Черкасенко, – свідомо звертаються до історичного жанру, вважають його найорганічнішим для української літератури, прагнуть осмислити проблему становлення національної свідомості народу через його духовних лідерів.

Посилення екзистенційної проблематики є характерним явищем неоромантичної драматургії Л. Старицької-Черняхівської. Конфлікт між особистим і загальногромадськими інтересами, що його письменниця перетворює в справжню драму серця, ідеал щастя одного героя, що руйнує щастя іншого, проблема внутрішнього вибору, яка веде або до духовної перемоги, або, навпаки, до деградації особистості, є специфікою драматичного дискурсу авторки “Гетьмана Дорошенка”, “Останнього снопа”, “Милості Божої”. Вона прагнула надати “загальнолюдського інтересу” українському театру для того, щоб він повноцінно розвивався поряд з іншими європейськими театрами.

Письменниця вбачала в соціальній драмі споконвічне джерело драматичної творчості – дію і боротьбу. У розумінні зв’язку між соціальними і національними проблемами, у поєднанні історичного матеріалу із історичним мисленням – Людмила Старицька-Черняхівська принципова послідовниця батька — М.Старицького.

У літературі кінця XIX – початку ХХ століття відбувалося становлення нової концепції особистості: демократичної, соціально активної, героїчної. Однією із центральних тез мистецтва цього періоду є теза “творчої волі людини”, права на її реалізацію, пов’язану з дискурсом служіння народу. В аспекті цієї проблематики підходить Л.Старицька-Черняхівська до теми суспільної реалізації жінки, її цікавить психологічна залежність таланту від зовнішніх обставин існування та внутрішніх чинників, що спонукають до божественного акту творення (“Сапфо”, “Крила”).

У підрозділі 1.1. – “Творча історія драматичних творів письменниці, їх імпульси та джерела“ подано відомості про творчі пошуки Л.Старицької-Черняхівської, генетичні зв’язки, алюзії, літературні впливи. Драматична творчість письменниці рухалась від романтично-побутової травестійної з натуралістичним, “передсимволістським” компонентом (“Жага”) до психологічної, синкретичної за стилем модерної драми.

Дисертанткою з’ясовано характер дискурсу періоду fin de siecle про місце жінки у суспільному житті, що виявився у ряді творів українського письменства, зокрема у прозі Н.Кобринської, О.Кобилянської, у драматургії Лесі Українки, Л.Старицької-Черняхівської. Зокрема, авторкою “Сапфо“ порушено важливу проблему вибору особистості, самореалізації жінки, письменницю цікавив тип співця (у даному разі психологічний тип жінки-митця) у зв’язку з життям серця. Обґрунтовано увагу українського письменства, зокрема Л.Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, до античної тематики, що засвідчувала її зв’язок з європейським літературним процесом на рубежі XIX – XX ст., витворювала неокласицистичний клімат українського письменства, суголосний закордонному.

Тема взаємин особистості і суспільства у творчості Л.Старицької-Черняхівської набувала психологічних акцентів та філософського узагальнення (“Сапфо“). Особливо активно обговорюється питання, чи взагалі можливе поєднання в мистецькій натурі буденного існування з творчими прагненнями. У п’єсі “Крила” (1912 р.) Л.Старицька-Черняхівська продовжувала розробляти жіночу проблематику крізь призму мистецької тематики, міркуючи про гармонію у подружньому житті, яка б сприяла творчому розвитку вільної людини, а не навпаки.

Для письменниці характерно зав’язувати у міцний драматичний вузол конфлікт високого почуття або покликання і суворих до долі митця життєвих обставин. Отже, у ряді драматичних творів Людмила Старицька-Черняхівська виявляє свою зацікавленість феноменом творчості та явищами психології творчості жінки-митця зокрема. Від трагічної саморефлексії героїні Сапфо з її глибоким усвідомленням конфлікту обов’язку поета і почуття любові Л. Старицька-Черняхівська рухається до створення образу “новоявленої” Сапфо – Ліни, яка виявляє себе в гідному протесті особистості проти всього, що принижує і губить її хист. Проблеми честі, людської гідності і суспільної моралі є визначальною ознакою драматургії Л.Старицької-Черняхівської. Образ жінки у розглянутих драмах еволюціонує від приреченої пасивності Одарки, що покірно терпить наругу від чоловіка, нещасливої Галі, яка хоча і безрозсудно, а все ж виявляє свій протест проти брехні і принижень, яких завдав їй Василь (“Жага”), до гордого волевияву Ліни (“Крила”). Ця героїня аргументовано і принципово осмислено висловлює незгоду з умовами тогочасного сімейного ладу, віднайшовши причини непорозумінь не в психології людських темпераментів, а в самих морально-етичних законах людства, що потребують оновлення. Усвідомлення свого місця в житті дає героїні п’єси “Крила” шанс творчого саморозкриття, а отже, і віднайдення внутрішньої рівноваги і гармонії – категорії, у пошуках якої перебувають усі герої драматургії Л.Старицької-Черняхівської.

У підрозділі 1.2. ‑ “Місце драматургії Людмили Старицької-Черняхівської в українській літературі поч. ХХ століття та її сценічна реалізація“ з’ясовано характер співпраці письменниці з Михайлом Старицьким та міру його впливу на творчість доньки. У результаті зроблено висновок, що пов’язувати особливості творчості письменниці виключно із особистісним фактором немає підстав, адже поява в кінці XIX ст. українського модернізму пришвидшує трансформацію неонародницького та власне модерністського типів культурної та літературної свідомості. Відбувається закономірний взаємовплив, коли неонародництво значно модернізується, у свою чергу впливаючи на характер раннього модернізму. Саме на перехресті цих двох типів свідомості і формувалася творча особистість Л.Старицької-Черняхівської, як і деяких інших письменників її покоління (Любов Яновська, Гнат Хоткевич, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Микола Чернявський та ін).

У центрі уваги даного підрозділу також є історія сценічного життя творів Л.Старицької-Черняхівської, зокрема драм “Аппій Клавдій“, “Гетьман Дорошенко“, “Останній сніп“, “Милость Божа“, “Іван Мазепа“, осмислюється їх роль у розвитку культури та зростанні національної свідомості українців.

Громадсько-політична ситуація на початку ХХ століття віддзеркалилась у творчості Л.Старицької-Черняхівської поглибленням національно-визвольної проблематики, історіософськими тенденціями в осмисленні історичної долі свого народу, аналізом його етноментальних рис, сформованих впродовж довгих років боротьби за свою незалежність, а згодом трагічними роками національного приниження в умовах політичної неволі (“Останній сніп”, “Милость Божа”).

Сповідуючи світоглядно-естетичні засади неоромантиків, письменниця завжди прагне до творення ідеального героя. Тому героями соціально-історичних драм вона виставляла постаті виняткові, що відіграли важливу роль у боротьбі за політичну неза­лежність України, як-от: Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа. Ідеалізація Л.Старицькою-Черняхівською цих історичних постатей в художньому творі мала важливий ідейний підтекст – розбудити в своїх сучасників бажання героїчного, відновити дух минулого, спрямувавши його на новий етап боротьби за національне визволення.

Отож, пройшовши у своєму саморозвитку шлях від мелодрами до драми психологічної, історіософської, соціально-філософської, творчість Л.Старицької-Черняхівської викристалізувалася чіткістю літературно-мистецьких принципів. Зокрема, для неї характерна тяглість історичної тематики як засобу осмислення онтологічної основи людського життя – суспільного та особистого, розробка нової концепції особистості – гуманної, демократичної, соціально активної, визначальна роль націотворчої ідеї, яка поряд з тезою творчого самоствердження людини є визначальною в драматургії Л. Старицької-Черняхівської.

У другому розділі — “Проблематика і особливості її драматургічного втілення в поетичному театрі Людмили Старицької-Черняхівської“ — розглядається екзистенційна тенденція осмислення сенсу буття на початку ХХ століття в літературі, як і в цілому в мистецтві, яку письменники вирішували по-різному, здебільшого звертаючись або до біблійних та міфологічних сюжетів, або до історичної тематики. У підрозділі 2. 1 ‑ “Проблематика  історичної драматургії Л. Старицької-Черняхівської та її ідеологічне вирішення” — характеризуються погляди письменниці на історію. Драматург прагне віднайти сенсу буття, що є рушієм суспільного прогресу і поєднує в собі минуле, сьогодення і майбутнє в єдине ціле. Пошук цього сенсу був позначений трагічним оптимізмом світогляду Л.Старицької-Черняхівської: письменниця передбачала в перспективі можливість відродження української державності, але вважала, що це може відбутися лише за певної політичної ситуації, свідомої волі згуртованого народу і за наявності конгеніальної особистості, здатної об’єднати народ навколо націотворчої ідеї. І звідси її виняткова увага до взаємин вождя і народу та осмислення психологічного комплексу самоти і страждання героя. Тому письменницю приваблювали історичні постаті, позначені не тільки драматизмом історичного часу їх діяльності, але й фатальністю особистої долі героїв, породженої свідомим жертвоприношенням себе в ім’я ідеї творення української держави. Як правило, жертва героя (Дорошенка, Мазепи) не дає бажаного результату через відсутність монолітного єднання сподвижників навколо цієї ідеї. Ментальні риси народного характеру та ідеологічна несформованість суспільної позиції, а також її непідпорядкованість єдиній керуючій силі веде до фатальної поразки. Але, звертаючись до трагічних сторінок історичного минулого, Л. Старицька-Черняхівська сподівається надалі, при подібній історичній ситуації, уникнути відомих і вже осмислених помилок.

Для Л. Старицької-Черняхівської питання культурного поступу нації є домінуючим у її творчій концепції. При цьому письменниця не відмовляється від проголошення активно-революційних заходів, більше того – усвідомлення неминучості збройної боротьби за незалежність української держави все виразніше висловлюється в її творчості і остаточно формується у чітку політичну програму (нехай і подану в художній формі – від того не менш значиму) у вершинній драмі “Іван Мазепа”. Культурологічні позиції Л.Старицької-Черняхівської — це вже не народницькі ілюзії щодо вирішальної ролі просвітянства, а глибоке розуміння цілісності процесу історичного поступу, усвідомлення ментальної сутності свого народу, що виникло внаслідок проникнення в історичні пласти розвитку його культури.

Проблематика історичної драматургії Людмили Старицької-Черняхівської вирізняється такими її ідеологічними первнями, як синхронно-діахронним сприйняття світу, осмисленням історичних умов саморуху нації, трагічним оптимізмом щодо історичної долі свого народу. Письменниця на історичних часовимірах шукає образ справжнього героя, лідера нації, прагнучи наголосити на морально-етичному аспекті його характеротворення. Історична драматургія Л. Старицької-Черняхівської наскрізб перейнята алегорично-символічною знаковістю образів і ситуацій.

У підрозділі 2. 2. ‑ “Проблема жіночої особистості в драматургічній творчості Людмили Старицької-Черняхівської“ — розглядається проблема індивідуалізму у творах письменниці, розуміння нею законів творчості, взаємин митця із собою самим та із зовнішнім світом. Л. Старицька-Черняхівська, занурюючись у складний світ психо-емоційних відчуттів творчої особистості, пізнаючи закони її життєвих взаємин з оточенням, відкривала цілий нерозпізнаний світ людського буття. У драмах “Сапфо”, “Крила” наскрізною є думка про і приреченість митця на відчуття самотності. Відтак екзистенційне усвідомлення нерозділеності свого світу з іншим породжувало внутрішню дисгармонію творчої особистості. Відбувається драма руйнації цілісності “я”, що стає джерелом подвійного конфлікту в п’єсах Л.Старицької-Черняхівської, виявляючись на зовнішньому та внутрішньому текстових рівнях. Так, зокрема, в ліричній драмі Л.Старицької-Черняхівської “Сапфо” внутрішній світ героїні зазнає катастрофічної руйнації через його зіткнення зі світом інших людей.

У третьому розділі — “Особливості поетики драматургії Людмили Старицької-Черняхівської“ — обґрунтовується думка, що поетична система драматургії Л. Старицької-Черняхівської формувалася в переломний для української літератури і театру період кінця XIX – початку ХХ ст., коли видозмінювалося саме розуміння ролі театру, розширювалася тематика, творилися нові естетичні концепції, які зумовлювали значною мірою своєрідність жанрово-композиційних форм, мовно-стильових домінант, образної палітри твору. Як справжньому митцю, Л. Старицькій-Черняхівській здавалося неестетичним розроблювати на сцені пункти політичних програм. Письменниця вважала, що на сцені не так важливо відтворювати тогочасну боротьбу класів, як передати сам велич пафосу, що відповідав би настрою суспільно-політичних подій початку ХХ ст. Виходячи з цього, письменниця вважає цілком доречним звертатися до історичної тематики, шукаючи в минулому того пафосу, що відповідав би потребам публіки.

Єдність в особі Л.Старицької-Черняхівської письменника, критика й історика театру, її намагання осмислити характерні ознаки розвитку драматургії періоду fin de siecle свідчили про активний пошук письменниці в річищі раннього українського модернізму.

Неприйняття натуралізму як мистецького і світоглядного явища, увага до чуттєвої діяльності персонажа, підлеглого “філософії серця, герой, що протистоїть негативним суспільним обставинам і оточенню, вказують на особливості художньо-естетичних прийомів Л.Старицької-Черняхівської, яка своєю творчістю органічно вливається до неоромантичної течії в українській літературі, теоретиком і практиком якої була Леся Українка. Однак різні шляхи розвитку тогочасної літератури сприяли тому, що письменниця часто органічно сполучала у своїх творах різні стильові прийоми: неоромантизм із рисами неокласицизму, символізму чи навіть неореалізму.

У підрозділі 3.1 — “Колізія, характери, образи-символи та специфіка їх творення“ — для неоромантичної естетики Л. Старицької-Черняхівської характерне розгортання конфлікту на зіткненні протилежностей, на принциповому світоглядному розходженні героїв у переконаннях. Так, буттєва опозиція персонажів драми – Аппія Клавдія та Іцилія – відіграє в драмі сюжетотворчу роль. Антитетична експресія загострює конфлікт, посилюючи його завдяки виражальним можливостям: відтворення полярних моральних цінностей, світоглядних позицій, соціальних станів. Антитетичне мислення драми, основа її філософічності, вибудовується на “сюжетотворчих опозиціях” добро – зло, воля – неволя, щастя – нещастя, гідність – ганьба, життя – смерть. Антитетичний характер стилю драматургії Л. Старицької-Черняхівської важливий тим, що допомагає чітко окреслити специфіку і спрямованість проблематики драми, створити дискусійну ситуацію, надати конфлікту художньої доцільності і виразності. Письменниця не бажає розвивати дію на голій антитезі позитивного і негативного героїв. Як у справжній історіософській драмі, герої не просто борються один проти одного, а й через драматизм історичної ситуації виважують вартісність свого існування.

Для драматурга важливо з’ясувати емоційну тональність внутрішнього стану героїв через їх монологи-сповіді, мрії, плани на майбутнє чи згадки про минуле. Такі прийоми уповільнюють розвиток дії і на якийсь час послаблюють драматичну напругу. Однак, тільки охопивши цілісну архітектоніку драми, бачимо підпорядкованість окремих елементів і частин загальній авторській цілі.

Драматизм взаємин між героями творів Л.Старицької-Черняхівської ускладнюється їх морально-етичною опозицією, що розкривається через локалізацію онтологічних цінностей: всі герої п’єси мріють і шукають щастя, але терплять невдачу, шкодять один одному, бо в розуміння щастя кожен з них вкладає свій зміст. Поняття “серця” проймає всю драматургію Л.Старицької-Черняхівської, виявляючись у прагненні героїв до самореалізації, у пошуку гармонії в собі і в навколишньому світі, у глибокому розчаруванні життям і оптимістичному сподіванні кращого.

Створюючи образи головних дійових осіб історичної драматургії, Л.Старицька-Черняхівська прагне, з одного боку, до точності історичного фактажу, а з іншого – нагороджує героїв (Дорошенка, Мазепу, Мотрю) ідеальними рисами. Зображує філософію їхнього “серця” через детальне розкриття внутрішнього світу героя, возвеличення духовного аристократизму, протиставлення йому зрадництва і егоїстичного себелюбства (Пріся, Самойлович, Кочубеїха).

У підрозділі 3.2 — “Жанрово-стильові особливості драматургії Людмили Старицької-Черняхівської“ — досліджуються новації жанрово-стильового діапазону творчості письменниці. Пройшовши шлях від мелодрами до драми психологічної, соціально-філософської, письменниця опанувала різними формами передачі драматичного матеріалу: від ліричної драми, етюду на одну дію до класичної повноактної драми та такої нетрадиційної жанрово-композиційної організації тексту, як "п'єса в п'єсі".

В одному з перших драматичних творів Л.Старицької-Черняхівської "Жага" домінують психолого-емоційні чинники мелодрами, вибудувані на експресії художнього матеріалу, неухильному русі сюжетної лінії до нещастя і особливій виразності фіналу. Емоційні взаємини героїв драми невідворотно руйнуються у великому ряді сюжетних епізодів, кожний з яких породжує новий ступінь драматизму. Ця п’єса відіграла свою роль у формуванні драматургічної майстерності Л.Старицької-Черняхівської. А звідси виникає можливість віднайти мелодраматичний каркас і в інших жанрових різновидах її творів, у яких, здавалося б, “не сценічний матеріал, не виражальний сам по собі, прикріплюється до динамічної драматурго-сценічної основи, де представлені форми випуклі, яскраві, конфлікти гостро-драматичні, поглиблення сюжету, мовлення відкрито емоційне" 1* (1. Балухатий С. К поэтике  мелодрамы / В кн. : Поэтика. – Ленинград: AKADEMIA, 1927.‑ С. 86).

Так, наприклад, драматичний вузол "Сапфо" Л. Старицької-Черняхівської складається з мелодраматичного матеріалу: кохання молодої дівчини, одруження обранця з іншою, смерть героїні. Однак психологічні монологи героїні, філософські роздуми про суть людського життя і творчості, виступаючи на перший план, уповільнюють драматичну дію, ліризують її, роблять мелодраматичний елемент непомітним. Таким чином, бачимо, що Людмила Старицька-Черняхівська, оволодівши суто технічними законами побудови драматичного твору, прагне надалі прилаштовувати до його форми цікавий їй матеріал (філософський, соціальний, психологічний тощо). У драмі переважають ліричні монологи героїні. Сценічна ж ефектність твору досягається завдяки обрядовим дійствам, зокрема танцям і весільним співам гречанок перед храмом Афродіти. Лірична драма Л.Старицької-Черняхівської особливо багата метричною варіативністю, в ній п'ятистопний ямб (ним виконуються переважно монологи та діалоги) чергується з чотиристопним хореєм або дактилем (пісні Сапфо, хоровий спів гречанок). Постійна зміна метру в драмі сприяє її евфонічності, ритмічній виразності, передає стрімку зміну настрою ліричної героїні тощо. Діалоги п'єси розгортаються швидко, репліки дійових персонажів нанизуються одна на одну, набираючи дуже високого темпу в особливо емоційно напружених епізодах твору.

Аналіз драми "Аппій Клавдій" приводить до висновку про дифузію в ній компонентів романтизму із неокласицизмом. У лаконічній стриманості фрази діалогу п’єс Л. Старицької-Черняхівської пульсує неприхована енергія, виражаючись за допомогою окличної та питальної інтонації, вигуків, еліптичних та неповних речень. Стихомітія, як правило, змінюється розлогим викладом своїх політичних платформ антагоністами. Ця форма, одначе, не втрачає полемічності, оскільки її структуру становлять питальні речення, звернені до опонента.

Афористичність образно "політологічного" мислення Л. Старицької-Черняхівської сприяє творенню в драмі ідеї вільної самостійної республіки, яка завдяки лаконічним узагальненням письменниці легко адаптується в суспільно-політичних умовах початку ХХ століття.

У драматургії Л. Старицької-Черняхівської переважають два типи монологів: ліричний та монолог-роздум (монолог прийняття рішення). Обидва типи монологів зумовлюються нелегкою ситуацією героя, сильними переживаннями та складністю вибору, перед яким він постає. Сама письменниця приділяла велику увагу монологу, вважаючи його одним із важливих чинників розвитку і загострення конфлікту. Л.Старицька-Черняхівська радила своїм колегам-драматургам не перетворювати драматичний монолог у доклад, ненатуральність якого і невідповідність драматичій ситуації понижує мистецьку якість твору. Монолог у драмах Л. Старицької-Черняхівської стає засобом розкриття "серця" героя як його духовного життя. Внутрішній конфлікт, поданий у такий спосіб, полягає у боротьбі цілісного світу людини із дисгармонійним суспільством, почуття з волею і обов'язком. Для монологів дійових осіб драматичних творів Л. Старицької-Черняхівської характерна необарокова гіперболізація душевних поривів героїв та експресіоністичне згущення емоцій, почуттів.

Неокласицистичний стиль драм Л. Старицької-Черняхівської "Аппій Клавдій", "Гетьман Дорошенко", "Іван Мазепа", виявляючись у героїчній тональності, rpандіозності дії, чіткості слова, фрази, віртуозній пластичності вірша, органічно поєднується із неоромантичним поривом до ідеалу нової могутньої держави.

Мовна палітра драматичних текстів Людмили Старицької-Черняхівської виявляється як в особливостях її індивідуальної манери, так і зумовлюється характером теми, конфлікту, часу та місця дії. Так, історизми п'єси "Аппій Клавдій" (децемвір, центуріон, трибун, патрицій, ліктор, майські іди, квірити), відтворюючи історичний колорит далекої доби, вказують на особливості політичного життя та на соціальне розшарування Рима. Конкретний історичний час у драмі письменниці стає умовним часопростором, на ґрунті якого у дискусійній формі втілюється, випробовується і осмислюється концепція соціального устрою. Така форма надає конфлікту універсального, буттєвого характеру.

Незвичним профілем драми “Милость Божа“ Л.Старицька-Черняхівська досягла цікавого сценічного ефекту "п'єси в п'єсі", по суті, це вид вистави, сюжетом якої є представлення театральної п'єси. Естетика цієї форми виникає вже у XVI столітті, пов'язуючись із бароковим баченням світу, за яким "світ — сцена, а всі чоловіки і жінки всього лише актори" (Шекспір). Актуалізація старовинного тексту в драмі Л. Старицької-Черняхівської відбувається завдяки синестезійній функції реплік глядачів, які одночасно є і дійовими особами зовнішнього рівня драми (відносно вмонтованої драми невідомого автора XVII ст.). Подвійний історизм п'єси Л.Старицької-Черняхівської визначається самим тлом подій, їх масштабністю та історичною вагою, історичними дійовими особами, глобальністю проблематики, що стосується всього народу, та авторським розумінням історії як синхронно-діахронного руху. Оригінальна архітектоніка драми якраз і дозволяє прослідкувати витки історичного поступу — 1648, 1728, 1917-1919 рр. Текст драми Л. Старицької-Черняхівської "Милость Божа" являє собою систему кількох різнорідних семіотичних просторів, поєднаних спільною віссю ‑ історіософським осмисленням державотворчих прагнень українського народу в умовах польського, а згодом і московського поневолення. Таким чином, взаємодія структур кількох текстів п'єси веде до виникнення нового смислового навантаження.

Формальна структура драми "Милость Божа" Л.Старицької-Черняхівської складна через її жанровий синкретизм. Незважаючи на часте переривання дії одного рівня дією іншого, вони все ж таки зберігають свою жанрову чистоту, створюючи дивну сумісність в одній п'єсі комічного з драматичним, ірреального з реальним, дійсно історичним. У "Милості Божій" можемо виділити кілька жанрово-структурних компонентів – комедія, інтермедія та драма-мораліте. Крім того, принцип вертепності, покладений в основу твору, стає засобом осмислення багатогранності буття.

Усвідомлюючи художньо-виражальні можливості вертепної драми, зокрема її тяжіння до алегоричності та сатиричності, Л.Старицька-Черняхівська використовує цю жанрову форму з метою викриття політики царського уряду (“Вертеп”). Письменниця в окремих творах (“Вертеп”, “Муки українського слова”) поєднує драматичний (трагічний) елемент з комедійним, використовує контамінативні конструкції, надаючи творам публіцистичної актуальності, звертається до форми драматизованого віршованого фейлетону.

В основі психологічного етюду “Останній сніп“ лежить аналітично-ретроспективна драматична техніка, для якої характерне введення розповіді про минулі події в безпосередню дію п’єси. Тобто вчинки героя є всього лиш психоаналізом того, що відбулося за межами дійства. Інтрига одноактівки розгортається завдяки прийому незнання, що призводить до катастрофи. Аналітичний підхід створює подвійний план сприйняття ситуації минулого і ситуації теперішнього, яка одночасно є і наслідком, і причиною першої. Її модель могла б виразитися у трагічній рівноцінності втрати: загибель України — загибель козацького роду, реалізуючись через ренегатство (духовне вмирання) Семена та смерть батька — духовного оплоту козацтва. Символічно-алегорична образність, психологічна драматизація конфлікту, відкритий фінал, історичне тло є характерними ознаками етюду Л.Старицької-Черняхівської.

У драматургії письменниці виразно проступає дві тенденції: епізація та ліризація драматичного тексту. Ліризуючий елемент в драмах Л.Старицької-Черняхівської стає засобом емоційного впливу на реципієнта завдяки внутрішнім монологам, музичному та світловому оформленню. Прийоми епізації виконують у її драмах кілька функцій: є засобом ретроспективного відтворення широкого полотна минулих історичних подій, виступають соціально-історичним коментарем, делокалізують дію.

У “Висновках” підкреслюється своєрідність стильової парадигматики творчого доробку Л.Старицької-Черняхівської – на манері її письма позначилися різні стильові чинники, що загалом є характерною ознакою літератури періоду fin de siecle. Наголошується на різножанровості драматичного доробку письменниці та різноплановості його композиційних структур.

Світоглядні засади письменниці зумовлюють і особливий тип її героя. Риси духовного сподвижництва, аристократизму протиставляються споживацтву, егоїзму та владолюбству. Для творчості Л.Старицької-Черняхівської характерна антитетична експресія драматичного конфлікту, яка вибудовується на основі ідейно-світоглядного непорозуміння між персонажами. Однак це протистояння є вторинним у порівнянні із первинним конфліктом, який виникає внаслідок розщеплення внутрішнього світу героя.

Важливою рисою драматургії Л.Старицької-Черняхівської є її націотворча, державницька ідея, історіософський характер мислення. А неоромантичний ідеал зумовлює героїку та індивідуалізм героїв письменниці, моральним імперативом для яких є людська гідність та свобода.

Отже, у контексті розвитку української драматургії кінця XIX – першої третини ХХ століття простежується творча еволюція письменниці, яка виявляється у різноплановості проблематики, складності конфліктів і колізій, багатстві прийомів характеротворення, мовно-стильових особливостей, версифікаційних засобів.