| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну теми, визначено мету та завдання дисертації, теоретико-методологічну основу й методи дослідження, а також подано відомості про апробацію її основних положень.
Перший розділ дисертації – “Теоретичні та методологічні аспекти дослідження” – поділяється на два підрозділи. Підрозділ 1.1. – “Порівняльно-типологічне вивчення літератури” – присвячений обґрунтуванню підстав вибору методики порівняльної типології для потрактування морально-етичних концептів у творчості Г. Квітки-Основ’яненка та його американських сучасників. Тут проаналізовано новітні наукові підходи до проблеми, зокрема в працях Ю. Лотмана, Д. Дюришина, Д. Наливайка, Б. Бакули, П. Роґуського, Т. Денисової, Л. Оляндер, Л. Грицик та ін. Основну увагу звернено на “фундаментальну зміну загальної парадигми літературної компаративістики”, а саме подолання “впливології” та вихід на перший план порівняльної типології, що надає компаративістиці сенсу інтегруючого складника загального літературознавства, метанауки, “пізнання другого ступеня” (Ю. Лотман) та розширює, фактично до необмеженості, діапазон компаративних досліджень. У роботі послуговуємося слушними застереженнями Д. Наливайка про відсутність будь-якої апріорно розробленої схеми компаративних досліджень, зважаючи на іманентний характер елементів єдності руху літератур. Лише беручи за основу цю іманентність, шляхом індуктивного аналізу структур, переконаний дослідник, можна з’ясувати спільні тенденції та типологічні відповідності світового розвитку літератури як компонента духовної культури загалом.
Окреслення типологічних аналогій та відмінностей художнього потрактування морально-етичних концептів Г. Квіткою-Основ’яненком, Ч. Б. Брауном та Н. Готорном здійснюємо, враховуючи суспільні, літературні та психологічні фактори, які переплітаються, взаємообумовлюються та перекривають один одного. До суспільно-типологічних факторів зараховуємо передусім релігію та мораль, в яких виражені окремі аспекти суспільної свідомості; літературно-типологічні відповідності шукаємо з точки зору ідейно-психологічної спрямованості, характеристики персонажів, композиції і сюжету, мотивів, образної системи творів; психологічний фактор передбачає мотивування деяких літературних аналогій спорідненістю творчої натури порівнюваних авторів.
У підрозділі 1.2. – “Засадничі концепції осмислення морально-етичної проблематики в художній літературі” – з’ясовано специфіку та функції морального компоненту в літературі, які полягають у застосуванні до персонажів тих же моральних оцінок і критеріїв, що й у реальному житті, оскільки метою письменника, за слушною заувагою Р. Гром’яка, є “не об’єктивне протоколярне представлення, а збудження в душі читачів аналогічного чуття чи настрою всякими способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії”.
Досліджуючи тему читацького сприйняття прози Г. Квітки-Основ’яненка, Ч. Б. Брауна та Н. Готорна, для нас є суттєвим розгляд двох типів моралі: релігійної та секулярної (світської, народної), адже саме їхня співвіднесеність наскрізь проймає всю творчість письменників. У підрозділі з’ясовано, який зміст ці дві системи вкладають у головні моральні поняття – гріх, любов, віру, закон.
В українській літературознавчій думці розмежування та протиставлення у студіях учених-філологів народної та релігійної моралі спричинене широко пропагованими у радянському суспільстві атеїстичними ідеями та загальними тенденціями тогочасної філософської школи. Різниця між ними, як переконують дослідники, полягає у певній “гнучкості” народної моралі, її гуманному ставленні до людської особистості у порівнянні з догматизмом церковної.
Щодо Г. Квітки-Основ’яненка, то, беручи до уваги те, що художня реальність письменника часто “євангелізується” (О. Борзенко), у повсякденному шукаються ознаки вічного й абсолютного, а позитивний герой, зазвичай, глибоко віруюча людина, висновуємо про незаперечну довіру письменника релігійним системам як основним засобам забезпечення інтенсивності людської духовності. Не розмежовуючи посутньо народну та релігійну мораль, у своїй творчості Г. Квітка-Основ’яненко схилявся до класицистично-просвітницького бачення тогочасного суспільства, в якому, на його думку, всі механізми й елементи були внутрішньо доцільними, мали свою мету і призначення, оскільки випливали з раціонального усвідомлення божественної волі. Таким чином, зважаючи на християнсько-моральну доктринальність письменника, стає зрозумілою і його віра в апріорне, природне існування соціального розшарування людського суспільства на “багатих” та “бідних”, котре випливає, на думку Квітки, з божественного задуму встановлення природної гармонії у світі.
Стосовно антитези релігійна/секулярна мораль в американській літературі, то вона є результатом догматизму пуританської релігії та спробою протиставити їй “життя серця”, що виразно актуалізовано в творах Ч. Б. Брауна та Н. Готорна.
У підрозділі звернено увагу на значення художньої творчості для формування моральних цінностей, оскільки постулати та ідеї літератури, як стверджують дослідники, у вигляді своєрідного “екстракту” залишаються навіть тоді, коли всі інші специфічні деталі тексту забуваються. Звільнення національної свідомості від стереотипів і догм минулого, крім багатьох інших аспектів, таким чином, передбачає переосмислення ролі художньої літератури, як одного з дієвих засобів формування особистості, спрямування її в духовне річище. У зв’язку з цим у коло проблем наукових конференцій тепер все частіше потрапляють морально-етичні контексти літератури, філософсько-релігійна парадигматика в прозі письменників, роль релігії у формуванні світогляду митців, вияви релігійної духовності у творчій спадщині, категорії сакрального, євангельські сюжети, образи та біблійна символіка, інтерпретовані в художній літературі.
Особливо виразно морально-етичний аспект художнього слова виявляється в контексті саме української літературної традиції, яка сформувалася під потужним впливом візантійської, а та, у свою чергу, плекала повчальність, дидактизм, виховну спрямованість, зверталася переважно до церковних жанрів (проповідь, церковні піснеспіви та ін.). Тож і не дивно, що в українській літературі аж до початку XIX століття світської тематики майже не було, а на подальших етапах її розвитку дидактична спрямованість та духовний першоелемент не спадали на силі.
Аналіз дослідницьких праць (Т. Адорно, Т. Ахеліс, М. Каган, В. Толстих, О. Фортова та ін.) засвідчує діалектичну єдність морального й естетичного та дає підстави зробити висновок, що при відриві етичного від естетичного і навпаки, у прагненні виділяти ту чи іншу сферу культури в чистому вигляді неодмінною буде поява пограничних, помежових ситуацій, коли очевидним буде або безплідне моралізаторство, відірване від життя, або естетизм, позбавлений його наповненості, а тому і аморальність. Моральне та естетичне – це два способи освоєння світу, а їхній зв’язок своїм корінням сягає людської сутності та виражає особливості її становлення і розвитку. Без достатнього знання того, що є моральне, ми не зрозуміємо, яким чином докорінно змінювалася проблематика мистецтва. Крім того, у підрозділі простежено взаємозв’язок моралі та релігії як її першоджерела, їх функціональну подібність із мистецтвом, що виявляється в опозиціюванні до дійсності й претендуванні на привнесення у неї та соціальні стосунки людей якогось іншого, інобутнього смислу.
Другий розділ дисертації – “Ідейно-культурний контекст творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Ч. Б. Брауна та Н. Готорна” – складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. – “Умови формування художньої свідомості” – проаналізовано біографічні дані Г. Квітки-Основ’яненка, Ч. Б. Брауна, Н. Готорна та рецептивні моделі в їхніх творах, що дають підстави твердити про наявність типологічних аналогій у їхніх світоглядних позиціях завдяки деяким подібностям умов формування художньої свідомості письменників. Ґенеза художнього мислення Григорія Квітки-Основ’яненка відбувалася за складних історико-культурних обставин: кризи церковно-теологічного світогляду, розкладу філософсько-мистецьких уявлень феодального суспільства і виникнення паростків антифеодальної філософської та художньої культури. Передові люди того часу вже глибше усвідомлювали несправедливість діючих у самодержавно-кріпосницькому суспільстві ієрархічних організаційних засад та існуючої в тогочасних поняттях шкали суспільно-моральних цінностей, коли ставлення до людини визначалося її походженням, титулом, багатством, а не природними якостями (розумом, талантом) та особистими заслугами. Усе це супроводжувалося поглибленням національної самосвідомості народу, інтенсифікацією взаємозв’язків з різними культурними силами, пожвавленням міжнаціональних взаємин та інтеграційних процесів. А, скажімо, пізнання жанрово-стильової багатоманітності світової літератури посилювало процес урізноманітнення жанрів і стилів в українському письменстві. Звідси динамічне, значною мірою амальгамне поєднання різних напрямів і стилів і в художніх творах Квітки-Основ’яненка (класицистична чітка, логічно усвідомлена система моральних імперативів, сентиментальна розчуленість, романтичне світовідчуття, вияви бурлескного гедонізму і гумору, певні риси преромантизму та рококо свідчать про “повнокровне” освоєння письменником різноманітних жанрів).
Чарльз Брокден Браун створив самостійний художній світ, генетично пов’язаний і з просвітницькою літературою, і з літературою романтизму, що зароджувалася. З одного боку, він тяжів до раціоналізму просвітників, а, з іншого, – до зображення життя в дусі європейської преромантичної літератури. Сам митець стверджував, що поєднання цих елементів відповідає завданню подати нові суспільні ідеї в сенсаційній формі, яка повинна забезпечити цим ідеям успіх у читачів. Відповідно до умонастроїв епохи, що формувалися під впливом Руссо, він проголошував природу володаркою своїх дум. Відрекомендувавшись у своїй першій праці “рапсодистом” (людиною, схильною до усамітнення, спостережень і роздумів) (“The Rhapsodist”, 1789), Ч. Браун, натомість, занурений у саморефлексію, безцеремонно втручається у межі природи та нав’язує їй свою волю. У цьому вбачаємо суголосся з рефлексивним світобаченням Н. Готорна, який, будучи спадкоємцем пуританської культури з її загостреним моралізмом, засуджував прояви фанатизму деяких її прибічників, що пригнічують природні якості серця (перш за все любов) та призводять до нелюдськості. У творах “Добрий пан” (30-ті роки XIX ст.) Г. Квітки-Основ’яненка та “Недільний день вдома” (“Sunday at Home”, 1837). Н. Готорна уявлення про священне ототожнюються перш за все зі світом суб’єктивних переживань і почуттів, переноситься у сферу внутрішнього світу людини та взаємин людей між собою. Поняття благодаті, покаяння, гріха набувають не богословського, а психологічного змісту.
Усі три письменники, ще з дитинства схильні до усамітнення та самозаглиблення, вірили в силу переконання художнім словом, жили думкою оздоровити й покращити суспільство. Уподобання, прищеплені в родині, визначили їхнє ставлення до кардинальних проблем людського життя, оцінку сучасного їм суспільства, бачення перспектив розвитку світу, їхній критицизм і саморефлексію.
У підрозділі 2.2. – “Релігійний дискурс у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Ч. Б. Брауна та Н. Готорна” – з’ясовуються і зіставляються погляди митців на релігію та питання віри, підкреслюється очевидний вплив просвітницьких ідей на світобачення перших двох письменників та пуританську спадщину в потрактуванні моралі останнім.
Осмислення релігійного дискурсу в досліджуваних творах українського та американських письменників дало змогу віднайти першооснову їхньої інтерпретації тих чи інших моральних норм суспільства. Так, персонажі Г. Квітки-Основ’яненка, як правило, ідеалізовані, наділені морально-християнськими чеснотами, зважаючи на незгасаючий інтерес і велику повагу митця до Біблії та уміле поєднання просвітницьких концепцій з християнською доктриною, тобто утвердження важливості виховання особистості виключно на вічних моральних цінностях.
Персонажі Ч. Б. Брауна втілюють неоднозначне ставлення автора до епохи Розуму та питань релігії. Зазвичай, їхня релігійність є природною, не обмеженою церковними приписами (Клара Віланд (“Віланд”), Констанція Дадлі (“Ормонд”), що в поєднанні з високими розумовими здібностями є запорукою розвитку гармонійної особистості. Натомість релігійний фанатизм, намагання пояснити Божественну сутність обмеженими інтелектуальними можливостями людини призводить до жахливих катастроф у житті героїв Брауна (Віланд та Ормонд з однойменних романів).
У потрактуванні моралі Н. Готорном відчувається вплив властивого йому пуританського світобачення. Як і його попередник Ч. Браун, митець засуджував вияви релігійного фанатизму, проте ніколи не виправдовував своїх героїв-грішників, суворо караючи їх. Морально-етичні принципи персонажів, здебільшого представників епохи колонізації Америки, її пуританських регіонів, виступають у Н. Готорна об’єктами романтичного осмислення, з притаманними йому прагненнями до “життя духу”, бурхливих почуттів, вирішенням дилеми “серце/розум”.
Завершує розділ підрозділ 2.3. – “Життя серця” в Г. Квітки-Основ’яненка та Н. Готорна: “вростання” сентименталізму в романтизм”. У ньому зосереджено увагу на кордоцентричному спрямуванні творів письменників та здатності художнього слова передавати розмаїту гаму людських почуттів, що особливо виразно актуалізовано в сентиментальній літературі з її подальшим переходом у романтизм.
Спираючись на дослідницькі праці О. Гончара, І. Лімборського, С. Пригодія, Г. Сковороди, П. Юркевича, називаємо магістральною традицією як української, так і американської культур та їх духовності превалювання “життя серця”, про що неодноразово розгортають свій дискурс Г. Квітка-Основ’яненко та Н. Готорн. Утім, не слід забувати про істотні відмінності в її втіленні та функціонуванні, спричинені своєрідністю та ментальністю українського та американського народів, а звідси й авторських ідейно-художніх парадигм. Прикметно, що обидва письменники схиляються до думки про необхідність зрівноважувати категорії “голова” та “серце”, оскільки переважання будь-якої з них веде до згубних для людини наслідків. Тісно пов’язаним з даними поняттями є мотив гріха, який займає важливе місце в моральній концепції письменників.
У новелі Н. Готорна “Лагідний хлопчик” (“Gentle Boy”, 1832) cлово “heart” зустрічається близько двадцяти разів. Дороті наділена “ніжним серцем”, Товій – “жалісливим”, Кетрін (мати хлопчика) – “невгамовним”, а пуритани – власники “кам’яних, далеко не чистих сердець, якими керує досі невідома сила”. Щодо хлопчика Ілбрагіма, то критики небезпідставно називають його “мучеником “релігії серця”, оскільки він позбавлений материнської любові саме нібито через поклик серця матері, яке згодом допомогло їй усвідомити допущені помилки і показало, як далеко вона відхилилася від свого обов’язку, виконуючи веління, продиктовані запеклим фанатизмом.
До концепта серця зводиться вся духовна діяльність і героїв творів Г. Квітки-Основ’яненка, і саме воно здатне до передчуття Вищого первня, до найглибиннішого зв’язку з Богом. Показовою в цьому аспекті є повість “Сердешна Оксана” (вже у заголовку на цьому акцентується), в якій саме за велінням щирого довірливого серця шістнадцятирічна сільська дівчина йде за безсердечним “копитаном”. Векла, мати Оксани, після каяття дочки прощає їй необачний вчинок, кажучи: “Спасибі господу милосердному, що тобі на розум послав уклонитися від зла, що покинула єси свого урага, не подумала за ним таскатись, кинула усеє зло, прийшла до мене і дитину сохранила. Через се ти знайшла вп’ять моє серце”.
Антропологічні пошуки письменників складні: з одного боку, в глибині людського серця закладене прагнення до добра, любові та єднання з собі подібними, з іншого, – у тому ж серці наявні сили, що спонукають людей до зла. Це помітніше у творчості американських письменників, тоді як проголошене Квіткою “життя серця” здебільшого не суперечить релігійним заповідям, тому не корелює зі злом.
У третьому розділі дисертації – “Морально-психологічні виміри концептів гріх-кара-каяття у творах Г. Квітки-Основ’яненка та Н. Готорна: типологічні відповідності” – окреслено ідейно-типологічні аналогії в художньому потрактуванні письменниками конкретних морально-етичних концептів.
У підрозділі 3.1. – “Роман “Багряна літера” Н. Готорна у деяких компаративних перетинах” – акцентується, що в ідейно-тематичному аспекті роман американського письменника “The Scarlet Letter” (1850) ілюструє ряд типологічних збігів із відомим твором Г. Квітки-Основ’яненка “Сердешна Оксана” (1841). Зокрема, це стосується постатей головних персонажів, їх поведінкових парадигм та специфіки ставлення суспільства до грішників.
Зазначимо, що згадані твори відтворюють моральні засади різних світоглядних систем. У Г. Квітки-Основ’яненка вони корелюють з періодом кріпацтва, у Н. Готорна – з часом розквіту пуританізму. Як розуміємо, час і простір творів різний, але ідентичним є об’єкт авторського зацікавлення: тріада “гріх-кара-каяття”. Якщо образ Оксани Г. Квітка-Основ’яненко подав послідовно у розвитку – від веселої, жартівливої і безтурботної дівчини до трагічної долі покритки, то у Натаніеля Готорна читач знайомиться з головною героїнею Естер Прін (Hester Prinn) тоді, коли вона зайшла у конфлікт зі всім світом. Таким чином, у романі неморальні вчинки і гріхопадіння виведені за межі розповіді. Вони присутні у текстах або в абстрактній інформації чи у легендах.
Поведінкова парадигма “каяття” у Н. Готорна та Г. Квітки-Основ’яненка будується на прославленні альтруїстичної активності та самокритичності героїнь. Так, Естер Прінн присвячує своє життя служінню людям, які цураються та нехтують нею. Весь надлишок свого заробітку вона віддає нещаснішим за неї, що нерідко “зневажають руку, яка їх кормить”. Такий альтруїзм та співчутливе ставлення до людських страждань виявляються здатними перетворити царство боротьби проти всіх на дружнє товариство людей, пов’язаних любов’ю, і змінюють Естер перелюбну (adulteress) на гідну поклоніння (admirable).
Мусимо сказати про ще один момент, який стосується безсумнівного зв’язку аналізованих творів у висвітленні морально-психологічного аспекту. Незаперечним доказом каяття Естер та Оксани є їхня самокритичність. Передусім це стосується деяких змін у їхній зовнішності. Так, героїня “Багряної літери” для свого ж покарання одягає темні сукні з грубої матерії, а своє розкішне волосся навмисно ховає. Естер терпляче носить багряну літеру і вважає, що та відпала б сама, якби вона була цього гідна. Не менш критична до себе і героїня “Сердешної Оксани”, яка без вагань обрізає свою пишну косу, бо “як не вміла зберегти своєї слави, не достойна носити і дівочої краси!”. Крім того, безумовною ознакою Оксаниного каяття та усвідомлення ганебності свого вчинку є її відмова одружитись із сільським парубком Петром, який прощав усе. “Як не можна приставити знову моєї коси, так не можна мені стати достойною чесного чоловіка; не принесу нікому безчестя, не зав’яжу чужого віку, не остижу ніякої сім’ї, не піду ні за кого”, – клялася Оксана.
Якщо у Г. Квітки-Основ’яненка висока мораль українського суспільства споконвіків була оберегом роду і народу, та в умовах нерідко важких і нестерпних формувала сприятливу для миру й злагоди атмосферу, то Н. Готорн дає зрозуміти, що моральний імпульс у житті пуританського суспільства давно втрачений, а зовнішнім примусом – судом, в’язницею і привселюдними покараннями – неможливо змусити людину бути моральною. Мораль повинна бути закладена в душі людини, а покарання її має полягати в муках совісті. Обидва письменники на прикладі поведінки героїнь декларують, що ґанджі можна здолати, якщо спробувати відмовлятися від себелюбства та егоїзму, довіряти своїй власній природі, керуючись християнськими чеснотами. У цьому відчувається перегук з просвітницьким уявленням про те, що чим далі людина відійшла від природи і природних почуттів, тим більше вона схильна до неправедних вчинків, порочності і зла. Зокрема, це стосується спокусника Оксани – “копитана”, та законного чоловіка Естер – Чілінгворса, дії яких є неприйнятними для людей чутливого серця і честі, з якими якраз і пов’язуються безпосередні вияви почуттів.
Підрозділ 3.2. – “Моральна рефлексія як необхідна коґнітивна складова рецепції літературної спадщини письменників” – присвячений висвітленню та обґрунтуванню явища моральної рефлексії, під яким розуміємо спроможності морального почуття і судження, що виникають при читанні творів Г. Квітки-Основ’яненка та Н. Готорна, – письменників, які писали в епоху, коли традиційна система моралі стала об’єктом сумніву внаслідок зменшення релігійної віри, на якій вона базувалась. Як наслідок, людина змушена звертатися всередину себе, шукаючи в сердечних порухах вирішення моральних проблем.
Особливу увагу зосереджено на аналізі новел Н. Готорна “Gentle Boy” (“Лагідний хлопчик”, 1832), “Young Goodman Brown” (“Молодий праведник Браун”, 1835) та оповідання Г. Квітки-Основ’яненка “Мертвецький Великдень”(1834).
Проаналізувавши твори у цьому аспекті, висновуємо про переконання їхніх авторів, що без віри в євангельський закон і у цілковитому відриві від релігії людина легко збочує з правильного шляху та, залишена на самоті, стає суб’єктом болючої і безплідної рефлексії. Це спостерігаємо на прикладі героя новели Товія Пірсона, який, розчарувавшись у пуританській “релігії общини”, стає рабом “релігії серця”, а зосередившись виключно на серці з його природними уподобаннями, впадає у відчай через втрату об’єкта своєї безмежної, але позбавленої духовного виміру, любові. З іншого ж боку, сліпе слідування постулатам релігії, підкріплене виключно велінням розуму, змушує героїню новели, мати Ілбрагіма – Кетрін – відмовитися від найбільшого дару – бути матір’ю.
Неоднозначність Н. Готорна, який в одному епізоді нібито цілковито засуджує героїню новели “Лагідний хлопчик”, а вже в наступному – величає “освяченою любов’ю і своїми страхами”, а також відсутність готових рішень моральних і психологічних колізій і щодо інших персонажів новели, спонукає читачів до самостійного судження, тобто до моральної рефлексії як невід’ємної коґнітивної складової читацької рецепції.
Показовими також є твори Н. Готорна “Молодий праведник Браун” і Г. Квітки-Основ’яненка “Мертвецький Великдень”, неоднозначність інтерпретації яких призвела до того, що кожен дослідник творчості письменників (не кажучи вже про читачів) пропонував своє власне їхнє прочитання. Розуміння як новели, так і оповідання, залежить від рівня моральності читачів, здатності співвідносити свій внутрішній світ із задумом автора, тобто від уміння рефлексувати.
У межах поетики божественного/демонічного площиною розбіжностей між концепціями Г. Квітки-Основ’яненка та Н. Готорна є їхнє трактування наслідків побаченого для Нечипора та Брауна. Для героя американської новели, за словами автора, на жаль, це був зловіщий сон, після якого він став іншою людиною – строгою, печальною, похмурою і задумливою, яка втратила віру якщо не в Бога, то в людей. Квітка ж обмежився застереженнями “не удаватися у теє п’янство”, щоб не занапастити душу, та сатиричним описом наміру Нечипора запросити одного з мерців до себе додому з метою розповісти дружині про покарання для жінок, які йдуть проти закону та вчать своїх чоловіків. Як і новела Н. Готорна, твір українського письменника залишає читачам значний простір для міркувань про джерела і форми того морального зла, що стає результатом вільного вибору людини, а наслідком має і фізичні, і моральні страждання інших.
У висновках узагальнено результати дослідження.
Намір окреслювати типологічні відповідності та відмінності художнього потрактування морально-етичних концептів у творах Г. Квітки-Основ’яненка і в американській літературі кінця XVIII до середини XIX століття спричинений принциповою необхідністю в період набуття повноти індивідуальної свободи і національної гідності “зазирнути” (за М. Жулинським) в інші духовні світи, споріднені з нашим світом складною боротьбою за національне самоусвідомлення. Слушними у цьому плані є зауваження дослідників про доречне співвіднесення духовної історії українського та американського народу та її відображення в художній творчості.
Вибір типологічного методу дослідження спричинений відсутністю інформації про можливі генетико-контактні зв’язки між Г. Квіткою-Основ’яненком та його американськими письменниками-сучасниками, що, як наголошують дослідники, розширює, фактично до необмеженості, діапазон компаративних досліджень і зводить дилему компаративіста не до питання ”чи порівнювати?” (чи ”бути”?), а до питання про власну точку спостереження.
Превалювання етичної та моральної проблематики в художній свідомості митців кінця XVIII – початку XIX століття було демонстрацією їхнього розчарування у тих “логічно” побудованих теоріях суспільного прогресу, які призвели до заперечення Бога, духовних потрясінь та революцій. Єдиним джерелом гармонійного впорядкування життя, здатним розв’язати існуючі суперечності в суспільстві та знешкодити негативні осередки, здавалося б, була етика, особливо в її релігійному вигляді.
Окреслення типологічних аналогій та відмінностей у висвітленні морально-етичної проблематики творчої спадщини Г. Квітки-Основ’яненка, Ч. Брауна та Н. Готорна здійснено з огляду на суспільні, літературні та психологічні фактори, які переплітаються та взаємообумовлюються. До суспільно-типологічних чинників зараховуємо передусім, мораль та релігію. Літературно-типологічні відповідності розглянуті з точки зору ідейно-психологічної спрямованості, характеристики персонажів, композиції і сюжету, мотивів, образної системи, художніх прийомів та інших компонентів твору. Врахування психологічного фактору зумовлене певною спорідненістю творчої натури порівнюваних авторів, що спричиняє деякі літературні подібності. Таким чином, розгляд світоглядних парадигм українського та американських письменників, що випливає з їхніх соціальних, психологічних та релігійних поглядів, уможливило окреслення віддалених контекстів, що відкривають шлях до інтерпретації художніх творів цих письменників.
Основним джерелом натхнення всього життя і творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, як переконуємося, були християнські ідеї та мораль. Про це свідчить той факт, що художня реальність письменника часто “євангелізується” (О. Борзенко), у повсякденному шукаються ознаки вічного й абсолютного, а позитивний герой, зазвичай, глибоко віруюча людина. Незаперечно доводимо, що письменник був вірним релігійним системам як основним засобам забезпечення інтенсивності людської духовності. Тому називаємо мораль Квітки християнською.
Тенденції до моралізаторства і подекуди сентименталізму присутні і в творчості американського письменника, який синтезував принципи просвітництва та раннього романтизму, Чарльза Брокдена Брауна. Мораль першого визначного його роману, “Віланд, або преображення”, спрямована проти намагань людини пояснити Божественну сутність обмеженими інтелектуальними можливостями, відсутності у людей стійких моральних переконань, що дозволяє будь-яким забобонам затуманювати їхню свідомість. На відміну від важливої константи художньої свідомості Квітки-Основ’яненка, за якою офіційна влада залишається поза межами критики, Ч. Браун трактував дифірамби на адресу правителів як уславлення рабами своїх тиранів.
У своїй художній творчості Чарльз Браун нерідко вдавався до європейської традиції преромантично-ґотичних мотивів, помітно трансформувавши їх. У багатьох моментах відчувається перегук із способом втілення аспектів ґотики і Г. Квіткою-Основ’яненком, зокрема в його оповіданні “Перекотиполе”.
Прикметною рисою творчості порівнюваних письменників є те, що акцент робиться на відшуканні єднальної ланки між внутрішнім та зовнішнім світом, центр тяжіння переноситься із зовнішніх обставин на психологію героїв, а витоки будь-яких почуттів приховані саме у внутрішніх рухах власної душі.
У творчій спадщині Чарльза Брауна нашу дослідницьку увагу особливо привернули романи “Віланд” та “Ормонд,”, в яких автор репрезентував своє просвітницьке бачення питання віри, що співзвучне з уявленнями Н. Готорна, але й не суперечить християнській побожності Г. Квітки-Основ’яненка, для якого віра, основана на релігії, не суперечить просвітницькому культу розуму. Помітні паралелі спостерігаємо і в змалюванні письменниками чоловічих образів-спокусників.
Однією з прикметних рис творчості порівнюваних письменників є ідея кордоцентризму, що постала насамперед як потужний спротив духовній, політичній, освітянській, загальноінтелектуальній ситуації того часу.
Світоглядна позиція Натаніеля Готорна може бути означена як “секулярна релігія”, де уявлення про священне ототожнюються перш за все зі світом суб’єктивних переживань і почуттів, переноситься у сферу внутрішнього світу людини та взаємин людей між собою. Поняття благодаті, покаяння, гріха в його творах набувають не богословського, а психологічного змісту. Отже, релігійність Готорна мала швидше емоційно-інтуїтивний характер, ніж догматичний.
У розгортанні концептів “гріх-кара-каяття” Натаніель Готорн, Чарльз Браун та Григорій Квітка-Основ’яненко у багатьох аспектах є суголосними, про що свідчить детальний аналіз поведінкових парадигм героїв аналізованих творів.
|
