| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, мету та завдання дослідження, розкрито теоретико-методологічну основу і методи аналізу, окреслено коло художніх текстів, що стали матеріалом для дослідження, вказано наукову новизну і практичне значення роботи.
Перший розділ – “Власні назви в системі поетики художнього твору” – присвячений розгляду тих вчень про літературні ймення, які слугували посиленню зацікавленості до власних назв у художньому творі й безпосередньо зв’язані зі становленням та розвитком науки про ймення в літературі. Ім’я як самобутня субстанція в картині світу людини здавна цікавила дослідників. Починаючи з прадавньої синкретичної творчості, власна назва стає специфічною мовною одиницею, бере активну участь у творенні естетичної реальності. Особливого статусу ймення набуває у фольклорі, де воно ще наділене рисами колективного архаїчного світогляду. З кожним етапом розвитку художньої творчості функції власних назв розширюються, врізноманітнюються. В цьому розділі розглянуті вчення Платона, Аристотеля, Н.Буало, Ф.Прокоповича, О.Потебні, Ю.Тинянова, Б.Томашевського й ін., де порушуються питання поетики власних назв у художніх творах. Обґрунтовано актуальність сучасних літературознавчих студій у цьому напрямі. Літературознавчі здобутки попередніх епох у сфері літературної ономастики викристалізувалися в середині ХХ ст. у працях назвознавців. Саме в цей час наука про імена в літературі оформилась у самостійну дисципліну.
Вітчизняне літературознавство мало, на жаль, приділяє уваги йменням у літературі, хоча, наприклад, європейські вчені сходяться на думці, що літературна ономастика – це дисципліна, яка синтезує в собі ономастику лінгвістичну, історію літератури та стилістику. Оскільки власні назви відіграють неабияку роль у системі поетики художнього твору, вони мають бути об’єктом зацікавлення і теоретиків літератури.
Головну увагу в першому розділі зосереджено на викладі теорії власних назв у художніх творах, яка розроблена в працях вітчизняних та зарубіжних учених. На сьогодні питання поетики власних назв лишається недостатньо вивченим, що спричинило утворення певного критичного вакууму в цій сфері, надто ж у літературознавстві.
Ономастична система – це, сказати б, експресивно-смисловий карнавал, який увиразнює естетичну неповторність художнього твору. Літературне ймення є досить складною поетичною структурою. Назва твору – квінтесенція його художнього світу. Подібно до заголовка, поетонім є лапідарною формою художнього образу. Зв’язок між іменем та образом такий тісний, що будь-які зміни на рівні образу відбиваються у змісті першого і навпаки. Мало того, художній образ прагне бути названим, оскільки він найчастіше постає через називання.
І.Ґерус-Тарнавецька слушно зазначає: “Назви є символічним скороченням проблеми, втіленої в якусь постать або зв’язаної з якимсь місцем, чи то через зв'язок історичний назви, чи через етимологічне її значення”. Етимологія назви – один із засобів характеристики персонажа. Ім’я постає, так би мовити, самодостатньою структурою, яка вже містить у собі образ. Самодостатність імені бере свій початок з міфу, в якому назва іманентна референту. Цю властивість ім’я не втратило й нині. У власній назві сконденсований міф, відтак ім’я є своєрідним міфом.
Поетонім виступає й у ролі жанротворчої одиниці. В структурі окремого жанру чи навіть літературного роду власна назва володіє специфічними художніми якостями. Скажімо, особливого значення набуває поетонім у ліриці, де реалізується і як фонічна, і як експресивна, і як смислова система. Згущеність ліричного вислову особливо підкреслює статус імені в поезії, яке, крім іншого, привносить і елемент епічності, адже здатне володіти певним смисловим зарядом, надто ж, коли поетонім є культуронімом. Свою специфіку має власна назва в драматичних жанрах. Як показав Б.Томашевський, поетонім у драматургії виконує ряд характерних функцій. Тут афіша стає тією складовою, що відіграє вагому роль у композиційній організації твору, в розумінні його ідеї тощо.
Номінації літературного твору – це сукупність образів, які тим чи тим чином реалізуються в ньому. Досить промовистими в цьому плані є конотоніми, які стали згущеними формами широкої образної системи. Завдяки їм художній світ твору постає у вигляді позачасової та позапросторової структури, а топоніми та хрононіми, на яких лежить основне навантаження у розбудові часопростору, мисляться лише артефактом. Навіть номінації в реалістичних творах тяжіють до полісемантичності, оскільки вони вбирають у себе всю інформацію, закріплену за позначеним ними образом. Пройшовши мікро- та макроконтекстами, поетонім стає багатосмисловим блоком, що може репрезентувати образ і поза текстом. Поява такого поетоніма в іншому тексті встановлює інтертекстуальний діалог на рівні кількох художніх творів, а то й культур.
Ономастична система – це розширення асоціативно-смислових потенцій художнього твору, а відтак – розширення його інтерпретаційних можливостей. Всяка власна назва має певний інформаційний заряд, тому, потрапивши до художнього твору, вона здатна поглибити його семантичне поле. В такому разі образ, позначений іменем, збагачується додатковими значеннями, що інколи, скажімо так, заочно наділяє його певним змістом. З іншого боку, проходячи контекстами, поетонім наповнюється різними смислами, які поглиблюють змістове поле образу й навпаки. Зв’язок між іменем та образом є дифузійним.
Кожна група власних назв у художньому творі виконує ряд специфічних функцій. Так, окреслення часопростору здійснюється найчастіше за допомогою топонімів, які не лише локалізують дію в просторі, а й виступають засобом відтворення регіонального колориту, гіперболізації, конкретизації тощо. Топоніми та хрононіми, крім здатності лаконічно відтворювати часопростір твору, можуть змістити його чи навіть “розвіяти” локальну чи хронологічну прикріпленість, особливо, коли йдеться про твори, де поєднуються різні часопросторові виміри. Як і будь-яка власна назва в художньому творі, вони можуть бути конотонімами, тому поетичне навантаження їх не обмежується конкретними функціями.
Все ж, основна художня вага припадає на антропоніми. Ім’я – це найконкретніше позначення. Поетонім – не просто засіб конкретизації, він постає лаконічною конкретизуючою одиницею. Мало того, в лаконізмі поетоніма може міститися широка образна система, якщо він наповнений інтертекстуальними конотаціями. Така характеристика образу набуває особливої промовистості, а щодо художнього світу, то він виводить образ за межі заданого топонімами чи хрононімами часопростору. До того ж названість виокремлює денотат з-поміж названих об’єктів, персонажів, предметів тощо. В здатності ймення характеризувати позначене проступає воля письменника. Характеристика образу може бути як експліцитною, так і імпліцитною. Власні назви нерідко стають ключем до інтерпретації художньої концепції, можуть увиразнювати тематику твору, врешті художній образ найчастіше з’являється саме через ім'я, висвітлюється через свою назву і навпаки. Зв’язок на рівні ймення / образ настільки тісний, що ці системи становлять єдине органічне ціле. Тенденція до перетворення на символ – одна з найприкметніших рис імені, яке в ході розгортання тексту, проходячи контекстами, стає конотонімом. З цього приводу В.Калінкін зауважив: “Конотативними визнаються всі оніми літературного твору” .
Функції поетонімів, їх художнє навантаження в кожному творі реалізуються по-різному, що не в останню чергу зумовлено художньо-індивідуальними властивостями твору.
У другому розділі – “Поетика заголовків драматичних творів Лесі Українки” – проводиться дослідження художності титулів драм Лесі Українки. Розробка багатьох аспектів цієї проблеми має розпорошений і фрагментарний характер; дослідники лише зрідка, до того ж побіжно, приділяли увагу заголовкам драматичних творів авторки.
За словами С.Скварчинської, заголовок виконує щодо тексту функцію імені. Специфіка назви твору ще більше унаочнюється, коли спроектувати на неї методологію О.Потебні. Маючи всі ознаки зовнішньої форми слова, внутрішня форма заголовка є значно об’ємнішою, ніж внутрішня форма будь-якої іншої лексичної одиниці твору. Цю особливість титулу можна пояснити його властивістю “вбирати”, “поглинати” весь текст, який формально суттєво перебільшує перший. Очевидно, на цьому рівні назва твору вподібнюється до власної назви, яка володіє подібними властивостями. Називаючи свій твір, митець виступає у ролі деміурга, але ця роль, у порівнянні з творенням власне тексту, має ряд характерних моментів: крім підбору імені текстові, номінація повинна встановити з текстом певний контакт. Залежно від волі письменника, цей контакт буває різноплановим: заголовок може вказувати на центрального персонажа(ів) твору, може окреслювати тему чи проблему, виділяти провідний мотив і т. ін., але, оскільки заголовок в першу чергу є іменем тексту, то згідно зі специфікою власної назви, він тяжіє до якомога конкретнішого відтворення сутності позначуваного ним об’єкта, іншими словами, “ім’я об’єкта є виражений об’єкт”, – як влучно висловився О.Лосєв.
|
