| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету і завдання, наукову новизну, зв’язок з науковими програмами й планами кафедри, подаються рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів, а також повідомляється про наукові публікації дисертанта і його виступи на франкознавчих конференціях, де було апробовано основні положення роботи.
Перший розділ має назву „Автологічне слово у різностиллі збірки „З вершин і низин”. Кожна збірка поезій І.Франка має, образно кажучи, свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній “строкатості” чи – радше – багатогранності монументальної за своїм характером збірки “З вершин і низин”. Уже сама її назва свідчить про опозиційність, контрастність у тематиці і в настроях. Громадянські верховинні пориви з їх оптимізмом та мажором і – меланхолія „низин”. Та ще й кусющі “оси” сатири. Така широка амплітуда вимагала специфічних форм поетикальності, циклічної композиції і нюансування стильових струменів, співдії „верхнього” і „нижнього” реґістрів поетичного вислову. Ударний образ чи вражаюча деталь увиразнювались на тлі автологічного слова і фрази.
Образ автора збірки “З вершин і низин” – це образ „диригента”, який згармонізовує тони „високого” стилю (металогізму) з „низьким” (автологізмом).
Поетичність слова у віршах з першої частини досягається злютованістю багатьох засобів, підпорядкованих образності вищого порядку – алегорії й символу. Цьому „надзавданню” підпорядковане й автологічне слово, за яким стоять асоціації „низинні”, конкретизовані, опредметнені реалії („по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”).
У жанровому синкретизмі „Веснянок” своє структурне місце посідає „образковість” – обмежений фрагмент, сцена, візуально-предметне зображення. Акцентується простір, своєрідно „заземлюються” деталі. Для прикладу, веснянка „Вже сонечко знов по лугах...” позначена автологізмами, що витворюють особливий симбіоз „веснянки” і „образка” (повторюваність місцевого відмінка з прийменником „по” – „по луках”, „по... широких полях”, „по...ріці”, „по голій, тісній толоці”); виразними автологізмами є образи: худа худоба „шкандибає”, віз „тягнеться”, “секвестратор”.
На межі метафоричності, але з виразною автологічністю, структурована веснянка-романс “Не забудь, не забудь”. Змальовуючи вечір на селі, зображуючи „лихо сьогочасне” (дев’ята веснянка), поет вдається до виразних прозаїзмів: „дівчатонька” не йдуть „ходірком”, не співають соловейкові „всупір”, а „з роботи перемучені спішать”.
Автологічне слово в одному з найориґінальніших циклів у збірці „Осінні думи” пройняте особливою настроєвою тональністю. На тлі сумовитого, а то й похмурого пейзажу „бідні сунуть, терплять, ридають”, „мати, що на гріб дитини прийшла і плаче, шепчучи молитов”.
Дуже часто І.Франко будує свої поезії за принципом психологічного паралелізму. Поезія „Журавлі”, в якій перша частина є „реалістичною”, а друга „символічною” (формула Р + С), теж „наполовину” автологічна: А + М, де А – автологія, а М – метафорика. За цими умовними формулами побудовано весь цикл.
Смутком пройняті, як свідчить заголовок, “Скорбні пісні” поета. Образ ліричного героя зливається з образом автора, який звертається до своїх читачів, до громади.
Автологія стає також „будівельним матеріалом” для афоризмів, сентенцій: “Тяжко-важко цілий вік боліти, А не знати навіть, де болить”.
“Нічні думи” переважно позначені образами “на межі” автології і метафорики (А + М): “Без мислей деревію я”, “Лиш в серці тиск важкого болю”.
Майже суцільною автологічністю відзначається цикл “Думи пролетарія”. Перший вірш циклу “На суді” – це риторична фігура, що деякою мірою переростає в поетично- публіцистичний трактат з відповідними автологізмами: “Звалити наш суспільний лад”; “Паном в нім багач”; “...Тут з катедр, амвон ллєсь темнота”; “...Прямо, чесно ми йдемо за правдою...”. Автологічно побудовані афоризми (домінантна прикмета циклу): “Semper idem” (лат. “Завжди те саме”), “Правда против сили!”, “Боєм проти зла”, “З світочем науки Против брехні й тьми!”.
У цих риторичних медитаціях поетична думка набирає виразного сентенційного характеру („Не люди наші вороги”, „Не довго жив я в світі ще” та ін.). У циклі „Думи пролетарія” маємо особливу лексику, суцільний риторичний стиль, апелятиви, медитації, сентенції – і все це з використанням автологічного слова.
У циклі “Ехсеlsior” (“До вершин, вище”) своєрідно поєднано риторичність і наративність. Поема “Наймит”, у якій виразно проступає національна ідея, містить багато автологізмів для характеристики образу наймита: „Той наймит – наш народ!”; “Нестаток, і тяжка робота, І натуга Зорали зморшками чоло”. На наймиті “зрібна сорочка”, “сіряк”. Такими автологічно-метонімічними деталями зображено людину із соціальних “низин” у колоніальних умовинах. Проникливий ліризм і поетичність досягається образами, які не є виразними тропами: „Сумує німо він...”, „А спів той наче брат...”, „І земельку святу, як матінку, кохає, Як матінку сини”. Мало тропів містить нараційний плин у поезії “Христос і хрест” також містить мало тропів. Загальну ж тональність оповіді визначає вже перша строфа:“Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’яти Висів тож від давніх літ”.
Оповідність і негуста метафорична наповненість властива “Ідилії”. Натрапляємо тут на „не поетикальні” прозаїзми. Ось портрет дівчинки: “мов мишачий хвіст, косичка”, „в маленькій запасчині підіп’ятій”, „стручки Зеленого гороху визирали З-за пазухи”.
На сторінках збірки багато рядків, висловлених автологічно: “Пісні і праця – великі дві сили”. Ця синтетична формула виражає саму суть національно-історичного буття нашого народу. Адресуючи свої слова „Співакові”, поет пише: “Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,Будь її колос, лушпина й стебельце!” Чи можна собі уявити автологізм-прозаїзм „лушпина” в координатах іншої, окрім Франкової, поетичної системи, до того ж прозаїзм тут набирає ознак фігуральності?
Виразною автологією позначений і сонетарій І.Франка – його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. У циклі „Вольні сонети” І.Франко чи не першим у світовій поезії у жанрі сонета вдається до прозаїзмів. Для прикладу п’ятий вірш циклу містить своєрідні художньо-публіцистичні твердження: “Незрячі голови” (поєднання нелогічного й автологічного з виразним відтінком метонімічності мислення) – “наш вік кленуть”. Другий катрен сонета – суцільна автологія, майстерно стилізована під хіазм: “Та що ж то – право? Право – се лиш сила, А сила — право, се закон природи”.
Прекрасні, глибокодумні автологічні афоризми маємо в сонеті дев’ятому: „Лиш в праці варто і для праці жить!” „Зректись себе і буть самим собою”.
І.Франко став творцем вельми своєрідного явища у світовій поезії – “тюремного сонета” – явища наскрізь новаторського. Цикл має свій внутрішній сюжет і свою динаміку. Автологічна лексика тут особлива, зрештою, як і інші засоби, зокрема фонічні. Наприклад, парадоксальна рима: образ „дрантя” римується з „Данте”(!).
„Візитирка”, „кибель”, „клоака”, „виходок”, запах „карболки”, вкраплення лексем із злодійського жаргону (спотворені вирази німецькою мовою) – усі ці автологізми окреслюють тюремний „Hausordnung”.
Аналогічні автологізми окреслюють „тюремну культуру” (уперше, мабуть, у світовій поезії натрапляємо на таке словосполучення), як і „пісню арештанську” і загалом плин натуралістичного, по суті, письма, уперше застосованого в такому „аристократичному” виді витонченої поезії, як сонет. Автологічними є сатиричний цикл “Оси” і поема „Ботокуди” автологічні. Сатира на галицьку дійсність вимагала саме такої форми образності. Автологічний лексикон тут значно розширюється: „об’єкції”, „реколекції”, „нігілісти”, „парастас”, „цюпа”.
Сатиричне силове поле поеми “вбирає” в себе лексику, яка ще не звучала. „Бидло [...] З масті сірої; “плем’я” “малодумне, незглибиме”; суспільний лад – це „канчуківство”; конспіратори їдять „польські зрази” і, „з’ївши „гуцульську мамалигу”, „сплодили при тім Славну “Польськую інтригу”.
Досить панорамно в колосальному творчому доробку І.Франка представлена „оповідна” поезія. Вже назва циклу “Галицькі образки” сигналізує, що в ньому поет художньо репрезентує різні сторони “галицького битія”. Оповідні структури переважно автологічні (“У шинку”,“Михайло”,“Баба Митриха”,“Ґалаґан”, „В лісі”, „Журавлі”), багато специфічної термінологічної лексики. Автологічною структурою образка „Журавлі” виступає фрагмент дитячої пісеньки, що своєрідно „прошиває” всю поезію („Круцю, круцю, журавлі”)
Збіркою „З вершин і низин” Іван Франко ввійшов у нашу поезію як поет-новатор. Це проявилося передусім у „видобутті” колосальних потенційних можливостей автологічного письма для побудови поетичних структур різних жанрів.
Другий розділ має назву „Автологічне слово в ліриці інтимній („Зів’яле листя”)”. Збірка “Зів’яле листя”– явище унікальне в українській і світовій поезії. “Вічна тема любові” (Л.Сеник) потребувала “нержавіючих” мистецьких засобів її втілення.
Студії над „Зів’ялим листям” мають свою тривалу історію (В.Щурат, М.Євшан, Я.Ярема та ін.). Особливе зацікавлення викликає найновіший “жмуток” досліджень “любовної драми” І.Франка (Д.Павличко, М.Ільницький, Л.Сеник, М.Легкий, П.Салевич, І.Папуша). Сенсаційний характер мала і стаття І.Денисюка та В.Корнійчука “Подвійне коло таємниць”.
Відзначаючи високу вартість праць згаданих авторів і особливо серію студій Л.Сеника, все ж зазначимо, що з погляду автологізму (як і з лінґвопоетичного) „любовна драма” досі не розглядалася.
„Перший жмуток” позначений амбівалентністю почуттів і настроїв ліричного героя. Цю прикмету „жмутку” можна висловити опозицією: “надія і розпач” (Леся Українка). Звідси – наявність навіть збруталізованих образів, які є виразом прагнення заглушити в серці „люту муку”: “Я чистий образ твій убить Здіймав проступну руку. Я з вулиці болото брав, Каміння кременисте І кидав ним у образ твій, В лице твоє пречисте” (Виділення моє – Г.П.).
Перший цикл починається драматичним авторським визнанням, автологізм переходить тут у структуру метафоричну: „По довгім, важкім отупінню Знов трискає хвиля пісень”.
Поетично звучить рядок “Та вітер повіяв і попіл розвіяв”, хоча, власне, і є автологічним. Аналогічне звучання набувають діалогічні репліки:“Тепер ти огень той згаси”. – “Ні, годі! Не буду гасити!”
У третьому вірші циклу переважає розмовна (зовсім „несподівана” в поезії) лексика. На підґрунті загальної самохарактеристики автологічно будується психологічний портрет та внутрішній стан ліричного героя: “Не боюсь я ні Бога, ні біса, Маю серця гіпотеку чисту…” (Виділення моє – Г.П.).
Далі у вірші вимальовується автологічний анафоричний ряд (“Не боюсь я й вовка із ліса…”, “Не боюсь я людських пересудів”. П’ятий вірш – лірична новела (суцільно автологічна) про випадкову зустріч з коханою (такої „новели” немає в „Щоденнику” Супруна): “Ти кивнула головою, В сінях скрилася як стій; Я ж мов одурілий стою І безсилий за тобою Шлю в погоню погляд свій”. Які „буденні” образи для зображення тла, інтер’єру, створення загальної тональності (“кивнула”, “сіни” тощо). „Низький”, автологізований стиль чергується з фіґуральним, і ця „гра” на верхньому й нижньому регістрах відповідає психологічним станам героя і героїні ліричної драми. Значною мірою саме завдяки цій „грі” і створюється особлива драматична напруженість „сюжету” збірки. Є у збірці строфа, що її б можна назвати філософічним паралелізмом. Макрокосм і мікрокосм взаємовідображаються в автологічних образах у конкатенаційній ситуації, риторичній фігурі: “Чим я тепер?”, “О, чом не пил бездушний? Чом не той камінь, не вода, не лід?” (до деякої міри автологізм тут „знімається” ліричною – аж до надривності – напруженістю). Прекрасна за своїм змістом і така автологічна риторична фігура: “Я кличу: Надійсь і кріпись у борбі!”. Десята поезія „жмутку” за жанром є поезією-видінням (відомий романс М.Лисенка); вона побудована на межі автології і тропіки: “Безмежнеє поле…”, „Я сам серед поля, лиш кінь підо мною”. Ліричний герой цього вірша прагне визволитись з екзистенційного стану “тісноти”. Моторошне враження справляють натуралістично-автологічні деталі з поезії „Похорон пані А.Г.” („зашрібували”, „вложили в склеп”, „привалили камінь”, „цементом заліпили”, „прикопали”).
Візуальними образами (автологічними) змальовано і „Привид” тієї, що могла „однісіньким словом” зробити героя генієм (останній образ „жмутку”). І – нарешті – славетний „Епілог”. Сила цього вірша – в елегічній тональності, але завершується він майже прозаїчно: “Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками”.
М.Ільницький, зокрема, зазначив, що весь текст другого „жмутку” зітканий з барвистих узорів. Між ними лише у „щілинках” проглядає автологічне слово. Жмуток позначений своєрідно „використаною” фольклорністю.
“Надсянська легенда” за жанром – гібрид легенди, балади й параболи. Вона побудована як психологічний паралелізм – “Се мого серця драма“, і в її наративному плині немало автологічних образів, особливо в експозиційній частині. Другий вірш циклу позначений оригінальною версифікацією, в основі якої теж психологічний паралелізм. Знову – „полудне” (згадаймо “Блюдітеся біса полуденного”). Далі – автологізми: “Довкола для ока й для вуха Ні духа!”, “тріщать сверщики” – і майже прозаїчний фінал. Четвертий вірш, сягаючи вершин музичності, інкрустований автологізмами: „для мене скрута”, „Тебе видаючи, любити мушу”. Десятий вірш („У вагоні”) виразними автологічними лексемами передає стан, коли від ліричного героя немовби „втікає” весь світ. Утікають земля, „стовпи, смереки”, “.. лан за ланом, Сад за садом”. Іронійно миготять навіть зорі. Витворюється особливий ефект – ефект швидкої зміни кадрів. Отже, прозаїчний вагон, екзистенційний стан і – космос. І все це – переважно в автологізмах.
Стани героя (аж до неврастенічності) у ліричному плетиві передаються через такі визнання (абсолютно не поетичні, але експресивні): „Я нещасний, я черв’як! В мене серце, нерви хорі!”. Або: “Я слабий, над труси трус”.
У „жмутку” є розлогий „портрет” (самохарактеристика) ліричного героя. Окремі рядки позначені розмовно-автологічними інтонаціями: „Якби я не дурень, що лиш в думах кисне”.
Низку автологізмів бачимо у характерних для поетики збірки риторичних фігурах: „Що щастя ? Се ж ілюзія, Се привид, тінь, омана…” Згадується Шлеміль, людина, що втратила свою тінь: “З тобою жить не довелося, Без тебе жить несила”.
У триптихоподібній будові збірки “Зів’яле листя” її останній “жмуток” має свою специфічну „фізіономію”, відмінну від попередніх. Якщо перші два „жмутки” були немовби драматичними етюдами й передавали “драму серця”, то фінальний – уже трагедія. Загострений екзистанс, відчуття безвихідності спонукає приреченого героя (чи вже не антигероя?) до внутрішнього самоаналізу, до осмислення проблем буття і небуття, людини і космосу, стосунків між статями. У процесі невпинного внутрішнього горіння бувають хвилини тверезого погляду на світ, реальна дійсність “прорізується” чіткими гранями. У таких „антрактах” у метафорику приходить автологічне слово. “Під вагою турбот і біди” не ллється пісня. „Лампа” розприскує світло, горе тисне, як „праса”. Рими: „надушити” – „заглушити”. Для ліричного героя кохана „умерла”. Своєрідна ономатопеїчна фігура („Бам! Бам-бам!”) автологічно-розмовна, зрештою, як і анафорична фігура: “І як се я ще досі не вдурів? І як се я гляджу і не осліпну? І як се досі все те я стерпів І у петлю не кинувся коніпну!”
Наступний вірш розвиває ідею попереднього, але вже з епіфорою: „Я умер!”. Екзистенційний стан апатії, втрата волі до життя передаються через автологічні стверджувальні образи. Автологічна ономатопея: „Дзінь-дзінь-дзінь! Дзвонив біцикл”. Ніхто ще „не вспів” видумати „рецепти” на жорстокий душевний біль. Виділені автологізми (для Франка, безперечно, неологізми) уперше з’явилися у його ліриці.
У „жмутку” є немало сповідальних ліричних структур, зітканих переважно з автології (четвертий вірш), як, наприклад, фрагмент інтер’єру житла коханої: „Покоїк і кухня, два вікна в партері, На вікнах з квітами вазонки”. І далі – такі ж „приземлені”, автологічні номінативи.
У „жмутку” стверджується розпач, глибоке розчарування ліричного героя в його святому ідеалі любові і щастя. Цей скарб його душі виявився дитячою „іграшкою”, яку без шкоди і жалю „зламати можна”, „попсувать”.
Ліричні визнання у циклі наближаються до оповідної поезії, вибудовується сукцесивно-динамічний ряд автологічних образів, що становить характерну прикмету поезії І.Франка загалом, виразну грань його поетики ( яскравою ілюстацією є поезія „Я чую се – не варто жить”).
У славнозвісній поезії “Тричі мені являлася любов” один терцет буквально вражає своїм натуралізмом (зимна рука – то не фігуральний образ смерті, а дійсно реальні відчуття від дотику до враженої цією фатальною недугою коханої жінки): “Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: “Мені не жить, тож най умру одна”. Розгортається тут і „демонічний” мотив (і все це автологія): „За один її цілунок Най горю сто тисяч літ”, „Хоч би прийшлось і чорту душу дати”. І демон з’являється – „в плащі і пелерині”. І каже: “Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче! Пан раціоналіст, безбожник – чорта кличе! Ще й душу напиха!” (Виділення моє – Г.П.) „Спішіться, паночку, до пекла, як до балю! (...) Au revoir у нас!..”
Особливо вражає читача своїм ладом почуттів вірш “Матінко моя ріднесенька”. Гіркий жаль і невимовна любов до матері передається через не зовсім металогічні образи („нещасний час”, „година лиха”, „тяжкий гріх”, „три недолі” – м’яке серце”, „хлопський рід, „горда душа”). Окремим, „нетропічним” строфам автор зумів надати проникливо-щемливої тональності.
Автологічно (у переважній більшості) розгортається „буддистський” мотив у „жмутку” – подається стислий, майже публіцистичний виклад релігії як філософії і способу буття. Складною для розуміння є поезія „Душа безсмерна”, де в автологічних образах окреслено обмежену (навіть певною мірою звульгаризовану) гомоцентричну свідомість. Ця свідомість – „дрібненький бомблик”, який остаточно „гасить” антигерой з допомогою „маленького інструмента” в „один момент”. Крах людини, яка втратила віру. Є у вірші й автологізм-термін „кріда” („Мелодія”, „У цадика”: „Зробили три кріди” – до цього рядка автор навіть подає пояснення у виносці).
Дослідники визнавали, що „Зів’яле листя” стоїть на рівні шедеврів світової лірики. І в цій прекрасній ліриці І.Франко вперше у світовій поезії використав стільки автологізмів-прозаїзмів, „термінологізмів”, розмовних інтонацій, що органічно взаємодіють з металогією.
Третій розділ має назву „Філософське, морально-етичне наповнення автологізму”. Поет іде від ліричної драми до ліричної філософії і християнського панетизму, до мистецького та історіософського синтезу. У розділі розглядаються три збірки поета, що разом з народом „угору йде”, – „Мій Ізмарагд”(1898), „Із днів журби”(1900) та „Semper tiro”(1906). Усім трьом збіркам – цьому поетичному “тройзіллю” – властиве об’єднувальне начало, те, що автор у передмові до свого „Ізмарагду” назвав “спільним діапазоном морального чуття і темпераменту”, адекватним до його “фізичного і духовного стану”. Це вимагало й адекватності стилю.
І.Франко у першій із згаданих збірок прагнув дати читачеві “повний курс практичної християнської моралі”, створивши книжку „тою мовою, яка на теперішнє покоління повинна робити враження, багато дечим подібне до того, яке на старих русинів робила мова церковна, то значить – мовою поезії”. Високий стиль мав бути прозорим і дохідливим. Простота у „високості” досягається значною мірою через використання мови автологічної.
Збірка “Мій Ізмарагд” починається циклом “Поклони”, який примикає до поезії суб’єктивно-риторичної. Усі п’ять строф поезії „Поет мовить” (у ній ліричний герой визнає свою поразку) закінчуються автологічним виразом „cosa perduta”. Такими ж є рядки: “Війну з життям програв я ...”; “З дрібних шпигань (!)”. Особливим пієтеьом овіяні рядки, присвячені Україні, „сердечній нені”. Цілком логічною є „відповідь” України в стилі „селянської бесіди” („Мій синку, ти би менше балакав”). Рефлексія ліричного героя висловлена мовою, що на межі авто- і металогії: „...одного лиш благаю в неба, Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе Твої найкращії сини”.
“Сідоглавому” – поезія, про яку написано багато. Звернемо увагу на особливу експресію автологічних образів: ліричний герой називає себе “саракою” і далі – “собакою”(!), що „гавкає раз в раз”. Або така строфа (чи порівняння – як дім, воли, корови), де свідомо знижена, автологізована друга частина: “Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, – Я ж не люблю її З надмірної любови”.
Вірш „Декадент” (предмет багатьох дискусій і спекуляцій) відзначається також і новаторством у використанні автологізмів з відверто натуралістичним забарвленням, просторічних висловів: “Не раз я прів, і мерз я, і охрип”; “Катар кишок до мене не прилип”. Або таке визнання: “Не паразит я, що дуріє з жиру”. На цьому автологічному тлі особливо переконливо звучить етичне кредо автора: “Поки живий, я хочу справді жити, А боротьби життя мені не страх”.
Два останні “поклони” є зверненням до коханої – „Моїй не моїй”... Гіркота визнання висловлюється автологічно: “Хоч у життю тебе стрічав я рідко”; “мене ти к собі не пустила” (засіб творення автологізму – розмовні конструкції).
Перший і другий вірші “Паренетікону” мають виразну паралелістичну бінарну структуру, яку можна виразити формулою Ф + М (фабула+мораль). Фабула реалістично-побутова, викладена автологічно, мораль позначена символічністю з елементом релігійної проповіді (див. епізод гостювання Христа у Марфи і Марії). Усе марне без любові (Ще в збірці „Балади і розкази” є поетичний переспів відомих слів ап. Павла з Першого послання до коринтян [13: 1 – 8]): Людина „не приблизиться й на п’ядь до Бога без любови”. Одна любов – то коштовний скарб „перед Престолом Бога”. І все ж – „Не слід усякого любити без розбору”, бо „ворог Божий, ворог правди й волі Не варт любови вашої ніколи”. У дусі такого ж ідейно-етичного звучання, з одного боку, й автологізму та сентенційності, афористичності (виражених „буденними” словами) створений увесь цикл („Немає друга понад мудрість”; „Богатство злом не є, Коли на добро вжито”).
На зламі століть з’являється сьома (після „Поем”) поетична збірка Івана Франка – „Із днів журби”. Основна її прикмета – дальше поглиблення філософських мотивів, розширення духовних обріїв ліричного героя. Поезії тут розкривають внутрішній світ автора, його “дні журби”, його занурення у “Спомини”, як і його “філософський імпресіонізм” (третій цикл “В плен-ері”).
Ліричний герой вслухається в тривожне биття свого “втомленого серця”: “Пощо жить? Для кого жить?” – такі сповнені туги екзистенційні питання постають перед ним. А поруч з ним – „арешти, сором, самобійства”. Специфічною є природа чергування авто- і металогії. А коли „внутрішній зір” стає „зовнішнім”, частотність тропів знижується. Постає майстерно втілена предметність. У ліризованих „Споминах” „відроджуються” окремі фраґменти простору, баченого колись, у давноминулий час: “В парку є одна стежина, де колись ходила ти, – бачиться, в піску сріблястім міг би ще твій слід знайти”.
Із “днів журби” автор поринає у “спомини”. Екзистенційна туга набирає конкретного поетичного виразу відтворення колишнього хронотопу. „Я згадую минулеє життя Спокійно, та без радості, без туги”. Усі п’ятнадцять поезій циклу „Спомини” структуровані значною мірою автологічно. Йдеться про конкретне село, конкретні події, які відбулися „У біднім прозаїчнім тім житті”. Це мандрівка, сказати б словами Франкового „Гімну”, „по місцях недолі й сліз”. Ось деякі зарисовки: „При праці старші, діти голі й босі; Без догляду надворі, по хатах маленькі діти плачуть, бо у полі мати, там знов дідусь недужий в хаті сам”. Соціальна конкретика вимагає саме автологічної лексики. У циклі є постаті „радника”, „війта”, „екзекутора”, „цісарського скарбу” тощо. В одинадцятому вірші циклу знаходимо виразні автологізми у репліках французькою мовою.
У мистецтві останніх десятиріч ХІХ ст. виокремилась специфічна течія – пленеризм.Характерно, що третій цикл збірки „Із днів журби” має назву „В плен-ері”. Яким же був “плен-ер” Івана Франка? Уже сама філософічність, медитативність, соціальна насиченість зумовлювали відповідні прикмети мовостилю, специфічний добір лексики та автологічне образотворення. У першому вірші (без назви) поет, щоб підкреслити парадоксальність буття, вдається до таких своєрідних нехудожніх – з погляду традиційного – засобів образотворення: „Уяву вабиш вічності фантомом А даєш нам страву моменти Самі короткі моменти. Так само у творі “Цинічно, мамо, і немилосердно... ”, розвиваючи цю тему, автор уводить у вірш „несподівані” слова: „пора покинуть старії шабльони добрі для всяких амеб, протозоїв ехінодермів і міксоміцетів!” З царини публіцистики перенесено в лірику автологізми: „економія марнотратства”, “перспективи метафізичні”, “десять тисяч літ важкої праці цивілізації”, “рух молекулярний”, “ілюзії відвічні” тощо.
У створенні образу драматизму буття беруть участь надто „непоетичні” (підкреслені) лексеми: “Кождий мебель був мій ворог, Кожда книжка – то була П'явка, що систематично Кров і мозок мій пила”.
Серед віршів циклу – славнозвісна поезія “У долині село лежить”. Ця поезія „низин” підноситься, попри всю свою „образковість”, до вершин духовності. Домінантними є тут просторові образи-автологізми: долина, край села, горб, кузня, коваль.
У пленеризмі поета автологічні образи переважно часово конотовані: „орач ... під озимину пухкую землю оре”; „Нехай той люд потомлений Хоч трохи відпочине”.
Автологічно (часто через номінативи) будується урбаністичний пейзаж: „Фіакрів рух”, „Вулиця. Доми низенькі”.
П’ята збірка поета – “Semper tiro” (1906). Вона позначена „гуманністю і філософським спокоєм”. „Вершини” інтелектуальні все ж допускали у свою царину компоненти зі стилю „низин” – слово автологічне: „Життя коротке, та безмежна штука І незглибиме творче ремесло…”. Муза прагне “виссать “я” твоє, зробить з тебе начиння Своїх забагань”.
У напрочуд настроєвому циклі “Буркутські станси” окремі (початкові) образи автологічні, а на їх тлі відбувається символізація (наприклад, у вірші “Кожна кичера в млі”).
Автологічно-афористичним є шедевр “Ользі С.”. На прикладі вірша „О, розстроєна скрипка, розстроєна” ми бачимо, як повторюваність автологізмів надає ліричній оповіді особливої художності, поетичної стереоскопічності.
У знаковій поезії збірки (йдеться про “Конкістадори”) динаміка корабельного руху передається письмом автологічним, як і корабельні „команди”. Так само фінальна строфа, де концентрується ідейний зміст поезії („До відважних світ належить К чорту боязнь навісну Кров і труд ось що здвигне нам Нову, кращу вітчину”). Він рекомпенсує розслаблену енергію стансів мажорним настроєм штурмовиків нової землі, до якої приплили на кораблях Борці, що прагнуть нових обріїв, що “кров і труд” свій жертвують за “нову вітчизну”.
Цикл “Нові співомовки” є віршованими анекдотами, що наближаються до поезії наративної. Хоча тут майже немає тропів, але засоби ритміки, “специфічне розташування слів і класична коломийкова форма” перетворюють прозовий, по суті, текст у поезію.
Дванадцять віршів циклу “На старі теми” – це твори, в яких головною темою є “будущина народу”(своєрідна мистецька антитеза до назви циклу). Прикметно, що до кожного з цих віршів дається мотто-цитата зі “Слова о полку Ігоревім” або Святого письма. „Невідомий співак походу степового” кличе: „За землю Руську!” Цей клич супроводжує нашу історію. Остання строфа цього вірша є показовим переплетінням авто- і металогічного письма: “Давно забута рать в забутій спить могилі, І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине; Лиш крик поета ще лунає в давній силі, Байдужість сірая куняє на могилі, А кров із руських ран все рине, рине, рине”.
Тема не лише відступництва, а й байдужості, історичного непам’ятства у творчості І.Франка постійна. І все ж – „І досі нам сниться, І досі маниться Блакитного того Дону Шоломом напиться.” А тепер доводиться над Доном „Робітницькими валками Байдаки таскати”, для чужинця „камінь-вугіль цюкать”, „Бурлацькії шмати прати, Босі ноги мити”. Якби ж то „...на Дону стояли чати Мономаха!” Цікава стуктура: історична алюзія – поетично вишукана, авторська відповідь-ремарка – приземлена, автологічна, знижена, бо це образ сучасної поету буденщини, контрастної до образу героїчного минулого. Тут функція автологічного слова у заниженості стилю особливо вагома.
Історію України в її пасіонарних парадигмах (Княжу добу, Козаччину, Гайдамаччину) Іван Франко подає зазвичай теж автологічно-афористично. Ось, наприклад, козацтво, „Що не знало волі впину, Що боролось до загину”.
Цикл “Із книги Кааф” завершує збірку “Semper tiro” і водночас своєрідно продовжує морально-етичне плетиво збірки “Мій Ізмарагд”. Тут назагал майже немає автології.
Збірка “Semper tiro”, як і поема “Мойсей”, - ця вершина поетичного синтезу І.Франка – показова і щодо автологічного пласту їх мовостилю. Живе розмовне, автологічне слово увиразнювалося ритмо- і римотворчими засобами й експресивною інтонацією.
Характерною особливістю проаналізованих у третьому розділі збірок є синтез виражально-зображальних начал. Філософсько-синтетична тональність, „делікатний дидактизм” (М.Зеров), елегійність, зажура над чужим і власним горем – усе це створюється засобами „питомої поетичної мови”. Роль автологічного слова зменшується у виражальних образах і збільшується у зображальних. Але обидві тенденції так чи інакше взаємодіють постійно й органічно. Часом досить важко встановити межу між авто- і металогією.
У висновках здійснено певні узагальнення й окреслено перспективи подальших студій над автологемами. З’ясування функціональності автологічного слова дало можливість розширити уявлення про художність твору, його майстерність, яка, зазвичай, мислиться як наявність значної кількості тропів, рідше – якісної характеристики. На жаль, такий рецептивний стереотип поширюється і на Франка, поезію якого намагалися представити як „заримовану прозу”. Тому завдання дисертації полягало й у спростуванні цього хибного уявлення, у показі витонченої майстерності прийомів автологізму Франка.
Проаналізувавши майже кожен ліричний вірш у п’яти найголовніших збірках Івана Франка на предмет функціональності автологічного слова, ми побачили, що його зумовлюють явища, виражені у таких літературознавчих категоріях, як художній напрям, рід, фізіономія збірки, цикл, жанр, композиція, спосіб нарації.
Літературні напрями, заломлені через творчу індивідуальність І.Франка, витворили його художній стиль, поліфонічний за складниками, модифікували співвідношення між двома первнями поетичної мови – метафорикою й автологізмом.
Принцип контрастності проявився у системі циклізації збірки „З вершин і низин”. Є в ній найреалістичніші чи навіть найнатуралістичніші цикли, а водночас найбільш автологічні за стилем. Це “Веснянки”, “Оси”, “Тюремні сонети”, “Галицькі образки”.
Екзистанційні стани любовних страждань ліричного героя у збірці „Зів’яле листя” певною мірою є виразом його відчаю і резигнації. Образ його кохання полівалентний: з одного боку, ілюзорний, викликаний пристрастю, засліпленням закоханого, а тому романтичний чи сюрреалістичний, а в просвітках затьмареної і засліпленої свідомості – образ з цілком реалістичними контурами і прикметами звичайної жінки у буденній обстановці. І тут „слово” надає автор автологізмам.
Своєрідний триптих становлять збірки філософсько-медитативної поезії з делікатним дидактичним спрямуванням – “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”, “Semper tiro”. Моральні повчання тут зігріті сердечним почуттям автора, вираженого у задумливих, ніжних, мінорних рефлексіях. Там, де медитація ліричного героя надто суб’єктивна, коли він вслухається у свій біль і щем, проймається настроєм мудрої резигнації, густота тропів збільшується. А коли у струмені його свідомості чи підсвідомості виринають картини – видіння навколишньої дійсності, щільність тропів послаблюється, поступаючись засобам автологічної поетики.
Особливо яскраво увиразнюється роль автологізму у жанровому новаторстві Франка-поета, в оновленні, модифікації та трансформації жанрових структур. Так, традиційний народнопісенний жанр веснянки Франко позбавляє ідилічної аури, перевтілює в антиідилію, насичує реалістичними, акцентовано буденними „дискомфортними” деталями іронійної тональності з їх автологічною, далеко не святково-веснянковою лексикою, яка становить соціальні “пори ознаки”. Візуальність, локальна заземленість Франкової літературної веснянки витворює ефект жанру образка.
Справжньою поетичною революцією називають дослідники Франкову перебудову жанру в “Тюремних сонетах”, де поет вражає читача підкреслено натуралістичними деталями в’язничого Hausardnung’а, ніколи не вживаними у поезії автологемами, досягаючи саркастичного ефекту. У жанрах сатиричного забарвлення автологічне слово виконує підкреслено антидекоративну роль, художньо репрезентуючи збруталізований антисвіт. Ніколи не вживана у поезії автологічна лексика низького аж до непристойності тону у “залізних сплетах” сонета чи у художній структурі інших жанрів проявляє особливу енергію. Акцентоване дотепними римами в каденції фрази або в її середині (внутрішні рими), автологічне слово трансформується в експрему, привносячи ефект несподіванки, “антижанровості”.
У дисертації проаналізовано і засоби фоніки у дібраних автологічних словах, оскільки кожен звук має свій “художній характер”: вноситься чар інтиму, поезії, витонченої настроєвості. Поетична “образковість”, досягнута скупими, але промовистими засобами автологічного письма, – це теж новаторська заслуга І.Франка. Фрагменти Франкового локусу і людські долі не сухі, не бездушні, а пройняті співчуттям чи ностальгійним щемом автора. Засобом поетизації автологічних деталей тут служить той ліричний флер, яким вони оповиті. Повчальні жанри “Паренетікону”, деякі притчі, афоризми, співомовки, анекдоти з їхньою сконцентрованою фабульністю, діалогічні етюди, сценки, розмови, які відзначаються природністю вислову, майже суцільно автологічні. Часто автологічна частина твору взаємодіє з метафоричною у параметрах композиції вірша. Бувають цілі автологічні куплети, дворядки чи окремі рядки, частини фрази й поодинокі слова термінологічного типу з наукового стилю.
Підсумовуючи сказане, наголосимо, що І.Франко свідомо використовував автологізми з художньою метою. Ці новаторські оригінальні пошуки не знижували поетичності тексту, а урізноманітнювали засоби її досягнення.
Проблема автологічного слова у поезії поки що перебуває в стадії становлення і експерименту. Вона вимагає подальшого опрацювання у сенсі пошуків відповідних методик її дослідження, розробки потрібного наукового, методологічного та методичного інструментарію.
Франко І. Зібрання творів: У 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976. – Т.2. – С.179.
|
