ДРАМАТУРГІЯ ЛЮДМИЛИ СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ: КОНФЛІКТИ І ХАРАКТЕРИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дисертації, визначено предмет та об’єкт дослідження, його теоретико-методологічну базу, розкрито новизну та практичну цінність одержаних результатів та наведено відомості про їх апробацію.

У першому розділі “Конфлікти й характери історичної драматургії Людмили Старицької-Черняхівської” аналізуються ключові риси естетики письменниці й система ідеологічних настанов, що пронизують її творчість, надаючи їй націоцентричної скерованості. Особливості характеротворення у п’єсах Л. Старицької-Черняхівської розглянуто крізь призму трансформацій, яких зазнавала традиційна драма під впливом модерністських тенденцій. Дисертантка аналізує п’єси “Гетьман Дорошенко”, “Останній сніп”, “Іван Мазепа”, “Сапфо” та “Аппій Клавдій”.

У першому підрозділі “Драми з української історії: між дидактичністю та пошуком сильного героя” дисертантка розглядає вузлові конфлікти,  й характери історичних драм авторки з урахуванням націєтворчих інтенцій як реалістичного, так і модерністських художніх напрямів.

Саме в націєтворчій перспективі відбувалось переосмислення історії українською літературою початку XX ст. загалом і драматургією Л. Старицької-Черняхівської зосібна. Письменниця намагається не творити  ілюстративних характерів задля схематизації певної ідеї. Витворюючи цілісні характери гетьманів Дорошенка й Мазепи, авторка вдається до пафосу й апологетизації сильної волі та етичної послідовності.

Однією із концептуальних п’єс у драматургічному доробку Л. Старицької-Черняхівської є “Іван Мазепа”. Тут у поліфонії сюжетних ходів зображено тріумф і трагедію гетьмана Мазепи. На час його написання художні інтерпретації неоднозначної постаті українського гетьмана склали вже літературну традицію, до якої непросто було додати елемент новизни. Л. Старицька-Черняхівська зверталася не тільки до літературної традиції, а й до історіографічних джерел, тому в п’єсі не використані штампи творення авантюрного образу Мазепи. Гетьман постає зрілим чоловіком, політиком зі сформованими поглядами на майбутнє України.

Аналізуючи комплекс засобів характеротворення, зосереджено увагу  на мовних особливостях п’єс, які визначаються й узгоджуються із загальною естетично-ідеологічною концепцією. Л. Старицька-Черняхівська саме в мові вбачає одну зі стрижневих ознак ідентичності, тож розширення мовних обріїв письменства цілком  передбачається загальною інтенцією націєтворення. Драма Старицької-Черняхівської – не лише місце дії, а й місце мови, слова набувають не меншого ідейного значення, аніж вчинки героїв, і є вагомим засобом характеротворення.

В одноактній п’єсі “Останній сніп” Л. Старицька-Черняхівська зображає добу розпаду козацької України. Проблематика цієї драми базується на протистоянні двох типів світовідчуття: національного й антинаціонального, тобто, з одного боку, націленого на збереження родинного, а отже, й традиційно українського трибу життя, а, з іншого,– позначеного плазуванням і копіюванням російських звичаїв, моди, а отже, і ментальності.

Отож, у проаналізованих драмах наявний субстанціональний конфлікт, сутність якого полягає в суперечності стану життя і залежності його від історії, а сам він виступає рисою світопорядку й свідченням його дисгармонії. Звернення до козацької доби й виведення в текстах образів відомих гетьманів сприяло створенню повноцінних характерів, адже їх виявлення  можливе лише за умови їхньої участі у певній вагомій події, що впливає на внутрішній світ дійових осіб.

У другому підрозділі “П’єси Людмили Старицької-Черняхівської із давньогрецької та давньориської історії” проаналізовано персонажі й особливості характеротворення в драмах на античні теми. Історичний матеріал у цих творах цілком підпорядковано авторській концепції. У запропонованій письменницею ревізії історії відчувається характерний для модернізму пошук іманентної субстанції замість фіксації зовнішнього – форм, подій, вчинків дійових осіб.

Так, у п’єсі “Сапфо” Л. Старицька-Черняхівська порушує низку гострих морально-етичних проблем. Духовні потреби жінки наштовхуються на суспільний опір, міщанські уявлення про її призначення. Втім, конфлікт між фемінним і маскулінним не набирає тут рис ґендерного протистояння. Його радше переведено в площину загальнолюдського. Якщо в попередніх драматичних творах опозиція герой – натовп виникає внаслідок непримиренності їхніх поглядів, своєрідного суперництва, то тут конфлікт суто особистісний. Він виникає не через тотальне несприйняття натовпу, а внаслідок його любові. Тобто зовнішньої неузгодженості немає, відсутня яскраво оприявнена зовнішня частина конфлікту. Домінуючими є почуття, переживання, тобто емоційний пласт, відтворення якого є важчим, ніж фіксація зовнішньої подієвості.

Тема народу й вождя, юрби й сильної особистості визначає конфлікт у драматичному творі Л. Старицької-Черняхівської “Аппій Клавдій”. Протистояння амбіцій, переконань персоналізується в особах Аппія Клавдія та Іцілія. Конфлікт цієї п’єси складається з таких елементів: проблема лідера і його взаємодія зі спільнотою, його суспільне й особисте життя, осмислення свого призначення і співвіднесення з реальним станом речей. До цього комплексу додається ще один, який можемо назвати стрижневим конфліктом,  а саме – зіткнення двох протилежних поглядів на майбутнє римської держави й суспільства.

Попри використання в драмі традиційного композиційного прийому любовного трикутника, Л. Старицькій-Черняхівській вдається майстерно індивідуалізувати характери. З перших сцен твору герої виступають як повнокровні живі постаті, суперечності між поглядами та вчинками яких не тільки рухають дією й конфліктом драми, а й підсилюють індивідуальність кожного з персонажів. Утім, необережне використання мелодраматичних ефектів наприкінці твору дещо знижує його естетичну цінність. Можна констатувати, що драма ідей тут перемогла драму характерів. Антиімперська та антитиранічна тенденція в останній дії твору домінує над засобами характеротворення.

Конфліктність цих п’єс передбачає два плани – суспільно-політичну й любовну колізії. Домінуючим є перший план (за винятком твору “Сапфо”), оскільки об’єктом зображення є сильна постать у гостроконфліктній ситуації. У драмах “Гетьман Дорошенко”, “Іван Мазепа”, “Аппій Клавдій” конфлікт передбачає зіткнення сильного лідера й соціуму, умовну поразку лідера, вирішення шляху створення ідеальної держави, зіткнення в межах любовного трикутника. Як правило, його розв’язання  відбувається на користь позитивного героя. Щоправда, у драмі “Гетьман Дорошенко” змальовується зрада коханої, але знову ж таки для того, щоб поглибити конфлікт між лідером і соціумом. Любовна лінія досягає свого розвитку лише сюжетно, не спираючись на психологізм. Осібно стоїть одноактівка “Останній сніп”, де інтимна лінія відсутня, та драматична дія “Сапфо”, у якій любовна колізія стає головною, а конфлікт можна віднести до конфліктів-казусів, які розв’язуються волею окремих людей.

Усі засоби характеротворення (монологи, діалоги, індивідуалізоване мовлення, елементи портретного зображення) в драматичних творах організовано так, щоб досягти ключової (в розумінні авторки) мети драми – “величного пафосу” людського протистояння з силою історії, що значно перевищує людські можливості. Націєтворчий складник такого дискурсу реалізувався як через репрезентацію етично привабливого національного героя, цілісного харизматичного характеру й ідентифікацію реципієнта з цим образом, так і через дещо деіндивідуалізовані патетично-дидактичні звернення й монологи протагоністів, скеровані не так до інших персонажів, скільки безпосередньо до глядача.

Зважаючи на те, що конфлікт є багатоплановим і багаторівневим явищем, простежено закономірність домінування того чи іншого аспекту у  його відтворенні . Так, “Гетьман Дорошенко”, “Іван Мазепа” – п’єси, конфлікт у яких розглядається з урахуванням моделюючого, процесуально-творчого (бо ж вбачаємо намагання якомога точнішого дотримання історичної правди) аспектів. Можна говорити про домінування конструктивно-технологічного (історія як первісний каркас), сюжетно-подієвого (чітко виписаний сюжет) та образно-структурного (конфлікт реалізується не тільки на рівні сюжету, а й на рівні характерів і засобів творення драми) аспектів. Мета – витворення сильної постаті українця з реальної історичної особи. Конфлікт в “Останньому снопі” розглянуто найперше з проблемно-тематичної позиції, адже він розгортається навколо націєтворчої ідеї. Водночас самі характери набувають символічного трактування і є носіями певних ідеологем.

П’єси “Сапфо” та “Аппій Клавдій” ми не розглядали у моделюючому та процесуально-творчому ракурсах, оскільки для них основним є  виведення різнопланових характерів, а не чітке дотримання історичної правди. Так, у “Сапфо” конфлікт розгортається на образному рівні (Сапфо), не маючи серйозного сюжетного підґрунтя, а відтак не йдеться  й про чітку реалізацію проблемно-тематичного задуму: опозиція  митець – соціум. У конфлікті “Аппія Клавдія” домінують проблемно-тематичний та сюжетно-подієвий аспекти, однак він не реалізується на всіх текстових рівнях.

Аналізовані історичні п’єси Людмили Старицької-Черняхівської засвідчують небуденність естетичних пошуків драматурга, її намагання відірватися від узвичаєних тенденцій в українській драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття.

         Другий розділ “Ідейно-художні особливості соціальних п’єс та інсценізацій Людмили Старицької-Черняхівської” присвячено аналізу соціальних драм авторки, а також інсценізацій, що, як і її історичні твори, були відповіддю на виклики часу. Відтак саме така драма з її жанровими можливостями й умовностями видавалась письменниці найбільш адекватною духові доби. Проаналізовано драми “Крила”, “Муки українського слова”, “Напередодні”, “Вертеп”, “Милость Божа”, “Розбійник Кармелюк”.

У першому підрозділі “Конфлікт і специфіка характеротворення в соціальних п’єсах” простежено проблематику, характери й засоби характеротворення в соціально-психологічних драмах з урахуванням їх національної заангажованості. Свою драму “Крила” письменниця визначає як “буденну драму”, що конкретизує спектр можливих різночитань. Авторка прагнула внести пожвавлення в доволі одноманітний дискурс української драми. Звідси й дійові особи п’єси – письменники, оперні співаки, лікарі, вчені, громадські діячі. Таким чином, Л. Старицька-Черняхівська однією з перших моделювала в драмах образи тогочасної української  інтелігенції.

У цьому творі домінує внутрішня дія, що реалізується за допомогою  дискусії. Конфлікт можна назвати не випадковим, а типовим на той час – становище жінки в суспільстві та її спроба поєднати мистецтво з родинним побутом. Сюжетно-конфліктна подієвість драми розвивається, переходячи від абстрагованих суперечок у русло змалювання конкретних стосунків, почуттів між головними героями драми. Письменниця змальовує долю мистецьки обдарованої жінки, її екзистенційну приреченість на етичну двоїстість. Л. Старицька-Черняхівська аналізує причини втрати творчою особистістю автентичного життя й цілісності, механізми самоомани й маскування у міщанській сімейній атмосфері.

У невеличкій п’єсі “Муки українського слова” авторка саркастично висміює духовну і мовну обмеженість, вузьку “українофільську” скерованість діяльності деяких громадських організацій, що ставали об’єктивним гальмом для росту і розвитку громадських об’єднань. Це не драма у звичному розумінні, адже в ній відсутній драматичний конфлікт. Твір побудований на діалогах, що становлять собою прокламації тих чи інших ідей без сюжетного руху. Письменниця брала до уваги тогочасну суспільно-культурну ситуацію, і вибір такої теми зрозумілий, як і впровадження у текст відповідної дискусії у формі реплік персонажів, щоб прилаштувати її до сценічних потреб. Однак ця тема не переросла в драматичний твір, внаслідок відсутності яскравих персонажів, через діалоги яких дія і конфлікт знайшли б своє вираження.

Твором, де полеміка та дія відносно співіснують, став етюд “Напередодні”. Спостерігаємо цікаве поєднання дії та діалогу, при цьому реальної дії немає. Реципієнт розуміє, що вона існує за лаштунками, а дискусії героїв є її причинами і наслідками. Задум “Напередодні” передбачав більший вплив текстових кодів на реципієнта, тому авторка вдалася до суперечки, що точилася між героями, але адресована була безпосередньо реципієнтові, який, опинившись в іншому просторово-часовому континуумі, несвідомо ставав співучасником тієї чи іншої діалогової ситуації.

У другому підрозділі “Художні особливості п’єс-інсценізацій та переробок” дисертантка простежує конфлікти та особливості характеротворення в драматичних творах на запозичені сюжети. У маловідомій сатиричній п’єсі “Вертеп” письменниця використовує елементи поетики традиційної вертепної драми, широко вдаючись до політичних алюзій на  тогочасну добу. Цю міні-п’єсу можна назвати політичною сатирою, адже під вертепними строями замасковані тодішні імперські політичні діячі. Символічна лук’янівська тюрма уособлює тоталітарність російського уряду.

Щодо конфлікту, то він практично відсутній, адже показ героїв у дії ще не забезпечує його гостроти. Це пояснюється надмірною зосередженістю не на виявах неузгодженостей життя, з’ясування їх причин, а на демонстрації тогочасних суспільних верств і політичної верхівки. Також ці герої подані не через учинки, дію, а через мову, тобто діалоги. Персонажі відомі реципієнтові ще до початку драми, він сам може дати їм характеристику, тотожну з драматичним дійством. Унаслідок того, що прототипами дійових осіб стають реальні історичні постаті, яким змінено лише імена, обрані герої не стають характерами, адже немає їхнього внутрішнього розвитку чи деградації. Водночас реципієнт здогадується, про кого йдеться завдяки мові персонажів. Тримовність  додає своєрідного колориту вертепній стилізації.

Інсценізація “Милость Божа” має цікаву і несподівану композицію “п’єси в п’єсі” – дія в ній відбувається одночасно у двох історичних планах: перший – 1728 рік в Україні, другий – під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657). Ідеологічний конфлікт увиразнюється суперечністю інтимного характеру.

Зіставляючи два періоди історії України, Л. Старицька-Черняхівська шукала підґрунтя для історичного оптимізму, прославляючи Богдана Хмельницького і Данила Апостола. Твір порушує важливі проблеми української історії, зіставлення українського, російського та польського менталітетів. Звернення Л. Старицької-Черняхівської до стилю бароко є типовим для її творчості.

Порівнюючи роман М. Старицького “Разбойник Кармелюк” та однойменну інсценізацію Л. Старицької-Черняхівської, написану українською мовою, дисертантка вказує на низку розбіжностей у підході до концептуальних проблем, покладених в основу художніх інтерпретацій  селянського повстання під проводом Устима Кармелюка.

Щодо конфлікту, то, на відміну від роману, можемо говорити про конфлікт-казус, оскільки головну увагу авторка зосереджує не на загальній дисгармонії, а на суперечностях, що залежать від волі окремих людей. Зовнішня частина конфлікту – загальне незадоволення кріпаччиною – є лише мотиваційним компонентом внутрішньої зміни героїв, причиною розгортання локальних суперечностей. Саме тому письменниця уникає зображення сутичок чи бійок, обмежуючись лише переліком перемог Кармелюка. Її цікавить не перебіг боїв або пригодницький елемент, а те, як ці події впливають на внутрішній світ героїв. Ці зміни, а не лише зовнішні обставини, починають керувати діями персонажів і визначати їхню долю. Це драма, яка моделює певний тип стосунків між людьми, коли подібні обставини по-різному впливають на кожного зосібна.

В одноактівках “Напередодні” та “Муки українського слова” дискусія витіснила і сюжет, і характери, і конфлікт, адже дія в них зводиться лише до прокламацій та проголошення ідей, які не втілюються в драматичну дію. Достатньою мірою в них розроблено лише моделюючий (художній конфлікт як відтворення життєвого конфлікту) і проблемно-тематичний (конфлікт як основа ідейно-тематичної скерованості автора) аспекти, що передбачали докладну фіксацію певних реалій та ідей. Водночас відсутність інших аспектів спричинила недостатню розвиненість конфлікту, який практично відсутній на сюжетно-образному рівні. Немає розвитку ні сюжетного, ні характерологічного, оскільки йдеться лише про бажання задекларувати ті чи інші ідеї, що мали б бути не головними, а  лише підтверджувати, мотивувати вчинки персонажів.

Загалом, інсценізації і переробки Л. Старицької-Черняхівської свідчили не лише про ще одну грань її таланту, а й про нові можливості ідейно-естетичних пошуків в українській драматургії кінця XIX – початку XX ст. А всі аналізовані в розділі твори засвідчують, що письменниця вдавалася до різних драматичних структур, що зумовлювали витворення неоднорідних, почасти абсолютно не схожих конфліктних ситуацій, а також виведення характерів із відтворенням їхнього складного і динамічного внутрішнього світу.

У Висновках узагальнено результати дослідження, основну увагу в якому приділено з’ясуванню особливостей моделювання конфлікту, художньої своєрідності характерів та характеротворення в драматургії Л. Старицької-Черняхівської у світлі націєцентричних інтенцій реалістичного та ранньомодерністського дискурсів  української літератури початку XX ст.

Результати дослідження можна звести до таких положень:

1. Твори Л. Старицької-Черняхівської засвідчують небуденність естетичних пошуків драматурга в доборі тем, вирішенні їхньої проблематики, глибину характерів, різноманітність і гнучкість засобів характеротворення. Майстерне володіння діалогом, вишуканий і багатий риторичний інструментарій монологів, точні мовні стилізації, що дають змогу індивідуалізувати персонажів, психологічно мотивовані вчинки героїв, які складаються в струнку, завершену фабулу, уможливили створення  повнокровних людських характерів.

2. Історичній драматургії Л. Старицької-Черняхівської були притаманні сюжети з домінуванням зовнішньої дії, яка мала стати втіленням загальнолюдських і моральних приписів. У соціальних чи соціально-психологічних п’єсах дія як така відходить на другий план, оскільки розвиток сюжету відбувається безпосередньо через дискусії персонажів. Для них важливі не самі вчинки, а з’ясування їх причин і наслідків. В історичній драматургії створена стійка конфліктна ситуація, а саме – прагнення національної ідентифікації, одвічна проблема відступництва й зради, конфлікт між лідером і масами, особисті проблеми персонажів. Попри різну тематику і характери, вбачаємо типове для цих п’єс моделювання конфлікту, що передбачає висвітлення зазначених вище аспектів. Увага драматурга зосереджується на психології лідера, людини, що є носієм національних цінностей.

3. Письменниця також створила невеличкі історичні драми, як-от етюд на одну дію “Останній сніп” та “Сапфо”. В “Останньому снопі”, на відміну від традиційних історичних драматичних творів, чіткіше простежується родинна лінія, значна увага зосереджується на внутрішній частині конфлікту. Водночас відтворено взаємодію героя та історії, вплив історичних подій на долю окремих індивідів. Окрім того, п’єса “Сапфо” порушує проблему світосприйняття митця.

4. Драма “Крила”, також присвячена проблемі екзистенції митця, є соціально-психологічним твором, зразком “нової” драми. Сам конфлікт постає із зіткнення ідеалів, а не певних зовнішніх ситуацій, тому в ході дискусії він мотивується, поглиблюється, а кожен із персонажів лише пропонує шляхи його вирішення. Драматург використовувала дискусію і в “Муках українського слова”, і в “Напередодні”. Проте у зазначених вище творах конфлікт і характери не отримали  належного розвитку, що зумовлено надмірним захопленням дискусією й відсутністю сюжетного руху.

5. Якщо в історичній драматургії Л. Старицької-Черняхівської суспільство відтворено в процесі історичного розвитку, то в її соціальних п’єсах історичний аспект не береться до уваги. Їх мета – зображення не факту, а ставлення до нього дійових осіб. Відтак зовнішня фабула не є активом драми. Конфлікт не має суттєвого історико-політичного забарвлення і в інсценізації “Розбійник Кармелюк”, оскільки авторку цікавить не повстання як факт історії, а те, як під час нього змінювалися характери, тобто деформування свідомості під тиском певних зовнішніх і внутрішніх чинників.

6. П’єса “Милость Божа” засвідчила не лише глибоке знання письменницею барокового літературного стилю, а й актуальне національно-політичне спрямування цієї п’єси у п’єсі. Складною є структура твору, адже він об’єднує три драми (зовнішня і внутрішні), які мають різні конфлікти й характери (одні з них перегукуються з давньою драмою, інші є власне авторськими), а герої задіяні у них паралельно.

Як бачимо, Л. Старицька-Черняхівська намагалася вийти за межі узвичаєних тенденцій у тогочасній українській драматургії. Її твори, хоча й не завжди рівноцінні художньо, все ж стали помітним явищем в українському письменстві початку XX ст.