ПОЕЗІЯ ДІМЧО ДЕБЕЛЯНОВА В КОНТЕКСТІ БОЛГАРСЬКОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СИМВОЛІЗМУ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПОЕЗІЯ ДІМЧО ДЕБЕЛЯНОВА В КОНТЕКСТІ БОЛГАРСЬКОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СИМВОЛІЗМУ
Альтернативное Название: ПОЭЗИЯ Димчо Дебелянова В КОНТЕКСТЕ БОЛГАРСКОГО И ЕВРОПЕЙСКОГО символизма
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, характеризуються об’єкт, мета і завдання дисертації, формулюються принципи і методи дослідження, визначається сфера практичного застосування одержаних результатів. Подано передісторію дослідження питання, відомості про структуру дисертації та її апробацію.


У першому розділі “Дискурс символізму в Болгарії” розглядаються загальні проблеми, пов’язані з генезисом символізму, який є найбільш репрезентативною у художньому сенсі модерною формацією болгарської літератури, з’ясовуються естетичні засади, покладені в основу символістського дискурсу, аналізуються програмні документи (маніфести) символістів, звертається увага на структуру символу і сугестію як засоби творення символістської образності.


Перший підрозділ – “Онтологічна основа” – присвячено розгляду символізму як літературно-культурного напрямку, аналізу його основоположних принципів та особливостей розуміння його сутності різними дослідниками. Підкреслюється, що глибоко новаторський по відношенню до попереднього літературного життя, символізм постає як складне і суперечливе явище, яке проголосило своїм принципом рух і зміну, органічно пов’язане з руйнуванням класичного вірша і сміливими проявами у строфіці й вільному вірші.


Визначаються найзагальніші риси доктрини символізму, такі як: розуміння мистецтва як інтуїтивного осягнення світової єдності через символістичне віднайдення аналогій; прагнення відкрити таємницю, що лежить в основі речей і висловити її естетичними засобами зображення; панування лірико-віршового начала, що базується на вірі у близькість внутрішнього життя поета до абсолютного начала, у надреальну і магічну силу поетичної мови; розуміння музичної стихії як праоснови життя та мистецтва.


У другому підрозділі – “Генезис” – увагу зосереджено на літературному житті Болгарії кінця ХІХ – початку ХХ століття, на тлі якого розгортався критичний дискурс. Розглядаються причини, що призвели до виникнення символізму, характеризуються основні осередки (угруповання, часописи і т.п.), в яких гуртувалися його зачинателі.


Через те, що болгарський символізм – це напрям, який сформувався під значним впливом інших літератур, перед тим, як безпосередньо звернутися до визначення особливостей його розвитку, дисертантка вважає за доцільне зробити короткий екскурс до історії цього літературного явища в інших країнах Європи, в яких були витворені такі національні моделі символізму, що справили найбільший вплив на його розвиток на болгарських теренах, зокрема у Франції, Німеччині, Росії та ін.


У розділі зазначається, що, аналогічно до західноєвропейських літератур, естетичний злам у красному письменстві Болгарії, який призвів до появи символізму, був наслідком серйозних суспільних і духовних змін, що відбувалися на межі двох епох, коли основоположна для болгарської літератури і культури етноцентрична концепція поступається місцем антропоцентричній. Це призводить до докорінних змін у ціннісній ієрархії літератури, які мають ряд значущих літературно-історичних вимірів, а саме – заміна домінуючої національної і соціальної проблематики і пафосу на індивідуально-особистісні, перехід від екстравертної (спрямованої до зовнішньої – історичної, соціальної і природної дійсності) художньої оптики до інтровертної (направленої до суб’єктивного душевного світу). Найяскравіше нові тенденції починають проявляти себе у творах молодого покоління поетів, які увійшли у літературу ще в кінці 90-х років XIX століття, – П.П.Славейкова, К.Хрістова, П.Яворова. Ця трійка поетів разом із критиком, доктором Кристевим, відомі як “кръг около списание “Мисъл”” (“коло навкруг часопису “Мисъл”) оформили художній напрямок, що став початком нового модерного етапу. Саме “Мисъл” підготувала естетичну основу символізму, незважаючи на критичне ставлення П.П.Славейкова до символістів і всупереч тому, що вони самі декларували власне новаторство і незалежність від позицій “Мисъл”.


Особливе значення для розуміння специфіки розвитку болгарського символізму, на думку дисертантки, має дискусія навколо проблеми впливів і своєрідності болгарського символізму, сліди якої знаходимо у критичному доробку переважної більшості теоретиків (І.Андрейчин, І.Радославов, Гео Мілев) і дослідників болгарського символізму (Г.Цанев, П.Зарев, С.Ілієв, Р.Лікова, С.Хаджикосев). Незважаючи на певні розбіжності у поглядах, майже всі вони приходять до висновку, що болгарський символізм – це не просто відгомін досягнень напрямку в інших європейських літературах, це літературний факт, у якому виражені характерні особливості болгарської художньої свідомості.


У другій частині підрозділу коротко розглядається історія появи символістської поезії на сторінках літературних видань: “Мисъл”, “Художник”, “Из нов път”, “Съвременик”, “Наблюдател”, в яких починаючи з 1905 р. друкуються П.Яворов, Т.Траянов, Д.Дебелянов, Х.Ясенов, Н.Лілієв.


Окремо підкреслюється значення часопису “Звено” (січень – травень 1914), редагованого Д.Подвирзачевим, в якому, переживаючи потрясіння від національної катастрофи під час Першої світової війни, поети-символісти друкують твори, де вперше народжується картина реальних буднів вояків, у новому зіставленні з переживаннями особистості з’являється образ батьківщини.


Психологічні зрушення у душах поетів, які визначатимуть нові напрямки символізму після війни, знаходять своє вираження у поезіях, які друкуються у численних виданнях повоєнного періоду: “Везни” (1919 – 1923), редагованих Гео Мілевим, “Хиперион” (1922 – 1931), редагованому І.Радославовим, Л.Стояновим і Т.Траяновим і “Златогор” (1920 – 1943). Але, як зазначає дисертантка, незважаючи на розмаїття видань та імен, сам символізм (за винятком деяких яскравих спалахів) у цей період уже деактуалізується як художній напрямок, витісняється новими літературними тенденціями: авангардистськими (експресіонізм, імажинізм, футуризм), неореалістичними і соціально-революційними (в яких переплітаються модерні й традиційні художні напрямки) і активно взаємодіє з ними. Саме дивний симбіоз із постсимволістською поезією, що суперечила йому за своєю суттю, став однією з форм розкладу символізму на болгарських теренах.


У третьому підрозділі – “Критичний дискурс” – зроблено огляд критичних прокламацій, які формують блукаючу (С.Ілієв) естетику болгарського символізму. Увагу зосереджено на працях як прихильників цього літературного напрямку (І.Андрейчин, Д.Кьорчев, І.Радославов, Л.Стоянов, Гео Мілев), що стояли біля витоків символізму у Болгарії і своїми художніми і критико-теоретичними творами активно його пропагували, так і противників, які вважали, що нова поезія служить не високоморальним людським ідеалам,  “культурі – революціонерці у житті”, а “безособистісній ідеї держави і суспільного буржуазного ладу”.


У дисертації зазначається, що суперечливість у поглядах щодо специфіки і напрямків розвитку символізму в Болгарії була значною мірою викликана тим, що болгарський символізм не мав своєї єдиної естетичної програми та вироблених теоретичних принципів.


У четвертому підрозділі – “Європейський контекст” – визначаються особливості болгарського символізму порівняно із символізмами в інших літературах Європи.


Дисертантка підкреслює, що через підпорядкованість літературного процесу в Болгарії законам “запізнілого прискореного розвитку” (Г.Гачев) багато проблем і мотивів європейського символізму тут отримують нюанси специфічно національного психологічного і художньо-естетичного забарвлення, що призводить до формування своєрідного “м’якого” (Л.Будагова) варіанту символізму. Від класичного символізму болгарський варіант відрізняє відсутність елементу містичного, езотеричного, нереального. Майже невідомі йому декадентські мотиви, мотив мізогінізму.


Запізнілий по відношенню до західноєвропейських літератур розвиток дає болгарським символістам змогу засвоїти досвід всіх фаз європейського символізму – вони мають можливість познайомитись як із творчістю родоначальників символізму – Ш.Бодлера, С.Маларме, П.Верлена, так і представників пізнього символізму – М.Метерлінка, П.Верхарна, символістської школи 80-х років ХІХ століття ( Ж.Мореаса, Р. де Гіля, А. де Реньє).


Вплив французької літератури простежується як на прямих алюзіях, ремінісценціях та цитуванні (Е.Попдимітров – А. де Реньє, Д.Дебелянов – Ф.Жамм, Н.Лілієв – С.Маларме, А. де Реньє тощо), так і на загальному формуванні символістського світовідчуття (драматизм Ш.Бодлера – П.Яворов, сповідальний ліризм П.Верлена – Н.Лілієв, Д.Дебелянов).


Одночасно безсумнівними є зв’язки болгарської символістської поезії із російськими авторами (А.Блоком, В.Брюсовим, К.Бальмонтом, Ф.Сологубом),  представниками польського, чеського і словацького символізму (Я.Каспровичем, Л.Стаффом, А.Совою, І.Краском), що, однак, не заважає формуванню самобутнього обличчя болгарського символізму.


Особливо цікаві зіставлення споріднених мотивів, образів і символів можна зробити між поезією болгарських та українських символістів: Д.Загула і Д.Дебелянова, Я.Савченка і Х.Ясенова, О.Олеся і Д.Дебелянова, Н.Лілієва, М.Вороного і Д.Дебелянова, Н.Лілієва, Т.Траянова, раннього М.Рильського і Д.Дебелянова тощо. На відміну від урбанізованої західноєвропейської і російської поезії, поетичний синтез як болгарського, так і українського символізму відбувається переважно у світі природи, передусім через її образи. Одночасно болгарським і українським символістам притаманне виключно розвинуте, майже гіпертрофоване відчуття батьківщини. Це є результатом схожої динаміки і сутності історичних процесів, які відбувалися у двох країнах, та подібного стану письменства, яке перебувало тоді на “периферії” європейського літературного континенту.


Другий розділ – “Поетика Дімчо Дебелянова”присвячено загальному розгляду творчості болгарського поета, виділенню основних символьних домінант його поезії, проведенню порівняльно-типологічних зіставлень з творчістю інших поетів-символістів


У першому підрозділі другого розділу – “Трансформація літературної моделі: традиції та інновації” – увагу зосереджено на літературному контексті, в якому починає творити молодий поет, вивчаються впливи на ранню поезію Дебелянова авторів, яких він вважав своїми вчителями, аналізуються погляди Дебелянова на літературу, її місце у житті людини, роль митця у суспільстві.


Д.Дебелянов високо цінував заслуги Х.Ботева і А.Константінова як виразників своєї епохи, але, на його думку, література повинна відповідати духові та запитам часу. Якщо раніше головним завданням літератури було служіння “правді і свободі”, створення утилітарного і корисного мистецтва, то на початку ХХ ст. прийшов час творити вищі духовні цінності, які повинні задовольняти лише естетичні потреби. Болгарська література, на думку митця, повинна розкривати ті людські риси, які в минулому не привертали увагу поетів, проникати в сутність найскладніших душевних процесів, до психологічного та естетичного багатства сучасної людської особистості. Дебелянов вирушає новим шляхом, який різниться від шляху, обраного Ботевим, Вазовим, Константіновим. Цим шляхом стає для нього символізм. У символістичній творчості він вбачає взірець справжнього модерного мистецтва, і його власні поетичні зусилля починають спрямовуватись у цьому напрямку.


Ще під час навчання Дебелянов із захопленням читає вірші російських символістів К.Бальмонта, А.Бєлого, А.Блока, Вяч.Іванова, перекладає твори західноєвропейських (переважно французьких) модерністів, вибирає епіграфами до власних творів цитати з їхніх віршів. Тому цілком природнім був вплив французької поезії на ранню творчість Дебелянова, який проявляється у запозиченні деяких образів і мотивів, використанні характерної для французького символізму зображувально-експресивної поетичної системи, ноток песимізму тощо. Із болгарських поетів того часу найближчими Дебелянову були П.П.Славейков і П.Яворов, впливи яких, на думку дисертантки, простежуються у його ранній ліриці. Але дуже швидко він звільняється від сковуючої сили впливів, поглинає їх власною творчою індивідуальністю і виробляє самобутній художній стиль, відчутний вже у ранніх віршах.


Сповідальний психологізм, яким яскраво характеризується поезія Дебелянова, по суті, не був новою рисою болгарської поезії, але тут поет якісно відрізняється від своїх попередників. На відміну від І.Вазова і П.П.Славейкова, творчість яких має значно ширші від суб’єктивної психологічної сповіді виміри, Дебелянов повністю реалізується в емоційній суб’єктивній сповіді. І якщо драматизм поезії Яворова є наслідком внутрішнього конфлікту – конфлікту між душею та плоттю, – у Дебелянова цей конфлікт експлікований як зовнішній, як конфлікт між людським поривом і навколишньою дійсністю.


У цьому сенсі найближчим до поетичної палітри Дебелянова є Д.Бояджиєв, якого нестерпне життя “серед дурного гомону, соромної суєти” підштовхнуло до самогубства.


Але, хоча Дебелянов у своїх творах і сповідує драматичне зіткнення чорної і світлої сторони буття, він – не поет драматичного типу, як, наприклад, П.Яворов. Драматична напруженість, так притаманна Яворову, у нього вже послаблена, він – поет ніжної гами, справжній “безвільний володар спогадів” (З.Петров).


У концептуальному та стильовому сенсі якісно новим етапом, якому судилося стати останнім, була воєнна поезія Дебелянова. У ряді відношень вона являє собою перехід до нової поетики, одночасно стверджуючи деякі ранні тенденції у його ліриці, які досягають тут більш зрілого рівня. Відбувається своєрідний відхід від поетики символізму, що робить Дебелянова передвісником нової болгарської поезії, тому що саме трансформації у його поетиці значною мірою підготували переорієнтацію болгарської поезії на новий художній вислів і бачення світу, яка відбулася після війни. Поезія Дебелянова стала своєрідною ланкою між старими і молодими, між символізмом і новою болгарською поезією.


У другому підрозділі другого розділу – “Екзистенційні модуси” – аналізуються основні мотиви творчості Дебелянова, простежується, як характерна для початку ХХ століття екзистенціалістська проблематика, спрямована на потребу визначити місце людської духовності у світі, знаходить своє втілення у найбільш представницьких і найбільш усталених у часі за силою впливу і своєрідністю поетичної візії поезіях Дебелянова.


Аналіз того, яким чином Дебелянов вирішує проблеми сенсу життя, людської самотності й потреби близькості з Іншим дисертантка здійснює через визначення основних екзистенційних модусів, які створюють уявлення про буття ліричного героя, серед яких, на її думку, найважливішими є:


- Homo amore captus (людина закохана) – один із основних модусів існування ліричного героя Дебелянова, завдяки якому, власне, це існування стає можливим.


Кохання у творах Дебелянова має інший характер, відмінний від творчості І.Вазова і П.П.Славейкова. Поет не сприймає кохання як егоїстичне особисте щастя, не піддається він і моді на любовну еротику. Для Дебелянова кохання – це звеличуюча сила, яка піднімає душу до вершин божественної гармонії, далеко від повсякденних проблем. Воно пов’язане з ідеалом вищого духовного життя. В усіх рисах коханої окреслюються завуальовані контури прекрасного світу, в якому панує радість, щастя і духовне блаженство (“Тій, яка...”, “Незнайомка”, “Відлуння”). Поезії звучать як гімн – гімн коханню. Подібне звеличення кохання, ідеалізація його – характерна риса символізму майже в усіх слов’янських країнах, в тому числі і в Україні (М.Вороний, П.Тичина, ранній М.Рильський). Поет не шукає пояснень почуттям, не намагається зрозуміти їх причини, на першому плані – лише кохання, стихійне, як здається, неусвідомлюване, наближене до фантазії, марення, сну (“Світлий спогад”, “Далечінь”). У цьому сенсі воно дещо схоже з коханням, оспіваним П.Яворовим, а в європейському символізмі знаходить свої відповідники у творчості П.Верлена, А.Блока.


 - Homo alicinatus (людина замріяна) ще один модус, який дозволяє ліричному герою Дебелянова протистояти жаху сучасного. У мрії поет шукає опори поза щоденною ницістю, вона стає виразом невдоволеності його “модерної душі”, бажання відродити справжні цінності людського життя. Саме через мрію, яка часто семантично перекривається образами сну і спогаду, конкретизується прагнення поета до іншої дійсності – до “життя-насолоди”, “життя-краси” (“І сон ароматний наповнює душу”). У поезії Дебелянова спогад утверджується як абсолютна міра і цінність для неспокійного “я”. У спогадах-мріях очищується все несуттєве, грубе; дійсність позбувається матеріального і побутового, набуваючи духовних вимірів ідеалу (“У місячному блиску хвиль...”, “Ти смутно промайнула...”, “Світлий спогад”, “Я хочу, щоб у пам’яті була ти все такою ж”). Значне місце посідає спогад і у поезіях, написаних Дебеляновим у другий період творчості (воєнній ліриці) (“Старий бівуак”).


Але і у спогади прокрадається відчуття безвиході, пов’язане з усвідомленням неможливості встановлення втрачених зв’язків (“Чи пам’ятаєш ти двір затишний…”).


- Homo laboriosus (людина страждаюча)модус, зумовлений розчаруванням у навколишній дійсності і пов’язаний з мотивами “непрожитої молодості”, “життя нежитого”, “недолі”. Подібно до Верлена, Дебелянов у своїй поезії вибудовує цілу дескриптивну систему синонімів на позначення спліну: “смуток та сум” (“Станси”), “туга” та “неволя” (“У темниці”), “Мука” (“Перехрестя”), “неволя” (“Nevermore”), “печаль” (“Світлий спогад”). Розмірковуючи над життям, він сягає страшного висновку про безцільність існування і безплідність мрії. Смуток і скорбота, що стають результатом пізнання, знаходять своє вираження у елегіях, які є знаковими для його творчості (“Приховані волання”, “Пловдів” , “Я хочу пам’ятати тебе все такою ж”, “Під сурдинку”).


Однак, хоча поет і не сприймає існуючого стану речей, він не протестує проти нього, не вибухає гнівом, а, навпаки, відчуває себе переможеним, безсилим що-небудь змінити (“Переможений”, “У темниці” тощо).


- Homo solitarius (людина самотня) – найхарактерніший модус існування ліричного героя Дебелянова, якого невдоволеність життям штовхає до самоаналізу і самозаглиблення. Але поет сам не прагне самотності, його алієнація – вимушена. Його самотність – це не горда індивідуалістична поза, а вираз гострого відчуття дисгармонії, викликаного відірваністю душі від живильного зв’язку з Іншим – із суспільством, коханою, Богом. Ліричний герой Дебелянова – зовсім інший, ніж гордий самітник у поезії П.П.Славейкова, для якого алієнація – нагорода і привілей, що надає йому місце обранця. Дебелянов сприймає її як смерть – духовну і фізичну (“Неволя чорна”, “Переможений”, “Nevermore”).


Значне місце у поезії Дебелянова посідає інтерпретація мотиву самотності поета в нічний час, який має багато аналогій у творчості інших поетів початку століття як у Болгарії, так і за кордоном – Н.Лілієва, П.Верлена, І.Краска, В.Роя, О.Олеся, М.Вороного, П.Карманського.


Ніч як єдина заступниця і супутниця митця, з’явившись у П.Яворова, посіла помітне місце як у поезії Дебелянова, так і у болгарській символістичній поезії загалом, через що С.Ілієв назвав її “нічним етапом болгарської літератури”.


На думку Дебелянова, ніч – найкращий час для роздумів, спогадів і споглядання. Він навіть називає себе “вірним сином невірної ночі” (“Місто спить”).


Блукаючи нічним містом, поет згадує про “перше “так”, сказане коханою (“Нечутними кроками”), у нічній темряві він прощається з нею (“Я хочу пам’ятати тебе все такою ж”). Одночасно у багатьох поезіях Дебелянова зустрічаємо нічні картини, що наближаються до романтичної образності: із нічними вихорами, “мертвим” місяцем, “мертвим” лісом.


-  Homo extorris (людина безпритульна) – характерний модус існування ліричного героя не лише Д.Дебелянова, а й багатьох інших поетів-символістів. Епітет “бездомний” та всі його варіації зустрічається у його поезії надзвичайно часто.


За словами болгарського літературознавця В.Атанасова, “мотив безпритульності та тісно пов’язаний з ним мотив вигнання і повернення, належать до концептуальних образів болгарської літературної традиції”. У болгарському символізмі мотив безпритульності пов’язаний з мотивом добровільного вигнання, коли поети добровільно залишають рідні домівки і вирушають у міста, розриваючи зв’язок зі своїм домашнім космосом. Полишаючи рідний поріг, поет втрачає орієнтири у житті, стає “бездомним”, “бідним”. Подібну аналогію: втрата райського притулку рідної домівки > місто (= гріхопадіння) > відчуження (= самотність) знаходимо у всіх болгарських символістів.


Через це мотив безпритульності часто кореспондує з мотивом богополишеності людини (людини, про яку забув Бог), що визначає статус героя як homo desolatus Dei. “Побажавши вічної краси”, ліричний герой відвертається від суєти щодення і шукає підтримки у вищих сил. Але тут його чекає поразка (“Переможений”). “Мовчання”, “морок” є відповіддю на щирі молитви і відчайдушний порив до пізнання божественної істини. Поет поступово втрачає свою віру, відвертається від Бога, який залишив людину саму, “немічну перед сенсом невідомим”, починає відкрито над ним насміхатися (“Туга”, “Мить”, “Легенда про розпусну царівну”, “Молитва”). І лише перед смертю Дебелянов, подібно до свого “вчителя” П.Верлена, знаходить Бога, виступаючи у ролі блудного сина, який повертається додому, до витоків власної ідентичності, а смерть перетворюється на своєрідний шлях до кращого, “божественного” життя (Сирітська пісня).


Варто зазначити, що смерть є повноцінним елементом морально-психологічної системи Дебелянова, незмінним супутником його поетичних переживань. Для поета смерть – це не жахлива трагедія, навпаки, він розглядає її як певний порятунок від “спокійної тліні” щодення. Відповідно до філософсько-естетичних поглядів його покоління, Дебелянов сприймає смерть як можливість злиття з вічним буттям, як відкриття сенсу життя.


У другій частині підрозділу аналізуються по-символістському забарвлені топоси, які слугують онтологічною основою розгортання основних тем і мотивів. Найзначущими топосами в поезії Деблянова є:


- місто – топос, характерний для всієї поезії символізму – від Ш.Бодлера до представників символізму на слов’янських теренах – Д.Дебелянова, Н.Лілієва, О.Жупанчича, М.Вороного, М.Рильського.


І хоча багато відомих дослідників зазначають, що для болгарського символізму урбаністична тематика не характерна, детальний аналіз поезії Д.Дебелянова, дозволяє заперечити це твердження.


 У Дебелянова, відповідно до болгарської літературної традиції, місто розглядається як “вмістилище людської скорботи”, пов’язується з біблійними символами гріха, що спричинене соціально-культурною ситуацією в Болгарії, яка традиційно була аграрною патріархальною  країною. Для поета жах міста позбавлений своїх локальних географічних і часових вимірів і перетворений на майже апокаліптичний символ алієнації. Епітети “сумний”, “зморений”, “самотній”, “бездомний”, що характеризують перебування героя у місті, зустрічаються надзвичайно часто, як і означення міста – “грішне”, “ганебне”, “скорботне”. Місто для поета – “тюрма”, “пустеля”. Але водночас воно представлене як феномен, притаманний самій людській сутності. Образ “міського” як об’єкт зображення суб’єктивізований, розкритий “зсередини”. “Демон” міста живе у самому ліричному героєві (“В темниці”, “Жив у замкнених просторах”, “Пловдів” тощо).


- шлях – символ відірваності людини від божественного порядку – задає бездомність як основний модус існування ліричного героя Дебелянова. Все людське життя мислиться як мандрівка, початок якої пов’язаний з невинністю дитинства, родинним затишком. Але вступаючи на цей шлях, людина одночасно проголошує себе господарем своєї долі і відкидає божественне покровительство у пошуках “нових шляхів у світі”, які не завжди є вірними (“Далечінь”, “Під сурдинку” – ІІ, “Відпочинок”). З’являється мотив загубленого шляху, що створює відчуття абсурдності і беззмістовності, пов’язане із земним існуванням людини.


Тобто шлях у поезії Дебелянова, як і у переважної більшості поетів-символістів, розуміється як шлях до чужої і страшної периферії, яка заважає поєднанню із сакральним центром або применшує сакральність цього центру і веде від святилища в будинку до царства невизначеності і небезпеки.


Важливе місце у символіці шляху посідає перехрестя. З одного боку, воно відсилає до ідеї вільного вибору людини, з іншого, перехрестя – це простір, де зустрічаються різні світи і буттєві ряди. Воно бачиться як топос, над яким панують “буремні” сили, і символізує душевну боротьбу. Пов’язане з планом майбутнього, перехрестя є простором рішучого зіткнення добра і зла, світла та темряви (“Перехрестя майбутнього”, “Перехрестя”).


- топоси трансценденції. “Світла країна”, “невідомі береги”, “квітучі береги” – це різні модифікації давньої міфологеми острова блаженних, одного з найпоширеніших образів трансцендентного буття у творчості Дебелянова, де він бачить можливість знову долучитися до божественного і стати “бога найсвітлішим сином” і “проживає” своє друге життя, сповнене спокою та гармонії.


За своїм семантичним значенням “острів блаженних” – “недосяжний рідний край” – інколи дорівнюється дому. Дім – це архетипічний образ світу-космосу, пронизаного божественним порядком. У Дебелянова – це простір безпеки та невинності, де людина отримує можливість зняти фальшиву маску і віднайти власну духовну автентичність (“Приховані волання”). Повертаючись до рідного дому, герой Дебелянова залишає профанну історію, сповнену війн, гріхів, злочинів (якою є історія перших десятиліть ХХ століття) і вписується у священну історію, модель якої задана предками.


На особливу увагу заслуговують ще два по-символістському забарвлені топоси, які окреслюють буття поета, а саме сад і ліс. І якщо сад є лише однією із семантичних трансформацій образу душі (“Коли цвіли вишні”, “В сади весна війнула”), ліс – це своєрідний топос смерті, що особливо яскраво виражено у творі “Гора” (“Ліс”). З огляду на сприйняття поетом смерті як  відкриття сенсу життя, мандри від Поля до Лісу у цьому творі можуть розглядатися не як шлях до Межі, а, навпаки, як шлях до витоків, до власної ідентичності. Ліс виступає вмістилищем світла, місцем переосмислення і трансформації. Таке тлумачення кореспондує із традиціями болгарського фольклору, згідно з якими ліс – це кордон між двома світами і місце ініціації.


Основними топосами “антибуття” в поезії Дімчо Дебелянова є “пустеля”, “пустка”, “прірва”. Вони протиставляються квітучому саду і становлять простір хаосу і смерті. Їх поява навіює думку про земне буття як буття серед міражів і обману, розкриває порожнечу життя без мрії, надії і віри (“Відпочинок”, “Чорна пісня”, “Темна, похмура ніч непривітна”).


У третьому підрозділі другого розділу – Проблема модерної душі у поемі “Легенда за разблудната царкиня” – аналізується тлумачення Дебеляновим проблеми безперспективності людського існування, яка знаходить своє найзагальніше і найдраматичніше вираження у цьому творі.


Звернення до образу душі-царівни часто зустрічається як у творчості ранніх символістів, так і їхніх наступників (“Цариці ночі” П.Яворова, Regina mortua” Т.Траянова, “Семіраміда” Е.Попдимітрова, “Мадонна” Х.Ясенова). Близьким до цієї інтерпретації є зображення душі як самотньої і сумної черниці, яке знаходимо, наприклад, у поезії С.Тінтерова.


Центральний символ душі-царівни надає широких можливостей для встановлення паралелей з іншими європейськими літературами. Зокрема, можна відмітити схожість ідейного задуму “Легенда за разблудната царкиня” (“Легенди про розпусну царівну) з романом К.Гамсуна “Пан”, з “Афродітою” П.Луїса, поезією без назви, програмною для першої збірки А.Самена “Au jardin de l’infante” (“У саду принцеси”), вплив якої на “Легенду про розпусну царівну” є безсумнівним і навіть свідомо підкреслюваним. Але, на відміну від французького поета, у Дебелянова основний акцент падає не на крайні точки морально-філософської опозиції “світле захоплення – гріховне падіння”, а на складну і драматичну духовну боротьбу. Царівна Дебелянова не виступає психологічною абстракцією. Її переживання узагальнені й гіперболізовані, але вони аж ніяк не абстрактні моделі людської моралі. Невпинна боротьба добра і зла, світла і темряви, представлена поетом, може бути укорінена виключно у реальності життя.


У “Легенді про розпусну царівну” Дебелянов демонструє одну із характерних рис модерної свідомості – драму самопізнання. Самопізнання, якого сягає поет, є стражданням, тому що воно розкриває трагедію життя, позбавленого сенсу. Поет не деталізує її, не намагається визначити її сутність, вона відчувається у настрої поеми, у підтекстових асоціаціях.


Дисертантка погоджується із дослідниками, які зазначають, що “Легенда про розпусну царівну” реалізує тенденцію до деперсоналізації авторового “я” у лоні символістської поетики. У ній зустрічаємо оригінальне поєднання об’єктивованого образу і ліричну персоніфікацію поетичної свідомості. Образ самотньої царівни має два протилежні, але органічно поєднані у ньому, виміри. З одного боку, він має свої “візуально” об’єктивовані, конкретно особистісні проекції. З іншого, сам об’єктивований образ сприймається як персоніфікація ліричного суб’єкту і таким чином стає можливим асоціативний зв’язок “царівна – душа”.


У четвертому підрозділі другого розділу – “Домінанти воєнної лірики”розглядається проблема взаємин особистості і колективу, людини і соціуму, яка отримує під час війни нове соціально-психологічне забарвлення, що позначається і на образному вислові.


У військовій поезії Дебелянова розкривається новий екзистенційний і естетичний досвід ліричного героя. Для поета війна – це нова межова ситуація, яка є не лише образною проекцією власних психологічних переживань, а й жорстокою реальністю.


Військова поезія Дебелянова представляє сутнісну зміну у способі, яким ліричний герой осмислює і відчуває власну долю. Якщо у довоєнній творчості, незалежно від того, чи є доля результатом власного вибору (“Під сурдинку”, “Переможений”), чи вона постає як цілковито зовнішня, трансцендентна (“Мить”, “Соняшники”), буття ліричного суб’єкта ідентифікується як страждання, то у військовій поезії, починаючи від “Йдуть, повертаються...”, концепція долі вже не є такою трагічною. Перед обличчям смерті, при тому не лише власної, життя набуває сенсу, який може дати лише смерть. Війна для Дебелянова – це осяяння життя, тому що вона дає можливість відкрити вічний сенс у тимчасовому. Усвідомлення невідворотної жертви, співзвучне з ностальгічно-меланхолійним темпераментом поета, не призвело його до втрати віри в основні людські цінності. Поет зберігає їх, вірить у них, хоча усвідомлює, що ці багатства його особистості не знайшли шлях до людей у реальній дійсності, вони тут просто неможливі, що особливо яскраво відчувається у останній елегії “Сирітська пісня”.


Особливе місце у військовій творчості Дебелянова посідає знайдена вже після його трагічної загибелі поезія “Убитий”, в якій розкривається тема вбитого воїна. Аналіз поезії відкриває широкі можливості для проведення паралелей з творами як болгарських (Х.Ботев, Х.Смірненський, Й.Йовков), так і іноземних письменників (А.Рембо).


Мертвий воїн, над тілом якого розмірковує поет, водночас і ворог з усіма атрибутами війни (прапор, клич, готовність битися, перемагати, вбивати і вмирати), і звичайна людина, за якою є кому тужити, яка зберігає чиїсь листи – своєрідний зв’язок із іншим, довоєнним життям. Образ матері, який проглядається за холодним тілом солдата – це безперечно образ вічної, безкрайньої скорботи. Але ліричний суб’єкт не може вийти за межі контексту війни, знаючи, що міг би бути на місці вбитого. Між першими словами поезії – “цей полеглий чоловік – нам тепер уже не ворог” – і останніми – “мертвий, він не ворог нам” розкривається думка про людину, яка опирається війні, але водночас підкорюється їй.


У військовій поезії Дебелянова особливого розвитку набувають патріотичні мотиви, отримує нове звучання мотив зв’язку із матір’ю-землею. Але якщо зазвичай традиція розширювала образ матері до масштабів батьківщини, у Дебелянова, навпаки, батьківщина, зберігаючи своє сакральне значення, набуває рис матері.


У Висновках підсумовано та узагальнено основні положення дисертації. Проведене дослідження показує, що в результаті взаємодії суспільного, культурного і літературного контекстів, літературних традицій і національних особливостей художнього мислення і світосприйняття на болгарських теренах на початку XX століття утворюється національна версія символізму, характерними особливостями якої є: соціальний зв’язок з дійсністю, відсутність елементу містичного, езотеричного, відчуття нереального, декадентських мотивів, мізогінізму.


Засвідчено, що, незважаючи на запізнілість болгарського символізму порівняно з європейським, незалежно від національних особливостей, які перетворюють його на самобутнє, оригінальне явище, типологічна спільність між болгарським та західноєвропейським і російським символізмом є безсумнівною. Творчість Дімчо Дебелянова, багата на характерні для європейського символізму конструкти, трансформовані через призму болгарської літературної традиції, слугує доказом цього. “Проміжний” характер деяких творів митця, які, як здається, більше відповідають поетиці реалізму, довгий час підкреслюваний дослідниками, пов’язаний не з ідейно-естетичною невизначеністю поета, а саме зі специфікою національної версії болгарського символізму.


Дисертанткою встановлено, що чимало явищ болгарського символізму типологічно наближають його до українського. Болгарський та український символізм ріднить укоріненість у національних контекстах, “заземленість” поетики, тенденції до плюралізму, до взаємодії з іншими течіями і напрямами.


Аналіз поетичного доробку Дебелянова свідчить про те, що його поезія глибоко увібрала у себе віяння часу. У творах Дебелянова розгортаються притаманні символістам тематичні лінії сприйняття світу як єдності буттєвої профанності і потойбічної сакральності, розуміння буття як закодованого простору, життя як страждання і кохання як шляху до трансценденції. В них чітко окреслюється характерна для початку ХХ століття екзистенціалістська проблематика, для вирішення якої поет використовує специфічну поетику, поєднання характерних художніх технік, які у своїй взаємодії активізують процеси навіювання. Різкий спад, розчарування, туга, меланхолія, усвідомлення абсурдності світу та людського існування – це основні психологічні стани ліричного героя, викликані неможливістю відповісти на екзистенційні питання, які його хвилюють. Але саме ці переживання і показують, наскільки фаталістично він пов’язаний зі світом. У свою умовну, уявлювану дійсність поет переносить буттєві проблеми.


Аналіз того, яким чином у поезії Дебелянова вирішуються проблеми сенсу життя, здійснюється дисертанткою через визначення основних екзистенційних модусів, які створюють уявлення про існування ліричного героя, серед яких: Homo amore captus (людина закохана), Homo alicinatus (людина замріяна), Homo laboriosus (людина страждаюча), Homo solitarius (людина самотня), Homo extorris (людина безпритульна), Homo desolatus Dei (людина, забута Богом).


В результаті дослідження встановлено, що буття ліричного героя Дебелянова переважно визначається модусами самотності, безпритульності, нещастя. І якщо ранні його поезії сповнені оптимізму, розуміння кохання як засобу втечі від дійсності, шляху до щастя, у більш пізніх поезіях все частіше звучить розчарування, зустрічається думка про “непрожиту молодість”, “життя нежите”, а кохання набуває рис недосяжної мрії, марення, сну. Доведено, що кохання у Дебелянова не сприймається як егоїстичне особисте щастя. Воно пов’язане з ідеалом вищого духовного життя. Засвідчено подібність такого сприйняття кохання з творами українських символістів (М.Вороний, М.Рильський, П.Тичина).


Нового звучання набуває вирішення проблеми взаємовідносин Дебелянова і Бога, яка аналізується в рамках модусу Homo desolatus Dei (людини, забутої Богом). Простежено своєрідну еволюцію стосунків Дебелянова і Бога, відповідником якої пропонується притча про блудного сина. Проведено аналогію до реалізації зазначеної проблеми у творчості вчителя Дебелянова П.Верлена.


Особливу увагу у дослідженні приділено поемі “Легенді про розпусну царівну”, в якій поет розкриває драму самопізнання. Порівняльний аналіз “Легенди про розпусну царівну” і поезії без назви з першої збірки А.Самена “У саду принцеси” дає підстави стверджувати, що всупереч подібності художньої структури і навіть прямим запозиченням, твір болгарського митця не лише наслідує класичний для символізму зразок, а й відзначається цілковито індивідуальним ідейно-концептуальним задумом та оригінальним художнім втіленням.


З’ясовано, що на образному рівні поезія Дебелянова являє собою великий масив образів і мотивів, пов’язаних із поетикою символізму (“ніч”, “лазур”, “височінь”, “пустеля”, “сурми”, “місто”, “царівна”, “скрижалі” тощо). Його поетичний дискурс пов’язаний з низкою типових символістських топосів, серед яких: місто, шлях, перехрестя, ліс, сад, дім тощо. Через детальний аналіз поезій та проведення численних паралелей із творами французького і російського символізму доведено безсумнівну наявність урбаністичних мотивів у поезії Дебелянова, значення яких для болгарського символізму не можна недооцінювати.


На прикладі поезії Д.Дебелянова простежено основні особливості болгарського символізму, які відрізняють його від західноєвропейського і типологічно споріднюють з українським, а саме: патріотизм, відсутність езотеричних елементів, еротичних мотивів. Встановлено, що на відміну від творів колег-символістів у Болгарії та інших країнах Європи, поезія Дебелянова не переобтяжена екзотичними мотивами та пейзажами. Поетичний світ його лірики пов’язаний переважно з болгарською природою, з рідною землею.


Доведено, що, подібно до інших символістів, у Дебелянова образ-символ перетворюється на засіб витіснення традиційної пластичності та виразності у напрямку навіювання й загадковості, незавершеності й багатозначущості значень. Але символ у нього (як і в інших болгарських символістів) рідко існує у своїх чистих, класичних формах. Зазвичай він залучений до системи різних поетичних і стилістичних взаємодій і характеризується поліморфністю стилю і методу.


Події Першої світової війни сприяли переходу Дебелянова до нової поетики, нових настроїв та мотивів. У його поезії, написаній у цей час, проблема взаємовідносин особистості і громади, людини і соціуму отримує нове соціально-психологічне забарвлення. представляє сутнісну зміну у способі, яким ліричний герой осмислює і відчуває власну долю. Перед обличчям смерті, при тому не лише власної, життя набуває сенсу, який може дати лише смерть. Але війна і смерть не перетворюють індивідуальну особистість Дебелянового ліричного героя на колективну. На війні його особистість досягає гармонії, будучи однією з багатьох і водночас сама собою. Всі ці зміни позначаються на образному вислові.


Як показало дослідження, поезії цього періоду відрізняються своєю предметною образністю, вираженими соціальними мотивами, більш конкретним суспільно-історичним контекстом, психологічним реалізмом. Вони стали своєрідною ланкою між символізмом і новою болгарською поезією. Саме трансформації у поетиці Дебелянова найбільшою мірою підготували переорієнтацію болгарської поезії на новий художній вислів і бачення світу, яка відбулася після війни. У хронологічному і типологічному сенсі вони посідають “піонерське” місце серед поетичних здобутків творців, які надали нового обличчя болгарські поезії 20-х років, окреслили шляхи подальшого її розвитку.


 








Мешеков И. Естетическата насока след войните // Прочити на традицията. Култура и критика.– Благоевград, 2003. – Ч.2. – С. 398–399




Илиев С. Противоречивият свят на Яворов. – С., 1976. – С. 99




Атанасов В. Символни полета в  българската литература. – С., 1995. – С. 56




Топоров В. Пространство и текст.  –  http://slovar.lib.ru/terminologies/toporov.htm



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины