| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, охарактеризовано стан її літературознавчої розробки, сформульовано мету дисертації, завдання, що випливають із неї, конкретні методи їх реалізації, визначено об’єкт та предмет наукової роботи, теоретичну й історико-літературну базу, новизну й практичне значення. Подано відомості про апробацію основних положень дисертації та публікацію праць.
Перший розділ – “Львівське літературно-християнське угруповання “Лоґос” і Григор Лужницький: контекстуальність ідейно-естетичних засад художнього мислення” – складається з чотирьох підрозділів, у яких досліджено ідейно-філософські основи, що стали підґрунтям об’єднання письменників. При цьому окреслено роль і місце Григора Лужницького та угруповання “Лоґос” у західноукраїнському історико-літературному процесі 20-30-х років ХХ століття, з’ясовано витоки образної системи письменника, джерела християнської традиції. Художня концепція “Лоґосу” базувалася на філософських ідеях персоналізму (звідси й назва угруповання), а також на етнопсихологічних уявленнях, які на початку ХХ століття були невіддільні від релігійного дискурсу загалом і тогочасної так званої “католицької літератури” зокрема. У зв’язку з цим у розділі аналізується не тільки літературний процес, а й тісно пов’язані з ним національно-історичні, філософсько-релігійні детермінанти, які в творчості “лоґосівців” проявилися у домінуванні категорій історизму, релігійності та патріотизму.
На основі зазначених позицій та положень виділяються відповідні структурні компоненти розділу.
У першому підрозділі – “Лоґос” у координатах західноукраїнського літературного процесу 20-30-х років ХХ століття” – аналізується процес виокремлення групи католицького спрямування “Лоґос” на тлі тогочасних літературних та просвітянських формацій, її значення у мистецькому житті Західної України початку ХХ століття. Окреслюючи місце “Лоґосу” і Григора Лужницького в тогочасному літературному процесі, можна говорити не лише про збереження ними християнських і національних традицій українського письменства, а й про новаторське залучення естетичних принципів модернізму. Також значущість “Лоґосу” випливає з наявних взаємозв’язків польської та української літератур (маємо на увазі так званий католицький дискурс).
У дисертації здійснено спробу віднайти у тодішніх текстах розгадку галицького феномену, запрограмованого на збереження національної ідентичності. Уточнено кількісний склад “Лоґосу”, роль учасників у творенні та розвитку угруповання, часові рамки його існування. Розкрито християнські традиції національного письменства, показано підґрунтя появи літературного об’єднання через потрактування “католицькості” як вселенськості монотеїстичних догматів. Виокремлено два періоди діяльності “Лоґосу”: перший (20-ті роки ХХ століття) характеризується високою активністю, спонтанністю та різножанровістю творчої праці, другий період (30-ті роки ХХ століття) відзначається послабленням взаємозв’язків між членами угруповання. В українській радянській літературі сповідування тільки ідейно-естетичних засад було майже неможливим, а заслугою “лоґосівців” можна вважати пасіонарність, тобто цілеспрямованість, жертовність у досягненні поставленої мети – творення нації словом [курсив наш. – Н.В.], яку вони вважали невіддільною від віри та християнської традиції.
Водночас у цьому підрозділі арґументовано доводиться використання поняття західноукраїнського “тексту”, запропонованого Стефанією Андрусів, репрезентантом якого були і представники християнського письменницького угруповання, насамперед Григор Лужницький, Василь Мельник, Степан Семчук та ін. Головною ознакою цього “тексту” можна вважати ідею формування свідомого українського патріота. За таких умов редакція часопису “Поступ” проголосила завдання “Лоґосу” і власними цілями, а члени літературного об’єднання, які були причетними до утворення журналу (Григор Лужницький, Олександр Мох) або співпрацівниками редакції (Василь Мельник, Степан Семчук, Петро Сосенко), активно друкували в ньому як художні, так і літературно-публіцистичні твори. Проблеми розвитку католицької літератури порушували в журналі й інші автори, зокрема Ярослав Гординський. Часопис намагався створити європейський культурологічний контекст шляхом перекладу статей, які відповідали ідейно-естетичній концепції редакції. Журнал та літературне угруповання, утверджуючи християнські принципи в громадському та мистецькому житті, об’єднали свої сили.
У 1931 році “Поступ” перестав існувати, проте почали виходити “Дзвони”, які вважалися часописом християнського спрямування для української інтелігенції. Другий період творчості “лоґосівців” позначений співпрацею саме з ним. Журнал, як і літературне об’єднання, зазнав впливу філософії В’ячеслава Липинського. Завданням “Дзвонів” було подавати читачам “здорову” творчість, що ґрунтувалася на християнських засадах, ознайомлювати їх зі здобутками європейської літератури, гуртувати й заохочувати обдарованих письменників. У журналі утверджувалися основи католицької літературної критики (Гавриїл Костельник), яка прагнула до єдності естетичного та етичного, подаючи його крізь призму християнського ідеалу. Ця концепція була близька “лоґосівцям”, котрі “нейтральну пресу” вважали шкідливою. Відгуки таких настанов можна помітити вже у семантиці домінуючих образів (для прикладу візьмемо хоча б назви збірок “Посол до Бога” Григора Лужницького, “Білій пані. Лиш Ти одна потрапиш нас спасти” Василя Мельника-Лімниченка, “Сотворення” Степана Семчука).
У підрозділі “Художня концепція християнського письменницького об’єднання” з’ясовано погляди “лоґосівців”, передусім Григора Лужницького, на літературу, її роль та вплив на суспільно-політичні процеси, адже угруповання у своїй діяльності не обмежувалося тільки літературно-мистецькою сферою. У творенні літератури воно опиралося на християнську філософію та модерні тенденції. Це підтверджують публіцистичні, літературно-критичні праці Григора Лужницького та інших членів об’єднання.
“Лоґосівці” жодним чином не звужували предметної сфери мистецтва, проте висували до нього свої вимоги: талант, естетичне задоволення, прославлення Бога, врахування етнопсихологічних чинників. Григор Лужницький у художніх творах та літературно-критичних працях постійно стверджував, що письменник повинен залишатися духовним реалістом, а не ідеалістом, а християнській ідеї він має відводити консолідуючу роль. Принципи “лоґосівців” стали спробою протистояння атеїзмові. Водночас члени угруповання не визнавали суто “виховної” літератури, оскільки, на їхню думку, основне завдання художнього твору – зберігати традиції і прагнути до нового, а християнські цінності осмислювалися ними як невід’ємні від літературно-мистецьких. Лілія Гром’як зауважує, що для “лоґосівців” естетична насолода, яку має отримати читач, і прослава Бога – невіддільні. Члени літературного угруповання, зокрема Григор Лужницький, відстоювали релігійність як один із компонентів збереження національної ідентичності, а ментальним ознакам вони відводили важливу роль у формуванні загальнолюдських культурних цінностей (про це ще раніше говорили Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Григорій Сковорода, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Памфіл Юркевич).
У третьому підрозділі “Світоглядно-філософські ідеї В’ячеслава Липинського й образна система “лоґосівців” увага закцентована на спільності ідейно-філософських засад науковця та об’єднання християнських письменників. Це проявилося передусім у пропагуванні ідеї елітарності: творцем держави виступають не народні маси, а сильні історичні постаті, самі ж нації формуються перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх їх членів. У творах письменників-“лоґосівців”, з одного боку, виступала видатна особистість, інтелігенція, національна аристократія, а з іншого, – натовп, чернь (такий поділ доведено на прикладі драматургії Григора Лужницького). Члени угруповання, як і В’ячеслав Липинський, переконували, що “церква – це сила духовна, а держава – сила матеріальна”. Їх приваблювала християнська концепція людини: особистість – осередок соціального ладу, а суспільство відіграє допоміжну роль. Одночасно такі ідеї сприяли утвердженню власної держави. Сформульовані погляди стали основою ідентифікації “Лоґосу”, адже були близькі національно свідомим католикам, які увійшли до угруповання, зокрема Григорові Лужницькому. Представники об’єднання, враховуючи етнопсихологічні чинники, намагалися показати прорахунки історії, зробити їх уроком на майбутнє. “Лоґосівці” не вірили у доктрину чистого мистецтва, тому прагнули сформувати світогляд українця-католика через полеміку з супротивниками, організацію власних видавництв, преси.
Засади літературного християнського угруповання базувалися на релігійних та національних принципах, які мислилися нероздільно. “Лоґосівці” протистояли більшовицькому насадженню атеїзму, пропагуючи національну культуру та християнську ідею через літературу.
Четвертий підрозділ – “Національні та релігійні мотиви творчості “лоґосівців” як продовження традицій “Руської Трійці” та “Митуси” – з’ясовує спільність ідейно-естетичних засад означених об’єднань, спадкоємність поколінь, бо ж духовенство або вихідці з родин священиків часто ставали авторами художніх творів. Тут простежено подібність художньо-стильових засад, спорідненість мистецьких тенденцій, тяглість християнських традицій. Типологічно розглянуто поетичну спадщину Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, з одного боку, і Василя Мельника-Лімниченка, Григора Меріяма-Лужницького, з іншого. Досліджено особливості романтичної та неоромантичної моделей художнього мислення, співвіднесено їх з принципами “католицької літератури”, показано звернення до фольклорних джерел, народної творчості, переосмислення історичних подій цими авторами. “Лоґос”, як і “Руська Трійця”, зображав минуле у світлі суспільного та етичного ідеалу з відчутними романтичними рисами, християнським пафосом і релігійною мораллю. Таке світовідчуття особливо виразно проступає у драматичних творах Григора Лужницького (“Ой Морозе, Морозенку”, “Січовий суд”, “Дума про Нечая”), поезіях Маркіяна Шашкевича (“О Наливайку”, “Хмельницького обступлєніє Львова”), Василя Мельника-Лімниченка (збірка “З війни”).
Стосовно мистецької спорідненості “Лоґосу” та “Митуси” відзначено, що лірику останніх літературознавці відносять до “віття” релігійної поезії. Обидва угруповання орієнтувалися на поетику символізму, релігійну та національну тематику. У статті “Дві пісні зриву” Григор Лужницький (під псевдонімом Л.Нигрицький) зіставляв поезії “митусівця” Олеся Бабія і “лоґосівця” Степана Самчука. “Лоґосівці”, як і “митусівці”, сповідували християнські ідеали, розширювали, оновлювали українську літературу більш образно-тематично, ніж художньо-естетично. Філософсько-естетичну концепцію угруповання вирізняло поєднання релігійного та національного, що стало підвалиною творення католицької літератури в Західній Україні початку ХХ століття.
Другий розділ – “Творчість Григора Лужницького: жанрово-стильова своєрідність, поетика” – складається з чотирьох підрозділів, у яких комплексно проаналізовано і відповідно систематизовано поетичну, драматичну й прозову спадщину письменника з метою докладного і зусебічного вивчення та інтерпретації його художніх творів. При цьому простежено вияви “лоґосівського” світобачення та світовідчуття в образній системі автора.
Першими мистецькими пошуками Григора Лужницького були поетичні твори, зокрема збірка “Вечірні смутки” (1924), а також мала проза письменника – книга новел “Чорний сніг” (1928). 30-ті ж роки виявилися плідними у творчості Григора Лужницького як драматурга. У цей час він написав більшість п’єс, а також “сенсаційні” повісті (“Стріл уночі”, “Багряний хрест”, “Срібний череп”), ряд історичних, шпигунських, або кримінальних, повістей (“Перша ніч”, “Товариші усміху”, “Кімната з одним входом”). Релігійна та національна константи “Лоґосу” виявилися у творчості Григора Лужницького в домінуючій християнській та історико-національній семантиці художніх образів.
У першому підрозділі – “Християнство як складова поетичного світу Григора Лужницького” – досліджено естетичні погляди та мистецько-філософський світогляд Григора Лужницького, які сформувалися під впливом “молодомузівців” та Миколи Євшана і знайшли відображення у віршованих текстах. Письменник спробував “повернути художнє обличчя” до Європи, надавши поезії філософічності, розвинувши такі мистецькі чинники, як індивідуалізм, право вибору. На творчість “лоґосівця” мала вплив доктрина символізму, а також модерністські тенденції загалом. Проте Григор Лужницький не визнавав переваги форми, про що свідчить стаття “Епілепсія умів. На марґінесі футуристичної поезії”. Він вважав, що справжнє мистецтво є внутрішнім богослужінням. Для глибшого осмислення “поетичної” концепції “лоґосівця” розглянуто й інші літературно-критичні статті, в яких чи не найбільшою перевагою митця визнано філософічність думки, побожність, патріотизм.
Настроєвий план поезій Григора Лужницького відображає назва збірки “Вечірні смутки”, яка стала спробою заглиблення у внутрішнє буття, пошуком місця людини у світі. Для автора характерне трансцендентне сприйняття світу, про що свідчать такі розширено-символічні ключові образи-концепти: дорога, хрест, терня, тінь, душа (“На чорних раменах хреста”, “Сумнів”, “Уривок”). Проявляється містичне прагнення індивіда до єдності з Абсолютом. Письменник часто вдається до творення дихотомій земного і небесного, дочасного та вічного, що породжують підтекстові євангельські ремінісценції (“Сумнів”). Григор Лужницький вміє передавати світлові переливи, кольористичні ефекти, вдало витворює асоціативні ланцюжки наскрізних опорних образів (“Піду сумний, самітний, одинокий”, “Вже осінь йде”).
Серед поетичної спадщини наявні переклади, які настроями і мотивами перегукуються з християнською лірикою автора. Проте поезія була тільки раннім етапом, перехідною ланкою до подальшої творчості Григора Лужницького.
Підрозділ “Імпресіоністичний психологізм малої прози” присвячений аналізові збірки “Чорний сніг”. Неоднозначність критичних суджень щодо жанрової характеристики цих творів пов’язана з тогочасним “розкріпаченням” малої прози, накладанням епічних наративних форм. Оскільки збірка “Чорний сніг” стала спробою відтворення внутрішнього світу людини, її психології, переживань у критичні моменти життя, а зовні виявлений конфлікт часто відсутній, розгортання сюжету тісно пов’язане з асоціативним планом і несподіваним поворотом, то, на наше переконання, ці твори слід вважати новелами настрою, що дає підстави зараховувати їх до імпресіоністичного типу художнього письма. Власне він, а не реалізм був ближчим до літературно-християнських позицій та ідейно-образних принципів Григора Лужницького. Герої його прози намагаються між емоціями, комплексами і моральними нормами знайти самих себе. Письменник виразив як глибоко особистісні переживання, так і емоції, пов’язані з суспільно-політичними подіями. Таким поділом певною мірою визначена структура збірки, де окремий підрозділ становлять твори на історичну тематику (“На розмові”, “Смерть Куна з Кунсвальду”).
Григор Лужницький, опираючись на нові течії у психології та літературі, зокрема імпресіонізм, змалював внутрішні роздвоєння, конфлікти, що визрівають у душі героя (“П’ять листів”, “Цвіти”). У новелах крізь призму суб’єктивного сприйняття передано миттєві враження. І хоча не в кожному творі наявний поворотний момент (у розумінні несподіваності), все ж сюжетна напруга оповіді веде до драматичного загострення подій, врешті до їх кульмінаційної вершини. На це у новелі “Чорний сніг” вказують поперемінні мазки темного і світлого, які створюють “вібруючу” картину імпресіоністичного стану в сприйнятті навколишнього світу.
Художнє мислення письменника характеризує заглиблення в особливості людської психіки. Для цього у розповідь “вживляються” казкові елементи, які сприяють ліризації нарації та розкриттю внутрішнього, прихованого відчуття персонажів (новели “Світ Романа Тронського”, “Дитина”). Пуанти акумулюють ті чи інші особистісні проблеми філософсько-екзистенційного плану. На них вказують (як прояви підсвідомого) символічні деталі: дзеркало – знак самопізнання, алегорія стану людської душі, що в християнстві порівнюється з серцем, чаша – жіноче начало, троянда – емблема весни. У деяких творах сюжетом є не стільки розгортання події, як ритми людської думки, асоціації, що нагадують зміну кадрів. У такий спосіб презентується мозаїчна композиція, що характеризує передусім імпресіоністичну модель авторської ідейно-естетичної свідомості. У новелі “Свист” асоціативні ланцюжки породжені звуковими та зоровими ефектами. Твори суспільно-політичної тематики (“На розмові”, “Смерть Куна з Кунсвальду”) тісно пов’язані з історико-релігійною драматургією Григора Лужницького. Для зображення найгостріших, найдраматичніших моментів використано повтори, акцентацію. У збірці новел “Чорний сніг”, як переконуємося, відчутні імпресіоністичні віяння та елементи відповідної поетики, а головний принцип Григора Лужницького як новеліста – бачити, відчувати, виражати.
У третьому підрозділі – “Містерійні елементи у сюжетно-композиційній структурі християнської драматургії письменника” – з’ясовано витоки та особливості драматичного мислення Григора Лужницького. П’єси цього автора стали не тільки літературним, а й сценічним здобутком у тодішньому західноукраїнському національно-культурному процесі. Для докладного та глибшого аналізу драматичних творів у науковий обіг залучено літературно-критичні праці “лоґосівця”, присвячені проблемам розвитку української, зарубіжної драми і театру, рецензії на його п’єси. У дисертації простежено західноєвропейські впливи, а також звернення до старої історичної української драми, зокрема релігійної, що призвело до модифікації жанрів, образів, сюжетів та композиції. На тлі побутової драматургії з’явилися якісно нові п’єси. Григор Лужницький вважав за потрібне написання таких християнських творів, які б увійшли до репертуару галицьких театрів, адже їх постановки (значна частина здійснювалася Володимиром Блавацьким) не залишають байдужими глядачів. У драмах “лоґосівця” також відчутний вплив В’ячеслава Липинського, зокрема у характеротворенні героя-козака, тлумачення якого відходить від “хлопоманської” традиції. При цьому домінантними залишалися категорії історизму, релігійності та патріотизму (“Дума про Нечая”, “Лицарі ночі”).
Водночас проаналізовано внутрішні зв’язки історико-релігійної драматургії Григора Лужницького з містерійним жанром, у тому числі з міраклями. Християнські сюжети та образи (Ісуса Христа, Богоматері, святих) у п’єсах письменника виступають образами-символами, у яких приховано необмежені етично-моральні та релігійно-філософські узагальнення, універсальні мистецькі та християнські орієнтири (“Голгота – Страсті, Смерть і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа”, “Посол до Бога”).
В основі сюжетів драм Григора Лужницького часто лежать події сакрального міфу, а композиційним центром, як правило, виступає Бог, Матір Божа, святі або герої “історичного” міфу (постать керівника, ватажка). Цілком свідомо, отже, творяться характерні для містерій події (змагання за душу людини, за ідею, за державу), що сприяють логічній і мотивованій сценічній будові сюжету й композиції. Містерійна сакральність у Григора Лужницького передбачає три ключові моменти: посвяту, жертвоприношення (смерть), катарсичну дію. Використання аналізованого жанру письменником-“лоґосівцем” відповідало позиції християнськості в загальній системі авторської ідейно-естетичної свідомості, вказувало на розуміння ролі сакрального у національно-духовному житті індивіда, стало своєрідною реалізацією настанов художника слова на оновлення театру.
П’єси-містерії (“Голгота – Страсті, Смерть і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа”) та п’єси-міраклі (“Посол до Бога”, “Ой зійшла зоря над Почаєвом”, “Сестра-воротарка”) відбивали приписи католицької етики, піднесення і вивищення християнського ідеалу, а відтак через їх рецепцію – своєрідний катарсис і повчання засобами образно-художньої системи. Джерелами творів стали староукраїнські драми, біблійні, зокрема євангельські, тексти (“Голгота – Страсті, Смерть і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа”), християнські міфи (“Посол до Бога”), пісні, легенди, перекази (“Сестра-воротарка”) та реальні історичні й релігійні події (“Ой зійшла зоря над Почаєвом”). Письменник прагнув оновити канонізовані структури сюжетів, образів, характерів, осучаснити події раннього християнства, залучити їх до контексту духовних пошуків. І хоча нині подібні п’єси не в усьому відповідають читацьким і глядацьким запитам та інтересам, заслуга Григора Лужницького як творця української історико-релігійної драматургії початку ХХ століття полягає у тому, що ці п’єси стали поштовхом до подолання “сакрального табу”, яке в світовій сценічній практиці не допускало, щоб Син Божий, святі мислили як люди. У християнських драмах письменника домінувало вербальне (на противагу дієвому), а кожний герой виступав носієм певної ідеї. Молитва служить одним із художніх засобів введення у сакральний часопростір. Полемічний динамізм, що проявляється в діалогах-диспутах, діалогах-переконаннях, виступає імпульсатором драматичної дії, розгортання сюжету.
Твори цієї підгрупи можна вважати філософсько-релігійними. Окремі з них слід характеризувати як “драми для читання” (“Голгота – Страсті, Смерть і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа”, “Посол до Бога”), оскільки вони позбавлені такого композиційного елемента як сценічність (у них домінуює не стільки зовнішнє, як внутрішнє). Письменник по-своєму осмислював уже відомий матеріал, моделював і структурував конфлікти, хронологічний аспект дії, загалом сюжетний і композиційний плани. При цьому Григор Лужницький часто вибудовував симетричні антитези: царство Боже – земне життя, Ангел – Сатана, святий – грішний світ, використовував архетипні образи, наприклад, Юди, Марії-Магдалини. Елементи випробувального ряду передують містерійному очищенню героїв. У релігійній драматургії Григора Лужницького поряд із виразним сакральним спрямуванням відбито певні історичні й національні, соціально-духовні орієнтири, біблійні вірування (вони відчутні й в інсценізаціях, проте ці твори не є об’єктом нашого дисертаційного дослідження).
В історичних містеріях Григора Лужницького героєм часто виступає весь народ, а ключовим персонажем є постать воїна, яка має двоїсту природу (оборонець чи зрадник). Образ Батьківщини у драмах “лоґосівця”, на противагу матеріалістичному світогляду, полемічно загострений, виразно міфологізований. Виявом цього є прагнення жертвувати себе “за святу справу”. Доля конкретної людини в історичній драматургії Григора Лужницького виступає складовою історії народу (Морозенко з п’єси “Ой Морозе, Морозенку”, Данило Нечай з “Думи про Нечая”). Відображення минулого, найчастіше козаччини, лягло в основу п’єс, на що вказують підзаголовки: “з козацького побуту”, “картини з життя гетьмана”, “драма з часів руйнування Січі”. Козаків зображено не як гультіпак, а як лицарів (“Лицарі ночі”). Вони виступають втіленням мужності, а їх перемога осмислюється як духовне очищення. Події минулого, історична героїка неначе проектуються на тогочасні визвольні змагання.
У четвертому підрозділі – “Поетика детективних повістей Григора Лужницького” – досліджено функціонування детективного жанру в творчості “лоґосівця”, певну систему поетикальних засобів характеро- та сюжетотворення, з’ясовано погляди письменника на класифікацію текстів такого типу, серед яких, за схемою мисленнєвої конструкції, Григор Лужницький виділяв сенсаційні, кримінальні, фантастичні форми. Вивчено впливи світової літератури на поетику детективних повістей автора: використання різноманітних розслідувальних методів, невизначеної кількості часових відтинків, об’єднаних авантюрними зчепленнями на основі випадковості. При цьому простежено звернення письменника до документальних матеріалів, які поєднуються з художньою вигадкою та домислом. Поетика та ідейно-тематична, змістова наповненість детективних повістей зумовлена світоглядними настановами автора. Увага в роботі закцентована на виявах “лоґосівської” християнської концепції (позначеної впливами В’ячеслава Липинського) в історичних повістях письменника, які за співвідношенням достовірних фактів і вигадки відносимо до історико-художніх. Окремі з них (“Багряний хрест”, “Срібний череп”, “Чорна ігуменя”) творять своєрідну “козацьку” релігійно-детективну трилогію. На це вказує наскрізна інтрига, відсутність повноцінної самостійної детективної розв’язки, одні й ті ж персонажі. Так, чорнокирейники стали втіленням “лоґосівської” концепції служіння Україні. На противагу їм виступає чернь як некерована, стихійна, позбавлена християнської моралі сила. За таким критерієм структурується і простір. Основну дихотомію трилогії становлять Україна – Москва. Гетьман, будучи Господарем, Мудрим Батьком, Будівничим, змушений стати Войовником заради утвердження ідеї державності.
“Лоґосівську” концепцію простежено і в інших творах, написаних у повоєнний, або діаспорний, період. Тематично, ідейно вони пов’язані з попередніми, створеними у 20-30-х роках існування львівського літературного об’єднання християнських письменників. Сюжетні лінії повістей “Сім золотих чаш”, “Замок янгола смерті” також невіддільні від намагань захистити права української держави. Тому залишається все те ж структурування героїв та простору, зберігається поділ на “своїх” та “чужих”, боротьба за самість, що пов’язано з протистоянням Москви та України, розпорошеністю державницьких сил, двогетьманством. Автор створює активно-творчого героя, який на противагу стихійній пропонує “ділову” концепцію розбудови держави. Він – репрезентант козацької еліти, християнської моралі й етики. Конструктивну позицію займають представники церкви. При цьому релігійність українців пояснюється етнопсихологічними чинниками. Духовенство та козацька верхівка намагаються відстояти, оборонити автентичний простір, який співвідносний з поняттям “дім”. А емігранти набувають статусу “бездомних”. Григор Лужницький досліджує внутрішній світ людини, у якої забрано Батьківщину, поруйновано віру. Деструкція та фрагментація власного простору пов’язана з політичними чинниками. Композиційно-організаційним моментом виступає випробування героя.
В історичних сенсаційних повістях Григор Лужницький часто використовує вербальні та іконічні (візуальні) знаки-коди як уособлення певної ідеї або таємниці (сім золотих чаш, багряний хрест, замок янгола смерті). Герої таких творів завжди готові на подвиг задля громади, національної ідеї. Звитяга може бути “прихованою”, проте від цього її значущість не зменшується.
Об’єктом аналізу стали й твори, присвячені подіям визвольної боротьби українців (“Перша ніч”, “Товариші усміху”, “Стріл уночі”, “0-313”, “Генерал W”), хоча дія у них, з метою приспати пильність цензури, часто переносилася автором на чужі території. Основну групу персонажів у цих творах становлять розвідники, а опозицію до них – поліційний апарат. Підпільна організація постає в уяві читача своєрідною державою в державі, де свій уклад, норми поведінки. Її члени зображені письменником добрими будівничими (відчутні біблійні асоціації), що борються за автентичний простір власного дому (“Стріл уночі”). У циклі кримінальних повістей Григор Лужницький передає атмосферу державницьких змагань. При цьому визвольна боротьба тісно споріднюється з відстоюванням прав індивіда. Тому герої поділяються на тих, хто прагне свободи особистості, й тих, якими керує жадоба влади. Дотримуючись “лоґосівської” концепції побудови держави, Григор Лужницький відносить підпільників до рядів інтелігенції, наділяє їх найкращими якостями, передусім національно-патріотичними і християнськими. Читач вловлює авторську позицію, хоча письменник залишається “поза твором”. На неї вказують асоціативні ланцюжки.
Так, у повісті “Стріл уночі” постать зрадника співвідносна з образом гадини, біблійного Юди. А принцип християнськості виступає чи не основним мірилом правильності вчинків. Він невіддільний від категорій історизму та патріотизму. У кримінальних повістях наявні містичні елементи. Ознак містерійності набуває розв’язка “Стрілу уночі” (розправа над зрадником, який асоціюється з Юдою). За законами побудови сенсаційних кримінальних повістей, у них наявні загадкові шифри, містифікація подій та персонажів, які підлягають розгадці-відкриттю. Не другорядну роль відіграла тут і символіка чисел, знаків: 13, 313, 0, W (“0-313”, “Генерал W”). Іноді у текстах наявні риси фантастичного (“0-313”), проте це тільки умовна деформація дійсності, адже твориться “науковий” міф. Реальні факти доповнюються домислами. При цьому читач повинен розкрити як особистісні, так і політичні загадки, що мисляться нероздільно. Головним конфліктом у кримінальних повістях стало протистояння між доктриною та дійсністю, тоталітарними режимами і вічними християнськими цінностями, що є домінуючими в художньому мисленні Григора Лужницького. Усвідомлення злочинності системи веде до прозріння та переродження. Тоталітаризмові чинять протидію реальні та містичні сили: невинно вбиті люди протистоять наступним злочинам (наприклад, покійна дружина доктора Самані з повісті “Генерал W”).
Читача захоплює детективність творів, у яких причино-наслідковий хід подій не заперечує “випадковості”. Водночас автор використовує ретроспективний і авантюрний типи розгортання сюжету, а читач стає їх співучасником. Проте і в таких текстах Григора Лужницького відчутне художнє утвердження християнських та національних цінностей, що усвідомлювалися письменником нероздільними і реалізовувалися в усій творчості (як довоєнного, так і повоєнного, або діаспорного, періодів).
У “Висновках” викладено результати дослідження літературно-художньої спадщини Григора Лужницького в контексті діяльності львівської групи письменників “Лоґос”, ідейно-філософські засади якої ґрунтувалися на християнських та національних принципах, а тому протистояли атеїстичному і матеріалістичному підходові в літературі та історії. З’ясовано витоки художнього мислення “лоґосівця” (художні і християнські традиції “Руської Трійці”, “Митуси”). Водночас визначено західноєвропейські впливи (обізнаність із літературними процесами, “католицькою літературою”). У спадщині Григора Лужницького, як одного з найяскравіших і творчо багатогранних представників угруповання, ідейно-естетична концепція “Лоґосу” виявилася чи не найвиразніше. Це спостерігаємо у жанрових пошуках, сюжетно-композиційних структурах художніх творів та їх поетиці, які хоча формально й засвідчують модерністські пошуки, все ж на змістовому рівні відображають просвітницьку настанову автора.
Філософське осмислення буття Григором Лужницьким часто пов’язується зі світловими гамами та відтінками. Семантика кольору в поетичних текстах та малій прозі стала елементом ідіостилю письменника. В останній автор віддає перевагу “внутрішньому” сюжету, “настроєвій” композиції, імпресіоністичній манері епічного мислення. У новелах, близьких до потоку свідомості, викладовою формою зазвичай виступає монолог. При цьому письменник широко використовує повтори, акцентацію, вдається до ліризації оповіді. Натомість композиція лірики Григора Лужницького виявляється у динаміці релігійних образів (хрест, терня, душа), що засвідчує певну тенденційність образотворення.
Для релігійно-історичної драматургії автора характерний зв’язок із містерійним жанром. В основі таких творів – події сакрального міфу, а центром сюжету є Бог, Матір Божа, святі або герої “історичного” міфу, які властивими лише їм засобами рятують якусь людську спільноту. При цьому категорії релігійності, історизму та патріотизму виступають домінантними. Вони формують своєрідну жанрову структуру, в якій змістовим параметрам віддано перевагу над формальними.
У повістях, як і в драмах, образ Батьківщини полемічно загострений і міфологізований – на противагу радянському матеріалістичному світогляду. При цьому першорядним є не стільки характер персонажів, як цілісна ідея. Художній історизм письменника невіддільний від його світоглядних переконань. Він проглядає у структурі детективних повістей, сюжет яких навіть при інтригуючій фабулі розгортає ідею національного та християнського рівнів. Концепція зображення минулого та майбутнього творить символічну неперервну хронотопну вісь існування, в основі якої – світоглядні християнські та патріотичні константи “лоґосівця”.
Вивчення різножанрового доробку Григора Лужницького в контексті львівського літературного угруповання письменників “Лоґос” допомогло комплексно дослідити художнє мислення поета, прозаїка, драматурга, його авторську ідейно-естетичну концепцію. Своєрідність художнього стилю письменника можна визначити як інтуїтивну спробу модернізувати українську літературу, зберігши водночас її національне обличчя. Григор Лужницький спричинився до розвитку таких жанрів, як релігійна драма, детектив. І хоча не всі починання “лоґосівців” витримали випробування часом, письменницьке об’єднання стало помітним явищем західноукраїнського літературного процесу 20-30-х років ХХ століття.
|
