Міфосвіт поезії Б.-І.Антонича: аспект художнього образу-символу

Краткое содержание

У “Вступі” з’ясовано стан і проблеми вивчення поезії Б.-І.Антонича як міфосвіту, обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету і завдання роботи, предмет і об'єкт дослідження, його теоретико-методологічну основу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та її структуру.

Проаналізовано причини, які унеможливили появу дослідження поезії Антонича як цілісного міфосвіту у 1960-х – на початку 2000-х рр. Названо методологічні чинники, які стали на заваді комплексного дослідження міфосвіту Б.-І.Антонича (вульгарно-соціологічний підхід, інтерпретацію міфопоетики як “дитячої хвороби мови”, зведення метафорики поета до дитячих і взагалі суб’єктивних вражень, обмеження окремих збірок світом казки, лише християнського або лише язичницького міфу, протиставлення індивідуального міфу модерністів національному міфові романтиків, засилля методу деконструкції в літературознавстві). Обґрунтовано методологію, яка допоможе уникнути розпорошення цілісності міфосвіту Антоничевої поезії.

Оскільки предметом нашого дослідження є поетичний міфосвіт Б.-І.Антонича, сконструйований на базі уламків міфів – міфологем, корегуємо визначення міфу. Відмежовуємось від негативних визначень міфу, поширених у ХХ ст.: 1) міф – це структура свідомості, спотворена з метою ідеологічних спекуляцій; 2) міф – це фантастичні оповідання про богів та героїв; 3) міф – це “дитяча хвороба мови”, “маски без богів”. Розуміємо міфологію як національно-релігійну картину світу. Міфологему визначаємо, за К.Кереньї, як оповідь про божественне немовля, тобто сакральні першовитоки світу.

Користуємося герменевтичним методом тлумачення міфологем у поезії, що дозволяє нам різними шляхами наблизитись до авторської позиції; порівняльним (генетичним і типологічним) методом дослідження самобутніх образно-символічних систем Б.-І.Антонича і Т.Шевченка.

У першому розділі “Художній міфологізм Антонича як літературне явище ХХ ст.” розглянуто найважливіші праці теоретичного та історико-літературного характеру, що стосуються вивчення поезії Б.І.Антонича і, зокрема, її міфологічної домінанти.

У працях наших попередників застосовані різні принципи класифікації антоничівських міфів, але жодна з них не дала повного уявлення про його поезію як цілісний міфосвіт, в якому кожний образ органічний і природний, бо витворений на основі традиційних народних уявлень про світ і шляхи відтворення краси цього світу у мистецтві.

Ученими різних поколінь готувалося розуміння поезії Антонича як міфосвіту. В останні десятиліття вийшло багато досліджень міфопоетики Антонича, в яких, спираючись на наукову теорію міфу, вчені (С.Андрусів, Л.Стефанівська, І.Бетко, Ю.Андрухович, М.Новикова, В.Лісовий, В.Махно) досягли значних успіхів. Одні дослідники поділяли антоничівські міфи на індивідуальні і народні, інші – на християнські та язичницькі; глибше збагнув діалектику антоничевого міфотворення М.Жулинський: “Духовний світ Антонича розпростертий на весь обшир української та праслов’янської міфосвідомості, він прапервісний, язичницький, народний і водночас органічно зрощений з європейською культурою і мистецтвом ХХст.”. Спираючись на цю концепцію, ми розглядаємо міфопоетичну систему Б.І.Антонича, акцентуючи її зв’язки з народною поезією та естетичною традицією Т.Шевченка. На основі узагальнення напрацювань попередників висвітлено принципові особливості міфологізму на пізній стадії художнього розвитку (доби модернізму), виділено більш або менш “радикальні” типи художнього міфологізму у їх поєднанні в поезії
Б.-І.Антонича. Уже в першій збірці “Привітання життя” наявні зародки міфологічного мислення, яке характеризується оречевленістю, яскравою наочністю, метафоричністю, ототожненням станів природи та людської душі, поєднанням зорових, слухових, нюхових, дотикових відчуттів, зрушенням різних часо-просторових площин, алогічним зчепленням образів, багатоманітною асоціативністю, застосуванням прийомів метаморфози, гіперболи, принципів аналогій та паралелізму. Вперше у нашій роботі зазначається, що перехід зорових вражень у дотикові як визначальна риса міфопоетики Антонича характерний уже для першої його збірки (“у далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун”, “мій брат – кравець хлоп’ячих мрій: / зішив з землею небо”). Водночас у реферованій праці зроблено застереження, що переважна більшість метафор Антонича, потрактована критиками 30-х, 60-х, 90-х, подекуди й 2000-х років (Ю.Андрухович, О.Буряк) як вияв крайнього суб’єктивізму, дитинності і навіть “дитячої хвороби мови” (А.Бондаренко), миттєвих вражень імпресіоніста (М.Нервлі) прочитуються як міфологеми найдревніших культур (української, взагалі слов’янських, а також багатьох інших міфологій різних країн світу).

У розділі другому дисертації “Астральна символіка поезії Антонича і Шевченка. Співвідношення християнських та язичницьких мотивів” нами розглянуті ключові символи міфопоетики Антонича і Шевченка – астральні (солярні, лунарні, власне астральні). Оскільки найяскравіше ознаки національного міфотворення та первісного релігійного світогляду українського народу виявляються у його способах поетизації світил, ми трактуємо астральну символіку як найвагомішу частку космогонічного міфу Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. В обох митців язичницький і християнський світогляд витворив своєрідний синтез, що позначився на низці спільних і відмінних ознак їхньої поетики. Насамперед – це зрушення часо-просторових площин та еманація нових смислів із поєднання язичницької та християнської символіки.

Визначне місце космогонічній обрядовій поезії (колядкам, веснянкам, весільним пісням) присвятив у своїй творчості Б.-І.Антонич. У ліриці “Трьох перстенів”, “Книги Лева”, “Зеленої Євангелії” помічаємо тенденцію пов’язувати астральну тріаду з краєвидами Лемківщини, архетиповими образами дерев, хліба, зі сферами, досяжними для людини. З погляду тих, хто вважає міф примітивним поясненням явищ навколишнього світу первісною людиною, такі образи світил є децентралізованими стосовно світобудови, тобто зрушеними з її горішньої позиції та позбавленими панорамності бачення. На думку О.Буряк, антоничівські образи світил виражають деформоване сприйняття простору і часу. Для обізнаних із древньою українською культурою очевидно, що всі магічні дії ліричного героя Антонича з астральною тріадою символізують прилучення і причетність людини, народу до божественного життя небесної рідні, про яке співається в українських народних колядках, весільних, родинних, купальських піснях, голосіннях. Власне децентралізовані образи астральної тріади в Антонича пов’язані зі втратою світилами своєї життєтворчої сили, зі зміною свого функціонального призначення на протилежне, з апокаліптичними мотивами. У поезії Т.Шевченка біблійні мотиви Апокаліпсису поєднуються з баладними мотивами кари за вчинення кривди своїй кревній рідні, зло, вчинене ближньому – людині чи цілій нації, - тлумачиться як рана усього буття, як баладна містична образа кревного через невідання. Тому так масштабно зображені у “Кобзарі” простори, по яких течуть криваві ріки, розливаються моря сліз і крові. Несправедливість людська спричиняє затьмарення та зрушення світил з небосхилу.

Замість вживаних в літературознавстві і застосованих Н.Варич (“Структура метафори в поезії Б.-І.Антонича”) термінів “централізовані” – “поліцентралізовані” образи світил ми вводимо майже антонімічні поняття “централізовані” – “децентралізовані” образи світил, мотивуючи цей крок прагненням більш влучно окреслити антоничівську модель світобудови, на якій позначилася міфопоетична концепція “Кобзаря” Т.Шевченка.

Другий розділ містить чотири основні підрозділи: 1) централізовані образи світил 2) децентралізовані образи світил 3) образи світла 4) астральна тріада.

1. Централізовані образи світил Антонича пов’язані передусім зі світовим деревом як центром і початком світу українців-язичників, з образами бенкету світлих богів, з образами перстеня, обруча, веретена, з досягненням світилом свого повновладдя (опівдні, опівночі, серед літа), з образами птахів-деміургів, лемківським краєвидом. Централізованими вважаємо образи світил, які посідають горішню позицію по вертикалі та центральну по горизонталі відносно рідної землі, на чому і базуються язичницькі уявлення про світобудову. Централізовані образи світил у Шевченка означують славні історичні перемоги козаків та щасливі моменти зустрічі закоханих, а також узвичаєний вічний плин буття. Знамення на світилах обидва поети у традиційному для українського фольклору ключі пов’язують зі зміною кольору світил, а також із затьмаренням (Шевченко) чи з децентралізацією. Індивідуально-авторським засобом зображення лиховісних знамень в міфопоетиці Б.-І.Антонича є деструкція світил.

2.Децентралізовані образи світил у поезії Антонича найчастіше виражають стан творчого натхнення і піднесеної радості митця, якому підвладний світ, або ж віщують апокаліпсис (зрушуються і злинають зі світового дерева, потоплюются під водою). Пов’язуючись із мотивами земного шлюбу, децентралізовані образи світил виражають причетність небесної рідні до життя людської родини. Робимо висновок, що така децентралізація закорінена в язичницькій міфології.

Децентралізація як зрушення небесних світил в апокаліптичних візіях
Б.-І.Антонича й Т.Шевченка має коріння у книзі Ісаії, а спосіб її зображення новаторський в обох поетів. У поезії Шевченка помічаємо відсутній в міфопоетиці Антонича мотив зупинення сонця як пересторогу людям від кінця світу. В Антонича децентралізація образів світил, не пов’язана із втратою ними творчої сили, виражає ідею причастя усього живого від землі, від життєдайної сили світил. Децентралізовані образи світил пов’язані в обох поетів з есхатологічним міфом та з імпліцитно присутніми апокаліптичними мотивами. Децентралізація, що виражає в міфопоетиці Антонича боротьбу сил Хаосу і Космосу, світла й темряви, пов’язану зі зміною дня і ночі, тлумачиться нами як процес, остаточною метою якого є централізація світил. Тому цей вид централізації/децентралізації якраз і становить ту рухливу межу, яка існує між ключовими образами-символами міфосвіту Антонича. Серед висновків підрозділу “Децентралізовані образи світил” – твердження, що з позицій міфосвіту поезія Антонича сприймається на двох рівнях: поверховому, тобто наївно-безпосередньо (тут виявлена така ознака антоничівського міфологічного синкретизму чуттєвих образів, як перехід зорових вражень у дотикові чи слухові, а слухових у зорові) та глибинному, який виходить із такого знання української язичницької та християнської культур у їх синтезі, що переростає в міфологічне чуття. На другому, глибинному рівні, образи світил, які на наївно-безпосередньому рівні сприйняття здавалися нам децентралізованими, виявляються централізованими. І цю тонку гнучку грань між централізованими та децентралізованими образами світил якраз і дозволяє нам виявити герменевтичний метод дослідження. Іще одним видом децентралізації солярних і лунарних образів є зрушення світил на дно річки, повернення сонця у докосмогонічний стан – і пряме називання місяця сонцем русалок (хтонічних істот української міфології, відоме русальним пісням) або ж протиприродний схід місяця вдень у маревах доведених до божевілля героїнь поем Т.Шевченка.

3. Образи світла в поезії Б.-І.Антонича пов’язані з метафоричними трансформаціями простору України, хати як образів душі поета, рідної землі – вмістилища світлих патріотичних сил у Т.Шевченка, із розширенням простору хати (дому) до меж України та всесвіту в Антонича. Подібна метаморфоза супроводжується появою образів віщих світил у поезії Т.Шевченка і екстатичних – в поезії Б.-І.Антонича.

4. В основі самобутнього міфосвіту Б.-І.Антонича, як і в основі релігійного світогляду давніх українців, зокрема і в Т.Шевченка, лежить культ астральної тріади і культ рідної землі. Культ тріади світил в Антонича зрощений з архетиповими образами і мотивами світового дерева, бенкету небесних богів; творця і Творця, дерева, куща, метафорами весілля, сп’яніння, ремесел, ярмарку, символічними образами птахів, тотемних тварин. У Шевченка цей культ чітко виражений у картинах першозданної краси й мудрості природи, у молитвах ліричного героя, самоідентифікованого поетом, за долі козаків, дівчат, всієї України; співвіднесений з великими перемогами козацтва, виражений метафорами птаства. Астральна тріада зіставляється Кобзарем із найважливішими віхами людського життя. Культ астральної тріади виявляє зв’язок із культом рідного краю: позиція світил (зрушена або центральна) визначається щодо рідної землі.

Культ астральної тріади у міфопоетиці Антонича пов’язаний з архетипом дерева й куща. Через архетип куща астральна символіка Б.-І.Антонича включена у широкий світовий міфопоетичний контекст. Розгортаючи архетипний образ куща на тлі давньоіндійської та юдаїстської святкової обрядовості з унікальною смисловою наповненістю символіки кожної з культур, поет виявляє самобутність українського язичницького свята куща (уславлення перемоги весняної природи та широкий спектр по-весняному п’янких, захоплюючих і непередбачуваних імовірностей накреслень доль сущого). Образ куща в міфопоетичній концепції Антонича яскраво виражає українську етнопсихологію. Через образ блискавки в міфосвіті Антонича проходить аналогія між архетипами куща і світового дерева, поширений український варіант якого – дуб. В естетичній традиції Т.Шевченка дуб виражає ідею зв’язку  трьох часів (минулого, сучасного й майбутнього), трьох світів і просторів по вертикалі (горішнього, земного, підземного), постає опорою світобудови, охоронцем козацького звичаю. Символіка дуба (перунового дерева) наскрізна у “Кобзарі”: це і символ глибоко вкорінених національних звичаїв, і фольклорний образ замисленого козака, і свідок доби Гетьманщини, і провісник майбутнього національного відродження. “Віщий дуб” Антонича уподібнюється до прадерева, яке плине космічним океаном і віщує оновлення буття. Причому сам Антонич бачить себе не на вершині, а біля коріння цього дуба – охоронцем струмуючих з нього джерел української народної культури. Це засвідчують і часті самоідентифікації Б.-І.Антонича зі своїм ліричним героєм, який виступає у подобі лиса; адже лис, за українськими колядками, мешкає біля коріння прадерева. Ми робимо висновок про міфологічну злитість меж образів астральної тріади, блискавки, вогню з архетипами дерева й куща у Т.Шевченка і Б.-І.Антонича; про загальноукраїнський характер Антоничевого міфосвіту, що підтверджується, принаймні, генетично спорідненим у Т.Шевченка і Б.-І.Антонича образом прадерева з вертикаллю світового дерева. З вертикальною віссю світобудови в “Кобзарі” співвідноситься рух світотворчого і руйнівного, визвольного та нищівного вогню, здатного шугати вгору й заповнювати собою весь простір. Нами вперше висувається і обґрунтовується гіпотеза, що ідея світового дерева, іще не явленого зору, починає формуватися вже у ранній творчості
Б.-І.Антонича, адже понад усі винаходи цивілізації, опоетизовані митцем авангарду, підноситься у “Привітанні життя” найвища сфера духовних прагнень людини – “соколів околи” (а сокіл-деміург в космогонічних колядках посідає горішню позицію на вершечку прадерева). З архетипом птаха в концепції міфосвіту Антонича пов’язується солярна, лунарна, астральна символіка.

У міфопоетиці Т.Шевченка уявлення про ідеальний першопочаток наснажені ідеєю національної державності України козацької доби; наскрізними виявляються метафори сокола, орла, голуба (птахів-деміургів космогонічних колядок), в образах яких постають козаки. У моральній оцінці своєї сучасності Кобзар не міг оминути витоків великоросійського монархізму, не винести їм свого вироку. Тому символіка орла в міфопоетичній концепції Т.Шевченка амбівалентна. Її негативні прояви, зумовлені поетовим ставленням до візантизму імперської Церкви, закорінені у давньогрецькому міфі про Зевса, який перекинувся на орла, щоб здійснювати тортури над Прометеєм. І цей жахітливий символ став геральдичним знаком російського монархізму. Такий орел у візіях Кобзаря літає над степовими могилами полеглих козаків. Проте есхатологія Т.Шевченка не апокаліптична: як невмирущий Прометей, так незнищенний і народ у божественних проявах свого волелюбного духу.

В міфосвіті Б.-І.Антонича усі компоненти астральної тріади виступають у зооморфних персоніфікаціях птахів (за українською фольклорною традицією – вісників, здатних сполучати три світи: живих, мертвих і небесних богів). І це підтверджує нашу тезу про цілісність міфосвіту
Б.-І.Антонича також у літературно-естетичному плані.

З культом астральної тріади в міфопоетиці Антонича пов’язана ідея безкровного причастя, закорінена в питомо українській культурі доісторичної давнини (свята Різдва, Щедрого Вечора). Стародавнє українське релігійне уявлення, що сонця не можна ображати ані виглядом невинної крові, ані сліз, якнайповніше виражене в “Кобзарі” (особливо магічною формулою “до схід сонця”). У цю магічну пору – “до схід сонця” – відбувається і кардинальний злам визвольних битв, і лише всезагальна пильність, осяяність вищою ідеєю надособистісного національного єднання є запорукою здобуття волі Україною. Релігійне значення астральної тріади для українського народу доволі чітко відображене в “Кобзарі”: утвердження ідеї непроминальності плину буття ілюструє вся тріада світил; централізований образ сонця пов’язується з мотивами шлюбу розквітлої навесні землі з верховним богом українців-язичників – Дажбогом; образи сонця-нареченого і землі-молодої становлять алюзію до наскрізної біблійної метафори (“Пісні Пісень” Соломона, книг пророків); центральна позиція місяця на вершечку вертикалі світобудови визначає моменти тріумфальної перемоги козацького війська чи щасливої зустрічі закоханих, ясніше, аніж звичайне, небуденне сяяння зірок пов’язується з духовним центром життя Кобзаря – Україною. Молитви до зір оповідача-кобзаря у Т.Шевченка виявляють моменти ідентифікації поетом власної долі з долею України. Лейтмотивом крізь увесь “Кобзар” проходять молитви до зорі й зірок за долю України.

В міфопоетиці Антонича етноохоронне значення астральної тріади, яка також оберігає окремого індивіда чи родину, виражається також у мотиві заплітання світил у волосся дівчат (відомому галицьким весільним пісням).

З культом астральної тріади співвідносні у міфосвіті Антонича метафоричні образи бенкету світлих богів за ясеновим столом неба; “трьох перстенів” (як тріади світил); шлюбу землі та неба; корчми (“Три перстені”) та корчмаря (“Зелена Євангелія”), тісно пов’язаних з архетипами дерева й куща; дівчини й музи, теслі, ковалів, ткачів (“Три перстені”, “Зелена Євангелія”), стельмаха, коваля (“Книга Лева”) і гончара як творців, пісні-поезії. Тріада світил в міфопоетичній концепції світобудови Б.-І.Антонича співвідноситься з горизонтальною віссю через архетипи дерева, на вершечку якого – птах, птаха, куща, через символічні образи сакральних та культових тварин (оленя, коня, биків, волів, корів; змії та лиса), музики та музичних інструментів, ярмарку (“Зелена Євангелія”) як залитого сонцем свята життя, купованого ціною власного запалу і натхнення. Метафора ярмарку стосується астральної тріади та викликаних її “взаємостосунками” небесних явищ, на що вказують метафори – уособлення сходу і заходу, ранку та вечора, які купують одне в одного світила.

У третьому розділі нашої роботи “Міф першопочатків і кінця у поетиці
Б.-І.Антонича і Т.Шевченка” обґрунтовується теза про імпліцитність апокаліптичних мотивів в есхатології обох митців. Міфосвіт Антонича дає нам уявлення про багаторівневу циклічність буття, тонке усвідомлення зімкнення першопочатку з кінцем. Художньо-міфологічне співіснування різночасових циклів притаманне й “Кобзареві”. Поняття першопочатків значно ширше, аніж космогонічний міф, тому охоплює більше багатство своєрідних рис міфопоетики Антонича і Т.Шевченка, включаючи міф про щасливе/затьмарене дитинство і міф про ідеальний першопочаток (у Кобзаря – переважно перенесений на козацьку добу, хоча й уявлення про зразкове буття першозданого космосу, пов’язане з українським релігійним культом астральної тріади, проступає доволі чітко). Єднає міфосвіт Антонича з міфопоетикою Т.Шевченка прикмета, яка робить українське язичництво унікальною космологічною релігією – незаперечна віра в мудрість і необхідність буття для всього сущого.

Послідовність розташування збірок Б.-І.Антонича відбиває світотворчий цикл, кінець якого знаменують: зникнення опори буття – прадерева – і деструктивні образи світил. Міфопростір “Трьох перстенів” становить ланку антоничівської поетичної концепції світобудови. Він не обмежується неозначеною в часі дійсністю казки; умови його бачення мають чітку вказівку на міфологічний час: пригадування дитячого світосприйняття з метою заглиблення у прапервісність усього світу. Магічні дії, зображені у цій збірці, - це не вигадки фантастичних казок, а символічні дії календарно-обрядових, родинно-обрядових та ліричних пісень, а також ритуальні дійства, як ті, що виконуються людською спільнотою згідно до річного циклу, так і ті, що в природі розгортаються щодня і щоразу являють велике диво.

До складу космогонічного міфу українців належать такі компоненти: створення світу птахами і неодмінна поява світил. Рослини були на початку, пануватимуть і в кінці – після чергового світового потопу, – так у загальних рисах звучить основна ідея антоничівської есхатології. Ми підкреслюємо, що й у “Кобзарі” і на початку, і в кінці, і повсякчас з’являється образ світового дерева. Варіанти шевченківського образу прадерева – дуба як опори світобудови (“Причинна”) та старого дуба, який символізує основу національного буття і пов’язується з вірою в майбутнє оновлення України, чи явора, з-під якого б’ють життєдайні води – набули багатогранного символічного змісту в поезії Антонича. Реалізація архетипу дерева в образах дуба та явора в міфопоетиці обох митців, на нашу думку, становить незаперечний доказ орієнтації Антонича на загальнонаціональний міфосвіт.

Вершиною поетичного мислення Б.-І.Антонича і Т.Шевченка є їхнє уявлення про світотворчий цикл. В міфопоетичній концепції Антонича ідея творчості як першопочатку наскрізна: це і творчість природи навесні, і творчість поетична, майже аналогічна до Божественного першотворення. Творчість реміснича і співочо-музична виступають метафорами до поетичного та божественного першотворення і світотворення. Нами встановлено, що епітет “білий” у міфосвіті Антонича характеризує творчий процес; він увібрав у себе давньоукраїнські уявлення про Білобога як єдине добре творче начало, що у космогонічних колядках заступлене більш популярною в нас ідеєю Світового дерева.

Оригінальність міфопоетичних концепцій Б.-І.Антонича і Т.Шевченка яскраво виявлена в авторському застосуванні епітетів. В міфопоетиці Б.-І.Антонича прикметні метафори-кольоропозначення: білий означає творчий, зелений – мудрий, життєствердний В міфопоетиці Т.Шевченка вирізняються якісні характеристики (тихий, ясний, невечірній – вічний, благодатний, побожний; Україна широка – розкішна, волелюбна, прекрасна, вільна).

Вперше нами помічено, що ліричний герой “Трьох перстенів”, ліричних інтермецо “Книги Лева” Антонича – це переважно оратор, виконавець великодніх веснянок, який з’являється у супроводі троїстих музик. Найкращим подарунком такі віншувальники риндзівок (веснянок, що побутували в Галичині) вважали червоне чи красне яєчко, адже воно символізувало відроджений і посталий навесні світ. Систему космогонічних уявлень зберегла ідеографія українського писанкарства. В такому широкому контексті ми пов’язуємо антоничівські веснянки з шевченківським міфом першопочатків як першозданої краси українського села (село порівнюється з писанкою). У Кобзаря цей різновид міфу ідеального першопочатку змикається з міфом кінця, і в їхньому зіткненні виявляється апокаліптичність реальних обставин життя сучасного села, ознаменована зрушенням зір з горішньої позиції світобудови, засвоєного міфопоетикою Т.Шевченка з Біблії. Драматизм такого зіткнення наголошений зокрема у трагічному фіналі поеми “Княжна”, який абсолютно суперечить славослів’ям українського роду (і народу), пов’язаного в давньоукраїнській міфології з яйцем сокола-рода.

О.Потебня довів, що кольоропозначення у міфології слов’ян (рудий, білий, червоний, зелений, жовтий) становлять синонімічні поняття, які постали на основі уявлень про світло. О.Ф.Лосєв (20-50р.р. ХХ ст.) серед сутнісних ознак міфологічного мислення підкреслював своєрідний синкретизм, змішування відчуттів (наприклад, коли “товсті”, “тонкі”, “дрижачі” звуки сприймаються ніби зором). Л.Менжуліна у філософському “Міфоаналізі” підсумувала ці положення тезою про первісну нерозчленованість буття – характерну рису міфологічного сприйняття світу. У другому та третьому розділах нашої роботи розвиваємо ці думки та вперше застосовуємо їх щодо міфопоетики Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. На тлі синкретизму образів поетів-символістів та неокласиків метафорика Б.-І.Антонича відрізнялася взаємопереходом чуттєвих вражень. І цей синкретизм суто міфологічного мислення простежується в його поезії на різних рівнях: у колористиці, коли теплота чи холодний відтінок сприймаються зором і на дотик (“завія зелені, пожежа зелені”, “рослинних рік підноситься зелена повінь”), у числовій символіці (число три символізує взаємозв’язок трьох сфер буття, по вертикалі, трьох часів – минулого, теперішнього, майбутнього, синтез духовного і матеріального світу, число сім – вичерпну міру для часових і просторових характеристик (причалив човен сонця в пристань – у вікно на дубі / і кинув на прощання сім червоних весел), число сто асоціюється з могутністю, повнотою, довершеністю, самоочевидністю (сто днів потопу замість біблійних сорока, “сто місяців тремтить зарання / у снах гарячих і квітчастих”, “усоте прославляю буйноту життя”). Антоничівські числа “три” і “сім” поєднують у собі язичницьку і християнську символіку; число 100 виражає стійку слов’янську, зокрема українську традицію). Позначені міфологічним сприйняттям і шевченківські образи велелюддя, метафорично зближеного і з вогнем, і з водою (житейське море з холодними хвилями – чужа людність; “базари, де військо, як море червоне / перед бунчуками, бувало, горить”, “на воронім коні виїде отаман, / блисне булавою – море закипить, Закипить і розлилося / степами, ярами”). Теплота | холодність візуальних образів моря у Кобзаря переходить в підтекст і в моральному аспекті означує сердечність, патріотизм, героїку, або ж – байдужість, жорстокість, злобу. Символіка числа три у поезії Т.Шевченка має значення повноти, довершеності і всеохопленості у тривимірному просторі, що яскраво виражене образами астральної тріади та тріадичної моделі буття в поемі “Великий льох”.

Взаємоперехід образів, кругообіг метафоричних перенесень, є одним із основних принципів розбудови Антоничем свого міфосвіту. Метаморфози людини, дерева, птаха, дзбану виражають ідею пізнання сущим своєї праформи, своїх попередніх існувань, ідею “рівновеликості” (Ю.Ковалів) та взаємозв’язку усіх форм буття у цілісній світобудові. Т.Шевченко осягав ці зв’язки космоструктури через поетичне вираження своєї кревної спорідненості з могутніми стихіями та явищами української природи (Дніпро – то батько, то брат Кобзаря, то сивоусий запорозький дід, пращур українського козацького народу).

У третьому розділі ретельно розглядаємо взаємозамінні архетипові образи у різних поезіях і збірках Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. Серед антоничівських взаємозамінних архетипів найприкметніші наступні гнізда образів: 1) дерево, кущ, гора, 2) теслі, ковалі, ткачі, кравці, гончарі, музики, 3) перстень, веретено, обруч, червоний дзбан, сонячна стріла, випущена не стрільцем, а поетом – співцем світоладу. Шевченківські взаємозамінні образи вертикалі: дерево, могила, гора, льох, хата вивершуються знаменнями світил чи комети. Для міфопоетичної концепції Т.Шевченка прикметно, що над безверхою хатою світила не з’являються. Цей різновид взаємопереходу першообразів не ставав раніше об’єктом спеціального дослідження. 

У висновках підсумовуються й узагальнюються результати дослідження поетичної спадщини Б.-І.Антонича як міфосвіту.

Міфологічність мислення властива уже ранній творчості Б.-І.Антонича. Ця визначальна риса поетики успадкована ним з праукраїнського, праслов’янського фольклору і з “Кобзаря” на основі усвідомлення свого спільного світовідчуття з українським національним середовищем.
Б.-І.Антонич, як і Т.Шевченко не займалися стилізаторством, а творчо переосмислювали фольклор. Таким чином, кожен з митців вибудовував власну міфопоетичну концепцію. Порівняння міфотворчості двох найбільших поетів Східної та Західної України, романтика ХІХ і модерніста ХХ сторіч дає нам змогу стверджувати, що міфологічність – це не просто ознака художнього мислення письменників-модерністів, тобто однієї епохи, кардинально відмінної від попередньої, а та прикмета національного світовідчуття, яка єднає творчість найсамобутніших – і водночас улюблених у своїй країні поетів різних епох.

Своєрідність міфологій народів із високорозвиненими космологічними віруваннями, таких як український, найвиразніше простежується у неповторних, оригінальних способах поетизації світил. Велике смислове навантаження в міфопоетиці Б.-І.Антонича і Т.Шевченка несуть централізовані і децентралізовані образи світил, адже в основі переосмислених ними язичницької і християнської міфології – ідея вшанування світла, яка у предковічній українській релігії сформувала культ астральної тріади.

В основі релігійно-національного світогляду Б.-І.Антонича і Т.Шевченка, лежать культ астральної тріади та землепоклонські мотиви як два рівнобіжні чинники українського міфосвіту, як спосіб висловлення свого патріотизму. Централізованими образами світил митці означують благодатний для рідної землі стан, моменти особистого щастя ліричного героя (індивіда). Децентралізовані образи світил, серед яких – деструктивні (антоничівські); зникання всієї астральної тріади чи її компонентів, пов’язані з апокаліптичними мотивами в есхатології обох поетів. Різновид децентралізованих образів світил, не пов’язаних із втратою життєдайної сили астральної тріади чи її компонентів, зі зміною світилами своїх основних функцій на протилежні, в міфопоетичній концепції Антонича передбачає два рівні сприйняття: 1) з погляду наївно-безпосереднього, дорефлексивного первісного бачення та 2) з погляду розвиненого національного міфосвіту. На другому рівні така децентралізація може означати ритуальне долучення і причетність національної спільноти чи особистості до божественного життя, а також може виражати настрій чи життєву позицію індивіда, творче кредо поета.

Поезія Б.-І.Антонича – це національно-релігійна картина світу, реконструйована на базі творчого сприйняття української міфології та міфопоетики Кобзаря.

Отже, його міфотворчість – це не популярний у ХХ ст. інтелектуалізм, зрозумілий вузькому колу обраних і відірваний від національного ґрунту, а цілісний поетичний світ, побудований на базі переосмислення традиційної культури українського народу, спроможної розвиватися та збагачуватись і надалі.

Шляхом відстеження у традиційній українській міфології контекстуальних синонімів до антоничівських та шевченківських епітетів нам вдалося проінтерпретувати ті антоничівські образи та закономірності їх поєднання, які з позицій модерністичної непояснюваності та архетипової ірраціональності спонтанного вияву досі вважалися незрозумілими.

Розмежування фольклорних жанрів, які лягли в основу шевченківської й антоничівської поетичної концепції взаємопроникнення хтонічних і космогонічних міфів, призводить до поглибленого розуміння образів екстатичних світил і птахів-деміургів Б.-І.Антонича та образів віщих світил і птахів деміургів, протиставлених зловісним птахам-руйнівникам Т.Шевченка. Якщо Б.-І.Антонич спирався на українські космогонічні колядки, веснянки, весільні пісні, слов’янську та індо-арійську міфологічну традицію, то Т.Шевченко пізнавав космогонію з пізніх історичних, значно християнізованих жанрів фольклору: історичних легенд, дум та історичних пісень. Думи дивовижним чином поєднали народну етику і християнську мораль, зберегли той архаїчний космологічний світогляд, який і засвоїв Т.Шевченко. На історичних легендах і переказах позначився
Південно-Східний дуалістичний світогляд, відбитий у “Кобзарі” непослідовно: лише в сенсі одвічного протистояння добра і зла, а не в розмежуванні духовного і матеріального, небесного і земного аспектів цілісної світобудови. Свою пророчу місію Т.Шевченко вбачав у тому, щоб показати українському народові шляхи до повного освоєння буття, подарувати йому стійку віру в можливість визволення.

Праукраїнська тріадична і тричастинна вертикальна модель світобудови споріднює міфологічні концепції Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. Вертикальним осердям триєдиного часопростору в міфопоетиці Кобзаря виступають архетипові образи дуба, явора, калини, гір та схилів, льоху, могили. У моменти, визначальні для історичної долі України чи особистої долі закоханих світила в поезії Т.Шевченка займають центральну позицію – “серед неба”. Таке центральне розташування на прадереві мають і антоничівські світила; про символічне причастя народу від їхньої життєвої сили співається в колядках. Б.-І.Антонич у своїй міфопоетиці розвиває і поєднує дві основні ідеї найбільших українських релігійних свят: безкровне причастя від творчої енергії світил та причастя від творчої сакральної енергії рослин, зокрема від прадерева. Таким чином, у міфопоетичній концепції світобудови Б.-І.Антонича вшанування астральної тріади сполучене із землепоклонськими мотивами.

Духовним відповідником Антоничевих первісних вод, серед яких виросло світове дерево, в міфопоетиці Кобзаря виступають сакралізовані простори козацьких степів (у степових регіонах першопростір колядок – поле, степ, а не море). Море у міфопоетичній концепції Т.Шевченка символізує людство, але часом виступає засобом витворення образу величного національного світу, засобом вираження козацької героїки (“Дніпр широкий – море”). Ріки ж у “Кобзарі” символізують нації та їхнє буття.

Якщо міфодійсність Б.-І.Антонича пливка, ніби рухається по воді (бо зберігає пам’ять про ідеальний першопочаток), то шевченківський міфопростір стрімко долається його героями. Антоничівський світотворчий цикл буття, який є поетичною реконструкцією народної есхатології, співзвучний із шевченківськими образами світотворчого та руйнівного вогню і прадуба Гетьманщини. Т.Шевченко мотив спалення землі сонцем, а Б.-І.Антонич мотив затоплення землі водою ставлять у залежність від моральних діянь людини і людства. І якщо Т.Шевченко проповідує відновлення національної та особистої гідності як запоруку продовження буття світу, то Б.-І.Антонич виходить із позицій, що моральність людини виявляється в уважному ставленні до свого довкілля, в любові до всього живого і до своїх національних традицій.

Після ретельного вивчення творчості обох поетів приходимо до висновку, що апокаліптичні мотиви і в Кобзаря, і в Б.-І.Антонича звучать на рівні перестороги.

Антоничеве язичницьке сприйняття світу одухотвореним не драматизує співіснування з християнським монотеїзмом, а додає найчарівніших барв, найвишуканіших ароматів його поезії, як і українському народному мистецтву. Адже національне мистецтво має релігійні витоки.

Б.-І.Антонич повніше, ніж Т.Шевченко відтворив українську міфологію, що пояснюється свідомою установкою поета на реконструювання первісного світогляду та реаліями Лемківщини, де найбільше збереглося давнє язичництво – в обрядовій поезії, образотворчому мистецтві, традиціях і ритуалах. Порівняння спільних принципів міфотворення в Б.-І.Антонича і Т.Шевченка дає змогу ствердити, що Антонич освоював у своїй поезії загальнонаціональний міф, а не локальний, лемківський. Орієнтуючись на всеукраїнського читача, він, в умовах Галичини, самостійно опанував українську літературну мову. Отже, митець розумів історичну цілісність свого народу, попри те, що шматували споконвічну Україну на кілька держав.

Поезію Антонича і Шевченка споріднюють наступні принципи міфотворення: схрещення земного і небесного в гармонійній єдності, а не протиставлення, взаємопроникнення хтонічних і космогонічних міфів як загроза буттю і водночас як запорука його оновлення, стимул до утвердження, принцип кола, за яким у початку є кінець (бо все, що рухається до кінця, має таку ж потугу повернути до початку).

Міф першопочатків і кінця є наскрізним  стрижнем міфопоетичних концепцій світобудови  Б.-І.Антонича і Т.Шевченка; він вибудовується за зразками космогонії та есхатології. Поняття першопочатку в обох поетів виявляється ширшим за космогонію.

Встановлюючи способи трансформації хтонічних і космогонічних міфів, можна чітко простежити за основними принципами авторського національного міфотворення обох поетів.

Зв’язки трьох сфер світобудови в міфопоетиці Б.-І.Антонича простежуються на таких рівнях: взаємозамінності і взаємопереходу чуттєвих вражень, кругообігу метаморфоз, який охоплює всі три частини вертикалі світового дерева. Концепція цілісного буття в міфопоетиці Т.Шевченка виражається у взаємопереході метафоричних образів та у взаємозамінності архетипових образів.

Таким чином, в міфопоетичних концепціях Б.-І.Антонича і Т.Шевченка відображене дорефлексивне сприйняття нерозчленованого буття. Тріадна модель світобудови у поезії
Б.-І.Антонича чітко виражена вертикальними архетиповими образами, проте триєдиний часопростір відбитий і в архетипових образах горизонталі.

Оскільки будь-яка давня міфологія – це національна картина світу, то міфосвіт Антонича – це народні уявлення, пропущені крізь призму індивідуального сприйняття і вражень поета. Мета його авторського міфотворення – відновлення первісної гармонії між людиною та світом.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях:

1.  Пономаренко О.Б. Образ української Мадонни (“Катерина” у скарбниці світової художньої культури) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – №1. – С.178-180. (0,2 др.арк.).

2.  Пономаренко О.Б. Астральна символіка в поезії Б.-І.Антонича (децентралізовані образи світил) // Слово і час. – 2004. – №5(527). – С.30-37. (0,68 др.арк.).

3.  Пономаренко О.Б. Централізовані образи світил в поезії Богдана-Ігора Антонича (До 95-річчя від дня народження) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – №4. – С.185-192.      (0,73 др.арк.).

4.  Пономаренко О.Б. Образ Сонця в поезії Б.-І.Антонича і Т.Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) // Українська мова і література в школі. – 2004. – №2(35). – С.51-56. (0,63 др.арк.).

5.  Пономаренко О.Б. Народнопоетична символіка і традиційний побут на малюнку Тараса Шевченка “Селянська родина” // Народна творчість та етнографія. – 2004. –№3. – С.50-53. (0,27 др.арк.).

6.  Пономаренко О.Б. Оновлюючи світ і душу (Архетипи вогню й води в міфопоетиці Тараса Шевченка) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2005. – №9-10. – С.164-173. (0,86 др.арк.).

Додаткові публікації:

1.   Пономаренко О.Б. Мотиви колядок, щедрівок та веснянок у поезії
Б.-І.Антонича // Українська мова і література в школі. – 2005. – №7(48)
– С.46-55. (1,31 др.арк.).

2.   Пономаренко О.Б. Модель світу в міфологічному світогляді (Частина 1) // Колега. – №2(10). – 2003. – С.17-20. (0,31 др.арк.).

3.   Пономаренко О.Б. Модель світу в міфологічному світогляді (Частина 2) // Колега. – №3(10). – 2003. – С.25-29. (0,35 др.арк.).

4.   Пономаренко О.Б. Шевченків шедевр у Львові // Літературна Україна.
– №29-30. – 2003. (0,05 др.арк.).

АНОТАЦІЯ

Пономаренко О.Б. Національний міфосвіт поезії Б.-І.Антонича: аспект художнього образу-символу. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук, Київ, 2007р.

Дисертація є комплексним дослідженням поезії Б.-І.Антонича як міфосвіту. В роботі шляхом генетично-типологічного порівняння міфопоетики Б.-І.Антонича і Т.Шевченка окреслено спільні риси й унікальні відмінності їхнього образотворення.

На структурно-функціональному рівні вичленено і проаналізовано основні конституенти міфопоетики Б.-І.Антонича і Т.Шевченка. Досліджено, як поєднання християнської та язичницької символіки в межах одного образу, цілого твору, циклу, збірки у Б.-І.Антонича і в Т.Шевченка випромінює нескінченні грані усе нових змістів. У роботі аргументується думка, що архетипові образи Б.-І.Антонича і Т.Шевченка закорінені в українській культурі і є конкретною функціональною реалізацією архетипів колективного підсвідомого (універсально-постійних начал психіки людства).

Встановлено, що компонування Б.-І.Антоничем поетичного матеріалу за циклами і збірками відтворює один завершений світотворчий цикл у вічному плині буття.

Доведено, що засвоєння шевченківських принципів міфотворення дозволило Б.-І.Антоничу на широкому тлі світової міфології яскравіше окреслити і повніше реконструювати українську міфологічну картину світу.

Ключові слова: міф, міфопоетика, міфосвіт, національна міфологічна картина світу, архетип, образ-символ, архетиповий образ, міфологема, першообраз.