КОНЦЕПТ ЄВРОПИ В НАРИСАХ Д. ГОЙОВИ, Ю. АНДРУХОВИЧА, А. СТАСЮКА: КОМПАРАТИВНИЙ ДИСКУРС : КОНЦЕПТ ЕВРОПЫ В ОЧЕРКАХ Д. ГОЙОВИ, Ю. АНДРУХОВИЧА, А. СТАСЮКА: КОМПАРАТИВНЫЙ ДИСКУРС

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, об'єкт і предмет дослідження, теоретичні й методологічні засади роботи, її наукову новизну, практичне значення отриманих результатів. Також подано інформацію про апробацію результатів роботи та про її структуру.

У першому розділі дисертації – «Компаративістський дискурс дослідження: теоретичне обґрунтування, огляд літератури» – визначені основні положення історичної, рецептивної компаративістики та імагології, які допомагають висвітлити проблемні завдання роботи, пов'язані з концептом і концептосферою поняття «Моя Європа» в новітніх творах німецького, українського, польського публіцистів.

У підрозділі 1.1. «Ідеї та узагальнення історичного компаративізму в контексті запропонованої теми» відтворено ключові позиції історичної компаративістики, що допомагають в освоєнні теми. Спільна для трьох письменників проблема (сучасна Європа), а також фактор національного її тлумачення у розрізі конкретного історичного часу дають підставу для звернення до напрацювань французької школи «littérature comparée», а саме теорії «раси, середовища й моменту» І. Тена, у якій літературний твір розглянуто як результат зв'язків автора із середовищем, як виявлення національної свідомості та інтуїтивної «творчої сили».

Важливими для нашого дослідження є також теоретичні розробки О. Веселовського щодо сюжетних (генетичних) і мотивних (типологічних) збігів. Типологічну близькість творів визначає «повторюваний елемент» – концепт Європи, «подібність художніх рішень» проявляє себе у зверненні до публіцистики й нарисового жанру. Висунута вченим теорія психологічного паралелізму («зустрічних течій») виявляється в актуалізації мотиву Європи як сталого осередка демократії в повоєнний час (у Німеччині) або в пострадянські часи (в Україні та Польщі). Відзначено, що наявність типологічних збіжностей дозволяє вести розмову про суто авторське (національне) її тлумачення. Відмінності ж проявляють себе переважно у творчому методі:                 Д. Гойови тяжіє до реалістичного мислення, Ю. Андрухович і А. Стасюк як представники молодшої літературної генерації віддають перевагу постмодернізму.

Доцільним видається залучення до роботи наукових праць вітчизняних вчених                            В. Жирмунського та І. Неупокоєвої. Порівняльний аналіз літератури ці вчені вважають компонентом історичного дослідження, яке уможливлює «розуміння законів історичного розвитку» і надає право на створення загальної історії літератури. Теоретичне обґрунтування такого підходу знаходимо у працях словацького літературознавця Д. Дюрішина, який надав історичній компаративістиці ХХ ст. вишуканої наочності. Відзначимо, що його методи вивчення, зокрема виокремлення генетичних (контактних) зв'язків і типологічних сходжень використовуються в нашому дослідженні. Отже, порівнюючи типологічно близькі твори                  Д. Гойови, Ю. Андруховича, А. Стасюка, ми отримуємо можливість увести їх творчість у загальноєвропейський літературний контекст, а також вважати досліджувану проблему актуальною для всієї європейської спільноти.

У підрозділі 1.2. «Рецептивна компаративістика як спосіб пізнання постмодерних текстів» наголошено на необхідності використання в дисертації рецептивних і комунікативних методів аналізу. Оскільки маємо справу зі сприйняттям художніх текстів Д. Гойови,                           Ю. Андруховича, А. Стасюка у «своїй» та «чужій» культурах, то провідним фактором компаративістського аналізу слід вважати аспект рецепції. Додамо, що рецепція передбачає двосторонній акт спілкування між автором і читачем, де сам текст (або концептологічний ряд твору) виступає з'єднувальною ланкою.

Означена позиція дозволяє застосовувати запропоновані Яуссом поняття «горизонт очікування» (очікуваного читачем результату) і «горизонт сприйняття» (актуалізованого художнім твором). Враховуючи досягнення рецептивної естетики у нашому дослідженні, підкреслимо, що особливе значення для рецепції твору має: а) особа читача (німець, українець, поляк чи представник іномовного й інокультурного середовища); б) очікування читача від процесу читання (попередні уявлення про автора, традицію, жанр тощо); в) якість сприйняття (наприклад, особливостей авторського бачення Європи Д. Гойови, Ю. Андруховичем, А. Стасюком).

Позитивно сприймаючи висновок сучасного дослідника Р. Гром'яка про «принципову діалогічність» модусів культури й комунікації, що стали підґрунтям рецепції, відзначаємо: між українським і польським авторами дійсно існували творчі відносини, позначені у компаративному дискурсі як рецептивні вплив та дія. Відносно опосередкованих зв'язків між автором і читачем можна стверджувати, що тексти Д. Гойови, Ю. Андруховича і А. Стасюка актуалізували проблему «пошуку себе» у кардинально зміненому світі і спровокували цілу низку безпосередніх «дій».

Читацька рецепція в залежності від самонастанови читача може означати: а) безпосереднє естетичне сприйняття твору; б) сприйняття, засноване на знанні літературно-критичних оцінок;         в) створення індивідуального образу прочитаного тексту. Об'єднавши тематично близькі реалістичні нариси Д. Гойови з постмодерністською публіцистикою Ю. Андруховича, А. Стасюка, ми тим самим поглиблюємо сприйняття тих та інших творів, поставлених у позицію взаємодоповнювання.

У підрозділі 1.3. «Концепт «Моя Європа» в контексті імагології» обґрунтовується доцільність урахування теоретичних узагальнень імагології як галузі знань, що має справу з питаннями ідентичності та опозицією «своє/чуже» у руслі рецептивної компаративістики. Безпосередній аналіз творів Д. Гойови, Ю. Андруховича й А. Стасюка з визначених позицій дав можливість стверджувати: по-перше, названі автори апелюють до вже сформованих громадською думкою образів-іміджів (імідж Європи як «квітучого раю», «центра свободи й демократії», імідж Росії як «осереддя зла»); по-друге, вони «олітературнюють» іміджі й надають їм індивідуально-авторського звучання.

Оскільки імагологія активно розвивається, то здалося необхідним позначити її витоки та сучасний тип сприйняття. Її методологію було запозичено у французької історичної школи «Анналів» (М. Блок, Л. Февр), яка сприяла розвитку імагології як науки міждисциплінарної. Вважаємо, що перші імагологічні спостереження були зроблені представниками «littérature comparée» і, зокрема, Ж.-М. Карре і М. Ф. Ґюйаром – вони запропонували замість традиційного «вивчення впливів» і «народної психології» звернутися до аналізу сприйняття «чужого».

У другій половині ХХ ст. увага до проблем «іміджу» актуалізується, на думку багатьох, вона підсилюється фактом розпаду Радянського Союзу й переосмисленням його образу. Протистояння двох моделей буття – соціалістичної радянської та капіталістичної європейської – знайшло своє відображення у творчості Д. Гойови, Ю. Андруховича, А. Стасюка у вигляді опозиції: позитивного іміджу Європи й негативного іміджу СРСР/Росії. Ці образи-іміджі, створені «в певній національній або регіональній свідомості» (Д. Наливайко), вирізняються значною сталістю, але можуть підлягати корекції. Ступінь коректування визначає: а) національний характер (іміджі є «імаготиповими» висловами про нації); б) індивідуально-авторське бачення проблеми. Отже, у       Д. Гойови формування іміджу пов'язується з болючими для німців наслідками Другої світової війни; у А. Стасюка – з пактом Ріббентропа-Молотова; у Ю. Андруховича – з прагненням Станіславського осередку бути європейцями. Індивідуально-авторське сприйняття іміджу визначається: іронічно-глузливим відношенням до соціалістичного минулого у Ю. Андруховича, ностальгією і відчаєм у Д. Гойови, прагненням усамітнення від плутанини і хаосу у А. Стасюка.

У другому розділі роботи «Авторське бачення проблем часу, концепт «мала» й «велика» батьківщина в нарисах Д. Гойови, Ю. Андруховича, А. Стасюка» проаналізовано художньо-публіцистичні твори названих авторів з боку їх уявлень про Європу і своє місце в ній; проведено порівняльний аналіз концептів Європи, описується їх сучасна концептосфера.

У перших підрозділах цієї частини дисертації (2.1; 2.2) показано внесок письменників у новітню літературу, обґрунтовано типологічну близькість їх творчості, яка відтворює «рубіжну» свідомість людини. Доведено, що фактор нестабільності й труднощі переорієнтування в новому часі-просторі є підставою для паралельного аналізу творчості названих авторів.

Учений-музикознавець Д. Гойови (1934–2008) заявив про себе як письменник з появою автобіографічної книги «Затонулий трамвай» (2000), в якій відтворив трагедію людини, що пережила еміграцію в межах власної батьківщини. Він був гнаний на своєму професійному терені, а, почавши писати нариси про НДР, був проголошений «чужинцем» у рідному Дрездені. Шість збірок публіцистики, які фіксували враження від поїздок додому, зробили це ім'я літературно знаним.

Ю. Андрухович (1960) як талановитий перекладач, поет і прозаїк став відомим наприкінці 80-х рр. Він очолив літературну групу «Бу-Ба-Бу», яка сприймалася одним з маркерів важливих соціокультурних змін в Україні кінця ХХ ст. У 90-ті рр., відійшовши від опозиційного андеґраунду, він стає провісником нового художнього мислення і своєю творчістю підтверджує перехід української літератури до постмодерністського дискурсу. Цілком закономірно, що більшість літературознавців (Н. Бедзір, О. Гнатюк, Т. Гундорова, Г. Мережинська, Р. Харчук) зосереджуються на цьому аспекті його мислення.

Бунтарський дух А. Стасюка (1960) зробив його інтригуючою постаттю в літературі Польщі. Досвід учасника пацифістського руху, рок-музиканта і в'язня, що залишив столицю заради відлюдництва у карпатському селі, відтворюють його «есеї». Окрім нарисів він пише романи, вірші, п'єси, демонструючи протистояння літературним стереотипам й естетиці реалізму. Саме тому в критичній літературі (роботи Б. Бакули, Б. Болєцького, М. Курганської, Є. Повєткіна,            Л. Шаруги, С. Яковенка) переважна увага зосереджена на жанровому розмаїтті творчого доробку письменника.

В дисертації доводиться, що нарисову прозу означених письменників об'єднує проблема «європейства», яка ґрунтується на близькому культурно-історичному досвіді авторів, а також тип дезорієнтованого героя у перехідному часі. Зазначено, що Д. Гойови створює образ героя, який опинився «між» двома ідеологічними системами – Західною й Східною Німеччинами. Втративши «першу батьківщину», він намагається укорінитись у нових землях, але відчуття децентризму не дає спокою. Герої Ю. Андруховича й А. Стасюка віддзеркалюють сучасне положення України та Польщі: вони перебувають у просторі між двома геополітичними центрами тяжіння – Росією та Європою. Їхні пошуки центризму пов'язуються зі Старим світом як осередком стабільності, інша річ, що письменники мріють про «переділ» Європи як простору, центром якого можуть стати чи Польща, чи Україна.

На відміну від реалістичних нарисів Д. Гойови публіцистика Ю. Андруховича й А. Стасюка відтворює модус постмодерністського світобачення. І хоча точки дотику двох художніх систем (реалізму й постмодернізму) досить умовні, авторів зближує нарисове відтворення дійсності та вектор подорожі, який «зчіплює» окремі враження. Прагнення знайти свою «вісь» в осколковому світі уособлюється індивідуальним геоцентризмом, реалізованим тезою «де я – там і центр».

Підрозділ 2.3. «Пошуки себе у просторі й часі»: проблеми, що об'єднують твори письменників» присвячено дослідженню названої проблеми як ключового поняття, необхідного для осмислення авторського сприйняття сучасної Європи. Розроблюючи теоретичні та історико-культурологічні підвалини питання, ми наголошували на тому, що європейська ідентичність має розглядатися у взаємодії з ідентичністю національною. Оскільки концепти «мала» й «велика» батьківщина є ядром будь-якої національної культури, то вони мають вихід у концептуальне поле «моєї Європи» як батьківщини бажаної. Відносно самого концепту в даному розділі було відзначено наступне.

У літературознавстві концепт традиційно співвідносять з «поняттям» (за Ю. Степановим), у філософії цей термін визначається як «смислове значення імені (знака)», як зміст поняття. В нашій роботі ми спираємося на  трактування Ю. Степанова – концепт є «згустком культури» і тим, з чим людина «сама входить в культуру». Враховуючи висновок В. Карасика, який довів, що «концепт як ментальна складова у свідомості індивіда має вихід на концептосферу соціуму» і що той же концепт фіксує колективний досвід, який стає надбанням індивіда, можна стверджувати взаємозалежність означених чинників: людина, будучи колективістом, прагне усвідомлювати «себе в суспільстві»; суспільство ж, давши можливість знехтувати собою, примушує індивіда шукати своє місце в іншому соціальному устрої.

В межах літературного твору концепт є константним, з виходом у поле культури він стає дисипативним і характеризується стійкою динамічністю. У системі «культура» концепт породжує комунікацію і сам породжується нею. В ході комунікації в усіх підсистемах загальної системи «культура» (автор – твір – читач) виникають прямі й зворотні зв'язки, що розширюють асоціативний потенціал концепту. До того ж, концепт завжди містить лакуни, які заповнюються під впливом зворотних зв'язків (людина, що тільки уявляє світ – світ, що коректує уявлене).

Концепт стикається з таким похідним поняттям, як концептосфера, яка розширює початкове значення слова. Концептосфера як «семіотичний простір» культури (Д. Лихачов), виступає результатом і умовою розвитку культури. Вона становить органічну окремій національній культурі систему смислів і формує уявлення про «культурний канон» того чи іншого народу. Системі «концептосфера» властиві: низка антропологічних ознак, комунікативність, фрактальність, відвертість і смислова динамічність. За своєю структурою концепт і концептосфера є багатовимірними ядерно-польовими утвореннями. Якщо концепт складається з елементів: внутрішня форма ↔ ядро ↔ актуальний шар, то концептосфера містить в собі ядро (константні і зрозумілі всім уявлення) та безліч концептуально-смислових шарів.

У контексті сказаного концепти «мала» й «велика» батьківщина у творчості Д. Гойови,        Ю. Андруховича, А. Стасюка являють собою той «згусток змісту», який допомагає усвідомити спільні уявлення про характер сучасних зрушень.

Зазначимо, що провідною емоційно-художньою відзнакою ядра концептів батьківщини в творах німецького, українського та польського авторів є: а) драматизм цього концепту в текстах  Д. Гойови; б) драматичне, але й глузливо-іронічне його тлумачення в текстах Ю. Андруховича,            А. Стасюка. Ці відмінності мають свої соціально-історичний та художній підтексти. До того ж, реалістичний нарис Д. Гойови дає можливість сприймати його як пряму реакцію на побачене й відчуте, натомість постмодерністська гра Ю. Андруховича й А. Стасюка орієнтує на розшифровку інтертексту.

Найважливішим чинником концептів Д. Гойови, Ю. Андруховича, А. Стасюка виступає їх загальне болісне відчуття батьківщини. У нарисах Д. Гойови воно обумовлюється відчуттям приниженої гідності німців, які зазнали поразки у війні. У творах Ю. Андруховича воно пов'язується з недовірою до радянської Росії, що приєднала землі Галичини, які автор вважає споконвічно «неросійськими». З таких позицій розцінює роль Росії і польський письменник – йдеться про участь СРСР в розділі Польщі напередодні і після Другої світової війни.

Концепт «мала» батьківщина у творах письменників. Як показали аналізовані тексти, ареал «малої» батьківщини може звужуватись до розмірів отчої домівки (Д. Гойови) й розширюватись до території рідної землі (Ю. Андрухович). Його осмислення розгортається в межах кількох моделей: а) домівка – Клейнчахвіц/Дрезден – Східна Німеччина (Д. Гойови);          б) Івано-Франківськ (Станіслав) – Галичина – Західна Україна (Ю. Андрухович); в) Воловець – Безкиди/Карпати – Галичина (А. Стасюк). «Мала» батьківщина   Д. Гойови – це опоетизований простір (Клейнчахвіц на Ельбі), перетворений на індивідуальний рай. Ю. Андрухович й А. Стасюк у своєму тяжінні до постмодерного світобачення міфологізують простір (Франківськ, Воловець) і, безумовно, демонструють індивідуально-ігрове сприйняття національної та історико-культурної пам'яті.

Мотив «повернення додому» у всіх авторів стає одним з найважливіших, але сприймається з різних позицій. Приїзд додому героя Д. Гойови відтворює природне тяжіння людини до місця, де пройшло дитинство. Вояжі Ю. Андруховича нагадують експеримент – його вабить процес пересування як спосіб «сповільнення і видовження часу». Після своїх безцільних подорожей            А. Стасюк сприймає дім як новий нерозвіданий простір.

Концепт «велика» батьківщина, Німеччина Д. Гойови. Цей письменник створює ідеально-метафізичний образ єдиної батьківщини, фіксуючи дисонанс між ідеальним і реальним світами. Оскільки його батьківщина виявилася розколотою на Німеччину-1 (НДР) і Німеччину-2 (ФРН), то єдиним засобом осягнення децентрованого світу стає подорож, націлена на «зрощення того, що має бути єдиним». Саме в цьому автор бачить завдання повоєнного покоління німців, підкреслюючи: спроби укорінитися на новому місці хоч іноді й дають відчуття свободи, але позиціонують людину як чужинця серед своїх.

Україна Ю. Андруховича. Розпад «однієї Шостої», вважає він, дав поштовх до «відродження» національної зрілості його батьківщини, здатної подолати комплекс «малозначущості». За його думкою, концептуальне поле України формують: а) відчуття неприязні до Росії, навіяне тоталітарним і посттоталітарним досвідом; б) впевненість у географічній приналежності України до Європи. Україна Ю. Андруховича знаходиться в ситуації одвічного «коливання між німцями і росіянами», уникнути такої поляризації простору можна тільки через «європейську проекцію України».

Польща А. Стасюка. Ідеальна позиція Польщі на мапі сучасної Європи, говорить письменник, дає їй право сприймати себе як частку європейського світу. Вступ батьківщини до Євросоюзу він оцінює як «історичну цезуру», що «стягує» дві частини Європи (західну і східну), які мають спільне коріння. Об'єднання із Заходом трактується ним як фактор вирішення давньої дилеми «німці»/«росіяни» на користь перших. Додамо, що «серединне положення» Польщі          А. Стасюк схильний вважати й причиною її аморфної позиції, від якої, каже він, хочеться бігти на край світу.

У підрозділі 2.4. «Імідж Європи: сприйняття й корекція» теоретично співвідносяться поняття концепту й іміджу, а вже по тому розглядаються особливості трактування Європи в досліджуваних творах.

З'ясовується, що концепт хоча й передбачає звернення до реципієнта,  не враховує елементів корекції образу. Специфікою концепту «Європа» є його штучність та свідоме культивування. Це передбачає коливання смислів, а якщо так, то й оперування «іміджем» – саме він актуалізує фігуру автора з його суб'єктивністю, ментальністю й ангажованістю (Д. Наливайко).

Сучасне творення іміджу Європи є реакцією на злам геополітичного й особистісного мислення. Свого часу Д. Гойови ототожнював Європу з демократичною альтернативою соціалістичному режимові. Тоді Європа сприймалася як «апогей прагнень і бажань». Подальше життя змусило автора зруйнувати створений міф, Д. Гойови констатував, що Європи-раю не існує.

Ю. Андрухович тяжіє до розмивання реальних рубежів Європи. Сміючись над собою, він пропонує свою формулу європоцентризму: Європа починається там, де людина думає, що вона в Європі. Концептуалізація простору відбувається поступово. Спочатку «Європа» ідентифікувалася із Західною Європою і була пов'язана з бажанням отримати цілісну інформацію про світ. Потім Європа розкололася на дві частини: на Західну («справжню Європу», або Європу-1) і Центрально-східну («мою Європу», або Європу-2). Центрально-східна постала буферною зоною, яка перебувала під диктатом СРСР, але з нею пов'язані ностальгічні почуття автора, названого «окупованим європейцем».

«Ідеальний абрис» Польщі на мапі європейського простору спонукає А. Стасюка змоделювати уявну Європу, що визначається постмодерністською рухливістю центру. Ця Європа ніби подорожує зі своїм творцем, який за власним бажанням центрує той простір. Орієнтуючись на західноєвропейський вектор своєї країни, А. Стасюк попереджає: «нові європейці» будуть відчувати себе дуже самотніми, бо східних сусідів Захід сприймає як потенційну загрозу, не усвідомлюючи, що у Старий світ вони несуть «свіжу кров».

У третьому розділі роботи «Мінливий світ і принципи його освоєння (жанрово-стильові особливості творів Д. Гойови, Ю. Андруховича, А. Стасюка)» позначені модуси художнього мислення в новітній літературі трьох країн. У підрозділі 3.1. «Традиційно-реалістичний і постмодерністський підходи до розв'язання теми» розглянуто вітчизняний та західноєвропейський варіанти документально-художньої прози у контексті постмодерністського та реалістичного художніх напрямів.

Розглядаючи твори Д. Гойови у контексті літературного процесу Німеччини, ми зазначили, що вже перші його нариси починають публікуватися на початку 60-х рр. – саме у той час, коли документалістика переживає свій новий злет (Г. Вальраф, Е. Шютц, Р. Кюрбіш). Нариси                Д. Гойови були покликані зафіксувати зміни в житті й свідомості співвітчизників, автор запропонував своєму читачеві оригінальний сплав документальної прози з вкрапленнями гіркої іронії та ліризму.

Говорячи про авторські художні уподобання, підкреслимо, що  орієнтування Д. Гойови на реалізм не суперечило прагненню оновлення традиції – у першу чергу це стосується жанрових сполучань, наявних в його творчості. Прозу письменника характеризує тяжіння до синтезу документалістики з художнім вимислом. Найчастіше він використовує конкретні спостереження, фотографії; звертається до автобіографічного матеріалу; вживає композиційний монтаж тощо. Іноді ж нариси Д. Гойови наближуються до ліризованих есе, які передбачають миттєве, підкреслено суб'єктивне сприйняття конкретного явища. Це пов'язується з емоційним переживанням подій і роздумами щодо вибору власної долі. Довірливий тон, вишукана іронічність, багата асоціативність стають у його оповіданні головними показниками авторського стилю.

Художні уподобання Ю. Андруховича й А. Стасюка розглядалися у контексті ідей сучасного постмодернізму. Тексти цих авторів відображають нестабільність нашої перехідної доби, акцентують увагу на проявах хаосу. Свідки нового варіанту історичного зламу, ці письменники знайшли у постмодернізмі форму, відповідну матеріалові. Але, зазначається в роботі, східноєвропейська версія постмодернізму відрізняється від західної, і перш за все – своїм деколоніальним аспектом, зумовленим імперським й тоталітарним чинниками. І якщо західний постмодернізм був прив'язаний до постструктуралістського виміру світу, то український та польський протиставив себе як політико-ідеологічній системі СРСР, так і офіційній радянській літературі. Специфічною рисою українського постмодернізму визначено критико-іронічне трактування життя в ракурсі травестійно-балаганної культури «Бу-Ба-бістів». Звертаймо увагу й на те, що постмодернізм в його Станіславському варіанті оформлювався в полеміці                             Ю. Андруховича зі своїм товаришем В. Єшкілєвим, який дорікав творцям новітнього мистецтва за відсутність деміургічного начала. Але якщо для В. Єшкілєва постмодерна позиція майже дорівнюється ідеологічній, то для його опонента вона зближується з позицією естетичною і зорієнтованою на акт творіння.

Світи Ю. Андруховича й А. Стасюка є фрагментованими. Перший з авторів постійно звертається до метафори «руїна» (душі, відчуттів, віри), в його художній системі нею позначається відсутність цілісності, гармонії, осмислено структурованого буття. Інший, відтворюючи свою модель світу, бере для цього випадкові уламки убогого сьогодення: його завжди драматичний всесвіт унаочнюють якісь зацвілі музейні експонати та скалки, серед яких людина відчуває свою космічну самотність. Важливою рисою художнього мислення письменників є умовність й ацентричність часу-простору, спричинена відсутністю будь-якої точки опори. Додамо, що постмодернізм Ю. Андруховича вирізняє авторський літературний міфоцентризм, націлений на творіння нового європейського міфу, обов'язково протиставленого радянському міфові. Додатковою ознакою його світосприйняття виступає карнавалізація та постмодерністська цитація.

У підрозділі 3.2. «Нарис: типологія реалістичних і постмодерністських форм» розглянуто особливості нарисового жанру у варіантах сучасного реалістичного й постмодерністського художнього мислення.

Стосовно творів Д. Гойови зазначено, що в німецькій літературі існує декілька термінів, якими позначається німецьке «нарис». Найбільш влучно жанрову суть текстів Д. Гойови характеризує прийнятий німецькими літературознавцями термін «Reportage» – ним характеризують документальну оповідь, яка несе в собі переважні ознаки публіцистики і тільки елементи художності. І все ж у книгах Д. Гойови зустрічаються як суто публіцистичні («репортажні») тексти, так і тексти ліризовані. Останні за своїми ознаками наближаються до есе – жанру малої прози, який демонструє переважно емоційні авторські роздуми. У таких творах підсилюється лірична складова, спостерігається «подорож у часі і просторі». До ліризованих можна віднести «Спогади про дідуся», «Батько», «Дім», «Хрещений», «Якби Ісус увійшов у дім». Прикметною ознакою збірників Д. Гойови є авторська націленість на створення циклів, спроможних дати узагальнену картину буття. Залишаючись фрагментованою, вона спонукає до пошуку цілісності.

Центральним художнім концептом-символом твору Д. Гойови виступає «затонулий трамвай», що асоціативно пов'язаний із «заблукалим трамваєм» модерніста М. Гумільова. Спільним для російського та німецького авторів стало відчуття трагедії хаосу, в якому потерпає людина й країна після світових воєн та революцій. Зазначено, що цей образ в книзі Д. Гойови конкретизується відносно німецьких реалій (у НДР трамвайну колію перестали будувати якісно, під вагою чеських вагонів вона почала горбатитися й занурюватися у землю).

На прикладі творів Ю. Андруховича і А. Стасюка в роботі досліджувалися провідні особливості жанрів малої прози, притаманні постмодерністській публіцистиці. Показано, що новий тип нарису виявився дуже актуальним у ситуації історичного роздоріжжя, краху СРСР і подальшого соціально-політичного й соціокультурного зламу. Оскільки постмодернізм передбачає гру не лише зі змістом, але і з формою, то відбувається перегляд можливостей вже знайомої жанрової форми. Доводить це й жанр «нон-фікшн», що в новітній літературі переважно позначає собою всю публіцистичну фактографію. Додатково зауважимо, що постмодерністське есе зберігає ряд ознак реалістичного есе: йому як і раніше притаманне тематичне та емоційне розмаїття, суб'єктивна образність, підкреслена метафоричність, використання розмовного стилю. Але в постмодернізмі есе стає принципово «відкритим» текстом, спрямованим на «безліч правд».

Головною ознакою есеїстики Ю. Андруховича можна вважати поєднання художності й фактографізму у сучасному варіанті його викладення. Письменник охоче використовує газетну лексику, його несистематизований фактаж складає тло до відчуття загального хаосу й протиріч, які допоки не піддаються одноваріантному прочитанню. «Зяяння» між реальним і вигаданим, як усі постмодерністи, він використовує для епатажної гри з читачем.

Постмодерністське есе А. Стасюка межує з традиційним у польській літературі жанром оповідання. В його есеїстичній формі переважає не стільки документальний, скільки художній компонент, у ньому є той метафізичний ареал, який і робить ліризовану оповідь А. Стасюка явищем талановитим і суто авторським.

Підрозділ 3.3. «Подорожній нарис як засіб фіксації мінливого часу-простору» присвячено дослідженню подорожнього нарису як найпоширенішої форми публіцистичної оповіді Д. Гойови, Ю. Андруховича, А. Стасюка, зорієнтованої на: а) відтворення вражень письменника від побаченого і почутого під час подорожі; б) розмежування, співведнесення і корекцію «свого» і «чужого» світів; в) сприйняття несталого часу-простору у динаміці руху. Враховуючи концептуальні ознаки подорожі, виокремлені Д. Замятіним, визначено, зокрема, такі характеристики жанру подорожнього нарису, як: а) поєднання реальної (географічної) і концептуальної системи образів; б) залежність образу подорожі від образів (часто іміджів) тих територій, якими подорожує мандрівник.

Подорожні нариси Д. Гойови фіксують враження людини, що подорожує, у двох вимірах. З одного боку, його пересування нагадують «ходіння по замкненому колу» спогадів. І хоча мала батьківщина виступає центром тяжіння, досягти рівноваги між «своїм» і «чужим» простором авторові не вдається. Він балансує між Західною і Східною Німеччиною, констатуючи, що завжди змушений пристосовуватися між «тим» і «цим». З іншого боку, в творчості Д. Гойови присутні подорожні нариси, де оповідачем виступає вчений-музикознавець, який сприймає простір як людина світу. Це дозволяє йому відчувати себе «своїм» більшою мірою в Європі, ніж у Німеччині.

Ознаки постмодерністського хронотопу, властиві Ю. Андруховичу й А. Стасюку, відповідають моделі «переробленого» світу і світу «як тексту», в якому відсутні традиційні точки відліку. Ці світи представляють: а) фрагментарність; б) ацентричність простору; в) рухливість меж. Спільною для обох авторів є подорож без мети; «комплекс руху» реалізує себе образом Стасюка-мандрівника-туриста (у розумінні З. Баумана) і Андруховича-мандрівника-споглядача, який прагне самоідентифікування.