ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ В ІСТОРИЧНІЙ ПРОЗІ ЮРІЯ МУШКЕТИКА : ХУДОЖЕСТВЕННОЕ ОСМЫСЛЕНИЕ НАЦИОНАЛЬНОГО САМОСОЗНАНИЯ В ИСТОРИЧЕСКОЙ ПРОЗЕ ЮРИЯ МУШКЕТИКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, проаналізовано стан розробки проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт дослідження, методологію і методику, розкрито наукову новизну й практичну цінність отриманих результатів, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію результатів досліджень.

Перший розділ „Національна самосвідомість: історіософський аспект” присвячено розгляду питання змісту й структури національної самосвідомості та основних чинників її формування і розвитку, а також еволюції національної ідеї в українській літературі. Ця частина роботи спирається в основному на ключові положення філософських, літературознавчих та публіцистичних праць українських, російських та західноєвропейських учених, у яких досліджується національна самосвідомість (В.Баронова, О.Бороноєва, Ю.Бромвлея, В.Винниченка, І.Вироста, Ю.Вільчинського, М.Гримич, М.Джандільдіна, І.Дзюби, М.Драгоманова, П.Куліша, І.Лисняка-Рудницького, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Шлемкевича та ін.).

 Основними чинниками формування української національної самосвідомості є національна мова, національний характер та національна ідея. Процес формування національної самосвідомості тісно пов’язаний з розвитком національних мов. Українська мова пройшла складний шлях заборон і нищення і є хранителькою „історичної пам’яті”, джерелом психологічних особливостей етносу й невід’ємною складовою культури, через яку виявляються національний характер і національна самосвідомість.

Формуванню українського національного характеру сприяли такі чинники, як географічний простір, історичні умови, соціопсихічні та культурні чинники. Національний характер об’єктивується й проявляється саме в національній культурі. В українознавстві виділяють два типи національного характеру: землеробський, що виник у найдавніші часи, і козацький, що сформувався й утвердився в епоху козацтва. Основним рисами українського національного характеру є працьовитість, старанність, обов’язковість, життєрадісність, терплячість, музикальність, добросовісність, законослухняність, наполегливість у справах і розважливість у вчинках, рухливість, легка адаптація до чужоетнічного оточення, почуття гумору, висока моральність сільського населення, любов до природи, колективного спілкування, прагнення бути серед кращих. Більшість дослідників української духовності дійшли висновку, що наш народ відзначається винятково емоційною вдачею. Дехто в українському „емоціоналізмі” вбачає позитивне (Д.Чижевський), а дехто говорить про згубність цієї риси (В.Липинський). Найважливішою ознакою українського національного характеру, на думку багатьох учених, є чуття товариства, товариська солідарність, її найвища форма – побратимство, породжене в запорозьких степах.

Зміст національної ідеї складають такі елементи, як питання про „початок” історичної долі народу, його генетичні витоки, історичне майбутнє, мету його існування, відносини з сусідами, засади його унікальності, особливості національного характеру і т. ін. Національна ідея змінювалася протягом багатьох століть. Кожен етап розвитку суспільства мав свою національну ідею: у козацьку добу активізувалася визвольна ідея, у ХІХ ст. – просвітительська, а з 70-80-х рр. ХІХ ст. і до сьогоднішнього дня в Україні панує ідея національного відродження, котра переживає вже свій третій етап і стає плюралістичною, враховуючи поліетнічність українського населення. Усі громадяни України повинні усвідомити, що мають спільну історичну долю і спільне громадянство.

Певні кроки в осмисленні національної самосвідомості простежуються в українській історичній романістиці другої половини ХХ століття, автори якої ставали на шлях звільнення від тенденційно-методологічного спрощення художності, від ідеологічної залежності й регламентацій, збагачення інтелектуально-критичного мислення, поглибленої трансформації історичної правди в художню систему. Художній світ історичного роману став розмаїтішим і багатограннішим.

У другому розділі „Історична проза Ю.Мушкетика у критичних і наукових дослідженнях. Проблема національної самосвідомості в публіцистиці письменника” зроблено огляд літературно-критичних праць, присвячених творчості Ю.Мушкетика взагалі, окремо виділено питання про стан вивчення його історичної прози, відзначається, що вона сконденсувала в собі характерні особливості розвитку історичного роману про багатовікову історію України, зокрема України козацької. Соціальний розбрат, руїнницькі дії свавільних денаціоналізованих елементів серед різних верств населення, старшинські міжусобиці, егоїстична пристрасть національних лідерів до гетьманування, їхня виснажлива боротьба за владу, неспроможність національних сил до об’єднання – ось головні події, що сприяли формуванню національної самосвідомості українського народу, і головні проблеми, яких торкнувся Ю.Мушкетик на сторінках своїх творів та в публіцистичних виступах.

Третій розділ „Модель національного світу в „козацькому епосі” Юрія Мушкетика” містить аналіз художнього осягнення письменником проблеми національної самосвідомості через осмислення діяльності Запорозької Січі та її ролі в українському державотворенні, досліджується мотив народного обранництва та побратимства.

Підрозділ 3.1. „Запорозька Січ як ідеальна спільність і структура” присвячено розгляду художнього відображення Запорозької Січі як ідеальної спільності й суспільної структури, що є втіленням головних постулатів національної самосвідомості. Увага акцентується на художніх формах відтворення історії виникнення запорозького козацтва. Аналізується специфічне поєднання героїчного та трагічного, розглядається авторська концепція ієрархічної структури фукціонування життєвих законів: від закону світовлаштування, що художньо реалізується у формах народного світогляду, до законів січового товариства та законів індивідуальної долі героїв в історичних творах Ю.Мушкетика.

В історичній прозі письменника варто особливо виділити роман „Яса”, у якому автор зосередився на художньому осмисленні внутрішнього устрою козацької вольниці, відходячи і від міфологічно означеного ідеалізування, і від зведення історії січового братства до історії окремих її отаманів. Автор історичного твору, безумовно, прагне, щоб події якомога точніше й повніше відповідали дійсності, зокрема й деталі побуту, обстановка, зброя і т.ін. „Ясу” цілком справедливо можна розглядати як своєрідне енциклопедичне зведення такої інформації про специфіку зображуваних часів, звички, особливості трудових процесів, торгове життя, історичний колорит, позначений на елементах одягу, транспорту, засобів пересування, обміну новинами, тонкощів дипломатичних стосунків. Таке деталізоване заглиблення у життя козацької вольниці дозволило Юрію Мушкетику відтворити відчуття досить віддаленої в часі доби. Та все ж найголовнішим досягненням стало виокреслення на цьому тлі відображення ролі й значення козацького осередку.

Ґрунтовне знання історичної літератури дозволило письменникові відчути і творчо осмислити сутність багато в чому трагічно означеного державного мислення як явища національної свідомості. Визначальними мотивами, які дозволили авторові поєднати в єдину художню цілісність конкретику людської долі і специфічні риси національної ментальності, стали закон і воля, які в контексті твору втілюються в понятті „яса”, винесеному в заголовок роману. З одного боку, прозаїк чітко визначив основні критерії, за якими здійснив характеристику життя козаків – порядок, способи бою, честь і посмертна слава, з іншого боку, опозиційність писаного і неписаного законів фактично розкривається майстром слова як протиставлення скороминущих і залежних від людських слабкостей правил співіснування стосовно надіндивідуальної природної основи буття, з якої глибинно започатковується устрій життєвлаштування січовиків. Ось чому на початку роману символічного значення набуває думка козака Сироватки про світовлаштування, де гармонійно поєднуються мікро- і макровиміри, виражена за допомогою простонародної образності.

Таким чином, Юрій Мушкетик зводить в єдину нерозривну єдність внутрішній закон совісті і незнищенний закон природного життя, одночасно простий і великий, бо людина „свій круг” буття вивершує так само, як і сонце. Подібна художня асоціативність небесного світила й людської особистості базується саме на ідеї служіння іншим.

Кожен із трьох головних образів лицарів-запорожців, виведених у романі „Яса”, як представник генотипу національної свідомості, пов’язаний з різними стихіями: Мокій Сироватка – зі стихією вогню (це і його чати на могилі Сліпій, повній мертвого вогню, і прийняття саможертовної загибелі разом із палаючим знаком-засторогою для козаків); Іван Сірко – зі стихією води ( над Дніпром відбуваються його найпекучіші самовивіряння ); а Лаврін Перехрест своєрідно поєднує в собі всі стихійні начала, однаково вбираючи серцем красу „зелених плавнів та маєво бойових корогов”, бо його образ вирішується автором як потенційна можливість молодості розкрити себе в майбутньому.

Окрема увага приділяється сакральним топосам національного простору, особливо значущими серед яких є степова могила, українська хата, сад, степ, Дніпро, дніпровські пороги. Одним із найважливіших чинників національного простору є степове привілля, що найбільше відповідає сутності козацької вольниці – під відкритим небом серед безмежжя землі й повівів вітру виколихується золота яса, незнищенна і чиста, і водночас степ постає землею, напоєною козачою кров’ю, позначеною похмурими курганами як знаками смерті. Недаремно одні з найважливіших роздумів Сірка в „Ясі” пов’язуються саме зі степом.

Іншим аспектом дуальної наповненості художнього образу степу є рослинна символіка, у якій протилежні начала виводяться Юрієм Мушкетиком через відтворення способів природного життя таволги та дуба. Трава відтворює вічність народного цілого, що відроджується і зносить найстрашніші випробування, якими б смертельно загрозливими вони не були. У художньому цілому мушкетиківського тексту образ дуба суголосний козацькій звитязі.

Велич, краса і могутність землі, яку живлять води Дніпра, є одночасно й причиною спустошливих воєн, що терзають тіло України. У такому контексті священна ріка постає останнім і єдиним джерелом пам’яті й запорукою безперервності життя нації у трагічні часи Руїни, відтворені Юрієм Мушкетиком.

Поруч із потужною символікою таких природних топосів, як степ і Дніпро, у відображенні національного простору надзвичайно важливу роль відіграє образ української хати, що також функціонує на кількох художніх рівнях, постаючи і як головна цінність життя людини, і як збірний образ цілої країни. Козацький курінь, навіть набитий людом, все ж пахне пусткою, а у вдовиній хаті панує непоборний дух життя. Одночасно з безпосереднім баченням української хати як осердя національного світу письменник вводить і символічне наповнення образу, прирівнюваного до державного цілого. Характерне для Юрія Мушкетика звертання до фольклорних мотивів допомагає інтимізувати й додатково посилити трагічну сутність зображення історичних часів Руїни, коли через притчеву форму народної оповіді лаконічно і художньо виразно відтворюються картини внутрішнього розбрату.

У підрозділі 3.2. „Мотив народного обранництва як втілення сутності етносу” простежується авторська позиція в з’ясуванні народного обранництва як втілення сутності етносу, аналізуються особливості характеротворення персоналій української історії. Образ гетьмана, який найбільшою мірою причетний до вияву стосунків козацьких верхів і низів, у художньому світі майстра відходить на другий план, символізуючи то деградацію, спричинену спокусами влади (Мазепа в повісті „Семен Палій” (що зумовлено ідеологічними настановами того часу у трактуванні цього образу); Самойлович у романі „Яса”), то душевні злами, викликані ваганнями й сумнівами у власній спроможності бути лідером (Дорошенко в романі „Яса”), то певне духовне зростання, у якому не можуть співіснувати свобода і сваволя (Виговський у романі „На брата брат”). Повнота народного характеру лідера для Ю.Мушкетика втілюється в постатях кошових отаманів, таких, як Семен Палій та Іван Сірко. Постійний лейтмотив морального сумління народного обранця співвідноситься з ідеєю духовного батьківства та синівства. Поряд із втіленням влади в конкретиці національного та особистісного чинників розглядається ще й специфіка символіки володарювання.

Названий підрозділ містить типологічне зіставлення методу і стилю художньої інтерпретації постаті Богдана Хмельницького в прозі Ю.Мушкетика і П.Загребельного. П.Загребельний у романі „Я, Богдан” творить уявну сповідь славетного лицаря визвольної війни 1848-1854 років, а Ю.Мушкетик у своїх здогадах про Богдана Хмельницького є літописцем. Варіюються різні трактування історичної місії великого гетьмана, порівнюються його вчинки з діяннями інших гетьманів (Мазепа в повісті „Семен Палій”, Самойлович і Дорошенко в романі „Яса”, Виговський у романі „На брата брат”). Відмінність змалювання образів великих особистостей української історії двома письменниками виявилася в тому, що для Ю.Мушкетика характерна фольклорна образність, логіка і структура художнього характеру, а для П.Загребельного – психологічно філігранна сповідальність, де оголеність людської душі постає у всій своїй болючості злетів і падінь. Для художньої манери Ю.Мушкетика експерименти з часо-просторовими формами не характерні, тому що він більше націлений на епічно розлогу оповідь, у якій головний смисл розкривається на глибинних рівнях символіки, закоріненої в образах народної поетики. Тому письменник, звертаючись до історичної тематики, художньо досліджує не стільки образ сильної особистості, що проходить випробування державною владою гетьманства, скільки дошукується через численні сюжетні лінії і взаємодію героїв буттєвих витоків часу „героїв і зрадників”, який приходить на зміну часам визвольних змагань Богдана Хмельницького. Тому постать гетьмана в художньому світі митця відходить на другий план.

Важливим моментом переосмислення справжніх джерел державної сили для художнього світу Ю.Мушкетика стає своєрідне повернення до першопочатків української державності як такої - до Запорозької Січі, для письменника ідеалом морального сумління й відповідальності перед спільнотою бачаться козацькі отамани (першою спробою, яку сам художник вважав багато в чому невдалою, був образ отамана Семена Палія в однойменній повісті, а найбільш повно розкривається образ легендарного січового отамана Івана Сірка в романі „Яса”).

Харизматична наповненість образу Сірка поступово проявляється як за допомогою коротких психологічно значущих деталей, коли він постає в романі через сприйняття побратимів, так і через своєрідне вивірення власного життя Сірковим вихованцем Лавріном, який у найважливіші доленосні моменти бачить перед собою внутрішнім зором лише отамана. Найбільшої повноти і внутрішньої значущості набуває образ Івана Сірка наприкінці роману, коли Ю.Мушкетик вдається до не характерної для нього форми художньої умовності:

Підрозділ 3.3. „Мотив побратимства: родовий і духовний аспекти” присвячено обґрунтуванню мотиву побратимства як визначального для розкриття ідеї роду-народу у творчості Ю.Мушкетика. В аналізі численних варіативних пар художніх персонажів історичної прози майстра (найбільш знаковим у цьому плані є роман „На брата брат”) обстоюється думка про багатоаспектне втілення міфосакральної моделі розбрату у відтворенні часів Руїни. Письменник відкриває глибинні основи національної трагедії часів „героїв і зрадників”, коли максимальне загострення антиномічності вірності-зради перериває природний зв’язок поколінь і духовну спадкоємність, необхідну для повноцінного розвитку нації.

У четвертому розділі „Варіативність у художній інтерпретації Юрія Мушкетика історичного генотипу нації” містить аналіз процесу художнього осягнення специфіки моделювання історичних реалій. Аналізуються авторські концепції хронотопу, художні засоби створення епічності та панорамності зображення, своєрідне поєднання фактографічного матеріалу і пригодницького начала. Ідея становлення особистості розглядається як основний сюжетотворчий чинник художньої структури історичної прози, поєднуючи наскрізний мотив „дитинності” та подорожі як способів самопізнання. Досліджується еволюція художньої думки митця – від однолінійного розгортання оповіді до багатовимірної структури. Окремо приділяється увага проблемі історичної пам’яті (форми побутування і збереження) у творах Ю.Мушкетика.

У підрозділі 4.1. „Трансформація сковородинського типу мандрівного філософа” аналізується такий художній прийом, як „книга в книзі“ в романі „Яса”, що дає можливість твердити про певний тип національної свідомості в образі Дорофія Ружі, який постає як одна з модифікацій людини, котра живе „філософією серця”. Юрій Мушкетик оригінально трансформує сковородинський тип мислителя в нових історичних умовах, унікальний для історії філософської думки європейського світу. Головні елементи вчення Сковороди – дуальність буття, пізнання істини серцем і тільки через безпосереднє спілкування з природою, постійне “спокушання” людини світом – переживаються й осмислюються Дорофієм Ружею, причому на перший план виходить саме особистісне шукання шляхів правди і добра. Письменник не просто художньо трансформує образ філософа з народу, а фактично виводить постать мандрівного філософа як одного з головних носіїв національного генотипу поруч із образом лицаря-звитяжця (Іван Сірко, Сироватка, Лаврін).

Сутнісним моментом у художній природі образу мандрівного філософа, створеного Юрієм Мушкетиком, є внутрішня парадоксальність і навіть антитетичність, закладені в основу духовного еволюціонування героя. На перший погляд, такий принцип характеротворення різниться від притаманної письменникові манери, уже відзначеної дослідниками (Л.Федоровська), психологічно „орнаментувати” глибинну сутність особистості, яка за всіх трансформацій і життєвих форм виявлення залишається незмінною. Форма викладу від першої особи є художнім прийомом увиразнення здійснюваного саме серцем самоусвідомлення, що в Дорофія цілком суголосне сковородинському переконанню.

Сповідальна манера записів мандрівного філософа в романі письменника природно розгортається як усе глибше розуміння великих істин життя, що носить характер болісних шукань, сповнених і сумнівів, і вагань, і суперечностей. Шлях, що проходить Дорофій від фізично слабкого, далекого від життєвих змагань ченця до звитяжця на полі брані серед козацтва, – це не переродження чи набуття непритаманних внутрішньому характеру героя рис, а вивільнення глибинної сутності.

Складні шляхи й численні спокуси, з якими зустрічається на своєму життєвому шляху Дорофій Ружа, у загальному контексті роману „Яса” осмислюються Юрієм Мушкетиком як невід’ємна і найбільш специфічна ознака народного життя, як закономірність вищого порядку, що співвідноситься і в той же час протистоїть будь-яким типам релігії чи закону окремих людських спільнот. Мандрівний філософ уособлює духовний досвід народу, що надає його життю цілеспрямованості. До того ж народне філософствування осмислюється письменником як сутність космічного порядку, в основі якої виявляється не Бог, а космічна упорядкованість незалежних елементів, де панує гармонія природних ритмів і взаємозв’язків.

Результати аналізу галереї жіночих образів, створених письменником, представлені у підрозділі 4.2. „Художня своєрідність осмислення ролі жіночого начала”. Тут подано теоретичне обґрунтування вказаної проблеми в сучасному літературознавстві. Виокремлено розгляд створення Юрієм Мушкетиком ідеальних типів дружини, нареченої, простежено художнє розкриття національної специфіки вдовиної долі, символічно співвіднесеної з долею України. Звернено увагу на шевченківські ремінісценції в художньому осмисленні жіночого начала, розглядається характер інтерпретації явища відьомства в українському селі. Серед створених Юрієм Мушкетиком жіночих образів, вирізняється образ дружини Семена Палія Федосії, у якому закладено багатогранність сильної і глибокої натури української жінки, здатної до ведення переговорів та скликання козацької наради за відсутності чоловіка, і до урочистої зустрічі посольства. „Вояка-баба” однаково сильна в жіночій відданості, материнській любові та соратництві з чоловіком у відповідальні хвилини, коли жіноче начало поступається чоловічій суворості і витривалості.

Одним із найяскравіших жіночих образів є Мальва з роману „Погоня”. Створюючи цей образ, письменник також наділяє її ознаками відьомства. Але це відьомство принципово відмінне від традиційного. Мальва в Ю.Мушкетика недаремно має своєю парою справжню квітнучу рослину, бо, хоча вона й постає перед Білокобилкою після порятунку в усій своїй чаклунській, відьомській вроді, але насправді в ній цвіте насамперед краса чистої душі.

У цьому жіночому образі специфічно трансформуються й ті функціії культуртрегерства, що притаманні Чужій Молодиці, а саме: здійснення певної обрядовості, танки, жарти і все, що викликає веселощі. В образі дівчини відгомін понівечених доль багатьох дівчат, але її образ не втрачає життєвої наповненості, він збагачений національними рисами, притаманними українській жінці, яку не зміг знищити узвичаєний побут сільського життя.

Після знайомства з Мальвою до головного героя роману „Погоня” не через споглядання, а через найсокровенніше глибинне відчуття серця приходить розуміння двох інших складових власної душі Та найбільшою святинею в цьому жіночому ряду виявляється образ України.

У підрозділі 4.3. „Характерництво як національний феномен” досліджується специфічно українська ознака козацького образу, що окремими деталями входить у художнє тло історичних творів Ю. Мушкетика, а в романі „Погоня” постає основним сюжетотворчим чинником. Представлене як загадка в „мерехтливій” оповідній структурі химерного роману, характерництво відтворюється письменником на межі реального й легендарно-міфічного. Окремо аналізуються форми художнього творення образів представників інфернального начала, безпосередньо пов’язаних з національною трагедією народу й країни. В осмисленні особливостей національного самоусвідомлення найбільш вагомі функції, безумовно, належать типу характерника. Останній постає не стільки як різновид психологічної сутності людини, скільки як усталений і сформований духовний світ особистості, що не підлягав впливам з боку середовища людей, а навпаки, поставав як самодостатній феномен, утворений специфічним побутуванням козацтва. У Ю.Мушкетика внутрішня наповненість образу козака-характерника Білокобилки досить амбівалентна. Семен весь час прагне перейти до самостійного вивершення свого життєвого кола, відверто зізнається, що хотів би подбати про себе, і в той же час усі несправедливості, усе горе людей входять у його серце.

У підрозділі робиться типологічне зіставлення мушкетиківського козака-характерника, котрий постає як людина, максимально наповнена дарами життя, серед яких особливо виділяється любов, яку ніколи не відчути без ненависті, та козака-характерника з роману О.Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця”, що цілком витриманий у контексті характеристик, визначених Д.Яворницьким. Образ Білокобилки багато в чому співзвучний філософській іпостасі мандрівного філософа Дорофія Ружі. Вважаємо, що можна говорити про смислову суголосність розгортання життєвого шляху Дорофія Ружі та Семена Білокобилки, тобто за всієї різниці самореалізації у світі мандрівного філософа та характерника єдиним визначальним чинником остаточного самоствердження стає цілковите сприйняття серцем абсолютної любові до України.