ПЕТРО ОДАРЧЕНКО ЯК ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, його актуальність, з’ясовано ступінь вивченості проблеми, визначаються предмет та об’єкт дослідження, його мета й завдання, методико-методологічна база, наукова новизна, теоретична цінність та практична значимість. Формулюються основні положення, що виносяться на захист, оцінюється особистий внесок автора, надається інформація про апробацію роботи й про основні публікації.

 Перший розділ дисертації – «П.Одарченко: літературно-критичний дискурс на  перехресті епох» – зорієнтовано на вивчення процесу формування наукового світогляду П.Одарченка як передумови літературно-критичної діяльності, де розглянуто такі питання, як самобутність Одарченкового світогляду, простежується становлення суспільно-політичних, морально-етичних, естетичних поглядів науковця. Також досліджується історія інтерпретації творчості П.Одарченка в науці про літературу.

У підрозділі 1.1. «Формування наукового світогляду П.Одарченка як передумова літературно-критичної діяльності» представлено широкий документальний матеріал (науково-публіцистичні й літературно-критичні праці, спогади, епістолярій, архівні матеріали), що містить відомості про засадничі позиції Одарченкового наукового світогляду.

 Основні чинники формування його світогляду – це родинна атмосфера, найближче оточення науковця, історіософські ідеї Т.Шевченка, а також вирішальний вплив Олени Пчілки, адже саме вона спрямувала наукові пошуки майбутнього літературознавця.

 На світовідчутті П.Одарченка позначилась і складна та суперечлива епоха, в якій виборювалась українська державність. Її складний і мінливий рух формували світогляд вченого, діставши інтерпретацію в його науковому доробку.

Як свідчать спостереження над життєвою і творчою долею літературознавця, активне  формування філософських та естетичних поглядів  П.Одарченка почалося з дитячих літ, коли він засвоював закодовані нашими пращурами світоглядні та морально-етичні орієнтири, життєвий досвід та культуру. Українська народна мудрість, етика, естетика, етнопсихологія служать йому внутрішнім камертоном і одночасно міцним підґрунтям у його духовних пошуках. В юнацькі роки він почав свою діяльність із записування пісень, казок, приказок від матері й бабусі, що й визначило подальший його інтерес до літератури, мови, фольклору й етнографії.

 Про це свідчать також фольклористичні та етнографічні праці науковця: «Фольклор в краєзнавчій роботі трудшколи» (Ніжин, 1926), «Етнографія і школа. Огляд нової літератури» (Етнографічний вісник. – Київ: ВУАН, 1929), ряд статей з української етнографії та фольклору для «Енциклопедії українознавства» – зокрема статті, в яких тлумачаться терміни «етнографія», «етнологія», а також студії про історію української етнографії, про думи та історичні пісні, легенди, перекази, прислів’я та приказки.

 Вагомий внесок молодого дослідника й у вивчення історії етнографії та фольклористики. Це праці про наукову діяльність М.Драгоманова, Ф.Вовка, В.Гнатюка, П.Чубинського, Г.Танцюри та ін. Навчання у згаданих авторів дедалі відчутніше позначається на формуванні власного літературознавчого методу П.Одарченка.

Та не тільки фольклор та етнографія впливали на формування наукового світогляду дослідника. Головним і найважливішим чинником залишалось спілкування з  людьми, які зустрічались на життєвому шляху П.Одарченка. Ще будучи студентом Полтавського відділу історико-філологічного факультету Харківського державного університету, він товаришував з П.Петренком, Ю.Савченком, Г.Майфетом, які пізніше стали відомими літературознавцями. Викладачами П.Одарченка були професори Щепотьєв, Мірза-Авак’янц, Рибаков, Щербина та інші.

У 1926 році П.Одарченко закінчив Ніжинський інститут народної освіти і був залишений в аспірантурі: під керівництвом Є.Рихліка написав працю про стиль Лесі Українки. З 1928 року він уже викладає окремі курси в Ніжинському ІНО, а наступного року під час наукового відрядження до Києва, мав нагоду познайомитись з С.Єфремовим, М.Зеровим, П.Филиповичем, Б.Якубським. Знайомство з видатними діячами не минуло безслідно, адже спілкування з М.Зеровим дало П.Одарченку матеріал для написання спогадів «Під знаком Зерова» (збірник «Безсмертя». – Мюнхен, 1963). А цінні поради С.Єфремова сприяли виданню праці П.Одарченка «Перша редакція поеми Лесі Українки «Місячна легенда» у «Записках ІФ ВУАН. Щоправда, цей останній том «Записок» був заборонений і знищений.

Згадані праці П.Одарченка засвідчують два основних джерела, до яких тяжіє його літературно-критичний метод в період становлення: соціологічний принцип – від Б.Якубського та естетичний принцип – від М.Зерова. Опановуючи досвід нових методологій у межах культурно-історичної школи в літературознавстві, П.Одарченко, крім цього, творчо вбирає напрацювання С.Єфремова – «невдоволений максималізм у розумінні літератури як історії ідей», зв'язок письменства з реальним життям.

Неабиякий вплив на становлення поглядів науковця мало також спілкування з літераторами нового часу, такими як родина Драгоманових,  у будинку яких він проживав у 1919-1920 рр., та з Оленою Пчілкою. 

 Підрозділ 1.2. «Історія інтерпретації творчості П.Одарченка в науці про літературу» присвячений проблемі інтерпретації наукової діяльності П.Одарченка у вітчизняному літературознавстві.

Більшість публікацій про П.Одарченка зосереджена на вивченні наукової спадщини вченого з історико-біографічного погляду.  Але  біографічні дані в них наводяться досить фрагментарно, подекуди – уривчасто. Літературознавчі дослідження українських учених про життя й творчість П.Одарченка з’явилися в різний час, протягом кількох десятиліть, тому містять чимало повторень і неточностей. Фактично в усіх випадках постановка і розв’язання питань про вартість наукової спадщини дослідника перебувала в прямій залежності не стільки від літературної, скільки від суспільної ситуації. Такі підходи утруднювали комплексне осмислення творчого здобутку П.Одарченка і через зовнішню заполітизованість унеможливлювали адекватні судження та об’єктивні висновки щодо літературознавчого доробку дослідника.

Підсумувавши інтерпретаційний досвід попередників (О.Астаф’єва, П.Сороки, Р.Кухаря, М.Вірного, І.Кошелівця та ін.), їхні набутки в сфері аналізу праць П.Одарченка науково-дослідного характеру, дисертант констатує, що впродовж 30-40-х років ХХ століття молодий дослідник свідомо й остаточно відмежовується від «марксівської» критики з «літературно-поліційними» (Ю.Шерех) функціями і вдається до нових, змінених і вдосконалених науково-дослідницьких підходів.

Об’єктивна оцінка наукового доробку дослідника вимагає прийняття позиції, що активізує і залучає досвід історичної герменевтики. Остання  відкриває шлях до незаангажованого розуміння творчості історика літератури й літературного критика та дає свободу від усталених штампів, у яких губиться  творча особистість науковця. Дійсно, складається враження, що більшість публікацій П.Одарченка надто заполітизована, що він часто змінює акценти в бік політичних інвектив, які не додають його працям науковості. Однак вчений не ставив перед собою завдання відокремити науку від політики. П.Одарченко вважав своїм обов’язком не відмежовуватись від суспільних проблем, а навпаки, якомога ширше й повніше передати все, що турбує громадськість.

 Критик чутливо сприймав нові тенденції літератури та прагнув  осмислити їх у загальному контексті розвитку духовної свідомості патріота-українця. Такі літературно-критичні завдання аж ніяк не могли бути реалізовані в науковому «академізмі», тим більше в його радянському «варіанті», натомість посилювали в працях П.Одарченка публіцистичність, заангажовану національною ідеєю.

Другий розділ дисертації – «Творчість Т.Шевченка в рецепції П.Одарченка» – містить аналіз тематично-проблемного рівня наукової спадщини П.Одарченка  у галузі шевченкознавства. У підрозділі 2.1. «Діалогічні зв’язки з фольклором у творчості Т.Шевченка» подається аналіз праць П.Одарченка, присвячених вивченню проблеми впливів народної творчості на художню спадщину Т.Шевченка. Шевченкознавчий доробок П.Одарченка – це розлогий масив досліджень, спостережень, висновків. Уже на початку своєї наукової діяльності молодий вчений став цікавитися творчістю Шевченка.

Проблемі інтертекстуальних зв’язків у художньому спадку Т.Шевченка, джерелам становлення його стилю присвячено статті «Шевченко і українська народна пісня», «Шевченко і його попередники: Сковорода і Котляревський»,  «Шевченко і Шекспір» та деякі інші. Важливими факторами становлення Шевченкового стилю були народна пісня й літературна традиція. У цьому плані студія «Поетична майстерність Тараса Шевченка (в світлі нових досліджень 1914-1916 рр.)» – одна з найкращих статей вченого. Вона широка за своїм задумом і глибока за ідейним спрямуванням. П.Одарченко стверджує, що своєю поетикою Шевченко удосконалював для народу його духовну зброю – мову, робив її ніжною, м’якою, родинною для селянина.

 Особливо високо оцінював Шевченко українські історичні думи. Народні думи та історичні пісні, як відомо, були одним із джерел Шевченкових поем «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч» і «Невольник». Скажімо, в поемі «Невольник» дума, яку співає Степан, близька за своїм стилем до народних дум. Аналізуючи літературну спадщину Т.Шевченка, П.Одарченко констатує, що у своїх поетичних творах і повістях Шевченко використовує десятки українських пісень. Наприклад, у повісті «Близнецы» за розвитком сюжету автор цитує понад 20 українських пісень.

Важливим у розвідках П.Одарченка є не тільки твердження, що Т.Шевченко, як ніхто, був сприйнятливий до глибинного змісту народнопоетичної творчості, поетичної краси й музичної досконалості, і природно, що його творчість асимілювала її до найтонших нюансів, а й висновок шевченкознавця про те, що  це не є стилізація під уснопоетичну народну творчість, яку ми інколи спостерігаємо у П.Куліша. Пісня глибоко трансформується у Шевченка в нові літературні образи, вплетена в його стиль. Дослідник вважає, що народнопісенний елемент міг просочуватись у художній світ Т.Шевченка кількома руслами. Насамперед можна говорити про вплив історичного епосу українського народу і на назву збірки «Кобзар», і на образи кобзаря, співця або лірника – стрижневі у його творчості, і на становлення історичної поеми Т.Шевченка як жанру, який найкраще виражає історичний дух нації. «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Невольник» та інші твори – це, в кінцевому результаті, глибоко переосмислена героїка народних дум та історичних пісень із її золотим осереддям – добою незалежної козацько-гетьманської держави. Тут можна проводити прямі асоціації і типологічні паралелі з думами про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, Івана Коновченка. Інше русло запозичень, вважає П.Одарченко, пов'язане з трансформацією у творчості Шевченка жіночих образів, на які такою щедрою виявилась усна народна творчість. Поеми Шевченка «Катерина», «Наймичка», «Відьма», вірші «Дівочі ночі», «Вітре буйний» та інші свідчать про їх глибоку спорідненість з картинами переживань і душевних мук матері, жінки, дівчини в народній пісні, яка першою актуалізувала згадані мотиви і заговорила про морально-етичну красу жіночого обличчя.

У поетичній майстерності Т.Шевченка, за спостереженнями П.Одарченка, українська народна пісня мала надзвичайно велике значення. Так, вплив народної пісні позначився на темах, образах, на поетичних засобах більшості його віршів. Особливо близька за змістом і формою до народної пісні рання творчість Шевченка, де майже вся система образів і поетичних засобів народнопісенна.

 У поетичній творчості Шевченка домінують художні засоби, властиві українській народній пісні: порівняння, паралелізми, символи, епітети, метафори, риторичні фігури, звертання, звукові, лексичні та синтаксичні повтори та інші поетичні засоби. Дослідник ілюструє наведені твердження уривками з Шевченкових творів.

Отже, народна пісня і дума стали невичерпним джерелом, яким Шевченко постійно користувався в своїй поетичній творчості.

У підрозділі 2.2. «Художня спадщина Т.Шевченка в інтертекстуальних вимірах» розглядаються праці П.Одарченка, присвячені проблемі літературних традицій у творчості Т.Шевченка, інтертекстуальних зв’язків з досвідом світового художнього письменства та фальшування його текстів в радянський період. П.Одарченко підтримує позицію Ф.Колесси, М.Рильського та деяких інших науковців, які не вважали, що фольклор був єдиним фактором, що формував Шевченка як поета і як громадянина. Важливим підґрунтям залишались також  спадкоємні зв’язки з художнім досвідом попередників у літературі.

 П.Одарченко доводить, що поет у своїй творчості не обмежувався лише образами й засобами народної поезії та пісні. Цікавими й цінними працями П.Одарченка є ті, що стосуються аналізу проблеми інтертекстуальності – відгомін ідей і настроїв Г.Сковороди та І.Котляревського у поезіях Т.Шевченка. Дослідник дуже прискіпливо і детально вивчає твори Шевченка, знаходить інтертекстуальні зв’язки з творами його попередників.

Аналізуючи поетичні тексти Шевченка, дослідник знаходить в них багато спільного з Г.Сковородою. Так, зокрема, сатира Шевченка «Сон», написана 1844 року, починається словами, що виразно перегукуються з піснею Г.Сковороди «Всякому городу нрав і права». До Одарченка про вказану алюзію в шевченкознавчих дослідженнях ще не йшлося. Окрім цього, помічено дослідником зв’язок з 20-ою піснею «Саду божественних пісень», де Г.Сковорода пророкує безславний кінець царям. Подібний мотив не раз повторюється у Шевченкових творах.

 П.Одарченко також ґрунтовно дослідив вплив Г.Сковороди на окремі художні засоби поезії Шевченка, зокрема на метафоричний характер деяких лексем. Помічено дослідником також спільні риси в техніці віршування обох поетів – Г.Сковороди й Т.Шевченка. Означена теза підтверджується цитуванням розвідок О.Русова, Г.Сидоренка, Д.Чижевського, І.Дзюби.

Аналізуючи вплив І.Котляревського на Т.Шевченка, П.Одарченко наводить слова  Шевченка, про те, що він, ще будучи кріпаком, читав і перечитував «Енеїду», вивчав напам'ять окремі уривки, сміявся і плакав і думкою линув на рідну поневолену Україну. А коли до Петербурга дійшла звістка про смерть І.Котляревського, 24-літній Шевченко — тоді вже вільна людина, учень Петербурзької Академії мистецтв — під враженням від цієї сумної звістки пише елегію «На вічну пам'ять Котляревському», висловлюючи в ній свої почуття й глибоку пошану до автора «Енеїди».

П.Одарченко вказує на те, що у різних частинах поеми «Енеїда», І.Котляревський згадує про Січ і козацьких ватажків-отаманів, зокрема Сагайдачного та Дорошенка. І це, на думку вченого, надихнуло Шевченка на створення невмирущих образів козацьких ватажків Гамалії, Івана Підкови. При цьому, зауважує вчений, Шевченко використовував і бурлескні традиції з «Енеїди» І.Котляревського, але бурлескний стиль у Шевченка був підпорядкований іншим завданням – завданням політичної сатири. Зв’язок із бурлескною традицією найбільше позначився на поемі «Сон». Радянські шевченкознавці звертають увагу на те, що в «Енеїді» Шевченка приваблювали лише  гумор автора та його бурлескний стиль. Проте, за Одарченком, Шевченко зовсім інакше сприймав цей твір, оцінюючи, насамперед, героїчний характер «Перелицьованої Енеїди».

Таким чином, розвідки П.Одарченка щодо інтертекстуальних зв’язків творчості Т.Шевченка з художнім спадком Г.Сковороди, І.Котляревського  свідчать передусім про  яскраво виражений національний елемент, відтворення національного духу, характерне для поета, як і для його попередників. Важливим висновком літературознавця стала теза про те, що Г.Сковорода став предтечею, провісником нової літератури. Саме поет-філософ Г.Сковорода уторував, уможливив ті шляхи, якими після нього пішли письменники нового періоду: І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко. Відзначає П.Одарченко й епохальне значення «Енеїди», яке полягало передусім у тому, що це був перший друкований твір, написаний живою розмовною мовою українського народу. За зовнішньою формою бурлескного стилю тут уже виразно пробивалися національні, патріотичні й соціальні мотиви. Проте, як вважає шевченкознавець, творчість Котляревського та інших попередників Шевченка була обмежена і своїми мистецькими засобами, жанрами, стилем, тематикою, і своєю ідейністю. І тільки Шевченко, використовуючи позитивні досягнення своїх попередників — Сковороди і Котляревського, розвиваючи кращі їхні традиції, дав українському народу й усьому світу твори неперевершеної мистецької вартості й глибокого ідейного змісту.

Окрему низку статей Шевченкіани П.Одарченка присвячено зв’язкам українського поета із західноєвропейською культурою.

Твердження про національно-соціальну обмеженість Шевченка та його «відрубність» від європейської художньої культури, які закидалися багатьма критиками,  заперечуються об'єктивними дослідженнями П.Одарченка. Він розвиває думку про багатоманітність, багатошаровість Шевченкової поезії. Йдеться не тільки про світогляд Шевченка і його начитаність у сфері іноземної літератури, історико-типологічні паралелі між Шевченком і письменниками-класиками (Овідієм, А.Міцкевичем), інтерпретацію біблійних джерел, що вдало висвітлив О.Білецький. П.Одарченко аналізує твори поета, перекладені німецькою, французькою, англійською мовами, рецензії на них, пише про популяризацію творчості Шевченка в країнах Західної Європи, розглядає Шевченкіану англійського славіста В.-Р.Морфіла, данського критика й літературознавця Г.Брандеса, видатного шведського славіста А.Єнсена. Окремий тематичний аспект творчого доробку П.Одарченка – пріоритетний вплив «Кобзаря» на становлення національної естетичної свідомості і її зліт на рівень світової літератури.

Порушує у своїх дослідженнях П.Одарченко і питання про ставлення Шевченка до релігії, Бога, Христа. Адже висловлювались взаємовиключні судження щодо зазначеної проблеми, залежно від політичної заангажованості авторів.

Ще за життя Шевченка існувала думка про його атеїзм. Одним із перших це стверджував М.Максимович. Тезу про безбожництво поета фактично на офіційному рівні сформульовано в «Українській Радянській Енциклопедії» (1964), що називала Т.Шевченка «войовничим атеїстом».

 Літературознавці, які творили у вільніших умовах, мали іншу позицію. Наприклад, академік В.Щурат у статті «Святе Письмо в Шевченковій поезії» (1904), М.Славінський: «Шевченко и Библия» (1912), І.Власовський: «Шевченко в релігійному світлі» (1934), В.Барвінський, С.Смаль-Стоцький, Д.Чижевський говорять про те, що в письмовій спадщині Шевченка згадується близько 170 міфологічних, біблійних, агіографічних і літературних персонажів. Помітно переважають античні та біблійні образи, що займають у Т.Шевченка особливе місце.

П.Одарченко поділяв і розвивав саме такі погляди і писав, що через засвоєння євангельських сюжетів та образів чи не найвиразніше прослідковується розуміння Шевченком глобальних питань. Власне на цьому матеріалі він порушував та художньо вирішував основні філософські, політичні, релігійні проблеми. Традиційні сюжети та образи надавали творам Шевченка масштабності та художньої доказовості, а йому самому – ревного християнського чуття.

П.Одарченко справедливо вважає, що звернення до біблійних сюжетів було одним із проявів відкритості Шевченка до кращого набутку європейської культури.

Одним із  джерел збагачення поетики Шевченка, вважає П.Одарченко, була й художня спадщина ІІІекспіра. Твори Шекспіра мали неабиякий вплив на формування естетичних принципів Шевченка, сприяли удосконаленню ідейного змісту й художньої майстерності його поетичних і драматичних текстів.

Без сумніву, любов до правди, людської гідності, справедливості зближує обох майстрів художнього слова. Вчений детально і всебічно висвітлює особисте захоплення Шевченка Шекспіром, аналізуючи і листи поета до П.Куліша, М.Лазаревського, і згадки в «Щоденнику», і посилання на спогади В.Ковальова, який описав свої враження від ескізу Шевченка до «Короля Ліра», і захоплення Айрою Олдріджем, виконавцем шекспірівських образів.

П.Одарченка найбільше цікавить, безперечно, сфера впливу шекспірівської драматургії на лірику українського митця. На думку дослідника, традиції В.Шекспіра у творчості Т.Шевченка виявилися в глибокому драматизмі його поезій, поем, драм, в умінні творити багатогранні характери, у поєднанні трагічного з комічним, у високому й величному гуманізмі та в глибокому реалізмі. Т.Шевченко еволюціонував від шекспірівського театру у невичерпний на колізії «театр» тодішнього народного життя і майстерно показав його перипетії. Це стало можливим завдяки таланту поета і глибокому засвоєнню духовної спадщини Шекспіра. Сліди таких «уроків» помітні і в драмі «Назар Стодоля», де Шевченко використовує «шекспірівський принцип» розкриття характерів і на взірець «Ромео і Джульєтти» будує заключну сцену взаємин Назара та Галі, і в його гранично стислих за розміром поемах, де характери, часто по-шекспірівськи трагічні, зображуються на крутих моральних віражах долі (Катерина, Гонта, Іван Гус), і в переосмисленій «фрагментарній техніці» композиції (як це маємо в «Гайдамаках»), і, врешті-решт, в окремих образах (скажімо, спорідненість трьох ворон у «Великому льоху» із трьома відьмами у «Макбеті»). Влучність і точність своїх спостережень автор підкреслює численними посиланнями на таких дослідників творчості Т.Шевченка, як І.Ваніна, М.Рильський, О.Білецький, С.Савченко та інші. Проте, як зауважує П.Одарченко, шевченкознавство ще потребує ґрунтовного дослідження спільних рис у творчості В.Шекспіра і Т.Шевченка, інтертекстуальних зв’язків з літературною спадщиною англійського драматурга.

Отже, П.Одарченко, аналізуючи літературні впливи на художню спадщину Т.Шевченка і джерела його творчості, доходить  висновку, що український митець досягнув вершини у процесі уважного вивчення дійсності, її осмислення, наполегливого оволодіння скарбами мистецького досвіду свого народу,  своїх попередників та напружених власних творчих шукань. Аналіз інтертекстуальних зв’язків у творчості Т.Шевченка, зроблений П.Одарченком, відкрив діалогічні контакти поета з широким культурним колом: усною народною творчістю, міфологією, Старим і Новим Завітом, Біблією, творчістю Г.Сковороди, І.Котляревського, В.Шекспіра та ін. Багаті й різнобічні інтертекстуальні зв’язки досліджуваних творів є свідченням неабиякої ерудиції П.Одарченка.

Важливе місце в шевченкознавчому доробку  П.Одарченка з огляду ідейно-змістовного наповнення творів поета посідає праця дослідника «Shevchenko in Soviet Literary Criticism». Головну ідею згаданої студії можна передати таким чином: літературна критика не може неупереджено розшифрувати усю багатозначність художньої символіки. Однак у культурологічному «архіві» шевченкознавства радянської доби ці ідеї мали характер розуміння світу як «збірного місця» механічних причин та умов духовного явища, і вчені те й робили, що виокремлювали художні образи Шевченка із економіки крізь призму категорії класово-соціальної психології. У цьому й полягає деструктивний «розтин» радянськими вченими «Кобзаря» на його складові

У двох статтях –  «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920-1960)» та «Шевченкознавство на Україні в 1961-1981 роках» –  П.Одарченко, виробивши методологію аналізу художніх образів Шевченка поза ланкою, яка їх з'єднує, і намагаючись звільнити читача від націоналізму й релігійності у «Кобзарі», зазначає, що вони позбавляють його і тієї святині, з якою пов'язані успіх і слава Шевченкової поезії. Вчений вважає дивним, що радянські шевченкознавці не усвідомили простої істини: коли народ скаржиться і нарікає на безправне життя, на брак прав і свобод, на своє бідування і злидні, і твори Шевченка якнайправдивіше показують це, то причина тут зовсім не в «Кобзарі» Шевченка. Однак офіційні шевченкознавці намагалися поставити це питання з ніг на голову і «пом'якшували» страждання народу тим, що препарували і фальсифікували творчість поета. П.Одарченко наводить низку таких фальсифікацій.

Відомо, що вірші «Чигрине, Чигрине», як і «Розрита могила», «Іржавець», «Якби то ти, Богдане п'яний», «За що ми любимо Богдана», «Великий льох» зовсім не друкувалися або друкувалися у спотвореному вигляді.

Це саме, на думку П.Одарченка, можна сказати і про російські переклади творів Шевченка, які належать К.Чуковському, Ф.Сологубу та іншим. Тут також маємо фальсифікації оригіналу, скажімо, заміну «москалі» на «солдаты», «москалики» на «царские слуги», «московський» на «господский».

При цьому офіційна шевченкознавча наука силоміць вимагала від народу похвали за сфальсифіковані коментарі і примітки до «Кобзаря». За еволюцією коментарів і приміток до творів Шевченка можна виразно простежити еволюцію урядової політики, пов'язані з нею зміни оцінки «Кобзаря». П.Одарченко переконливо показує безглуздість коментарів до окремих творів Шевченка, бо такі коментарі забивають голову читача пропагандистськими стереотипами.  Особливо це помітно тоді, коли вчені в дусі офіційної ідеології тлумачать рядки, пов'язані з епізодами визвольних змагань українського народу, з героями національної історії й історичними особами взагалі.

Вчений ґрунтовно аналізує антинаукові схеми та схоластичні концепції «класовості» і «соціальності» Шевченка, подає розлогий огляд монографій. Разом з тим він докладно характеризує і справді цінні шевченкознавчі дослідження, що з'явилися в радянський час, – праці М.Гнатюка, Г.Нудьги, В.Бородіна, Л.Кодацької, Ю.Івакіна, В.Смілянської, Н.Чамати, видання «Словника мови Шевченка», збірника «Шевченкознавство», «Шевченківського словника» та інших.

 Проте були й  розвідки, позбавлені вульгарно-класового підходу. Згадуючи багато інших статей про Шевченка, у яких автори фальшували історичні факти, П.Одарченко зупинився на тих працях про поета, виданих у 1939-1941 рр., які дотримувалися принципів наукового з'ясування фактів історичної дійсності. Так,  російський літературознавець Владислав Євгеньєв-Максимов, всупереч існуючим тенденціям перекручувати деякі факти, правдиво твердив, що Бєлінський негативно ставився до Шевченка. Цей же вчений подає реальні причини, які змусили Шевченка написати ряд творів російською мовою

Не спотворює дійсності на догоду радянській історіографії, на думку П.Одарченка, і український дослідник С.Шаховський у статті «Шевченко і російська література». Всупереч твердженням радянських літературознавців про залежність творчості Шевченка від впливу на неї російської літератури, С.Шаховський цим впливам відводить останнє місце, ставлячи на першому – українську  народну поезію, потім попередню українську літературу, далі світову і на останньому — російську художню словесність. Він доводить оригінальність творчості Шевченка, підтверджуючи свої погляди дослідженнями О.Пипіна і А.Луначарського, які також підкреслювали незалежність і оригінальність творчості українського митця.

Високу оцінку дає П.Одарченко і двом працям на тему «Шевченко і світова література», написаним С.Савченком і О.Білецьким. Так,  С.Савченко у згаданій розвідці по-новому висвітлив питання про вплив Байрона на Шевченка і значення англійської літератури для розвитку українського поета. О.Білецький у своїй студії особливо відзначив зацікавлення Шевченка романтиками.

Отже, здійснюючи аналіз шевченкознавчих студій (як радянських, так і діаспорних), П.Одарченко вдається до об’єктивізму викладу, ретельного обґрунтування своїх позитивних чи негативних вражень щодо тієї чи іншої розвідки.

На матеріалі «Заповіту» й «Кавказу» П.Одарченко розглядає насамперед суб'єктивний задум художнього твору і його технічне виконання, здатність поета залишитися вірним своєму ідейно-естетичному еталонові. П.Одарченко аналізує складну гаму почуттів обох творів, їхні тематичні «ланцюги», ідейно-емоційні й образні контексти, сюжетність, синтаксичні, інтонаційні, метричні й граматичні пласти, включеність обох творів в історико-літературний процес.

Так, аналізуючи «Заповіт», П.Одарченко зауважує, що в зазначеному творі автор не має й думки про особисту славу. Шевченко заповідає землякам боротися за волю свого народу. Цікаво, що П.Одарченко називає «Заповіт» своєрідним підсумком творчості Шевченка періоду «трьох літ», порівнюючи його з іншим твором того ж періоду – «Кавказом». Дослідник твердить, якщо у  «Кавказі» поет звертається до поневоленого народу з закликом «Борітеся — поборете», то у «Заповіті» він звертається до народу з аналогічним закликом: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте».

У статті «Мазепа у творах Шевченка» П.Одарченко широко проаналізував ставлення Шевченка до діяльності «крамольного» гетьмана, який для поета не був зрадником України. Іван Мазепа для нього був захисником свободи народу в боротьбі проти деспотизму царя Петра.

Про здатність Шевченка цілісно переживати найглибші душевні потрясіння і осягати глибоко моральні імперативи життя, – інколи, здавалося б, навіть у незначних ситуаціях, – П.Одарченко пише в статті «Поетична майстерність Тараса Шевченка». На думку вченого, безконечна змістовність і глибина поетової душі виявляються навіть в окремих віршах, написаних на різні «випадки» життя, – це також свідчення геніальності й майстерності. П.Одарченко високо оцінює присвячені питанням поетики Т.Шевченка праці М.Шагінян, М.Рильського, Л.Булаховського та інших. Названі дослідження дають нагоду пізнати глибину і багатство Шевченкового духу, показати, як  рефлексії митця піднімаються над життєвими моральними колізіями і через вимисел творять живу неповторну предметність.

Загалом праці П.Одарченка про творчість Т.Шевченка – це масштабні історіософські твори, де автор заглиблюється в минуле України. Вони написані  рукою зрілого майстра, охоплюють широке коло питань, які є украй важливими для неупередженого розуміння та сприйняття як самої постаті Т.Шевченка, так і його літературної спадщини.

Третій розділ роботи – «Українська художня писемність другої половини           ХІХ - першої половини ХХ століть крізь призму історико-літературної концепції Петра Одарченка» – присвячено вивченню лесезнавчих студій П.Одарченка, літературно-критичної, публіцистичної та редакторської діяльності митця. У підрозділі 3.1. «Лесезнавчі студії П.Одарченка»   здійснюється аналіз лесезнавчої спадщини П.Одарченка.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  

З великим ентузіазмом і особливою увагою ставився П.Одарченко до вивчення творчості Лесі Українки. Друковані його праці про поетесу можна поділити на дві основні групи: науково-дослідницькі і популярні. До наукових праць насамперед належать публікації нових, недрукованих текстів Лесі Українки з ґрунтовними коментарями. Серед цього масиву праць – також його розвідки про переклади Лесі Українки, про зв’язки її творчості з художньою спадщиною українських і зарубіжних письменників та з українською народною піснею. Далі йдуть статті про окремі твори поетеси та про її приватні кореспонденції.

Окрему групу складають розвідки про праці дослідників життя і творчості Лесі Українки та рецензії на їхні студії. У багатьох статтях дослідник подає критичний огляд радянських видань творів Лесі Українки і викриває у працях радянських літературознавців фальшування біографії, світогляду й творчості поетеси. Літературно-критичний доробок П.Одарченка щодо творчості Лесі Українки багатий тематично і насичений фактичним матеріалом, дуже часто новим, уперше оприлюдненим. При цьому докази П.Одарченка, які спираються на конкретні джерела, виважені й обґрунтовані. Вчений не відкидає здобутків радянського лесезнавства, але спростовує фальшування спадщини письменниці, ретельно вивчаючи її автографи, начерки, листи, біографію.

 П.Одарченко написав і опублікував більше 70 праць про українську поетесу, найвизначніші серед яких: «Співець свободи» (1951), «Леся Українка» – вступна стаття до І тому творів Лесі Українки (1953), «Леся Українка» – стаття в «Енциклопедії українознавства» (1980), «Зоря України» (1988).

Зацікавленість творчістю Лесі Українки не була випадковою –  знайомство з її матір’ю – Оленою Пчілкою ще за школярсько-студентських років вченого – було поштовхом до написання вже на третьому курсі рефератів «Нова література про Лесю Українку (рецензія на Зерова, Музичку і Драй-Хмару)» та «Метафора в творах Лесі Українки». Темою кандидатської дисертації П.Одарченком обрано «Стиль Лесі Українки». У згаданих працях П.Одарченко детально описував тогочасний стан лесезнавства, говорив про особливості поетичної мови Лесі Українки, звертав увагу на її ідіостиль, що є відмінним як від  її попередника Т.Шевченка, так і від сучасника – І.Франка. Основні тези кандидатської дисертації вченого відбилися, зокрема, у статті про традиції Шевченка у творчості поетеси.

В одній із перших наукових розвідок «Нові матеріали до творчості Лесі Українки» П.Одарченком проаналізовано рукописний альбом «Poesie». Проводив учений і дослідження взаємин поетеси з її матір’ю – Оленою Пчілкою, яка, як відомо, скерувала свою дочку на ґрунт українського письменства.

У розвідці «Die Weber» Г.Гайне у перекладі Лесі Українки П.Одарченко доводить автентичність одного з невпорядкованих автографів Гадяцького Музею ім.М.П.Драгоманова, де подано український переклад Гайновських «Ткачів» на підставі порівняння з іншими рукописами Лесі Українки, використовуючи при цьому не тільки зовнішні чинники (зокрема, графологічну схожість), а й  внутрішні – характерну лексику, синтаксис, художні засоби – тобто особливості ідіостилю поетеси.

Наприкінці 20-х років П.Одарченком також проаналізовано видання творів Лесі Українки у шести томах за загальною редакцією Б.Якубського. Аналізуючи вступні статті до кожного тому, що належать різним дослідникам (зокрема, Б.Якубському, П.Руліну, М.Драй-Хмарі, О.Бургардту, О.Білецькому), вчений визначає, що, незважаючи на їх нерівноцінний характер, 6-томне видання загалом є дуже важливим здобутком, оснащеним науково-критичним апаратом та повними й цінними примітками.

У розвідці «Традиції Тараса Шевченка у творчості Лесі Українки» вчений  зосереджує увагу на ідейно-змістовних збігах у поезіях Шевченка та Лесі Українки. Спільність двох великих поетів вчений вбачає й у використанні багатьох біблійних образів.

Таким чином, на думку П.Одарченка, попередником Лесі Українки у використанні сюжетів з неукраїнською тематикою був Тарас Шевченко. Шевченкові твори з неукраїнською тематикою присвячені були не змалюванню давнього минулого, а проблемам сучасності, проблемам українського суспільства своєї доби. При цьому Шевченко і Леся Українка мали на увазі сучасні українські проблеми, сучасну українську дійсність і тоді, коли зверталися до тем з історії українського народу.

Порівнюючи творчість Лесі Українки та І.Франка, які були сучасниками, П.Одарченко, зосереджується на рецепції творчості І.Франка поетесою, для чого наводить як спогади чоловіка Лесі Українки – К.Квітки, так і власні Лесині висловлювання щодо творчості її сучасника.

Спільною рисою І.Франка і Лесі Українки, за спостереженнями П.Одарченка, були їхні змагання за здобуття вершин мистецької творчості європейського рівня. Европеїзм І.Франка і Лесі Українки — найхарактерніша риса літературної творчості обох українських поетів. І.Франко і Леся Українка були справжніми європейцями української нації, вони були українськими поетами, що досягли найвищого рівня літературної творчості і зрівнялися з найкращими поетами світової літератури.

Аналізу інтертекстуальних зв’язків творчості поетеси з українським фольклором присвячено студію «Леся Українка й українська народна творчість». П.Одарченко відзначає, що в розвитку Лесі Українки велике значення мали такі фактори: безпосередня близькість до народу, безпосереднє знайомство з багатою українською народною творчістю, великий вплив матері Олени Пчілки та дядька-етнографа М.Драгоманова і багата й різноманітна лектура, яка значною мірою сприяла поширенню світогляду Лесі Українки і збагатила її здобутками національної і світової культури.

Цілу низку статей присвячено з’ясуванню поетики окремих творів Лесі Українки: «Лісової пісні», «Камінного господаря», «Боярині», творів на теми, почерпнуті з Біблії та ін.

Так, проблемі використання фольклорних мотивів у творчості Лесі Українки присвячено дослідження «Лісової пісні», яку П.Одарченко називає найвидатнішим твором поетеси, вершиною її поетичної майстерності.  Дослідник зауважує, зокрема, що українська літературна критика дає дуже високу оцінку вказаному доробку Лесі Українки, наводячи цитати з критичних студій Б.Якубовського, М.Драй-Хмари, Є.Кирилюка, П.Конді.

Про зв'язки творчості поетеси з художнім спадком інших письменників опубліковано 8 статей, із яких найважливішими є: «Традиції Шевченка в творчості Лесі Українки», «Леся Українка і Шекспір», «Леся Українка і Франко», «Леся Українка і М.Драгоманов». До важливих наукових праць належить також стаття в «Науковому збірнику» НТШ «Леся Українка і українська народна творчість».

Загалом лесезнавчі дослідження П.Одарченка спрямовані на підтвердження думки про те, що Леся Українка досягла вершин художньої майстерності і зрівнялась з найвеличнішими зразками політичної поезії Шевченка.

У підрозділі 3.2. «Історико-літературний доробок митця» здійснюється огляд історико-літературної діяльності П.Одарченка, який виявляє досить широкий діапазон його наукових уподобань. До розв’язання проблем літературознавства науковець звертається в період напружених пошуків у цій галузі, в умовах не розробленості методів наукового осмислення літературного матеріалу. Це, звісна річ, відбилося і на його працях.

З-поміж численних досліджень літературознавця значне зацікавлення викликають статті, присвячені творчості І.Котляревського, П.Мирного, Олени Пчілки, М.Старицького, О.Олеся, Г.Чупринки, М.Ореста та інших. Опублікував П.Одарченко також спогади про М.Зерова, Т.Осьмачку, Є.Маланюка.

Кілька статей присвячено оглядові життя й діяльності українських літературознавців і літературних критиків (С.Єфремова, Г.Костюка, Ю.Шевельова, Ю.Лавріненка, І.Кошелівця, Б.Кравціва, О.Білецького). За дорученням Едмонтського університету П.Одарченко написав також докладну характеристику наукової діяльності професора Яра Славутича.

В «Енциклопедії українознавства» надруковано його статті про таких письменників: Олену Пчілку,  М.Старицького, Л.Старицьку-Черняхівську, П.Мирного, М.Стороженка.

Звертають на себе увагу й праці про творчість О.Зуєвського, М.Понеділка, В.Симоненка, Ліни Костенко, В.Янева, В.Гренджі-Донського.

Літературно-критичні студії науковця дають підстави для висновку про його широку обізнаність з історією вітчизняного письменства. У працях дослідника відстежуємо вивірені контури літературно-громадських портретів українських письменників, виважені, науково обґрунтовані оцінки аналізованих творів. Розвідки науковця здебільшого синтетичні, узагальнюючі, а тому можуть бути орієнтиром для сучасних літературознавців. Адже історико-літературні студії П.Одарченка можна вважати одним із найприкметніших діаспорних літературознавчих доробків, спрямованих проти фальшування фактів сучасної та класичної літератури.

У підрозділі 3.3. «Публіцистична й редакторська діяльність П.Одарченка в контексті розбудови національної ідентичності» підкреслюється, що значне місце у творчому доробку П.Одарченка становлять статті публіцистичного характеру, які  стосуються головною мірою питань громадсько-політичного життя діаспори. У них автор гостро виступав проти російських шовіністів і перевертнів-малоросів, зокрема проти так званих «федералістів», які на сторінках «Нового руського слова» вели українофобну пропаганду. У багатьох статтях він викривав ворожі дії більшовиків, спрямовані проти українського селянства.

Одну з публіцистичних  статей П.Одарченка присвячено спогадам ізраїльських емігрантів щодо українських політв’язнів, зокрема таких діячів, як митрополит Й.Сліпий, М.Сорока, Ю.Шухевич, К.Зарицька, С.Караванський, В.Мороз та інші.  П.Одарченко подає враження Ю.Марґоліна, А.Шифріна, І.Клейнера щодо українських громадських діячів, які опинились у радянських таборах.

Вагомим внеском до розбудови українського літературознавства П.Одарченко вважає надруковану у 1961 р. у виданні НТШ брошуру Б.Кравцева «Федькович у нових літературознавчих публікаціях». За П.Одарченком, даючи огляд радянських видань творів Ю.Федьковича та аналізуючи праці про життя й творчість письменника, Б.Кравців викриває радянське фальшування світогляду й творчості Ю.Федьковича та цензурування його творів.

Відзначає П.Одарченко й літературознавчий  доробок І.Кошелівця. П.Одарченко вважає, що його наукова спадщина  становить надзвичайно цінний внесок у незаангажоване дослідження української літератури, історії і культури українського народу та в боротьбу нашого народу за збереження своєї національної самобутності і в боротьбу за державну незалежність України.

Чимало публікацій вченого стосуються мовної проблеми в Україні.

Публіцистичні есе, як і історико-літературні й критичні розвідки П.Одарченка є передусім утвердженням невмирущості національних «духовних» традицій.

Одарченко-публіцист, як і Одарченко-історик літератури та критик, обстоює примат української національної ідеї з огляду на підневільне становище української людини. Природно, що для Одарченка-публіциста сутність «великої мети» конкретніша й визначеніша, аніж для Одарченка-критика чи історика літератури. Вона полягає у боротьбі за суверенність української нації, її незалежний і вільний розвиток, а шляхи її розв’язання – в цілковитій ідеологічній єдності української еміграції та України материкової, української нації в цілому. Українська проблема в публіцистичних працях П.Одарченка трактується як «факт міжнародної політики».

 П.Одарченко також плідно займався редакторською діяльністю. Крім посад головного редактора деяких закордонних видань, які він обіймав у свій час, науковець  досить професійно й сумлінно редагував твори І.Керницького, С.Парфановича, В.Гайдаревського, М.Понеділка, Д.Гуменної, Д.Нитченка, У.Самчука і навіть класика В.Винниченка.

Стиль Одарченка-редактора характеризується логічністю та узагальненістю думки і водночас її пристрасністю і прискіпливістю, послідовністю та простотою викладу зауважень, лаконічністю висновків.

Попри певну заполітизованість, публіцистичні й редакторські розвідки П.Одарченка – одна з вагомих часток у його творчому доробку – зберігають свою актуальність дотепер.

У Висновках узагальнюються результати дослідження обраної проблеми. Проведений аналіз творчої спадщини П.Одарченка дозволив встановити, що провідною темою літературознавчої діяльності вченого виступала історія української літератури, неперервність розвитку якої, на переконання дослідника, забезпечує національна ідея.

Однією з прикметних рис творчої індивідуальності П.Одарченка -  літературознавця та критика є вміння розрізнювати характерні ознаки стилю письменника, специфіку його художнього таланту, міру впливу його творчості на загальний історико-літературний процес. При цьому літературознавець виокремлює домінантну рису творчого методу митця, яку сам означує як «художню деталь». «Художня деталь» у критичній інтерпретації П.Одарченка – це «засіб психологічного окреслення образу», «асоціятивний струм, що миттю дає барвисте уявлення про зображуване».

Таким чином, уперше здійснена спроба прочитання літературознавчого та літературно-критичного доробку П.Одарченка сприяє з’ясуванню того, що в силовому полі його наукових інтересів функціонують ті антропологічні парадигми, що ведуть до гуманістичного інтерпретування літературних явищ. Пояснення такого підходу – як у самому світосприйнятті П.Одарченка, так і в його концепції національного універсалізму.

Як і його попередники М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, М.Зеров, С.Єфремов, та сучасні літературознавці В.Дончик, М.Жулинський, М.Ільницький, Г.Клочек, М.Наєнко, В.Панченко, Г.Сивокінь, Петро Одарченко обстоював національно-культурні, духовно-освітні начала творчості, визнавав пріоритет «найбільш живого матеріалу» (Є.Маланюк) – художнього слова, яке завжди було гострою зброєю у боротьбі за правічні ідеали державної незалежності й національної свободи. Він як літературознавець дотримувався не лише історико-літературного, естетичного, а й історико-соціологічного та культурного методологічних принципів дослідження мистецьки вартісного явища, а передусім сповідував історизм, який дає можливість постійно тримати в полі зору перманентну циклічність розвитку літературно-мистецької теорії й практики, взаємодії традицій та новаторства, пошук оптимальних форм художнього діалогу.

Літературознавчий доробок П.Одарченка, відзначаючись принциповістю, виваженістю позиції автора, доказовістю у розв’язанні порушених історично значущих проблем, зберігає свою актуальність. Історико-літературна концепція вченого генетично пов’язана із засадничими принципами культурно-історичної школи у літературознавстві і, разом з тим, збагачується, що важливо, іншими естетично-філософськими ідеями й набутками ХХ ст. Основа методологічних підходів і осягнень критика – розуміння соціальної обумовленості світогляду письменника, трактування твору як історичного духовного документа епохи.

   Отже, історико-літературний, літературно-критичний та публіцистичний (як архівний, так і друкований) доробок П.Одарченка є цінним оригінальним джерелом, однією із складових літературознавчої, методологічної, концептуальної бази для написання нової історії української літератури ХХ століття.