Художній часо-простір поезій Василя Барки

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, з’ясовано  ступінь її опрацювання в науково-критичній літературі, сформульовано мету і

завдання дослідницького пошуку, його наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі – “Просторові виміри світобудови Василя Барки” – осмислюються розмаїті вияви цієї проблеми:художнього, внутрішнього, пейзажного простору, національного часопростору, водної стихії як певного простору існування митця, любові як інтимного простору екзистенції та кольору як четвертого виміру простору.

У підрозділі 1.1 -  “Художній простір в системі поетового світобачення”- акцентовано, що поетичний простір Василя Барки є простором “усього світу”, точніше – простором поетичного переживання світу. Все, що оточує поета (ліричного героя), - органічно живе в середовищі, яке володіє власною відчутною “консистенцією”, своїми згущеннями і розрідженнями. Це жива, дихаюча, пульсуюча стихія, вона постає і як середовище творчої уяви одночасно.

Досить часто значимий об’єкт ніби утворює навколо себе просторову зону, що здатна виділити його з-поміж інших об’єктів, це якийсь ореол “світопростору”, ореол пам’яті-уяви. Словом, інтерпретація простору у поета пов’язана з розкриттям конкретного задуму, - це простір, який уміє розмовляти, дихати, відчувати, співпереживати.

В.Барка йде шляхом інтерпретації простору і кольору. Творча манера поета позбавлена артистичної ненавмисності : вона базується і на грунтовності пізнання природи барвистих скріплень, і на законах взаємодії/протидії предмета і середовища, форми і простору. Основна антиномія поетичного мистецтва Василя Барки – антиномія предмета і простору, динаміки й статики, енергії й спокою. Його простір - ніби якесь мереживо “рухомого життя”, що втягує нас у свій кругообіг. Живе й невідоме постає звичним і, навпаки, звичне оголює свої потаємні можливості, свої потенції. В Барчиних поезіях присутня предметно-образна просторова достовірність. Автор намагається досягти художнього багатства та розмаїтості, нагромаджуючи предмети, образи у всіх можливих і неможливих вимірах (варіаціях). Око буквально ”наштовхується” на якусь “перешкоду”, хоча нічого загрозливого немає, все дихає спокоєм та миром, безкінечністю та вразливістю. Поетичний простір висуває наперед ті чи інші перешкоди, що створюються предметами і фігурами, самою мальовничою поверхнею. Ступінь прозорості чи непрозорості таких перешкод буває різним – від легкого, майже повітряного образу до зображення масивної груди каміння. Певно, інколи сам поет не вірить у власну невразливість і захищеність і хоче бути впевненим у власній безпеці.

Самостійного значення набуває сам простір як такий. Він може бути і майже площинним, і глибоко-високим, але він не завжди доступний, підвладний “зору” читача. Простір може несподівано “змертвіти”, стати камінним чи дерев’яним, або, навпаки, зажити дивним, зачасти жахливим життям, яке ніби погрожує читачеві своєю непередбачуваністю. Він, простір, то коливається, то розхитується, то вигинається, то дрібниться, ніби втративши спокій. Увійти туди просто, а ось далі жити – зовсім нелегко. Там, усередині, народжуються прозорі, але досить “незручні” питання підвищеної складності, дивні загадки, що не мають відповідей, які дотичні людській історії, пам’яті, підсвідомості, позамежовості буття.

Безмежність, або, у всякому випадку, широта простору при статиці читача-глядача перетворюється у внутрішнє переживання, духовне й глибоко психологічне, замкнуте, яке не має виходу, яке “тіснить груди”. Саме у цих словах пережита емоційна й просторова нота подібних широких пейзажів, в яких читач відчуває себе “усередині” центральної точки, затиснутим у лещата стихій, лише духовно переживаючи просторовий розмах.

Простір перебування, а не прагнення, поривання, з могутньою статикою змінюється перспективністю простору у всіх напрямах, спокійна врівноваженість світу – рухом і динамікою. Надлюдське розгортання простору урізнобіч (за лінією горизонту) і вгору (вертикально) у поезіях Василя Барки нагадує панорами художників ХУІІІ століття.

У поезіях В.Барки знаходимо сміливі експерименти щодо просторового вирішення (“пульсуючий простір” - Дяченко М.,Частник О.). Він дозволяє собі досить вільні варіації, комбінації, перетворення, навіть  - сублімації простору, що певним чином викликає у читача асоціації із сюрреалістичними картинами світу (реального та ірреального) іспанського художника ХХ століття Сальвадора Далі.

 Взагалі, ілюстративним матеріалом до поезій Василя Барки, особливо зрілого періоду його творчості (збірка лірики “Океан”), може слугувати таке підсвідоме, таке інтуїтивно-асоціативне, таке абстрактно-конкретне, метафорично-символічно-алегоричне, інколи – абсурдне, але не беззмістовне, не порожнє у своїй сутності мистецтво Далі, цього “божевільного генія”, що прагнув створити свій власний, оригінальний і неповторний, але максимально наближений до потустороннього, позамежового буття світ. На наш погляд, лише в такому ракурсі, отак бінарно-дуалістично можна достеменно зрозуміти всю глибину життєвої і поетичної філософії Василя Барки.

Василю Барці властиве  нове осмислення простору в поезії – таке, у якому площинність зображуваного без будь-яких ускладнень розгортається спочатку у тривимірність, а згодом – у багатомірність простору. Можна говорити про геометричність Барчиного поетичного

світу, про існування у багатьох площинах відразу, про нереальну (для звичайного світу) можливість вільно переходити із однієї площини в іншу, плавно змінюючи форми, обриси, про здатність надзвичайно швидко адаптуватися до такого “плаваючого” простору, що набуває рис космічного простору.

В.Барка як майстерний художник змушує читача зорово широкими гіперболічними дугами охопити весь простір і проникнути вглиб його. Цей простір несподівано розгортається і вправо, і вліво. А прив’язаність Барки до симетричної побудови зображуваного, інколи з незначними порушеннями такої симетрії, почасти пояснюється тим же бажанням з граничною чіткістю розмежувати простір зображуваного.

Певним чином буде справедливою думка, що спосіб і тип побудови простору  і закладені там особливі смислові (семантичні) аспекти “моделюють” саму світобудову. В просторовому образі того чи іншого плану часто досить зримо відбиваються Космос, суспільна система, історичний момент. Володіючи неабиякою образністю художнього мислення і багатою творчою уявою, поет ніби “існує” десь між Небом і Землею, на просторі, який прийшов до нього з генетичної пам’яті предків, із глибин підсвідомості.

Образна картина простору насичується елементами притчі, напівфантастичної байки. Відчувається щось інтригуюче, читачеві пропонується спокуса – увійти у загадково-манливий, відкритий для усіх простір з його секретами, таїнами, загадками і парадоксами, туди, де “одвічне чудо, видністю найвище”, де  “навкруг розкрита сива таємниця”. Світ поезій Василя Барки переповнений антиноміями, він повністю антитетичний.

Василь Барка досить сміливо застосовує розгортання простору вгору – надзвичайно незвичне і важке для адекватного сприйняття. Це рух у над-земне, у над-простір. Домінуюча вертикаль у поезіях Барки ясно сприймається знизу вгору “виростаючими” вертикалями, варіюється в горизонталях, діагоналях, поступається місцем “живому”, округлому або кубічному (геометричному) контуру, але завжди присутня як основа, як устремління  піднятися вгору, до Вищої Сутності. Сталий символ його поезій – висота , верхів’я, гори, небо. Особливу увагу привертає глибинний символічний зміст поетичного образу готичного собору. Готичні мотиви надзвичайно близькі Барці. Готичність – найвидатніший у Барки мотив таких графічних, ієрогліфічних у своїй потенції образів. Його природа (гори, верхів’я) постає в екстазі величного явища готичного храму. Основний орієнтир Барчиних пейзажних замальовок – вертикальна вісь, що постає в якості просторової перспективи, і “компасного” напряму світу, що є найсприятливішим для життя поета. Горизонтальною віссю Барчиної світобудови є  також дорога.

Хронотоп дороги у нього має і реальний, і символічний зміст.

У Василя Барки – нове осмислення світобудови, воно “космологічно зорієнтоване”, хоча і базується (в основному) на біблійному світорозумінні і, зачасти, – на Дантовому баченні світу людей і світу природи у всіх їхніх гріховних проявах.

У підрозділі 1.2 – “Національний часо-простір в поезіях Василя Барки” – акцентовано, що процес його побудови перетворюється у справжню трагедію всього  життя митця. Витоки  творчості Василя Барки, як і світорозуміння, його концепція людини і модель світу – в національних традиціях. Барка живе Україною, живе в “Україні”, створивши осередок культури рідного краю у сконструйованій ним світобудові. Його Україна там, де він сам, вона – у внутрішньому просторі, в душі поета. Це  воістину “духовна спрага по втраченій батьківщині” (М.Жулинський). Присвятивши рідній землі всі свої спогади, думки, прагнення, бажання, мрії та сподівання, поет трансформував свої почуття у цикл страждань. Свідчення тому – вся творча спадщина Василя Барки. Мовою прози чи мовою поезії він будує простір, на перший погляд, відчужений, від’єднаний від усього світу (і від рідної землі), усамітнений, занурений у специфічну атмосферу, але його біль, його національна свідомість, слова любові, мовлені майже в екстазі, в агонії, свідчать про інше – де б не перебував Барка (Німеччина, Франція, Америка), він завжди залишався “на позиціях свого народу”, “десь на перетині індивідуального життя і національного буття” (М.Ільницький).

Поет всю свою свідому творчу путь протиставляв чужині рідний край. Цей непримиренний антагонізм, його закономірність та логічна присутність у Барчиній поезії психологічно вмотивовані. Еміграція, “жах відчуження” (Б.Рубчак) перебудували, пошматували свідомість поета, породили отой “національно-органічний стиль”, що так яскраво просвічується крізь поетичне слово Василя Барки.

Тема “втраченого раю” (рідного батьківського простору) раз-по-раз виступає у Барки на перший план. Глибину психологізму цієї проблеми у його поезії можна виміряти національно-сутнісними  пріоритетними домінантами. Майже язичницька жертовність, поклоніння перед національними святинями та моральні цінності – любов, віра, добро, патріотичний обов’язок – мережаться в поезіях Василя Барки, творячи нову структуру, складну систему образів, асоціацій, символів.

Варто наголосити на певних хронотопічних елементах в поезії Василя Барки, таких, як конкретні географічні координати, топографічні домінанти, просторові орієнтири, що чітко окреслюють національний хронотоп. Барчин націопростір локалізований у певній місцевості, котра буває номінована або приблизно означена, як у

народній казці.. Його улюблені координати (степ, село, поле, сад) то

безмежно великі, в межах національно-географічного масштабу, то дрібні і ніби незначні (але не для поета) орієнтири місцевого значення (колодязь, вікно , грядка).

Перед читачем розгортається своєрідна географічна мапа України з рельєфною характеристикою , яка завдяки художній майстерності поета, його вмінню викликати образні асоціації перетворюється у своєрідний “макет” місцевості, що його використовують геологи та географи. Це пейзажні замальовки, картини живої, реальної природи – гори, річки, озера, села, міста, сади, ліси, де при уважному вдивлянні можна розгледіти подвір’я, хату, стежину, город. Такий собі ефект геодезичної зйомки, що у Барки постає як художня панорама.

Національний хронотоп базується у Барки на усвідомленні свого місця та своєї ролі як поета, громадянина, патріота в історичному та культурному житті України. В його поезіях інколи чітко , інколи уявно, але простежується структура “час-народ-історія” (за О.Астаф’євим).

Аналізуючи проблему національного хронотопу, наголошуємо на образові-символові української хати, яка постає у Василя Барки як одухотворена істота, як невід’ємна частина життя кожного українця. Використовуючи фольклорні джерела та Шевченкові традиції, митець “будує” хату для усіх загублених душ. У цій українській “домі” багато вікон, що відкривають світ. Мимоволі напрошується паралель зі Стусовим світосприйманням, де також бачимо прагнення вирватись за межі окресленого простору через вікна - “Вікна в позапростір”. Національний часо-простір бачиться поетові в “просторі степовому”, в образах-символах української флори.

У підрозділі 1.3 – “Внутрішній простір поезій Василя Барки” - зроблено спробу зіставити безмежний космос людської душі у творчості В.Барки та Г.Сковороди. Усамітнюючись, відрікаючись від усього світу (окрім природи), вони будують свій особливий, сконструйований на самозаглибленні, самопізнанні (і – як у Стуса “самособоюнаповненні”) світ, у якому так світло, так просторо. Логічно в свідомості (і у творчості) виникає образ печери – потужний образ-символ Всесвіту. Для В.Барки своєрідною “печерою” став Глен-Спей, де він донедавна жив відлюдником.

Простір поезій Василя Барки – це простір душі людини, її бажань і прагнень, її відчуттів і мрій, її реального та уявного життя, що перебуває на межі життя і смерті.

Поезія Барки малює нам певну модель світу, певну просторову систему. Розгортання “просторового континууму” йде паралельно із розширенням панорами внутрішнього простору, що нагадує водночас і священний храмовий простір, і простір пам’яті, спогадів, підсвідомості. Вчувається подібність такого поетичного простору (на

всіх вищезгаданих рівнях) із оригінальним, неповторним, таємничим простором “Божественної комедії” Данте. Адже саме великий італієць, творчість якого стала для Барки світочем, символом життя, умів як ніхто інший моделювати внутрішній простір (і “внутрішній” пейзаж). І якщо “у власне тіло увійти дано лише несамовитим”, то і Стус, і Барка, і Данте – дійсно “несамовиті” генії, які повстали проти буденності і подолали межі ортодоксальності.

Своєрідним “простором перебування” стала для  Барки релігія. Це той  притулок, де поет відчув свою значимість, де зміг віднайти “втрачений душевний рай”, де зміг впритул наблизитись до вирішення вічної проблеми – що є людина, яке її призначення на землі?

Його релігія – це не тільки основи християнської моралі, це не тільки звернення до Біблії та її сюжетів, це не тільки слідування законам Божим. Його релігія – це передусім своєрідний світ, побудований на розбитих ілюзіях, на переоцінених цінностях, на повному самозреченні. Релігійне, християнське світовідчуття митця особливо відчутні у зрілій поезії митця, у той час, коли поет відрікся від усього світу, давши обітницю самотності й аскетизму. Релігійний простір В.Барки наповнений різноманітними образами та мотивами. Зустрічаємо тут і метафізичні, і філософські, і містичні, і міфологічні нашарування.

У підрозділі 1.4 – “Пейзажний простір поезій Василя Барки” – проаналізовано особистісне усвідомлення митцем природи як вищої за людину реальності. В його природі є щось надзвичайне, демонічне, потойбічне, дещо від природи-сфінкса. Широта Барчиних пейзажів свідчить про компенсацію отого внутрішнього, скованого, закутого у собі простору, аскетичності й відлюдності. Барка своєю “просторовою” поезією намагається розширити межі реального життя. Його пейзажі тяжіють до панорамності, до широти простору.

Пейзажний простір поезій Василя Барки – цілісний, патетичний, побудований на діалектиці великого й малого світів людини і природи (мікро- і макрокосму), на їх взаємопроникненні й відсутності між ними кордонів. Барчин “малий світ” розкритий увсебіч, наскрізь недоторканий і цнотливий. І все ж він не зовсім розчинений в безкраїх просторах, він одночасно і відмежований, і відкритий. Цей малий, обжитий простір – це тепло весни, рідної землі та доми в холодному просторі чужини.

Але його пейзажі – не просто ландшафти, а картини світу як органічно цілого простору. Барка в межах однієї пейзажної замальовки переходить від площинності до просторовості, а від ледве простежуваного простору знову повертається до площинності.

Плани живописного зображення В.Барки – це ступені символічного переходу від всечасовості до вічного (позачасового). У його творчості сюжетом стає позачасове майбуття світу.

Автор вміло поєднує конкретність окремого образу природи з грандіозністю космічного цілого.

Основний орієнтир Барчиних пейзажних замальовок – вертикальна вісь, що постає і в якості просторової перспективи, і “космічного” напряму світу. Домінуюча вертикаль у його поезіях постає сталим символом.

У цьому підрозділі наголошується на тому, що основним “напрямом” поезії Василя Стуса (по інший бік океану) теж була вертикаль, що свідчить про неабияку жагу обох, таких неординарних у своїй сутності поетів, вирватися за межі реальності  : у Барки – над простором і часом, у Стуса – поза простір і поза час.

У підрозділі 1.5 – “Водна стихія як певний простір існування Василя Барки” – велика увага приділяється просторовій темі Барчиних морських пейзажів. Найулюбленішою водною стихією митця є море.

Поет вдається до різноманітних художніх засобів, творячи образ моря : це і авторські епітети, і нестандартні метафори, і емоційні порівняння. Образ моря для поета – найвищий, найсвятіший (можливо – аналогія з біблійними сентенціями про те, що “все тече, все міняється”. А особливо, - що життя вийшло з води, пережило всесвітній потоп та повернеться до води знову). Цей образ має катарсисну функцію – здатність очищати, освячувати, прощати і возвеличувати.

Море – саме той простір, де поетова душа живе вповні, де вона літає, де відчуває безмежжя, свободу і натхнення. саме образ моря дозволяє нам звернути особливу увагу на експресивність лірики Василя Барки, який дійсно виражає розмаїття довколишнього (пейзажі морських просторів) і внутрішнього життя (переживання, почуття) через авторське “Я”, крізь призму загостреної (інколи нервової) емоційності, що робить Барчину поезію схильною до контрастів та ірраціональних моментів.

Аналізуючи водний простір, звертаємо увагу на образ-символ берега, який символізує земну твердиню, певну основу, початки (чи кінцеву зупинку?). Берег є чимось незмінним, вічним, певною метою, символом далекої батьківщини.

Символічним у Барки є образ чайки, який від реального, орнітологічного значення поступово переходить до більш глибокого, філософськи наповненого.

У змалюванні морських пейзажів, океану, бурхливої водної стихії В.Барка наслідує І.Айвазовського, у побудові перспективи й використанні алегорій, символів, метафор – Сальвадора Далі, у альтернативному намаганні одночасно ніби відсторонитись, надавши голос світові природи, у тяжінні до повноти і абсолюту, яке акцентує особистісне, творче начало, - Поля Сезана. Звідси антиномічність його творчості : поєднання стихійного й раціонально організованого в просторі поезії, об’єктивність живої мови, яка забезпечує

переконливість читацької ілюзії і, в той же час, сміливість деформації звичного простору і зміщень, духовна складність суттєвих образів. Для поета пейзаж – це не просто краса природи. Це місце в світобудові, де перетинаються всі сутності. І де людина (маленька частина Всесвіту) рівновелика Космосові. Людина – як центр світобудови. А це вже ренесансна концепція.

У підрозділі 1.6 – “Любов як інтимний простір існування” – наголошується, що В.Баркою напрочуд вдало віднайдено просторовий мотив інтимної сфери людини. Це простір, у якому поет дихає на повні груди, відчуває себе вершителем. Любов для поета значить не лише “радісне почуття”, як це було в романтичному пантеїзмі, для поета вона “не гріх”. І все ж таки емоційний модус його пейзажів – саме любов, милість, а не страх перед тим величним, грандіозним, в яке занурюється ліричний герой, а разом з ним і читач. Інтимність у поета не є наслідком протиставлення “великому” світу, вона органічна і самодостатня. Те, що пробуджує у читача душевні відгуки, - це неподільність всього, це злиття з безкінечністю, яке в колі романтичних понять постає і значиться як любов.

Автора постійно “зве – поле люблених!”, що свідчить про розгортання внутрішнього простору почуттів, дорівняння його до неосяжного, величного простору природи.

У інтимному просторі поезій Василя Барки можна чітко розмежувати фізичну, земну любов (пристрасть) та духовні поривання, потяг неземний, платонічний. Для В.Барки, аскетично налаштованого на життя відлюдника, що фанатично релігійно, по-філософськи сприймає та аналізує все, що відбувається у цьому суєтно-гріховному світі, а поетова любов живе глибоко, десь “на дні його серця”. Така велична любов живе у просторах спогадів, снів (сновидінь), у болях, що тривожать душу. Поет часом сам боїться визнати, що його любов – земна, грішна (але ж вона – від Бога) – для нього єдине, що лишилося від коханої, від минулого і що фізично пов’язує його з батьківщиною. Його ліричний герой (який, до речі, сповідує філософію та релігію самого автора) досить часто блукає в затінках своєї душі, намагаючись провести межу між платонічним , возвеличеним “до небесних пасік” почуттям, що майже перетворилось ні міраж, марево, fata morgana, щось надзвичайно неземне (над-земне), позбавлене гріховності, суєтності, брутальності, і почуттям-потягом фізичним, що так природньо, коли двоє кохають один одного і прагнуть бути одним цілим, неподільною частиною космосу. Свою омріяну кохану ліричний персонаж зове у особливі просторові іпостасі – у храм, “що в скарбах соняшного пасма”, де замість вальсу Мендельсона – “весільний грім трояндою в надзем’ї”.

Василь Барка своєю інтимною поезією вміє існувати одночасно у двох площинах – у внутрішньому, глибоко прихованому від чужих очей інтимному просторі своїх спогадів, і у зовнішньому, тому, що “над” або “за” певними звичними межами. Отже, його любовна площина – надзвичайно універсальна, пластична, здатна втрачати (або набувати ) чудернацькі форми, незвичні для традиційного сприйняття і розуміння.

Інтимна площина існування В.Барки позначена язичницькою стихійною космологією, зближенням (злиттям) внутрішнього та зовнішнього космосів.

У підрозділі 1.7 – “Колір – четвертий вимір простору в поезіях Василя Барки” – акцентовано, що емоційність, яка переростає у почуттєвість, проявляється у творах В.Барки і в кольорі, і в енергійності композиції, і, головним чином, - у фактурі, у несподіваних переходах від густих, насичених барв до ледь прозорих натяків на колір. “Живописну” лінію своїх поезій митець вибудовує за допомогою широкого спектру кольорів, контрасту світла й тіні. Спостерігається повний чуттєвості і драматизму процес творення світу, в якому з хаосу і протиборства кольору й світлотіні проступають монументальні контури гармонійного космосу.

Звернена увага на кольорове нюансування, “шматований” кольоровий простір, на прийом просвітлення, оживлення вищим світлом найтемнішого.

У Василя Барки провідною є тема освітлення, оживлення вищим світлом найтемнішого, непробудженого в природі і у ній сконцентрована вся етична й естетична програма поета. Світло розділяє простір і вихоплює його фрагменти, воно магічно-закличне. Знаходимо і міфопоетичне потрактування кольорової гами, і власне відчуття і розуміння символіки кольору. Його світобудова досить багатобарвна, не обмежена основними трьома (як у Г.Сковороди) “першокольорами”, вона – веселка, насичена безліччю кольорових відтінків, тонів, напівтонів, нюансів.

Висновком цього підрозділу є теза, що колір у художній палітрі світу В.Барки постає четвертим виміром простору, який дає можливість зробити “прорив” у інші світи, інші виміри, зазирнути у внутрішній простір людини – у її душу. За допомогою кольорового нюансування  поет прагне вирватися за межі того простору, що його оточує. Отже, колір – одна із важливих складових системи світу митця, спосіб трансформації простору, оживлення, одухотворення предметів, речей, явищ. Колір для Василя Барки – це змога трансцендентного сприйняття дійсності, неадекватного реагування на події.

У другому розділі  - “Художній час як міра екзистенції” – проаналізовано розмаїті аспекти цієї проблеми.

Зокрема, у підрозділі 2.1 – “Проблема часу як філософська та літературознавча категорія” – розглянуто міркування філософів та літературознавців про цю універсальну філософсько-естетичну категорію, яка у художньому творі набуває виразної пластичності.

“Хронотопічне почуття” і внутрішня ціннісна позиція властиві поезіям  Василя Барки. Він надзвичайно тонко відчуває всі порухи часу, “володіє” часом, прагне повернути минуле, зупинити мить, закарбувати її у вічність. Для Василя Барки надзвичайно важливою можливістю осягнення світу, поруч із простором, залишається час.

У підрозділі 2.2 – “Онтологічна природа часу” – осмислюються сутнісні виміри хроносу, який постає у Василя Барки у розмаїтих модифікаціях. Йдеться про національний час, його цілісність-розірваність, роль віри у структурі світогляду, про “часотворчу зухвалість” (М.Кодак) митця, його намір подати хронос як результат взаємодії подійого та психологічного часу.

Час у поезіях Василя Барки одухотворений, має душу, подібно людині може переживати, мислити, діяти, рухатись, бігти, жити чи завмерти (“А в ватрі спомин ожива”, “вродити, наче зірку, спомин”). Час навіть можна визнати одним із головних персонажів Барчиної поетичної творчості. Час практично співіснує з людиною, він невіддільний від неї та людського життя, від земного часо-плину. Час людського життя-існування тісно переплітається із часом історичним, психологічним, фізичним та ін.

Отже, онтологічна сутність часу у Василя Барки присутня у його філософії життя – філософії переживання миті, серця, філософії щастя. Все прожите і пережите поет пропускає через себе, через власні почуття, через власне бачення, розуміння світу, через свій мікросвіт, через свою модель Всесвіту. Він оживляє час, вказує на його невід’ємність від інших життєво важливих характеристик, пробує відшукати сутність часу окремо взятого суб’єкта і зрозуміти значення відчуття часу для сучасної людини.

У підрозділі 2.3 – “Співвідносність часових площин – минулого, сучасного і майбутнього в поезії Василя Барки” – наголошується на тому, що у поезії митця досить часто автор та його ліричний персонаж знаходяться у “міжчасів’ї”, у “безчассі”, у такому часовому пласті, який розташований “між” протилежними часовими координатами – минулим та майбутнім

Наголошується на питаннях ретроспективного хронотопу, який не є замкнутим, спроектованим лише на минуле, він, навіть поза бажаннями поета, тісно співвідноситься із реальністю, із сьогоденням та майбутнім. І в цьому вбачається найбільший парадокс часу – жоден із часових пластів не може існувати окремо, відірвано один від одного, водночас всі вони мають самостійну структуру, свою характеристику і особливості як для окремої людини, для її

сприйняття  світу, так і для людства в цілому. У роздумах ліричного героя зливаються його минуле і бажання зробити його сучасністю або майбуттям. Смисловим центром ряду поезій стає бінарна опозиція вчора-завтра, минуле-майбутнє.

Пам’ять Василь Барка розуміє і сприймає як глибоку онтологічну проекцію на духовність людини.

Поезія В.Барки спрямована із минулого в майбутнє, вона у теперішньому конденсує свою енергію, щоб, обравши зручний момент, могутнім поривом усіх бажань, поривань, сподівань вирватись “із забуття – в безсмертя”, заявити про себе на повний голос у столітті, що розпочинає свій хід по скрижалях історії.

У підрозділі 2.4 – “Часова фіксація” – наголошується на координатах часу в поезіях митця, на співвідношені часових координат з певними періодами доби або порами року. Найулюбленішим виміром часу є для поета день. Йдеться також про такий часовий вимір, як людське життя. Загалом у поезіях В.Барки вбачаємо зосередженість на часовій фіксації, повагу до кожної прожитої миті, відчуваємо оту незбагненну значимість Часу у житті і творчості поета, його святе поклоніння перед силою часу, що дорівняється хіба що до сили морської стихії.

У підрозділі 2.5 – “Миттєвість і Вічність як часові виміри” – звернуто увагу на проблемах подолання митцем “хвороби часу”, на його відчутті часу, проповіді “філософії миті”. Митець з миттєвостей вибудовує своєрідний художній світ, логічний та символічний центр якого – Хронос – величний і непізнаний, а тому таємничий.

Реалізація особистості на шляху до вічності можлива різними часовими вимірами – з’явами пам’яті, порухами серця, вчинками людини, станами душі, але лише “переживання миті” надає людському життю повноти і філософського звучання. Барчина  мить – це подих Вічності, це погляд Всесвіту, це рух Космосу, це іще один доказ того, що людина є маленькою піщинкою у грандіозному світі, де споконвічно панують жорстокі, незмінні і незворотні закони Часу-Хроносу.

Наголошуємо також, що ліричний персонаж певною мірою реалізує себе переживаннями миті, по-імпресіоністськи моделюючи художній світ яскравими фрагментами-спалахами, виокремленими суттєвостями. Не випадково Барчина концепція часу складається із своєрідної “шереги миттєвостей”.

Функціонування його поезій відбувається у між-просторі, у між-чассі, навіть у “безчассі”. Щодо Вічності, то її розуміє поет як буття поза часом. Вічність Василь Барка розуміє як як природний процес змін, які, безумовно, є обов’язковим атрибутом будь-якого розвитку, прогресу. Вічність – це досконалий світ, де не відразу приходить розуміння величі часу.

Вектор його часу – суто вертикальний і нагадує символічну стрілу з гострим наконечником, випущену умілим  стрільцем з лука у безмежні простори Всесвіту.

У підрозділі 2.6 – “Рухливість, динаміка часового потоку” – характеризується необоротність часу, його швидкоплинність, неможливість вирватися з його кола. Звідси і драматична наповненість часу.

Рухливість часових площин, присутніх в поезіях Василя Барки, підкреслює постійна згадка про водні течії, потоки, морські та океанічні хвилі, адже саме швидка течія водного потоку завжди асоціюється із часом, із бурхливим життям ( у міфології ріка Лета – ріка забуття).

Для Василя Барки час є образом руху, динаміки, активного життя, устремління вперед, вгору, за межі будь-якого простору.

Василь Барка активно застосовує найрізноманітніші часові зміщення, сповільнення і пришвидшення, введення “кількаярусних” (за А.Ткаченком) часових та просторових вимірів. Глибокоо символічним постає у митця піщаний або сонячний годинник.

Поет динамізує час, змушує його бути в постійному русі, інколи зупиняючи для увіковічнення миті.

У підрозділі 2.7 – “Сакральний та профанний час в поезіях Василя Барки” – ретельно проаналізовано час земний і час, пов’язаний з релігією, вірою, церквою, Всевишнім. Звернуто увагу на образ неділі, наближений до образу Великодня, а також образ Різдва. Тема сакрального та профанного часу розкривається крізь призму теми життя і смерті.

Для Василя Барки час постає категорією майже космічною, співвідносною з таїнами небес, Всесвіту. Він, цей загадковий час, для Барки тісно пов’язаний з давньою міфологією, з віруваннями давніх українців та інших цивілізацій. Час для поета є також продуктом змін, чимось перехідним між буттям і небуттям.

У висновку цього підрозділу наголошується, що В.Барка практично підкорив собі час, запанував над ним. Поетові-художнику вдалося певною мірою розгадати вічну загадку часу, визначити його координати, напрям, з’ясувати функції та значення для людини та людства. Можна, очевидь,вести мову про те, що В.Барка сконструював символічну “машину часу”.

Цетральною віссю поетового Хроносу є тривалий (а може – й безкінечний, як сам час) процес чекання – майбутнього, зустрічі з коханою, з батьківщиною і, навіть, чекання спогадів. Йдеться і про тонку колористику поетового часу.

У ВИСНОВКАХ підкреслюється, що Василеві Барці притаманне нове осмислення простору в царині поезії. Площинність зображення розгортається у нього спочатку у тривимірність, а пізніше

– у полімірність, поліаспектність, у так званий “пульсуючий простір”, в отой перехід триєдиності в іманентність. Образна картина простору насичена розмаїтими компонентами:елементами притчі, напівфантастичної байки, сповіді, медитації та ін.

В.Барка відродив (ренесував, реабілітував) вертикальний хронотоп Данте Аліг’єрі. Відродив – і суттєво розвинув. Можна вести мову про трансценденцію поетичного простору Василя Барки, бо саме вона надає світобудові додаткового виміру, відкриваючи в ньому  вертикаль, простір для сходження й удосконалення.

Своєрідним світом, побудованим на розбитих ілюзіях, на переоцінці цінностей, на повному самозреченні, постає у поета релігія.

Особливою формою існування митця є водна стихія, отой символ і образ світового простору з його відкритістю, безмежністю, вічною мінливістю. З його свободою, яка сприймається унісонно творчості художника.

Онтологічна сутність художнього часу закодована у філософії переживання миті, у філософії серця, філософії щастя.

Щодо сакрального та профанного часу, то тут спостерігаємо неодмінний зв’язок з темою смерті, причому акцентується  поетом на відмиранні не тіла, а вмиранні-відмиранні душі, знищенні індивідуального, особистісного.

Просторові характеристики поетової моделі світу свідчать про неабияке прагнення Барки вирватися за межі будь-яких обмежень, про намагання злетіти у височину, до зірок, до космосу, пізнати таємниці Всесвіту – макрокосму через заглиблення у внутрішній світ людини – мікрокосм. Таїна мрії про майбутнє захована у глибинах його високої поезії, яку ще треба розгадати.

Простір у Василя Барки рухомий, динамічний, позначений мальовничістю і об’ємністю, що робить його панорамним, голографічним. Це простір живий, одухотворений.

Василь Барка, вміло маніпулюючи часовими та просторовими

функціональними можливостями, досягає досконалості у побудові свого власного світогляду, невід’ємною і досить важливою частиною якого є його поетична творчість. Саме поезія є тим ключем до розуміння складного, інколи суперечливого Барчиного внутрішнього світу, який дано сповна збагнути далеко не кожному читачеві.

Наукові результати дослідження можуть мати широке практичне застосування в науковій, методичній діяльності, а також у розробці актуальних проблем сучасного літературознавства, особливо – на стику різних наукових дисциплін – літературознавства й історії культури, естетики і філософії, мистецтвознавства тощо.